Арона питала в багатьох тварин парку, чи не знають вони про те, де в їхньому місті знаходиться навчальний заклад, в якому вивчають медицину. Ніхто з тих, ку ого вона про це запитувала, не знав цього. Але, як то кажуть, на ловця і звір біжить. Тож невдовзі Ароні таки вдалося отримати потрібну їй інформацію. Це сталося в неділю. Був теплий погожий день, у міському парку гуляло багато людей. Її зацікавили люди, які прийшли до парку із собакою. Ворона сіла на дереві, що стояло біля лавки, на яку вони сіли, і почала слухати розмову цих людей – дівчинки років десяти та її мами. Пес – вівчарка німецької породи, в якої на шиї був ремінець і до нього прив’язаний поводок, лежав біля їхніх ніг. Говорили вони про собак. Мати розповідала своїй доньці про те, які хвороби можуть бути у собак, якщо їх неправильно доглядати – пускати в місця, де викидають сміття, наприклад, давати некорисну їжу.
- Ти і студентам ветеринарного університету про це розповідаєш? – запитала дівчинка.
- Так.
- А у ветеринарній лікарні лікуєш тварин чи тільки оглядаєш?
- І оглядаю, і лікую, і проводжу навчальну практику для студентів ветеринарного університету, вчу їх, як потрібно надавати тваринам медичну допомогу.
- Нашому Рексу пощастило! Він має не тільки добру, дбайливу господиню, а ще й дипломовану медичку-ветеринарку. Пам’ятаю, як ти йому лапку лікувала, коли він скочив у дворі на скло і порізав її. Лапка швидко в Рекса зажила.
Ворона слухала все, про що говорили дівчинка і її мама з відкритим дзьобом. В її очах з’явився блиск, а у душі – надія проросла. Коли мама з дочкою замовкли, Арона спитала у собаки:
- А ти знаєш, де міститься той навчальний заклад, в якому працює твоя господиня?
- Так. Знаю. А навіщо ти про це питаєш?
- Бо я хочу вивчати ветеринарну медицину.
Пес розсміявся.
- Що з тобою, Рексе? – спитала дівчинка.
- Та тут ворона питає, чи знаю я про те, де міститься ветеринарний університет, в якому твоя мама працює. Я сказав, що знаю.
- А навіщо їй це?
- Хоче вивчати медичну справу.
Пес знову залився сміхом. Дівчинка теж усміхнулася.
- Скажи їй, друже, що там тільки люди вчаться.
Рекс сказав.
- Та почула я відповідь, - мовила Арона.
- Ти знаєш людську мову, як і я?- здивувався пес.
- Так.
- Ця ворона знає людську мову, - повідомив своїй господині Рекс. – Може, і справді вона змогла б вона навчатися в університеті разом із людьми?
- Ні. Її туди не пустять.
- Зажурився пес. Скривив морду .
- Чула відповідь? – мовив, дивлячись зі смутком в очі Ароні.
- Так. Шкода, що так.
- А знаєш, - сказав пес, - мені тут прийшла одна думка. Ти б могла, сидячи за вікном на підвіконні, слухати лекції. Ти ж птаха, літаєш, тож можеш підлетіти на будь-який поверх, сісти на будь-яке підвіконня.
- Точно. Тільки мені потрібно знати, де знаходиться той ветеринарний університет.
- Я покажу тобі. Попрошу Софійку, щоб повела мене на прогулянку до місця праці своєї мами.
- Про що ти там, Рексе, з вороною говориш? – спитала пані Тетяна – мати Софійки. – Знайшов собі нову подругу?
- Так. Мудра вона, хороша.
- Закінчуй, будь ласка, розмову. Нам треба повертатися додому.
- Щ одну хвилинку й підемо.
- Гаразд.
Пес наблизився до Софійки і прошепотів їй у вухо:
- А ти змогла б завтра після школи мене вигуляти?
- Думаю, що так. А чого ти про це питаєш?
- Я хочу, щоб ти повела мене до ветеринарного університету, але перед тим до парку зайшла.
- Навіщо? Моя нова подруга – ворона Арона, нас у парку чекатиме, вона піде з нами піде до університету, тобто, ми підемо, а вона за нами полетить, бо їй потрібно знати, де знаходиться ветеринарний університет.
- Гаразд.
Пес почав переповідати свою розмову із Софійкою вороні.
- Та чула я все, чула. Чекатиму вас завтра по обіді, сидітиму на дереві поблизу цієї лавки. Дякую тобі за допомогу, Рексе.
Пес усміхнувся, мовив:
- Завтра дякуватимеш, коли покажемо тобі зі Софійкою те, що бажаєш.
- До зустрічі! - сказала ворона.
- Тепер можемо йти додому, - проспівав Рекс, дивлячись на Софійку.
- Вставай, мамо, виходимо, - мовила Софійка.
І вони пішли. Наступного дня дівчинка та пес повернулися. Ще здалеку вони побачили ворону, вона сиділа на гілці біля лави, на які вчора сиділа Софійка та її мама.
Арона дуже зраділа, коли її нові друзі наблизилися. Вона цьомкнула дзьобом пса в шию, а дівчинці сіла на плече і мовила: «Пррри-віт, подррру-го!» Софійка весело загиготіла. Утрьох вони подалися до ветеринарного університету. Хвилин за сорок були вже біля нього. Ворона спостерігала за дорогою, якою йшли, запам’ятовувала її. А пам'ять вона добру мала.
Наступного дня зранку добралася без замороки до навчального закладу сама. Ще студентів не було, викладів у вузі, а вона вже сиділа на дереві, яке росло біля доріжки, яка вела до ветеринарного університету, і накаркувала собі щасливу долю.
Далі буде...
ID:
1035706
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 18.03.2025 09:07:22
© дата внесення змiн: 18.03.2025 09:07:22
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
