|
(Видане окремою книжкою у вид. Стасюк Л.С. м. Хмельницький)
ПРОЛОГ
З автобуса, що зупинився на початку села, вийшов літній чоловік спортивної статури. Перекинувши через плече дорожню сумку, він квапливо попрямував до старого парку – колишньої панської садиби. Щоразу, як тільки випадала нагода навідатись у рідні краї, він просив водія зупинити автобус саме тут. Ішов пішки через все село, щоб провідати милі серцю з дитинства куточки батьківської землі, за якими останнім часом особливо став нудьгувати. Немає вже панського маєтку, пам’ятника архітектури кінця ХVIII століття, що охоронявся державою та невідомо з яких причин згорів і перетворився в руїни. Служив він вірою та правдою і панам, і радянській владі, був прикрасою місцевості, її історичним надбанням на протязі довгих років…
Щем і біль заполонили серце, коли побачив розвалини колись
пишного палацу з білими міцними колонами . Хлопчиком бігав сюди навесні за пролісками та рястом, влітку – за липовим цвітом, восени – до старезних каштанів, плоди яких тоді здавалися чимось екзотичним, бо ніде в селі більше не росли, а взимку, щоб сісти на санки і полетіти вниз зі шкарпи* на заледеніле плесо широкого ставу.
Дві стіни, що вистояли пожежу і лишились стояти, свідчили про колишню добротність будівлі. Зі шпарини між двома рядами цегли виглядав край сплетеної з очерету циновки, що слугувала утеплювачем будівлі. Очевидно, стіна обвалилася вже після пожежі і до циновки вогонь не добрався. «Тепер так не будують…» - випливла десь з глибини пам’яті фраза з далекого минулого.
Йшов до рідної хати, вдивляючись в молоді обличчя стрічних односельців, намагаючись пізнати в них знайомі риси колишніх приятелів, однокласників. Теплими хвилями накочувались приємні спогади про найщасливіші роки життя – роки свого дитинства…
* Пагорб (польськ.)
ПЕРШИЙ ДЕНЬ КАНІКУЛ
Мишко тільки-но підходив до школи, коли на ґанку задзвонив дзвінок. Кожного ранку шкільна прибиральниця тітка Марися заздалегідь починала калатати невеликим мідним дзвоником, щоб прискорити ходу тим дітлахам, які знаходилися поза межами шкільного двору. Це спочатку збивало з пантелику молодих учителів: вони хватали свої підручники, наочні посібники, указки, на бігу діставали з чарунки, що висіла на стіні учительської кімнати, класні журнали, але вчасно зупинялися перед порогом.
Велика стрілка на годиннику над дверима запевняла, що поспішати поки що нікуди.
Старші вчителі добре знали всі витівки тітки Марисі, тому на завчасний ранковий дзвінок не звертали уваги. Тим більше, вони були впевнені, що ця жвава маленького зросту їх колега щиро переймалася не тільки санітарним станом шкільних приміщень та температурою повітря в класних кімнатах, вона була не байдужою і до ходу навчального процесу, і до поведінки школярів під час перерви. Тітка добре знала, на що здатний кожен із хлопчаків, тому своїми діями та рухами вміла попередити і гулі на лобах, і синці на колінах, і разом з тим забезпечити цілість віконних шибок у шкільному коридорі. Та бувало, що і досвідчені вчителі потрапляли в халепу із-за витівок прибиральниці. Якось весняного ранку слідом за літньою вчителькою, яка щойно зайшла до класу, в дверях з’явилася голова тітки Марисі.
- Надіє Володимирівно, директор просить терміново зайти до його кабінету.
Вчителька поспішно поклала на стіл свої речі, вийшла з класу, зазирнула до кабінету директора, потім до учительської кімнати. Вони були порожні. Розгнівана Надія Володимирівна мовчки пройшла повз прибиральниці, навіть не глянувши в її бік. Та вже спокійно сиділа на ослінчику в кутку коридору біля бачка з питною водою.
- Ну диви, образилась… Сьогодні ж 1 квітня – день брехуна! – нагадала тітка Марися їй вслід.
Та цього ранку дзвінок знаходився явно не в худеньких руках прибиральниці, бо його густий дзвін котився по селу потужною хвилею, летів над левадами, ставками і зникав десь на випасі. На сходах і справді замість маленької постаті Мишко побачив церковного дзвонаря діда Зінька, який бив у дзвони, що висіли на дерев’яній перекладині шкільного ґанку, справно смикаючи товстими мотузками. Мишко здивовано спостерігав за цим чудним дійством і потихенько в його мозок проникала догадка… Це був сон…
Яка там школа? Який дзвінок?
Ні тітка Марися, ні тим паче – дід Зінько не можуть завадити йому спати досхочу! Лі-то! Ка-ні-ку-ли!
Та все ж дехто вже почав посягати на солодкий сон хлопчика, зухвало втручатися в його особисте життя. Червневе сонце яскраво било у відчинене причілкове вікно, наполегливо проникало своїми гарячими кінцівками між коротенькі руді Мишкові вії, намагаючись відкрити йому повіки. Свіжий струмінь ранкового повітря з запахом одеколону «Жасмин» лоскотав підборіддя, скроні, залітав у ніздрі і, примусивши Мишка звучно чхнути, повністю здув з хлопчика ранковий сон.
