А що ще я могла йому сказати? "Служити людям, пане, – то високе і благородне заняття. А оскільки на додачу до глибинного щастя, яке Ви, отже, маєте відчувати, надаючи мені послуги з перевезення, оскільки на додачу до цього я ще й плачу Вам українські гривні, то нашій взаємній утісі від такого небанального контакту не має бути меж". Однак сказала я лиш: "Ми так і будемо їхати всю дорогу?" На що Ви, мило затинаючись, продемонстрували вбивчу логіку водія міського маршрутного таксі № 22 (двічі по 11, уже добре), мовляв: "Нас же ніхто не обганяє". Ну що на це можна відповісти?
Утім, потрібних квитків у театрі все одно не виявилося, тож сенс мого спічу з ефектом акселерації (а поїхали ми таки швидше), зрештою, полягав тільки у голубові. Голуб, що його я зустріла біля театру, був мертвий і переміщався у просторі за допомогою пащі собаки, який тримав його тільце паралельно до землі. Пес із хижим, автентичним поглядом, охоплений аурою інстинкту і в передчутті новорічної перспективи смаку сирого вуличного м'яса, рухався із рвучким і диким шармом, пір'я звисало з його рота, хотілося фотографувати. Мабуть, саме тому він так швидко ризикнув перебігти дорогу, що ледь не втрапив під колеса (а голуб був би двічі мертвий), але сильне й пружне тіло пса вчасно граційно смикнулося в інший від автівки бік... Бо краса не має бути зафіксованою.