Спогади про дитинство я завжди порівнюю з складанням паз-лів. Пазли різнокольорові і за розміром різні: щось пам'ятається більше, а щось – менше. А ось, згадуючи свій перший «дорослий» подарунок, я завжди мимовільно всміхаюся сама собі.
За тиждень до нашого з братом 15-річчя, мама нас запитала : "А, що ви хочете отримати в подарунок?». В один голос ми відповіли: «Годинник», - і засміялися. Мама подивилася на нас, здвинула плечима і буркнула: «А, що в цьому смішного?». Вона й не здогадувалася, що ще вчора Вовка ненароком знайшов в шафі пакуночок, в якому лежало два годинника. Тепер це була не тільки мамина, але й наша таємниця.
В День народження мама урочисто одягла нам на зап'ястя годинники і сказала:»Ось і збулася ще одна ваша мрія». Але моє мале-сеньке щастя протрималося лише місяць. А сталося ось що: готуючись до екзаменів, я брала підручники, білети, зошити, олівець, старий плед і йшла в старий шкільний парк,а заодно – я випасала там гусей. Так було і того дня. Коли я повернулася додому, мама зразу ж помітила – на руці в мене не було годинника.
Разів десять ми з братом проходили стежинкою до парку і назад, додому, шукаючи годинник в траві чи на обочині дороги, але все було марно. Я була така заплакана, що мама не витримала і сказала:
« Досить. Годинник маленький, якась гуска могла його проковтнути і все. Є один вихід: прощупати воло у кожної гуски». Нічого не вийшло – годинник не прощупувався. Мама усміхнулася і сказала : « А знаєте, є ще один спосіб пошуку – треба перерубати всіх гусей і, можливо, так ми знайдемо годинник». Так і зробили, гусей був десяток, до півночі проводився «пошук», але знову невдача – так нічого і не знайшли, ок-рім малесенького золотистого ґудзика з маминої сукні. Втомлені поляга-ли спати, сон був тривожний і уривками. Вранці, коли посідали за стіл снідати, мама посміхнулася і сказала: « Не повезло гусям. Не треба було ковтати мого ґудзика. Зате ми тепер будемо кожний день з м'ясом».
А після обіду до нас завітала сусідка т. Віра. Вона усміхнулася і сказала: « Танцюйте». На її долоні лежав мій годинник. Здивуванню не було меж. А все було дуже просто: годинник був притоптаний в піску біля хвіртки, а вона побачила тоненький чорний ремінець, потягнула за нього і… все.
Та годинник я все-таки загубила знову, рівно через місяць. Мама тоді мені сказала: « Не зійшлися ви з ним характерами». Новий годинник мама мені подарувала рівно через 10 років. Цей годинник я не загубила. Мабуть, у мене змінився характер.
Замечательное воспоминание. У меня тоже пропали первые часы, подаренные отцом. Через месяц. И в том же возрасте. "На следующие заработаешь сама",- мудро сказал папа, - значит, не доросла пока..."