Сторінки (6/580): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
Я тот человек, над которым смеются
За то, что хотел слишком правильным быть.
Стремленья такие не всем удаются,
А нужно за промах жестоко платить.
Я тот человек, слишком связанный с прошлым,
Что новое сразу не хочет принять.
В приязни такой и раскаяться можно:
Хранить ему легче, труднее создать.
Я тот человек, что в себе обманулся:
Считал себя умным, а вышло не так.
Но может доволен он быть, что проснулся,
Затем, что мудрец - в самом деле простак.
Я тот, кто, борясь, получил очень много,
Но меньше, чем прежде добиться мечтал,
За даль и за ширь восхитился дорогой,
Того, чем тропинки прекрасны, не знал.
Я тот человек, что считал себя честным,
Хотя и соврать неуклюже умел,
Но совести эти проделки известны:
Раскаялся в них он, и рад, что успел.
Я тот человек, что был слишком серьезным:
Привычна к смешкам, за терпенье держусь,
Но люди меняются, рано ли, поздно...
Что будет с насмешкой, как я засмеюсь?
03.04. 2016
Насчет двух родов в одном стихотворении - это задумка такая. Слово "человек" - мужского рода, а автор этих стихов - женского. :-)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004467
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.01.2024
Мой самый первый длинный стишок, который не был переводом. О том, как я перевожу чужие стихи.
Переводчица
Мысль не приходит, что поэтом буду:
Умею разглагольствовать, не петь.
Стих истинный — большое слишком чудо,
Им зауми моей не овладеть.
Но мир мой треснут и грозит распасться,
Уловкой только можно ладить с ним.
Я пробую в стихах чужих спасаться,
И обращаюсь к жизням я другим.
То будто я — старик суровый, странный;
Стихи — лишь часть чудес, что может он:
Его труды одушевляют мрамор,
Им в красках мира путь запечатлен.
То рыжая блестящая царица,
Актриса, что с собой наедине
Актерством поневоле тяготится,
Вдруг жалобы свои поручит мне.
То храбрый рыцарь праздный выражает
По делу и любви тоску в стихах;
То хитрый рыцарь — узник обличает,
Что дурно дома и в чужих краях;
То лицедей насмешливый тот, страстный,
Которому его же страсти мстят,
Бранит любовь неверную напрасно —
Так, что в веках упреки повторят.
И женщина-ученый меж монахинь,
И не желавшая забыть вдова,
И джентльмен, что смерть найдет на плахе,
И грустный шут, чьи лучше дел слова…
Искусней им помощники служили,
Но, сжалившись иль заиграв со мной,
Они мне мысль и образ одолжили
Себе приняв в подспорье голос мой.
От них нужны толчки мне и подсказки,
Моя душа — их временный приют,
Они — укрытье мне, но я — их маска,
Их силы в мир через меня идут.
Уйдут они, и мой порыв исчезнет.
Остатков чуда я не сберегу.
Услышат — я прошу у них прощенья
За то, что так служу им, как могу.
Мой перевод — всегда один из многих,
Его достойнейшим не назовут:
Благой запал изъянов ведь не скроет,
И не стараясь сильно, их найдут.
Обогащалась, а не обиралась,
Должна не жадничать — благодарить:
Часть сущности моей другим досталась,
Чтоб, сохранив себя, могла я жить.
3 февраля 2016 г.
P.S. В очень патетическом финале слово «обиралась» — это страдательный залог от глагола «обирать» в смысле «обворовывать, отбирать нечестным путем, насильно » (Толковый словарь Ефремовой). А то вы подумаете что-нибудь более мрачное или менее приличное, чем мне хотелось бы. :-)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004466
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.01.2024
Постаралась перевести еще один фрагмент из «Зеркала для магистратов»/ «Зерцала правителей». Это монолог Элеоноры Кобем, герцогини Глостер, осужденной за попытку с помощью колдовства установить время смерти короля Генриха VI. Персонаж и исторический эпизод изображены во второй части шекспировской хроники «Генрих VI».
Монолог из «Зеркала для магистратов»/ «Зерцала правителей» интересен тем, как меняется интонация голоса Элеоноры в зависимости от того, говорит она о том, кого любит, или о тех, кого ненавидит.
Оригинал:
HOW DAME ELIANOR Cobham Duchesse of Glocester, for practising of witchraft and sorcery, suffred open penaunce, and after was
banished the realme into the Ile of Man.
1.
If a poore lady damned in exile
Amongst princes may bee allowed place.
Then, gentle Baldwincj stay thy pen a while,
And of pure pitty ponder well my case,
How I a duches, destitute of grace,
Have found by proofe, as many have and shall,
The proverbe true, that pride will have a fall.
2.
A noble prince extract of royall bloud,
Humfrey, sometime protector of this land,
Of Glocester duke, for vertue calde, the good.
When I but base beneath his state did stande,
Vouchsafe with mee to ioyne in wedlocke's band,
Hauing in court no name of high degree.
But Elinor Cobham, as parents left to mee.
3.
Aod though by birth' of noble race I was,
Of baron's bloud, yet was I thought unfitte
So high to match, yet so it came to passe,
Whether by grace, good fortune, or by witte,
Dame Venus' lures so in mine eyes did sitte,
As this great prince without respect of state,
Did worthy mee to bee his wedded mate.
4.
His wife I was, and hee my true husband,
Though for a while hee had the company
Of lady Iaquet, [the] dutchesse of Holland,
Being an heyre of ample patrimony,
But that fell out to bee no matrimony:
For after warre, long sute in lawe, and strife,
Shee proved was the duke of Brabant’s wife.
5.
Thus of a damsell [a] duchesse I became,
My state and place advaunced next the queene,
Whereby mee thought I felt no ground, but swam,
For in the court mine equall was not scene,
And so possest with pleasure of the spleene,
The sparkes of pride so kindled in my brest,
As I in court would shine above the rest.
6.
Such giftes of nature God in mee had graft
Of shape and stature, with other graces moe,
That by the shot of Cupid’s fiery shaft,
Which to the harte of this great prince did goe,
This mighty duke with loue was kindled so,
As hee abasing the height of his degree,
Set his whole hart, to loue and honour mee.
7.
Grudge who so woald, to him I was most deere,
Aboue all ladyes' advaunced in degree,
(The queene except) no princesse was my peere,
But gave mee place, and lordes with cap and knee
Did all honour and reverence unto mee:
Thus hoisted high uppon the rolling wheele,
I sate so sure, mee thought 1 could not recle.
8.
And weening least that fortune hath a turne,
I looked aloft, and would not looke alowe,
The brondes of pride so in my brest did burne
As the hot sparkes, burst forth in open showe,
And more and more the fire began to glowe
Without quenching, and daily did encrease.
Till fortune's blastes with shame did make it cease.
9.
For (as tis sayd) pride passeth on afore,
And shame followes, for iust rewardc and meede,
Would God ladycs, both now and euermore,
Of my hard hap, which shall the story reede,
Would beare in mind, and trust it as their creede,
That pryde of hart is a most hatefull vice,
And lowlines, a pearle of passing price.
10.
Namely in queenes, and ladyes of estate.
Within whose mindes all meekenes should abound,
Since high disdayne doth alwayes purchase hate,
Being a vice, that most part doth redound
To their reproach, in whome the same is found,
And seeldome gets good fauour or good fame,
But is at last knit up with worldly shame.
11.
The proofe wherof I found most true in deede,
That pryde afore, hath shame to wayt behinde:
Let no man doubt, in whom this vice doth breede,
But shame for pride by iustice is assynde,
Which I well found, for truely in my minde
Was never none, whome pride did more enflame,
Nor never none received greater shame.
12.
For not content to bee a duchesse great,
I longed sore to beare the name of queene,
Aspiring still unto an higher seat,
And with that hope my sclfe did ouerweene
Since there was none, which that time was betweene
Henry the king, and my good duke his eame,
Heyre to the crowne and kingdome of this realme.
13.
So neare to bee, was cause of my vayne hope
And long awayte, when this faire hap would fall:
My studies all were tending to that scope,
Alas, the while to councell I did call
Such as would seeme, by skill coniecturall
Of art magique and wicked sorcery,
To deeme and dyvine' the prince's destiny:
14.
Among which sort of those that bare most fame
There was a beldame called the witch of Ey
Old mother Madge her neighbours did her name,
Which wrought wonders in countryes by here say,
Both feendes and fayries her' charming would obay:
And dead corpsis from grave shee could up rere,
Such an inchauntresse [as] that time had no peere.
15.
Two priests also, the one hight Bolenbroke,
The other Suthwеll, [great] clerkes in coniuration,
These two chapleins were they that undertooke
To cast and calke the kinge's constellation,
And then to iudge by deepe' divination
Of thinges to come, and who should next succede
To Englande’s crowne, all this was true in deede.
16.
And further sure they never did proceede,
Though I confesse that this attempt was ill,
But for my part, for any thing in deede,
Wrought, or else thought, by any kinde of skill,
God is my judge I never had the will,
By any inchauntment, sorcery, or charme,
Or otherwise, to worke my prince's harme.
17.
Yet nethelesse, when this case came to light
By secrete spies to Cayphas, our cardinall,
Who long in hart had borne a privy spight
To my good duke, his nephue naturall,
Glad of the chaunce so fitly forth to fall,
His long hid hate with justice to color,
Used this case with most extreame rigor.
18.
And caused mee with my complices all,
To bee cyted by processe peremptory,
Before judges, in place judiciall,
Whereas Cayphas, sitting in his glory,
Would not allow my aunswere dilatory,
Ne doctor, or proctor, to alledge the laws,
But forced mee to plead in mine owne cause.
19.
The kinge’s councell were called to the case,
(My husband than shut out for the season)
In whose absence I found but little grace.
For lawyers turned our offence to treason:
And so with rigor, without ruth or reason.
Sentence was gieven that I for the same
Should doe penaunce, and suffer open shame.
20.
Nay the like shame had never wight I weene,
Duches, lady, ne damsel of degree,
As I that was a princesse, next the queene.
Wife to a prince, and none so great as hee,
A kinge's uncle, protector of his countrey,
With taper burning, shrouded in a sheete,
Three dayes a row, to passe the open streete,
21.
Bareleg’d, and barefoote, to all the worlde's wonder,
Yea, and as though such shame did not suffise,
With more despite then to part asunder
Mee and my duke, which traytors did devise
By statute lawe, in most unlawfull wise,
First sending mee with shame into exile,
Then murdring him by trechery and gyle.
22.
Yea, and besides this cruell banishment,'
Far from all friendes to comfort mee in care,
And husband's death, there was by parliament
Ordayn’d for mee a messe of courser fare:
For they to bryng mee to begger’s state most bare,
By the same act from mee did then withdrawe
Such right of dower, as widowe's have by lawe.
23.
Death (as tis sayd) doth set all things at rest,
Which fell not so in mine unhappy case:
For since my death, mine enmies made a jest
In minstrel's rymes, mine honour to deface:
And then to bring my name in more disgrace,
A song was made in manner of a laye,
Which olde wives sing of mee unto this day.'
24.
Yet with these spites theyr malice could not end,
For shortly after, my sorrowes to renue,
My loyall lord, which never did offend.
Was calde in haste, the cause hee litle knew,
To a parliament, without sommons due.
Whereas his death was cruelly contrived,
And I, his wife, of earthly ioyes deprived.
25.
For all the while my duke had life and breath.
So long I stoode in hope of my restore:
But when I heard of his most causles death.
Then the best salue for my recureless sore
Was to despayre of cure for euermore,
And as I could, my carefull heart to cure
With pacience, most paynfull to endure.
26.
O traytors fell, which in your heartes could find,
Like feendes of hell, the guiltles to betray,
But yee chiefly his kinsmen most unkinde,
Which gave consent to make him so away.
That unto God, with all my heart I pray,
Vengeaunce may light on him that caused all,
Beaufort I meane, that cursed cardinall.
27.
Which bastard priest of th'house of Lancaster,
Sonne to duke John, surnamed John of Gaunt,
Was first create byshop of Winchester,
For no learning whereof hee might well vaunt,
Ne for vertue, which hee did never haunt,
But for his gold and sommes that were not small,
Payde to the pope, was made a cardinall.
28.
Proud Lucifer, which from the heavens on high
Downe to the pit of hell belowe was cast,
And being once an aungell bright in sky,
For his high pride in hell is chained fast
In deepe darknes that evermore shall last.
More hawt of heart was not before his fall.
Then was this proud and pompous cardinall:
29.
Whose life, good Baldwine, paynt out in his pickle,
And blase this Baal and belligod most blinde,
An hypocrite, all fay thles, false, and fickle,
A wicked wretch, a kinsman most unkind,
A devill incarnat, all deuishly enclinde,
And (to discharge my conscience all at once)
The deuill him guawe, both body, blond, and bones.
30.
The spitefull prieste would needes make mee a witch,
As would to God I had beene for his sake,
I wonld have claw'd him where hee did not itche,
I would have playde the lady of the lake,
And as Merline was, cloasde him in a brake,
Ye a meridian to lul him by day light,
And a night mare to ride on him by night.
31.
The fiery feends with feuers hot and frenzy.
The ayery heggs with stench and carren sauoures,
The watry ghostes with gowtes and with dropsy,
The earthy goblines, with aches at all houres,
Furyes and fayryes, with all infernall powers,
I would haue stir'd firom the darke dungeon
Of hell centre, as deepe as demagorgon.
32.
Or had I now the skill of dame Erichto,
Whose dreadfull charmes (as Lucan doth ezpresse)
All feendes did feare, so far forth as prince Pluto,
Was at her call for dread of more distresse,
Then would I send of helhoundes more and lesse
A legion at least, at him to cry and yel,
And with that chyrme, herrie him downe to hell.
33.
Which neede not, for sure I thinke that hee
Who here in earth leades Epkurus' life,
As farre from God as possible may be,
With whome all sinne and vices are most rife,
Using at will both widdow, mayde, and wife,|
But that some deuill his body doth possesse,
His life is such as men can iudge no lesse.
34.
And God forgieve my wrath and wreakefull minde,
Such is my hate to that most wicked wretch,
Dye when hee shall, in heart I could well finde
Out of the grave his corps agayne to fetch,
And racke his limmes as long as they would stretch,
And take delight to listen euery day
How hee could sing a masse of welaway.
35.
The ile of Man was the apoynted place
To penaunce mee for ever in exile,
Thither in haste they poasted mee apace.
And douting scape, they pind mee in a pyle,
Close by my selfe in care, alas, the while,
There felt I first poore prysoner's hungry fare,
Much want, thinges skant, and stone walles harde and bare.
36.
The chaunge was straunge, from sylke and cloth of gold
To rugged fryze my carcas for to cloath.
From princess fare, and daynties hot and cold.
To rotten fish, and meates that one would loath.
The diet and dressing were much alike boath,
Bedding and lodging were all alike fine,
Such downe it was as serued well for swyne.
37.
Neyther doe I myne owne case thus complayne,
Which I confesse came partly by desert:
The only cause which doubleth all my payne,
And which most neeregoeth now unto my hearte,
Is that my fault did finally revert
To him that was least guilty of the same,
Whose death it was, though I abode the shame.
38.
Whose fatall fall when I doe call to minde.
And how by mee his mischiefe first began.
So ofte I cry on fortune most unkinde,
And my mishap most utterly doe banne,
That ever I to such a noble man,
Who from my crime was innocent and cleare,
Should bee a cause to buy his loue so deare.
39.
Oh, to my heart how greeuous is the wounde.
Calling to minde this dismall deadly case:
I would I had beene doluen under ground
When hee first saw or looked on my face.
Or tooke delight in any kinde of grace
Seeming in mee, that him did stir or moue
To fancy mee, or set his heart to loue.
40.
Farewell, Greenewych, my pallace of delight,
Where I was wont to see the christall streames
Of royall Thames, most plesaunt to my sight:
And farewell, Kenty right famous in all realmes,
A thousand times 1 minde you in ray dreames.
And when I wake most griefe it is to mee.
That neuermore agayne I shall you see.'
41.
In the night time when I should take my rest
I weepe, I wayle, 1 weat my bed with teares,
And when dead sleape my spirites hath opprest,
Troubled with dreames I fantazy vayne feares,
Myne husband's voyce then ringeth at mine eares,
Crying for help: ** O sauc mee from the death|
These vilaynes here doe seeke to stop my breath.
42.
Yea, and sometimes mee thinkes his drery ghost
Appeares in sight, and shcwes mee in what wise
Those fell tyraunts with torments had emboost
His windeand breath, to abuse people's eyes.
So as no doubt or qucstion should arise
Among rude folkc, which litlc undcrstand,
But that his death came only by God's hand.
43.
I playne in vayne, where eares bee none to heare,
But roring seas, and blustring of the winde,
And of redresse am near a whit the neere,
But with waste wordes to feede my monrnfull minde,
Wishing full oft the Parcas had untwinde
My vitall stringes, or Atropose with knife
Had cut the ly ne of my most wretched life.
44.
Oh that Neptune, and AEolus also,
Th'one god of seas, the other of weather,
Ere mine arriuall into that ik of woe,
Had sunke the ship wherein I sayled thether,
(The shipmen saued) so as I together
With my good duke, might haue beene deade afore
Fortune had wroken her wrath on ys so sore.
45.
Or els that God, when my first passage was
Into exile along Saynt Albotn’s towne,
Had neuer let mee further for to passe,
Bat in the streete with death had strucke mec downe:
Then had I sped of my desired bowne,
That my poore corps moughi there haue lien with his
Both in one graue, and so haue gone to blisse.
46.
Bat I, alas, the greater is my greefe,
Am past that hope to haue my sepulture
Nere vnto hira, which was to mee most leefe,
But in an ile and country most obscure,
To pyne in payne whilst my poore life will dure,
And being dead, all honourlesse to lye
In simple graue, as other poore that dye.
47.
My tale is tolde, and time it is to ceasse
Of troubles past, all which haue had theyr end :
My grauc 1 trust shall purchase mee such peace'
In such a world, where no wight doth contend
For higher place, whereto all flesh shall wend :
And so I end, using one word for all
As I began, that pryde will haue a fall.
Quod G. F.»
Мой перевод:
Как дама Элеанора Кобем, герцогиня Глостер, за колдовство и ворожбу была предана публичному покаянию, а затем была изгнана из королевства на остров Мэн
1.
Когда меж государей в книге есть
И место для изгнанницы несчастной,
Я, добрый Болдуин, прошу учесть
Мой случай – и о состраданье, ясно.
Ты не спеши. Вот участь дамы властной,
Моя – однажды мне пришлось узнать,
Что истина – гордыне должно пасть.
2.
Принц благородный, королевский сын,
Тот Хамфри, что страной когда-то правил,
Тот Глостер, что за добродетель чтим,
На знатность меньшую свой взор направил,
Меня взяв в жены, высоко поставил.
Я не была меж первых при дворе,
Звалась, как от семьи досталось мне.
3.
Хоть по рождению была знатна,
Я все-таки считалась недостойной
Такого брака. Но к нему пришла:
Cудьбы ли милость, случай, ум виною –
Но был Венерин дар прельщать со мною.
Принц потому о знатности забыл,
Меня достойной счел, брак заключил.
4.
Была женой ему, мне мужем – он,
Законным, хоть когда-то он считался
Другой супругом, был соединен
С Якобой, герцогинею Голландской,
Наследницей богатой, но расстался.
Доказано - была борьба сложна:
То герцогу Брабантскому – жена.
5.
Так в браке герцогиней стала я,
За королевой сделалась – вторая
И шла, земли не чувствуя – паря,
Себе дам равных при дворе не зная,
Лишь наслажденье саном ощущая.
Горели искры гордости в груди,
Ведь мне – всех выше при дворе взойти.
6.
Такие мне дары Господь послал –
Красу, изящество, еще немало –
Что Купидон стрелой легко достал
И ранил сердце принца, чтоб страдало.
Такая страсть в груди его играла,
Что герцог ранг высокий позабыл,
Меня любовью одарил и чтил.
7.
Завидуйте, но я ему мила
Была, и поднялась я дам всех выше.
Я вслед за королевой сразу шла,
О равной вовсе не бывало слышно.
Иду – и лорды в одеяньях пышных
Склоняются, падут передо мной.
Не верилось, что быть – судьбе иной.
8.
Но вышло ожиданьям вопреки.
Глядела ввысь, не опуская взгляда,
Гордыни искры были столь ярки,
Что видели их явно, без преграды.
Огонь их только рос, храним усладой.
Он не слабел: день каждый лишь крепит.
Его уняли лишь судьба и стыд.
9.
Ведь сказано: гордыне – первой быть,
Стыду – за ней, расплату ей доставив.
Когда б вам, дамы, пожелал открыть
Господь мой случай, тот рассказ направив,
Что будет вам уроком, и наставив,
В том, что гордыня – тягостный порок,
А скромность – клад, спасенье от тревог!
10.
Пусть кротость пестуют в сердцах своих
Особо государыни и дамы
Знатнейшие: возненавидят их
За их презренье. То – порок немалый
И к ним вернется он недоброй славой.
Он редко одобряем иль хвалим,
Он лишь стыдом повсюду исправим.
11.
Что это – правда, убедилась я.
Гордыня – впереди, стыд – поджидает.
Не усомнитесь, тот порок любя:
Гордыню стыд заслуженно карает.
По опыту я это точно знаю:
Ведь я была всех более горда,
Никто не знал и большего стыда.
12.
Мне мало было – герцогиней стать:
Возжаждала я королевой зваться,
Хотела место выше занимать
И не умела в прихоти сдержаться.
Могли лишь двое высшими считаться,
Из них был первым – Генрих, наш король,
Вторым – супруг мой, правивший страной.
13.
Так близко к званью первой я была,
Что тщетно получить его мечтала.
Я случая удачного ждала,
Cебя занятьям хитрым посвящала.
Увы, помощников я призывала,
Которые б умели ворожить,
Чтоб государя мне судьбу открыть.
14.
Средь знаменитейших была одна,
Которую прозвали эйской ведьмой,
Старухой Мэдж была наречена
Соседями. Колдунье беспримерной
Той духи с феями служили верно.
И мертвых вызывала из могил,
В то время равной ей не ведал мир.
15.
Еще священника два: Болинброк
И Сатвелл. Колдовать они умели,
И каждый обещал мне то, что мог:
Составить гороскоп они посмели
Для короля и по нему смотрели,
Что в будущем должно произойти,
В ком королю преемника найти.
16.
Не более того. Я признаю,
Что вопрошать судьбу так – дурно было,
Но все же, признавая, повторю:
Я замысла иного не таила.
Суди меня, Господь! Я согрешила,
Но не хотела вовсе ворожить
Так, чтобы королю вред причинить.
17.
Но все ж я разоблачена была
Шпионами Каифы-кардинала.
Мой муж, его племянник, целью зла
Явился: зависть руку направляла.
Для интригана торжество настало.
Он правосудьем ненависть назвал
И делу строгость высшую придал.
18.
С сообщниками мне пришлось предстать
Перед судом; обжаловать не вправе
Решенье были – лишь должны принять.
Тогда Каифа восседал во славе
И отвечать немедленно заставил.
Юрист не помогал мне никакой,
Мне защищать себя пришлось самой.
19.
Совет был созван, дело рассмотрел,
(Супруга моего не допустили),
Быть милостив ко мне не захотел,
Ведь ворожбу в измену превратили,
Сурово и предвзято осудили:
Пришлось мне покаянье принести
И через посрамление пройти.
20.
Такого не могла вообразить –
Я, герцогиня, я, из дам знатнейших.
Мне лишь за королевой - следом быть,
Супруг мой, принц, был меж господ виднейшим,
Он дядя – королю, в стране – первейший,
Правитель. В покрывале, со свечой
Я шла три дня, был путь позора мой.
21.
И я прошла босая – мир, дивись! –
Но этого позора было мало,
И новые приказы раздались:
Изменников решенье разлучало
Меня с супругом, а закон – попрало.
Меня – изгнать, мне – горький стыд испить,
Супруга же – предательски убить.
22.
Так было. Но, к изгнанью присудив
Меня, лишив друзей и утешенья,
Супруга даже смерть оговорив,
Довольны не были. И злым решеньем
Парламент отнял у меня владенья.
Чтоб мне до нищеты в несчастье пасть,
Меня лишили прав на вдовью часть.
23.
Вот говорят: дарует смерть покой,
Но в случае моем иначе вышло.
Я умерла – и стала шуткой злой
Моя судьба. О ней ведь песни пишут,
Чтоб было о позоре больше слышно.
Сложили лэ о горести моей,
Которое поют уж много дней.
24.
Поток интриг их бесконечен был:
Ведь вскоре, чтобы снова я страдала,
Супруг мой, тот, кто зла не совершил,
Был призван – а причина тайной стала –
В парламент, правил зло не соблюдало.
Был муж убит, интрига свершена,
А я – на свете счастья лишена.
25.
Покуда герцог мой был жив, и я
Еще надеялась: вернут свободу.
Достигла весть, что умер он, меня,
И выход я нашла другого рода –
Не ждать уж больше лучшего исхода,
Тревогу сердца лишь одним лечить –
Терпеньем, что всего больней хранить.
26.
Изменники жестокие смогли
Невинного предать, как ада духи.
Вы, родичи, злодейство предпочли,
Вы, нашей устроители разлуки!
Молю я Господа послать вам муки,
Молю Его, отмщенье чтоб узнал
За зло Бофор, проклятый кардинал!
27.
Он из Ланкастеров происходил
И приходился сыном Джону Гонту.
Епископом Винчестерским он был,
Его ученость неизвестна что-то
И добродетель – не его забота.
Платили папе золото в казну,
Чтоб кардиналом сделаться ему.
28.
Был с неба сброшен гордый Люцифер,
Вниз, в подземелье адское отправлен.
Когда-то ангелом с небес смотрел,
Но за гордыню на цепи оставлен
В аду и вечной темнотой раздавлен.
Но он перед расплатою своей
Был кардинала гордого добрей.
29.
Пиши же, добрый Болдуин, о нем,
Клейми, как должно, гнусного Ваала:
Он лицемер, к обману он влеком,
Злодей, зла причинить умел немало
Родне он. Дьявол во плоти, пристало
Ему так зваться. Мне - сказать черед:
Пусть дьявол кровь и плоть его пожрет!
30.
Завистник, ведьмой он меня нарек –
Я б для него и вправду ведьмой стала.
Умела б преподать ему урок,
Тогда б я леди озера сыграла,
Его б как Мерлина зачаровала.
Его бы в сон я погружала днем,
А ночью ездила б верхом на нем.
31.
Тех духов огненных, что сеют жар,
Тех хищных птиц, что воздух отравляют,
Тех водных духов, чей водянка – дар,
И тех земных, что боль распространяют,
Фей, фурий тех, что властью обладают,
Я б вызвала из их тюрьмы, со дна,
Из адской тьмы, желаньем мстить полна.
32.
Как Эрихто хотела бы я стать:
Ведь ей (Лукан об этом повествует)
Повиновались духи все, призвать
Могла Плутона, ужасы чаруя.
Тогда б я стаю адских псов большую
Созвать умела, целый легион,
Чтоб был мой недруг адом поглощен.
33.
Не стоит, впрочем. Думаю, что он,
Живущий здесь совсем по Эпикуру,
Забавами от Бога отвлечен
Так далеко, как можно, чья натура –
Разврат: дев, жён и вдов губить не трудно –
Уж точно взялся дьяволу служить.
О жизни той иначе не судить.
34.
Прости мне, Боже, мстительность мою.
Так сильно ненавижу негодяя,
Что, как умрет он, месть свою продлю:
Потешусь я, из гроба извлекая
Его останки, пытке предавая
На дыбе их. Когда бы он кричал,
Мне б радость тем большую доставлял!
35.
Тюрьмой моей был избран остров Мэн –
Чтоб вечно там свершать мне покаянье.
Спешили, не желая перемен,
Назначили мне в замке пребыванье,
Чтоб одинокой мне там знать страданье.
Мне стала участь узницы ясна:
Нужда и голод, голая стена.
36.
Взамен шелков и золотой парчи,
Что получила я! Всего лишь тряпки!
Различны, холодны и горячи
Для принцев лакомства – но вспомнить гадко
То, что я ем теперь! Бранить не жалко!
Жилище и постель – еде под стать,
Свиней в таком удобстве содержать!
37.
Не жалуюсь я на судьбу мою,
Которую отчасти заслужила.
Одну причину боли признаю,
Она мои подтачивает силы
И ранит дважды. Зло я обратила
В ту сторону, где не было вины:
Супруга были дни сокращены.
38.
Когда припоминаю, как он пал,
Как начались с меня его несчастья,
Я плачу: слишком зол судьбы удар!
Себя же не устану порицать я:
Столь благородный, горе – что ненастье!
Вина – моя, он невиновен был,
Любовь свою так дорого купил…
39.
Ах, право, на душе все тяжелей,
Когда его я вспоминаю гибель!
Уж лучше б раньше я была в земле,
Чем он меня, прельщавшую, увидел,
Чем был ко мне он привлечен наитьем,
Когда он равнодушье позабыл,
Когда меня, к несчастью, полюбил.
40.
Прощай же, Гринвич, радости дворец,
Где я потоки светлые видала
Державной Темзы. Счастью – уж конец.
Прощай и Кент, чья не угаснет слава.
Снов тысячу я вижу, ты в них – главный.
Когда проснусь – тем хуже горевать,
Что мне тебя уж больше не видать.
41.
Ночами, хоть должна я отдыхать,
Я вою и постель мочу слезами.
Когда ж удастся сну возобладать,
Без смысла страшными я мучусь снами.
Супруга часто слышу я стенанье.
Зовет он, молит: «Жизнь мою спаси!
Враги хотят, чтоб дух я испустил».
42.
Печальный призрак также вижу я,
Он мне показывает, как свершили
Тираны зло, что мучает меня,
Супруга жизни как они лишили,
Так, что невежды ложь их подхватили,
Поверили, кто знания лишен,
Что лишь по воле Божьей умер он.
43.
И так я плачу, плачу. Мне слышны
Лишь моря рев и ветра завыванье.
Для утешенья в горе мне даны
Слова, чтоб выражать могла страданье:
Молю я Парок распустить вязанье
Моей судьбы, иль Атропос рассечь
Нить жизни, чтобы горести пресечь.
44.
Когда б Нептун и вместе с ним Эол,
Один – бог моря и другой – погоды,
Корабль сгубили прежде, чем пришел
Со мною на борту он в край невзгоды,
Но лишь спасли матросов от ухода!
Пусть были б я и герцог мой мертвы,
А не узнали прежде гнев судьбы!
45.
Иль если бы Господь, когда я шла
По улицам Сент-Олбанса сначала,
Велел, чтоб путь я там же прервала
И среди улицы я мертвой пала –
В изгнание б пути не продолжала.
Когда бы милость вместе нам снискать,
В одной могиле с мужем нам лежать!
46.
Увы, тем хуже мне. Надежды нет,
Чтоб подле мужа я легла в могилу.
Недостижим тот для меня привет:
В краю чужом лишь жить мне сиротливо,
Тоска моя в темнице неизбывна.
Когда ж умру, как бедных, погребут,
Для почестей причины не найдут.
47.
Сказала я, и время прекращать
Рассказ о горестях моих минувших.
Могила, верю, сможет мир мне дать,
Ведь там не дорог человеку случай
Возвыситься. Тот край нас всех получит.
