Ти знаєш, якщо зоряне небо розділити навпіл, то вийде не дві половини, а одна ціла півсфера, яка віддаляє світ від темені, жарт від прикрощів і тебе від мене. Мабуть, найстрашніше – втрачати, тільки знайшовши. Хоча ні, - знаходити, втрачаючи. Ти бачиш небо? Воно – як символ наявності цілі. Небо – ціль. Море – ціль. Ти – ціль. Чи ні?.. Здається, моя ціль іде до мене. Іде-іде-іде… Зупиняється?.. Так, зупиняється… Який несвідомий кінець. Дуже дивно: коли я встаю рано вранці, п’ю гарячу каві, що давно в’їлася мені в мозок, розплющуючи думки, йду… Куди? На 100 метрів ближче до тебе, а може, і ні. Коли-небудь хочеться прокинутися і відчути, що ти – поряд. Не в плані банального розподілу ліжка. Просто поряд, аби бути поряд. Аби прокинувшись вночі я знала, що знаходжуся під наглядом. Як в’язень? Чи психічно хворий?.. Ні… Добровільна жертва, скоріше. Тільки от не знаю, хто мене примусив. Чи попросив?.. Не думаю, щоб хто-небудь насмілився. Ти ж знаєш, яка я… Хоча ні, не знаєш. Для тебе я не можу бути вогнем. Хіба, полум’ям… Так, аби гріти, але не нищити. Аби надкушувати, та не доїдати… А я все-таки егоїстка. Не через черезмірну любов до себе, не через бажання жити. То все не про мене – через те, що я не люблю боротися. Ненавиджу, але завжди борюся до останнього. Завжди. Поки не досягну свого. А за тебе – не можу. Бо розумію, що безглуздо. Бо немає предмету боротьби. Він ніби видуманий. Точніше, ти. Бо ти є, але не існуєш. Не існуєш, тому що іноді розумію, що через 5 років заплющивши очі я не пам’ятатиму, як ти виглядаєш. Чи виглядав, точніше. Засипаючи, я не чутиму твій голос, а, розпиваючи терпке вино в колі друзів, не зможу розказати, повторити жодного твого жарту…
Ти знаєш, страшно. Страшно жити і не жити. Але страшніше за все – думати. Коли починаю думати, в чім справа, щось у мені тріскається. Капіляри? Ні, то дурниці. То все скло… Оте скло, яке допомагає мені тримати мою натягнуту посмішку. З роками все мине… Все-все… Але я хочу, аби ти, прокидаюсь вранці, бачив оте, що люди називають Сонцем, аби воно тебе гріло. Вночі ж, коли будеш засинати, хай тебе радують зорі. Насправді то все не Сонце і не незліченні зорі, а моя душа. І вона світитиме доти, доки стане сил… А як не стане, купуватиму акумулятор… Спеціальний акумулятор для світла і мого скла… Або просто каву…
ID:
63815
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.03.2008 22:46:45
© дата внесення змiн: 16.03.2008 22:46:45
автор: amplua_of_death
Вкажіть причину вашої скарги
|
