Колись давно в тамтешніх десь краях
Дружили простолюдин і монах.
Начитаний останній, як годиться.
А селянин все зайнятий. Трудився...
Був вечір теплий. Друзі чаювали.
І про Творця розмову зав'язали.
Зізнавсь пастух у простоті сердечній,
Що вже давно і факт незаперечний:
Щоночі Богу молочка вділяє
У лісі в мисочці під деревом лишає.
На ранок посуд чистий. Диво з див!
Бог прийняв милість, селянин вгодив.
Чернець поважний лише осміхнувся,
(Село-селом). І в дидактичнім дусі
Почав товаришу казати: то не так!
Що він щось вигадав собі. Казкар-мастак!
Та щоби роз'яснилось все, як є,
Вночі до мисочки до варти устаєм!
Настала ніч. Поклали молочко.
В кущах сидять так тихо, як ніхто.
Зашаруділо щось за певний час.
До мисочки лисичка хутко враз.
Напилася руденька досхочу.
І селянин все бачив це і чув...
Покинули товариші свій пост.
Монах казав. Не вірив. Маєш, ось!
Не Бог! Не Він це... дика звірина.
Щеміло серце.
Рвалася струна...
Монах тим часом переможно йшов.
Казав він правду другу: ну а що?
Та раптом постать світла на путі.
Суворий Янгол. Крила золоті.
Звернувся до молитвенника строго,
Що прикрість той завдав самому Богу.
Творець пожертву радо ту приймав,
Лисичку спеціально посилав.
Тоді утямив той святий монах,
Що наробив, відчув він Божий страх.
Напевно попросив прощення в друга.
А далі що, історія вже друга...