Окончу так же, как пришлось начать,
Cкажу одно – гордыне должно пасть.
Quod Дж. Ф.
Перевод 11.01.2024, 15.01.2024, 16.01. 2024, 18.01. 2024, 19.01.2024,
20.01.2024
Болдуин - по-видимому, имеется в виду Уильям Болдуин, один из авторов сборника "Зеркало для магистратов".
Хамфри Глостер – Хамфри Ланкастер, герцог Глостер (1390 – 1447), младший из братьев английского короля Генриха V (царствовал в 1413-1422). Регент Англии во время малолетства Генриха VI (1422—1437), наследник престола с 1435 до своей смерти. Известен как меценат, прозван «добрым» (это прозвище воспроизводится в оригинале).
С Якобой, герцогинею Голландской – Якоба Голландская, или Жаклин д'Эно (1401-1436), сбежала от первого мужа, герцога Брабантского, и стала женой Хамфри Глостера, но после того, как Глостеру не удалось возобновить ее власть над ее владениями, их брак был аннулирован.
Королева – Маргарита Анжуйская (1430–1482), жена Генриха VI. Исторически вышла замуж за него в 1445, а Элеонора была осуждена в 1441. Анахронизм перешел во вторую часть шекспировской хроники “Генрих VI”, где королева и герцогиня, одинаково властолюбивые, изображены при дворе одновременно и в конфликте.
Каифа-кардинал – Генри Бофорт (1374–1447), епископ, а затем кардинал Винчестерский, главный министр Генриха VI и легат папы римского. Сводный брат короля Генриха IV (царствовал в 1399 – 1413), поэтому Генриху VI приходится двоюродным дедом. Элеонора называет его Каифой как библейского персонажа, первосвященника и одного из убийц Христа, чтобы подчеркнуть невиновность своего мужа.
Сложили лэ о горести моей - Элеонора забегает вперед, рассказывая о том, что, действительно, произошло после смерти исторической Элеоноры.
Был муж убит – исторически Элеонора была осуждена в 1441, Хамфри умер в 1447. Причина его смерти с точностью неизвестна, но, так как Хамфри умер под арестом, его внезапная смерть не могла не выглядеть подозрительно.
Леди озера – персонаж артуровских легенд, погубившая Мерлина.
Эрихто – волшебница. Лукан – римский поэт Марк Анней Лукан, в поэме которого «Фарсалия» она оживляет мертвеца.
Эпикур – Элеонора рассматривает эпикурейство как синоним проповеди разврата.
Атропос (ударение как в оригинале) – одна из трех античных богинь судьбы, Мойр (у греков), или Парок (у римлян), перерезавшая нить жизни.
Дж. Ф. – Дж. Феррерс. Подпись, вероятно, поставлена печатником.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003711
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.01.2024
О романе Мэгги О'Фаррелл "Гамнет" (Maggie O'Farrell 'Hamnet'), 2020.
... Жил человек, привыкший размышлять и по натуре честный. Его отец был король, а мать - королева; они любили друг друга. Он был их единственным ребенком, по крайней мере - единственным выжившим. Когда он был уже взрослым, его отец внезапно умер при странных обстоятельствах; мать вышла замуж за дядю, младшего брата отца, и сделала это поспешно. А тому человеку явился призрак его отца и сказал, что был убит и что дядя, теперешний муж матери, - убийца ... Ну очень знаменитая история. И ее когда-то узнаешь впервые, но с тех пор, как узнаешь, напоминает она о себе очень часто.
История лишь чуть менее знаменитая. Жил мальчик в английском Уорикшире, в конце XVI века. Его отец был актер и, по нашей терминологии, завлит лучшей театральной труппы страны. О его матери долгое время было принято отзываться без уважения; потом это изменилось: вероятно, мировому человечеству стало стыдно. Сейчас ее признают как минимум хорошей хозяйкой. У мальчика было две сестры, одна из них - его близнец. Отец работал в Лондоне, а мальчик с матерью и сестрами жил в провинции; считается, что отца семейства они видели наездами. В возрасте 11 лет этот мальчик умер... Причина неизвестна. Неизвестна, как и характер и внешность мальчика - но обычно считается, на основании косвенных свидетельств, что был он хороший и красивый. Его родители и сестры пережили его надолго. Его отец прославился чрезвычайно, а вместе с ним, конечно, прославилась и вся семья.
Имена того человека, королевского сына, и этого мальчика, актерского сына, отличаются одной буквой и часто признаются вариантами одного имени. Сюжет о королевском сыне известен раньше, но распространено мнение, что его история в самой знаменитой ныне форме - в форме той самой трагедии - существует потому, что был актерский сын.
Имеет место и противоположное: множество авторов пытаются в книгах, в сериалах и в кино воссоздать историю жизни того мальчика. Вернее, они заставляют свою аудиторию в связи с биографией его отца еще раз и еще раз пережить смерть мальчика, как они себе ее представляют. Может быть, так они присосеживаются к славе. Может быть, разделяют горе той семьи. Может быть, нечаянно еще раз делают ей больно, а может быть, - напоминают всем остальным, что слава дана ей дорогой ценой. И показывают интересных им людей, как они их представляют, в этих обстоятельствах.
Одно из новых и успешных произведений на этот сюжет - роман известной писательницы Мэгги О'Фаррелл "Гамнет". О мальчике, его семье, отношениях его родителей.
Кому это рекомендуется читать: лицам, которых интересуют художественные произведения на тему шекспировской биографии ортодоксального толка (повторяю: ортодоксального толка). В особенности - заочным друзьям-поклонникам шекспировской жены, категорически не согласным с мнениями, что она была сварливая, развратная или хотя бы скучная. Лицам, которых интересует и вдохновляет тема "любовь продолжается в браке, подвергается серьезному испытанию и побеждает". Кому это чтение не рекомендуется: например, лицам, считающим, что сюжет шекспировских сонетов автобиографичен (то есть, сторонникам того мнения, что "великий Бард нашел свою настоящую любовь (любви) на стороне, даже если потом раскаялся"). В этом роман старается разубедить. (Получается у него это с относительным успехом, но читательские возражения не принимаются).
Роман, наверное, не рекомендуется тем читателям, кто не любит трагедий в литературе, - вообще, остерегается книг, могущих причинить страдание. Именно потому, что роман хорошо написан, читать его иногда мучительно. Нужно выдержать долгое описание болезни и умирания ребенка. Что даже тяжелее: нужно выдержать описание горя матери, которая изо всех сил старалась его спасти и не смогла. Шекспировское семейство в книге - не какие-то абстрактные "знаменитые люди", о которых читателю рассказывают для его развлечения и поучения, не такие персонажи "в исторических костюмах", о которых всегда помнишь или легко вспоминаешь, что это актеры. К ним приближаешься почти вплотную, и следить за их переживаниями - значит, почувствовать их печаль. Хотя роман - о счастливой любви, печали в нем больше. Лишь в самом конце сквозь нее прорывается (должно, по мысли автора, прорываться) мощное ощущение радости из-за того, что любовь главных героев удалось сохранить. Можно читать этот роман, если читатель согласен терпеть вместе с героями их несчастье ради счастливого конца - или, вернее сказать, такого, который должен признаваться счастливым.
В самом общем смысле тема романа: жизненная трагедия испытывает на прочность трагедию литературную. Автор предлагает читателю представить ситуацию: на премьеру спектакля "Гамлет" в театре "Глобус" попала жена Шекспира, мать их сына Гамнета. Что бы она чувствовала? - после всего, что произошло до этой премьеры.
Невеста-птица и молодой, да ранний
Мальчик Гамнет в романе, конечно, - вполне запоминающийся персонаж: он добрый, умный, немного и совсем беззлобно проказливый, верный друг своей сестры-близняшки Джудит. Он очень любит родителей, скучает по долго отсутствующему отцу, а Джудит любит настолько, что готов пожертвовать жизнью за нее. Характеры его сестер в романе контрастные - наверное, потому, что был нужен контраст. Джудит и по характеру похожа на брата: также любит его, как он ее, добрая, милая, неспособная ни на что дурное. Писать она не научилась потому, что левша, а пускать в дело требовали правую руку. Совсем почти без симпатии изображена старшая сестра Сусанна. Пока маленькая, она забавная: играет и фантазирует. Но, когда она подрастает, становится практичной и несколько ожесточается. Можно догадаться, почему: в детстве она привыкла противопоставлять себя близнецам и, наверное, чувствовать свое одиночество, а они всегда были вдвоем. (Почему-то мало кто из биографов любит Сусанну - может быть, потому, что она - главная отцовская наследница по завещанию).
Но самый главный, центральный персонаж романа - их мама, жена Шекспира. Хотя рассказ ведется не от ее лица, все почти события показаны через ее восприятие.
Образ Анны...простите, в этом романе ее зовут Агнес. Почему так? Согласно документу: Агнес ее зовут в завещании ее отца. Почему же она вошла в историю как Анна? - предлагаются разные объяснения. В этом романе так произошло "вследствие фонетических изменений", а еще потому, что к ней незаметно перешло имя одной из младших сестер ее мужа, которая умерла девочкой и которую, действительно, звали Анна. Так вот, образ Агнес в этом романе очень оригинален. Можно заметить, что он полемичен по отношению к двум другим известным книжным изображениям госпожи Шекспир. По крайней мере к двум. Одно из них - в романе знаменитого Энтони Берджеса (которого "Заводной апельсин") - "Nothing like the Sun" ("Вовсе не как солнце"), о личной жизни ее мужа (по названию, цитате из сонета, можно догадаться, что не очень радостной). Другой - в научно-популярной книге Жермены Грир "Жена Шекспира" (хотя автор романа использовала эту книгу и в послесловии называет ее бесценной).
У Берджеса Анна - злая развратница, которая, будучи доступна, соблазняет юношу Шекспира, отбивает его у другой, насильно женит на себе, так сказать, сексуально эксплуатирует, а потом еще и изменяет с его родным братом (ну, полный букет достоинств). В этом романе "Гамнет" Агнес - прекрасная мать, добрая и верная жена, преданная интересам мужа даже себе в ущерб. Она поразительная женщина, хотя красота ее производит впечатление странной. У нее черные волосы, золотисто-зеленые глаза и кожа белее молока. При первой встрече будущий муж (по нашим представлениям - еще недавно мальчик-подросток) отмечает, что ее возраст трудно определить и что она кажется немного старше его. (Как мы помним, считается, что он был на восемь лет моложе). Но для нее он - не забавный мальчик, тронутый на театре, а мужчина, с самого начала их отношений. Изменить ему она бы никогда не могла. Это она, хотя знает, что не сможет не тосковать, подстраивает, чтобы он отправился в Лондон в поисках новой жизни, когда он признается ей, что в родном городе и на должности учителя латыни потерял себя.
У Жермены Грир Анна - сильная женщина, поддерживающая семейство в отсутствии мужа и руководящая семейным бизнесом, нравственная, благородная, верующая, но скорее прозаичная. Прозаичность ей едва ли не вменяется в заслугу, что в этом исследовании несколько унижает ее мужа, нашедшего себя в мире искусства. В романе "Гамнет" дело другое. Агнес - по нашим понятиям, экстрасенс. Она может узнать все о человеке, нажав ему между большим и указательным пальцами руки, и таким образом она узнала, оказывается, что у считающегося непутевым молоденького учителя латыни в голове больший клад, чем у всех соседей и выгодных женихов вместе взятых. Она умеет, кроме того, провидеть будущее и очень точно - но, к несчастью, лишь отрывочно. Ей было видение, что у нее будет двое детей, которые проживут долгие жизни, а она родила троих. Из близнецов более слабой родилась девочка, и мать беспокоится за нее, а не за более крепкого мальчика. Из-за опасений за здоровье Джудит семья не переезжает в Лондон, к отцу и мужу, который всей душой хотел бы жить там вместе с ними.
Была ли грамотна госпожа Шекспир и насколько дружна с литературой - большой вопрос шекспироведения. В этом романе Агнес лишь немного читает и немного пишет (но муж читает ей вслух), что такое театр и какова жизнь в Лондоне она плохо себе представляет, но у нее другие знания, и немалые. Она знает все о целебных растениях, держит пасеку, умеет выхаживать и приручать диких животных. Дворянский герб, полученный Шекспиром, включает изображение птички, сокола. В этом романе сокол - дань уважения Агнес: это она в молодости держала сокола, точнее, пустельгу. Эта птица - ее символ в романе: Агнес - такая же сильная личность, принимающая людей, как они есть. Агнес - умелый и опытный врач, к ней собираются пациенты со всей округи. В Стратфорде она важна как врач не меньше, чем муж в Лондоне важен как драматург. Но тем более ужасно, и для нее самой - больше всех, что перед горем, настигшим ее семью, она оказалась бессильна.
Любовь как побег
Любовь Агнес и юноши Шекспира в романе начинается как "двойной побег" из семьи. Молодые люди похожи тем, что у себя в семье каждый из них недополучает любви и понимания, имеет репутацию странного. К тому же, они оба испытывают отвращение к неправде. Любовь и понимание они находят, встретившись. Муж-молодожен заявляет Агнес: "Я люблю тебя именно за то, что ты видишь мир не так, как все". Так как Анна-Агнес биографической злодейкой больше быть не может, а требуется какая-то злая сила, с которой молодой Шекспир не смог бы жить, от которой бы подался искать счастья, в романе эта роль достается его отцу. Джон Шекспир изображен грубым и жестоким, к тому же, он косвенно виновен в смерти внука. Старшего сына, к перчаточному бизнесу непригодного, он считает дураком и колотит. (Гудбай, веселый Джон Шейкспир из романа Роберта Ная "Покойный мастер Шекспир", предположительно повлиявший на образ сэра Джона Фальстафа и приобщивший старшего сына к театральному искусству, приглашая в их город актеров). Агнес полагает, что профессия перчаточника портит человека: она приучает сохранять лишь поверхность, отбрасывая все, более важное. Мать главного героя, госпожа Мэри, урожденная Арден, также изображена в романе как личность скорее отталкивающая: властная, привыкшая к обыденной жестокости жизни, ожидаемо ревнующая старшего сына к его непонятной жене. (Гудбай, прототип любимой матери Волумнии из "Кориолана").
У Агнес свой внутренний враг - ее мачеха Джоан, намного пережившая ее отца, многодетная мать и классическая невыносимая мачеха. Агнес замечает, что Джоан никогда не бывает довольна, а потому любит, когда и другие вокруг нее несчастливы. Влюбленные Агнес и Шекспир вступают в связь невенчанными не потому, что они такие любопытные или не могут воздержаться, а потому, что Джоан не согласна на их брак и им нужно ее заставить.
Но у каждого из молодых людей в их семьях есть друг. У Агнес это ее родной брат Бартоломью, большой и добрый. У Шекспира это - его единственная выжившая сестра. Исторически ее звали Джоан, но автор романа решила избежать путаницы в именах и назвала ее Элиза.
Такое изменение имен исторических персонажей, помимо прочего, достигает того эффекта, что повествование в романе отдаляется и от известной истории, и от самых распространенных о ней мнений. Читателю расскажут не совсем то, к чему он ранее привык в других книгах о тех же героях.
Муж и отец - подолгу в Лондоне, жена и дети - в Стратфорде, но они любят друг друга. Муж и жена, такие разные по образованию и сферам деятельности, отлично друг друга чувствуют. Он - верный муж (сюрприз! сюрприз!) Он работает для того, чтобы содержать их, и ради них добился большого театрального успеха. Они всегда ждут его; когда он приезжает к ним, это общее счастье. Они хотели бы всегда быть вместе. Им почти удалось создать свой новый, счастливый дом ... но внезапно самая страшная болезнь эпохи приходит к ним.
Семейная трагедия. Разлука и примирение
Далее нужно переходить к печальному. В недавно вышедшем фильме на тему шекспировской биографии "All is true"/ "Чистая правда" проводится та мысль, что Гамнет не мог умереть от чумы, так как от нее всегда умирало сразу много людей, а так не было в Стратфорде-на-Эйвоне в месяц его смерти. В этом романе автор изобретает сложную схему: как могло случиться, что в Стратфорд пришла чума, так, чтобы от нее умер всего один человек. Пришла с венецианским бисером. Вначале заразилась распаковывавшая бисер для его хозяйки маленькая Джудит. Гамнет бросается искать кого-то, кто бы помог заболевшей сестре, - но никого из тех, кто мог бы помочь, нет дома. Когда же наконец-то со своей пасеки возвращается Агнес, она принимается лечить дочку, за которую всегда боялась, и спасает ее, но слишком поздно замечает, что нездоров также сын. В отсутствии других старших пьяный дед разбил мальчику лоб - и это тоже замечают слишком поздно ...
Уход Гамнета в этом романе - благороднейшее самопожертвование. Не в силах жить без любимой сестрички, он хочет, чтобы смерть перепутала их, как путают близнецов, и взяла его вместо Джудит ... Девочка спасена, но ей же достается и вечная тоска.
(Необходимая пауза).
Потеряв сына, супруги Шекспиры сталкиваются с первой настоящей угрозой их браку. Возвращается тема побега. У мужа есть, куда бежать, где переживать свое горе с видимостью забвения - в Лондоне, за письменным столом. Он может погрузиться в сочинение пьес - исторических хроник и даже комедий. Забвение сомнительно, но он берет от этого средства то, что оно дает: отказ от своей личности. У жены такой возможности нет. Она остается в Стратфорде, у могилы сына и не хочет, чтобы муж уезжал. Она впервые чувствует, что у них не одна жизнь. Того, что есть у него, она не понимает и не хочет понимать. В Лондоне Шекспир, также в поисках забвения, впервые за все время их брака и раздельного проживания идет налево - только для того, чтобы почувствовать раскаяние перед женой. (Тем более, что жена-экстрасенс сразу все знает). У него не какая-нибудь интересная любовь: автор не сообщает подробностей; Агнес чувствует, что у мужа было много случайных связей.
Супруги мирятся, но окончательно - лишь тогда, когда Агнес впервые попадает в театр и на премьеру "Гамлета". Сперва она в ярости: как мог ее беспутный муж в его глупой жестокости позволить какому-то выдуманному призраку трепать имя ее дорогого сына, любимое имя... Это тот момент, когда встречаются трагедия в жизни и театральная трагедия. И сперва театральная трагедия, которую назовут великой, проигрывает жизни. Спектакль кажется Агнес страшным надругательством. Но это пред-финал романа; так окончиться не может. Увидев на сцене юношу-актера, удивительно похожего на сына (это не Ричард Бербедж, тот был старше), Агнес понимает: муж не издевается над их горем. Он предпочел поменяться с сыном местами: самому стать призраком, то есть мертвецом, чтобы дать сыну новую жизнь. Еще не угасшей любви она позволяет убедить себя. Супруги встретились снова.
"Счастливым" такой конец, пожалуй, не назовешь. Светлым - да.
Главный литературный прием
В оправданно амбициозном романе несколько заметных литературных приемов. Его построение: главы о прошлом, приводящем к счастью, чередуются с главами о настоящем, приводящем к горю. Рассказ о смерти Гамнета следует сразу за рассказом об их с Джудит рождении. После этого повествование движется обычно - по прямой к финалу. Шекспировские цитаты - без них не хватало бы чего-то, здесь ожидаемого. Цитаты не только как фразы, но и как сцены. Любопытный Гамнет в поисках помощи для сестры немного отвлекается, как его тезка отвлекается от осуществления мести. Но самый интересный литературный прием - другой.
У Шекспира в этом романе нет имени. То есть, его ни разу не называют по имени так, чтоб читатель это слышал. А что, уже по заглавию не понятно, о чьей семье будет речь? Шекспира называют по его роли в данный момент сюжета: он - "учитель латыни", "сын", "брат", "муж", "отец", "актер". (Может быть, объясняется прием той практической причиной, что автор посвятила роман своему мужу, а его тоже зовут Уилл).
Две мои придирки напоследок
Роман тяжелый и сильный. Анна-Агнес в нем не то, что "хороша" - она величественна, и все ее недоброжелатели должны ей поклониться. Главное не то, что ее изображают по-новому, - главное, что читателя побуждают пережить то, что пережила она, а после этого уже не поворчишь в ее адрес. Мне, однако, стало жаль еще и версии о любви ее мужа к загадочной роковой женщине ... я просто к ней привыкла. Когда я пыталась что-то придумывать на тот же сюжет (по мере осведомленности и возможностей фантазии), у меня выходило строго наоборот: после смерти сына Шекспир и жена должны были не отвернуться друг от друга, а помириться. Хотя бы временно. И отмечает это, по моему мнению, комедия "Виндзорские насмешницы". Просто так, что ли, там Форд у жены прощения просит?..
Если хотеть придираться к этому роману, я могу придумать две придирки.
Первая. Если жена смотрела "Гамлета" так, как здесь изображено, без предуведомления и досмотрела до конца, она могла задать мужу ряд очень неудобных вопросов. Зачем наш сын убивает? Почему ты сделал так, что он притворяется сумасшедшим? На что намекает образ этой королевы, Гертруды - ты что, меня представляешь такой? Неужели ты хотел бы такой страшной жизни для нашего сына? И не то, чтобы муж на эти вопросы не мог ответить, - просто ему было бы больно отвечать, так же, как и жене спрашивать.
Вторая. Шекспир в этом романе - очень хороший мужчина, который любит свою семью. Проблема авторства здесь также не возникает. Но вряд ли этот Шекспир - такой, каким он здесь изображен - писал поэмы с посвящением графу Саутгемптону. Как вряд ли он писал и эти сонеты, кроме одного юношеского, жене посвященного. Разве что он писал это всецело на заказ, во что одни исследователи верят, но другие сопротивляются. У него в биографии не могло быть никаких Саутгемптонов и никаких "смуглых леди", Эмилий или других. Маловероятно, чтобы он также написал "Укрощение строптивой", те места в "Комедии ошибок", где упрекают ревнивую жену, "Венецианского купца", "Отелло", "Антония и Клеопатру". А также все те фрагменты в его произведениях, из которых делают выводы о неудовлетворенности семейной жизнью: "стал я - увы! - женат" и вроде того (хотя из них совсем не следует, что жена непременно того заслуживала).
В общем, Шекспир и его жена (или Агнес и ее муж) в этом романе, наверное, все же больше такие, какими хотелось бы, чтобы они были. Но хотелось бы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002377
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.01.2024
Еще один. :-)
Перевод сделан на первом курсе. Поэтому нарушена форма оригинала.
Оригинал:
THE DAFFODILS
BY WILLIAM WORDSWORTH
I wandered lonely as a cloud
That floats on high o'er vales and hills,
When all at once I saw a crowd,
A host, of golden daffodils;
Beside the lake, beneath the trees,
Fluttering and dancing in the breeze.
Continuous as the stars that shine
And twinkle on the milky way,
They stretched in never-ending line
Along the margin of a bay:
Ten thousand saw I at a glance,
Tossing their heads in sprightly dance.
The waves beside them danced; but they
Out-did the sparkling waves in glee:
A poet could not but be gay,
In such a jocund company:
I gazed—and gazed—but little thought
What wealth the show to me had brought:
For oft, when on my couch I lie
In vacant or in pensive mood,
They flash upon that inward eye
Which is the bliss of solitude;
And then my heart with pleasure fills,
And dances with the daffodils.
Мой перевод:
Нарциссы
Из Вильяма Вордсворта
Я в одиночестве блуждал –
Как туча в небесах пустых –
И вот внезапно увидал
Толпу нарциссов золотых.
Под деревом на берегу
Они плясали на ветру.
Во мраке ночи развернулась
Мерцающая звезд чреда –
Так без предела протянулась
У края вод цветов гряда.
И тысячи головок трепетали –
Цветы друг друга в танец увлекали.
Блестели рядом волны хороводом –
Но было волнам с ними не сравниться!
Поэт в таком собрании веселом
И сам не мог душой не веселиться.
И все смотрел я, но не понимал,
Что настоящий клад здесь отыскал…
Теперь, когда один часами
Мечтаю я или грущу,
Бывает, что перед глазами
Они, танцуя, вдруг сверкнут.
И так мне радостно их вспоминать,
Как будто сам пускаюсь танцевать.
Перевод осенью 1995 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002375
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.01.2024
(Стишок на тему своей любимой любовной сцены в шекспировской пьесе)
Король Косарь и его невеста
— Canst thou love me? — I cannot tell. ( — Можешь ли ты полюбить меня? — Я не умею сказать).
Shakespeare, «Henry V»
Замедлилась перед финалом пьеса.
Король-солдат и девушка-принцесса.
Смущается и сдержанна девица:
Неясно, как ей принимать его.
Известно ей, что он — жестокий рыцарь,
Точней пока не видит ничего.
Как говорить с ней, сам жених не знает,
И у шута он речи занимает.
Взамен признаний, пышных, но банальных,
Которых ожидать легко могли,
Звучит в потоке прибауток складных:
«Ты можешь полюбить? Прошу, люби!»
Вы отступили, меч, пожар и голод.
Есть парень — рано стар и снова молод.
Здесь нет любви, но есть ее желанье,
Борьба за то, что еле может быть.
Он мерой в жизнь получит воздаянье,
Когда ее не убедит простить.
А если речь его к душе допустит,
Такое чудо зло войны отпустит?
Но вскорости закроется гробница,
Что с боя взял, придется отдавать
И за прозрачной, крепкой стенкой рыцарь
К слуге мать сына станет ревновать.
04.11.2016
Автор иллюстрации - Неnry Yeames.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000097
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.12.2023
Король Косарь
(Баллада о завоевании Франции Генрихом V)
Король Гарри слугу посылает:
«Поезжайте, друг, через море,
Отвезите мой привет Карлу,
Славному королю французов.
Помнится, он дань задолжал нам, –
Так узнайте, отчего не платит».
Пересек посол бурное море,
Перед Карлом преклонил колена:
«Государь мой Генрих шлет привет вам,
Просит он напомнить вам о дани».
«Твой король – безусый мальчишка.
Слышно, в голове одни забавы.
Моя дань ему – мячи для ракеток:
Пусть играет, а меня не тревожит».
Повернул посол в путь обратный,
Дань привез он королю Гарри:
«Вот ответ короля французов,
Брат ваш хочет быть с вами в ссоре».
«Вот как! Собирайте мое войско:
Мы проучим короля Карла.
Собирайте удалых, крепких;
Холостых берите, бессемейных.
Пусть меня вдова не проклинает,
Сирота об отце не горюет –
Будет нам в походе удача!»
На чужой земле пришлось жарко:
Били нас нещадно французы.
Но и мы ответили славно,
Пусть английские луки запомнят!
В молодецкую игру мы сыграли:
В поле мы сошлись с французским войском.
Уложили насмерть десять тысяч,
А живые тыл нам показали.
Подошли мы к самому Парижу –
Дрогнули парижские ворота,
И сказал государь французов:
«Вот король Косарь идет за данью!
Не гневись! Свое ты получишь,
Сверх того я дам тебе подарок.
Лучший из цветов страны французской
Будет пусть в венке с английской розой!»
Очень сжатый пересказ баллады 'King Henry Fifth's Conquest of France'. Баллада отражает легенду о событиях, якобы предшествовавших вторжению короля Англии Генриха V с войском во Францию и его неожиданной победе в битве при Азинкуре 25 октября 1415 г. Современная нам историческая наука чаще всего подвергает легенду сомнению (мотив оскорбительного подарка заимствован, по-видимому, из преданий об Александре Македонском), но легенда, тем не менее, оказала влияние на восприятие истории и была отражена в художественных произведениях (самое известное – пьеса Шекспира «Генрих V»).
Лучший из цветов страны французской – намек на последующий брак Генриха V и французской принцессы, красавицы Екатерины де Валуа (1420 г.).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000094
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.12.2023
Еще один мой перевод старинного английского стихотворения, по-видимому, ставшего словами песни.
Чем мне нравится эта песенка: вроде бы куртуазная лирика, но можно себе представить и нечто другое. Кто-то, кому не очень повезло в любви, утешается шуткой.
Источник текста оригинала: Elizabethan Poetry: An Anthology (Dover Thrift Editions), edited by Bob Blaisdell, 2005.
Стихи неизвестного автора второй половины XVI века.
Love's a Bee, and Bees Have Stings
Once I thought, but falsely thought
Cupid all delight had brought,
And that love had been a treasure,
And a palace full of pleasure,
But alas! too soon I prove,
Nothing is so sour as love.
That for sorrow my muse sings,
Love's a bee, and bees have stings.
When I thought I had obtained
That dear solace, which If gained
Should have caused all joy to spring,
Viewed, I found it no such thing:
But instead of sweet desires,
Found a rose hemmed in with briars;
That for sorrow my muse sings,
Love's a bee, and bees have stings.
Wonted pleasant life adieu,
Love hath changed thee for a new:
New indeed, and sour I prove it,
Yet I cannot choose but love it;
And as if it were delight,
I pursue it day and night
That for sorrow my muse sings,
I love bees, though bees have stings.
Мой перевод:
Мне казалось - зря казалось, -
Что любовь - одна лишь радость:
Клад покажет драгоценный,
Уведет в чертог волшебный...
Вот прозрение мое:
Это горькое питье.
Песней пускай моя жалоба станет:
Пчелка - любовь, а пчелки ведь жалят ...
Вот как будто нет препятствий,
Тот приют открыт прекрасный,
Где забудется, как плачут, -
На поверку все иначе ...
Роза, госпожа цветов,
Стражу держит из шипов.
Песней пускай моя жалоба станет:
Пчелка - любовь, а пчелки ведь жалят ...
Что ж, прощай, душевный мир мой,
Ты любви разрушен силой ...
Ты разрушен, это знаю -
Но ее не оставляю.
Будто только радость в ней,
Все служу любви моей.
Песней пускай моя жалоба станет:
Пчелку люблю, хоть пчелки и жалят ...
Перевод 02.07.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999040
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.11.2023
Ще один мій переклад старовинного англійського вірша, який, видимо, став словами пісні.
Джерело тексту оригіналу: Elizabethan Poetry: An Anthology (Dover Thrift Editions), edited by Bob Blaisdell, 2005.
Вірш невідомого автора другої половини XVI ст.
Оригінал:
Love's a Bee, and Bees Have Stings
Once I thought, but falsely thought
Cupid all delight had brought,
And that love had been a treasure,
And a palace full of pleasure,
But alas! too soon I prove,
Nothing is so sour as love.
That for sorrow my muse sings,
Love's a bee, and bees have stings.
When I thought I had obtained
That dear solace, which If gained
Should have caused all joy to spring,
Viewed, I found it no such thing:
But instead of sweet desires,
Found a rose hemmed in with briars;
That for sorrow my muse sings,
Love's a bee, and bees have stings.
Wonted pleasant life adieu,
Love hath changed thee for a new:
New indeed, and sour I prove it,
Yet I cannot choose but love it;
And as if it were delight,
I pursue it day and night
That for sorrow my muse sings,
I love bees, though bees have stings.
Мій переклад:
Був мій погляд помилковий,
Що кохання - це чудово.
Що скарбниця це розкішна,
Дім, де гостя приймуть втішно...
З'ясувалося таке:
Це, на жаль, питво гірке ...
Хай мої скарги піснею стануть:
Бджілка - кохання, як бджоли і жалить ...
Щастя, марилось, ось зараз:
Перепон вже не зосталось,
І порину у відраду ...
Ні, зрадлива ця принада!
На троянду я дивлюсь,
Та без болю не торкнусь ...
