Вже стільки літ, хоч вбий, не втямлю,
Збагнуть не можу аж ніяк,
Я на одну конячку ставлю
І попадаю знов в просак.
Розмови поруч, пересуди,
Поради чуть з усіх сторін:
«На цю поставте, краще буде,
У неї ж он який розгін.
Вона не ходить навіть кроком,
З бар’єра зразу рве в галоп
І не біда, що ненароком
Копитом вас ударить в лоб.
З очей жарини – вибачайте,
Відома ж істина здавна –
Міцніш гніду свою тримайте,
Щоб не брикалася вона».
Така вже доля є «коняча»
Від куховарок до цариць -
Буває й так, що сіра кляча
Миліш дорідних кобилиць.
В житті реальнім, чи екраннім
Нестримно коні всіх несуть.
Ніхто не згоден буть останнім,
Жадає кожен першим буть.
А я ніяк, ніяк не втямлю,
Чи то такий планиди знак?
Я не на ту конячку ставлю,
І попадаю знов в просак.
