Іду до себе від межі ясни'х прозрінь,
Дорога то гладенька, то у тернах,
Примарних не люблю в житті видінь,
Полову відрізняю я від зе'рна.
Окраєць неба в голубій блакиті
Проллє мені надію на добро,
Його я фібрами ловлю щомиті,
Втікаю звідти, де панує хиже зло.
Іду до себе шляхом неторованим,
Я внутрішнє в собі все пізнаю,
Не спокуша мене життям спростоване,
Якщо я заблукаю навіть у раю.
Я відчиняю вікна й двері світлу...
Пітьма не пустить в душу пагінці,
Бо посмішку її я непривітну
Не хочу бачить на своїм лиці.
Іду до себе з сповитка в любові,
В тугі разки її нанизую щодня,
З любов'ю засинаю я у змові
І в її світлі прокидаюся зрання.
Учення генія є мій дороговказ,
Його не зраджу ні за які гроші,
Він мудрістю мені дає наказ –
Скарби в душі плекати найдорожчі.
Іду до себе я, іду і з Божої руки,
Долаю всі круті і найскладніші віражі,
Топчу я й знані, і незнані всі стежки,
І совістю наповнюю душі всі вітражі.
Несу завжди я правду світлу до людей,
І тільки з нею я торую ці важкі дороги,
Всевишній в чашу ллє мені єлей,
Щоб я долала з ним найвищі всі пороги.
Іду до себе і себе сприймаю
Такою, як Всевишній повелів,
Без фальші, без злоби – від краю і до краю
Надійний захист у душі Він звів.