Що подієш? Прийдеться вставати.
Вже й курчата ціпають під вікном, і корови давно пройшли до череди, лишивши на вулиці запах парного молока, і сусіда дід Трохим вже пригощає когось у своєму дворі традиційним сніданком – смаженою на салі яєчнею. Яєчня, зазвичай, іде на закуску, а спочатку дід наливає чарчину «домашньої».
Цей напій він готує професійно: з необхідною витримкою та очисткою, щоб був, як сльоза.
Колись траплялося діду гостювати у свого фронтового товариша на Вологодщині.
- Чай із самовара з цукерками-подушечками зі сливовим варенням подають гарно, нічого не скажеш. А от горілку варити не вміють, п’ють мутну смердючу брагу, - від щирого серця співчував дід Трохим фронтовику та його землякам.
П’яничкою він ніколи не був, але злегка «стартонути» на початку трудового дня вважав за святе. Боронь боже – наодинці! Це – непристойно. На світанку дід виходив на подвір’я, тинявся між хлівом, городом та хатою, щоб не проґавити першого перехожого. А вгледівши, запрошував до двору:
- Миколо, зайди-но на хвилинку, потім підеш собі далі.
Наступного дня це був Денис, чи Максим, чи Петро, чи ще хтось інший.
Ніхто ніколи не відмовляв дідові, навпаки – дорога до колгоспу через вузький провулок, де стояла дідова хата, виявилась найзручнішою для всього чоловічого населення, незалежно на якому кутку села воно мешкало.
Запах смаженого сала, що йшов з сусідського двору непомітно почав збуджувати у Мишка апетит. Він скочив з ліжка, підняв рушничок, під яким на столі стояв приготовлений мамцею сніданок і лишився задоволеним.
Ввечері матуся напекла ціле деко смачних пиріжків та вісім рум’яних паляниць. Хліб вона пекла з розрахунку по паляниці на день, а восьму – на всяк випадок: може комусь із сусідів знадобиться позичити, чи жебракам подати, які траплялось проходили через село. У матусі добре серце. Вона ніколи не закриє двері перед знедоленими людьми, пригостить хлібом,огірками з городу та смачними грушечками зі старезної груші.
Тій груші було більше ста років. Мишкова бабуня її ще з дитинства пам’ятає. Чому було? Бо навесні татко усвідомлено укоротив їй віку. Груша росла серед городу і була такою великою, що коли над селом йшли дощові хмари, вона своєю крислатою кроною закривала весь город і не давала жодній краплині скропити землю. Восени, після того, як була викопана картопля, сухе бадилля та колюче гарбузиння стягнене в купу, а з потемнілих соняшників складені курені, татко прив’язував на товсту гілляку гойдалку і на цей атракціон збігалися діти з усієї вулиці. Гойдалка мала таку амплітуду, що перелякані дітлахи літали через весь город від межі до межі. А якщо мотузка, не витримавши перевантаження, бувало, перетиралась, то ще й далі, аж на сусідський город. А смачних грушечок родило стільки, що їло їх півсела: і свіжими, і гниличками, і сушеними, і квашеними. Їли люди, качки, гуси, свині, телята, кози…
І от одного весняного дня, прийшовши зі школи, Мишко відразу ж побачив осиротілий город. Його гордість, його величезний «Титаник» безслідно потонув серед грізних хвиль переораного чорнозему. Навіть пень коловоротом затягнуло. Мишко й досі жалкує, що не встиг порахувати його вікові кільця. Якого віку досягнув сільський старожил – груша, для всіх лишилось таємницею.
* * *
Ранок обіцяв гарний день. Пригрівало сонечко, пахнув жасмин, червоніли вишні. Пара ластівок квапилась добудувати під сволоком у хліві своє гніздечко, шугаючи щохвилини у відчинені двері. Сірий кіт лежав розпластавшись на підігрітому вранішніми променями бляшаному даху пустої Шарикової будки, ліниво спостерігаючи крізь вузькі щілини очей за пташиною метушнею. Інстинкт мисливця у нього ніколи не просинався, бо почуття голоду коту було не відоме. Якщо колись він і впіймав якесь мишеня, то тільки задля спортивного інтересу – поганяти ним у футбола.
Шарика не стало минулої осені. Пізно ввечері, коли село вже заснуло, татко зняв з його шиї ланцюга і відпустив собаку побавитись до ранку. На радощах той відразу ж дременув з подвір’я, високо підстрибуючи від довгожданого собачого щастя. Але вранці додому собака не повернувся. Через кілька днів за городами на його захололе тіло натрапив дід Трохим.
