Цій сивій груші бозна-скільки літ.
Завжди сумна.
Як навіть май одягне
Її святково,
Філігранний цвіт
Щораз не медом, а журбою пахне.
Бо стереже віддавна три гробки
Тут, на городі.
Не на кладовищі.
Вони їй вже нагадують грядки
Малесенькі і, може, трохи вищі.
І часто сняться трійко дітлахів
Отих, що голод їй поклав до схову.
Хлоп’ята лізуть до її верхів…
У пелену грушки дівчатко ловить…
Сміються? Плачуть?
І за всі роки
Не підросли.
Такі ж, як в тридцять третім…
Здригнуться запечалені гілки,
Чи забуття уздрівши, чи безсмертя.
І знов застигнуть, дивлячись униз.
Хрести. Барвінок…
Знову пам’ять сушить
Зсередини, неначе костогриз,
Не дерев’яну – материнську душу.
Слів нема...
