|
З авторського циклу радіопрограм "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка", записаних на радіо "Воскресіння" до 200-ліття Кобзаря.
У середині лютого 1844 року Шевченко-художник прощався з багатьма друзями та знайомими. Його подорож пролягла знову через Москву до Петербурга.
У столиці Росії Шевченко оселився у будинку Костюріної на п’ятій лінії Васильєвського острова, де він жив із художником Олександром Козловим (1818-1884). Крім іспитів із малювання у квітні, травні та в жовтні поет займався щоденними справами, яких у нього не бракувало. Писав вірші, поеми й, як зазвичай, готував офорти для альбому «Живописна Україна». Після виходу друком у серпні-вересні 1844 року цей альбом, де було вміщено шість офортів художника, здобув високу оцінку передової критики та мав великий вплив на дальший розвиток українського образотворчого мистецтва.
22 березня 1845 року на підставі поданої Тарасом заяви рада Академії мистецтв у Петербурзі постановила присвоїти йому звання художника. Того ж дня, після закінчення навчання в Академії мистецтв, Шевченко звернувся до її правління з проханням видачі йому білета для ІІ подорожі в Україну. Подорожний білет із датою «25 березня» вказував, що його відправляють «у малороссийские губернии» для художніх занять.
І знову з Петербурга – до Москви, а звідти його шлях пролягав через Подольськ, Тулу, Орел, Есмань, Глухів і Кролевець до села Мар’янського. 31-річний мистець подолав далеку і нелегку дорогу потягом. Приїхавши туди у квітні на запрошення поміщика Олександра Лук’яновича, малював портрети членів його родини, подорожував Полтавщиною, робив зарисовки. У червні поет жив у Києві. Мабуть,це Михайло Максимович запропонував Київській археографічній комісії запросити Шевченка для роботи в змальовуванні історичних і архітектурних пам’яток в Україні. На завданням комісії художник уже в червні1845 року побував у Прилуках — повітовому місті, де познайомився з отцем протоієреєм Ілією Бодянським. Усе, що той розповів маляреві про місцевий монастир у селі Густині, він занотував, зокрема, що було його поставлено коштом і працею гетьмана Самойловича (1664).
Густи́нський Свято-Троїцький жіночий монасти́р розташований на правому березі річки Удай біля міста Прилуки Чернігівської області. Початки Густинського монастиря сягають 1600 року. Засновником його був ченець Йоасаф, який разом з ієромонахом Афанасієм прийшов з Афонської гори і з благословення настоятеля Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького оселився тут для усамітнення. Для облаштування монастиря Йоасаф уподобав землі князів Вишневецьких по течії річки Удай, де зі своїми учнями оселився на острові, що заріс густим віковим лісом, звідки і пішла назва монастиря – Густи́ня.
Серед засновників монастиря було чимало козаків, які, передчуваючи близьку смерть, йшли у ченці – але смерть відступала, ченці жили ще довго, розповідаючи про цілюще повітря і «живу воду» з підземних ключів.
Відразу на острів почали прибувати люди з усіх усюд заради монашого житія і спасіння.
Місцеве населення допомагало монахам харчовими запасами, грошима, будівельним матеріалом. Завдяки цьому в 1614 році була споруджена мала дерев'яна церква на честь Пресвятої Живоначальної Трійці (Троїцька церква).
Так виник монастир. Ігуменом вибрали старця Йоасафа. В допомогу собі з керування Густинським монастирем Йоасаф обравІсаю Копинського –ігумена і настоятеля Антонієвих (ближніх) печер при Києво-Печерській лаврі.
Оглянувши і схваливши обране для монастиря місце, Ісая виклопотав у православного князя Михайла Корибута Вишневецького, у володінні якого перебував тоді острів, право на володіння ним. В 1615 році Михайло Вишневецький дає монастирю грамоту на володіння островом Густинь, навколишніх лісів, лук та орних земель. Після її отримання монастир забезпечив своє подальше існування, Ісая приступив до його розбудови.
В 1620 році, в часі повернення із Москви через Україну, Густинський монастир на запрошення гетьмана Петра Сагайдачного відвідав єрусалимський патріарх Феофан (Теофан) ІІІ. У Києві патріарх, на прохання гетьмана і згідно зі своїм виключним правом, висвятив Київського митрополита Іова Борецького та п'ятьох єпископів. Так було відновлено вищу ієрархію української православної Церкви. Серед нових єпископів був фундатор монастирів на Прилуччині, тоді ігумен Києво-Братського монастиря Ісая Копинський. Його висвятили єпископом у Перемишлі, через гоніння та переслідування він змушений був повернутися до Києва. Святитель продовжував опікуватись православними монастирями в Україні, згодом зовсім перебрався знову до Густині. Ісая Копинський при житті першого ігумена Йоасафа (починаючи десь з 1615 року) протягом двох десятиліть управляв Густинським монастирем, а всі настоятелі в ті роки фактично були його намісниками.
