|
Ганна поверталася від родичів до своєї хати вже поночі. Засиділася, бо не так часто зустрічалася з двоюрідною сестрою – обидві мешкають в різних куточках Землі.
Колись у цій садибі діда біля церкви, збиралися всі його онуки. Що рідні, що двоюрідні – дітвора різниці не відчувала, бо виростали всі разом під одною грушою на дідовому подвір’ї. Часто всім кагалом і ночували в невеликій хаті, де крім дідуся та бабуні у відгородженій тоненькою стіною кімнаті жила ще й їх молодша дочка з родиною. Та місце знаходилося всім, бо дуже любила дітвора ті колективні ночівлі. На такий випадок до лежанки дід прилаштував широкий дерев’яний піл, на якому покотом розміщувалися всі онуки. Згодом в один ряд з батьківською хатою побудувався його син Олекса. Сюди за звичкою і ведуть їх, уже дорослих дідових онуків, стежки, коли є нагода навідатися у село.
Ганна помітила, що майже під банею церкви світяться вузькі високі вікна, лише злегка розріджуючи морок пізньої пори. Джерело світла було не під куполом, а десь внизу приміщення, тому високо розташовані вікна освітлювалися не дуже яскраво, але все ж видавали чиюсь присутність у храмі.
- А що це в церкві горить? – здивувавшись, запитала сестру, яка теж вийшла з ліхтариком в руці разом з Ганною на вулицю, щоб провести її до батьківської хати, – Ще такого не бачила.
Запрошення Зіни залишатися на ніч, Ганна відхилила, хоча й знала, що в порожній домівці може й до ранку не заснути. Буде прислухатися до кожного нічного звуку та гавкоту сусідських собак. Сестри зупинилися серед темної безлюдної вулиці.
- Це реставратори закінчують розмальовувати фрески, працюють допізна. Квартирувати не пішли ні до кого, там у церкві і живуть. Побачиш завтра, яким розкішним зробили храм. Щоправда, художники додали до розписів і нових сюжетів, яких раніше не було.
Ганна пожалкувала, почувши таку інформацію: нехай би все залишалося так, як у їх дитинстві, щоб оновлені стіни все ж можна було впізнати. Чи то їй так здалося, але й маківку, на якій стоїть хрест зробили не зовсім такою, як була колись, а трохи меншою за розміром. Та сестра каже, що, наче, знайшли в архіві проект і, певно ж, дотрималися креслень. Ганна погодилася, що можливо так воно й є, бо ж тепер вона дивиться очима дорослої жінки, а не дівчинки Ганнусі.
- Пам’ятаєш, як скидали хреста з церкви? – запитала Зіну. – Мені той день на все життя залишився перед очима.
* * *
… Була тоді пізня весна, де-не-де ще лежав сніг, але на горбах вже сіріли підсохлі лисини. У таких місцях на теплого Олексу дівчатка з бабусями та матерями водили Володар, співали подоляночку та інші пісні, закликаючи весну. Той звичай підтримували, певно, ще з часів язичництва. А чи проводиться він десь зараз, не чула давно.
Ранок того дня був похмурим. Над селом висіли кудлаті хмари та стояла зловісна тиша; з кожною хвилиною наростала якась тривога. Кудись квапилися жінки, одягнені в темні пальта та чорні плюшеві шубки. Перемішували ногами залишки снігу з мокрим чорноземом сільських вулиць. Ганнуся теж одяглася і пішла вслід за натовпом. Під кам’яним муром навкруг подвір’я храму гуртами стояли люди, на когось очікуючи.
