Ти не пам'ятатимеш кольору стін у моєму будинку
і запах фіранок, пропитаних ранковим небом.
Забудеш повітря і як в тихій, скупій на слова, темряві
дарував чорно-білі холодні квіти.
З часом не пам'ятатиметься нічого.
Навіть найбажанішої зливи не зовсім пізнього вечора.
Ті самі картини на стінах,
з якими пов'язали майбутнє, - забудеш.
І в пам'яті лишиться
маленький шматок паперу з номером нашого літа.
На згадку про себе я подарую книгу.
Ту, яку разом читали якогось зимового вечора.
Ти востаннє даруєш чорний чай із лимоном.
А пам'ятаєш, як пили його тоді, коли...
Але час вже прощатись.
Є безліч моментів, акуратно викладених на полицю
поряд із фотокарткою,
де ми ще вдвох.
Давай викарбуємо назавжди,
до кінця наших днів їх.
І ти не забудеш,
як запах моєї ковдри проходив крізь тіло
до серця,
ранив...
Все, що попрошу - пам'ятай запах,
той, що про мене...
той, що завжди з тобою...
