Втома. Не приємна, а та, коли коліна трусяться, повіки нависають і відчуваєш себе пʼяним. Рукам це забороняю. Їм ще тягнути по різдвяній грязюці валізу.
Наступний день. Ранок. Втомлена після втоми. Кухня в хостелі для всіх однакова, а люди в ній усі різні. Їх долі перехрестилися тут, на роздоріжжі спокійного життя та неминучого страху. Їх обʼєднує втома. Багато різної втоми.
Діти. Маленькі плачуть, бо коліки в животику, дорослі діти плачуть від коліків у серці. Хочуть додому на Різдво. Втома у дитячих очах ще страшніша. Від неї ні руки, ні коліна не трусяться, від неї на ужгородській кухні кричать : «мама когда это всё закончится и мы поедем домой в Харьков?» І відлуння цього крику пронизує пустоту. Пустоту, тому що у мами на це питання немає відповіді. А я їм бутерброд. Я не знаю, скільки йому вже днів, але він також виглядає втомленим. Як і ми всі тут.
«Мама, так теперь уже сегодня Рождество?» Я не знаю, чи має мама відповідь на це питання, але мама також виглядає втомленою. Ялинка. Синьо-жовті кульки. Вони також символізують втому, набагато більшу, втому мільйонів, але вони вчепились за гілочки і падати не збираються. Таке воно, втомлене Різдво, але падати ми теж не збираємося, правда ?
…….
Людей на кухні більшає. Кожен хоче здолати втому ранковим зарядом енергії. А я не знаю, чи є тут кава, але знайшла якусь мокру склянку. «Вибачте, девушка, це мой стакан. А шо вы ищите ? Каву ?Ось візьміть, це моя».
Наші люди дадуть кави і покажуть, де цукор. Розсідаємось і втуплюємось очами у втомлену ялинку в кінці темного коридору. Вона - те саме світло. Світло надії. Повільно розливається тиша. Дядя-шовыищите її перебиває, посьорбуючи вже для всіх спільну каву.
Будь ласка, дядю, посьорбайте ще, це повертає нас до життя.