Тепер у всих шукаю я тебе.
Шукаю образ твій серед людей.
Ох, як позбутись цих очей,
Що скрізь лиш бачать слід прекрасний.
Чому? Чому я згадую тебе
В своїх думках, чи я в неволі?
А ти позбулася мене,
І навіть в милій тій розмові
Ти слова лишнього не мовиш.
Від себе далі мене гониш.
Смієшся тихо за стіною,
Мене покрила же винною,
Мов винен я, що ми не разом.
І не болять мені образи.
Мені плювати же на них.
Ти не цариця слів тих злих.
Ти ж білий янгол. Ти весна.
Чому ж приходиш тільки в снах?
В житті ж реальному не бачу…
Я ж чоловік, а ми не плачем,
Хоч душу розрива мечем.
Ми ж від усіх собі втечем.
Сховаємо в бокалі сльози.
Мої думки – весняні грози.
Розріже небо блискавиця.
Тепер в вині буду топиться.
Тебе ж я більше не шукаю,
А як спитають?..
«Ні, я її не знаю».
