Ще одна легенда про едельвейс.
“ 1 “
Уже над вечір хлопець добрався до підніжжя двох скель, які тулились одна до одної. Із низу було видно білі зірочки едельвейсу, розсипані по камінних схилах,та добиратись до них було пізно ,тай довга дорога давалась в знаки. Хлопець зібрав деякий хмиз ,щоб вистачило зігрітись в прохолодну ніч, і розвів вогонь. Перекусив не пишною вечерею , напився цілющої води,яку він набрав із гірського джерела,адже в день було достатньо жарко, і вмостився на ночівлю.
За ніч йому потрібно було відпочити,та він уже знав ,що ночі в горах не дуже приємні, то крики нічних птахів, то тріскотіння гілок у лісі рясними мурахами по-за-плечі відгонило сон надовго. Та хлопець не був боягузом, у свої 26- років він мав не тільки міцне тіло,а й сильний дух, та ще й був добре впертий.
Він лежав підклавши сумку під голову, споглядаючи зоряне небо і думав:
“ - Мерехтливі зорі на небі такі недосяжні, а зорі едельвейсу так близько. Завтра я нарву їх , і прекрасна принцеса буде моєю. Він уявляв як даруватиме квіти красуні , як вона радітиме,як подарує ніжний поцілунок своєму героєві.”
Густий туман повільно сповзав із скель заповнюючи собою всі впадини і виїмки ,
закутував каміння й дерева у прохолодну вологу і потріскуючи, грався із червоними вуглинками у багатті, розлітаючись маленькими іскорками. Споглядаючи цю гру наш герой став дрімати і все в його свідомості змішалось: холодні і далекі зорі , пухнасті зорі едельвейсу і грайливі іскри.
— Ще один кущик ,— шепотів сам до себе хлопець і тягнувся рукою до пухнастих листків і зірочок—квітів, які переливалися на сонці діамантові - малахітовими блискітками чималих росинок. Кущик ніяк не хотів вириватись, але ще одне зусилля і він висмикнувся , та його довге та тверде як дріт коріння, потягло за собою чи малу каменюку, яка полетіла прямо в голову хлопцю,потім вдарила по плечі і ляскаючи по скелях, немов хтось міцний плескав у долоні, полетіла в низ.
Хлопець притиснувся ближче до скелі. Біль розлилась по всій голові і ніби взяла її в лещата.
— Боже ! Який я безпечний і нерозсудливий. Спаси мене,і направ на шлях вірний. —
Хлопець рідко коли молився,та сьогодні молитва промовлялась без зупину , доки він не зіскочив із скелі на рівну землю .
— Дякую тобі , Господи ! Дякую!— перехрестившись , хлопець поклав до сумки ще кущик едельвейсу. Носовичком змахнув з обличчя піт,промокнув рану і поспішив піти з цього місця геть.
Він відчув себе таким самотнім і зайвим серед скель і лісу, що хотів би на крилах летіти звідси.
“2”
Шлях до дому буде короткий думав хлопець, відпочиваючи біля джерела, яке вибивало об каміння срібні нотки свого журчання, воно заспокоювало і розслабляло. Обіднє сонечко пробивалось через листя дерев і бігало по траві сонячними зайчиками.
“ Ще один день і я буду на місці “— думав хлопець, він плюхнувся в траву і одразу пожалкував про це. В голові затенькало і він зажмурився. У думці перед ним знову постали ті скелі. Адже вони сотні століть омивалися дощами, вивітрювались вітрами, спостерігали зі своєї величної висоти як народжується цей ліс, як старі дерева
замінювались молодими. Недоторкані! Величаві і цнотливі — немов юнки! А я прийшов , і став обмацувати їхні виступи і виїмки, тулитись до них, та ще й на додачу, став обдирати їхні прикраси. Тож не дарма я отримав каменюкою по голові, а все могло закінчитися ще сумніше. Йому стало моторошно. Хлопець відкрив очі і подивився на сумку в якій лежало кілька вологих кущиків едельвейсу.
Чи оцінить пещена красуня—принцеса його вчинок, адже він міг і розбитися, а принцеса про нього і не знала б, і лиш мати виплакувала б очі, не знаючи чи виглядати сина живим. Йому стало сумно.
— Юначе ! Юначе, ти живий?
Хлопець піднявся на лікоть — він незчувся як здрімнув.
— Так.Живіший всіх живих.-- Перед ним стояла в кількох метрах молода і струнка дівчина, дивилась на нього зляканими очима,у руках в неї був букетик із стиглих суниць.
