Два друга йшли дорогою невпинно,
Одна дорога в них була постійно,
Ні поворотів, ні розвилок там не було,
Лишень одна дорога в далечінь майнула.
Ішли вони в любові без печалі,
А якщо десь когось і зустрічали,
То неодмінно друзі говорили,
Що ця дорога в них одна єдина.
Та ось пройшли часи любові непомітно,
Розвилка на дорозі наближалася невпинно,
І перший не здригнувшись повернув у право,
Бо відчував, що ця дорога й є та сама.
А другий повернути захотів на ліво,
Бо так він розсудив у собі вміло,
Бо розумом своїм судив, напевно,
Що з ліва буде завжди манна з неба.
А права сторона у гору піднялася стрімко.
Іти по ній ставало з кожним часом гірко,
І треба було працювати над собою тяжко,
Щоби змінити те з чим йти на гору важко.
Коли годинники життя земного зупинились,
Обидва друзі на суді небесному зустрілись,
І каже другий першому - Ти в цьому винен!
Бо не примусив шлях тоді обрати вірний.
А перший відповість йому - Мій друже!
Чи ти не сам не захотів себе напружить,
Чи ти не сам обрав той шлях для себе легкий,
Бо інший шлях для тебе був не певний.
