Сонце роздягається-кохається
В морі-океані бездоганному…
Як же заздрю я йому в безтямності,
В безнадії- мрії тій оманливій.
Руки жаром оплету на поясі.
Губи спраглі, ледь живі від голоду.
Не згуби мене у чорнім мороці…
Не здавайся під шаленим поглядом.
Цей нестерпний карцер неможливості.
Ця надія,- дай же, врешті, спокою!
У беззахисних штрихах мінливості
Розбивай безжально цю утопію.
(Альона Хомко, 2018)