Хай мої скарги піснею стануть:
Бджілка - кохання, як бджоли і жалить ...
Прощавай, життя звичайне -
Спокій зник через кохання ...
Що лихе воно, вже знаю -
Та покірно все ж кохаю.
Догоджаю все одно,
Ніби справді рай воно.
Хай мої скарги піснею стануть:
Бджілку кохаю, хоч бджілка і жалить ...
Переклад 02-03.07.2020.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2023
Оригинал:
Sir Philip Sidney (1554 - 1586)
The Bargain
My true love hath my heart, and I have his,
By just exchange one for another given;
I hold his dear, and mine he cannot miss,
There never was a better bargain driven:
My true love hath my heart, and I have his.
His heart in me keeps him and me in one,
My heart in him his thoughts and senses guides;
He loves my heart, for once it was his own,
I cherish his because in me it bides:
My true love hath my heart, and I have his.
Мой перевод в виде частушки:
С милым другом сговорились,
Сговорились, обменялись;
Взял себе мое сердечко,
Мне свое дал во владенье.
Славно с милым сговорились.
Дорог мне его подарок –
Оберег от злой разлуки.
Дорог мой ему подарок –
От лихой беды защита.
Нету лучше договора.
Еще один мой вариант перевода:
Сэр Филип Сидни (1554 - 1586)
Сделка
Владею сердцем друга я, а он - моим:
Договорившись, обменялись честно.
Его я сердцем дорожу, а он - моим,
И лучшей сделки миру не известно.
Владею сердцем друга, он - моим.
Его со мною сердце, значит, мы - одно,
Мое - и дел, и дум его водитель;
Мое лелеет сердце вместо своего:
Оно - в груди моей любимый житель.
Владею сердцем друга, он - моим.
Перевод 19.08.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998925
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.11.2023
Оригінал:
Sir Philip Sidney (1554 - 1586)
The Bargain
My true love hath my heart, and I have his,
By just exchange one for another given;
I hold his dear, and mine he cannot miss,
There never was a better bargain driven:
My true love hath my heart, and I have his.
His heart in me keeps him and me in one,
My heart in him his thoughts and senses guides;
He loves my heart, for once it was his own,
I cherish his because in me it bides:
My true love hath my heart, and I have his.
Мій український переклад:
Сер Філіп Сідні (1554 - 1586)
Обмін
Серце милого я маю, він - моє:
Одне на інше чесно обміняли.
Cерце милого пильную, він - моє:
Угоди кращої іще не знали.
Серце милого я маю, він - моє.
Любе серце в мене - в'яже нас в одне,
І служить любому моє дороговказом.
Він моє так любить серце, як своє,
Його я серце бережу - щоб бути разом.
Серце милого я маю, він - моє.
Переклад 19.08.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2023
Джерело тексту оригіналу: Elizabethan Poetry: An Anthology (Dover Thrift Editions), edited by Bob Blaisdell, 2005.
Оригінал:
Text of a Thomas Morley’s madrigal (1557/1558 - 1602)
April is in my mistress' face,
And July in her eyes hath place,
Within her bosom is September,
But in her heart a cold December.
Мій переклад:
Текст мадригалу Томаса Морлі (1557/1558 - 1602)
На обличчі милої — ясний квітень,
Обпікає її погляд, наче липень,
Перса — наче версень з плодами,
Та у серці — грудень з холодами.
Переклад 04.07.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2023
Источник текста оригинала: Elizabethan Poetry: An Anthology (Dover Thrift Editions), edited by Bob Blaisdell, 2005.
Оригинал:
April is in my mistress' face,
And July in her eyes hath place,
Within her bosom is September,
But in her heart a cold December.
Мой перевод:
Текст мадригала Томаса Морли (1557/1558 - 1602)
Апрель в чертах ее сияет,
Июль во взгляде обжигает,
Грудь — как сентябрь, что плод приносит,
Но сердце — как декабрь, морозит.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998858
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.11.2023
Это старинная, очень старинная английская историческая песня, ее задача - выражать характер эпохи и людей, которые ее сложили.
The Agincourt Carol - "Песня об Азинкуре", "Азинкурский гимн" - английская песня XV века, прославляющая один из знаменитых эпизодов Столетней войны, триумфальный для англичан, но, соответственно, трагический для французов: победу англичан над французами в битве при Азинкуре 25 октября 1415 г. Песня выражает английскую и, так сказать, официальную или же наиболее распространенную (в Англии) точку зрения; снисхождение к противнику в песне не предполагается. Написана она, по-видимому, вскоре после битвы и еще при жизни короля Генриха V (умер в 1422 г.) Она очень знаменита и, как документ эпохи, интересна.
The Agincourt Carol
Deo gratias Anglia redde pro victoria!
[England, give thanks to God for victory!]
Owre Kynge went forth to Normandy
With grace and myght of chyvalry
Ther God for hym wrought mervelusly;
Wherefore Englonde may call and cry
Chorus
Deo gratias!
Deo gratias Anglia redde pro victoria!
He sette sege, forsothe to say,
To Harflu towne with ryal aray;
That toune he wan and made afray
That Fraunce shal rewe tyl domesday.
Chorus
Then went hym forth, owre king comely,
In Agincourt feld he faught manly;
Throw grace of God most marvelsuly,
He had both feld and victory.
Chorus
Ther lordys, erles and barone
Were slayne and taken and that full soon,
Ans summe were broght into Lundone
With joye and blisse and gret renone.
Chorus
Almighty God he keep owre kynge,
His peple, and alle his well-wyllynge,
And give them grace wythoute endyng;
Then may we call and savely syng:
Chorus
Песня о деле при Азинкуре
(The Agincourt Carol)
Хвала Господу из хвал!
Он нам победу даровал!
Король в Нормандию ходил,
С собой цвет рыцарей водил.
Чудесно Бог ему помог,
Чтоб англичанин славить мог:
Хвала Господу!
За победу, Англия, благодари!
Под городом Гарфлер он стал,
Его с войсками осаждал,
С такою трепкой город взял,
Чтоб до Суда враг горевал.
Хвала Господу!
За победу, Англия, благодари!
Близ Азинкура в поле стал,
Там бой с отвагой принимал.
И чудо сам Господь послал,
Чтоб он в тот день победу взял.
Хвала Господу!
За победу, Англия, благодари!
Земли французской господа
Сдались иль полегли тогда.
Иных мы в Лондон привезли -
К веселью нашей всей земли.
Хвала Господу!
За победу, Англия, благодари!
Всевышний, короля храни,
Его народ не обдели,
Нам благодать Свою пошли,
Чтоб петь и славить мы могли:
Хвала Господу!
За победу, Англия, благодари!
Перевод 26.08. 2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996992
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.10.2023
Оригинал:
DIXIE WILLSON
The Mist and All
I like the fall, The mist and all.
I like the night owl’s lonely call –
And wailing sound of wind around.
I like the grey November day,
And bare, dead boughs,
That coldly sway, against my pane,
I like the rain.
I like to sit and laugh at it –
‘And tend my cozy fire a bit,
I like the fall, The mist and all.
Мой перевод. Памяти моего папы: он меня этим стихам выучил.
Дикси Уилсон
Туман мысль уносит
По сердцу мне осень. Туман мысль уносит,
Ночной крик совиный – довольства причина,
Приятен, как друг, вой ветра вокруг.
По сердцу, что сказка, день серый ноябрьский,
И ветки милы – хоть голы, мертвы.
В окно мое бьются – и звук тот хорош.
По сердцу мне дождь.
Их бранить не берусь: сижу да смеюсь,
Огонь разожгу да мечтам предаюсь.
По сердцу мне осень. Туман мысль уносит.
Перевод 01.10.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995209
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.10.2023
Оригинал:
Emily Matthews
Believe in Yourself
"Believe in yourself - in the power you have
to control your own life, day by day,
Believe in the strength that you have deep inside,
and your faith will help show you the way.
Believe in tomorrow and what it will bring.
Let a hopeful heart carry you through,
For the things will work out if you trust and believe
there's no limit to what you can do."
Мой перевод:
Эмили Мэтьюз.
Верь в себя
Верь в себя; верь, не меньше других ты умен;
Верь, что сам свою жизнь создаешь;
Верь: пусть с виду ты слаб, в самом деле – силен:
С этой верой свой срок проживешь
Не как выйдет, а как пожелаешь.
Верь, что завтра успех непременно придет,
А сегодня – не вечность страдать;
Сквозь печали надежда к удаче ведет.
Если истину эту понять,
Что задумал – всегда совершаешь.
Перевод: осень 1995.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995163
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.10.2023
Оригинал:
The Rainy Day
by
Henry Wadsworth Longfellow
The day is cold, and dark, and dreary;
It rains, and the wind is never weary;
The vine still clings to the mouldering wall,
But at every gust the dead leaves fall,
And the day is dark and dreary.
My life is cold, and dark, and dreary;
It rains, and the wind is never weary;
My thoughts still cling to the mouldering Past,
But the hopes of youth fall thick in the blast,
And the days are dark and dreary.
Be still, sad heart! and cease repining;
Behind the clouds is the sun still shining;
Thy fate is the common fate of all,
Into each life some rain must fall,
Some days must be dark and dreary.
Мой перевод на первом курсе:
Г.В. Лонгфелло
Дождливый день
День сегодня холодный, унылый и хмурый.
Хлещет дождь без конца, стонет ветер понуро.
Еще держится плющ на замшелой стене,
Но немало уж листьев гниет на земле
В день осенний, унылый и хмурый.
Редко жизнь светом солнца меня веселит,
И, отчаявшись, тусклым я прошлым живу,
Но надежды отцветшие вихрь не щадит –
Облетают они, как листва на траву.
Каждый день мой – унылый и хмурый.
Но крепись! Не печалься о доле своей:
Ведь не хуже она прочих судеб людей.
После ночи тем радостней утро.
Потому в жизни каждой, не только в твоей,
Есть всегда, кроме теплых и солнечных дней,
День холодный, унылый и хмурый.
Перевод осенью 1995 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995161
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.10.2023
Навіщо вчити міжнародне право
(жартівливий сонет)
Воно над міру завжди лицемірне
(Хтось прийме це, а хтось бажав би змін).
Ним легко грається господар сильний,
Коли про спільне благо мовить він.
Його теорія – рясні питання,
Незгода відповідей запальна.
На практиці, ти взнав найменування
Його – і чуєш, що його нема.
За волю безсоромність видається
Ним, і лягає стриманість на дно.
Як хтось, що захисник його, клянеться,
Він, мабуть, що порушує його.
Та виражений в нім весь світ – це взнайте
Й, до речі, обдурить себе не дайте.
23.09.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2023
Зачем учить международное право
(шуточный сонет)
Оно сверх всякой меры лицемерно
(Один спокоен, но другой бежит).
Сильнейший им легко играет, верно,
Когда об общем благе говорит.
Теория – вопросов сочетанье,
Ответы – несогласья торжество.
На практике, узнав его названье,
Услышите вы вскоре: нет его.
Им как свободный защищен бесстыдник,
А сдержанный смириться принужден.
Коль кто клянется, что его защитник,
Его, должно быть, нарушает он.
Но выражен в нем целый мир, узнайте
И, кстати, обмануть себя не дайте.
22.09.20023.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995103
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.09.2023
Джон Лидгейт. Хвала миру. Перевод
Большое стихотворение английского поэта позднего Средневековья Джона Лидгейта, смысл которого - в прославлении идеи мира.
Источник оригинала: The Minor Poems of John Lydgate. Edited fom all available mss, with an attempt to establish a Lydgate Canon, by Henry Noble McCracken, Ph.D. President of Vassar College. Text re-read with the mss. By Merriam Sherwood, Ph.D. Part II. Secular Poems. London: Published for Early English Text Society, by Humphrey Milford, Oxford University Press, Amen House, E.C. 4, 1934. С.785-791
Мой перевод:
Джон Лидгейт (ок. 1370 - ок.1451).
Хвала миру
Милость и Истина на горе повстречались,
Точно ясное солнце, они сияли;
Справедливость и мир по долам прогулялись.
И как эти сестры, кого веселье не оставляет,
Пусть и мы пребудем: пусть не ослабевает
То согласье, что добродетельными хранимо,
Государынь примерных, что в добрых делах едины –
Милости и Истины, Правосудья и Мира.
Милосердье – всему основа,
Мир – им начатому завершенье.
Правый суд – нет благ превыше такого –
Тот, где грозной кары меча движенье
Сдержано жезлом рассужденья.
Их сестра – Справедливость – неколебимо
Служит как посредник решенью,
Чтоб все блага обрели радость мира.
В слове Мир – Pax – собраны три буквы:
P – Приращенье, Правитель – добавят;
A – Аккуратность, с какой нам встречаться любо,
Ну а X – Христос, Кого каждый славит,
Тот, Кто на кресте, как все люди знают,
Когда кровь и воду освободило
Грехов искупленье наших, нам вручает
Счастье быть с Ним в царстве вечного мира.
Внутренний мир в сердцах наступает,
Тот, что миром совести также зовется;
Мир, что снаружи, нас отвращает
От мирских богатств, с ним усердье дается.
А для бедняка мир в терпенье найдется –
Так и Диоген явил ума силу.
Шлет утраты Бог - он роптать не возьмется,
Был доволен и средь войны, и средь мира.
Есть и мир, что зовут миром созерцанья,
Этот мир - призванье людей превосходных,
Тех, кто одинок, и кто, сострадая,
Руку даст нагим, нищим и голодным,
Кто постится, молится, веры полон,
Бедных посещает, хранит гонимых,
Кто нищ духом, кто будет удостоен
Быть с Христом вместе в царстве вечного мира.
Мир – государыня, милости дочь дорогая,
Что города по земле сохраняет в покое
И своевольным бунта не позволяет.
Мир королевства, края, что славой довольны,
Оберегает от наступленья тревоги.
Так и философ заметил, Сократ его имя.
Дал описание он добродетелям многим
И не хвалил ни одной из них более мира.
Мир – добродетель терпенья и перемены,
Та, что спокойно соседей спор разрешает,
Кто своеволен, тех усмирит непременно,
Розы среди шипов с ней произрастают,
Завоевателя меч благодаря ей ржавым станет,
Труд поэтов – ее укрепленья причина,
Мудрость посланников также ее защищает,
И притупляют копье усилья любви и мира.
Тот, кто всех больше ко благу мира стремится,
Жить хочет свободным от клеветы и бесчестья,
Господа Иисуса должен любить и страшиться:
Он сохранит от стыда и в несчастье зовущим ответит.
Так принял имя свое Иисус в Назарете,
Как о том ангел сказал, как объявил он.
И Гавриил - евангелист это отметил –
Лучшую новость принес для утверждения мира.
Новости радуясь этой, ангелы пели
В воздухе, благочестье так выражая,
Gloria in excelsis – в ответ на Царя явленье.
Также и те три царя, что звезду увидали,
Ясную столь, столь прекрасное в небе сиянье,
Шли за звездой, в Вифлееме их путь завершила.
Путь от отчаянья был, но пришло с ним прощанье,
Как увидали в бедном жилище они Царя Мира.
Была звезда Рождества над тем укрытьем холодным,
Где Царица Небесная рожала в бедности Сына
И где были семь дочерей Духа Святого,
Ей, деве и матери, они служили,
Пред чьим лицом они поклоны творили,
Пели Laudes Deo пастухи, страх отринув,
Пали они наземь, согнули спины,
И их песни припев был во имя мира.
Из семи дочерей Духа Святого
Милосердие жарко любовью горело,
И ради блага, настолько ему дорогого,
Размышленья его возносились к небу.
О сестре другой теперь, то – Терпенье.
Многое старанье оно приложило,
Больше всех сестер семи оно радело
О том, чтоб народы спорящие вернуть к миру.
Радость Духа средь всех обид наступала,
Ведь Христос средь сестер ее тогда явился.
Радуясь, песнь новую она начинала,
Gaudete in Domino, что в яслях родился,
Новым чудом тогда Вифлеем озарился.
Царь Давид здесь, пророк наибольшей силы,
Будет в Иерусалиме, где престол воздвигся,
Он, как царь царей, наречен Государем Мира.
Меж семью сестрами нет несогласья,
Главная в их собранье – Смиренье,
Прозорливость – ей малым удовлетворяться,
Бедность радостная – всех сестер скромнее.
Доброта – согласью их нет нарушенья,
Так как ими она руководила,
Главных добродетелей объединенье,
Что бы ни творили они, все – для мира.
Сестры все, терпеливы, миролюбивы,
Как их госпожа – ее милость, краса без изъяна, -
Именем Мария, сколь возможно было,
Всеми добродетелями обладала.
Царица Небес в простом доме лежала,
В бедном хлеву, средь животных, чья груба сила,
Подле вола, осла, - знать Ему не служила-
Только в яслях скромных лежал Царь Мира.
При Христа рожденье – скажу я далее –
Мир пришел, почти когда полночь темнела.
При императоре Октавиане,
Когда на восток Сивилла глядела,
И алтарь в сиянье она узрела,
Несравненной красы, Ara Celi ему имя.
Императрица прекрасная там сидела,
С младенцем в руках, Властелином Мира.
Этот мир милосердия тогда долго продлился –
Три царя появились, ведомы звездою, -
Покуда Ирод, злобный царь, не решился
На Иисуса-младенца пойти войною.
И послал он солдат своих – войское злое –
Чтобы оно младенцев невинных убило.
Свершить в Вифлееме велел тиран дело дурное
Против царя, что зовется Властителем Мира.
Этот Ирод – тиран, исполнен гордыни,
Злом одержим, в самомнении, с сердцем жестоким,
Приказал, чтоб по всем городам, по соседству что были,
Всех младенцев убили – зол на Христа настолько.
Жалости стоит Рахиль – плакала, не умолкла,
Видя, как войско милости не явило
И убивало детей Израиля – горько
Было ради него, Властелина Мира.
Есть и примеры других – жалеть их случилось.
Было у лживых тиранов отмщенья желанье,
Каин Авеля умертвил за его справедливость,
И Исмаила, и Исаака страданье,
Также Исав предался однажды рыданью:
Ведь Иакова в день тот удача настигла
Из-за Ревекки. И противостоянье
Было меж братьями – до заключения мира.
И в “Откровенье” святой Иоанн нам поведал,
Евангелист отметил то, средь иного,
Как он видел: с мечом острым в руке всадник ехал,
Cмел и горд, оседлав жеребца молодого,
Рыжего, и торопился он много,
Мстительного и безрассудного вида.
Власть была вручена – на века о том слово -
Войны ему начинать и лишить землю мира.
Меч его был в крови из-за битв смертельных,
Между войсками греков и городом Троей,
Cтоль знаменитых повсюду, жестоких безмерно;
Также в крови он был из-за Фив сожженных,
Из-за того, что Александром Дарий сражен был,
В Персии, в Мидии счастье ему изменило;
Из-за павлиньей гордыни, французам угодной,
Вызванной войнами, что столь враждебны для мира.
Были в другие века и войны другие
Вслед за Иерусалимом и Вавилоном,
Войны между Карфагеном и Римом,
Между знаменитейшим Сципионом
И Ганнибалом, воителем гордым -
Стены Рима разбил, гневом одержимый,
После принял яд, так себя убил он.
С гневом воина он не мог жить для мира.
Войны всегда страшны, добродетель мира прекрасна,
Полон злобы раздор, а мир – дочь веселья.
Было в правление Карла: кровь проливали всечасно,
Да устроит Господь мира заключенье!
Войны бедность несут, мир же – обогащенье.
Ведь примирившихся пара больше бы получила,
И без притворства, подлога, недоброго измененья,
Когда б нам Господь Иисус Христос послал благо мира.
Генрих Пятый, король, был витязем славным.
И отвагу явить, и благородство умея,
Не избегал он труда защищать свое право,
На трон французский и на нормандскую землю.
Умер в походе – и нами смерть овладеет.
Боже, даруй нам, после его кончины,
Милость свою – наши страны любя и жалея!
Пусть будем жить мы среди совершенного мира!
Мир принесло нам всем Рождество Христово,
Пели о мире ангелы в Вифлееме,
Из милосердья, чтоб нам даровать свободу,
Принял Христос в Иерусалиме мученья.
День потемнел тогда, солнце само помрачнело.
Был на кресте разбойник – вход в рай получил он.
Что же, счастливых календ – христианским землям,
Каждой! Пусть будем мы жить средь вечного мира!
Ясно сказал Лидгейт.
Перевод 23.07.2023 – 28.09.2023
Примечания переводчицы:
Милость и Истина на горе повстречались – отсылка к Библии: “Милость и истина сретятся, правда и мир облобызаются” (Псалтирь 84:11, Синодальный перевод).
Pax – буквально “P – для проницательного Благоразумия (Prudence), A для Приращения (Augmentum) и большего Авторитета (Auctorite), Х – для Христа, наиболее достойного почитания”.
Gloria in excelsis – слава в Вышних (Богу).
Laudes Deo – Слава Богу
Gaudete in Domino – Радуйтесь в Господе
Ara Celi – Алтарь Неба
Каин Авеля умертвил за его справедливость – перечисляются библейскией персонажи: Каин и Авель, сыновья Адама и Евы, Исмаил – сын Авраама от наложницы Агари, прародитель арабского народа; Исаак – сын Авраама от Сарры, едва не принесенный им в жертву; Исав – старший сын Исаака, уступивший право первородства и отцовское благословение брату Иакову из-за хитрости их матери Ревекки.
C мечом острым в руке всадник ехал – отсылка к “Откровению” Иоанна Богослова: “И вышел другой конь, рыжий; и сидящему на нем дано взять мир с земли, и чтобы убивали друг друга; и дан ему большой меч. (“Откровение” Иоанна Богослова, 4:6).”
Из-за того, что Александром Дарий сражен был – Дарий III, персидский царь, побежденный Александром Македонским.
Было в правление Карла – короля Франции Карла VI (1368-1422).
Да устроит Господь мира заключенье! – буквально: “Боже, пошли нам мир между Англией и Францией!”.
Мир же – обогащенье – буквально – изобилие.
Генрих Пятый – король Англии Генрих V (1386/1387-1422), герой Столетней войны. Скончался во Франции, в Венсеннском замке 31 августа 1422 г.
Был на кресте разбойник – вход в рай получил он – один из разбойников, распятых вместе с Христом.
Оригинал (приводится без примечаний на полях):
John Lydgate.
A Praise of Peace
Mercy and Trouthe mette on an hih mounteyn,
Brith as the sonne with his beemys cleer
Pees and Iusticia walkyng on the pleyn,
And with foure sustryn moost goodly of the cheer,
List nat departe, nor severe in no maneer,
Of oon accord by vertuous encrees,
Ioyned in Charite, pryncesses moost enteer,
Mercy and Trouthe, Rightwisnesse and Pees.
Misericordia, ground and original
Of this processe Pax is conclusioun
Rihtwisnesse, of vertues principal
The swerd to modefye of execucioun
With a sceptre of discrecion,
The sustir Equitas wil put hir silf i prees
Which with hir noble mediacioun
Sette alle vertues in quiete and in pees.
In this woord Pax, there be lettrys thre,
P set to-forn for polityk Prudence,
A for Augmentum, and moore Auctoritie,
X for Xpus moost digne of reverence,
Which on a cros, by inortal violence
With blood and watir wrot by relees
Of our trespacys, and for ful confidence
With hym to regne in his eternal pees,
An inward pees ther is eek of the herte,
Which callid is a pees of conscience,
A pees set outward, which that doth averte
To wordly tresours with to gret dilligence;
Glad pees in pouert, groundid on pacience,
Professyd to which was Diogenees,
Which gruchyd nevir for noon indigence
Such as God sent, content in werre and pees.
Thereis also a pees contemplatif
Of parfiht men in their professioun,
As som thatbleede a solitary life
In fastyng, praying, and devout orisoun
Visite the poore,and of compasioun
Nakyd and needy, and hungry socourlees,
And poore in spirit, which shal haue ther guerdoun
Wiith Christ to regne in his eternal pees.
Pees is a princess, douhtir to Charite,
Kepyng in reste cites and roial touns,
Folk that be froward, set in tranquylite,
Monarchies and famous regiouns,
Pees preseruyth them from divesiouns,
As seith the phlosophre, callid Socratees,
A-mong alle vertues making a discripcioun
He moost comendith this vertu callid pees.
Pees is a vertu pascient and tretable,
Set in quyet discoord of neihbours,
Froward cheerys pees makith amyable,
Of thorny roseers pees gradrith out the flours,
Makith the swerd to ruste of conquerours
Provided by poeetys, nat slouh nor relees,
And mediacioun of wise enbassitours,
The spere, maad blont, brouht in love and pees.
And who that list plente of pees possede,
Live in quyete fro sclaundre and diffame,
Our Lord Ihesus he muste love and drede,
Which shal preserve hym fro wordly trouble & shame,
This woord Ihesus in Nazareth took his name,
Brouht by an angil, which put hym silf in prees,
Whan Gabriel cam, the gospeeler seith the same,
Brouht gladdest tydynges pat evir was of pees.
And in reioisshyng of this glad tydyng
Angelis song devoutly in the ayr
Gloria in excelsis at comyng of this kyng,
And thre kynges hauyng ther repayr
With a sterre that shoon so briht and fayr
Brouht hem to Bedleem, a place that they chees,
Of ther viage brouht out of dispayr,
Wher, poorly loggyd, they fond the kyng of pees.
Briht was the sterre ovir the dongoun moost
Where the Heuenly Queen lay poorly in iesyne,
With the seven douhtern of the Hooly Goost
On hire awaytyng, moodir and virgine,
Tofore whos face lowly they did enclyne,
Song Laudes Deo pastores doutlees,
Fyl doun to ground, bowyd bak and chyne,
And of ther song the refreit was of pees.
Of these seven douhtren of the Hooly Goost,
Caritas in love brente birth as levene,
And for bicausethat she lovyd moost,
Hir contemplacioun, raught vp to the heuene.
The next sustir in ordre, as I can nevene,
Was Pacience, which put hir silf in prees,
And moost was besy ofalle the sustryn sevene
Folk at discoord to settyn hem in pees.
Gaudium in Spiritu to reiosshe euery wrong,
For Cristes comyng among her sustrys alle,
With a glad spirit this was hir newe song,
Gaudete inDomino, born in an oxis stalle,
A newe myracle in Bedleem is now falle,
Kyng Dauid-is heir mong prophetis perlees,
Shal at Ierusalem in that royal halle
As lord of lordys callyd souereyn lord of pees.
In thes seven sustryn was no divisioun
Cheef of ther consayl wac Humylitas,
Content of ther consayl wac Humylitas,
Content with litel was Discrecioun,
Moost meke of alle was Leta Paupertas,
Alle of accord, cause that Benignitas
Set governaunce, that none was reklees,
Of cardinal vertues perfecta societas,
What evir they wrouhte, concludid vpon pees.
Thes sustryn alle, pacient and pesible,
Lyk ther princesse, moost fayr, moost gracious,
Callyd Maria,as ferre as was posible
Fulfilled with vertues she was moost plentevous,
Queen of Hevene lay in a symple hous,
A poore stable mong beestys rewleless
An oxe, an asse, no courseers costious,
In a streiht rakke lay there the Kyng of Pees.
At Cristes birthe, as I reherse can,
This pees cam in almoost at merk mydnyht,
Tyme of thempyre of Octovian,
Whan Sibile cast hir look vpriht
Toward the Orient, and sauth anauhteer bright
Callyd Ara Celi, of beaute peerlees,
Theron an empresse, moost fayr of face and siht,
A child in hir armys, called cheef Lord of Pees.
This pees of grace long while did endure,
Tyme that iiji. kynges wer conveyd with the sterre,
Tyl Herodes, of froward aventure,
Geyn Ihesus by malys gan a werre,
Sent his knyhtes both(e) nyh and ferre,
Slouh Innocentys, of malys giltlees,
In Bedleem boundys this Tyraunt lst so erre,
Ageyn the pynce callyd souereyn Lord of Pees.
This Herodis, tiraunt full of pryde,
In his malys surquedous and cruel,
Thoruh alle the citees that stood there be-syde,
Slouh alle the childre, geyn Crist he was so fel;
Of compassioun moot pitusly Rachel
Wepte whan she sauh the knyhtes mercilees,
Slouh so hir childre, born in Israel,
For his sake souereyn Lord of Pees.
There be figures dolorous of pite,
Of fals tyrauntes vengable to do wraak,
Caym slouh Abel for his gret equite,
Attwen Ismael was stryff and Isaak,
Esaw wolde haue founde a laak
Cause that Iacob was put out of prees,
By Rebecca a while set a-baak,
Atwen the brethre, tyl ther wer maad a pees.
The Apocalips remembryd of seyn Iohn,
In his avisiouns the Ewangelist took heede,
With a sharp swerd he sauh ridyng Oon,
Fers and proudly vpon a poleyn steede,
Of colour reed, his iourne for to speede,
By his array vengable and reklees,
Whos power was bothe in lengthe and breede
To make werre and distroye pees.
His swerd wex bloody in the mortal werre,
Attween Grekys and them of Troye toun,
Gan spreede abrood, bothe nyh and ferre,
Thebes aforn brought to destruccioun,
Kyng Alisaundre put Darye doun,
In Perce and Meede, the crowne whan he chees,
Vowes of the Pecok, the Frenssh makith mencioun,
Pryde of the werrys moost contrary vnto pees.
Othir werrys, that were of latter age,
Afftir Ierussaleem and gret Babiloon,
Werrys attween Roome and Cartage
Of thre Scipiouns, moost souereyn of renoun,
RekneHanybal, the proude champioun,
Brak Rome wallys, furyous and reklees,
At the laste stranglyd with poisoun,
Of marcial ire koude lyve nevir in pees.
Al werre is dreedful, vertuous pees is good,
Striff is hatful, pees douhtir of plesaunce,
In Charlys tyme ther was shad great blood,
God sende vs pees twen Ynglond and Fraunce;
Werre causith povert, pees causith habundaunce,
And attween bothen for ther moor encrees,
Withoute feynyng, fraude, or varyaunce,
Twen al Cristene Crist Ihesus send vs pees.
The Fifte Herry preevyd a good knyht,
By his prowesse and noble chivalrye,
Sparyd nat to pursue his riht,
His title of Fraunce and of Normandye,
Deyed in his conquest, and we shall alle dye,
God graunt vs alle, now aftir his discees,
To send vs grace attweenn ech partye,
By loue and charyte, to live in parfiht pees:
Criste cam with pees at his Natiuite,
Pees songe of angelis for gladnesse in Bedleem,
And of his mercy to make vs alle fre,
He suffryd deth at Ierusaleem,
The day wex dirk, the sonne lost his beem,
The theef to Paradys by mercy gani n prees,
Gladdest kalendis to euery Cristen reem,
For vs to come to evir-lastyng pees.
Explicit quod Lydgate.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994957
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.09.2023
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964442"]В прошлый раз[/url], когда я приставала в переводческих целях к госпоже Эмилии Бассано Ланье, она вспоминала, как в поместье Кукем составляла компанию своей аристократической покровительнице леди Маргарет Расселл, в замужестве Клиффорд, графине Камберленд, и ее дочери Анне - впоследствии "прекрасной Дорсет" в супружестве. Эмильский биограф Сьюзан Вудс полагает, что наиболее подходящей ролью для Эмилии в их хозяйстве была роль прислуги дворянского звания (a gentlewoman servant) с некоторыми обязанностями касательно образования Анны. (Woods S. Lanyer. A Renaissance Woman Poet. New York, Oxford: Oxford University Press, 1999. P. 30). Дворянское звание полагалось Эмилии как дочери и жене придворных музыкантов, потому что у придворных музыкантов был титул джентльмена (там же, p. 21).