У Шарика був лише один заклятий ворог у селі – дядько Іван, двоюрідний брат Мишкового татка. Колись той напідпитку мав необачність жбурнути камінцем у собаку, якому не сподобався неприродний вигляд дядька, на що він відреагував гучним гавканням. Від болю Шарик жалібно заскавучав і вчасно заховався в будку, бо слідом за каменюкою на його помешкання посипався град дрібного щебеню, купа якого в ту мить недоречно опинилася перед очима у дядька Івана. Цього було достатньо, щоб зненавидіти родича на весь залишок Шарикового життя. Варто було помітити біля двору ненависну йому постать, або почути краєм вуха десь в кінці вулиці голосну дядькову розмову, як з грайливого собаки він перетворювався на розлюченого вовкодава.
З часом Шарикова неприязнь переросла у взаємну. Тому ніхто не сумнівався, що передчасна собача смерть – це справа мисливського дробовика, на курок якого натиснув вказівний палець дядька Івана. Хоч той і клявся всіма святими, що він до цієї темної справи не причетний.
З весни будка стала схованкою для зозулястої квочки з її різношерстим виводком, коли зненацька припускав дощ.
Мишко зупинився серед подвір’я, підняв до сонця своє веснянкувате обличчя, розставивши в сторони худенькі руки з залишками торішньої засмаги. Те ж саме зробили і високі мальви за тином у квітнику. Вони широко розкинули своє лапате листя, а схожі на равликів напіврозкриті пуп’янки, теж задивились на небесне світило. Вже незабаром білі, жовті, рожеві, вишневі та майже чорні квітки мальв стануть чудовою прикрасою двору.
- Ну ти і мастак спати! – почув Мишко голос свого «однопартійця» (бо сидять в класі за однією партою) Василька, онука діда Трохима.
- То тебе ж є кому будити, дідусь дома, а мої мама з татком вже давно на роботі. – оправдався Мишко.
- Які плани на день грядущий? – по дорослому запитав Васько.
- Курчат доглядати, - зітхнув Мишко – щоб не сталось, як минулого року.
- Минулого року тобі скільки років було? Отож… - не почувши відповіді продовжував сусід. – А тепер ти на цілий рік розумніший став. Насип побільше зерна, щоб і курчатам і горобцям хватило, води в бляшанки не забудь налити і години зо дві можеш не згадувати про своїх курчат. За цей час нічого з ними не станеться.
* * *
Минулого літа, коли Мишко був молодшим на цілий рік, стався вельми неприємний випадок. Ще з вечора матуся наказала наглядати за курчатами, щоб не розгубилися між густим картоплинням у городі, та надовго не виходити з подвір’я. Але ж – літо, канікули, ставок за городами з самого ранку кишить дітлахами… Все це немов магнітом тягнуло Мишка до води. Він знайшов за хатою широку довгу дошку, відгородив нею куток між хатньою стіною та ґанком, загнавши попередньо в той куток квочку з курчатами. Один кінець дошки приставив до призьби, підклавши цеглину, щоб часом не впала, а другий прихилив до широкої балії з дощовою водою, що завжди стояла під ринвою. Насипав курчатам зернят, налив води в стару чавунну сковорідку і до самого вечора забув про все на світі. Лише коли побачив матусю, що бігла від городу до ставка з тонкою довгою лозиною, згадав про квочку та курчат. Картина, яку Мишко побачив у дворі, красномовно розповідала про все, що трапилося за час його самовільного залишення подвір’я. Те, що швидко склювати зерна курчатам допомогли горобці, виявилось не найстрашнішим.
Перед обідом сонце, що викотилось із-за причілка, до блиску вилизало мілку чавунну сковорідку, не лишивши курчатам ні краплі води. Одурманена осонням і без того дурна курка, скочила на балію з водою, чим необачно показала приклад своїм охлялим діточкам. Квочка може й напилася води, але курчата своїми коротенькими шийками до неї не дотягнулися. Всі до одного вони нерухомо лежали на поверхні води. Тривожно квоктала квочка, плакала матуся, плакав і Мишко.
Приголомшеній такою бідою квочці мама підсипала десяток жовтеньких каченят з колгоспного інкубатора і та згодом забула про своє куряче горе.
Те, що він є головним винуватцем події, Мишко усвідомив відразу. Йому було шкода малих курчат, жаль матусю, яка плекала їх від самого народження: вигрівала в решеті на лежанці, вигодовувала пшоном та вареними яйцями, поки ті впевнено встали на свої тоненькі ніжки.
* * *
На початку літа Михайлик залишався єдиним господарем у подвір’ї, бо сестра Тетянка навчається в Києві і на канікули приїжджає в липні. До порад
«однопартійця» Васька він віднісся стримано та зваженою. По-діловому, щоб без заперечень, прокоментував свої наступні дії.
- Спочатку нагодую курчат, а коли вони достатньо понабивають свої вільця, залишу їм ще їжі, поналиваю води в старі миски та сковорідки, щоб вони тут без мене не бідували.
За годину Мишко вже був наготові. Загорнув у газету кілька пиріжків та приладнав їх на багажнику свого ровера. (Так дядько Болеслав, чоловік Мишкової тітоньки, називає його велосипед «Орлятко»). Виїхавши за ворота, він гукнув Васька, який з нетерплячки не знав уже, куди подітися. Сидів на лавці біля своїх воріт та стріляв зеленою бузиною через трубочку із лободи в горобців, що кублилися в пилюці. Поруч стояв його новий зелененький «Школярик». Васько спритно скочив з лавки, лишивши на ній трубочку і жменю бузини, поставив ногу на педаль велосипеда, другою відштовхнувся від землі і хвацько перекинув її через шкіряне сидіння. Біля Мишка він різко загальмував і його залізний коник став дибки.