— Я думала кликати пастухів на допомогу. — Дівчина показала рукою десь на полонини, коли вона повернулась боком ,хлопець побачив ,як дві коси загойдались у неї на плечах.
--У тебе, он, на голові кров засохла. Хто ти? На мисливця не схожий.
-- Я, мандрую,загартовую своє тіло та дух-- хлопець сів зручніше -- а це, -- він торкнувся голови -- до весілля заживе.
-- А що маєш нареченну?
-- А ти будеш.
На обличчі хлопця з”явилась посмішка, і якби він був голений, то дівчина могла б побачити симпатичні ямочки, які йому дуже личили.
—О , якщо ти жартуєш, то все буде добре — з обличчя дівчини зійшов ляк, і воно вже світилось теплом.
—Давай я допоможу тобі змити кров. Іди ось до джерела,вода в ньому цілюща, враз загоїться,— запіклувалась дівчина.
Хлопець встав із землі. Дівчина була трохи нижча від нього.
—Я завжди беру тут воду, якщо хто прихворів. На — вона наставила букетик запашних суниць — можеш з”їсти їх.
Хлопець не відмовився. Беручи суниці , він подивився дівчині у вічі.На її кругленькому обличчі не виступали ні вилиці, ні скули, а очі , ніби два темно– зелені озера розділені злегка кирпатим носиком. Вона також дивилась йому в очі. Її брови ніби крила чайки, злегка піднялись у верх і завмерли. Вона ніби запитала “—Що?”
На мить хлопцеві здалось , що щось таке, давно знайоме він побачив у її очах.
Вона відмила його русяве волосся від засохшої крові, приклала подорожник.
—Так краще ,— посміхнулась дівчина.
Її пухкенькі губи мабуть пахнуть суницями, подумалось хлопцеві.
—Я маю тобі віддячити —і хлопець потягнувся до сумки, яка лежала разом із іншими його подорожніми речами. Він вийняв кущик едельвейсу
і протягнув його дівчині. Дівчина погладила срібні квіточки, а потім подивилась на хлопця. Вона мовчала, але пильно вдивлялась в його волошкові очі,ніби читала там те, про що він її не розповів.
—Ти був на скелях “Закоханих”?—дівчина метушливо відвела погляд.
—Допможи мені. Я хочу посадити цей кущик ось тут, біля джерела, за камінням його не буде видно , а я знатиму.
Дівчина розправляла корінці, а хлопець приніс води. Квітка ,сполоснувшись у воді, вдячно махала своєю срібною короною.
—Бувай ,юначе!—уже з далеку чув хлопець.
Поки він дивився на квітку , дівчина тихенько забрала воду і подріботіла донизу по стежині.
— Як тебе звати?— крикнув хлопець їй на вздогін.
— Я , М-а-а-вка-а Лі-со-ва!— в її голосі відчувався смуток.
“3”
Знявши кімнату в постоялому дворі, хлопець трохи прибрався після подорожі і поспішив до палацу.
Вона відкрила сумку і дістала рослини. На неї дивились пухнасто –срібні зірочки, які розпросторили свої промінці у різні боки.
— То це і є едельвейси! Гукайте того сміливця —наказала принцеса.
На зустріч ішов високий і міцний юнак.
— Моє шанування Вам принцесо,—він низько вклонився, поклавши руку на серце.
—Я захоплена вашою сміливістю , юначе, і дякую за доставлену можливість помилуватись цим дивом.
Її худорляве вродливе обличчя не виказувало ні захоплення, ні насолоди. Її очі блистіли холодним блиском самозакоханості і гордості за те ,що чергова забаганка її виконана.
—Сьогодні ти, юначе ,мій гість і я наказую тобі добре відпочити, бо завтра буде бал і я приколю букетик едельвейсу до свого плаття. Разом ми подумаємо про наше майбутнє.
І закрутилося все як у водовороті : не встиг відпочити від ситного обіду, гайда гуляти в парк, з парку в конюшні ,далі різні зустрічі і розмови ні про що. У хлопця на вечір аж закрутилася голова,тому, після вечері він попросив принцесу показати його кімнату.
— Ось твоя кімната, тут свіже повітря і м”яка постіль. Ти добре відпочинеш.