Стихотворение "Описание Кукема" обращено к леди Маргарет. Ниже следует стихотворение, обращенное к Анне. Оно - среди вошедших в сборник Эмилии 'Salve Deus Rex Judaeorum' обращений автора к нескольким дамам, потенциальным покровительницам. В стихах к Анне, графине Дорсет, автор сообщает, что сборник посвящен ей.
Стихи эти с очевидностью - религиозная лирика, а кроме того - выражение восхищения бывшей воспитанницей, которую автор призывает посвятить жизнь добрым делам. Высказаны также элементы социальной критики. По мнению Эмилии, истинная знатность - не унаследованная, а лично добрыми делами заслуженная.
Адресат этих стихов, дочь графини Камберленд, Анна (1590–1676) также стала тем, что называют - сильная женщина, и писательницей. Ей пришлось долго бороться за свое наследство, и в ходе этой борьбы леди Анна составила родословные семейств, к которым принадлежали ее родители. Она стала также автором известных дневников. Замужем Анна была первым браком за Ричардом Сэквиллом, третьим графом Дорсетом (1589–1624), а вторым – за Филипом Гербертом, четвертым графом Пембруком (1584–1650). Пембрук был младшим сыном знаменитой поэтэссы Мэри Сидни, но этот брак Анны был неудачен.
Но похоже, что Эмилия верно угадала характер своей любимой воспитанницы. И это, конечно, очень хорошо.
Оригинал длинный, но привожу его полностью. Там ближе к концу есть известный образ.
Источник оригинала: Whitney I., Sidney M., Lanyer AE. Renaissance Women Poets. Edited by Danielle Clarke. London: Penguin Books, 2000.
Оригинал:
Aemilia Lanyer (1569–1645)
To the Ladie Anne, Countesse of Dorcet
To you I dedicate this worke of Grace,
This frame of Glory which I have erected,
For your faire mind I hold the fittest place,
For your faire mind I hold the fittest place,
Where virtue should be setled and protected;
If highest thoughts true honor do imbrace,
And holy Wisdom is of them respected:
Then in this Mirrour let your faire eyes looke,
To view your virtues in this blessed Booke.
Blest by our Saviours merits, not my skil,
Which I acknowledge to be very small;
Yet if the least part of his blessed Will
I have perform’d, I count I have done all:
One sparke of grace sufficient is to fill
Our Lampes with oyle, ready when he doth call
To enter with the Bridegroome to the feast,
Where he that is the greatest may be least.
Greatnesse is no sure frame to build upon,
No worldly treasure can assure that place;
God makes both even, the Cottage with the Throne,
All worldly honours there are counted base;
Those he holds deare, and reckneth as his owne,
Whose virtuous deeds by his especiall grace
Have gain’d his love, his kingdome, and his crowne,
Whom in the booke of Life he hath set downe.
Titles of honour which the world bestowes,
To none but to the virtuous doth belong;
As beauteous bowres where true worth should repose,
And where his dwellings should be built most strong:
But when they are bestow’d upon her foes,
Poore virtues friends indure the greatest wrong:
For they must suffer all indignity,
Untill in heav’n they better graced be.
What difference was there when the world began,
Was it not Virtue that distinguisht all?
All sprang but from one woman and one man,
Then how doth Gentry come to rise and fall?
Or who is he that very rightly can
Distinguish of his birth, or tell at all,
In what meane state his Ancestors have bin,
Before some one of worth did honour win?
Whose successors, although they beare his name,
Possessing not the riches of his minde,
How doe we know they spring out of the same
True stocke of honour, beeing not of that kind?
It is faire virtue gets immortall fame,
Tis that doth all love and duty bind:
If he that much enjoyes, doth little good,
We may suppose he comes not of that blood.
Nor is he fit for honour, or command,
If base affections over-rules his mind;
Or that selfe-will doth carry such a hand,
As worldly pleasures have the powre to blind
So as he cannot see, nor understand
How to discharge that place to him assign’d:
Gods Stewards must for all the poore provide,
If in Gods house they purpose to abide.
To you, as to Gods Steward I doe write,
In whom the seeds of virtue have bin sowne,
By your most worthy mother, in whose right,
All her faire parts you challenge as your owne;
If you, sweet Lady, will appeare as bright
As ever creature did that time hath knowne,
Then weare this Diadem I present to thee,
Which I have fram’d for her Eternitie.
Your are the Heire apparant of this Crowne
Of goodnesse, bountie, grace, love, pietie,
By birth its yours, then keepe it as your owne,
Defend it from all base indignitie;
The right your Mother hath to it, is knowne
Best unto you, who reapt such fruit thereby:
This Monument of her faire worth retaine
In your pure mind, and keepe it from al staine.
And as your Ancestors at first possest
Their honours, for their honourable deeds,
Let their faire virtues never be transgrest,
Bind up the broken, stop the wounds that bleeds,
Succour the poore, comfort the comfortlesse,
Cherish faire plants, suppresse unwholsom weeds;
Althogh base pelfe do chance to come in place,
Yet let true worth receive your greatest grace.
So shal you shew from whence you are descended,
And leave to all posterities your fame,
So will your virtues alwaies be commended,
And every one will reverence your name;
So this poore worke of mine shalbe defended
From any scandall that the world can frame:
And you a glorious Actor will appeare
Lovely to all, but unto God most deare.
I know right well these are but needlesse lines,
To you, that are so perfect in your part,
Whose birth and education both combines;
Nay more than both, a pure and godly heart,
So well instructed to such faire designes,
By your deere Mother, that there needs no art:
Your ripe discretion in your tender yeares,
By all your actions to the world appeares.
I doe but set a candle in the sunne,
And adde one drop of water to the sea,
Virtue and Beautie both together run,
When you were borne, within your breast to stay;
Their quarrell ceast, which long before begun,
They live in peace, and all doe them obey:
In you faire Madame, are they richly plac’d,
Where all their worth by Eternity is grac’d.
You goddesse-like unto the world appeare,
Inricht with more than fortune can bestowe,
Goodnesse and Grace, which you doe hold more deere
Than worldly wealth, which melts away like snowe;
Your pleasure is the word of God to heare,
That his most holy precepts you may know:
Your greatest honour, faire and virtuous deeds,
Which from the love and feare of God proceeds.
Therefore to you (good Madame) I present
His lovely love, more worth than purest gold,
Who for your sake his pretious blood hath spent,
His death and passion you may here behold,
And view this Lambe, that to the world was sent,
Whom your faire soule may in her armes infold:
Loving his love, that did endure such paine,
That you in heaven a worthy place might gaine.
For well you knowe, this world is but a Stage
Where all doe play their parts, and must be gone;
Here’s no respect of persons, youth, nor age,
Death seizeth all, he never spareth one,
None can prevent or stay that tyrants rage,
But Jesus Christ the Just: By him alone
He was orecome, He open set the dore
To Eternall life, ne’re seene, nor knowne before.
He is the stone the builders did refuse,
Which you, sweet Lady, are to build upon;
He is the rocke that holy Church did chuse,
Among which number, you must needs be one;
Faire Shepheardesse, tis you that he will use
To feed his flocke, that trust in him alone:
All wordly blessings he vouchsafes to you,
That to the poore you may returne his due.
And if deserts a Ladies love may gaine,
Then tell me, who hath more deserv’d than he?
Therefore in recompence of all his paine,
Bestowe your paines to reade, and pardon me,
If out of wants, or weakenesse of my braine,
I have not done this worke sufficiently;
Yet lodge him in the closet of your heart,
Whose worth is more than can be shew’d by Art.
Мой перевод:
Эмилия Бассано Ланье.
Леди Анне, графине Дорсет
Вам посвящаю благодати труд,
Мое для вышней славы обрамленье.
Ведь ум ваш ясный лучшим назову
Для лучших качеств домом и спасеньем.
Коль высшие из мыслей честь блюдут
И к мудрости святой в них – уваженье,
То вам – как в зеркале, свои приметы
Узнать в благословенной книге этой.
Спасителем был труд благословен,
А не моим уменьем – малым, знаю.
Но часть свершив того, что Он велел,
Я целое свершенным почитаю.
Ведь искры благодати нам вполне
Довольно, чтоб светильники, сияя,
Позволили войти на пир нам брачный,
Где может стать последним величайший.
Коль кто велик – он зря самовлюблен:
Мирские там не надобны богатства.
Бог к хижине приравнивает трон,
Земные почести там не продлятся.
Тех любит и зовет своими Он,
Чьим добродетелям – вознаграждаться
Любовью, царством и венцом Господним,
Кому он в книге Жизни быть позволил.
Те почести, какие мир дает,
Лишь добродетель принимать достойна.
Пусть, как в домах красивых, в них живет,
Кто заслужил. Их укрепим довольно.
Но если враг ее снискал почет,
То добродетели друзьям так больно ...
Они в пренебрежении страдают,
Покуда в небе их не награждают.
Кто знатен был, когда мир начался?
Не в добродетели ль отличье было?
Как знать возникла, где ей ждать конца,
Когда одна всех пара породила?
А кто бы точно объяснить взялся,
Чем род его хорош? Иль объявил бы,
Что предки жизнь в ничтожестве влачили,
Покуда одного не отличили?
Коль кто от предков имя получил,
Сокровища души легко растратив,
Как угадать, что предок славным был
И отнести потомка к той же знати?
Тот славен вечно, кто добру служил –
А значит, жил любви и долга ради.
Той знати, что добра не совершает,
Кичиться предками не подобает.
Кто угождает низменным страстям,
Тот недостоин чести, как и власти,
Как тот, кто, лишь себе служа, упрям...
Ведь могут ослепить мирские страсти
И не откроется таким умам,
Как жить, чтоб в жизни не прийтись некстати.
Лишь слуги Божьи всех оберегают,
Когда в Господень дом войти желают.
И к вам пишу как к Божьему слуге,
В ком добродетель заронила семя.
Вы приняли от матери своей
Прекрасных черт собранье как наследье.
Коль вам – быть украшеньем меж людей,
Всех тех, кого успело видеть время,
Венец носите этот. Вечной славы,
Что мать снискала ваша, он – оправа.
Наследовать его вам надлежит –
Венец добра, любви и милосердья.
Вам право – по рожденью. Пусть хранит
Наследница венец от оскверненья.
Что мать имеет право, подтвердит
Ваш опыт: ведь воспитаны вы ею.
Ей этот памятник, прошу, примите.
От скверны – мыслью чистой защитите.
Как вашим предкам честь была дана
За их достойные дела в награду,
Так вы всегда пребудьте без пятна:
Указывайте путь, лечите раны,
Да будет бедных скорбь утолена!
От сорняков храните кущи сада!
Хоть с низостью приходится встречаться,
Оберегайте истины богатство!
Так вы докажете, что род ваш знатен,
И в славе удостоитесь пребыть.
Вас станут вспоминать примера ради
И вашу добродетель всюду чтить.
Так сможете и книгу эту, кстати,
Всегда от сплетен света защитить.
Предстанете в служенье благородном
Для всех любезной и любимой Богом.
Я слишком знаю: обращаюсь зря
К настолько совершенному созданью.
Жить в чистоте и Господа любя
Велят рожденье вам и воспитанье.
У доброй матери уроки взяв,
Вы не нуждаетесь в увещеванье.
Вы рано проявляете ум зрелый –
Уже он виден с ясностью отменной.
При солнце зажжена моя свеча,
Я добавляю только каплю к морю.
Краса и Чистота пришли, спеша,
К вам в ваш рожденья час, забыв о споре.
С тех пор они вам служат сообща,
Между собой уже не ссорясь боле.
Они сияют в вас, прекрасной, ярко,
И в них вам милость Вечности – подарком.
Вы предстаете, словно божество.
Вы истинно богаты, почитая
Добро и милость более всего –
Не те богатства, что, как снег, растают.
Чтя Бога, любите слова Его,
Священные заветы знать желая.
В вас честь и доброта соединились –
Пред Богом страх, любовь к Нему явились.
А потому вам здесь преподношу
Его любовь, что золота ценнее.
О Нем, за вас страдавшем, я пишу,
Здесь страсти, смерть Его представить смею.
О посланном в мир Агнце расскажу –
Его примите вы душой своею,
Любя любовь Того, кто шел на муки,
Чтоб в небе быть вам за свои заслуги.
Вы знаете: лишь сцена – этот мир.
Играет человек, потом уходит.
Будь юн, будь знатен – смерть не пощадит,
Преград не видит в возрасте и роде.
Жестокую один лишь победил –
Христос. Он справедлив. Его лишь подвиг
Смерть превозмог и отворил нам двери
В жизнь вечную, сокрытую доселе.
Тем Камнем мастера пренебрегли,
Но пусть вы будете – на Нем строитель.
Он – та Скала, где Церковь возвели,
К которой также вы принадлежите.
Пастушка милая, чтоб вы пасли
Его овец, Он хочет. Их кормите!
Так много благ вам от Него досталось –
Заботьтесь же о бедных в благодарность!
И коль достойных женщинам любить,
То кто любви достойней, чем Спаситель?
Так, чтобы вновь труды Его почтить,
Прочесть стихи труд на себя возьмите.
Не все в стихах удачно, может быть, –
Вы недостаток сил моих простите, –
Но все ж пусть в вашем сердце приживутся:
Смысл глубже в них, чем выразит искусство.
Перевод 27.01.-25.02.2021.
- светильники, сияя, Позволили войти на пир нам брачный – отсылка к евангельской притче о десяти девах / о мудрых и неразумных девах (От Матфея 25:1–13), в которой десяти девам, вышедшим, «взяв светильники свои», навстречу жениху, уподобляется Царство Небесное. Пять из числа десяти невест — пять неразумных дев — из-за того, что взяв светильники, не взяли с собой масла, не смогли попасть на брачный пир.
- лишь сцена - этот мир – Образ мира как театра, широко известный, в частности, благодаря монологу Жака-меланхолика из шекспировской комедии «Как вам это понравится», был очень распространен в культуре Ренессанса. Он встречается, например, в стихах сэра Уолтера Роли. Эмилия в оригинале прибегает почти к тем же словам, что и Жак ( 'this world is but a Stage'; Жак говорит 'All the world’s a stage', буквально «весь мир – это сцена»), однако акцент Эмилии сделан на конечности представления, а не на смене одним исполнителем ролей, как в монологе Жака.
Заботьтесь же о бедных в благодарность! – Леди Анна оправдала надежды Эмилии и стала широко известна как благотворительница.
Перевод опубликован на бумаге в сборнике: И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. – С.87-91.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993057
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.09.2023
Монолог з "Трагічної історії доктора Фауста/Фавста" Крістофера Марло, який Фауст/Фауст промовляє, звертаючись до духа в образі Гелени Прекрасної.
Оригінал:
Was this the face that launch'd a thousand ships,
And burnt the topless towers of Ilium?
Sweet Helen, make me immortal with a kiss —
[kisses her
Her lips suck forth my soul: see, where it flies!
Come, Helen, come, give me my soul again.
Here will I dwell, for heaven is in these lips,
And all is dross that is not Helena.
I will be Paris, and for love of thee,
Instead of Troy, shall Wertenberg be sack'd;
And I will combat with weak Menelaus,
And wear thy colours on my plumed crest;
Yes, I will wound Achilles in the heel,
And then return to Helen for a kiss.
O, thou art fairer than the evening air
Clad in the beauty of a thousand stars;
Brighter art thou than flaming Jupiter
When he appear'd to hapless Semele;
More lovely than the monarch of the sky
In wanton Arethusa's azur'd arms;
And none but thou shalt be my paramour!
Мій переклад:
Лице, що тисячний штовхнуло флот
І ниць повергло велич Трої, — ось ти?
Цілуй мене і дай мені безсмертя!
(Цілує її).
Цілунок вийняв душу: бач, летить!
Прийди та душу поверни мені!
Жить стану на устах твоїх: тут — рай,
Світ цілий — марнота, окрім Гелени!
Твоїм новим Парісом буду я
І Віттенберг зруйную замість Трої!
Зву Менелая млявого на прю
І кольорів твоїх султан надіну!
Я вражу Ахіллеса у п'яту
І повернусь до тебе за цілунком!
Ти ліпша за вечірню височінь,
Що сяє тисячі зірок красою;
Ти яскравіша, ніж в огні Юпітер,
Як до Семели бідної з'явився;
Прекрасніша, ніж цар небес, коли
Він пеститься у лазурових хвилях;
Кохатиму тебе — або нікого!
Переклад 21. —23. 02.2014
Вже після того, як зробила, порівняла свій переклад із перекладами Є. Крижевича та М. Стріхи. З перекладом Є. Крижевича співпав один рядок: "І повернусь до тебе за цілунком!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023
Про роман Гері Блеквуда “Шпигун Шекспіра” (Gary Blackwood, ‘Shakespeare's Spy’, 2003), третю частину трилогії.
Третій роман про Віджа – хлопця-сироту, який став актором-учнем, а також писцем в трупі “Слуг лорда-камергера“, і оповідь для юнацтва про англійський єлизаветинський театр “зсередини”. Оскільки це – завершальна частина циклу, читачеві слід нагадати, що було раніше. Отже, в романі з’являються епізоди повернення до попереднього. Та є й нове, бо сюжет має рухатися завдяки появі чогось нового. У більшості випадків нове сумне, бо означає не просто початок чергового етапу, а прощання з попереднім.
Почати з того, що в першому з трьох романів з’являлася королева Єлизавета, яка бачила актора-початківця Віджа на сцені й схвалила. У третьому романі Єлизавета – наприкінці царювання і вмирає. Шекспір і вся трупа занепокоєні: покровительство королеви захищало від нападок пуритан, невідомо, як далі буде. До того ж, вони не чули про те, щоб Якова Шотландського і його двір дуже цікавив театр, і це викликає у акторів неспокій щодо їх наступної затребуваності. На щастя, ближче до фіналу з’ясовується, що театром цікавиться дружина Якова, королева Анна.
У попередніх двох романах можна було помітити два сюжети. Один – історія єлизаветинського театру зсередини, інший – історія Віджа, завдяки якому читач бачить зсередини єлизаветинський театр.
Що з життя єлизаветинського театру покажуть читачеві в цьому романі? Вплив на театр релігійної боротьби: Таємна рада занепокоєна, як би в театрі не велася католицька пропаганда. Жорстку конкуренцію між трупами, аж до шпигунства. Хтось зі “Слуг лорда-камергера” (трупи, до якої належать Шекспір і Відж) шпигує на користь “Слуг лорда-адмірала”: краде костюми і полює за рукописами п’єс. І, мабуть що, головна частина оповіді: як працює єлизаветинський драматург, якщо це – не Шекспір, але той, хто добре знає творчість його й інших.
Що відбувається з Віджем? Те, чого слід очікувати від юного героя, який дорослішає: він закохується. Це призводить до того, що він і стає драматургом, зображеним за роботою. Також відбувається те, чого він більш за все боявся раніше: він втрачає сім’ю, якою стала для нього театральна компанія бо це його підозрюють у шпигунстві на користь “Слуг лорда-адмірала”. Та, коли він переходить тимчасово до “Слуг лорда-адмірала”, він встановлює справжнього шпигуна.
Відж, який дорослішає, також замислюється про долю. В основі руху сюжету – провіщення, які йому і двом іншим юним акторам – Сему й Салу Пейві – дала віщунка Ля Вуазін, і, хоча вона не вселяє великої довіри, всі її провіщення збуваються.
Поява Ля Вуазін в Лондоні 1602-1603 років – анахронізм, дуже помітний, наприклад, для тих, хто читав “Анжеліку”: Ля Вуазін має діяти у другій половині XVII ст. (1660х і 1670х роках), а тут перемістилася у самий початок століття. Та на цей анахронізм автор звертає увагу у примітках.
У кого закохався Відж? У романі – новий жіночий персонаж, молодша дочка Шекспіра Джудіт, яка приїхала до Лондона, щоб побільше побути з батьком і випросити у нього більше грошей. Джудіт одразу ж полонить Віджа до пристрасті, та вона зображена лише як легковажна гордячка. (Це зовсім не той випадок, коли читачеві показують сестру-близнюка, яка нудить за померлим братом). Разом з тим, Джудіт у романі – один із засобів розповісти читачеві про Шекспіра, а також – представити читачеві його родину такою, як це потрібно авторові роману. Завдяки Джудіт, читач дізнається про те, що Джон Шекспір був католиком і це призвело до розорення родини, повторення якого старший син прагне уникнути, а також про родину гугенотів Маунтджоїв, у яких Шекспір у Лондоні знімає квартиру (див. про них у знаменитій книзі Чарльза Нікола “Квартирант Шекспір. Його життя на Сілвер-Стріт”): Джудіт, на погляд Віджа, куди чарівніша від дочки цієї родини Мері Маунтджой. Також разом із Джудіт до Лондона приїздить перевдягнений єзуїт отець Джерард, якому Відж згодом допомагає врятуватись від арешту і дізнається від нього дещо для себе важливе. Той сповідав перед смертю Джеймі Редшо, який діяв у попередньому романі і який - таки справжній батько Віджа.
Як Відж стає драматургом? Щоб справити враження на Джудіт, він повідомив їй, що пише п’єсу. Так він має розпочати. Продовжує він навіть тоді, коли закоханість не вдається: батько відправив Джудіт до Стратфорду. Та у Віджа з’являється ще й інша причина: він листувався з Джулією (дівчинкою, яка у першому романі перевдягнута актором-хлопцем і поїхала до Франції). Джулія поки що не вважається коханням Віджа – тільки товаришем. Тепер їй треба повернутися до Англії, і для цього потрібні гроші. Відж сподівається одержати їх, якщо продасть п’єсу. Коли він переходить до “Слуг лорда-адмірала”, Відж передає п’єсу їм.
Читаючи про те, як Відж працює над п’єсою, читач роману має право сказати: це автор роману насправді зображає за роботою себе, хоча б почасти. Та, щоб читати, треба повірити у зображення Віджа як драматурга-початківця, тим більше, що мають значення його вже відомі читачеві особистість і досвід. Пише він не роман, а п’єсу для єлизаветинського театру.
Досвід Віджа позначається на його драматургічних спробах у вирішальний спосіб. Йому хотілося б не лише завоювати Джудіт, але й перетворитися із засобу втілення чужого задуму на того, хто створює сам; згодом йому також хотілося б протиставити реальності, де він живе і на безліч проблем у якій найчастіше не може впливати, реальність п’єси, де він – головний. Спершу Відж виявляє, що готується відтворити сюжет “Гамлета”, бо публіка любить трагедії помсти; потім виявляє, що готовий написати п’єсу про себе. Потім Шекспір, який знає про те, що Відж обіцяв п’єсу його доньці, передає йому за своєю ініціативою рукопис п’єси, дві п’ятих якої він вже зробив і якою незадоволений, - передає через, що називається, чоловічу солідарність. Відж редагує одержаний рукопис і дописує п’єсу. У другому романі циклу розповідалося про історію створення не найпопулярнішої шекспірівської п’єси, як цю історію запропонував читачеві автор роману: Відж під диктовку Шекспіра записував “Кінець діло хвалить”. Третій роман також викладає так, як її розповідає автор роману, історію створення не найпопулярнішої шекспірівської п’єси: цього разу – “Тімона Афінського”. Афінським його зробив саме Відж, бо переніс дію з Риму, щоб уникнути асоціацій з католицизмом і переслідувань трупи з боку влади. Відж тепер – співавтор Шекспіра, стиль якого вміло відтворює, і більше, ніж він – автор “Тімона”. Також він пропонує можливу назву – “Міра за міру” – яку Шекспір запам’ятовує для іншої п’єси.
Мабуть що найцікавіші, принаймні, такі, що запам’ятовуються характеристики Шекспіра в цьому романі походять від Джудіт – тому, що вона представляє Стратфорд і вважається більш схожою на свою мати, ніж на батька. (Анні Шекспір тут не щастить зі ставленням автора, який про неї пише). Романна Джудіт визнає, що її батько – геній, але вважає, що він іноді може бути бовдуром. На погляд її матері (в романі), це властиво чоловікам взагалі. Джудіт розповідає, що її батько скупий і не погоджується позичити грошей навіть найближчим друзям, але тут же переходить до його дивовижної щедрості у питаннях релігії, яку вона, за її словами, від батька успадкувала (мати – пуританка): “Він каже, що світ настільки сповнений ідей, звичаїв і вірувань, кожне з них – зі своєю цінністю, видається соромом покладати віру тільки на одне, а все інше відштовхувати” (С).
Згодом Відж зауважує Шекспірові, що він вважає ворожнечу між лондонськими театрами, викликану їх боротьбою за глядача, такою ж позбавленою сенсу, як релігійну ворожнечу. У відповідь він одержує заохочення: “Твої слова справді переконливі, Відже. Можливо, з тебе все ж таки вийде драматург”.
Красти рукопис п’єси Бена Джонсона «Сеян» до «Слуг лорда-камергера» від «Слуг лорда-адмірала» з’являється знаменитий антрепренер Філіп Генсло і схоплений на місці за участю Віджа – та це призводить до підозри, що Відж може бути пособником конкурентів. Коли він побув серед «Слуг лорда-адмірала», Відж зауважує, що головний актор цієї трупи, знаменитий Едвард Аллейн, у спілкуванні приємніший від Річарда Бербеджа, представленого в цьому романі, за словами Віджа, як відчужений і самозадоволений. Віджеві навіть незручно стає зраджувати «Слуг лорда-адмірала». Та Віджеві вдається викрити справжнього зрадника серед «Слуг лорда-камергера»: шпигуном виявляється брат Шекспіра Едмунд, вже заявлений у другому романі трилогії як негативний персонаж. Згодом Едмунд переходить до трупи «Слуг лорда-адмірала».
Про інші сюжетні лінії роману слід сказати, що конкурент Віджа Сал Пейві гине через нещасний випадок: застуджується, коли падає до ріки, хоча Відж не дає йому втонути. Пейві замирюється з Віджем і задоволений, наскільки це можливо, що вмре юним і таким, що подає надії, актором, а не ще одним, який постарів. (Пейві, на відміну від Віджа, історична особа, і я, виявляється, перекладала епітафію йому, складену Беном Джонсоном. Не одразу згадала, бо історичного Пейві звали Саломоном, а в цьому романі його звати Салатіел).
Відж у третьому романі кидає бути Віджем. Коли він став драматургом, він бере собі спочатку ім’я Вільям, а потім – ім’я Джеймс Поуп. Це відмічає як його дорослішання, так і зміну діяльності.
Ближче до фіналу до роману повертається любовна лінія, бо з Франції повертається Джулія. Їх з Віджем долі щодо походження кожного з них виявляються протилежними: Джеймі Редшо – справді, батько Віджа, а Джулія, як виявляється, - незаконна дочка самого Роберта Девере, графа Ессекса, яку віддали на виховання до чужих рук. З Джулією Віджеві значно легше спілкуватись, ніж з Джудіт, та все ж вони мають розлучитися: Джулію закликано до двору брати участь у виставах, організованих новою королевою Анною.
“Тімона Афінського” Відж знаходить виставленим на продаж у лавці як п’єсу одного Шекспіра і дивується, наскільки точно попав у його стиль : він прийняв би рядки за шекспірівські, якби не пам’ятав, що написав їх сам. У післямові роману автор зауважує, що багато дослідників Шекспіра вважає “Тімона Афінського” написаним у співавторстві, тому саме такий підхід, який став основою сюжету цього роману, не має дратувати читача – можливо, що читач і дізнається про нього саме з цього роману.
З Ля Вуазін у Віджа відбувається ще одна розмова про долю. Ля Вуазін говорить героєві, що люди – інструменти долі: саме їх спроби обдурити долю або змінити її призводять до того, що відбувається саме те, що було задумано. Відж подумав і вирішує погодитись: хоча більшість спроб, які він зробив у житті, були невдалі, все ж вони призвели до змін у житті (і руху сюжету роману). Досі Відж вважав акторське ремесло різновидом брехні. Тепер він вважає різновидом брехні, якому присвятить своє життя, драматургію і як драматург хоче брехати найпереконливіше.
Заключний образ роману, який спадає на думку Віджеві, дуже театральний і характеризує його як таку, що склалася, театральну людину:
“Я зрозумів тоді, наскільки близько справжнє життя нагадує першу репетицію п’єси. Всі ми запинаємось, намагаємось з усіх сил говорити, що треба, і рухатись, як треба, та все ж не відчуваємо себе вповні затишно у ролях, які одержали. Все ж, як актори, які вірять у те, що – не дивлячись на всі свідоцтва протилежного – вся ця плутанина у підсумку матиме сенс, ми продовжуємо, сподіваючись, що якось все спрацює на краще”.
Тому головною темою заключного роману трилогії про Віджа можна вважати тему взаємодії двох реальностей: світу довкола і світу художнього твору. І в цьому романі показано, як вони взаємодіють завдяки людині, яка живе в них обох: в одній – як дійова особа, в іншій – як автор. У “Тімоні Афінськім” Відж не передбачив для себе ролі: він тепер стає драматургом. Та він відчуває себе персонажем у п’єсі, яку пише Доля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991843
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2023
Пісня восьма з циклу "Астрофіл і Стелла" сера Філіпа Сідні, український переклад.
Форми оригіналу у цьому моєму перекладі не додержано.
Оригінал:
From ‘Astrophel and Stella’ by sir Philip Sidney
Eight Song.
In a groue most rich of shade,
Where birds wanton musicke made,
Maie, then yong, his pide weedes showing,
New-perfum’d with flowers fresh growing:
Astrophel with Stella sweet
Did for mutual comfort meete,
Both within themselues oppressed,
But each in the other blessed.
Him great harmes had taught much care,
Her faire necke a foule yoke bare;
But her sight his cares did banish,
In his sight her yoke did vanish:
Wept they had, alas, the while,
But now teares themselues did smile,
While their eyes, by Loue directed,
Enterchangeably reflected.
Sigh they did; but now betwixt
Sighes of woe were glad sighes mixt;
With arms crost, yet testifying
restlesse rest, and liuing dying.
Their eares hungrie of each word
Which the deare tongue would afford;
But their tongues restrain’d from walking,
Till their harts had ended talking.
But when their tongues could not speake,
Loue it selfe did silence breake;
Loue did set his lips asunder,
Thus to speake in loue and wonder.
Stella, Soueraigne of my ioy,
Faire triumpher of annoy;
Stella, Starre of heauenly fier,
Stella, loadstar of desier;
Stella, in whose shining eyes
Are the lights of Cupids skies,
Whose beames, where they once are darted,
Loue therewith is streight imparted;
Stella, whose voice when it speakes
Senses all asunder breakes;
Stella, whose voice, when it singeth,
Angels to acquaintance bringeth;
Stella, in whose body is
Writ each caracter of blisse;
Whose face all, all beauty passeth,
Saue thy mind, which it surpasseth.
Graunt, O graunt; but speach, alas,
Failes me, fearing on to passe:
Graunt, O me: what am I saying?
But no fault there is in praying.
Graunt (O Deere) on knees I pray,
(Knees on ground he then did stay)
That, not I, but since I loue you,
Time and place for me may moue you.
