(Передмова до збірника новел "Дивні нотанки написані на хмарі")
«Страшно подумати, що наше життя – це повість без фабули та героя…»
(О. Мандельштам)
Кожна людина – відлюдник. Відрізняються лише ступінню самотности. Давно відомо, що найбільша самотність у юрбі. Ми всі чужі одне одному, загублені в порожнечі нерозуміння. Найгірше те, що люди і не бажають розуміти одне одного бодай би на крихту. Якщо хтось направду прагне товариства варто тому піти в гори або в ліс чи пустелю. Там він буде не наодинці з собою, а в товаристві Всесвіту. Ця самотність, певно, найліпша з усіх її різновидностей.
Ці нотатки складаються з розрізнених замальовок пензлем часу на хмарах написаних якимось самітником-диваком. Все ефемерно, все зникає, все порожнеча. Ми всі пишемо в повітрі, виводячи каліграфічні ієрогліфи, які ніхто не зрозуміє – сенс їх давно втрачено. Тому і не дивно, що автор цієї писанини записав свої нотатки на хмарі. Я випадково прочитав їх блукаючи холодними горами. Через мить хмара розтанула і слова розчинилися в повітрі як розчиналась у зітлілих століттях «Історія етрусків» написана нібито імператором Клавдієм. Прочитавши ці нотатки я одразу зрозумів, що писав їх дивак. Обірвані клаптики свого життя чи подій, свідком яких він був, автор зібрав до купи як шматочки візантійської мозаїки.
Марні були його зусилля перекласти свої проби пера іншими мовами. При кожному перекладі щось губилося, втрачалося назавжди і одночасно виникало щось принципово нове – чуже першотвору. Змінювалась сама безодня між словами, оця порожнеча між літерами мутувала. Якщо відверто, я думав, що порожнеча не здатна змінюватись – вона завжди така сама, завжди є собою – першоосновою цієї ілюзії, яку ми називаємо «світом» чи то, вибачаюсь, «Всесвітом». Як я помилявся! Марно писати те саме тільки для москалів – іншою мовою текст отримує зовсім інший зміст. Кожний переклад – це новий твір. Тому не шукайте тотожностей і аналогій «Нотаток відлюдника» і «Записок написаних на хмарі» - це різні твори як різний Хвильовий перекладений китайською та португальською мовами. Чи просто не перекладене, прочитане в різний час. Прочитайте Лао Цзи в часи Руссо і в часи Айштайна – це будуть абсолютно різні твори. Все повторюється і в той же час не повторюється ніколи.
Ми живемо наприкінці великої епохи – в часи занепаду Римської імперії, агонії античності. Ренесанс (як це не прикро) закінчується – помирає не написавши заповіту. Попереду нове середньовіччя з усіма його готичними світоглядами, аристократією та правами станів. І байка, що нова аристократія буде аристократією духовною, нова інквізиція буде палити єретиків у віртуальному світі – свідомість людей найближчого майбутнього – це свідомість середньовічна з усіма атрибутами – засудженням науки (логіка – зло, треба вірити, а не пізнавати і т.д.), перетворенням освіти в схоластику і нескінченними релігійними війнами.
Найважче адаптуватися у новому світі буде таким країнам як Фінляндія та Московія. Вони не мали власного середньовіччя! Вони стрибнули одразу зі світу архаїки в світ ренесансу. Дух готики їм не знайомий. Аристократія в Московії сформувалась тільки в час найвищого злету ренесансної культури – в ХІХ столітті. Ну, не назвати ж аристократами Малюту Скуратова і князів, що випрошували в хана ярлик. Попри все, скільки б ми не лаяли галицьких бояр ХІІІ століття, це була гонорова аристократія. Свого роду варіант лицарства Русі. Ми можемо ввійти в нове середньовіччя м’яко, попри совковість доброго шмату степів. Мало хто задумується над тим, що совок це по суті передчуття нового середньовіччя. Преамбула, що сигналізувала загибель неоантичної свідомости. Якщо співставити світогляд Светонія – цього предтечі середньовіччя і свідомість совка, бачимо дивні паралелі – те саме жадання чуда, схильність до статичності (стабільність будь-що!), сакралізація абсолютної влади як гарант спокою обивателя.
