|
Даринка давно почала вважати себе дорослою. Зростом маму майже наздогнала і грудочки під блузкою уже помітно випинаються невеличкими горбиками. А це – чи не головна ознака того, що вона вже не дитина? І одягатися в пишні сукенки, які зазвичай матері купляють або шиють дівчаткам-підліткам, не хотілося, бо дуже кортіло – у вузенькі, щоб були по фігурі. А фігура в неї теж вимальовувалася непоганою, вже було на що звернути увагу. От лише заплетені коси знедавна почали дратувати, бо у мріях бачила себе з коротенькою зачіскою, такою, які носять дівчата у містах. З її густого волосся можна будь-яку стрижку зробити. Та мама ні в яку! Доньчині коси – це її гордість. І слухати не хоче про те, щоб обрізати. Даринка – в розпачі! Як не умовляла, як не просила маму: ні – і крапка! У старшої сестри теж – коси, але вона й не думає про те, щоб підстригтися – сама відстає від моди та ще й Даринчині наміри гальмує. Дівчинка, як тільки не підбивала її на авантюру, підсовуючи ножиці. Ну, посвариться мама день-два, та й заспокоїться. Пошила ж їй, Даринці омріяну вузеньку спідничку із цупкого рожевого попліну, проявила ж жіночу солідарність?
Після категоричної відмови сестри відрізати їй коси, дівчинка почала шукати вихід з прикрого становища. Вирішила домовитися з двоюрідним братом Сергієм. Йому за це не влетить ні від кого, це вже точно. Улучила момент, коли мами та сестри Люби не було дома, протягнула брату ножиці і наказала:
- Ріж!
Приклала палець, зробивши таким чином мітку на бажаній довжині; ще мить – і одна коса в’яло повисла на долоні Сергія. Куций товстенький хвостик, що залишився від неї, отримав свободу від цупкого вузла стрічки, розплівся і зиґзаґом ліг на плече. Не зовсім, правда, ліг, а лише кількома пасмами, інші навпаки підстрибнули занадто коротко. Даринка побачила у дзеркалі, що за халепа вийшла з її волоссям, і злякалася не на жарт. Як це вона не здогадалася, що потрібно б було порозплітати коси перед тим, як різати! Певно квапилася, щоб ніхто не завадив її намірові. А може вирішила, що так рівніше вийде. Претензій до Сергія не мала, бо сама ж давала йому вказівки. Але й довіряти братові другу косу вже боялася, хоча Сергій був готовим продовжити екзекуцію.
Мама була шокована непокорою дочки. До плачу, щоправда, не дійшло, але очі сльозами налилися. Сестра обізвала Даринку дурною і відвернулась від неї. Рятувати ситуацію обидві відмовилися.
- Сама почала, сама і закінчуй!
Дівчинка з мольбою перевела погляд на Сергія. Той все зрозумів. Повернувся і пішов з ножицями на причілок. Даринка попленталась слідом за ним. Свідки їм ні до чого. Повернулася із-за хати вже й без другої коси. Пишне коротке волосся стирчало на всі боки.
- Ой, яка гарнюня! Чіпка та й годі! – познущалася Люба.
Перед очима у Даринки повстав відомий літературний герой з підстриженим «під горщок» волоссям. Образившись на сестру за «Чіпку», Даринка розплакалася. Нерви в неї теж були на взводі. Сергій поклав дві заплетені косички з яскравими бантами на підвіконня та й пішов з подвір’я подалі від гріха.
Мама мовчки взяла дочку за руку і повела в будинок побуту до перукаря.
Даринка лишилася задоволеною, не зважаючи на те, що і мама, і сестра з нею ще довго не розмовляли. Взагалі вона була слухняною дитиною, а тут, певно, підлітковий вік зіграв неабияку роль. От забажалося їй модну зачіску мати – і хоч ти помри… З часом прикрий інцидент забувся і життя потекло так, як текло і до цього. Проте Даринці з того часу своє відображення в дзеркалі подобалося більше.
