І душа - ринг. Але на ньому, замість двох, повних люті противники, одна ледь помітна постать. Така загублена і розчарована. Спільне з боксером у неї побите тіло і повні люті очі. Але лють то, до самої себе. А тіло вона сама собі б’є з надією, що хоча б щось зміниться. І постать ця вже не пам’ятає як все почалося, з чого все почалося. Просто щоразу мотузка черговим колом обгортає її. Тіло ломить від ран. А стару, найогиднішу, під ребрами, рану, вона любить періодично колупати. І має вже бальзам, чудовий, але й той не допоміг. Рану колупати любить, а я вже сказала. Пардон!
Огидна ця постать. У власній нікчемності і нерозумності тонуча, огидна. Сама не розуміє чого хоче. Плювати на неї, якби ж вона тільки себе мучила. Так купа людей навкруги у своє болото тягне. Без душі вже напевне, бо ж яка душа у такої постаті. Без совісті, бо де ж звідки совісті взятися. Навіщо ж життя такій постаті? Навіщо?!