- Ну, що? На Рось?
- На Рось! – ствердно відповів Мишко.
До минулого року хлопчикам дозволялося купатись лише в ставку, до Росі ходили тільки з батьками у неділю. Через колгоспне поле до річки було кілометрів зо два. Хлопчики виїхали на вузьку стежину, що забігла і відразу ж заховалася у зеленому житі. Восени ця стежка переорювалась трактором, а навесні знову з’являлась на тому ж місці з тими ж звивинами та закрутами, що і минулого року.
Мишко їхав попереду, уважно стежив за стежкою, щоб не витолочити жито. Та його важкі вусаті колоски так низько нахилилися до землі, що все ж умудрились понабиватися і в велосипедні ланцюги і в шпиці в колесах. Під кінець шляху колеса стали схожими на рясні вінки, сплетені із зеленого колосся, червоних шовкових маків та витончених синіх сокирок.
Хлопчики виїхали на невеличкий пагорб, що випинався серед зелених хвиль поля, угледіли блискуче плесо Росі і радісно покотились вниз до річки.
Гладенька поверхня Росі зачарувала Михайлика. Здавалось, що це не річка, а нескінчений прозоро-голубий сувій легкої тканини, що поволі розмотується, бо десь далеко якийсь могутній велетень стоїть по коліна у Дніпрі трохи нижче Канева і тягне кінець тієї тканини, занурюючи його у дніпровське русло. Сувій все розкручується, розкручується, тягнеться через Білу Церкву до Богуслава, обгинає Корсунь-Шевченківський, зачепившись за якусь невидиму перепону і, стрівшись з широкою дніпровською течією пливе до Чорного моря.
Хлопчики поклали велосипеди на густий килим споришу, зверху кинули свій одіж і з криками радості в очікуванні зустрічі з прохолодою річкової води стрибнули з берега. Разом з ними зі своїх насиджених місць шугонули у воду перелякані жаби. Стара жаба, що залишила берег трохи пізніше своїх жвавіших подруг, ледь не шльопнулась на Васькову голову, що саме в ту мить виринула на поверхню. Васько злякано сіпнувся і його голова знову зникла під водою. Товстих чорних п’явок, що грілися на мілині, раптовою хвилею викинуло на берег. Спантеличені, вони розповзалися в різні боки: які назад на мілину, а які в густий очерет. Закриті мушлі мідій розгойдувались біля берега.
- Ой, Михайлику, як добре, що ми сюди приїхали! В ставку яке купання? Випірнеш з води, а голова – вся в гусячому пір’ї, та й на березі ніде лягти із-за тих пташиних базарів.
- Авжеж, - погодився Мишко, - а вода, поглянь, яка чиста й свіжа. В ставку ж густа, як молоко спряжене.
Накупавшись досхочу, хлопчики вибігли з води, впали долілиць на чистий спориш, відхекались, трохи зігрілися під ласкавим сонечком і разом перекинулись на спини.
З Чепіжинців на Теліжинці чередою тяглися білі хмарини. Повітряними потоками, які час від часу змінювали свій напрямок десь там в вишині, хмарки то вишиковувались різними химерами в довгий стрункий ряд, то розпливались, мов густий молочний кисіль. Хлоп’ята почали вдивлятися у ті білосніжні нагромадження і пізнавати в них знайомі постаті, а іноді й обличчя. Вони так захопилися тим видовищем, що геть забули, що лежать під яскравим літнім сонечком.
- Глянь, Васильку, які кучугури снігу намело, - показав Мишко пальцем в бік Чепіжинців. – А по них білі ведмеді ліниво ходять.
- Не дуже змерзли, мабуть, - доповнив «однопартієць», - а то швидше б рухались.
- А онде до них криголам пробивається, зараз втечуть зі свого замету, - продовжував Мишко свою арктичну пригоду.
Кучугури та льодовики почали ламатися під криголамом і до Теліжинців
уже поволі рухався караван верблюдів. Потім верблюди пішли швидкою, не притаманною для них ходою і Мишко не тільки побачив, але й почув стукіт копит козацьких скакунів. А попереду в постаті отамана навіть відомого земляка пізнав…
- Глянь, Михайлику, на ту хмару, що над ліском - несподівано закричав Васько, - на курча величезне схожа! Прямо тобі не курча, а якийсь мутант…
Хлопчики, немов по команді скочили на ноги і побігли до велосипедів. В шкіряній кишеньці, що висіла на рамі Мишкового велосипеда, лежав подарований татусем на день народження наручний годинник. Хлоп’ята не запізнювалися, але оте велетенське химерне курча вселило в Мишка якусь тривогу.
