Скажи мені,осінь,невже мене вбито?
Адже дихаю я, то ж, напевне,живу,
Та минулося все, що з тобою прожито,
Й в наркотичнім дурмані я в часі пливу...
Мою вену дірявить холодний блиск голки,
Я хочу кричати,а ,одначе- сміюсь,
І мій світ розривається на шматочки й осколки,
І зібрати назад їх я вже не візьмусь.
В застиглих очах залишиться небо,-
Останній провісник погаслих нірван,
Не хочу! Не хочу приходити в себе!
Не хочу вертатись до зболених ран!
Не стерпіти агоній, вже краще померти,
Бо в ломці пекельній згорає душа,
Минуле все стерти й майбутнє все стерти,
Й за хмарами жити...Прощай,анаша!
Скажи мені ,осінь,де сльози розлито,
Не в хтивій потісі-вона солодкий обман,
А в щирості волі ,й в прагненні жити,
Там не плакатиме старий наркоман...
ID:
212312
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 23.09.2010 00:46:30
© дата внесення змiн: 23.09.2010 00:46:30
автор: Межа реальності
Вкажіть причину вашої скарги
|