У 1624 році Святитель переніс із Густині до Ладана Троїцьку церкву, а на її місці побудував нову, набагато більшу й красивішу. Як записав густинський літописець: «…создаша зело красну» церкву. Тоді ж були побудовані келії для братії й трапезна з церквою Успіння Богородиці.
Пожежі, які були в 1625 та 1636 роках, знищили майже всі будівлі. В 1636 році монастир згорів до тла, «со всією окрасою і ліпотою». Згарище було настільки жахливим, що ченці вирішили відбудувати монастир на новому місці, біля гаті, що вела через Удай до Роменського шляху. Лише за два роки (1636–1637) вдалося побудувати Успенську церкву з трапезною, братські келії, перенести стару дзвіницю, обгородити монастир і обкопати його ровом.
У цей час за підтримки лівобережними монастирями народних повстань проти шляхти, Ярема Вишневецький почав карати не тільки козаків і посполитих, але й ченців. Ігумен Василій із братією Густинського монастиря, не чекаючи своєї черги та прихопивши все найцінніше, втік до Путивля, «в чужую землю Московськую», як записав літописець.
У 1639 році монастир відвідав митрополит Петро Могила і привіз із собою нового ігумена з Лаври Іллю Торського. Митрополит Петро Могила встановлює хрест на місці, де має бути нова церква. Він назначив нового ігумена та наказав збудувати нову велику церкву. На будівництво нової церкви у 1641 році ігумен випросив значну допомогу від молдавського господаря Василія та від московськогоцаря Михайла Федоровича.
За п'ять років монастир був відновлений, побудована небаченої краси Троїцька церква. В 1641 році вона була закладена, а в 1644році вона була побудована та посвячена, як Церква святої Трійці.
Густинський літопис, розповідає, що Троїцька церква стоїть на тілах трьох мучеників. З літопису дізнаємося і про трагедію, яка розігралася у 1640 році.
Татарська орда з Криму дійшла під самий Київ і лише там, одержавши грізну відсіч, пронеслась назад до Перекопу, люто випалюючи на своєму шляху козацькі села й хутори. Дуже постраждала й Прилуччина. Коли все вгамувалося, через три дні, подорожні поблизу монастиря натрапили на порізаних дітей, кинутих на роздоріжжі й доправили до монастиря. Ігумена Іллі на той час не було, а хтось із монахів розпорядився поховати дітей у старій келії. А потім про це й зовсім забули, і навіть отцю-ігумену не доповіли. Якось отець Ілля уві сні побачив трьох діток, які молилися перед Всевишнім, прохаючи милості Божої Густинській обителі та її братії. Ігумен розповів про це братії, тоді ж хтось і згадав про поховання, їх розкопали, знайшовши тіла мучеників-немовлят нетлінними і, поклавши до гробниці-раки, урочисто поховали посеред монастиря, де розпочалося будівництво нової церкви. І саме над могилою спорудили вівтар на честь Святої Трійці.
В 1648 році монастир зруйнували повстанці, але Богдан Хмельницький взяв цю обитель під свою «протекцію й оборону» та забезпечив її земельні володіння, що ствердила також своїм універсалом 1655 року гетьманова дружина Ганна Золотаренко.
У 1654 році, їдучи з Києва до Москви, Густинювідвідав антіохійський патріарх Макарій із сином Павлом Алеппським, який залишив чудовий опис монастиря. Особливо високоповажних арабських мандрівників вразила краса іконостасуТроїцької церкви.
Пожежа 1671 року знищила Троїцьку церкву, дзвіницю, келії та побутові будівлі. Залишилися тільки Успенська трапезна церква, церква Петра і Павла. Відновлення почалося з ігуменського, або Варваринського корпусу з келіями, брамою й дзвіницею. До 1672 року зведено нові будівлі замість знищених, а в 1674–1676 роках на кошти гетьманаІвана Самойловича було розпочато будівництво нової великої кам'яної п'ятиглавої Троїцької церкви, яка існує і понині.
