Затерплі спини вулиць, площ
Під кригою, немов під цинком.
І метушиться сивий дощ
Так, ніби хоче вмити жінку
Оту, що якось дивно йде,
Неначебто під руку з вітром.
Немов дитя, біля грудей
Тримає бережно півлітру.
Не помічає ні сльоти,
Ні поглядів відверто косих.
Вона бреде в свої світи
І в долі вже добра не просить.
Уже зітерлася межа
Між блудом, соромом віджитим.
Хтось кине вслід? «таких не жаль!»
Але кого ж тоді жаліти?
