Якось песик бігав
в лузі під дощем.
Зайчика побачив
під густим кущем.
Підійшов. Вухатий
затремтів, як лист.
- Знаю, що кусатись
є у тебе хист! –
косоокий мовив.
- Так.
- І ще одне
мушу я сказати:
діти ждуть мене.
- То втікай!
- Боюся. Зловиш, до біди.
Хто ж тоді малятам принесе їди?
- Ситий я. Ґаздиня
борщ дала і кість
з м’ясом. Тай й не злодій
ти, а лугу – гість.
- Так. Шукав капусту
Заячу – добу.
- І знайшов?
- Одненьку.
З’їв. Голодний був.
- Дітям понесеш що?
- В лузі щось знайду,
як мене не з’їж ти,
як не спущу дух.
- Зараз я морквину
принесу тобі.
Зачекай!
Послухав,
не пустився в біг.
Не одну морквину
Песик, дві приніс.
Усміхнувся зайчик,
вгору ніс підніс.
- Я наїмся й діти, -
каже. – Будь здоров!
Дякую, собако,
за твоє добро!
- Як сутужно буде,
приходи в обід.
В льосі моркви досить,
Принесу тобі.
Гарненько так 
Гарно
