Пролог
Усе ж ці дні летять у ночі.
Біжить земля на зустріч небу.
Я розказати зараз хочу
Свою солодкую поему.
Про що у ній, я ще не знаю,
Казати буду, тай чи треба.
Можливо долю оспіваю,
А може гряну раз у небо.
Мені ж то важко жить в низинах,
Моя ж душа у вись же рветься,
А люди, сховані в хатинах,
На клич ніхто не одзоветься.
Усілись добре на печах
І пісня їхняя не ллється,
А тільки бісики в очах…
Ох, звідки то цей сум береться?
Чому ж мене се покриває?
Чому ж припав йому до ока,
А як про мене біль не знає,
Розкаже добрая сорока.
Своїм гостреньким язичком
Вона се ріже, як мечем.
Ся голова пала вогнем
Від дум. Собі вони зібрались,
У мене жити прописались
І жизнь свою ведуть сумну.
Під ранок, коли я засну,
Вони все більш собі гудять.
Прокляті. Чом би їм не спать!
То як же бути се мені?
Не потоплю я все в вині,
Бо ж не втішає мене п’янка
І навіть з Азії коханка
Мою журбу не прожене…
То може голови позбутись?
Узяти шаблю. Раз! І в пекло.
Але мені там не сміється.
Моя ж душа до неба ллється.
Вона ж то балувана киця,
Їй би в Раю тіки любиться.
І. Самотність
Узріть же в ніч тую чудову,
Що шлях комети я проспав,
Все ринув в ту розмову,
Сам із собою ж то почав
В думках своїх я говорити.
Зшукати правди чи біди,
Але чужих я звик винити,
Тому сховавсь до самоти.
Вона мене завжди пригріє,
Своїм укутає теплом.
Вона ж то, сука, славно вміє
Мене споїти за столом.
Її обійми, поцілунки…
На все іде аби корився.
На ній із льону обладунки
І я ж красой її упився,
Тай впав до рук чужих
Всим тілом, і душу потягнув униз.
Не треба же мені других.
Вона ж мене звела на мис
Й штовхнула в прірву до собак.
І я упав в пекельну темінь.
Прокинувся одвічний страх.
Я бив все дужче й дужче в кремінь,
Але іскра не випливала,
Мабуть боялась темноти.
Душа же на коліна впала,
Просила волі в Самоти,
Але вона все непорушно
Дивилась зверху і сіялась.
Без волі то ставало душно.
В думках надія обірвалась
І впавши розлетілась в тріски.
Тепер сиджу у темноті,
Пишу оці дурні записки,
Як завжди в щирій самоті.
ІІІ. Вино
Дурман червоний все стікає,
У градус тіло облітає
І думки же летять у Рай.
Наллю іще один за край.
Нехай уп’юся ним з повна,
То ж буде лиш моя винна,
Якщо всі дінуться від мене,
А я ж все п’ю; мені не треба
Повчання ваші про життя.
Тож не маленьке вже дитя,
Щоб ви мені урок читали.
Моє ви щастя не пізнали,
Той упивайтеся своїм.
Воно мені, як з неба грім,
То тільки уші забиває.
Вночі же пісню не заграє
І з ним я в горі не засну.
Мені ж бо чарочку міцну,
Вина червоного бокал,
А після нього же на бал
І танцювати до світанку.
Упити вільную коханку.
Її все пестити, любити,
Але ж на ніч не залишити…
І лиш вино, червоний диявол,
Мене все буде ніжно бити.
V. Джаз
Мотиви вічні колихають,
Щодень мені покій несуть.
І прямо в ціль же відчувають,
Мої бажання чого ждуть.
Мені на вечір призначають
Побачення, там між свічами.
По нотах вільно пробігають
І вже вогонь в моїх очах.
Горить все дужче, не зупиниш.
Та ти, мій Джаз, в віках не згинеш,
Бо вічний знак твій на землі.
Голублять слух думки твої.
Моя ж душа з тобой сплелася.
Тобі піддалась і здалася.
Без бою впала на коліна.
Твоя безкрайняя долина
Все відкриває стради нові.
З тобою чистої любові
Пізнав я досхочу, упився.
Тай після того залишився
Я вірний серцем лиш тобі.
Всього сім нот, а скільки щастя
Ти залишаєш у піснях.
І розбиваєш вічний страх
На сотні, тисячі частин.
І лиш у тиші я один.
Душа боїться, се закрилась.
Попід забором все полин,
Життя у бур’янах втопилось,
Але ж все рветься до небес.
Можливо, щось таки змінилось…
VІІ. Кава
Ранкова пісня славно ллється.
І сонце Божеє встає.
Моя ж душа не схаменеться,
Вона все думає своє:
Чого ж на ранок заманеться?
Вночі, то зрозуміла справа,
Вино та джаз найкращі друзі,
Але ж на ранок тільки кава
Мене підніме. Sorry. Scusi.
Але писати більш не можу,
Тай голова моя не варить,
А там, на кухні, каву варить
Моя кохана Самота.
Вона ж то знає, золота,
Що ранок кава відкриває,
А як не знає?
Як не знає, то хай тікає
Подалі від моїх очей.
І не чіпа моїх ночей.
Навіщо ти мені такая.
Мені потрібная другая,
Що каву вміє заварити.
Ото її буду любити,
До поки все буде робити,
Як я захочу.
Епілог
Шановні люди. Читачі.
Та випадкові слухачі,
Простіть мої слова чудні.
Можливо, вам вони дурні,
То то нічого, так буває.
Чи правда це, ніхто не знає,
А як хто знає хай мовчить.
Чого людей ото морочить .
Народ і так в мороках тоне.
Від щастя славного все стоне
І до землі все більше гнеться.
А дай же скоро схаменеться.
Згадає про свою природу,
Про право вільного народу
У мирі жити та любові.
Не проливати тонни крові
І не боятись вільно жити.
Люди, досить говорити!
ID:
429371
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 04.06.2013 16:26:50
© дата внесення змiн: 04.06.2013 16:26:50
автор: Сашко Ткаченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
