|
Після алкоголю мені завжди сняться жахливі сни.
Знаєш, часто хочеться втекти в забуття від усіх невирішених питань, проблем, переживань, і плюнути на це, немов російський турист з Львівської Ратуші. Люди все таки навчились переводити тупий біль у серці (або як скаже ідеяліст - біль душевний) у гострий біль голови. Ми не оминули закону збереження енергії, але навчились її трансформувати. Ми п’ємо коньяк, ми заїдаємо його шоколадками з високим вмістом какао, ми танцюємо, ми кричимо «Тагіл!», ми вигукуємо «Барбара Стрейзанд!». Ми відпочиваємо, врешті решт. Ми усі шукаємо виходу зі своєї власної дилеми, лабіринту який самі, блять, збудували. Ми його не знайдемо, ні, не будуй хибних надій. Можливо знайдемо ілюзію дверей. І це буде прекрасно. Адже ні тобі ні мені не треба знати правди. Тому що правда це смерть. Адже коли я наступного разу буду набирати її номер мобільного утретє за вечір, а вона не буде відповідати, мені захочеться думати що вона забула телефон у своїй сумці, чорній шкіряній сумці… Або ж ввімкнула його на беззвучний режим… Мені не захочеться знати що вона у цей момент знайомиться з якимось милим «хлопчиком», який зачитує їй Муракамі, і здається таким неповторним у цей момент. І їй теж не захочеться знати, я впевнений, що саме в цей момент мою шию обнімає якась така сама втомлена від безвихідності життя людська істота жіночої статі з іменем, міні-спідницею, трохи невмілим макіяжем, але такими п’янкими парфумами. Нам сьогодні добре, я бачу як швидко рухаються її легені, піднімаючи груди. Це звичайна одномоментна пристрасть. І все, більше нічого. І я впевнений, що вона забуде моя ім’я десь через тиждень… Я її через два. У мене завжди була хороша пам'ять. Можливо ми навіть додамо один одного в список друзів вконтакті, а якщо вона скаже, що є лише на Фейсбуці, я пообіцяю відновити там свій аккаунт, про що благополучно забуду на наступний же ранок.
Але розмова не про це. Я, як і багато хто з вас, мрію втекти від своїх внутрішніх демонів. Та і ти мабуть знаєш що то таке є. Знаєш, я люблю стан такого легкого сп’яніння. Це приємне запаморочення, почуття легкості, відчуття, вибач, своєї ахуєнності. Нічого з того немає за інакших умов. Є лише груба іронія, майже сарказм яка так не дає соціалізуватися. Проте мені не дають втекти. Ця година полегкості замінюється цілою ніччю жахів. Я ніколи не пам’ятаю своїх снів. Окрім тих випадків коли я лягаю у холодне ліжко з головою у якій оселилася не одна сім*я птахів. Я засинаю і отримую цілонічний абонемент на прогулянку в пеклі. І тоді мої сни всі прошиті червоною ниткою жаху. Мабуть, краще взагалі не спати… Краще дивитись у стелю і слухати AC/DC.
ID:
289638
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.10.2011 15:59:16
© дата внесення змiн: 30.10.2011 15:59:16
автор: Morley
Вкажіть причину вашої скарги
|