Того ж літа в родині намічалася толока. Запланували прибудувати ще одне приміщення в хліві, бо батьки вирішили придбати теличку. (На цьому місці автор відійде на якийсь час у бік, щоб змалювати для тих, кого в той рік ще не було на світі, що таке толока. Бо ті, кому випало ще й щастя досягти тоді хоча б п’яти рочків, запам’ятали те дійство на все життя…
* * *
Сьогодні толоками називають будь який колективний труд, що стосується благоустрою. А на той час поняття толоки було визначене чітко. Інші зібрання називалися суботниками. Толока ж – це будівництво хати, чи іншого приватного приміщення всією громадою. Це було свято! Готувалися до нього заздалегідь.
За рік до того свята після жнив у подвір’я завозили солому, яка зимувала під накинутою рядюгою з прив’язаними до неї цеглинами. Напередодні толоки у двір із самоскида викидали купи червоної глини. (В нашому краї її більш, ніж потрібно. Можливо і назву село від неї успадкувало: Руде). Лопатами розкидали глину товстим шаром, додавши зверху ще й трохи піску. Підводою підтягували до двору велику бочку води з широким отвором для зливання, заткнутим товстим дерев’яним кілком. Потім кликали якогось дядька, щоб прийшов зі своєю конячкою робити заміс. Глину поливали водою з бочки, а «водій кобили» починав верхи гарцювати на глиняному п’ятачку посеред подвір’я. Зазвичай це робили або з вечора, або вдосвіта, щоб глина увібрала гарно воду. Потім, якщо було потрібно, ще потроху підливали. Бувало заміс готувався невеличким, то тоді обходилися й без коня. Жінки, тримаючи в руках подоли спідниць або, підібгавши їх вище колін під резинки своїх панталонів, місили ногами, вимазуючись рідкою глиняною сумішшю.
Населення про всі новини та події на селі було обізнане, то й кликати нікого не доводилося. Одні чекали толоки, бо відчували за собою обов’язок відробити за колишню свою, а сусіди з охотою допомагали вже по-домашньому і заходили у двір останніми. Жінки стелили під коліна мішки та старі ряднини і всідалися навкруг замісу. За їх спинами виростали купи соломи і толока брала старт.
Молодиці з глини та соломи ліпили вальки, складаючи їх поруч з собою, а чоловіки підбирали їх на носилки і відносили до підмурка, де інші викладали стіни. Час від часу хтось з жінок кидався у слід чоловікам глиною, що підіймало настрій усьому гурту. Діти теж не стояли осторонь – підносили молодицям оберемки соломи та були у них на побігеньках.
Оце, шановний читачу, – справжня, класична толока! Стіни виростали на очах, за літо вони гарно висихали і процес будівництва переходив у наступну стадію. Так розросталися у нас на Київщині села. Коли люди ставали заможнішими, то глиняні стіни обкладалися цеглою.
* * *
Напередодні толоки, тато доручив нам з сестрою попередити дядька Герасима, щоб він прийшов зі своєю конячкою робити заміс. Жив чоловік на іншому кінці села, то ж ми з сестрою вирішили їхати до нього на велосипеді. Люба одяглася в синє спортивне трико, бо сідала на педалі, а я наділа свою рожеву вузеньку спідничку і вмостилася позаду сестри на багажник, звісивши ноги на один бік…
…Ой-ой!!! Ха-ха-ха!!! Проговорилася! Їй-бо ненароком! Після описання підготовки до нашої толоки вже й забула, що завела в оману читача, назвавшись Даринкою! Оце ще в одну халепу вскочила! Та виправляти написане вже не буду – хай залишається все, як є…
Село наше розташоване на горбистій місцевості в Пороссі. Вулиця Безодня закінчується на чималому горбі, що спускається до греблі над ставком. З одного боку над дорогою височіє глиняна стіна, а з іншого – починається глибоке провалля. Велосипед підозріло стрімко набирав з гори швидкість, а я, підстрибуючи на незручному металевому багажнику, від досади гукала сестрі:
- Та натисни ж ти на гальма! Куди летиш?