Neuer season was more fit;
Never roome more apt for it;
Smiling ayre allowes my reason;
These birds sing, Now vse the season.
This small wind, which so sweete is,
See how it the leaues doth kisse;
Each tree in his best attiring,
Sense of Loue to Loue inspiring.
Loue makes earth the water drink,
Loue to earth makes water sinke;
And, if dumbe things be so witty,
Shall a heauenly Grace want pitty?
There his hands, in their speech, faine
Would haue made tongues language plaine;
But her hands, his hands repelling,
Gaue repulse all grace expelling.
Then she spake; her speech was such,
So not eares, but hart did tuch:
While such-wise she loue denied,
And yet loue she signified.
Astrophel, sayd she, my loue,
Cease, in these effects, to proue;
Now be still, yet still beleeue me,
Thy griefe more then death would grieue me.
If that any thought in me
Can tast comfort but of thee,
Let me, fed with hellish anguish,
Ioylesse, hopelesse, endlesse languish.
If those eyes you praised be
Halfe so deare as you to me,
Let me home returne, starke blinded
Of those eyes, and blinder minded;
If to secret of my hart,
I do any wish impart,
Where thou art not formost placed,
Be both wish and I defaced.
If more may be sayd, I say,
All my blisse in thee I lay;
If thou loue, my loue, content thee,
For all loue, all faith is meant thee.
Trust me, while I thee deny,
In my selfe the smart I try;
Tyran Honour doth thus vse thee,
Stellas selfe might not refuse thee.
Therefore, deare, this no more moue,
Least, though I leaue not thy loue,
Which too deep in me is framed,
I should blush when thou art named.
Therewithall away she went,
Leauing him to passion rent,
With what she had done and spoken,
That therewith my song is broken.
Мій переклад:
Сер Філіп Сідні
«Зорелюб і Зріка» — Пісня восьма
У гайочку запашнім,
Де пташиний спів — мов грім,
Травень юний як сміявся,
Квіточками прикрашався, —
Зорелюба й Зірку вдвох
Тут звела палка любов.
У обох — серця сумливі,
З зустрічі, проте, щасливі.
Він страждати научився,
Заважкий їй гніт судився,
Та вона страждання зцілить,
Вид його від гніту звільнить.
Сльози спершу проливали, —
Сльози посміхатись стали,
Очі як любов з’єднала,
Поглядами обміняла.
Суперечливо зітхали,
Горе з радістю мішали.
Руки їхні поєднались —
У любові присягались.
У обох слух зголоднів,
Мови милої просив.
Язики, проте, тримали,
Поки їх серця казали.
Змушені були мовчати —
Змусила любов казати;
Йому мову повернула,
На розмову надихнула:
«Зірко, щастя мого пані,
Що негоди всі долає!
Зірко, Зоренько небесна,
Зоренько, бажання чесне!
Зірко, ти, в чиїх очах, —
Світ Амура в небесах,
Промені чиї — мов стріли,
Що Любов вживає вміло!
Мовиш, Зоре — голос твій,
Для чуттів мов буревій.
Як ти, Зоренько, співаєш,
Ангелів до нас скликаєш.
Зірко, розкіш твого тіла,
Всі блаженства охопила!
Маєш личко найгарніше,
За красу ще й розумніша.
Подаруй…та що кажу?
Нарікання заслужу.
Подаруй…та що робити?
Невеликий гріх — просити.
На колінах заклинав би…
(На коліна справді став він)
Я до пристрасті не змушу, —
Місце й час чи не зворушать?
Маємо найкращий час,
Краще місце — теж для нас.
І пташки також співають:
«Хай весни вони не гають!»
Вітерець ласкавий, свіжий,
Бач, як листя пестить ніжно!
Всі дерева гарно вбрані —
Надихати щоб Кохання.
Воду п’є земля — бо любить,
В землю йде вода — бо любить,
Речі ці, проте, нечулі;
Чуйна — та мене почує?»
Красномовства щоб додати,
Став він руки простягати,
Та вона їх відштовхнула —
Милість геть від них майнула.
А тоді вона казала:
Мову серце відчувало;
Від любові ухилялась,
Та в любові зізнавалась.
«Зорелюбе, любий мій,
Зупини ти наступ свій!
Знай, слова мої відверті:
Гірше смуток твій від смерті.
Як не ти один — рай мій,
Найсолодший, дорогий,
Пекло хай мене поглине,
Безвідрадна хай загину!
Як ці очі, що хвалив,
Так, як я тебе — любив,
Мов сліпу, пусти додому, —
Хай душа осліпне знову!
Коли серце справді знає,
Що я за бажання маю,
Як не ти — найбільш жаданий,
Хай зазнаю я неслави!
Як ще хочеш, щоб казала —
Щастя лиш з тобою б мала!
Як вдоволений з любові —
Світ не знає ще такої!
Вір, що тяжко відмовляти, —
Мушу я себе карати.
Честь сувора наказала —
А Зоря б тебе приймала.
Не проси мене, мій милий, —
Я любові не покину,
Та, якщо не стихне пристрасть,
Мій тебе рум’янець видасть».
А тоді вона пішла,
Самота його знайшла.
Так ця пара розлучилась,
А ця пісенька — скінчилась.
Переклад 14 — 15. 10. 2014
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704922"]Інші твори з циклу "Астррфіл і Стелла" в моєму перекладі.[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2023
Трагедія щирості
Іноді, але вже досить давно, мені приходить думка, що трагізм шекспірівських трагедій можна звести до трагедії щирості. Вона полягає в тому, що щира людина, коли її дурять, дозволяє себе обдурити саме тому, що не припускає думки про обман: вона очікує, що з нею поводитимуться так, як повелася б з іншими вона.
Приклади, які найлегше згадати. Ромео, бачачи Джульєтту, яка не мертва, а спить, вражений тим, як вона схожа на таку, що спить, але все ж вважає, що вона мертва. Гамлет може вважати потворним відкриттям те, “Що можна все всміхатись і всміхатись І бути гадом” (переклад Леоніда Гребінки, оригінал: “That one may smile and smile and be a villain”). Згодом Клавдій для того, щоб вбити Гамлета, користується тим, що Гамлет перед двобоєм із Лаертом не оглядатиме мечів, як щирий, необачний (free from all contriving). Отелло дозволяє маніпулювати собою Яго, вважаючи його чесним. Лір вважає брехливих старших дочок щирими, а щиру Корделію жорстокою. Він сповна вірить словам кожної, не думаючи, що старші дочки можуть його дурити, а менша – всім серцем любити, не виявляючи очікуваної наголошеної пошани. Річард III користується тим, що люди не очікують на обман. Сер Джон Фальстаф – начебто весь від слова “фальш”/'false', але й він страждає, бо не прийняв до уваги щирого зізнання принца Генріха, що той порве з сером Джоном, коли воцариться. Генріх V у нічній розмові з солдатами перед битвою при Азенкурі обурений тим, що солдат Майкл Вільямс впевнений у нещирості його, Генріха, заяви, що той не хоче, щоб за нього платили викуп. При цьому Генріх розмовляє з солдатами інкогніто, та все ж звинувачення в нещирості його ображає. Юлій Цезар йде на смерть, будучи попереджений (і це лише частина трагедії. Зі змовників Брут чесніший за Кассія, знаменита промова Антонія до народу “О друзі, римляни! До вас я мовлю.” (переклад Василя Мисика, оригінал "Friends, Romans, countrymen, lend me your ears" ) успішна тому, що Антоній, виконуючи поставлену йому умову, все ж обдурює змовників, які цього не очікують). Антоній повторює долю Ромео: він вірить неправдивому повідомленню про смерть Клеопатри. Дуже незручний трагічний герой Коріолан страждає також від своєї щирості: висловлюючи свої погляди, він щирий більше, ніж потрібно в його умовах від успішного політика.
Щодо цього цікаво співставити два явища, які стосуються шекспірівської біографії. По-перше, відоме висловлювання Бена Джонсона про Шекспіра: «Він був, справді, чесний» (He was indeed honest) – початок характеристики Шекспіра, яку дає Бен Джонсон. По-друге, серіал “Will Shakespeare”/”Life of Shakespeare” 1978 р., за сценарієм Джона Мортімера, у якому Шекспір зображений як плутяга. Із таким підходом зручно також співставити висловлювання Бруска з “Як вам це сподобається”: “Найправдивіша поезія — це найбільша вигадка” (переклад О. Мокровольського, оригінал “The truest poetry is the most feigning”). Читач творів для характеристики автора може обрати або Гамлета, або Бруска. Або чергувати їх. Найрозумніше чергувати, але читач звичайно обирає того героя, про якого зараз читає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2023
Моей маме
Картинку помню: наш поселок дачный
И летний вечер; горка, ты – на ней
И весело под музыку танцуешь.
Воспоминанье радости из детства.
Еще картинка: тоже вечер; вместе
Гуляем по бульвару; фильм прошел
Недавно, и пою оттуда песню,
Горланю: “Александра, Александра…”
Ты – жизнь моя. Ты всю ее вмещаешь,
Мне дав ее. Не вспомню эпизода,
Где б не было тебя. Живи, родная,
В моих строках – как танец и как песня!
30.06.2023
Мама - Татьяна Ивановна Овчаренко (08.07.1947 - 24.06.2023)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987543
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.06.2023
Про роман Гері Блеквуда “Писець у Шекспіра” (Gary Blackwood, ‘Shakespeare's Scribe’, 2002), другу частину трилогії.
Цей роман продовжує розпочату в романі [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981043"]“Крадій у Шекспіра“[/url] (Shakespeare’s Stealer) розповідь юним читачам від першої особи про Віджа, хлопця-сироту, який потрапив внаслідок своєї вимушеної спроби записати, тобто вкрасти для свого господаря текст “Гамлета“ до трупи “Слуг лорда-камергера“ і став там актором-учнем, виконавцем жіночих ролей. Перш, ніж розповідати про книгу “Писець у Шекспіра”, треба, по-перше, визнати, що сюжет попереднього роману “Крадій у Шекспіра“ перестав, як виявляється, вважатися історичним: ця книга – кінця XX ст.., але вже мало хто вірить у стенографів, які записували, як Відж, у єлизаветинському театрі повністю текст п’єси для конкурентів. Все ж роман “Крадій у Шекспіра“ є і користується успіхом. Отже, історична версія породила літературний факт: якщо навіть саме таких крадіїв не було в історичній реальності, вони є в літературній. По-друге, треба нагадати, що доля літературних і кіношних продовжень часто вважається суперечливою: на них чекають завдяки успіхові попередньої частини, але ж вони щодо неї вторинні, що може зашкодити їх популярності. Тому автор має вигадати щось нове, чим продовження збагачувало б історію, розпочату раніше.
У романі “Писець у Шекспіра” Відж продовжує служити у трупі “Слуг лорда-камергера”, вдосконалюється як актор, краще взнаючи це ремесло й мистецтво, разом з іншими юними акторами-учнями допомагає і прибирає в театрі, також приносить користь як лікар. Найбільше за все в світі Відж боїться бути вигнаним з трупи “Слуг лорда-камергера” за недостатньою придатністю. Хоча він і вирішив на час дії роману, що акторство – різновид безумства, він дорожить приналежністю до акторської трупи, тому, що це – найближча відома йому, сироті, подібність до сім’ї.
У романі, можна сказати, два сюжети. Один – атмосфера дії, але й те, заради чого насправді роман написаний: продовження розповіді про єлизаветинський театр, який показаний юним читачам початку XXI ст. зсередини. Про що саме тут йдеться? Про епідемію чуми, через яку вистави мали припинятися. Про гастролі: “Слуги лорда-камергера” вирушають з Лондона на гастролі, бо в столиці вони через загрозу чуми грати не можуть. У провінції їм також часто відмовляють у можливості вистав: побоюються то чуми, то розладу моральності, який може привести чуму як покарання з небес. Друг Віджа Сандер, який залишився в Лондоні, ближче до кінця роману гине від чуми. Ще в романі йдеться про шахрайство: фальшива трупа “Слуг лорда Пембрука” їздить тими же землями, що й справжні “Слуги лорда-камергера”. Також йдеться про конкуренцію в театрі і особливо про відоме суперництво між дорослими трупами і трупами хлопців-акторів. Фігурою, протиставленою Віджу в цьому романі, стає прийнятий з трупи хлопців-акторів до “Слуг лорда-камергера“ юний виконавець жіночих ролей Сал (Салатіел) Пейві. Актор він талановитий, тому як конкурент для Віджа небезпечний. Більшу частину дії Сал Пейві представлений як фігура несимпатична: з дорослими акторами-пайовиками він люб’язний, з юними учнями зверхній. Спершу в романі висловлено думку, що Сал Пейві може бути перевдягненою дівчиною – але ні, цей прийом вже був застосований у попередньому романі з Джуліаном, який виявився Джулією, отже, тут повторений бути не може. Сал Пейві також сильний як актор тому, що вкладає у ролі свою особистість, тобто – страждання, які він пережив.
Інший сюжет роману – те, що дає привід для раніше названого сюжету: розповідь про Віджа, про його дорослішання, про його розвиток як актора, який можливий тільки за його розвитку як особистості. Відж хотів би знати більше своєї передісторії, що складно для хлопця з сирітського притулку. Одного разу в нього знаходиться батько, солдат Джеймі Редшо. Мелодраматичний прийом? Та справа в тому, як тут з ним поводяться. Спершу Відж не відчуває прив’язаності: він не звик до того, щоб у нього був батько, як і, наскільки Відж розуміє, Джеймі не звик до того, щоб у нього був син. Відж-оповідач називає Джеймі не батьком, а по імені: у цьому начебто виявляється відсутність звички. Далі Відж намагається захистити Джеймі, коли того звинувачено у крадіжці грошей з театральної каси. У Віджа створюється, таким чином, конфлікт між товаришами і сім’єю. Та згодом з’ясовується, що Джеймі Редшо насправді не батько Віджа, а ще один шахрай, який скористався Віджем і вигаданою історією кохання до матері Віджа, щоб приєднатися до “Слуг лорда-камергера”; до того ж серед фальшивих “Слуг лорда Пембрука”, які стоять за Джеймі, знаходиться давній неприятель Віджа Нік, якого читач має пам’ятати за попереднім романом. У Віджа, який і не звик бути зачарованим, - ще одне болісне розчарування, але й ще одне набуття життєвого досвіду, збагачення особистості, хоча про це і складно говорити. І набуття має йому допомогти бути сильним актором.
Дві головні, які добре запам’ятовуються, фрази роману промовляють два протиставлені персонажі. Одну – актор Роберт Армін у відповідь на висловлений Віджем жаль про те, що Відж не знає, з чого його зроблено: “Я завжди думав, що те, з чого ти зроблений, не таке важливе, як те, що ти з цим робиш” (“Well, I’ve always thought that what you’re made of is not as important as what you do with it.”). Іншу – Джеймі Редшо у відповідь на зізнання Віджа, що той хотів би знати, звідки він походить: “Це неважливо. Що справді важливо, це де ти закінчиш” (“That’s not important,” he said. “All that truly matters is where you end up”) – і тут же Джеймі, якого Відж ще вважає своїм батьком, зауважує, що Відж не хоче закінчити так, як Джеймі. (“You don’t want to end up like me.”). Відж сам одразу ж помічає, наскільки слова Роберта Армина и Джейми Редшо схожі. Для читача, видимо, те, що головна думка романа висловлена двома протиставленими в ньому персонажами, які не домовлялися, має наголосити і на її важливості в романі, і на її обґрунтованості в житті.
Що автор вигадав нового, щоб продовження не губилося в тіні початку? Треба повернутися до заголовку. У цьому романі більше майстра Шекспіра і він ближчий до головного героя ; крім цього, Шекспір показаний за роботою. Почати з того, що в цьому романі з’являється молодший брат Шекспіра Едмунд. Зображений він несимпатичним, але знаменита за біографіями старшого брата історія з браконьєрством розказана як така, що відбулася з ним. (Приклад того, як у переказі герой подій може мінятися на іншого героя – або принаймні так запропоновано у цьому романі). Що до старшого брата Вільяма, у бійці йому зламали праву руку. Відж зробив перев’язку, але також має записувати під диктовку Шекспіра нову п’єсу. А яка це? ‘All is well that ends well’ (“Кінець діло хвалить”). Не найулюбленіша шекспірівська п’єса, а тут на неї звернено читацьку увагу. Шекспір не приховує від Віджа свого роздратування, коли п’єса не вдається, як і натхнення, якщо воно з’являється; за кілька миттєвостей, як і раніше помічав Відж, меланхолія обертається у Шекспіра на манію. Відж також помічає, що те, що Шекспір говорить у своїх п’єсах взагалі, також звернене й до кожної конкретної людини. У даному випадку Відж для Шекспіра – і перший читач, і спостерігач, і навіть почасти співавтор: це з подачі Віджа Шекспір вводить до п’єси слова “Кінець діло хвалить“, які згодом зробить її назвою: автор роману підтримує ту версію, що раніше п’єса називалася ‘Love’s Labour Won’ – “Зусилля кохання, які увінчалися успіхом”. Ще в іншому місці Шекспір висловлює думку про те, що добре було б зобразити у п’єсі людей, які ховаються за кущами: натяк на майбутнього “Макбета”. Хоча автор показує в романі і відомий практицизм Шекспіра, насамперед читач має запам’ятати Шекспіра, зануреного у працю. При цьому вони з Віджем не зближаються як друзі; між ними все ж зберігається відстань, яка лише іноді скорочується, бо вони працюють у парі.
Участь у створенні п’єси “Кінець діло хвалить“ сприяє тому, що Відж дуже добре розуміє її героїню, Гелену. Вона – його дзеркало, Відж порівнює себе з нею, відчуває з нею спорідненість. І це призводить героя роману до великої перемоги: Відж виграє у Сала Пейві виконавське змагання, кому має належати роль Гелени, та ще й так, що Пейві здається сам. Шекспір також висловлює Віджу своє схвалення: “З тобою в ролі Гелени, можливо, ця п’єса виявиться не настільки поганою”. Так Відж має стати співавтором успіху нової п’єси. Можливо, і її читач тепер зможе уявляти за фігурою її героїні, чия історія взята з новели “Декамерона”, також історію юного актора.
Роман має вселяти думку: те, як людина робить свою справу – наприклад, на сцені – залежить від того, яка це людина, що вона знає про себе і як розуміє те, що знає. А п’єсу ‘All is well that ends well’ (“Кінець діло хвалить”) роман закликає своїх читачів перечитати або прочитати вперше.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2023
Ты для строки живешь. Дается в ней
Столь многим чувствам, мыслям выраженье!
Найти ее бывает тем сложней,
Чем больше жжет тебя ее значенье.
Порой легко незваная придет,
Порой нелегкий поиск к ней ведет.
Ты для строки живешь. Хвалиться чем?
Совсем чужих объединяют строки.
Лишь тот не прибавляет к ним, кто нем;
Сказать умевший все равно умолкнет.
И нынешних созданье, и былых,
Они – вся жизнь, без счета жизней – в них.
Ты для строки живешь. И что ж, живи,
Пусть в ней и мало нового откроешь!
Когда необходимо, говори;
Ищи слова, когда сказать ты хочешь.
Пусть даже лишь тебе близка пока,
Коль должно быть ей, явится строка.
04.06.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985666
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.06.2023
Сонет поют. Как странно он звучит!
В него закралась лишняя подсказка,
Как понимать, что нам он говорит,
Со стороны навязанная краска.
Случалось прежде вслух его читать,
Тем наслаждаясь, как он раскрывался;
Мысль, образ, точно руку, принимать,
Запомнив, как к тебе он обращался.
А нынче голос новый привнести
Нежданное желает дополненье,
Которого не хочешь, – иль найти
Сумеешь ценность не в своём прочтенье.
Быть может, и сам автор напевал,
Что по душе, когда сонет слагал.
19-23.05.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985665
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.06.2023
Alexander Montgomerie. To the Blessed Trinity. Перевод
Источник оригинала: The poems of Alexander Montgomerie. Edited by James Cranstoun, LL.D. Published by Scottish Text Society. Printed for the Society by William Blackwood and Sons, Edinburgh and London, 1887. P.89
Оригинал:
Alexander Montgomerie
[To the Blessed Trinity]
Supreme Essence, beginning, unbegun,
Ay Trinall Ane, ane undevydit Three,
Eternall Word, vha victorie hes wun
Ouir death, ouir hell, triumphing on the trie,
Forknavlege, Wysdome, and All-seing Ee,
Iehovah, Alpha and Omega, All,
Lyk vnto nane, nor nane lyk vnto Thee,
Vnmovt vha movis the rounds about the Ball,
Contenter vnconteind; is, was, and sall
Be, sempiternall, mercifull, and just.
Creator vncreatit, nou I call.
Teich my Thy treuth, since vnto Thee I trust,
Incres, confirme, and strengthen from aboue
My faith, my hope, and, by the lave, my loue.
Мой перевод:
Александр Монтгомери
Благословенной Троице
Всевышний, Безначальный, всем – Начало,
Един в трех лицах, Три без разделенья,
То Слово, что победу одержало
Над смертью, адом, нам дало спасенье;
Провидец, Мудрость, от Кого не скрыться;
Все, Иегова, Альфа и Омега;
Тот без подобья, с Кем нельзя сравниться;
Недвижный, движешь целый мир от века;
Ты Невмещаемый, но Ты вмешаешь;
Ты – жизнь навечно, милость, справедливость.
Творец несозданный, молю, пусть станешь
Учить меня, чья вера укрепилась.
Меня храни, усиль и вдохнови
В надежде, вере и сильней – в любви.
Перевод 04.06.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985555
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.06.2023
Оригинал:
Е.Евтушенко
Смеялись Люди За Стеной
Е. Ласкиной
Смеялись люди за стеной,
а я глядел на эту стену
с душой, как с девочкой больной
в руках, пустевших постепенно.
Смеялись люди за стеной.
Они как будто издевались.
Они смеялись надо мной,
и как бессовестно смеялись!
На самом деле там, в гостях,
устав кружиться по паркету,
они смеялись просто так,—
не надо мной и не над кем-то.
Смеялись люди за стеной,
себя вином подогревали,
и обо мне с моей больной,
смеясь, и не подозревали.
Смеялись люди... Сколько раз
я тоже, тоже так смеялся,
а за стеною кто-то гас
и с этим горестно смирялся!
И думал он, бедой гоним
и ей почти уже сдаваясь,
что это я смеюсь над ним
и, может, даже издеваюсь.
Да, так устроен шар земной,
и так устроен будет вечно:
рыдает кто-то за стеной,
когда смеемся мы беспечно.
Но так устроен мир земной
и тем вовек неувядаем:
смеется кто-то за стеной,
когда мы чуть ли не рыдаем.
И не прими на душу грех,
когда ты мрачный и разбитый,
там, за стеною, чей-то смех
сочесть завистливо обидой.
Как равновесье — бытие.
В нем зависть — самооскорбленье.
Ведь за несчастие твое
чужое счастье — искупленье.
Желай, чтоб в час последний твой,
когда замрут глаза, смыкаясь,
смеялись люди за стеной,
смеялись, все-таки смеялись!
Мій український переспів:
Є. Євтушенко
Сміялися. Був за стіною сміх
Є. Ласкиній
Сміялися. Був за стіною сміх,
Я ж на стіну дививсь, і мав я муку:
Мов хвора дівчинка в руках моїх,
Була душа, і порожніли руки.
Сміялися. Був за стіною сміх
Чужий – немов знущатися бажали.
Сміялися чужі з чуттів важких
І сорому найменшого не знали!
Та ні… Лише вечірка там була,
Одна з численних. Танці вже набридли,
Й сміялись гості просто так, без зла,
Мене, когось – чіпати не хотіли.
Сміялися. Був за стіною сміх,
Вино додатком стало до розмови,
Й веселі в час веселощів своїх
Не відали, що я плекаю хвору.
Сміялися… А скільки вже разів
До того я, я сам, також сміявся,
Як за стіною муку хтось терпів,
Згасав, і сумно горю віддавався!
Пригноблений стражданням, думав він,
Уже готовий майже до покори,
Що з нього я сміюсь, що я, над ним
Глузуючи, вже геть забув про сором.
Що ж, доведеться визнати, земля
Така вже є, і змін на ній не буде:
Як сміємось щасливо ти і я,
Ридають за стіною інші люди.
Та доведеться й визнати, так світ
Влаштований, тому він і не гине:
Чийсь чути з-за стіни щасливий сміх,
А ти і я – ледь не в сльозах, безсилі.
Тому я закликаю: не гріши,
Коли здавила до життя відраза,
Не заздри іншим, думать не спіши,
Що за стіною сміх – тобі образа.
Буття — мов рівновага, і у нім
Хто заздрить, той себе і ображає.
Бо викуп — горю і сльозам твоїм
Те щастя, що його хтось інший знає.
Бажай, щоб в мить, яка – кінець доріг
Життєвих, як вже очі б завмирали,
Сміялися, був за стіною сміх,
І не змовкав, тривав би, все ж тривав би!
Переклад 30.04.2023.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2023
Ще одна нотатка пам'яті [url="http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1003278"]мого тата[/url]. Сюжет цієї прозової мініатюри - як тато-математик винайшов задачу і сам її вирішив.
Чудовий квадрат із числами у Барселоні й чудовий квадрат із числами мого тата
Мій тато-математик, згадуючи наші подорожі до Іспанії, ще раз звернув увагу на те, що частина оформлення знаменитого собору Саграда Фамілія — цікавий квадрат, що складається з чисел. Ось він, на татовому фото, позаду знаменитої трагічної сцени з цілунком.
Що тут цікавого: якщо складати всі числа в кожному рядку, в кожному стовпчику і за кожною діагоналлю, вийде одне число — 33. Зрозуміло, чому обрано його: це — за переказом, вік Христа у момент розп’яття.
Отже, тато пам’ятав, що у Барселоні є такий квадрат, але не пам’ятав, які саме там числа. І він ще раніше, ніж подивитись фото, захотів сам розв’язати задачу, яку сформулював так:
«У кожній клітинці квадрату виставити числа від одного до дев’яти так, щоб кожне використовувалося тільки один раз і щоб сума у кожному рядку, на кожному стовпчику й діагоналях була одна й та ж сама».
Тато думав, що він вгадує розташування чисел квадрату біля собору Саграда Фамілія, але квадрат із рішенням у нього вийшов свій. Ось такий:
438
951
276
Квадрат вийшов зовсім інший. Використані тільки прості числа. Рядків і стовпчиків у квадрату — три, а не чотири. Число в сумі інше — 15.
Можливі чотири варіанти рішення залежно від того, як повернути квадрат.
Це рішення ми захотіли записати на пам’ять. Чудовий квадрат з числами доц. Ржевського С.В. (C). За мотивами барселонського квадрата.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981760
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2023
Памяти [url="http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1003278"]моего папы[/url]
Помолись, дружок, за бессонный дом.
За окно с огнем!
Марина Цветаева
Просили вас молиться за окно
С огнем – и поклонились вы спокойно,
И не ответили: «Сейчас начнем»,
Но вновь признали, что от просьбы больно.
Ведь вам напомнили, что труден свет,
Для одного, семьи, друзей, влюбленных
Горящий. Властной темноте в ответ
Упорно он тревожит освещенных.
А будете молиться? Может быть,
Хоть не заявите об этом громко:
Порой и сон вы станете хвалить,
Но свет вы бережете без предлога.
24.04.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981174
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.04.2023
Странная удача
Памяти [url="http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1003278"]моего папы[/url]
Жизнь грозила бедой, которой уже не терпеть…
Странная это удача – вовремя умереть.
Дряхлость еще не коснулась, сила еще была,
Спеша, не слишком долгую муку болезнь дала
Или совсем без болезни – мука осталась другим.
Тот, кто отнят у них, сам от новой скорби храним.
Есть достиженья – значит, признают: прожил не зря,
Пусть их могло б больше стать – все ж не солгут, говоря.
Или взлетела над теми, кто жив, лихая волна –
Голод иль нестроенье, иль возвратилась война.
Или пришлось бы свершить что-то, о чем бы жалел, –
Освобожденье пришло от нежелательных дел…
Горькое тут утешенье, скорби своей отторженье.
Не убеждая, звучит; так тот говорит, кто скорбит.
Верить живые хотят, чтоб боль свою преодолеть:
Хоть недобра, но удача – вовремя умереть.
24.04.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981142
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.04.2023
Про роман Гері Блеквуда “Крадій у Шекспіра” (Gary Blackwood, The Shakespeare Stealer, 1998), першу частину трилогії.
Від самого початку напрошується зауваження: це ж радше людина створює доручену їй роль; те, яка людина, впливає на виконання ролі. Та зараз мова про зовсім юну людину, яка, як вважається, ще формується: вона вже є з певним життєвим досвідом, певною особистістю, та ще може значно змінитися. І те, як змінюється її місце в житті, впливає на її особистість.
Дуже успішна дитяча книжка, з двома продовженнями. Для кого вона: для дітей-підлітків, яким хочуть показати єлизаветинський театр зсередини й очима однолітків. Вона також, мабуть, - для дорослих, яким треба нагадати, як людина створюється її вихованням, сказати їм: “Важкі обставини можуть впливати погано, але й тоді не все ще втрачено. Необов’язково втрачено”. Кому ця книжка не підійде або підійде менше: тим, кого цікавить тема “Образ Шекспіра в художній літературі”. Шекспір у книзі є як персонаж декількох епізодів, і зображення його мало детальне – що називається, щоб основній дії не заважав. Утім, можливо, будуть читачі, які побачать позитивну рису і в такому лаконізмі.
Дія книги відбувається в Англії, переважно у Лондоні 1601 р., і головний герой – хлопець років чотирнадцяти Відж. Це ім’я чи прізвисько? – те й інше, в нього немає іншого імені. Відж виховувався у сирітському притулку і, як і всі вихованці, колись мріяв, що у нього знайдеться родина, може, королівська… Потім він потрапив до чужих рук і був привчений, що його використовують у чужих інтересах. Так само у чужих інтересах Відж потрапляє до Лондона, що сильно змінює його життя. Напрошується паралель з Діком Віттінгтоном з казки – та вона є тільки на початку історії, далі не буде купецької родини і дуже корисної кішки. Буде інша компанія.
Основна дія книги залежить від того, що у Віджа – дві ролі. Ці ролі виключають одна одну, та друга одержана саме тому, що спочатку дана перша… Як це може бути? Перша роль Віджа – крадій. Йому велено записати текст п’єси з репертуару “Слуг лорда-камергера“ і передати своєму господареві, щоб той передав його своїй театральній трупі. Яка п’єса? Нова, яка буде великою, “Трагедія про Гамлета, принца Данського“. А друга роль Віджа – хлопець-актор у трупі “Слуг лорда-камергера”. Цю роль він прийняв за своєю ініціативою, коли виникла небезпека, що першу виконати не вдасться; ця роль Віджеві подобається більше.
Тепер необхідне пояснення подробиць. Відж письменний, вміє читати й писати і англійською, і латиною, що найголовніше – володіє навичкою скоропису з допомогою символів. Його перший господар, парафіяльний священик, навчив його грамоті й цій системі свого винаходу, щоб Віджеві не лише робити за ним нотатки, але й красти проповіді інших парафіяльних священиків. За розпорядженням нового господаря Відж має записати текст “Гамлета”, будучи присутній на перших виставах. Коли роботу майже закінчено, Відж губить свою книжку з нотатками. Щоб уникнути підозр акторів, які застали його, і виконати задачу, Відж заявляє, що сам хоче стати актором – і прийнятий до трупи “Слуг лорда-камергера”.