Вона стояла біля відкритого вікна, з якого пахла літня ніч. Він підійшов близько до неї , у нічних сутінках вона була ніби фарфорова лялька,яку потрібно тримати у футлярі. Йому хотілось щоб вона швидше покинула кімнату, щось бентежило його душу, і він хотів розібратись, що це. Тому він поцілував її тендітні пальчики, пообіцяв багато танців на завтрашньому балу,попросив вибачення про те, що він хоче відпочити, а принцеса ніби і зраділа,що не доведеться шукати про що розмовляти з хлопцем.
Зморений денною круговертю хлопець впав на ліжко, воно прийняло його в свої м”які і теплі обійми,розслабившись хлопець швидко заснув. Тільки не спала його підсвідомість, вона знала що бентежить хлопця і шукала відповідь в глибинах його пам”яті,щоб видати зрозумілу картинку перед його ясні волошкові очі.
“4”
“Він лежав у траві і дивився на неї, вона сиділа і плела вінок із трав і квітів , які нарвала по дорозі і як завжди розповідала свої неймовірні історії. Десь далеко погримувало. Було тихо і сонячно а в повітрі пахло грозою.Із заходу повзли темною зграєю грозові хмари.
— Павлусю,давай будемо іти, а то нас дощ намочить.
— Ну то й що, ти що боїшся розмокнути?— посміхнувся хлопець і на його щічках з”явилися симпатичні ямочки .
— Ні, я боюсь грому —тихо відповіла Мар”яна.
Тут зірвався вітер,Пронісся над галявиною, як шибеник розвіяв темно-каштанове волосся дівчини, сплів його з вінком, який вона доплела і одягнула на голову, і подався у ліс переплутуючи листя, підіймаючи гілля ,розгойдуючи дерева.
— Гаразд, давай руку,побігли!
Уже було видно перші будівлі від лісу , як гримнув грім і струсив з неба великі краплі рясного дощу. Вони добігли до сіносховища і заховались під накриття. Дівчина тулилась до хлопця кожен раз як гримав грім , а він загортав її тендітні плечі в свою сорочку, і відчував як пахне травами її вологе волосся. Він радів кожному випадку коли він міг бути біля своєї Мар”яни, обіймати її,тримати за руку, дивитись в її темно – зелені очі—озера, які злякано дивились на нього ,і ніби в очах її також вирувала негод, і вітер мав вихлюпати з тих очей хвилі, які потекли б по її блідому обличчі дрібними сльозами.
— Не бійся, це ж тільки гроза, і вона дуже скоро вчухне — він заспокоював дівчину,дивлячись на її бліде обличчя і йому так хотілося поцілувати її , та він боявся злякати її ще більше.”
Ранковий туман пропливав у відчинене вікно, наповнював собою кімнату і розчинявся в повітрі. Хлопець спав і йому снився сон із його юності він посміхався і на щічках в нього з”являлись симпатичні ямочки. Ще через мить він прокинувся, обвів кімнату поглядом. Посмішка стала сповзати з його красивого обличчя, очі стали пустими, ніби він втратив щось важливе в його житті.
—Та це ж її я зустрів у лісі, біля джерела! Моя Мар”яна!— він уже зіскочив з ліжка і поспіхом одягався.
Її бабуся захворіла і поїхала жити до Мар”яниних батьків. І невблаганна доля розлучила їх тоді ,коли про кохання говорили несміливі погляди,поспішні цілунки у щоку і нестримне серцебиття у грудях.
Втрачаючи, ми знову знаходимо, думав хлопець, адже нам не відомо якими дорогами поведе нас доля, з ким стикатиме, а з ким розлучатиме до поки ми не віднайдем свою половинку.
Я зрозумів для чого все це:забаганка принцеси,довга подорож, зустріч у лісі — це доля дала мені шанс розібратись у своїх почуттях, дізнатись що я хочу від життя: чи бути в королівському достатку , мати замок ,конюшні,землі і дружину-принцесу, яка знає як любити тільки себе; чи бути вільним душею і тілом, працювати із задоволенням, здобуваючи повагу і друзів і кохати пристрасно, вільно і до схочу, а потім спостерігати як бавляться при купці двоє чи більше діток, так схожих на своїх батьків, пестити їх і зігрівати теплом свого кохання.
— І що я роблю досі у цьому замку?— запитав себе хлопець. Глянув у вікно, там нічні сутінки уже розчинились світанком.
Зібравши всі свої речі хлопець збіг по східцях. У вітальні він зустрівся з розпорядником, який вийшов із кухні.
— Пане, ви куди зібрались так рано? — побачивши хлопця зі своїми речами , розпорядник розвів руками, не розуміючи куди той міг іти.