* * *
На подвір’ї було тихо. Мишка заспокоювало те, що балія стояла пуста. Дощу давно не було. Горобці його поки ще тільки обіцяють. Курчат теж ніде не було видно. Десь в саду біля межі з садибою діда Трохима почулось якесь підозріло дивне квоктання зозулястої. Михайлик кинувся в садок та вкопано зупинився, знесилено опустивши руки. Квочка бігала, припадаючи то на одну, то на другу ногу, борсалась у високому бур`яні, розпустивши свої крила, немов підбита ворона, намагаючись зрозуміти, що ж це за напасть на її дурну голову. Її підлітків-курчат, немов хтось порозкидав серед бур`яну по усьому саду. Всі п’ятнадцятеро лежали, як неживі, повитягувавши свої шиї та ніжки. У Мишка похололо в серці. Сльози градом покотилися по його щоках.
- Дідусю Трохиме! – покликав Васько, - подивіться, що це сталося з Мишковими курчатами?
Дід, не кваплячись підійшов до межі, уважно подививсь на квочку та курчат, взяв одне в руки. Курча спробувало підняти голівку, та в не змозі це зробити, спокійно поклало її в дідову долоню, судорожно витягнувши ніжку. Дід Трохим, немов щось згадав, повернувся у свій двір та через хвилину знову появився у садку.
- Не переймайся, синку, нічого страшного не сталося, - намагався заспокоїти Мишка дід та, не стримавшись, розсміявся. У діда з очей бризкали сльози, а ще не дуже старе обличчя зморщилось, як пожмаканий папір.
Він аж присідав від сміху. Дивлячись на діда, не зміг стриматись і Василько. Він винувато подивився на «однопартійця», якому було не до сміху, і йому враз стало соромно і за себе і за діда. Хлопчик сіпнув того за рукав сорочки.
- Та скажіть-бо, що трапилося!
Запинаючись від сміху, дідусь нарешті став пояснювати.
- Це ж я вирішив підготувати бутлі під вишнівку, ягоди он вже на підході…А в одному лишилися вишні з торішньої наливки. Я їх і витряс із бутля на смітник. І коли вони встигли наклюватися тих ягід, ніяк не второпаю? Вишні ті – хмільні, ото ж курчата і сп’яніли.
Василько вже не стримував свого сміху і про сором перед Мишком забув, бо той теж почав посміхатися, а згодом і зовсім розсміявся.
- Збери курчат та поклади їх під повіткою в одне місце. І не забудь перерахувати, - порадив дід Трохим.
- А курка вже майже оговталась, - знову засміявся Василько.
Він допоміг Мишкові зібрати тепленькі курчачі тільця та перенести їх під повітку. Потім нарвали на межі нехворощі, пов’язали пишні віники і чисто вимели подвір’я, поки ні квочка, ні курчата їм не заважали. Згодом під повіткою почулося кволе ціпання. Крізь штахетини, похитуючись, почали вилазити у двір курчата. Коли з поля повернулася матуся, вони вже жваво бігали на подвір’ї.
- От яким господарем став мій синочок, - похвалила мама Мишка, помітивши чисто підметене подвір’я. – Не втомився від роботи, мабуть і спочити було ніколи?
Мишко почав розповідати, як провів день, і про купання в Росі не приховував. А коли дійшло до тієї комедії, що трапилася з курчатами, то і матуся не стрималася від сміху. Сміялась мама, сміявся Мишко, весело квоктала зозуляста квочка.
- При бажанні все можна встигнути: і попрацювати, і відпочити і побавитись. На те й канікули, синку, щоб набиратися сили від річки, від сонця, від землі. Але ж потрібно пам’ятати і про тих, хто тебе любить та кому потрібна твоя допомога.
Засинаючи Михайлик чув, як на кухні поралась матуся, як татко прикрутив тихіше радіо, слухаючи наряд на роботи на наступний день, що передавався по місцевій радіомережі:
- Перша ланка – прополка буряків за могилкою, друга ланка – прополка буряків на Малиновому полі… Набожейко Іван – розвезення фуражу на фермі…
Чи то вві сні, чи наяву Мишко уловив останню настанову сільського диктора тітки Ніни:
- А тобі, Мишко, як завжди, доглядати курчат.
ПОРА ЛИПОВОГО ЦВІТІННЯ
Через село до Росі тече річечка. Зовсім невеличка і русло має вузеньке, але джерел на її короткому шляху – безліч. Вони лоскочуть стопи Мишкових ніг до млосності в усьому тілі. В такт джерелам гулко пульсує в судинах кров. З кожним поштовхом, що вибивається з-під землі, тіло наповнюється здоров’ям та богатирською силою. Мишко це відчуває. Йому здається, що і зріст його збільшується від тих підземних поштовхів, і, що коли він вийде на берег, то на Васька дивитиметься уже звисока.
Васько сидить на другому березі, котрий великим пагорбом здіймається над річечкою аж до графського маєтку, що лишився на згадку від панів. Річечку він перейшов швиденько і тої насолоди, що отримує Мишко від спілкування з джерелами, не відчув.