Чи добрий хлопчик Відж? Добрий, але не в тому сенсі, який звичайно очікується батьками і шкільними вчителями. Його характер краще для початку описати з допомогою заперечень: він не озлився до кінця, не мститься життю за свої нещастя, не абсолютизує моральності. У сирітському притулку його не надто навчали, що добре, а що погано: наскільки він може сказати, добре – це те, що йде тобі на користь, а погано – все те, що тобі зашкоджує. З живим розумом, спостережливий, здатний вдосконалити не їм вигадану систему скоропису. Звиклий прикидатися, оскільки це потрібно, щоб уникнути покарання, - і це стане йому в пригоді, щоб грати, коли він стане актором. Звиклий чекати, дивитися, сподіватися на краще. Здатний дати себе захопити новим враженням. Коли він вперше опинився в театрі й на виставі “Гамлета”, Відж одразу вживається до дії – не як досвідчений критик із виробленою холодністю, а як той, хто разом із героями переживає те, що відбувається. Він готовий закликати Гамлета не зволікати, але й розуміє, чому той зволікає.
Дуже швидко видно, що Відж став таким, яким його взнає читач, саме тому, що в нього не було сім’ї – кола осіб, яких він любив би і які любили б його. Він жив як той, хто звик, що його використовують, під впливом загрози покарання. Свою сім’ю, свій дім Відж знаходить серед акторів, коли стає учнем і вперше бачить інший стимул, окрім покарання – аплодисменти, а також узнає заклик до взаємної допомоги. Це не означає – застереження необхідне – що всі актори трупи стають чудовими товаришами Віджа. Його головний неприятель – Нік, який має перейти на чоловічі ролі з жіночих і якому Відж, попри їх неприязнь, рятує життя у бійці як членові своєї родини. Згодом уже Ніка спробують використати для крадіжки текста “Гамлета”, і ця небезпека стає безпосереднім приводом для того, щоб Відж обрав між ролями крадія і актора роль актора й став на захист інтересів трупи.
(Щоразу, коли у художньому творі мова йде від першої особи когось із персонажів, читач не зобов’язаний, але може захотіти спитати, у який момент свого життя персонаж пише ці мемуари. Відж розповідає тоді, коли актор у ньому вже переміг крадія – тобто, вже настав щасливий кінець цього роману. Відж, звичайно ж, не оголошує про це читачеві заздалегідь, та одного разу наче обмовляється: йому довелося пробути з акторами ще декілька часу, місяць чи два, перш, ніж він дізнався про долю євреїв у Англії і про долю доктора Лопеса, яка вплинула на створення “Венеціанського купця”…)
Антигерой роману, протиставлена Віджеві фігура, перемога над якою настає в фіналі – його другий господар, Саймон Басс, за чиїм наказом Відж і вирушив красти “Гамлета”. У Басса також дві ролі, точніше сказати – дві маски. Як Басс він – добродушний пан, який думає про прибутки своєї театральної компанії. Та більшу частину дії він постає в романі як Фолкенер/”Сокольничий”, страхітливий персонаж, який начебто від імені Басса має спостерігати за тим, як Відж виконує завдання. Фолкенер чудово б’ється, що, звичайно, оживляє розповідь і створює додатковий символ: битва добра й зла відбувається у буквальному сенсі. У масці Фолкенера Басса впізнати неможна, і, хоча ближче до початку читатечеві натякають, що це – одна людина у різних подобах, потім про це забувають. Віджа, отже, теж можна обдурити. Історію Басса Відж і читач узнають по частинах: він – хрещений вимушено єврей, колись – також актор “Слуг лорда-камергера”, колись – виконавець ролі Шейлока (за історичним свідоцтвом, якого в романі не згадують, Шейлока грав Річард Бербедж. Басс за романом, видимо, грав цю роль раніше). Відж обирає роль актора тому, що вона зробить його щасливішим. Басс носить маску Фолкенера тому, що вона виражає його сутність людини жорстокої. (Через Басса роман можна звинуватити в антисемітизмі, хоча лиха євреїв в Англії в ньому не замовчуються).
Майстер Шекспір, як сказано, в цьому романі діє мало. Він не може не бути присутній, якщо Відж поступив до трупи “Слуг лорда-камергера”, ще й мова йде про першу постановку “Гамлета”, та з’являється Шекспір в романі нечасто, між ним і головним героєм завжди – велика дистанція. Тут може вимагатися ще одне застереження. У тому світі, де Відж і майстер Шекспір ходять по землі, великої слави майстра Шекспіра ще немає. У тому світі, де читатимуть цей роман, вона є. Відж свою історію перетворення з крадія на актора розповідає для своїх сучасників, а автор роману цю історію – для тих, хто живе наприкінці XX століття й пізніше. Саме цим і може пояснюввтися такий підход: авторові не потрібно, щоб драматург трупи затуляв від читачів головного героя роману, та для характеристики головного героя фігура драматурга теж може стати у пригоді.
Відомості про Шекспіра в романі даються переважно у формі чужих відгуків, які чує Відж, незмінно шанобливих, та коротких. Вперше про Шекспіра говорить Віджу Басс, як про “поета высокої якості, можливо, генія”. Здавалося б, присутстність Віджа на виставі “Гамлет” – нагода звернути читацьку увагу на виконавця ролі Привида, та автор цією нагодою не користується. Відж не навимсно плямує темний костюм Шекспіра білою фарбою, за що одержує невеселий жарт. Віджу говорять про Шекспіра як про замкнену й дуже зайняту людину, іноді запальну, та не низьку духом, колись відому як добрий товариш, та вражену меланхолією (при цьому перший господар Віджа – ще й автор твору про меланхолію, який майстер Шекспір нібито вважає безцінним). Розповідають трохи про нещасну любов, про дружину й дочок в Стратфорді, які цій любові не завадили, про сина, який “виріс хворим і помер”. Імені сина не називають і ніяк його з тією самою п’єсою не пов’язують, хоча про інші обставини, які, як вважається, вплинули на п’єсу – загибель Ессекса – в романі розповідається. Відж бачить Шекспіра як “схожого на цигана чоловіка з високим лобом і гривою кучерявого чорного волосся” (с). В одному епізоді книги Шекспір у присутності Віджа дивиться у театральне дзеркало як у магічне – напевно, обмірковуючи нову п’єсу. Отже, Відж володіє й образним мисленням. У іншому епізоді Відж не навмисно приймає Шекспіра за Фолкенера – можливо, ще один спосіб протиставити між собою дві ролі головного героя роману, ролі крадія й актора. Шекспір дає інструкції на репетиціях, його роль в трупі з очевидністю насамперед – роль драматурга, адміністративними питаннями він не опікується. Рішення про зарахування до трупи нікому не відомого Віджа приймається без його участі. Та Шекспір и не злопам’ятний, прощає Віджу участь у полюванні на текст “Гамлета”. Мабуть, найцікавіші у книзі пов’язані з Шекспіром зауваження – ось ці. У зв’язку із бійкою Ніка Відж зауважує, що честь – не те, за що, на його погляд, варто битися. Отже, Відж вважає так само, як сер Джон Фальстаф, з яким на момент цього свого висловлення він поки ще не знайомий – а читач може бути знайомий і згадати. Але ближче до кінця Відж не згодний зі знаменитими словами з “Ромео і Джульєтти” “Розлука – така солодка печаль” (‘Parting is such sweet sorrow’). Отже, Відж надає перевагу самостійному мисленню, довіряє не стільки авторитетам, скільки власному досвідові.
Річарду Бербеджу в романі приділено ще менше уваги. Вони з Віджем грають спільно, і Бербедж виявляє терпіння, та нечасто виражає справжні тепло й дружелюбність. З дорослих акторів трупи “Слуг лорда-камергера” більше помітні в романі Джон Хемінгс і Роберт Армін – ймовірно, щоб вони, будучи менш знаменитими, ніж Бербедж, запам’яталися читачеві краще. Хемінгс, згодом – один з видавців Першого Фоліо, керує трупою; він зображений у романі як перший виконавець ролі Полонія і заїкається поза сценою – та не на сцені. Роберт Армін, виконавець ролей шекспирівських блазнів, тут насамперед – вчитель фехтування хлопців-акторів. Саме він перемагає у вирішальному бою негативного героя Басса/Фолкенера.
Відж здружився з двома хлопцями-акторами, Сандером і Джуліаном. Джуліан забезпечує головний сюрприз роману: він виявляється перевдягненою дівчинкою, Джулією. Оскільки викрита Джулія грати в трупі далі не може, Віджу надається чудова можливість для утвердження в новому житті. Він введений замість Джулії і під її керівництвом на роль Офелії в придворній виставі “Гамлет”. Впорався він настільки добре, що заслужив похвалу особисто королеви.
Книжка цікава, мабуть, насамперед тим, яке головний герой переживає перетворення. Для юних читачів має бути захоплива зображенням елизаветинського театру. Та мені вона сподобалась би більше, якби там було більше Шекспіра як літературного персонажа, і в мене з’явилась думка, що історичний театр як місце дії міг би тут бути будь-який: замість знаменитіших “Слуг лорда-камергера” - конкуренти “Слуги лорда-адмірала”, або ще якась вигадана трупа. Виховна тема тут, мабуть, все ж важливіша, ніж пізнавальна – або дорослому читачеві так легше вирішити. Вважатиму, що Шекспір тут важливий як створювач тієї самої п’єси, яка ще й допомогла Віджу почати нове життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981043
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2023
“Венеціанський купець” і “Драхма язика”
Я належу до тих читачів, які частину сюжету шекспірівського “Венеціанського купця” – точніше, його кульмінацію, сцену суду, у якій справу вирішує перевдягнена юнаком героїня – знають раніше, ніж саму п’єсу. Чому так? Тому, що я знаю книгу “Сказки народов Югославии” (М: «Художественная литература», 1984. Передмова І.М. Голєніщева-Кутузова, ілюстрації В. Юрлова – дуже красива книга з дитинства). А там у розділі побутових казок опублікована казка “Драхма язика” (Боснія, рос. переклад Т. Вірти), і її кульмінація та ж сама, добре запам’ятовується. Особливо – юним читачкам, адже героїня – розумниця і змогла це довести! (Самолюбству читачок, які також бажають бути розумницями, це лестить). І.М. Голєніщєв-Кутузов, кажучи про багатство сюжетів казок у цій збірці, спеціально звертає увагу на те, що ““Драхма язика” жваво нагадує “Венеціанського купця” Шекспіра” (с), а також на те, що спільність сюжетів між казками у збірці і шекспірівськими п’єсами виникла завдяки італійським новелам (сюжет “Купця” взятий з італійської новели. Може, “Драхма язика” у тій редакції, яка наводиться у збірці, якось будується і на “Венеціанському купці” безпосередньо, та я не вмію цього перевірити).
У “Драхми язика” порівняно з “Венеціанським купцем” менше персонажів, менше внутрішніх проблем і сюжет простіший. Та тим захопливіше може бути їх порівняння – якщо підмічати відмінності у схожих історіях.
Для початку, що таке драхма? “Міра аптекарської ваги – 3, 73 грама” (с). Драхма язика тут замість фунта плоті, який Шейлок за договором загрожує вирізати у Антоніо як неустойку. Якщо Антоніо може таким чином бути вбитий, то герой “Драхми язика” ризикує стати калікою. Можна побачити і символічне значення драхми язика: не балакай занадто, не будь легковажний – зіткнешся із наслідками…
У “Драхмі язика” немає національного і релігійного конфліктів: немає протиставлення “єврей-лихвар як кредитор – християнин-антисеміт як його боржник”, “єврей, який бажає помсти за законом за систематичні приниження, — суд християн, не прихильних до іудеїв”. Дія казки відбувається у Сараєво, всі герої – мусульмани. Головний конфлікт тут виявляється іншим, ніж у п’єсі: між легковажністю та серйозністю. Легковажність – герой, гульвіса Омер, який хотів би вдатися до торгівлі, та не вміє. Серйозність – це його кохана дружина Мейра, перша красуня в місті і більше, ніж красуня.
Омер потребує грошей, щоб відкрити крамничку й побратися з Мейрою – та плюс він іще має утримувати трьох молодших у родині після смерті батьків; Бассаніо потребує грошей, щоб поїхати свататися до Порції. Та, як і у “Купці”, у “Драхмі язика” сусідують любов героїв і розрахунок. Порція – багата наречена і женихи, включаючи Бассаніо, приваблені до неї не в останню чергу грошима. Омер і Мейра обидва бідні. Омер має одружитися, щоб у хаті була господиня: він не може більше гультяювати. Мейра, хоча і освідчується в коханні Омерові – “Я б не проміняла тебе на ціле місто” (с) – згодна вийти за нього, тільки якщо він створить щастя її і її батьків. Саме вона спонукає його відкрити крамницю, це умова одруження героїв.
І в п’єсі, і в казці сусідують поезія і проза життя так, що не можна не помітити того й іншого. “Венеціанський купець” – про правочин, про судову справу, та знаменитий і монолог Лоренцо про музику. У “Драхмі язика” Омер виконує пісню під вікном у Мейри, та стиль казки – стиль оповіді з життя міщан-мусульман у старому Сараєво. Казка – побутова, з тих, які називають “казками для дорослих”, хоча читати можуть і діти.
“Батько щодня картає Омера – досить, мовляв, тобі довкола дівчат звиватися, досить бренькати на тамбурі та тинятися вулицями Сараєва, час і про справу подумати!” ©
Дива тут герої мають робити власноруч. Та – очікуване застереження – допомогти в цьому може кохання, окрім кмітливості й цілеспрямованості.
Одна з головних відмінностей між двома творами: у “Драхмі язика” немає Шейлока. Тобто, тут немає настільки яскравого персонажа, якого героїні треба перемогти, і немає такої ж насиченої передісторії його стосунків з тим персонажем, якому він загрожує. Омер позичає тридцять гаманців грошей терміном на сім років у свого друга, купця Ісакара, який “здавалося, не тільки гроші – життя своє готовий був віддати за свого друга” (с). Це як якби у “Венеціанському купці” Антоніо і Шейлок були одним персонажем, чого, зрозуміло, читач не очікує. У “Драхмі язика” одним персонажем стають Антоніо – купець, якого треба врятувати від Шейлока, — і Бассаніо – його друг, жених, а згодом молодий муж. Порція рятує Антоніо, друга свого мужа Бассаніо, з вдячності за своє щастя, яке Антоніо допоміг створити, коли позичив гроші у Шейлока, щоб Бассаніо міг поїхати до Порції. Мейра рятує аналог Бассаніо, свого мужа Омера. У “Драхмі язика”, отже, неможливе пікантне, часто обговорюване питання: якого роду почуття Антоніо має до Бассаніо? Мейрі в образі судді не доводиться вислуховувати ті не зовсім приємні для жінки висловлення симпатії, які чують у венеціанському суді перевдягнені Порція і Нерісса від Бассаніо й Граціано, який став мужем Нерісси, на адресу Антоніо.
“Бассаніо
Антоніо, я одруживсь недавно
І над життя люблю свою дружину.
Проте життя, дружина, цілий світ
Для мене важать менше, аніж ви!
Дияволу цьому я все віддав би.
Пожертвував би все, аби лиш міг
Урятувати вас!
Порція
А що, коли б
Дружина ваша ті слова почула?
Гадаю, що вона не склала б вам
Великої за те подяки.” (с)
І так же висловлюється Граціано, і так же засмучена Нерісса.
Та Ісакар, не дивлячись на договір, залишається другом Омера. Укласти саме такий договір Омера й Ісакара невідомо хто напоумив; про договір Мейра знає від самого Ісакара; коли вони з’явилися до суду, і Омер, і Ісакар втирають сльози. Якщо обумовленої міри, драхми, не буде додержано, Ісакар згодний або заплатити Омерові, або щоб Омер відрізав у нього самого кусень язика. Задача Порції – врятувати Антоніо. При цьому вона провчає Шейлока, бо доводить, що той даремно розуміє справедливість як мстивість; гроші Шейлока будуть відняті на основі застосування закону, як гроші іноземця, який умишляв проти життя венеціанця. Задача Мейри – врятувати Омера й одержати від Ісакара ще гроші, щоб Омер міг поновити справу; вона доб’ється цього, та Ісакар дасть гроші як хабар.
У “Венеціанському купці” згадується, та не з’являється на сцені один важливий для дії персонаж: кузен Порції, немолодий юрист Белларіо. Це він був уповноважений дожем Венеції вирішити справу, і замість нього справу вирішує перевдягнена Порція. Та чи не міг би сам Белларіо вчинити у суді все те ж саме, що чинить Порція, за домовленістю з нею, досягнутою за сценою? Порція має проконтролювати, щоб було те рішення, яке їй потрібне, а також – особисто виявити вдячність до Антоніо. Те, що Порція вдячна, – ще одне підтвердження, що вона – позитивний персонаж. (Шекспір вважає невдячність найбільшою вадою). Нарешті, зустріч Шейлока і перевдягненої Порції в суді зводить разом дві сюжетні лінії п’єси і робить можливим протиставлення – і взаємодію – ідей милосердя й мстивості.
Інші важливі відмінності між обома творами – у сцені суду. У “Венеціанському купці” дож не знає, що для розгляду справи явилися перевдягнені жінки, Порція й Нерісса. У “Драхмі язика” кадій чудово знає, що справу розглядає перевдягнена жінка, Мейра, бо відбувається це за домовленістю між ними. Кадій підглядає за судом і згодом оголошує героїні:
“О жінко! У твоїй голові більше мудрості, ніж у Корані, хай простить мені аллах! Авжеж, якби ти була чоловіком, кращого кадія не знайшлося б у самому Стамбулі!” ©
(Мейра пропонує калієві частину виграних грошей, та той відмовляється, бо одержав від видовища задоволення).
І ще відмінність: те, як саме діють героїні в ролі суддів. Шейлока спочатку закликають до милосердя, пропонують йому гроші, а згодом б’ють його його ж зброєю – коли бачать його непоступливість. Порція загрожує Шейлокові у випадку його неточності:
“Тож бери, що слід: фунт м’яса,
Бо він тобі належить за законом.
Проте, коли, вирізуючи м’ясо,
Хоч краплю християнської проллєш
Ти крові — все майно твоє, всі землі
Республіка у тебе конфіскує” –
тільки після того, як Шейлок відмовляється прийняти іншу неточність: оплатити хірурга, який перев’язав би рани Антоніо, бо це не передбачено договором. Порція зібрала докази того, що Шейлок умишляв проти життя Антоніо, і тепер може застосувати закон.
У “Драхмі язика” Мейра жодного разу не закликає до милосердя, не виголошує промов, подібних до монологу “До милості такої Присилувать не можна”. Вона від початку й до кінця наполягає на суворості закону, залякуючи Ісакара. Зрозуміло, що різниця у методах кожної з героїнь викликана різницею між протиставленими ним персонажами, Шейлоком та Ісакаром, їх характерами й становищем. Коли Порція відмовляє Шейлокові у грошах, які він уже згодний взяти замість обумовленої кривавої неустойки, фунта м’яса Антоніо, — це вона звертає проти Шейлока його ж засіб, примушує його визнати необхідність милосердя. Коли Мейра вимагає від Ісакара різати все-таки язик Омера, хоча Ісакар уже сам відмовляється, — це вона домагається від Ісакара хабара. Милосердя в суді, яким керує Мейра, — не бажаний захід і не необхідність, а поступка:
“Гаразд, пробачаю його на прохання Омера. Та хай знає, що турецькі закони твердіші за камінь. Мав би купець на своїй шкірі дізнатися, що таке мусульманський суд!“ ©
(Та боржник Омер просить за кредитора Ісакара подібно до того, як Антоніо виявляє милосердя до переможеного Шейлока).
Звичайно ж, кожна з героїнь артистична. Порція заздалегідь хвалиться перед Неріссою, яким непереможним кавалером вона буде в образі юнака; Мейра в суді курить кальян. І жодної з героїнь в образі судді не впізнав її коханий. При цьому Порція й Бассаніо щойно повінчалися, а Мейра з Омером одружені вже роки…
Обидві героїні перемагають у конфліктах, зображених у цих двох творах, — точніше, перемагає та сторона, яку представляє кожна з героїнь. Перемога Порції – це перемога милосердя над мстивістю, та вона ж вказує й на діалектику милосердя й мстивості, перетворює Шейлока на жертву, не дозволяючи йому бути злодюгою. А серйозність Мейри, яка визнає дієвість незвичайних методів, яка і практична, і вміє уявляти, бере гору не лише над Ісакаром, але й над легковажністю її чоловіка Омера: з допомогою дружини він все ж таки стає успішним торгівцем. І читачкам в обох випадках має бути приємно думати, що і Бассаніо, і Омерові пощастило з їх подругами. Обидва герої і самі це знають.
Цитати з “Венеціанського купця” в перекладі Ірини Стешенко, цитати з “Драхми язика” у моєму перекладі з російського перекладу Т. Вірти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980394
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2023
Милосердя й мстивість
Про головних героїв п'єси Шекспіра “Венеціанський купець”, Шейлока й Порцію
У фіналі своєї ролі у шекспірівському “Венеціанському купці” Шейлок, звичайно ж, глибоко нещасний: той самий юний суддя, якого він щойно вважав своїм союзником і порівнював із біблійним Даниїлом, раптом виявився союзником Антоніо і відсудив у Шейлока майно, що для того означає загибель. (Половину майна Шейлока за пропозицією Антоніо йому залишено; половину має бути передано Антоніо, щоб по смерті Шейлока все перейшло Джессіці, яка втекла, й Лоренцо).
Однак ось що іще можна помітити: Порція насправді рятує не лише Антоніо від Шейлока (для чого вона, власне, і втрутилася до процесу), але й Шейлока від самого себе. Вона не дозволяє йому бути губителем. Якби глядач побачив, як Шейлок бере свою криваву неустойку, хіба міг би він не відчути до Шейлока сильної відрази, навіть і при тому, що знає всі причини шейлокової неприязні? А так Шейлока стає шкода. Дуже ймовірно, що стане шкода.
Біда Шейлока (ще одна) в тому, що єдині можливі для нього ролі в його світі – ролі губителя й жертви. Він змінював другу на першу – і як лихвар, і як можливий вбивця Антоніо, – його повертають до другої. Як не дивно, з погляду ставлення глядачів до персонажа для Шейлока це на краще.
За принципом “запам’ятовується остання фраза” для фіналу ролі Шейлока важливо, що він іде зі сцени без скандалу, без проклять на адресу суду – та пригнічений і визнаючи, що йому погано. (Мені спадає на думку порівняння з Мачухою зі шварцівської “Попелюшки”, яка, по тому, як програла, йде у страшному гніві. Та для неї нема й тієї загрози, яка існує для Шейлока, якщо він висловить незгоду).
У екранізації з серіалу за всіма шекспірівськими п’єсами ВВС Television Shakespeare, знятому наприкінці 70-х-початку 80-х рр., наскільки я пам’ятаю, використано такий прийом: Порція, проводжаючи поглядом Шейлока, який іде з суду і переможений нею, плаче. Це не остання фраза, але цей прийом має знімати обвинувачення героїні в упередженні й ненавмисній жорстокості. Того, кого перемогла, вона жаліє.
Головна різниця між Шейлоком і Порцією з погляду становища кожного з них виражена мабуть що у словах Порції про те, що вона ніколи не пошкодувала про добро, яке зробила. Шейлок про свій правочин з Антоніо пошкодував, коли через нього пішов з дому на вечерю і цим скористалася його дочка, яка втекла з Лоренцо, також другом Антоніо.
У знаменитому монолозі перевдягненої Порції “До милості такої Присилувать не можна” обіграється співзвучність слів, що стоять поряд, Jew (єврей) и justice (справедливість). Порція закликає Шейлока до милосердя, та, виходячи з передісторії обох головних героїв п’єси, їй бути милосердною легше, ніж йому. Шейлок знає низку принижень, що не є секретом. У відповідь на пропозицію Антоніо укласти правочин Шейлок нагадує, що Антоніо раніше плював на його єврейський каптан. Порція звикла до зовсім іншого ставлення – до шанобливого відвідування залицяльників, яких, щоправда, явно приваблює не лише її особистість, але й багатство. Її, видимо, єдиною проблемою на момент дії п’єси було: чи вдасться вийти заміж за того, кому вона сама надає перевагу? Не така вже маленька проблема для дівчини, якщо подумати (і недовго треба думати), та її вирішено саме так, як треба.
Порція й Шейлок у п’єсі зустрічаються лише раз, і кожен з них знає про іншого мало. Шейлок, видимо, так ніколи й не дізнався, хто був юний суддя. Порція до того, як особисто бачить Шейлока, знає про нього тільки з чужих слів і тільки недоброзичливе, при тому, що вона приймає в себе Джессіку, дочку Шейлока, яка втекла, і Лоренцо. Та, як не дивно, у текстах обох цих ролей, Порції і Шейлока, можна, якщо хотіти, вловити моменти, що перекликаються. І тоді між протиставленими персонажами встановлюється зв’язок. (Не інтимний зв’язок, а можливість співвідношення).
Коли Порція каже: “Я готова Добро чинити завжди, тож тепер Не пожалкую теж, що так вчинила”, якщо думати тільки про неї, думаєш: вона добра. Це дуже приємно. Та, якщо одразу ж згадати Шейлока, думаєш: їй щастило.
Коли Порція зізнається у своїй прихильності Бассаніо, вона каже так:
“Одна моя частина вам належить,
А друга… також вам… чи то — мені,
Сказати я хотіла. А проте —
Все, що моє,— те ваше, зовсім ваше…”
Коли у фіналі судового розгляду Порція позбавляє Шейлока майна, теж виникає тема двох частин:
“Дож
Щоб ти, єврею, бачив, що несхожі
Твої і наші почуття, тобі
Життя я сам дарую, не ждучи
Благань твоїх. Та знай, що половина
Твого добра Антоніо належить;
Казні належить друга. Каяттям
Ти можеш досягти, що ми пенею
Обмежимось.
Порція
Та тільки за рахунок
Державної частини отієї”. ©
За рішенням, запропонованим Антоніо, обидві половини мають врешті перейти до Джессіки й Лоренцо. Також, дві половини прямують в одному напрямку, до одних господарів.
У фіналі п’єси – знаменита сцена із двома перснями, які Бассаніо й Граціано одержали від дружин, Порції й Нерісси, і віддали їм же – тільки в образах судді й писаря. Раніше Шейлок дуже страждав від того, що Джессіка вкрала й віддала за мавпочку персня з бірюзою, який Шейлокові подарувала її мати Лія, ще до того, як вони з Шейлоком побралися. Шейлок не віддав би цього персня й за цілий ліс, повний мавп.
Глядач чи читач, який хоче слідкувати за розвитком дії, мабуть що не буде навмисно звертати увагу на ці переклички – окрім хіба що останньої. Вони помітні, якщо хотіти їх помітити й надати їм значення.
Та що стосується гамлетівського принципу діалектики милості й жорстокості, “Щоб добрим бути, мушу стать лихим” ©, я думаю, що він все ж таки застосовний до Порції, а не до Шейлока. Шейлок знає, що, вимагаючи неустойки у формі фунта м’яса Антоніо, він буде жорстокий у відповідь на жорстокість, що він хоче лихого: ”The villainy you teach us I will execute”, “Я вживу тих самих паскудств, яких ви мене навчили” ©. Порція хоче бути саме милосердною, рятуючи Антоніо, і можна стверджувати, що вона рятує й Шейлока від нього ж самого – не даючи Шейлокові вчинити жорстокість. Коли Шейлок переможений, Порція запитує в Антоніо, яку ласку той надасть Шейлокові. Та при цьому Порція б’є Шейлока його ж зброєю, віднімаючи його майно і створюючи за законом загрозу для його життя – бо іншого способу перемогти його за п’єсою в неї немає.
Юрій Домбровський, автор книги “Смугла леді. Три новели про Шекспіра (мені вона дуже сподобалась) у статті “Італійцям про Шекспіра” розповідав, що найпершою постановкою шекспірівської п’єси, яку він побачив у житті, був саме “Венеціанський купець”. Предки Юрія Осиповича Домбровського були Домбровери. Що ж, він зненавидів Порцію? Зовсім ні. Він називає Порцію у цій статті прекрасною й мудрою, і зовсім несхоже на те, що він іронізує.
Найцікавіше ж, на мій погляд, ось що: поза цією п’єсою одна й та ж саме людина, незалежно від своїх симпатій серед її персонажів, може грати в житті і Порцію, і Шейлока. У різні часи життя – можливо, спочатку грати, а потім це помітити.
Цитати з “Венеціанського купця” у перекладі Ірини Стешенко.
Цитата з “Гамлета” у перекладі Леоніда Гребінки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980392
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2023
Хитрість жанру рецензії – яка відома, але про яку, видимо, часто вважають за краще забувати – полягає в тому, що відзив зажди – не про один предмет, а про два. У ньому характеризується і те, про що рецензія, і сам рецензент. Можливо, саме він – найбільше.
Рецензія може бути анонімною? – так, але абсолютно анонімною вона не буде, якщо дається за чиїмось дорученням. Може бути за певною формою, у формі плюсиків-мінусиків у відповідь на певні питання?-так. І все одно зазначена особливість зберігається. Бо роль рецензента – це роль судді, і вона стимулює самолюбство. А самолюбство спонукає відключати застереження: “Я можу помилятися”. Навіть за моїх досвіду та кваліфікації.
Рецензія не лише про те, добрий чи поганий рецензований предмет, підходить він чи ні для якоїсь цілі. Вона ще й про те, як рецензент обирає між формулюваннями: “це краще було б доопрацювати” і “це потворно”, “це мені подобається” і “я від цього в захваті” (і іншими).
Рецензент зовсім необов’язково чесний – про це також слід пам’ятати, не зашкодить, — та помилятися з якихось причин може завжди. Тому в світовій історії відомі приклади негативних рецензій на шедеври. Або на ті твори, які згодом було визнано шедеврами, — може, визнано навіть тими, хто спочатку їх засудив. І добре, якщо ці люди встигли передумати. Для кого добре? – і для рецензованого, і для них.
Дуже знаменитий сонет 130 Вільгельма Івановича про ту, чиї очі не схожі на сонце – теж може розглядатися, окрім іншого, як приклад позитивної рецензії, тому що написаний саме за тим планом, який для таких рецензій прийнятий. Перераховуються недоліки, та остання фраза вирішальна. Предметів відзиву тут насправді три. Окрім героїні, ще й сам автор, тому що це – зізнання у любові: я тебе кохаю, люба, саме такою. Дочитай-но, зачекай лаятися – кохаю. І третій предмет – інші поети, які вдаються до хибних порівнянь (ось для них ця рецензія негативна).
Стиль рецензії може залежати від її призначення. Мені особисто подобаються рецензії у соцмережах у стилі “лист другові”. Я прочитала це, я подивилася те, зацікавило ось це, а ось це відштовхнуло. Не можу закликати також прочитати або подивитися, та щиро бажаю поділитися враженням. Так, як поділилася б з другом – чи з можливим другом.
І нехай це буде рецензією на мене як на рецензента.
