Люблю дощ… так просто та банально… коли хмари затягують небо і крізь маленькі щілинки прориваються промінчики сонця… це просто неймовірне відчуття…нічого зайвого лише ти та дощ .. холодні краплинки, що повільно стікають по твоєму тілу..
Це дійсно просто.. без зайвих складнощів та надуманих принципів … просто вода яка нікого ні до чого не зобов’язує.. хочеш стій розкинувши руки у сторони та підставивши лице краплинам, хочеш біжи що є духу намагаючись утекти від цієї, як на твій погляд, безжалісної стихії. Просто живи у ритмі який створює для тебе природа… просто почуй його і ти вже не зможеш зупинитись. Просто поринь у ті спогади…у далекі моменти з минулого в які тобі хотілось сміятися та плакати водночас… радіти, бігати, « казитись» та кричати на весь світ що ти…саме ти найщасливіша людина…
… Ти зупиняєшся… починаєш пригадувати… та щось нічого не спадає тобі на думку.. так були різні ситуації, було весело.. було сумно.. але щоб отак… до нестями.. до повного запаморочення… так щоб аж «дах зривало..»… мабуть що ні…
Тепер тобі стає дивно, чому так сталось.. ти вже стільки прожив та не відчув ще нічого справжнього… усі твої почуття були заковані в рамки пристойності, етикету, розуму… ніяких безглуздих вчинків. Ти навіть не зустрічав світанків з коханою людиною… так було, що сиділи до півночі… але розходились, не залишались… і чомусь навіть на думку не спадало як це було б чудово разом зустріти ваш новий день.. і він був би дійсно ваш…
А друзі… їх завжди так багато… та чомусь сьогодні ти сидиш у дома та лише переглядаєш їх сторінки «вконтакті», скільки їх там у тебе 100? 200?.. з багатьма з них ти вже по декілька років навіть і не вітався, тай не сильно ізза цього засмучуєшся…та їх фото все ж досі раз у раз з‘являються під величним написом «друзі» з якимось великим числом поряд… але ж навіщо їх рахувати… хіба суть в кількості? Тобі б було цілком достатньо лише декілька людей, при зустрічі з якими ти щиро посміхаєшся…а не відводиш погляд «типу не побачив»…
Все це змушує замислитись ..та не надовго ..зараз знову відволічешся на чергове «о-оу» з ICQ, декілька сухих, беззмістовних фраз ..і не більше…
…а за вікном все ще йде дощ… запах мокрого асфальту ввірветься крізь розчинене вікно… ти пригадуєш як колись обожнював цей запах…а ще ви в дитинстві любили бігати по калюжам… «ВИ» - ти та ще троє твоїх друзів …. ті хто зараз посміхається тобі з аватара і раз на місяць цікавиться як у тебе справи.. а раніше вони були поряд завжди…
.. чергове «о-оу».. ти повертаєшся у цей світ… де у тебе вже все давно розписано… розкладено по полицям… світ випрасуваної білизни.. цілих шкарпеток… мобільних телефонів та купи неприємних справ з кодовою назвою «треба»…
… іронічна посмішка.. погляд у вікно…дощ все ще не перестає…
Зараз вперше в житті тобі захочется вимкнути комп’ютер, вийти на вулицю і розчинитися в потоці холодних краплин… але ти цього не зробиш… ти закований в рамки порядного «годиться».. і далі продовжиш своє «проживання» на цьому світі… просто не помічаючи… просто забувши…просто не знаючи.. просто…
… люблю дощ… люблю за те що він справжній… за те що його не можливо підробити…зупинити… замінити чимось іншим…тому що лише в такі моменти відчуваєш силу та суть емоційної реальності…саме того.. чого вже не існує серед людей..