— Іду так рано, щоб не було пізно — відповів дивно хлопець —а принцесі перекажіть ,що я — не її доля.—
Він було вже рушив до виходу, та розпорядник загородив йому шлях.
— Та Ви не можете так повестись! —
—А що, може ви мене втримаєте?— ухмильнувся хлопець і глянув на розпорядника.
Їхні погляді зустрілись і розпорядник зрозумів, що в душі у хлопця розгоряється неймовірний вогонь, розливаючись по тілу енергією, виблискуючи в очах темними іскрами, що дійсно ніхто і ніщо не втримає його тут.
“5”
Не мов на крилах нісся хлопець на зустріч невідомому, але за покликом серця. Полонина за полониною, схил за схилом долав він без особливих зусиль.
По дорозі деякі думки брали його на сумнів: адже майже десять років пройшло, як він бачився з Мар”яною, чи вільна вона , чи пам”ятає вона їхнє юне кохання, і чи взагалі він зустріне її знову, та доля підштовхувала його вперед.
Добравшись до джерела хлопець вирішив: буду тут чекати , доки знов Мар”яна прийде по воду — Будь це день,два чи тиждень.
Спраглий, напившись цілющої джерельної води, хлопець ніби злився з цією квітучою, повною життєдайної енергії природою: на мить став могутньою горою і закричав:
—Мар”яно! Мавка Лісова! Я тебе кохаю!—
Порив вітру ніби, допомагаючи хлопцеві, підхопив його поклик, поніс поміж пагорбів і дерев через полонини по схилах, відгукуючись луною в лісових закутках.
— Матусю, баба Галинка просила знову води принести з джерела.— Мар”яна обійняла маму заплечі і заглянула що та готувала.
— То я піду сьогодні, тільки допоможу тобі обід зварити.—
—Я сама з обідом впораюсь,— вона повернулась від столу і ласкаво всміхнулась.
—А ти йди з ранку , ато в обід буде дуже жарко, то й швидше вернешся.
— Гаразд — Мар”яна метнулася до відра і швидко вийшла на вулицю, яка вела прямо до лісу.
Чи то чисте гірське повітря,чи то яка інша сила, немовби підштовхувала дівчину в спину, допомагаючи долати гірську стежку, яка вилась то лісом то поляною. Якісь чудернацькі обличчя то всміхались, то хитро примружувались, то задумливо дивились десь у далину, виринаючи з мерехтливих листочків, гілок і сонячних промінців. Чи всі їх бачать, чи тільки зі мною вітер, граючись у під жмурки : то заховається, то винирне якоюсь химерою з листя. Вона любила природу, знала кожний схил, у лісі почувалася ніби Мавка Лісова, а ліс — її братик, який розважав її і охороняв.
Хлопцеві довелось заночувати знову у лісі, якби він знав куди йти чи приведе його стежка до Мар”яни , чи заблудить знову десь у лісі, чи між чужих людей. Тому він терпляче буде чекати біля джерела. Весь час він думав про дівчину,ніби молитву промовляв: — Мар”яно, прийди до джерела, я чекаю на тебе, я хочу доторкнутись до тебе, дивитись в твої очі-озера,розповідати про своє кохання і слухати твій співочий голос.
І вони зустрілись…
— О! Ти що знов по едельвейси зібрався! — Дівчина впізнала хлопця біля джерела.
— Що , принцесі замало видалось квіток? Чи ти не перший приніс квіти?
— Привіт! — хлопець аж хотів промовити “моя Мар”яно” та хотів щоб дівчина
впізнала його сама.
— А ти звідки знаєш про принцесу? — запитав хлопець.
—Та я чула про її витівки що до своїх женнихі0в — дівчина поставила відро біля джерела.
Хлопець підійшов ближче.
— Тому ти так поспіхом і пішла тоді?
— Так, не хотіла займати принцесиного жениха! — дівчина гордовито підняла голову.
— Після зустрічі з тобою, мені все здавалось що я тебе знаю, і я згадав тебе, Мар”яно!
У дівчини від здивування брови піднялисись, очі округлились, перетворившись на два знаки запитання, а відкритий рот, у велику крапку.
— Звідки ти знаєш моє ім”я?
—Я знаю не тільки твоє ім”я, я знаю добре тебе.
— Якщо ти знаєш мене, то я повинна знати тебе!— Мар”яна стала поміркована,а потім посміхнулась хитренько:
—Ні ,я тебе не знаю, це ти , мабуть, у пастухів запитав моє ім”я.
