Збирається князь на татар, на війну,
Та й прощається із жінкою та сином:
"Вигодуй сина за всяку ціну,
Щоб народу був вірний завжди,
Аж до смерті загину".
Пішов князь у бій,
Та татари його розбили.
Грабуючи країну,
Могутній замок зайняли.
Ведуть людей в Татарщину
Разом з княгинею та сином,
Залишаючи руїну не одну.
Зловтішається татарський хан
Молодою, гарною, княгинею.
Сміючись, до неї промовля:
"Будеш моєю жінкою-рабинею,
А чоловіком буду тобі – я.
Будеш служити при моїм дворі.
А як ні, то сина твого
В темниці заїдять щурі".
Минають дні, минають роки
Народу славного в неволі.
Сина княжого до війська віддали,
В походи ходить він поволі.
Воює він із батьком своїм,
Не впізнаючи його у бої.
Іде княжий син з далекого походу,
Говорить татарському воєводі:
"В Карпатах хотів я славу здобути,
Та відвага і честь вражає в народі!
Хороброго князя край той має,
Що про його добробут дбає".
Почула їхню розмову рабиня стара,
Втішається, що живий її чоловік.
Якось до сина в саду підійшла,
Просила вислухать, стираючи сльози з повік:
"Край той далекий - батьківщина твоя.
Князь той – твій батько,
А мати –це я."
Вирішили вони додому тікати,
Ідучи через гори, мати сину каже:
"Я слаба, не дійду, лишай мене помирати.
Ось тобі цей медальйон,
Батько його має впізнати".
Вирив він шаблею могилу мізерну,
І поховав матір померлу.
Додому повертається через густі ліси,
Князь його на коні наздогнав,
Вбити хоче татарина того,
Бо за родину помститися мав.
Витягнувши гостру шаблюку,
Голову йому враз відрубав.
Впала до землі голова з медаллю
Побачив батько родинний оберіг -
Зрозумів, що вбив свого сина,
І плачучи, впав йому до ніг.
Серед рідних гір та рік
Батько славний похорон справив,
Не витерпів такої ганьби,
Що сина власного вбив,
І на очах у свого народу
Меч собі в груди встромив.
***
Потекла кров крутою скалою
І залила її червоною рікою.