До маєтку, що стоїть в оточенні старого парку, можна потрапити, перейшовши через містки, прокладені на греблях, що трапляються на шляху річечки. А можна й через веселу леваду між двома ставками, які надійно стримуються тими греблями, та вузьке русло. Греблі зі ставками були збудовані ще за панів. І, буцімто, графиня в останні дні свого панування один із ставків подарувала діду Омелькові, який на той час був ще парубком і доглядав за ними. Але колгоспний об’їждчик, угледівши дідових онуків з вудочками на березі ставка, не робив їм ніякої поблажки і проганяв подалі, як і інших хлопчиків-рибалок. Вудити рибу дозволялось лише в струмочку, що витікав з яру, петляв по леваді і впадав у один із ставків. Але ж, яка там риба? Хіба що якийсь пічкур зіб’ється зі шляху та ненароком потрапить у той струмок. Через те діти наглядача не любили та трохи побоювались.
Васько сидів на березі, виставивши сонцю босі ноги. На щиколотці його лівої ноги висихала остання краплина. Він уже розв’язав білу полотняну торбину та повісив її на шию.
- Піонер Василь Грушовий до збору липового цвіту готовий! – скочивши на ноги відрапортував він Мишкові, який нарешті вийшов із води.
Погляду, що кинув Мишко звисока на Васька, той і не помітив. Ну, не помітив, той не помітив. Це вже не так і важливо для Михайлика. Набагато важливіше те, що після форсування річечки у нього з’явилось якесь нове відчуття єдності з навколишнім світом, налагодження міцного контакту з природою.
Хлопчики стали підійматися на пагорб до старезних лип, які густо рясніли медовим цвітом. На мокрі до колін Михайликові ноги начіплялося квіткового пилку, трав’яних вустючків та дрібних комашок. Липи тут росли високі і крислаті. Після від’їзду панів до Польщі ніхто їх не обрізав, не формував крону, тому й липи поводили себе на волі так, як їм заманеться: он та гілка потяглася вбік паралельно землі – на ній зручно стояти, інша – на якомусь етапі свого росту чомусь нахилилась до землі. Саме по ній хлоп’ята і заберуться на дерево.
Біля своїх воріт Михайликів татко теж колись посадив липу. Але згодом її гілля стало на шляху електричним дротам. Зрізати липу було жаль, вона щоліта своїм духмяним цвітом насичувала весь двір і всю вулицю. Тому татко обрізав її так, що крона здійнялася високо над електролінією. Зірвати з дерева цвіт вже було неможливо і тепер там панували бджоли з пасіки Мишкового хрещеного батька. В вечірню пору здавалося, що ніяка то не липа, а висока корабельна сосна з товстим рівним стовбуром, що невідомо як забрела з далеких лісів.
Хлопчики спритно залізли на дерево та зручно влаштувались в його гіллі. Над їх головами все цвіло, пахло і гуло бджолиними роями.
- Гляди, бджілку не схвати пальцями, а то вмить меду дасть, - застеріг
Василько.
- Та, то – не біда… В першу мить все одно не втямиш, що трапилось, а в другу – вже буде пізно боятися. Щоправда, пухлина на пальці заважатиме…
Глянувши в бік білого панського маєтку, на першому поверсі якого під сходами знаходився замурований лаз, Мишко згадав розповідь бабуні про ті давні часи. Саме той лаз і зберіг життя його господарям, коли банда мародерів, що в революцію поверталася з фронту, підбуривши селян з більш віддалених сіл розпочала пограбування будинку. Мешканці навколишніх сіл постійно працювали в маєтку, тому і стосунки з панами склалися добрі.
- Кажуть, що інколи трапляється бачити серед ночі білі постаті привидів, що блукають по садибі, - перейшов Мишко від бабусиних спогадів до розмови з Васильком.
- Такий поговір ходить про всі старі замки та маєтки.
- Хто знає… Навіть деякі вчені не заперечують про існування потойбічного світу, - продовжував Михайлик, не бажаючи закривати розпочату тему. – До речі і дід Прокіп бачив колись пана вдосвіта на лузі. Буцімто вийшов він із ранкового туману та ще й помахав пальцем дідові. Мовляв: ой не так господарюєте, ой не так…
- Може не треба – про привидів? Ми ж з тобою на сіні спати зібралися, - застеріг Михайлика товариш.
Щоб викинути з голови привидів, Василько перейшов до розмов ні про
що. Не сидіти ж в решті решт мовчки на липі. Михайлик такі розмови називає базіканням і підтримувати їх не вміє. Тому на запитання Васька відповідав коротко: «так», «угу» або «авжеж».
Від маєтку відділилась чиясь біла постать і попрямувала з пагорба вниз. В ній Мишко пізнав Сергія – Тетянчиного жениха. Долати велике коло через греблю йому, напевне теж не хотілося, бо підкотивши свої білі штани, він попрямував до броду. Сергій помітив на липі хлопчиків і здивовано спитав Михайлика:
- А на кого ж ти своїх курчат залишив?
- А тобі хіба не все одно? – недоброзичливо відповів Мишко питанням на питання.
Потім щось збагнув і вже веселіше додав:
- А, знаю-знаю к чєму ви клонітє!