Малою дівчинкою Ганнуся ходила до церкви з бабцею на Великдень, на Зелені свята, на Спаса та інші празники. Іноді і в неділю бабуня брала онуку з собою на богослужіння, та дівчинці більше подобалося, коли огрядний в чорній рясі батюшка Кідрановський проводив освячення та причастя у церковному дворі уздовж невисокого муру. Коли пішла до школи, в церкву вже не ходила, хіба що, коли помирав хтось із родичів і його відспівували під куполом храму. Така велася політика в той час, юне покоління школа виховувала атеїстами, то й Ганнуся особливо від того не страждала. Вірила старшим, що так і має бути. А навкруг церкви бігали майже щодня, ховаючись один від одного за кам’яними хрестами над похованнями колишніх сільських пасторів. В котромусь із них лежать і родичі відомого українця Михайла Грушевського. Його дід, а пізніше й дядько жили в їх селі та служили у цьому величному кам’яному храмі, побудованому в стилі неокласицизму.
Дзвіниці біля церкви за своїх часів Ганна не пам’ятала, як і костелу, що теж був колись у селі недалеко від колишнього панського маєтку. Їх, кажуть, зруйнували давно ще після революції. Дзвони висіли просто неба під товстою перекладиною на високих сухих стовпах, посірілих від давності та вкритих глибокими шпаринами по всій їх довжині. Сільський дзвонар дід Зінько видзвонював ними під наглядом Всесвіту в будь яку пору року. Та в цей ранок його бажання взяти в руки товсті мотузки і що є сили ударити в набат було марним. Їх завчасно хтось відрізав біля самих язиків дзвонів. Дід бігав від одного гурту до іншого:
- Люди добрі! Що ж це робиться? Що робиться?.. Чим же церква почала заважати? Повісили замок, але ж не чіпайте будівлю! Для чого ж знущатися над Храмом Божим? Хто ж це такий гріх на свою душу насмілився взяти?
- Та може ще обійдеться, – відізвався хтось з надією в голосі. – Може – плітки це все…
Невдовзі до церкви під’їхала вантажівка з якимись чужими людьми в кузові. З кабіни виліз голова колгоспу. Він теж був нетутешньою і навіть далекою від сільського господарства людиною, призначеною не так давно на посаду із числа міських комуністів-робітників. Слідом за автомобілем під’їхав і чорний міліцейський воронок.
Натовп невдоволено загудів, але закляк нерухомо, очікуючи, що буде далі. На той час в селі працювали якісь шабашники, саме їх і підмовили очільники влади виконати важливе доручення партії – скинути з церкви хреста. Ніхто із селян на те б не погодився ні за які гроші, ні за який могорич.
Двоє чужаків уже підіймалися величезною драбиною, що була вкопана під церквою в землю, мабуть, ще за часів її будівництва. Вона спиралася на бляшаний дах церкви, над яким височіла широка кругла баня. Іншу, набагато меншу за розміром драбину, що привезли із собою, налаштували підіймати до підбанника.
Від гурту, в якому зібралися переважно жінки, відділився високий худий чоловік з пилкою в руці – Ганнуся впізнала в ньому свого дядька Олексу.
- Безбожники! – гукнув, піднявши очі догори. – Не боїтеся, що Бог вас покарає?
Потім повернувся до людей:
- Жінки! Давайте підпиляємо та скинемо драбину, хай там і залишаються ці антихристи! Звідти вже їх нічим не знімуть.
Він кинувся до драбини, а за ним – кілька відчайдух-жінок. Піднявся ґвалт. Забувши, що знаходяться в святому місці, жінки посилали прокльони на дах, де вже хазяйнувало вороння в людському обличчі. Міліціонери заслоном стали навкруг драбини.
- Ти що, за ґратами скучив? Мало отримав в 47-му за крадіжку зерна, то ще хочеш добавити? Ще треба вияснити, кому ти в війну там у Германії прислужував! Затесався тут, бач, серед бабів!
Ганнусі стало соромно за дядька. Для чого це він: і сам ганьбиться і всю рідню хоче ославити своїми діями? Вона озирнулася, чи нема поряд когось з однокласників, та, на щастя, не побачила жодного. Тож не будуть їй дорікати дядечком. В школі саме були березневі канікули.
