Вона, невидима, сидить на купі сухого картоплиння і палить люльку. Дим розшукує шляхи між садків та будівель і, коли знаходить, вужем повзе селом.
Вона усюдисуща. Тільки-но була в однім городі, тепер вже на іншому попихкує димком. Розгорне сіру завісу і нишпорить по садибах: а мо’ яка господиня буряка чи гарбуза залишила. Узріла на верхівці дерева яблуко-симиренку, що погойдується самотньо. Хазяї до тієї верхотури не дісталися, а їй – раз плюнути: труснула, в торбу і на плече.
Зранку одягла десяток спідниць з різнокольорового штапелю і міняє їх на ходу, замітаючи сліди пишними шлярками. В яскравій з лапастим малюнком майнула до клена, опустилася на землю, прихилилася спиною до стовбура і розкинула карти. Сережки поблискують золотими півмісяцями, а з-під червоної вігоневої хустки вибиваються смолянисті завитки довгого волосся. Вдивляється в карти і вже будує плани, як поглузувати над синоптиками, яким чином підіграти модному дизайнеру, як краще позувати художнику, що ген чаклує над мольбертом.
Та засиджуватися ніколи, ще не скрізь побувала. Піднялася, витріпала листя, налипле на спідницю, підібгала її вище, щоб не намочити в передвечірньому тумані, що усівся у влоговинах, і спустилася крутою стежкою в яр. Нахилилася під кущ, потрапила в мокрі тенета павука і від несподіванки чортихнулася. Мала намір опеньки зібрати з гнилої колоди, а тут тобі це павутиння, геть обліплене дрібними краплинами. Таке ж цупке, що будь воно не ладне! Відмітила місце купиною моху, щоб набрати грибів іншим разом, необачно начіпляла на спідницю колючих реп’яхів і випірнула з туману на світ божий. І куди ж це тепер в такому вигляді? Хіба що до Баби Яги на гостину. Добре, що спідниць на себе натягнула про запас.
Причепурилася, розв’язала хустку, накинула її на плечі і, розпустивши волосся, майнула у степ. Задзвеніло на грудях намисто, заграло в останніх променях сонця, кинуло відблиск і від нього зайнялася купа хмизу, заздалегідь зібраного для нічної ватри. Десь поруч заіржали коні, почувши запах диму, і знову замовкли. П’яніючи від аромату сухого полину, лягла горілиць і заслухалася мелодією безсмертного скрипаля – вітру. Крізь дрімоту помітила, як хтось обережно накинув синю ковдру з срібними зірками і тихенько ліг поруч. Стало тепло і затишно… От і ще один листок відірвався від календаря…
А про що там віщують зорі на завтрашній день – їй геть нецікаво. Бо хто-хто, а вона знає певно: це вже, як карта ляже…
08.11.2015
ото поезія, Галино! Беру як взіречок... 