21 березня 2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980287
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2023
О [url="https://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1003278"]моем папе[/url]
Памятная заметка.
Когда я родилась, папа хотел назвать меня Настей. Мама решила назвать меня в честь бабушки, ее мамы – так меня и назвали. Папа совсем не был против, но всю жизнь придумывал мне шуточные имена. С самого моего детства. Одно время я была на китайский манер Нифинмюнь. (Правильнее, наверное, было бы Ни Фин Мюнь, но нас это не занимало). В детстве я была Ласточкой, а в последнее время Зяблик, и еще, уж я не знаю, почему –Турбасик.
Папа родился в восточноукраинском городе Енакиево. Это – провинциальный город, но знаменит как место рождения нескольких исторических личностей разного масштаба. Потом семья переехала, и до 18 лет папа жил в городе Каменце-Подольском. Это – город на юго-западе Украины, с бурной историей и красивым центром. (Его точно знают читатели Генрика Сенкевича, независимо от национальности). Туристов из разных стран там много. Папа Каменец очень любил.
Потом семья опять переехала, и благодаря путешествиям по местам жизни моего папы у меня появились такие разные воспоминания как донбасские терриконы (это такие искусственные горы, которые образуются там, где есть разработка полезных ископаемых, выглядят довольно величественно) и каменец-подольская Старая Крепость.
Я - ребенок от второго брака моего папы (и, точнее, устроивший его второй брак перспективой своего появления, но – от любви), от первого у него детей не было. Мама и папа - люди очень разные и, наверное, поэтому у них получилась такая я. (Какая есть).
Папа закончил МФТИ, защитил кандидатскую и докторскую диссертации. Научная карьера далась ему тяжело, и он рассказывал мне много историй о сложностях, которые могут возникнуть в научной деятельности не по твоей вине – чтобы я к своим сложностям относилась легче.
Научную карьеру делать – то есть диссертации защищать – папа стал благодаря желанию и поддержке мамы. Сам он считал, что главное – от того, что делаешь, получать удовольствие. А удовольствие можно получать независимо от масштабов результата – в особенности потому, что масштабы не зависят только от твоей деятельности, могут зависеть еще и от других причин. Звучит не очень практично…но утешительно.
Папа - автор двадцати научных книг, публиковавшихся и дома, и за рубежом. Докторская диссертация у него называлась “Монотонные методы выпуклого программирования”. Самая популярная в народе его книга, которую можно бесплатно в Сети скачать, – “Математические развлечения”. Это сборник занимательных задач по математике, что называется – для гимнастики ума. Я там помогала сочинять предисловие, в частности – придумала упомянуть там среди тех, кто известен тем, как “хорошо думает”, лейтенанта Коломбо (в то время, когда книжка готовилась, шел этот телесериал).
Главным местом работы папы был знаменитый институт кибернетики, в настоящее время - им. академика Глушкова (там они с мамой и познакомились). Потом в эпоху больших перемен папа сменил много работ, которые, как выяснилось, не были его достойны. (Даже если там думали наоборот. Дело в том, что папа очень ценил внимание к деталям, а это редко приветствуется теми, от кого требуется). Но он продолжал писать книги.
Написанное папой читать может быть нелегко, не только неспециалистам. Папа любил сложные выражения и не боялся их. Меня он часто просил отредактировать то, что написал. Я старалась помочь, но получалось с относительным успехом, так как я тоже люблю сложные выражения.
Выйдя на пенсию и получив возможность обобщить опыт многолетней научной деятельности, папа написал большой сатирический рассказ “[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851232"]Заяц-соискатель[/url]". Обычно считается, что сатирические рассказы лучше попадают в цель, если коротки, но у папы, вследствие его внимания к деталям, мог получиться только длинный рассказ. Папа хотел опубликовать его в каком-нибудь научно-популярном издании, но подходящего мы не нашли, и кончилось тем, что мы выложили рассказ на литературном сайте “Клуб поэзии” и на Фейсбуке. Пусть желающие читают! Стараясь приблизиться к совершенству, сколь возможно, папа много раз редактировал рассказ.
У папы были очень хорошие руки. Когда-то в моем детстве он своими руками (только с помощью мамы и дедушки, которая не могла быть большой) сделал капитальный ремонт в квартире – и было это вскоре после чернобыльской аварии.
Папа в молодости был спортивным. Пытался сделать спортивной меня, но из этого ничего не получилось. (Я – мечтательная, следовательно – лежательная).
Папа водил машину. Благодаря ему, мы трое – он, мама и я – стали заядлыми автотуристами, видели много, что называется, красивых видов и мест, достойных внимания в историко-культурном плане. Я обычно сидела впереди, рядом с папой, а мама сзади. Иногда бывало: едем так втроем, идет дождь, звучит музыка и думаешь – только бы ехать… А все время быть в машине нельзя, должна быть еще и другая жизнь. Да и дождь всегда не может продолжаться.
Путешествовать на самолете по Европе папе тоже понравилось. Он был нашим главным фотографом в путешествиях, и в музеях, где можно было фотографировать, мы с мамой нагружали его до того сильно, что он однажды даже заявил, что ненавидит искусство… Это, конечно, была неправда. Папа мог ненавидеть искусство разве что как объект для бесконечного фотографирования. А путешествия папа много вспоминал, в особенности Толедо. Почему? Я догадалась раньше, чем он сказал: Толедо похож на Каменец.
Из нас троих – то, есть, по сравнению с мамой и мной – папа был наиболее строгим художественным критиком. Ему, например, не нравился так, как нам, знаменитый мультфильм “Красотка и Чудовище”. Папа заметил, что обитатели заколдованного замка не столько хотят счастья Принца и Белль, сколько хотят сами расколдоваться. (Впрочем, можно ему возразить: для этого-то и нужно счастье Принца и Белль). Чтобы папа был в курсе моих интересов, я показала ему исторический порносериал “Тюдоры” и исторический сериал без приставок “Волчий зал”. В “Тюдорах“ эффектный монарх Генрих №8 папе не понравился, зато понравились его дети, а из жен – Джейн Сеймур. “Волчий зал” понравился, чего я и ожидала. К исторической концепции там можно придираться, но фильм не примитивный.
Из художественных книг папе давно нравилась “Повесть о Ходже Насреддине” Леонида Соловьева. Так же, как и дедушке, маминому папе. Я по этим двум примерам замечаю, что “Повесть“ скорее нравится читателям, чем читательницам. Или это наш случай такой.
Бывало так: едем на машине, и папа за рулем начинает напевать что-то на манер среднеазиатской песни: «Фердигюююю» и в таком роде. Это, конечно, всего лишь игра звуков. Папа никогда не знал никакого из языков того региона, но напевал, вспоминая “Насреддина“, и предполагал, что это сказывается реинкарнация. Зато моим самым первым учителем английского языка был папа. Сейчас-то я уже много лучше него знаю, но первым учителем был он.
У меня была студентка из Туркменистана, Нигара Хамраева. С ее любезной помощью я сделала папе подарок. Входит папа в комнату, на столе его ждет фигурка Насреддина на ослике, ни дать, ни взять скульптурный портрет самого Леонида Соловьева в халате и чалме, - и моя записка от имени Насреддина «Где здесь Гуссейн Гуслия?» (Так, если помните, в первой части «Повести» мудреца зовут. Он, правда, отрицательный, но – неважно. В переделке Леонида Филатова он положительный). Папа был рад, но заметил, что лучше бы записка была «Кто здесь Гуссейн Гуслия?»
Папа очень любил классическую музыку и разбирался в ней – больше, чем обычно ожидается от мальчиков из провинциальных городков… что еще раз подтверждает, какие разные могут быть эти мальчики. У него было полное собрание симфоний Бетховена на грампластинках. Еще он очень любил Бориса Гмырю, великого оперного певца-баса. К несчастью, самую первую пластинку Гмыри я нечаянно испортила, когда у нас стал ломаться проигрыватель – нанесла слишком сильную царапину. Но потом мы приобрели много дисков Гмыри и вместе слушали их. Та пластинка у нас тоже появилась в электронном виде. Еще папа любил из музыки “Jesus Christ Superstar” и отзывался о знаменитой рок-опере как о гениальном современном произведении. (Современность, как мы знаем, - понятие широкое).
Совсем недавно выяснилось вот что. Папа, оказывается, знает на память стихотворение Лермонтова «Дума» («Печально я гляжу на наше поколенье»…) Это при том, что ему за семьдесят. Должна бы знать я, но помню только начало и конец, а папа читал на память полностью, подсказать ему понадобилось лишь однажды. Не отказываясь от научного склада ума, папа попробовал отнестись к «Думе» критически. Ему не очень нравились там строки:
“Так тощий плод, до времени созрелый,
Ни вкуса нашего не радуя, ни глаз,
Висит между цветов, пришлец осиротелый,
И час их красоты — его паденья час! “ (с)
Папа заметил, что строфа нелогична: «до времени созрелый» плод оказывается «пришлецом осиротелым», хотя появился слишком рано. Я постаралась объяснить, что художественный образ логичным быть не обязан, чем папу удивила.
Папа был совсем не религиозным человеком, во всяком случае – большую часть жизни, но умер во время, которое считается для верующих христиан благоприятным – почти перед началом Страстной недели. Может быть, это такое косвенное свидетельство, какой он был хороший человек. Мы с мамой не догадывались, в какой он опасности, так как у него внезапно начались боли, но при этом не было температуры.
И мы, конечно виноваты перед ним.
Папа нечаянно испортил мне юбилей, с которым поздравил бы меня, - двадцатилетие защиты кандидатской, так как умер за два дня перед тем. Что же, в моей жизни получается еще одно напоминание о диалектике счастья и несчастья. Не случай мудрствовать.
Пусть он будет теперь счастливее, чем был на земле. А мы будем лучше любить его.
Папа - Сергей Владимирович Ржевский (02.01.1951 - 05.04.2023)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980266
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.04.2023
Какой нелепой шутка предстает,
Когда за ней идет внезапно горе!
Сейчас казалось: звездочка, вперед! –
Но следом темноты простерлось море.
И власть свою явило тем сильней,
Чем шутка прежде веселей звучала.
Она усиливает темень. Ей –
Невольно представать беды началом.
Звезда – за тучей. В свой черед – пройти
И этой туче, став воспоминаньем…
Согласны нынче вечность в ней найти,
И плач родится как любви признанье.
09, 13.04.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980193
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.04.2023
Перевод текста песни из репертуара Шарля Азнавура Il faut savoir.
Оригинал:
Charles Aznavour
Il faut savoir encore sourire
Quand le meilleur s'est retiré
Et qu'il ne reste que le pire
Dans une vie bête à pleurer
Il faut savoir, coûte que coûte
Garder toute sa dignité
Et malgré ce qu'il nous en coûte
S'en aller sans se retourner
Face au destin qui nous désarme
Et devant le bonheur perdu
Il faut savoir cacher ses larmes
Mais moi, mon cœur, je n'ai pas su
Il faut savoir quitter la table
Lorsque l'amour est desservi
Sans s'accrocher l'air pitoyable
Mais partir sans faire de bruit
Il faut savoir cacher sa peine
Sous le masque de tous les jours
Et retenir les cris de haine
Qui sont les derniers mots d'amour
Il faut savoir rester de glace
Et taire un cœur qui meurt déjà
Il faut savoir garder la face
Mais moi, je t'aime trop
Mais moi, je ne peux pas
Il faut savoir mais moi
Je ne sais pas
Перевод
Шарль Азнавур
Умей приятно улыбаться,
когда звезда зенит пройдет,
когда приходится признаться,
что в будущем лишь пошлость ждет.
Умей во что бы то ни стало
святыню-гордость соблюсти
и, как бы чувство не держало,
решив уйти, совсем уйти,
с минувшим счастьем расставаться,
взгляд обращать к иным краям…
Судьбе, не плача, покоряться
учу, но не умею сам.
Умей достойно удалиться,
когда окончен пир любви:
не нашуметь, не оскорбиться,
не задержаться за дверьми.
Умей своей всегдашней маской
от сплетен света грусть укрыть
и не позволить злобе вязкой
любви остатки поглотить.
Умей хранить вид безучастья,
как ни страдай душа твоя,
не жертвуй самолюбьем страсти –
но мудрости в любви не требуй от меня.
Умей, умей…но не умею я!
Перевод 2 – 3 декабря 2013.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979277
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.04.2023
Вольный перевод песни Шарля Азнавура “Les comediens”, "Комедианты".
Оригинал:
Les comediens
(texte de Jacques Plante, chanson de Charles Aznavour)
Viens voir les comеdiens
Voir les musiciens
Voir les magiciens
Qui arrivent
Viens voir les comеdiens
Voir les musiciens
Voir les magiciens
Qui arrivent
Les comеdiens ont installе leurs trеteaux
Ils ont dressе leur estrade
Et tendu des calicots
Les comеdiens ont parcouru les faubourgs
Ils ont donnе la parade
A grand renfort de tambour
Devant l'еglise une roulotte peinte en vert
Avec les chaises d'un thеtre a ciel ouvert
Et derriere eux comme un cortege en folie
Ils drainent tout le pays, les comediens
Viens voir les comediens
Voir les musiciens
Voir les magiciens
Qui arrivent
Viens voir les comediens
Voir les musiciens
Voir les magiciens
Qui arrivent
Si vous voulez voir confondus les coquins
Dans une histoire un peu triste
Ou tout s'arrange a la fin
Si vous aimez voir trembler les amoureux
Vous lamenter sur Baptiste
Ou rire avec les heureux
Poussez la toile et entrez donc vous installer
Sous les etoiles le rideau va se lever
Quand les trois coups retentiront dans la nuit
Ils vont renaitre a la vie, les comediens
Viens voir les comediens
Voir les musiciens
Voir les magiciens
Qui arrivent
Viens voir les comediens
Voir les musiciens
Voir les magiciens
Qui arrivent
Les comediens ont demonte leurs treteaux
Ils ont ote leur estrade
Et plie les calicots
Ils laisseront au fond du coeur de chacun
Un peu de la serenade
Et du bonheur d'Arlequin
Demain matin quand le soleil va se lever
Ils seront loin, et nous croirons avoir reve
Mais pour l'instant ils traversent dans la nuit
D'autres villages endormis, les comediens
Viens voir les comediens
Les musiciens
Les magiciens
Qui arrivent
Viens voir les comediens
Les musiciens
Les magiciens
Qui arrivent
Viens voir les comediens
Les musiciens
Les magiciens
Qui arrivent
Viens voir les comediens
Les musiciens
Les magiciens
Qui arrivent
Viens voir les comediens
Les musiciens
Les magiciens
Qui arrivent
Мой перевод:
Озорники
(вольный перевод текста песни Шарля Азнавура ‘Les comediens’. Автор оригинала – Жак Плант)
Вот гости к нам идут,
Пляшут да поют,
Чудеса – их труд,
Озорные.
Вот гости к нам идут,
Пляшут да поют,
Чудеса – их труд,
Озорные.
Чтоб нам – смотреть, поставлен ими помост,
Вот он, с завесой цветной –
Cейчас уныние брось!
И обошли, чтоб не скучать больше нам,
Они предместья гурьбой,
И их гремел барабан.
Фургон зеленый их возле церкви стоит,
И небо в зал, на скамейки, смеясь, глядит,
И на спектакль к гостям торопятся все –
Так желанны везде озорники!
Вот гости к нам идут,
Пляшут да поют,
Чудеса – их труд,
Озорные.
Вот гости к нам идут,
Пляшут да поют,
Чудеса – их труд,
Озорные.
Хоть он не ждал, наказан будет хитрец;
Есть в этой пьесе печаль,
Но все ж счастливый конец.
Много узнать любви придется помех,
И простака будет жаль,
А победит добрый смех...
Хочешь смотреть – так же, как мы, в зал войди,
С нами звезды, а за ней – начала жди,
Третий удар – и распростишься с тоской:
На сцене, в жизни другой – озорники!
Вот гости к нам идут,
Пляшут да поют,
Чудеса – их труд,
Озорные.
Вот гости к нам идут,
Пляшут да поют,
Чудеса – их труд,
Озорные.
Озорники уж разобрали помост,
А нам запомнится день,
Что с ними встречу принес.
Озорники нам пожелание шлют:
Пусть дарит ласку нам тень,
Удачей делится шут!
Уж завтра утром они будут далеко,
И отпустили мы их, словно сон, легко.
Ну, а сейчас вам – путь в ночи продолжать,
А вашим зрителям – спать, озорники!
Вот гости к нам идут
И как поют,
Чудесный труд,
Озорные…
Перевод 03,04.04.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979211
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.04.2023
Это не перевод сонета самого Лоренцо, это я придумала на основе известного эпизода его биографии.
Сюжет: после знаменитого заговора Пацци, приведшего к убийству Джулиано Медичи, брата Лоренцо, папа римский Сикст IV объявил войну Флоренции. Король Неаполя Фернандо/Ферранте I был его союзником. Проявив мужество, Лоренцо отправился в Неаполь; зимой 1479-1480 гг. он вел переговоры с королем Ферранте, дабы разрушить его коалицию с папой. Переговоры шли тяжело, но все же привели к миру между Флоренцией и Неаполем, хотя условия мира и не были для Флоренции выгодны. Сонет - о предполагаемых мыслях Лоренцо во время переговоров.
Сонет от имени Лоренцо Великолепного
И брат убит, и в край пришла война.
Обрушил папа тяжесть отлученья,
Неаполь с ним в союзе… Пораженья
Флоренции тень в будущем видна.
Союз врагов разрушу ли? Трудна
Задача, хоть борюсь за исполненье.
Что, если только блажь – мое стремленье?
Живущим ведомо, как смерть сильна.
Сказал и обновлен. Желаю спорить
С отчаяньем, хоть подошло вплотную.
Неважен я, важна моя отчизна.
Конца, утратив веру, не отсрочить.
Неясно завтра наше. Совершу я,
Что нынче можно, послужу так жизни.
29.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978601
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.03.2023
Однажды в точку обратится час,
А чувство, мысль свой жар уступят слову,
И то, что было столь живым для нас
Другие гордо назовут не новым.
И прошлое еще раз возрастет,
Похвалят с умным видом безразличье,
Но слово жизнь единой бережет
И борется с забвением привычным.
24.03. 2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978073
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.03.2023
В издании – источнике оригинала это стихотворение приписано Лоренцо Великолепному, но в других изданиях его авторство отрицается. Других переводов пока не видела.
Источник оригинала: I Quattro poeti italiani con una scelta di poesie italiane dal 1200 sino a’nostri tempi. Publicati da A.Buttura. Parigi, 1833. P. 668.
Оригинал:
Giustizia
Veggo Giustizia scolorita e smorta,
Magra, mendica, e carca di dolore,
E sento far di lei si poco onore,
Che ha le bilance a pie, la spada torta.
Drieto le veggio andar uno gran scorta
Con fede, carita e vero amore;
Ma l’oro ha oggi in se tanto valore,
Che l’ha ferita a tal ch’e quasi morta:
Ond’ella giace tutta vulnerata
Cogli occhi bassi, e in capo ha un certo velo;
E drieto a lagrimar molta brigata,
Tal che gli stridi vanno infino al cielo:
Ella riman scontenta e sconsolata,
E molti intorno van lasciando il pelo;
Sicche non v’e piu zelo
Di fe, di carita; ma sol nequizia
Regna nel mondo; e piu v’e l’avarizia.
Мой перевод:
Справедливость
Вот Справедливость. Нет лица на ней,
Измождена, подать ей просит скорбно,
Отбросила весы и меч поломан –
Так мало к ней почтенья у людей.
Идет за нею множество друзей –
Жалеют, верят, любят непритворно,
Но золота могущество огромно,
К ней гибель приближает все скорей.
И вот лежит она, от ран страдая,
Глаза закрыла, и неясно в мыслях.
Друзей собранье слезы проливает,
Немолчный плач идет к небесной выси.
Нет мира ей, ей счастья не бывает,
Презрительны приверженцы корысти.
Не видят больше смысла
Жалеть и верить. Низость воцарилась,
И скаредность повсюду укрепилась.
Перевод 16.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977197
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.03.2023
(мой несколько вольный перевод одного из сонетов Лоренцо Великолепного к Лукреции Донати. Самый первый перевод стихов Лоренцо, который я сделала).
Оригинал:
Lorenzo de Medici
Tante vaghe bellezze ha in se raccolto
Il gentil viso de la donna mia,
Ch'ogni nuovo accidente che in lui sia.
Prende da lui bellezra e valor molto.
Se di grata piet; talora ; involto,
Piet; gi; mai non fu si dolce e pia;
Se di sdegno arde, tanto bella c ria
E l’ ira , eh’ amor trema in quel bel volto.
Pietosa e bella ; in lei ogni mestizia;
E se rigano i pianti il vago viso,
Dice piangendo amor : quest' ; il mio regno.
Ma quando il mondo cieco e fatto degno
Che mova quella bocca un soave riso,
Conosce allor qual’ ; vera letizia.
Мой перевод:
Лоренцо де Медичи.
Сонет
Как много прелести в моей любимой!
Все совершенства в ней слились одной,
И каждый случай, добрый или злой,
Глашатай этой истины счастливой.
Застав ее с молитвою святой,
Я вижу, как смирение прекрасно,
А если на душе ее ненастно,
Сама Любовь утратила покой.
Ее печаль прекрасна и нежнa,
Ее красе не страшно быть унылой, -
В своем дворце Венера так грустила.
Но если б мир ничтожный подарила
Ты, милая, своей улыбкой милой,
Другая мне отрада не нужнa.
Перевод - ноябрь 2010 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976682
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.03.2023
Источник оригинала: Lorenzo de’Medici. Canzoniere. OP. Grande biblioteca della letteratura italiana. ACTA.G.D’Anna. Thesis. Zanichelli.
Перевод не очень точный. До того опять читала перевод Александра Триандафилиди (“Лоренцо Медичи и поэты его круга”. Москва: Водолей, 2013) и хотела, чтобы между моим переводом и этим, уже существующим и мне известным, были отличия.
Оригинал:
Quanto sia vana ogni speranza nostra,
quanto fallace ciaschedun disegno,
quanto sia il mondo d’ignoranzia pregno,
la maestra del tutto, Morte, il mostra.
Altri si vive in canti e in balli e in giostra,
altri a cosa gentil muove l’ingegno,
altri il mondo ha e le sue opre a sdegno,
altri quel che drento ha, fuor non dimostra.
Vane cure e pensier’, diverse sorte
per la diversità che dà Natura,
si vede ciascun tempo al mondo errante.
Ogni cosa è fugace e poco dura,
tanto Fortuna al mondo è mal costante;
sola sta ferma e sempre dura Morte.
Мой перевод:
Надежды наши привечаем зря,
Всяк замысел уверенных обманет,
Те в большинстве, кто ничего не знает, —
Смерть показала, надо всем царя.
Иных игра да песня веселят,
Иные ум, трудясь, обогащают,
Иные все творенье презирают,
Иные тайну о себе хранят.
По-разному нам заблуждаться можно:
Разнообразье вложено Природой
В мир, существующий не в постоянстве.
Что б не пришло к нам, быть его уходу.
Недолго длится и изменит Счастье,
Смерть — не на время и всегда надежна.
Перевод 11.03.2023
P.S. Может быть, этот сонет Лоренцо тоже можно сравнить c шекспировским 66-м сонетом. Здесь тоже перечисляются злоключения мира и человека, часто – по вине самого человека. Но в конце нет того, что удерживало бы лирического героя в несовершенном мире. Здесь лирический герой просто принимает всеобщую конечность как данность. Этим, видимо, и утешается.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976681
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.03.2023
Источник оригинала: Comento de’miei sonetti de Lorenzo de’Medici. Letteratura italiana Einaudi. Edizione di riferimento: in Opere, a cura di Tiziano Zanato, Einaudi, Torino, 1992.
Перевод не очень точный. До того читала перевод Александра Триандафилиди (“Лоренцо Медичи и поэты его круга”. Москва: Водолей, 2013) и хотела, чтобы между моим переводом и этим, уже существующим и мне известным, были отличия.
Оригинал:
Spesso mi torna a mente, anzi già mai
si può partir della memoria mia,
l’abito e il tempo e loco, dove pria
la mia donna gentil fiso mirai.
Quel che paressi allora, Amor, tu il sai,
che con lei sempre fusti in compagnia:
quanto vaga, gentil, leggiadra e pia,
non si può dir, né imaginare assai.
Quando sopra i nivosi e alti monti
Apollo spande il suo bel lume adorno,
tali i crin’ suoi sopra la bianca gonna.
El tempo e ‘l loco non convien ch’io conti,
ché dove è sì bel sole è sempre giorno,
e paradiso ove è sì bella donna.
Мой перевод:
Я часто вспоминаю – не забыть! –
Как, где увидел милую впервые,
Как глянула она, какими были
Одежды… Мигу прочь не отступить.
Тебе, Любовь, об этом говорить:
Вас с нею никогда не разлучили.
Красу и чистоту ее бессильны
Речь описать и мысль – вообразить.
Заснеженные горы Аполлон
Лучами гладит. Золото волос
Сияло так над белым одеяньем.
А час и место скрою. Ведь закон:
Свет солнечный, явившись, день принес,
Здесь дивная – и место стало раем.
Перевод 10.03. 2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976581
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.03.2023
Предисловие. Возлюбленную Овидия, изображенную в его “Любовных элегиях”, зовут Коринна. Есть авторитетное мнение, что это может быть собирательный образ. В “Скорбных элегиях” Овидий сообщает, что его, действительно, вдохновила женщина, которой он дал ложное имя Коринны. Так звали греческую поэтессу V в. до н.э., учительницу Пиндара; лишь фрагменты творчества Коринны сохранились до наших дней.
Зная это, соблазнительно вообразить, что выбор ложного имени для возлюбленной указывает: она тоже пишет стихи.
Игра становится еще занятнее, если помнить вот о чем: Шекспира за поэму “Венера и Адонис” сравнивали при его жизни с Овидием, а популярная, хотя, конечно, совсем не единственная кандидатура на роль прототипа “смуглой леди сонетов” – Эмилия Бассано Ланье/Ланьер, тоже поэтесса. В этом случае, пара повторилась. (;))))
Ниже следует письмо от имени Коринны (из “Любовных элегий”) Овидию, где она предлагает взгляд на лица и события в “Элегиях” со своей точки зрения. Это – распространенный литературный прием. “Элегии” пересказаны не совсем точно (например, совсем опущено упоминание элегии о совместном ужине с уже обманутым мужем). Коринна настаивает, что Овидий также неточен в своем изображении действительности. Но как она его, так и он ее, пусть спустя время, вдохновил.
Коринна – Овидию
Красноречивый Назон! Изгнаннику пишет Коринна –
Ты мне бессмертье сулил, именем этим назвав.
Право, не знаю, может ли сбыться: ведь мир столь изменчив.
Верным быть клялся и ты – все ж мне не раз изменил
И, словно ветер, увертлив, изменам нашел оправданье.
Ныне посланья любви шлешь ты законной жене.
С Понта призыв к ней, к ней – плач, чтоб Цезаря лучше просила:
Пусть ненадежного он в Рим поскорее вернет.
И героинь полусказочных пел ты в стихах добродетель…
Горем настигнут в годах, юность свою позабыл.
Не отречешься, хитрец! Тебе я все вины припомню,
Совесть, как прежде, пусть спит – память твою пробужу!
Скромной девицей была я, послушной родительской воле...
Девам нужно признать: бывает покорность во вред.
Коль неразумен приказ, и жизнь погубить нашу может
Промах родительский – так вышло, увы, и со мной.
Я же, по юности лет, не смогла бы несчастья предвидеть:
Дева, сделалась я богатого старца женой.
Так и овечку-бедняжкку ведут к алтарю на закланье –
Смерти навстречу она, правды не зная, идет.
Если бы знала, что ждет ее, прочь бы, к спасенью, бежала...
Ложе несчастно – и ваш почтеньем не будет сыт брак.
Но без почтенья и ложе счастливое будет мученьем.
Оба нам в браке нужны. Будут ли? как угадать?
Первую истину горькую, с мужем пожив, я узнала,
Опыт общенья с тобой горькой второй научил.
Я утешалась поэзией, слово любя всей душою.
Тут в воздыхатели мне ты подвернулся, поэт.
Речь вдохновенно повел, предстал ты поклонником верным.
Речи твоей, как стихам, внимала я, мужу верна.
Если поверить всему, о чем повествуют нам книги,
Вымысел правдой наречь – как сможем жизнь продолжать?
Помня, где – вымысел, в нем утешенья искать безопасно:
Вовсе забыться не даст, временно нас развлечет.
Но обещал ты в стихах ту радость, какой я не знала…
Не поощряла, тверда; ты, опечаленный, ждал.
Я пожалела тебя, но думала все ж образумить,
Чувства страшась своего, с пламенем тайным борясь…
И я явилась к тебе – в распоясанной легкой рубашке,
Был слишком жарким тот день… Помнишь, как встретились мы!
Мой – не последний пример: добродетель в ловушку попалась,
Мня защищенной себя… Страсть путь к победе нашла.
Я продолжаю, Назон. Как сладостно вместе нам было!
Но, удовольствиям вслед, горечь пришлось мне вкусить.
Знаю: любовник-поэт – это зло, из худших зол в мире.
Ищет отнюдь не любви – повода ищет для слов.
Может хвалить красоту, но и ложные вины припишет
Воображенью вослед: главное – чтоб не молчал.
Но не болтун он простой, он – преданный жрец Аполлона.
Слово он жизни дает, ищет и жизнь он в словах.
Ложное имя в стихах ненадежной стало защитой.
Мужа смогли обмануть, прочих знакомцев – не всех.
Те, кто сумел угадать, что тебе я в любви уступила,
Стали распутной считать. Сводня подкралась ко мне.
На совращавшую речь отвечала я гордым молчаньем,
Но услыхал сводню ты, ревностью был побежден.
Что показалось тебе, то принял как истину сразу,
А поспешил почему? Сводню хотел описать.
Сдержанность – скука одна. Ты в сердцах растрепал мне прическу.
После о том пожалев, каялся также в стихах.
Зря и в корысти меня обвинил – мол, требую платы.
Нет, возмещения лишь – ведь причинил ты мне вред.
Дальше не лучше пошло. Устал ты красой восхищаться.
Как я лишилась волос, миру поведал, смеясь.
Вообразил ты, что коль понесу, то избавлюсь от плода
И, испугавшись, о том с подлинной грустью писал.
А похвалы… Как доброй подруге их ждать от мужчины,
Если он мог заявить: к каждой с любовью влекусь?
Эту ты выбрал за что? Сам причины теперь умаляешь.
Ты, не желая узды, верность открыто презрел.
Знаем, как Пенелопа сумела пройти испытанье
С мужем в разлуке, хотя не был ей верен Улисc.
Но что бы было, когда б Пенелопа однажды узнала,
Что с посторонними муж слишком болтает о ней?
Что беспощадно женские тайны ее раскрывает
И сочиняет еще, чтоб был занятней рассказ?
Может, она б и осталась верна – и был бы славнее
Подвиг ее. Не любой столько терпенья дано.
Помню, что в книге твоей ей мерещатся мужа насмешки
Над простотой ее лишь. Многих придирок не ждет.
Долго терпев, я все же решила: забаву продолжим.
Ловко придумывал ты – стану и вправду такой.
Сам говорил, что сильней от препятствия пламя желанья.