23 травня 1675 року Троїцька церква була освячена архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем. У 1670–1680 роках монастиреві всіляко допомагали і про нього опікувалися гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа, прилуцький полковник Лазар Горленко, а в 1690-х роках його син, теж прилуцький полковникДмитро Лазарович Горленко. На цей час припадає найбільший розквіт Густині. Монастир прикрашається новими монументальними спорудами, збагачується новими володіннями. За кошти полковника Дмитра Горленка звели високі цеглянімури навколо монастиря, побудували кам'яні надбрамні церкви — Миколаївську із заходу й Петропавлівську зі сходу.
Наприкінці XVII століття полковник Дмитро Горленко, щоб надійно захистити монастир, побудував навколо нього грандіозні мури з брамами й баштами. Були вони з двоярусними аркадами, внутрішніми проходами всередині стіни і з вузькими бійницями. Це була унікальна архітектурна пам'ятка.
У 1734 році східну частину мурів, яка виходила до Удаю, перебудували, нові стіни декорували з внутрішнього боку фігурними арками. Значна перебудова стін відбулася у 1754–1756 роках, загальна довжина їх сягала 558 метрів. Реставрацію їх провели і в 1850-х роках. Нині фортечні мури втрачені майже повністю, їх будують заново.
Крім Самойловича й інші гетьмани, а також козацька старшина дарувала монастирю землі, села та хутори. В середині XVIII століття монастирю належало більше трьох тисяч десятин в Чернігівській губернії та більше трьох тисяч душ селян. Багатством монастир поступався лише Києво-Печерській лаврі. Гетьман Мазепа збудував кам'яну церкву Успіння Богородиці.
В кінці XVIII століття цей монастир був одним із найбагатших в Україні, але 1786 року російський уряд секуляризувавйого володіння. Катерина II, указом 1786 року перевела монастир до розряду «позаштатних», а потім і зовсім ліквідувала. Після затвердження штатів для монастирів в 1793 році Густинський монастир був закритий. Більш ніж 50 років він простояв недіючим, огорожа, будівлі, церкви було пошкоджено, напівзруйновано.
Відновлення почалося в 1841 році зі збору коштів серед населення Полтавщини, до якого і звернувся Гедеон із відозвою. У 1843 році вийшов указ Синоду про присвоєння монастиреві 3-го класу, а ще через півроку —15 травня 1844 року, на храмове свято, в день Святої Трійці відбулося урочисте відкриття монастиря. Але з відбудовою не поспішали. Тоді ж, у1844 році, настоятелем у Густиню Синод призначив колишньогоархімандрита одного з монастирів Санкт-Петербурзької єпархії - Варсонофія.
Як зазначає український письменник Олександр Кониський,«…першим ділом таких оновителів — знівечити в монастирі і по церквах все, що нагадує українську окремішність, усе, що не підходить під мірку й смак московсько-візантійського чернечого деспотизму й аскетизму».
В головній Троїцькій церкві знищили портрети князя Вишневецького і гетьмана Мазепи, засипали родовий склеп Горленків, познімали з образів і переплавили дорогоцінні шати з гербами Горленків і Самойловичів. Старовинні іконостаси й козацькі ікони замінили новими, замовленими вПетербурзі. Ось, що встиг за роки свого правління Варсонофій. Проте за цей же час він відновив напівзруйновані церкви, спорудив дзвіницю, побудував також готель, два флігелі для монахів, господарчий двір із коморами й стайнями.
В монастирі після відродження його, одна за другою відновлювались церкви. Усі вони в якійсь мірі були перебудовані, модернізовані, деякі споруди від цього значно втратили, залишилася непорушною й незмінною лише головна Троїцька церква.
Як уже згадувалося раніше,28 червня 1845 року на Прилуччині побував Тарас Шевченко, маючи за мету змалювати архітектурні й історичні пам'ятки стародавньої Густині.
У тому ж 1845 році на території монастиря був похований генерал-губернатор Малоросії князь Микола Григорович Рєпнін. Згодом під Трапезною церквою був влаштований родинний склеп Рєпніних-Волконських. Під Троїцькою церквою є склеп Горленкових та Марковичів. В церкві з лівого боку іконостасу знаходиться чудотворна Густинська ікона Богоматері з Передвічним Немовлям на руках.
Уприлуцькому селі Густині крім зарисовок Густинського монастиря Шевченко мав нагоду зробити ще три акварельних малюнки однакового розміру, які ввійшли до альбому 1845 року: «В Густині. Церква Петра і Павла», «Брама в Густині. Церква св. Миколи» та «В Густині. Трапезна церква».
13 листопада 1845 р. Тарас Шевченко написав поему «Наймичка».