При нагоді він завжди старався дорікнути Сергієві за цей його вислів, необачно кинутий колись парубком. Навесні Сергій повернувся додому зі служби в армії. Як і подобає, на другий день після повернення в новенькій військовій формі, яка за два роки важкої солдатської служби чомусь не втратила свого первинного вигляду, він з’явився на подвір’ї рідної школи.
Почував він себе героєм дня, що вже має за плечима чималий життєвий досвід і єдиним гідним його співрозмовником в цю мить може бути лише учитель військової підготовки, капітан запасу, до якого Сергій найперше і підійшов в оточенні школярів. Розмову з учителем він розпочав незвичною для села російською мовою. Свою рідну він звичайно ж не забув, а напевне хотів похизуватися перед малечею. Мовляв, армія зробила його зовсім іншою людиною. В цей час повз гурту, що зібрався навколо Сергія та вчителя, проходила Ганна Гаврилівна, вчителька української мови та літератури. Угледівши вояка, привітно усміхнулась і з докором похитала головою:
- Сергію… Я тебе сім років навчала…
- Знаю-знаю к чєму ви клонітє, - тільки і встиг вимовити хлопець, бо його голос відразу потонув у реготі натовпу.
Через кілька днів він вже розмовляв українською, але того випадку Мишко йому не простив. У Тетянки в інституті навчання теж російською мовою ведеться, може й розмовляє там в Києві з кимось тією мовою, але ж в селі має бути соромно звертатись до когось інакше, ніж мовою своїх батьків, своїх односельців. «Теж жениха собі вибрала сестричка…» - подумав про Сергія Михайлик.
Спостерігаючи з липи, як підтюпцем побіг Сергій до броду, здогадавшись про
Тетянчин приїзд, Мишко з жалем в голосі продовжував свої роздуми:
- І що вона в ньому знайшла?… Наче в політехнічному інституті хлопців мало.
- Чого ти причепився до того Сергія? Гарний хлопець і Тетяна твоя якраз йому до пари.
За розмовами друзі й не помітили, як їх торби стали тугими від набитого в них липового цвіту. Вони спустилися на землю і зняли з ший важкі лантухи. В руках ті відразу стали легшими.
- Давай заглянемо до маєтку, може якогось привида стрінемо,- запропонував, усміхнувшись, Мишко.
- Знову ти про своє, - невдоволено промовив Василько, але слухняно поплентав позаду.
Двоповерховий будинок стояв в оточенні старих каштанів та акацій. Він добре зберігся. Міцні гладенькі колони підтримували його з двох боків. Серед густої зелені парку маєток виглядав ошатно і урочисто святково.
- Так тепер не будують, - з жалем промовив Михайлик.
Половина маєтку пустувала під надійним замком, а іншу з парадного входу займало управління «Сільгосптехніки». Хлопчики заглянули у відчинені високі двері. На стіні під сходами, що вели на другий поверх, виділявся замурований цеглою вхід в лаз, про який Михайлик згадував на липі. Хто і коли його замурував – вже ніхто не пам’ятає. Відкрити та побачити, що знаходиться за цією цегляною кладкою? Такого бажання чомусь ні в кого не виникало. Ця невелика частина стіни навік розмежувала одну від одної дві різні епохи. З того невидимого боку аж до Малинового поля лишилась епоха панів Залєвських зі своїми таємницями. Мабуть крізь цей замурований отвір і з’являються білі постаті, що блукають до світанку зарослими бузком алеями парку та оглядають свої колишні володіння…
* * *
Біля Михайликового двору хлопчики розійшлися. Сергій з Тетянкою вже сиділи разом на лавці під липою і жваво розмовляли. Новин у обох накопичилось чимало, тому кожен спішив ними поділитися. «Базікають»- подумав Мишко, ввійшовши у відчинену хвіртку, - «Краще б ворота зачинили, щоб курчата не вибігли на вулицю». Він демонстративно грюкнув хвірткою і піднявся на ґанок. Крізь відхиленені хатні двері потягнуло приємним холодком. З вулиці вікно було завішене рядном, яке утримувало в хаті прохолоду. Липовий цвіт Мишко вирішив викласти на підлогу своєї кімнати. Тендітні квіточки сохнуть швидко, а спати вони з Васильком домовились на сіні простонеба. Мишко розклав на підлозі кілька газет і витрусив на них вміст торбини. Звільнившись від тісного заточення, довгасті жовтенькі листочки, зрослі з пухнастими півзонтиками, почали повільно розправлятися. Від купини, що збільшувалася на очах, пашіло сонячним теплом та пахло медом. Десь з середини вибрались на волю дві сп’янілі бджілки. Вони поволі перебиралися з квіточки на квіточку, поки ще не в змозі злетіти. Михайлик обережно взяв кілька суцвіть, на яких сиділи бджілки і виніс на ґанок.
- Коли отямитесь – вилетите у кватирку, - підказав він бджілкам і вернувся назад, щоб розкласти липовий цвіт.
