А пам'ятаєш як вулицями нишпорила
таємна поліція?
Вечорами, сутінками
губилися їх кроки у тиші,
ноги плуталися у чорній тіні
й тоді ті диваки падали,
танули у темряві
та провалювалися крізь землю.
Пам'ятаєш як ми стежили?
Очі були прикуті до їх чудернацького вбрання,
схожого на спальні мішки.
Ми ховалися по смітниках,
ми дивилися крізь зимні скельця,
ті, що подвійні,
й у порожнечі між ними стояли іграшки,
які чіпляються взимку за вічнозелені
хвойні дерева.
Інколи в кулях з'являлися випуклі обличчя,
інколи густий білий дим,
зрідка проїжджали машини повні молодих нацистів.
З іншого боку можна було бачити
наші мокрі тіла й губи,
немов зав'язані на міцний вузол.
Я пам'ятаю дощі, пам'ятаю посухи,
пам'ятаю записи на обгорілих стінах,
тих, що тримали в собі нашу кров,
сни і думки, загортаючи їх у минуле.
Я пригадую як таємна поліція кралася вулицями,
якими ходили наші ноги,
настільки таємна, що про неї знав кожен.
Я пригадую твою хворобу,
пригадую широко розкриті до стелі
оксамитні нерухомі очі...
