Коли ти стоїш на березі озера, споглядаючи його тихе блакитне плесо, тобі спокійно. Ти бачиш його обриси, бачиш кольори й відтінки ледь помітних хвильок, осягаєш його широти, торкаєшся поглядом до протилежних берегів, до рослинності на них, роздумуєш про глибину і про риб, які, ймовірно, живуть десь там під дзеркальною поверхнею чистих вод, ти усвідомлюєш, що озеро перед тобою, і ти зможеш чітко відтворити його в пам яті в будь-яку мить. А потім раптово вирішуєш скупатись і тонеш.
Ти тонеш, і тоді перед твоїми очима немає нічого – ні озера, ні його форми, ні його блакиті з сонячними відблисками, ти не думаєш про глибину, довжину і ширину його берегів, про русалок на його дні, ти просто борхаєшся в мутних водяних путах, ти тонеш. Можливо, твою ногу чи руку звело судомою, або ти не вмієш плавати. І тоді тобі не допоможе жоден з тих висновків про озеро, які ти робив, стоячи на березі. Тонеш.
Не зв ́язуйтесь з людьми.