Низенький з великим пузом міліціонер, підперезаний ременем з блискучою кобурою сердито свердлив чоловіка очима, а потім почав виштовхувати його з подвір’я храму.
- Чого руки розпускаєте? Це вам не 47-й! – пролунав жіночий голос.
- О, ще хтось на п'ятнадцять діб напрошується? – понишпорив у натовпі поглядом пузань.
- Олексо, йди ти від гріха подалі, бо бач, як все можуть повернути, – порадив хтось із жінок.
Ті, що були на даху, вже встановили меншу драбину і по ній забралися на баню, аж під саму маківку. До хреста дістатися не могли, то ж підрізати почали разом з нею. Довго вовтузилися, накидаючи мотузки на хрест, щоб інші, які залишилися підсобляти продажним верхолазам із землі, могли направляти траєкторію падіння. Шабашники не звертали уваги на крики та прокльони, слухали лише команди голови. Згодом маківка похилилася на бік, відірвалася від бані і, перевернувшись у повітрі, хрестом вниз рухнула з даху.
Від тяжкого удару застогнала земля, скрикнув натовп, крізь сльози читаючи молитви. Ще довго гула земля… Небо мовчало, але сонце не виходило з-за хмар ще цілий тиждень. Без маківки з хрестом церква втратила свою привабливість, немов з неї зірвали дорогоцінну корону. Відірвану частину поволокли до автомобіля, щоб відзвітувати перед районним начальством. Ганнуся з тягарем на душі попленталась додому. Вже й не знала, на кого більше гніватися – на дядька Олексу, чи на тих людей, що спотворили та спаплюжили сільський храм.
Після жнив у церкву завезли з поля зерно, перетворивши її на довгі роки в колгоспну комору.
* * *
Ганна з сестрою все ще стояли за воротами садиби. Спогади поглинули їх, тож обидві вже й забули, чого вони опинилися на вулиці. Мовчки повернулися у двір і увійшли до хати. Зіна знову заходилася ставити чайника та дістала з мисника тарілку з пиріжками.
Ганна зупинила погляд на гарненьких різьблених скриньках на етажерці у кутку кімнати. Їх зробив своїми руками і привіз колись в дарунок донькам із далекого Сибіру дядько Олекса, батько Зіни. На стіні в дерев’яний рамі висіло написане маслом полотно з зображенням двох дівчаток у шкільній формі з туго заплетеними в шовкові стрічки кісками. Цю картину по надісланій в тюрму фотографії намалював якийсь товариш по нещастю. Це ж скільки років довелося відбувати на чужині за торбу зерна? Адже Зіна в 47-му році тільки народилася…
Ще довго сиділи жінки за столом в роздумах, чи допустили б тепер односельці таке знущання над своїм знаменитим храмом. Певно ні, бо люди давно стали іншими: сміливішими, вільними та відкритими. Ганна щиро покаялася перед Зіною (бо дядька Олексу вже давно віднесли на цвинтар) за свій ганебний дитячий вчинок – зрадливий сором за спробу її батька «завадити виконанню доручення партії».
- Хай і дядько Олекса, якщо чує, простить, що допустила колись в свою нерозумну дитячу голову такі облудні думки, – усміхнулася з полегшенням, наче зняла камінь з душі.
Зіна розклала старенький диван, постелила постіль, підбивши дві великі подушки, і, як в дитинстві в дідусевій хаті, сестри уляглися під одне одіяло. На завтра в селі планувалося свято – освячення оновленого храму – коштовного спадку, що залишився багатьом поколінням сельчан від давніх пращурів.
02.01.2016 р.
(На фото та сама церква в моєму рідному Рудому Селі, що на Київщині)
ID:
632953
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.01.2016 13:21:17
© дата внесення змiн: 02.01.2016 21:57:44
автор: Галина_Литовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
в храм на великі свята.Її не раз викрадали із села, то ж тепер під надійною охороною. На свята їдуть паломники з усієї України.
