Я її люблю.
Свою країну.
Не пелюсткову і не соловїну.
Люблю з Чорнобилями, з катастрофами із техногенними...
Я цими строками хочу освідчитись в одвічній щирості!
Завжди казатиму
Все, що вважатиму для неї користю.
Жити по совісті я вчуся крочками
З синами й дочками, що рік тому
Так мужньо зимували в жовтогарячім Києві.
Народе мій, полишмо жити мріями!
В нас доля важкая: Схід, Захід, ми - сусідами.
Одні образили - а ми до їнших з бідами.
Нас не женуть, а тільки натякають - «Не до двору ви».
Хоругви наші їх не уражають...
І крають сердце телекоментатори
«Бла, бла, бла, бла...і биються мандатами»
Бабла? Не вміємо. Політика? Ще тільки но вчимось.
Хтось вже розчарувався, хто - ось-ось.
Я засинаю з посмішкой.
Бо знаю: зле минулося. Забулося оте дурне «Окраина».
І коли наголос на першому складі у слові «український».
Й нарешті стає свійською ота гонима «Г».
Газифікація, грамота, гармата, громадянин, газпром...
Росії і Америки не треба.
Люблю її за себе. Що тут живу, тому її люблю.
Шевченко з неба посміхається такому єгоїзму. Ніяковію.
Евфемізми, метафори, крилаті вислови звільняють врешті решт мій мозок.
Я ..в Україні! ... солодко-ладно-солодко сплю.