— Пішли ,— Хлопець взяв дівчину за руку — он на ту галявину, я тобі розповім.
—Ми часто бігали до річки разом, пасли худобу, ходили на полонину — ти приїжджала в наше село, до бабусі, а потім… Дівчина зупинила хлопця посеред галявини. Її очі пильно перебирали кожну рису його обличчя. Вона дивилась то на русяве волосся,яке було гарно зачесане, то на рівний лоб, рівні злегка випалені сонцем брови , прямий ніс, то перебирала очі - волошки, то на повненькі губи.
Хлопекць хвилювався: чи впізхнала вона його.
— Я шукаю в твоєму обличчі того юнака, якого я знала,— защебетала дівчина ,—
але на мене дивиться мужній , загартований часом і обставинами чоловік. Вродливий,сильний.
— То чи ти це, Павлусь?
— Так! — відповів хлопець.
Дівчина на мить обійняла його за шию, ніби притулила не до тіла,а до серця, а потім відсторонилася. Хлопець лиш відчув запах її волосся, воно пахло травами .
Від п”янкого аромату він аж примружив очі.
—То чому ти тут? —вона запитала і потупила очі в траву.
—Я не одразу впізнав тебе — хлопець взяв дівчину за руки — уже в палаці принцеси мені наснився сон. І я зрозумів що кохав тебе, тоді в юності, і хочу кохати зараз—щиро і віддано, і це почуття мене вирвало з палацу і привело сюди до джерела, ще вчора
— І я все зроблю щоб ти покохала мене, і на заваді мені не стане ніхто і ніщо.
Вони стояли посеред поляни, тримались за руки, а вуста тяглись один до одного, очі закривались, вони цілувались ледь торкаючись вуст один одного, а в серцях запалювалось кохання, розливалось по тілу вогненною рікою, випаровуючи його, і залишались тільки душі, які розчинялись одна в одній, обіймались серцями і вибухали пристрастю.
Здавалося що крутиться голова ,та то кружляла в танку кохання природа: дерева , гори ,трава — і танок той був шалений.
— Яке дивне відчуття — промовила дівчина, і голос її линув десь із душі — мені здалося на мить, що ми не маємо тіла, а душі наші, обійнявшись, за мить знялися до Молочного шляху і літали там між зірок, насолоджуючись тишею і красою.
— Зачекай ! Я зараз ! — і хлопець метнувся до джерела і замить стояв біля неї вкладаючи у коси пухкі зірочки едельвейсу.
— Так і є . — прошепотів їй на вухо, — ось, одна зірочка заплуталась у твоєму волоссі.
Дівчина ніжно подивилась на хлопця і прихилила голову до його грудей.
— Ох, ці едельвейси! — зітхнула дівчина.
—Ти , Павлусь , міг поплатитись життям, адже ти не знаєш легенди про скелі “Закоханих”.
—Мені бог допомагав — гладив хлопець дівчину по голові.
—Дуже давно жили-були двоє закоханих, та батьки дівчини знайшли їй іншого жениха,заможного.Та на перекір батькам дівчина втекла з коханим в гори, і стали вони молити в бога вічного кохання для себе, і бог дослухався до них, і перетворив їх на дві скелі, увіковічнивши їхнє кохання в камені. Та одна скеля кожного року у липні наражається нареченою, одягаючи вінок із срібних едельвейсів— а її коханий милується нею, а птахи співають їм веселих пісень,і такі вони щасливі!
І не дай бог, хтось посміє зірвати хоч одну квітку з вінка! —
Дівчина відхилилась від хлопця, а потім обняла його за шию і притислась всім тілом.
—Адже ти міг зірватись і загинути —шепотіла Мар”яна.
— Та все обійшлось — обіймав хлопець гнучкий дівочий стан —та й голова зажила вже.
— То це скелі тебе пригостили? — знову вона дивилась в його голубі очі.
Його очі дивились на неї, а міцні руки стискали плечі.
—Ця вся пригода сталася зі мною для того, щоб я міг зустріти тебе, моя Мар”янко, і я вдячний цим ніжним квітам, які освітили мені вірний шлях, і привели до мого кохання, і скелі мене помилували , тому що знали,що моя половинка серця мала обєднатися із твоєю половинкою.
І було це початком кохання, та не було йому кінця...
ID:
472587
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.01.2014 23:55:10
© дата внесення змiн: 10.02.2015 23:32:24
автор: олена гай
Вкажіть причину вашої скарги
|