У творах Сюгоро Ямамото чітко простежується одна думка: наші ілюзії інколи більш реальні ніж так званий «справжній» світ. Ніхто не сприймає його твори як заклик творити ілюзію – ту, в якій нам було би комфортно жити, в якій наше існування було б наповнене сенсом. А дарма! Я просто єством відчуваю запитання яке зависло в повітрі: «Так що являють собою ці нотатки? Що це?» Сприймайте це як метаморфозу ессею. Овідій не дарма закінчив своє земне буття у Скіфії. Цей край – країна вічних метаморфоз.
2010
(Світлина автора есею)
Цыкаво читати Ваші роздуми.
Якщо вже про самотність в юрбі, то дивно, як багато людей відчуває те саме. Пам"ятаю, що в дуже юному віці я написала щось на кшталт такого:"А все проходят мимо, мимо. И тут в толпе нашла тебя. И ты всеж так невозмутимо подлил, отравленной, мне яд".
Взагалы, Ваші думки заставляють задуматись - з чим ми переходимо до нових епох, хто ми є
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! В мене вже ціла книга роздумів написана і вже опублікована. Навав її "Нотатки відлюдника". Це лише передмова до одного з розділів цієї книги. Потрохи буду свої роздуми тут виставляти...
стосовно середньовіччя... у "Втечі від свободи" Фром цікаво аналізує цю добу... там -- не тільки інквізиція і всі жахи... там... але переказ -- як і переклад...
ми з Вами однодумці в розумінні Самотності... всі бояться, а я її люблю... "коли я сама -- ми удвох, а коли в товаристві -- самотня"... та й врешті:Самотність -- умова творчості... хоч якої... цікаво... а що вже "писання на хмарі"...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! Приємно знгайти однодумців у цьому світі сумному...
ДУЖЕ ЧИТАТИ ЦІКАВО - Я ЛЮБЛЮ ПОРИНАТИ З ГОЛОВОЮ НЕ ТІЛЬКИ В СВОЇ РОЗДУМИ, А Й В ЧУЖІ. ЦІКАВО ЧЕРЕЗ ВИКЛАДЕНІ ДУМКИ ЗРОЗУМІТИ ГЛИБИННІСТЬ НЕЗНАЙОМОЇ ЛЮДИНИ, ПОЧЕПНУТИ ЩОСЬ МУДРЕ ДЛЯ СЕБЕ, ЗНАЙТИ ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ, ЯКІ ТАК ЧАСТО МОРДУЮТЬ МЕНЕ УНОЧІ...
ДУЖЕ СПОДОБАВСЯ ФРАГМЕНТ ПРО САМОТНІСТЬ У ЮРБІ - ЦЕ ПРАВДА!
ПОГОДЖУЮСЯ, ЩО ЖОДЕН ПЕРЕКЛАД, НЕ ЗДАТЕН ПЕРЕДАТИ ГЛИБИННИЙ ЗМІСТ ОРИГІНАЛУ І САМЕ ТОМУ СВОГО ЧАСУ ПИСАЛА ЗА МОТИВАМИ І ПРОСТО ПЕРЕСПІВУВАЛА ЧУЖІ ТВОРИ...
НЕПЕРЕВЕРШЕНА ДУМКА ПРО ТЕ, ЩО "наші ілюзії інколи більш реальні ніж так званий «справжній» світ" - НАСПРАВДІ ГЕНІАЛЬНА. Я ВЖЕ ДАВНО ЖИВУ В СВІТІ ІЛЛЮЗІЙ І МЕНІ ТУИ ЗАТИШНО І ГАРНО
РАНОК ПОЧАВСЯ МУДРО!!! ДЯКУЮ!!!
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! Приємно, що мої думки комусь цікаві...
Вразили роздумами, вони так переплітаються з моїми. Дякую за таку велич душі. 
