Злетіла ввись душа…
Залишила зніміле тіло…
І в міру свого каяття
У всесвіті шукає при́станок невміло.
Блукає… Кружить, німо голо́сить
І в невагомості, метаючись, шукає –
У двері, що не відкривають, просить
І де подітися - не знає.
,,- О, світло! Мабуть тут мій спокій!’’-
У радості думки, що спокій близько,
,,-Ні, то пролито ясне світло
Де чисті душі в рай летіли швидко’’
І вмить згадались всі земні гріхи,
Злічити їх, ту тьму, не має сили,
Мутно кидається в всесвітній широті
Душа, яка ще й тіло погубила.
Жме біль! Не має тіла дати опір,
Не має пульсу, жил, залишилась сама...
Знесилена, тяжка, приречена в неспокій
Блукає, квилить темна і спустошена душа.
-,,Покаятись!’’ – промиготіла думка,
Та навіть і не знає де, коли і як?
Бо за короткий час її земного блуду
Не здогадалася про каяття ні раз.
-,,Знов світло, спокій близько’’ – прожевріло,
-,,І зовсім поруч’’ - та душа безсила,
Щоб піднятися вище в вічне світло
Обрубані гріхами білі її крила.
Вже бачить сад, вічне життя і спокій,
Та тягне її чорний грішний хвіст нестерпно,
За крок до вічного блаженства і покою -
На вічні муки, у безодню, стрімко полетіла в пекло…
17.05.2015
ID:
581817
Рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата надходження: 17.05.2015 17:41:21
© дата внесення змiн: 17.05.2015 17:47:22
автор: Lora G
Вкажіть причину вашої скарги
|