|
Він не бачив сенсу ні в чому. Кістки носити не хотів по світу і не міг зрозуміти як їх носять ті, кому давно за шістдесят. Для чого?? Невже вони на щось сподіваються?
Він був давно розчарованим у всьому і сьогоднішнього ранку він йшов на ринок, коли зустрів свого старенького сусіда, який ходить дуже повільно, ледве перебираючи ногами. Живе цей дідусь зі своєю дружиною, яка вже зовсім сили не має, щоб самій виходити на вулицю. Борису прийшла шалена мимолітна думка, яка закріпилась надовго, але свого втілення в дійсність чекала не так довго, як можна було сподіватися.
- Вони просаджують всі гроші на ліки, ходити майже не можуть, невже вони з якихось причин ще радіють? Сидять цілими днями вдома і єдиний їхній зв’язок зі світом це телевізор, єдине оживлення з причини обговорення теперішньої політики та змін в світі. А їхня пам’ять, та вона помутніла й вони не пам’ятають навіть половини свого життя, - такий хід думок його підводив до страшного рішення, яке він назве доброчинством. - Тож, навіщо їм страждати?
Старі Акімовичі проживали восьмий десяток і мали одного сина, який приїздив із внучками раз на рік. Не правда, що вони нічому не раділи, вони дуже оживлялись, коли щось стосувалось їхніх нащадків. Син був небайдужими, але проживав далеко й закордоном, а його дочки вже були повністю іншої національності, зі своїми планами та амбіціями.
Минуло ще багато часу і він нарешті зважився на кардинальність. Борис був досить адаптивним між людей, щоб вони не помічали його божевільних настроїв проти всього людства. Сам чоловічок мав добру мужню постать та був «чоловічком», бо в незапам’ятні для нього часи його єство стиснулось, скрутилось і нагадувало якийсь висушений фрукт всередині твердої шкарлупи. В ньому було стільки пустоти, що туди почало налазити різноманітних надумів та чужих ідей більше, ніж в ідеологічній, міфологічній, філософській та ще всякій просвітницькій літературі половини бібліотеки середньостатистичного навчального закладу.
- Як вони не можуть второпати своєї нікчемності? Я такий же, тільки як мені допомогти іншим? От не жалієш ти, здається, ні про що, але все одно здогадуєшся, що ти не хотів, щоб життя складалось так. Ти й точно не знаєш, як воно мало б скластися, ти не уявляв точних пунктів і не прив’язував їх до дат. Проте ти не зовсім задоволений, зовсім незадоволений. Жаліти про щось — марна трата часу. Ти це розумієш, прекрасно! І далі намагаєшся відмовитись від того, що було з тобою. Не прекрасно... Я волів би зітерти все, що було зі мною, до найменших дрібниць, до себе, з іменем... До крихти. Це «анріал», і я міг би стерти записи, малюнки, старі зошити, видалити фото, порвати фото, посваритись зі всіма, переїхати і спробувати все знову.. і здохнути в муках. Адже я не зможу згадати та відтворити хоча б того, що можу скласти зараз. Я однаково буду пам’ятати, все рівно буду існувати таким, як я є. Це нічого не змінить! НІЧОГО. Я хочу зробити так, щоб мене не існувало досі й щоб ніхто не здогадувався про моє існування. Навіть моя смерть цього не вирішить. - довгі монологи в роздумах велися і розривали простір навколо Бориса Олесандровича поки він діставався свого клієнта.
- Ось, розпишіться, будь ласка. Дякую, до побачення, - він спускався по сходах, виходив з під’їзду, йшов до зупинки тролейбуса. - Дратує, що люди можуть в чомусь одному бути з тобою рідними душами, а коли дізнаєшся щось інше, то вони — дзеркальні відображення твоїх найкращих якостей.
Хліб, тараня, 0,5 пива і - о, навіть спеції! Чоловічок попрямував у сторону будинку, де проживав вже досить давно. Настільки давно, що пам’ятав старих Акімовичів не такими й старими і ще досить жвавими людьми, які завжди були привітними. А сьогодні був темний вечір, жодної зорі, тиша стояла мертва, зима була тепла і суха. Старі лягають спати рано, завжди близько десятої. Борис посипав картоплю спеціями та залишив її досмажуватись. Він швидко приготувався — гумові рукавиці, бахіли, заточений на минулому тижні мисливський ніж, який подарували друзі на двадцять п’ятий день народження. Спустився на перший поверх та вимкнув освітлення на сходах, піднявся на четвертий поверх, одягнув рукавиці, бахіли і легенько постукав у нові лаковані двері.
- Да, то хто?
- Це я, діду.. Борис Покриш...
- Аа, ну, шо скоїлось?
- Можна солі? Нема картоплю посолити.
Кламцнув замок і двері прочинились: - Ну заходи.
Перевірив чи двері точно прикрились. Ліва рука на рот діда, який нижчий на голову. Права бере короткий замах і вістря натикається на груднину, але застряває. Короткий ривок, знову замах ледь правіше і лезо входить мало не по руків’я.
Кров. Ріки клятої крові з цих маленьких зморшкуватих людей. І звідки вона береться??? Не забруднитися було важко, переступаючи добрячу калюжицю. Вбити стару було ще важче, адже вона почула, що я зайшов і почула крехтіння свого чоловіка. Його пожовклі очі вирячились прямо у мої і розумів я, що йому скоро стане краще, та зараз там відбилось стільки життя, що це варто було бачити. Я не хотів його мук, на щастя, він незабарився і впав, я мусив діяти. Стара хотіла було підвестися з ліжка, побачивши ніж, вона верескнула з останніх старечих сил. Мені залишалось одне надійно відкрите місце і я примружившись замахнув по горлянці – крик вмить зник, а на рукавиці хлинуло теплом. Я полинув у жах. І зник. Я пішов вечеряти. Все, місію виконано. Акімовичі вже не страждатимуть від болів.
Tl2O3.
ID:
560666
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.02.2015 18:54:53
© дата внесення змiн: 18.02.2015 18:54:53
автор: Dingo Барський
Вкажіть причину вашої скарги
|