- Гальма відмовили, – спокійно відповіла на те Любка.
Це вже пахло аварією… Калічитися відразу обом не хотілося, треба було комусь дістатися дядька Герасима. Я вирішила стрибати. Але робити це посеред горба боялася, щоб не упасти в провалля. Вирішила стрибнути вже майже внизу, коли дорога буде повертати на місток на греблі. Так і зробила.
Бігла за інерцією далі вперед від горба до чужих городів, що спускалися до ставка картопляними рядами. Швидкість наростала, ширина кроків збільшувалася. Перше, що спало на думку: «А як це я у своїй вузькій спідниці роблю ногами такі широкі помахи?» Зачепившись за огудиння на городі, з розгону упала в суху пухкеньку пилюку у міжрядді, здійнявши над собою чорну хмару. Руки і коліна подряпалися картоплинням і нестерпно пекли. Із зусиллям підвелася з землі. Гепнулася гарно… Геть уся покрилися пилом, спідниця розпанахалась спереду аж до поясу. Люба на велосипеді замаячила вже на іншому березі ставка. Вона навіть не зупинилася, їй вдалося втримати кермо на нерівній дорозі і швидкість поступово згасла.
Стежкою в городі я спустилася до ставка, щоб відмити від пилу руки й ноги. Витріпала блузку і те що залишилося від спідниці, перекрутила її так, щоб прикрити збоку рукою розтин і взяла курс назад додому. Мала намір звернути в городи, поки ще ніхто не побачив мене в такому вигляді, але, як на зло, з крайньої хати вийшла тітка Юхима і здивовано витріщила на мене очі. Я швиденько привіталася з нею і шугонула в кущі, щоб навпрошки дістатися своєї садиби. Тітка чомусь не відповіла на моє вітання і залишилася стояти посеред двору.
Спідниця ремонтові не підлягала, бо розірвалася не по шву, а на рівному полотнищі. Мені було її дуже жалко. Кинула у вузол з пранням блузку і ненароком глянула в люстро… У чорного, мов у негра відображення, блищали лише очі та зуби у безглуздій посмішці. Це було відповіддю на дивну реакцію тітки Юхими. Руки та ноги відмила у ставку, а що обличчя та волосся теж може бути таким, як і інші ділянки тіла не здогадалася. Не зважаючи на те що віддзеркалення мало дорослу зачіску, виглядало воно сміхотливим худеньким підлітком…
Наступного дня вдосвіта почалася толока. Щоправда хазяйнувати почали всього кілька чоловіків, готуючи солому, дерев’яні носилки та козли. Але вся родина була на ногах. Мамі та старшій сестрі належало готувати обід на великий гурт людей, а я допомагала перетирати чарки з тарілками.
Коли всі зібралися і почали ліпити вальки, якась тітонька посунулася, даючи мені місце:
- Сідай поруч зі мною, та теж вчися ліпити. Вже велика дівчинка… Тільки багато глини не набирай, роби невеличкі вальочки, щоб не важко було кидати на сторону.
Робота мені сподобалася. Руки відчували приємне тепло глини. Іноді доводилося їх мити у відрі, що стояло між мною та тітонькою, бо глина швидко висихала на руках і стягувала шкіру. Серед дорослих я вже не почувалася замурзаним підлітком, якого мимохіть угледіла в дзеркалі напередодні.
Незабаром мама пошила мені нову вузеньку спідничку, а в кінці серпня перед школою купила ще й гарні туфлі на невеличких підборах. Як для дорослої.
25.12.2015
ID:
631342
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.12.2015 13:49:31
© дата внесення змiн: 27.12.2015 09:00:27
автор: Галина_Литовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|