Тетянка все ще «базікала» у дворі з Сергієм. Мишко якраз проходив повз кімнату сестри, коли там сталося щось неймовірне. За зачиненими дверима гучно загриміли баси Тетянчиного піаніно і чиїсь не дуже вмілі пальці побігли по клавішах, послідовно підвищуючи діапазон звучання. По тілу Мишка поповзли великі мурахи і гуртом зупинились на маківці голови. Шкіру під коротко стриженим волоссям немов хтось затягнув міцним вузликом. Ще хвилину назад приємна прохолода кімнати стала зовсім недоречною. Чомусь згадалась розмова про привидів та потойбічний світ. Мишко стояв,
як вкопаний, доки мурахи не спустилися з голови вниз на долівку. Потрібно було щось діяти. Хлопчик легенько відхилив двері кімнати. Кришка на клавіатурі інструмента була піднята, а зверху на піаніно примостився кіт Семен. Це він за звичкою стрибнув на піаніно, яке виявилось незакритим та від несподіванки пробіг по клавішах.
- Так квапилася до свого Сергія, що й кришку ніколи було опустити, -розгнівано пояснив Мишко Семенові.
Аромат липи рознісся по всій хаті і зазирнув до кімнати сестри. Михайлик згадав про недоведену до кінця справу і повернувся до своєї кімнати. Цвіту виявилось так багато, що заслати прийшлося всю підлогу. «Хватить на весь Тетянин гуртожиток» - лишився задоволеним хлопчик.
* * *
Селом заволоділи теплі сутінки. Дзвеніли дійниці в повітках під тонкими молочними цівками. Постукували щасливі лелеки в гнізді на старій вербі. Жирні коропи хлюпали хвостами, скидаючись у ставку за городами. Пахло сіном, молоком та липовим медом.
Напередодні серед подвір’я з’явилася велика копиця сіна. Її скинули з тракторного причіпа і вона м’яко впала накривши собою добру половину двору. Мишко облюбував саму верхівку копиці і накинув на неї стару ватяну ковдру, влаштовуючи постіль для себе та Василька. Про ночівлю під відкритим небом хлопчики мріяли вже давно, тому й спати цього вечора їм захотілося раніше, ніж зазвичай.
Коли на темному екрані неба одна за одною почали проявлятися тисячі зірок, а в центрі його опинився рогатий місяць, хлопчики вже лежали на копиці. Їх погляди відразу ж полетіли до далеких зіркових галактик. Налаштувавшись загадувати бажання, Мишко і Василько мовчки лежали в очікуванні зорепаду. У вікнах почало гаснути світло. Село засинало.
Несподівано внизу під копицею щось зашаруділо. Мишко знав, що на їх луках навіть вужа ніхто ніколи не бачив, тому не звернув особливої уваги на те шарудіння.
- Бачили, як ми їх липи обчісували, от і до нас навідались, - прошепотів злякано Васько.
- Хто? – не зрозумів Михайлик.
- Графин з графинею, - продовжував пошепки наляканий Василько.
- Ну, по-перше – граф, а не графин. А по-друге - я й забув тобі похвастатись, що татко вчора маленьке цуценятко додому приніс. Мабуть незатишно стало йому у великій Шариковій будці, тож коли відчув поряд нашу присутність, виліз звідти.
Через якусь мить цуцик був уже на копиці і тикав своїм вологим носиком в Михайликову щоку.
- А ти ім’я йому придумав? – вже голосніше запитав Василько. – Якщо ні, то давай його Графом назвемо.
- Згоден, гарне ім’я.
- А поки ще воно маленьке, я його Графинчиком зватиму, - засміявся Васько.
- Не заперечую, - знову погодився Михайлик.
Хлопчики ближче підсунулись один до одного, щоб цуценя лягло поряд і почали рахувати зорі.
ЕПІЛОГ
Чоловік підійшов до пустого подвір’я батьківської хати та зупинився біля відчиненої хвіртки. Стежкою, що ділила город на дві рівні половини, завжди користувалися сусіди, щоб потрапити на паралельну вулицю. Чоловік був вдячний їм за те, що не залишають на самотині батьківську садибу, що густий спориш – хай інколи, але топчуть чиїсь ноги, що крізь штахетини бігають у двір сусідські гусенята поласувати тим споришем та, що скориставшись відкритою хвірткою, забреде якесь телятко чи кізка... Замок відкрився легко. З відчинених хатніх дверей війнуло сирістю та прохолодою. Зайшовши в передпокій, зустрівся поглядом з маминими та татовими очима, що ласкаво дивилися з фотографії на стіні.
- Добридень рідні, - вимовив тремтячим голосом. – От я знову дома.
- Добридень, Михайлику... – сплив в уяві ніжний мамин голос.
Ввімкнув радіо. З динаміка полинула мелодія сучасної естрадної пісні, яка чомусь дуже здивувала чоловіка, неначе він очікував почути пісню зі свого дитинства: «Ви –гля-да-ю те-бе ще з вес-ня-них доріг...»
(на фото руїни будинку Браницьких на моїй батьківщині)
ID:
324973
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 25.03.2012 18:30:07
© дата внесення змiн: 03.04.2013 14:17:25
автор: Галина_Литовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
