Висота пташиного лету забиває подих. Простір розстилається перед очима у цілковитому безмежжі і можна охопити все. Більше не буде таємниць, більше немає кордонів. Невже і для мене також?
Місто? А де ж воно? Залишилася тільки я і простір. Небо зійшлося із землею і захопило у себе маленьку мурашку, яка спостерігає за тим, що могла б не побачити ніколи, адже такі враження не для її очей.
Слова безсило замовкають і спадають вниз не промовлені. Їх відлуння ще довго звучить у вухах таке чуже і далеке. Невже я готова була промовити їх? Ні, їх викреслено із простору, вони розчинилися у тиші, так і не стали частиною цього пейзажу. Тут їм не місце.
А де ж це сам краєвид? Заволокло білою непроникною пеленою, змішало всі обриси і не помітиш тепер де початок і кінець, де низ і верх, світло і темрява. Огортає потік повітря. Як же близько від крил, як близько від того, щоб забути про землю. Та забути цілком не вдається. Ноги міцно стоять на долівці. Підлога нікуди не поділася, хоча й дуже високо. Ця висота ще не остання.
Нарешті можна забути навіть про себе. Більше нічого не має значення окрім цього овиду міста, сповненого куполів, шпилів і сліпучого білого покривала. Як ще можна помітити щось окреме у цій цілісності, суцільному мереживі, сповненого вигадливих візерунків і завитків.
Хто так старанно ткав це полотно у вигадливій поволоці, що приховує найголовніше, але не дозволяє відвести погляду. Що ховає ця сліпуча краса, у якій здавалося б не можливо сховати зовсім нічого?
Мовчить Місто. Здіймається вітер над Ратушею. Хоче скинути мене звідси? Та я так просто не відступлюся. Я розгадаю що ховається за білою імлою, що покрила овид. Я дізнаюся, що приховує сніг.
Чому й досі не бачу? Чому мої очі підводять мене? Не маю більше на що покладатися. Та поки мені достатньо і того, що побачити можу. Я вдивляюся в далечінь і не помічаю закінчення, значить є сподівання, що відповідь знайдеться десь на обрії. Можливо я придумаю її сама, у такому місці відповідь точно задовольнить мене.
Більше немає самотності. Місто увібрало мене у себе, позбавило колишніх страхів і потреб. Я забуваю власні відчуття. Нарешті я забуваю все до кінця. Не вдається забути тільки про вітер, який нагадує, що я і досі залишаюся на місці.
Звідси я вже не піду. Мені не піти , бо просто нікуди. Ноги вгрузли і тримають у межах цього маленького оглядового майданчика. І хто сказав, що тут немає жодних меж? Хто нашептав, що тут можна пізнати свободу? Це чужа свобода і мені вона не належить. Це подарунок для інших, а я тільки підгледіла. Це чуже Місто.
