***
Чи піде дощ, чи буде лиш лякати?
Нехай би небо гримнуло хуткіш.
Над синім морем хмари пелехаті
без зговору гуртом зібрались в кіш*.
З них вітер ліпить хижки на очах,
мов з глини і сухого очерету.
На піку слави в ейфорії злету
над куренями звів химерний дах.
Та щось не так – й летить все в шкереберть:
валки, сніпки з іще нового даху.
Весь витвір перевів на клоччя й дерть.
Не так, як хтів? То – нерви у невдахи.
Такий талант, а вдався до нікчем.
(Й простій людині стан його знайомий –
довів себе митець до перевтоми).
Гей там, вгорі! Облий його дощем!
Нема дощу… І вітер обезсилів…
Покинув купу виснажених хмар.
В свою кошару ген на небосхилі
збирає їх невидимий вівчар.
* тут - табір, поселення.