Гілки очистити від зайвих потрясінь,
в осінній час холодного жовтіння,
так квапився мій сад, здобувши неба синь
і переправивши її в коріння…
Спадають яблука із гілля у росу,
в траву ховаючи зернівки спілі…
Плоди дозрілі бережно перенесу,
і схороню від зимніх заметілей.
Скуштую в холоди полум’я бальзаму
всю силу вересневого проміння,
що сонце слало із-під склепіння храму
небесного колінопреклоніння.
В ту мить відчую, тісно з ними зв'язаний, -
в нездолану енергію творіння,
у ланцюгу любові зобов’язання -
спинити хід свого гріхопадіння…
Навкруг думки висаджую… як яблуні…
Щоб світ відмити, зайве відірвати,
зцілити душі листям продірявленим,
із сонцем-яблуком зайти у хати…
