|
(Переклад з Б. Пастернака)
Стояла зима.
Дули ві́три зі степу.
І зимно було немовляті в вертепу,
Бо бу́ла зима.
Його зігрівав теплий подих вола.
Домашня звіри́на
На людського сина
Безмежне Господнє тепло пролила.
І, скинувши з одягу рухом руки
Усе, що не треба,
Дивилися в небо
І в темний засніжений степ пастухи.
Старе кладови́ще, де кілька свічок,
Надгробки забуті,
Під снігом – слід квітів,
І небо над ним, таке повне зірок.
А поруч – незнана нікому зоря,
Як вогник легенький
В віконці маленькім,
Звізда Вифлеємська над світом сія.
Вона розгоралась окрема, сама,
Від неба і Бога,
Як світла дорога,
Як темної ночі пожежа німа.
Вона піднімалась над світом глухим,
Над світом бездушним,
Жорстоким і дужим,
І з тої от ночі світ став не таким.
А з краю далекого три звіздарі
Сухими пісками,
З святими дарами
Уже поспішали на поклик зорі.
А слідом за ними ішов караван,
Осли і верблюди, і світлом окрилені
Люди зайшли в вифлеємський туман.
І з того вертепу, і з тої гори
Вставало над світом видіння прекрасне,
Всі мрії століть, всіх світів кольори,
Майбутні картини в майбутніх музеях,
І правда Його, і брехня фарисеїв,
Ялинки різдвяні, і сни дітвори,
І теплі лампади, і свічі у храмах,
І все, що приходило з тої пори,
Було́, як слова, що шепоче нам мама,
Усе принесли з того степу вітри.
І раптом схилилося гілля дерев,
З’явились небачені досі тут люди,
Привів своє птаство цар птахів, орел.
Як йшли до вертепу осли і верблюди,
Побачили раптом вночі пастухи.
– Пішли разом з ними, вклонімося чуду, –
Сказали вони і вдягли кожухи́.
Ішли по снігу́ і сліди залишали,
Скували стежки і шляхи холоди,
Були серед них невідомі сліди.
Вівчарки пастуші тривожно гарчали,
Напевно, чекали якоїсь біди.
Блищали сліди ті незвіданим знаком,
Бо, доки ішли понад краєм води,
Незримо заходив хтось в їхні ряди,
І пси пастухів озиралися з ляком,
Побачивши ті незнайомі сліди.
Були́ в тому на́товпі гості небесні,
То ангелів кілька спустились з зірок,
Незримі були для людей, безтілесні,
Але на снігу залишався їх крок.
Тьмяніли прозорі світа́нкові зорі.
Зібрались докупи усі, що прийшли.
– А хто ви такі? – запитала Марія.
– Ми плем’я пастуше і неба посли,
Прийшли вам віддати данину хвали.
– Всім разом не можна. Чекайте надворі.
Передні спинились, а задні ще йшли,
Топтались погоничі і подорожні,
Бо ближче до входу хотів бути кожний,
Шукали поживу в торбинах порожніх,
Ревіли верблюди, штовхались осли.
Займався світанок на неба краю́,
Відходила ніч, прокидалась природа.
І тільки волхвів із усього народу
Впустила Марія в печеру свою.
Він спав, ясносяючий, в яслах дубових,
Як місяця промінь у нетрях дупла.
Весь одяг йому заміняли убогий
Лиш губи осляти, і ніздрі вола.
Стояли вони в темних сутінках хліву,
І щось шепотіли, шукали слова.
Та раптом у темряві хтось, хто був зліва
Від яслів легенько відсунув волхва,
І той озирнувся: з порога на Діву,
Як гостя дивилась Зоря Рождества.
5.04.2014
ID:
546306
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 25.12.2014 10:29:16
© дата внесення змiн: 25.12.2014 10:29:16
автор: Олександр Шевченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Я, щоправда, не зразу знайшла, де моє улюблене (до "мурашок"!): 
Олександре, хоч як виняток, зайдіть і Ви один раз почитати моє давнє різдвяне http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546172 
