В тіні картин відомих і ошатних,
На непригляднім місці серед зал,
Висів портрет новий і стародавній,
І сумно на всі дійства поглядав.
Була в портрета своя дивна доля,
Колись його художник змалював,
І став він прикрашати все довкола,
У домі світлому, та без тепла.
Художник був людина вкрай самотня,
Його не знали друзі й глядачі,
В його картинах була вся турбота,
Любов і біль, політ душі без крил.
Портрет дивився на творця із сумом,
І знову його очі, як колись
Наповнилися гіркотою й болем,
Він би заплакав, як би тільки міг.
Він так хотів принести тоді щастя,
Художнику своєму і митцю,
Та він лише картина, на нещастя
Полотна не дарують нам радість, сум.
А людям стало вже давно байдуже,
Кому цікаве ще чуже життя?
І хай художник малював від Бога,
Він був ніким й нічим для всіх і вся.
Помер творець портрета в самотині,
Лише картини плакали за ним,
А люди лиш прийшли і подивились:
Ні жалості, ні співчуття, ні сліз.
Така була в митця трагічна доля,
Й занадто суму надививсь портрет,
Він не пізнав вже щастя і турботи,
Не усміхнувся сумом тих очей.
В тіні картин відомих і ошатних,
Живе портрет своїм новим життям,
Він пам’ятає світло, холод, фарби,
І так сумую за отим життям.