Вже будучи на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко напише і свою повість «Наймичка»,поставивши з конспіративних міркувань дату написання 1845 роком.Підписуючи фіктивні дати під своїми російськими повістями («Наймичка», «Варнак», «Княгиня») Шевченко мав намір заплутати сліди, коли йшлося про царську надсувору(«строжайшую»)заборону поету на засланні писати і малювати.
Так, у повісті «Наймичка» докладно описуються археологічні пам'ятки Полтавщини, які Шевченко вивчав восени 1845 р. за дорученням Київської археографічної комісії. До речі, опис давніх курганів у «Наймичці» відповідає археографічній нотатці «Миргород», складе-ній у жовтні 1845 р.:
«Между г[ородом> Миргородом и местечками Богачкой, Устывицей и Сорочинцями все возвышенности заняты разной величины укреплениями, я насчитал более сорока, исключая сторожевых курганов, некоторые из них имеют названия, как-то: Мордачевы, Дубовы, Королевы, но когда, для чего они построены — народное предание молчит. Самое огромное из этих укреплений — это Королевы могилы, близ местечка Сорочинец».
У повісті «Наймичка» згадано про відновлення Густинського монастиря, який мала намір відвідати Лукія:
«Она хотела зайти в Густыню, в то время только возобновлявшуюся…».
Офіційне відкриття Густинського монастиря відбулося 15 травня 1844 році. Три Шевченкові малюнки Густинських монастирських споруд («В Густині. Церква Петра і Павла», «Брама в Густині. Церква св. Миколи», «В Густині. Трапезна церква») свідчать, що й через рік після відкриття цієї пам'ятки архітектури відбудова її була ще далекою від завершення.
Архімандрит Нектарій, що правив у Густині наприкінці XIX століття довершив відродження монастиря. Він подбав про те, щоб створити людям усі умови для спілкування з Богом. Густиня стала прекрасним місцем для душевного спокою та відпочинку. Нектарій відновив стару валківськугреблю з п'ятьма містками, сад біля монастиря, започаткував декоративнийпарк навколо монастирських мурів. Були вже висаджені дерева, влаштовані квітники, алеї з альтанками і зручними лавами, побудована загорожа з хвіртками. Перед монастирем дивував богомольців сонячний годинник із чудернацькими знаками зодіаку. Густиня знову стала місцем паломництва і святим місцем. Під її стінами збиралися велелюдні ярмарки, ікону Густинської Божої Матері урочисто виносили з Троїцької церкви і ставили у капличці посеред ярмарку.
У наш час в монастирі перебуває Густинська чудотворна ікона Божої Матері та мощевичок із часточками мощів святих Феодосія Чернігівського, Йоасафа Білгородського, преподобних Лаврентія Чернігівського, Кукші Одеського, великомучеників Варвари й інших святих, а також святині, зібрані із усього православного світу й Святої землі.
Коло монастирського паркану влаштоване цілюще джерело.
День у монастирі починається із калатання дзвіночка в 5 годин 30 хвилин, що скликає насельниць на «полуночницю» (так називається ранкова храмова молитва). Після неї сестри підходять до матушки Ігуменії під благословення і одержують кожна свій послух.
Послухи різні: крилас, келарня, просфорня, церковниці, городниці, швачки, трапезниці, птахівниці, коровниці й таке інше.
В монастирі іде повсякденне життя: відбуваються Богослужіння,читається Неусипний Псалтир – поминаються мертві і живі, і всі православні християни, моляться до Небесної Цариці України за батьків і дітей наших, за мир і спокій та Благодать Небесну в українських оселях, як молилися в часи буремних сторінок неспокійної Історії нашого народу.
«Пом’янем ім’я Твоє в усякому роді
і роді!
Прибігаємо до Тебе, Царице наша,
і ревно Тя просимо –
заступи нас Своїм омофором,
як заступила ти наших гетьманів,
що їхняя слава ввесь світ наповнила...
Влий і в наші серця
Ти надію великої радости...
І причини сили нашим змаганням,
і покрий нас від всякого зла...
Да устоїм перед ворогом
отчої віри і всего народу...
І двигни наш нарід з неволі
до колишньої слави. Амінь»!
На фото: Акварель Тараса Шевченка "Брама в Густині. Церква св. Ніколая", 1845.
2014 рік.
ID:
782312
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 15.03.2018 09:49:31
© дата внесення змiн: 15.03.2018 11:00:12
автор: Сіроманка
Вкажіть причину вашої скарги
|