Больше препятствий создам, твой исполняя совет.
Щедрый любовник! Тебе мастерицу причесок припомню,
Как и других, на кого взгляд перевел ты с меня.
Был поначалу своей озорницей ты даже доволен:
Я пожелала сама сжиться со словом твоим.
Но победила тревога. Моих ты измен испугался,
Понял, как связан со мной – стал по-другому писать:
Будто тебе я мила за то же, за что ненавистна,
Будто развратна, темна… помню, где так ты сказал.
Ранее ты легкомысленным был, теперь же страданье
Обогатило стихи – вот, я тебе помогла.
А огорченье еще: Венера явила суровость
И покарала тебя, слабость мужскую наслав.
Как устыдился ты! Но в стихах и об этом поведал,
Я ж лишь сердиться могла. Зачем ты мне нужен такой?
Годы прошли безвозвратно. Троих мужей я сменила,
Были еще и друзья… кое-какой опыт есть.
Ту, что стихи вдохновила, стоит жалеть, несомненно:
Скорый, поверхностный суд ей – по стихам, и чужим.
Если она добродетельна, будет считаться жестокой,
А о воспевшем ее скажут: поэт близорук.
Если не столь безупречна, ее побранят за пороки,
Преувеличено что, не пожелают гадать.
Если отвергла поэта за ветреность, нрав его зная,
Не осторожной она, а неразумной слывет.
Чаще не жалость внушает она, а заметную зависть:
Хочется прочим в стихи. Как удивляюсь тому!
Все же, Назон, может статься, стихов твоих жизнь будет долгой.
Жадно читать о любви будут, пока Рим стоит.
С прочным часто небрежны, его данным навеки считая.
Хрупкое же охранят, легкой безделкой прельстясь.
Так и подругу твою, хоть под именем ложным, запомнят,
Станет охочий судить… Но знать наверно нельзя.
Прежде в Сульмону ты звал меня, в округ, водою богатый.
Нынче, чтоб ехать к тебе, за море я не пущусь,
Но ты со мною, Назон. В воспоминаньях – со мною.
Cтранно мне это признать… все-таки помню тебя.
11.02.2023 - 18.02.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974331
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.02.2023
Чувствуя силу свою, на море буря резвится.
Буре противясь, корабль в ссылку поэта везет.
В страхе поэт, но порой невольно любуется бурей,
Зная опасность ее, и красоту видит он.
Помнит о ссылке своей. Удручен приговором. В неволе.
Тщится вперед посмотреть, помнит с тоской о семье...
Средь угрожающих волн мал человек и ничтожен,
Но, чтоб об этом сказать, слово находит поэт.
Слаб человек, но поэт удивил неожиданной силой:
Страх и метанья свои в строки умел обратить.
Он, сокрушенный, судьбы превращение переживает:
Берег счастливый - вдали, берег неясный - вдали.
И, хоть уверен уже, что слова его жить будут долго,
Он бы не мог утверждать, что в безопасности сам.
Что приключится с ним дальше, не знает - но мы это знаем.
Час его бури морской уж завершился для нас.
Крикнуть ему я хочу: потерпи! Натешится море!
Будет спокойней нести к цели известной тебя,
И, хоть тебе немила, цель стихам твоим новым послужит:
Новые темы найдешь; обогатишься, теряв.
Ты о любви, как о чувстве, разлукой проверенном, скажешь
И, благодарный, не раз в горе ободришь жену.
Много друзей привлечешь и получишь в беде состраданье,
Чтобы привет тебе слать, столько протянется рук!
Крикнуть бы так - только он не услышит. Играет с ним море!
Вечность еще в стороне, горестный тянется миг.
Если бы он услыхал, утешения мог бы отвергнуть.
Переживает, что есть; в будущем - слышим его.
13. 03, 28.05.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974329
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.02.2023
Оригинал текста песни:
Ricchi e Poveri.
Venezia
Venezia con la faccia imbronciata
Col trucco agli occhi fatto a matita
Con l’aria trasparente e pulita
Somiglia a te
Venezia, solitaria d’inverno
Ma triste solamente all’esterno
Segnata come un vecchio quaderno
Somiglia a te
Con lei ci si nasce e si muore
Ma il tempo di annoiarsi non c’;
Venezia che sa fare l’amore come te
Venezia con la luna nel mare
E i prati colorati di blu
Venezia, come me la puoi amare
Un po’ di pi;
Venezia vestita da sera
Con una collana di stelle accese
Sembra che abbia premura
E in una notte ci vivi un mese
; dedicata a Venezia
Questa canzone com’;
Ma non solo a lei
Un po’ ; dedicata anche a te
Venezia col cappotto di lana
Con gli occhi di un azzurro laguna
E un fiore come portafortuna
Somiglia a te
Venezia con le labbra salate
Che posa per la fotografia
Venezia con le ciglia bagnate
Che va via
Venezia vestita da sera
Con una collana di stelle accese
Sembra che abbia premura
E in una notte ci vivi un mese
; dedicata a Venezia
Questa canzone com’;
Ma non solo a lei
Un po’ ; dedicata anche a te
Мой перевод:
Ricchi e Poveri.
Венеция
Венеция вокруг смотрит хмуро,
Подкрасила глаза деловито;
Она, где так хорош воздух чистый –
Под стать тебе.
Зимой она гостей не прельщает,
Но грусть, как маску лишь, надевает;
Она – тетрадь, где много писали,
Под стать тебе.
Рожденье – с ней и умиранье,
Но совсем чужда ей скуки пора.
Она страстна, ласкает умело, как ты – она…
Здесь для луны как зеркало – море,
И голубых лугов не забыть...
Как я, могла бы сильнее ее ты любить.
На вечер ее украшенье –
Ее ожерелье, в нем – звезды светят.
Покоя как будто не знает:
За ночь одну проживаем здесь месяц.
Сложил о Венеции песню –
Прислушайся к песне моей,
Не только о ней:
Песня сложена и о тебе.
Венеции пальто шерстяное;
В глазах – лазурь лагуны прекрасна;
Она – с цветком, что носит на счастье…
Под стать тебе.
Венеции соленые губы;
На фото быть эффектной так хочет;
Венеция с ресницами влажными прочь уходит.
На вечер ее украшенье –
Ее ожерелье, в нем – звезды светят.
Покоя как будто не знает:
За ночь одну проживаем здесь месяц.
Сложил о Венеции песню –
Прислушайся к песне моей,
Не только о ней:
Песня сложена и о тебе.
Перевод 01.02. 2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973021
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.02.2023
Pupo
Firenze S. Maria Novella
Оригинал текста песни:
Le luci spente delle due di notte
Passa un barbone con le scarpe rotte
La notte qui non è come a Milano
O a Roma, sempre pieno di casino
Fra quasi un'ora arriva La Nazione
Un ferroviere fischia una canzone
Una signora senza suo marito
La guardo bene, è solo un travestito
Firenze S. Maria Novella sogna
Povera ancora di vergogna
Sembra lo specchio della sua città
Firenze S. Maria Novella almeno
Mi fa sentire un po' sereno
E il portafoglio non mi ruberà
I primi pendolari la mattina
Quest'anno è forte la tua Fiorentina
La colazione con i bomboloni
E guai a chi parla male di Antognoni
Raggio di sole arriva il nuovo giorno
Gente che va giurando un ritorno
Perché a Firenze sulla mia parola
Non vedi niente in una volta sola
Firenze S. Maria Novella è festa
Per lui che va per lei che resta
Per un amore che ritornerà
Firenze S. Maria Novella scusa
Spero di farti una sorpresa
Quando la mia canzone sentirai
Мой перевод:
Два ночи. Тихо и темно, как надо;
вон в рваных башмаках идет бродяга;
ночь не такая, как в Милане модном
и в Риме, казино и баров полном.
Приедет вскоре «La Nazione» выпуск;
вокзальный служащий свистит мотивчик;
синьора одинокая стоит –
а, обознался, это – трансвестит. :-)
Фиренце, Санта Мария Новелла, дремлешь;
ты пока стыдиться не умеешь –
совсем такая, как и город твой;
Фиренце, Санта Мария Новелла, все же
ты меня даже растрогать можешь,
и я спокоен за бумажник свой.
Вот первый пригородный прибывает,
на завтрак пончики в нем доедают.
Для «Фьорентины» этот год отборный,
и Антоньони – наш герой бесспорный.
Восходит солнце, новый день начнется;
кто уезжает, тот сюда вернется:
ведь в нашем городе, поверьте слову,
чудес так много, что приедешь снова.
Фиренце, Санта Мария Новелла – радость:
вернется он, раз она осталась,
и встречу вновь отпразднуют, любя;
Фиренце, как ты живешь, чем теперь ты дышишь?
Скоро ты песню мою услышишь –
пусть мне удастся удивить тебя.
Перевод 8. – 9.12.2013.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972973
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.02.2023
18.
Оригинал:
Действительно ли счастье - краткий миг
И суть его - несовершенство,
И правы ль мы, когда лобзаем лик
Минутного блаженства?
И где оно, мерило наших прав?..
О, жалкое мгновенье,
Когда пчела взлетает с вольных трав
И падает в варенье!
Нам суждено копить тяжелый мед,
И воск лепить, и строить соты.
Пусть счастья нет. Есть долгие заботы.
И в этой жизни милый гнет.
Мій український переклад:
Чи справді щастя – то коротка мить
І суть його – недосконалість,
Чи правильно – немов святе, любить
Таку дрібну тривалість?
І як нам виміряти обсяг прав?..
Нікчемна хвилька втрати,
Коли бджола злітає з вільних трав,
Щоб до варення впасти!
Ось доля наша: мед важкий робить,
Ліпити віск і будувати щільник.
Нехай не щастя – клопіт це невпинний.
І в цім житті люб’язний гніт.
Переклад 20.01.2023
25.
Оригинал:
В меня ты бросишь грешные слова.
От них ты отречешься вскоре.
Но слово - нет! - не сорная трава,
Не палый лист на косогоре.
Как жалко мне тебя в минуты отреченья,
Когда любое слово - не твое.
И побеждает ум, а увлеченье
Отжато, как белье.
Прости меня за то, что я суров,
Что повторяюсь и бегу по кругу,
За справедливость всех несправедливых слов,
Кидаемых друг другу.
Мій український переклад:
У мене грішні ти слова метнеш.
Ти хутко їх зректися побажаєш,
Та слово - не бур’ян, так не зірвеш,
Не листя пале, що на схилі бачиш.
Як жаль мені тебе у зречення хвилини,
Коли слова всі – не твої навмисно.
І розум переміг, а те, що захопило,
Віджате, мов білизна.
Пробач, що я суворим бути зміг,
Пробач повтори – їх не уникаю –
Та справедливість всіх несправедливих слів,
Що одне в одного метаєм.
Переклад 20.01.2023
30.
Оригинал:
Жалость нежная пронзительней любви.
Состраданье в ней преобладает.
В лад другой душе душа страдает.
Себялюбье сходит с колеи.
Страсти, что недавно бушевали
И стремились все снести вокруг,
Утихают,
возвышаясь вдруг
До самоотверженной печали.
20 мая 1986.
Мій український переклад:
Жалість ніжна проникливіша, ніж кохання.
Головне у ній – страждання спільне.
Це душі з душею мука рівна.
Себелюбства повне скасування.
Пристрасті, що щойно вирували,
Прагнули все знищити довкола,
Стихнуть в ній:
піднесення раптове
Їх – у самовідданій печалі.
Переклад 20.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971566
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2023
Сонет о Виттории и Микеланджело
(по мотивам написанного ими друг другу)
«Дражайший друг! «Распятье» в дар от Вас
Все, виденные прежде мной, распяло.
При свете, с лупой, с зеркалом я, право,
В нем вижу совершенство каждый раз.
Все, что творите, восхищает нас.
С ним доброты в прекрасном больше стало.
Вам помощи Господней ожидала,
И Вы надежды превзошли сейчас!»
«Могу изобразить и нас я вместе.
Пусть видят будущие поколенья:
Прекрасная и рядом, жалкий, он…»
Живут они, и на почетном месте.
Мир помнит их – не за одни творенья,
Но также верной дружбой привлечен.
15, 18.01. 2023.
«Распятье», «Христос на кресте» - один из рисунков, сделанных Микеланджело Буонарроти для Виттории Колонна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971374
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.01.2023
Оригинал:
Caminamos pa Belen
y el camino no sabemos,
nos va guiando una estrella
que resplandece en los cielos.
Y San Jos; va con ella
que le sirve de consuelo
llegan a pedir posada
a casa de un mesonero.
— Denos posada, senor,
para la Reina del Cielo.
— Para tan alta senora
no hay en mi casa aposento
no siendo en los portalinos,
donde entra el aire y el hielo.
Ah; se fueron a abrigar
por no hallar otro remedio.
Al cantar el gallo blanco
al cantar el gallo negro
al cantar el gallo blanco
ha nacido el Rey del Cielo.
No naci; en cama de flores
ni tampoco de romero
que ha nacido en un portal
entre la paja y el heno.
Мой перевод:
Нам дорога — в Вифлеем,
Хоть дороги мы не знаем.
Но вожатый наш — звезда,
Cредь небес она сияет.
Со звездой святой Иосиф
Путь сверяет, глаз не сводит.
На дворе, на постоялом
Он, прибыв, ночлега просит.
— Приютишь ли, господин,
Здесь Небесную Царицу?
— Нет, для госпожи столь знатной
Не найдется в доме места.
Разве что пойдете в хлев —
Но терпеть придется холод…
И в хлеву остановились:
В дом другой путь был бы долог.
Прокричал петух тут белый,
Прокричал петух тут черный,
Прокричал петух тут белый, —
И родился Царь Небесный.
Не цветы ему стелили
И в гостинице он не был.
Но родился он в хлеву,
Среди сена и соломы.
Перевод 13.04.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969167
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.12.2022
Попробовала перевести еще одну старинную испанскую песню о смуглой красавице. Поклонник тщетно добивается поцелуя.
Перевод не очень точный. Песня со сложной мелодией.
Оригинал:
Morenica, dame un beso
Morenica, dame un beso.
—;Como es esso?
Aquesto que has oydo
—Oxe, ;afuera!
No se;is tan atrevido,
mirad que no soy quien quiera.
-Dame lo que te demando,
no seas desagradecida,
mira que tienes mi vida,
continuamente penando,
y pues t; me tienes preso.
Dame un beso,
que de merced te lo pido.
Мой перевод:
- Ну, смугляночка, поцелуй же...
- Но почему же?
- Тебя всей душой прошу я.
- И напрасно!
Лучше бросьте прыть такую...
Я сразу льстецу не сдамся!
- Все ж мою исполни просьбу.
Не будь со мной неблагодарна:
Жизнь моя тебе подвластна,
Так долго я мучим тобою,
Но люблю, хоть мне все хуже ...
Так поцелуй же
И в милости будь прекрасна!
Перевод 27-28.08. 2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968478
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.12.2022
Попробовала перевести еще песню из репертуара the Baltimore Consort’a. (альбом: Adio Espana — Romances, Villancicos, and Improvisations from Spain, circa 1550).
Текст оригинала опубликован в сборнике, известном как 'Cancionero de Uppsala', изданном в Венеции в 1556 г. и найденном в библиотеке Уппсалы в начале XX века.
Героиня песни настаивает, что в ее случае темный цвет никак не означает темной силы. Цитирует "Песнь песней". При этом героиня явно столь же привлекательна, сколь добродетельна.
Источник оригинала: https://es.wikisource.org/wiki/Yo_me_soy_la_morenica
(есть еще много где)
Оригинал:
Yo me soy la morenica,
Yo me soy la morena.
Lo moreno bien mirado
Fue la culpa del pecado,
Que en mi nunca fue hallado,
Ni jamas se hallara.
Soy la sin espina rosa,
Que Salomon canta y glosa,
Nigra sum sed formosa,
Y por mi se cantara.
Yo soy la mata inflamada
Ardiendo sin ser quemada,
Ni de aquel fuego tocada
Que a los otros tocara.
Мой перевод:
Это я, и я - смуглянка,
Я пригожа и смугла.
Смугл красивый был мужчина -
Тот, что стал греха причиной.
Я в паденье неповинна,
И минует зло меня.
Роза без шипов опасных;
Соломон сказал так ясно,
Что черна я, но прекрасна.
Эта песня - для меня.
Куст горящий я, пылаю.
Хоть горю, но не сгораю.
Пламя, что других терзает,
Не касается меня.
Перевод 22.08.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968428
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.12.2022
Очень популярная старинная песня, на Ютубе есть видеозаписи многих исполнений. Я ее слышала в исполнении the Baltimore Consort'a. (альбом: Adio Espana -- Romances, Villancicos, and Improvisations from Spain, circa 1550). Мне она тоже понравилась, и поэтому я ее попробовала перевести.
Но для перевода, к сожалению, пришлось сличать испанский оригинал и английский перевод, так как в оригинале не все слова испанские. Строфы с этими словами в переводе взяла в квадратные скобки.
Цель перевода была: сделать так, чтобы текст ложился на мелодию.
Источник оригинала и английского текста, с которым он сверялся:
Оригинал:
Morena me llaman,
yo blanca naci,
de pasear, galana,
mi color perdi.
D'aquellas ventanicas,
m'arronjan flechas.
Si son de amores,
Vengan derechas.
Vestido de verde
y de alteli.
Qu'ansi dize la novia
con el chelibi.
Escalerica le hizo
de oro y de marfil.
Para que suba el novio
a dar qiddushim.
Dizime galana
si queres venir?
Los velos tengo fuetres,
non puedo yo venir.
Morena me llama,
El hijo del rey.
Si otra vez me llama
Yo me voy con el.
Morena me llaman
los marineros.
Si otra vez me llaman
yo me voy con ellos.
Morena me llaman,
yo blanca nazi.
El sol del enverano
a mi me hizo ansi.
Мой перевод:
Смуглянка
(песня сефардов)
Смуглянкой зовусь я,
Светлой родилась.
А смугла от солнца,
Погуляв не раз.
Вижу: мне из окон
Угрожают стрелы.
Коль из глаз влюбленных,
Цель избрали верно.
[Вот наряд из тканей
Красных и зеленых.
Говорит невеста
С женихом влюбленным.
Лестница из злата
И слоновой кости,
Чтоб взойти в день свадьбы
Милому к ней гостю.]
- Скажи мне, красотка,
Ты пойдешь со мной?
- Скромность соблюдаю,
Не пойду с тобой.
Смуглянку окликнул
Королевский сын...
Позовет еще раз -
Так пойду я с ним.
Крикнули "Смуглянка!"
Путники морские.
Позовут еще раз -
Так пойду я с ними.
Смуглянкой зовусь я,
Светлой родилась.
А смугла я, летом
Погуляв не раз.
Перевод 19.08. 2021
Примечание: строку Los velos tengo fuetres (буквально "У меня густые покрывала") решила передать иносказательно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968426
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.12.2022
Наверное, самая популярная испанская рождественская песня. Приписывается Матео Флеча Старому (Mateo Flecha el Viejo). Мелодия у нее плясовая.
Оригинал:
Riu, riu, chiu
de Anonimo
Atribuido a Mateo Flecha el viejo
Riu, riu, chiu, la guarda ribera,
Dios guard; el lobo de nuestra cordera.
El lobo rabioso la quiso morder,
Mas Dios poderoso la supo defender,
Qu;zole hazer que no pudiesse pecar,
Ni a;n original esta virgen no tuviera.
Riu, riu, chiu, la guarda ribera,
Dios guard; el lobo de nuestra cordera.
Este qu’es nas;ido es el gran monarcha,
Christo patriarcha de carne vestido.
Anos [Ha nos] redimido con se hazer chiquito,
Aunque era infinito, finito se hiziera.
Riu, riu, chiu, la guarda ribera,
Dios guard; el lobo de nuestra cordera.
;ste viene a dar a los muertos vida,
Y viene a reparar de todos la cayda;
Es la luz del dia aqueste mo;uelo,
Este es el cordero que San Juan dixera.
Riu, riu, chiu, la guarda ribera,
Dios guard; el lobo de nuestra cordera.
Muchas profec;as lo an profetizado,
Y a;n en nuestros d;as, lo hemos alcan;ado,
A Dios humanado vemos en el suelo,
Y al hombre en el cielo porque’l lo quisiera.
Riu, riu, chiu, la guarda ribera,
Dios guard; el lobo de nuestra cordera.
Mira bien que os cuadre que ansina lo oyera,
Que Dios no pudiera hazerla m;s que madre;
El qu’era su Padre, oy d’ella nas;i;,
Y el que la cri;, su Hijo se dixera.
Riu, riu, chiu, la guarda ribera,
Dios guard; el lobo de nuestra cordera.
Yo vi mil gar;ones que andavan cantando.
Por aqu; volando haziendo mil sones,
Diziendo a gascones, Gloria sea en el cielo,
Y paz en el suelo pues Jes;s nas;iera.
Riu, riu, chiu, la guarda ribera,
Dios guard; el lobo de nuestra cordera.
Pues que ya tenemos lo que desseamos,
Todos juntos vamos presentes llevemos;
Todos le daremos nuestra voluntad,
Pues a se igualar con nosotros viniera
Riu, riu, chiu, la guarda ribera,
Dios guard; el lobo de nuestra cordera.
Мой перевод:
Риу-риу-чи-у
Риу-риу-чи-у, распевайте громко,
Радуйтесь: Господь овечку спас от волка.
Враг ее, прожора, думал погубить,
Но сумел Господь овечку защитить.
Захотел ее столь чистой сотворить,
Чтобы первородного греха не знала.
Припев:
Риу-риу-чи-у, распевайте громко,
Радуйтесь: Господь овечку спас от волка.
Нынче царь родился истинно великий,
Плотью облеченный сам Христос — владыка.
Бесконечный спас нас, сделавшись конечным,
Ныне величайший нам явился в малом.
Припев
Он дарует мертвым новое рожденье,
Поднимает тех, чей жребий был — паденье.
Тот младенец — свет, что людям светит ясно,
Так сбылись слова Святого Иоанна.
Многие пророки это предвещали,
Мы же в наши дни то чудо увидали, —
Богочеловека по земле ходящим –
Он велел: и небо нам открыто стало.
Припев
В правду этих слов поверьте сердцем все вы:
Более, чем мать, — Она, Святая Дева:
ведь Ее отец рожден был от Нее,
Господа вскормила, сыном называла.
Припев
Тысячами Божьи ангелы слетались,
Ангельские песни в небе раздавались,
Пастухам они явили радость свыше –
Ту благую весть, что для земли настала.
Припев
Главное для нас исполнено желанье —
Так почтим Младенца щедрыми дарами.
Сердцем и душой поклонимся ему –
Бога с человеком милость уровняла.
Перевод 26.05. 2015
Буквальный перевод двух последних строк пятой строфы: «Тот, кто был Ее отцом, сейчас родился от Нее, и тот, кто Ее создал, зовет себя Ее сыном».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967524
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.12.2022
Пусть не спит очаг зимой,
Поболтай, Кола, со мной!
Поделись, как выживать,
В горе — сердце сохранять,
Боль терпеть, но жизнь — любить,
Очерственьем ей не мстить.
Опыт твой — наука нам…
— Не тебе, боюсь, мадам!
Хоть на голос мой придешь,
Но, послушав, спор начнешь.
Я в рассказах — по душе,
В рассужденьях — чужд уже.
День погожий. Пару строк
Протопчи: вот лист-снежок.
А гуляя, не скучай,
Любо что — так примечай
И любуйся… Будешь знать
Способ мой весну призвать.
30.01.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967326
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.12.2022
Сложно, но красиво
(на мотив английской сказки "Владыка из владык")
(Это рассказывает служанка, которой хозяина жалко).
Поступала я на службу.
Начал барин объяснять,
Как в его хозяйстве нужно
Все, что есть, мне называть.
- Как ко мне ты обратишься?
- Вы хозяин для меня.
- Обращайся так, малышка:
Главный После Короля.
Этот важный зверь пушистый,
Что на ложе прикорнул,
Назван мною не без смысла
Знатной дамою Мур-Мур.
Ну, а кто всегда с ним в ссоре?
- Пес, что охраняет дом...
- Он умеет и другое:
Здесь - Податель Трости он.
А в камине что сверкает?
Для чего - поленья дров?
- Там огонь, я полагаю...
- Стая Красных Голубков.
В этой чашке что ты видишь?
- Только воду вижу здесь.
- Имя новое услышишь:
Жизнь Лазурная, заметь!
Учит барин, не смеется...
Я узнала наконец,
Что хозяйский дом зовется
Без Пяти Минут Дворец.
Барин понял, что смущаюсь.
- Не робей - прими, дитя:
Я украсить мир пытаюсь,
Путь к тому в словах найдя.
Мир как есть бывает скучен
И порой несправедлив...
Удивим его, улучшим,
В нем названия сменив.
Знаешь, что играть словами
Люди могут и для зла...
Имена изобретаю,
Чтоб причудливей была
Жизнь и ярче... Не обмана
Я ищу, а красоты.
Пусть меня сочла ты странным,
Видишь: помыслы чисты.
Мне сначала трудно было
Так судить, как господин...
Я уже почти привыкла -
Случай помешал один.
На беду Податель Трости
Раз за дамою Мур-Мур
Гнался, да и свечи сбросил...
Как огонь тут полыхнул!
Ах, неправильно сказала!
Стая Красных Голубков
Тут взлетела... Страшно стало;
Спал... в челне прекрасных снов
Был тогда, совсем спокоен,
Главный После Короля.
Что стряслось, не сразу понял,
Хоть ему кричала я,
Что должны мы поскорее
Жизнь Лазурную носить:
Голубки, на воле рея,
Могут полностью спалить,
Уничтожить беспощадно
Без Пяти Минут Дворец.
Поторапливаться надо:
Угрожает нам конец...
Дом спасли мы. Но уныло,
Барин мой теперь глядит...
Как же все звалось красиво!
Красота в словах - вредит?
28-29.07.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967138
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.12.2022
Ложная отрава
(на сюжет японских сказки и фарса)
Пускай умерит хвастовство ловкач!
Хитрец считает: всех я проведу,
Но все-таки найдется, кто хитрее.
В своем именье жил один хозяин.
Свет обойдешь - другого не найдешь
Такого скряги. Он слугу держал
И жаловал его ничтожно мало,
Изобретая разные предлоги.
Ну, а слуга в отместку плутовал:
Не раз он тайно забирался в погреб
И лакомился тем, что там хранилось.
Вот как-то уезжал хозяин в город.
Зовет слугу: "Мошенник! Вот горшок.
В нем страшный яд. Когда хоть ветерком
Повеет от него - тебе конец!
Его оставлю я. Будь осторожен!"
Слуга задумался: "Ведь дорожит
Хозяин мной: предупредил о яде.
Однако, что за яд и для чего?
Неужто мой хозяин отравить
Кого-то хочет? Это дело злое!
А может ли настолько сильной быть
Отрава, чтобы даже ветерок
Опасным был, коль дует от нее?
Уж не был ли обманут мой хозяин?"
Велик сперва был страх, но любопытство
Все ж оказалось посильней. Колеблясь,
Слуга горшок открыл - остался жив.
На яд он поглядел - и ничего.
Подумал: "Да, хозяин обманулся,
А у отравы - аппетитный вид,
Так всю и съел бы!" Он еще боролся,
Потом решил: видать, моя судьба
Отведать этого - не буду спорить.
Решив, попробовал - совсем немного...
Что ж: вместо яда оказался мед!
Его хозяин думал уберечь,
Отвадить любопытного слугу,
Затем и скрыл он мед под видом яда.
Съев весь горшок, слуга придумал способ
Хозяину проступок объяснить
Так, чтобы наказания избегнуть.
Вернувшись, застает его хозяин
Лежащим на полу и как от боли
Стенающим. "Кончаюсь, господин!
Любимую я вашу статуэтку
Разбил нечаянно! Себя казню:
Отраву съел, оставленную вами.
Мой грех, и я избрал себе возмездье!
Пускай пока мой не спешит конец,
Но, верно, приближается. Прощайте!"
Хозяин понял, что слуга хитрит,
Рассвирепев, хотел пороть его,
Но думает: "Вот жизнь! Хотел сберечь
Я мед - и статуэтку с ним утратил.
Предосторожность навредила мне же.
Но учат нас, что мир - всего лишь сон,
Мой сон о бережливости прошел.
Так будем же в невзгодах улыбаться!"
Решил хозяин - и простил слугу,
На все имение он задал пир
И с той поры уж был куда щедрее.
04-05.09.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967137
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.12.2022
Вірш Мікеланджело Буонарроті для Вітторії Колонна - видатної італійської поетки, його близького друга.
Оригінал:
Un uomo in una donna, anzi uno dio
per la sua bocca parla,
ond'io per ascoltarla
son fatto tal, che ma' pi; sar; mio.
I' credo ben, po' ch'io
a me da lei fu' tolto,
fuor di me stesso aver di me pietate;
s; sopra 'l van desio
mi sprona il suo bel volto,
ch'i' veggio morte in ogni altra beltate.
O donna che passate
per acqua e foco l'alme a' lieti giorni,
deh, fate c'a me stesso pi; non torni.
Мій переклад:
В особі жінки мовить чоловік
Чи навіть Бог, і диво учинила:
Така її чудова мови сила,
Що сам я з-під своєї ж влади втік.
Та переміну цю хвалити звик:
Той вільний «я» став ліпший, став мудріший,
Мене колишнього тепер жаліє.
І вид прекрасний до душі проник,
Та потяг цей від пристрасті чистіший:
Що врода інших? – cмерть її розвіє.
О, пані, що так змінювать уміє,
В огні і водах душі Ви спасайте,
Але мене мені не повертайте!
Переклад 03.-04. 03. 2015
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966934"]Мій російський переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2022
Стихи Микеланджело Буонарроти для Виттории Колонна - выдающейся итальянской поэтессы, его близкого друга.
Оригинал:
Un uomo in una donna, anzi uno dio
per la sua bocca parla,
ond'io per ascoltarla
son fatto tal, che ma' pi; sar; mio.
I' credo ben, po' ch'io
a me da lei fu' tolto,
fuor di me stesso aver di me pietate;
s; sopra 'l van desio
mi sprona il suo bel volto,
ch'i' veggio morte in ogni altra beltate.
O donna che passate
per acqua e foco l'alme a' lieti giorni,
deh, fate c'a me stesso pi; non torni.
Мой перевод:
Она – жена, но муж в ней говорит,
И даже божество; и так случилось:
Cо мной, внимавшим, чудное свершилось,
Кто мною был – мне не принадлежит.
Я, право, рад, и чудо не страшит:
Тот бывший «я», вознесшись, стал мудрее,
Он с жалостью вниз смотрит на меня.
И так влечет ее прекрасный вид,
Что мыслить суетно уже не смею:
В красе других лишь смертность вижу я.
Спасительница дивная моя,
В огне и водах к счастью Вы ведете,
Пусть мне меня назад Вы не вернете!
Перевод 03.-04. 03. 2015
Перевод опубликован на бумаге в сборнике: И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. – С.10 (внутри биографической справки о Виттории Колонна).
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966935"]Мій український переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966934
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.11.2022
Снег первый звонких строф внушает много,
И первые цветы не меньше хвалят.
«Не стало скучно подпевать вам году?»
Порой услышишь, но не возглас «Хватит!»
Не подпевать… Скорее — отзываться.
Не в датах дело и не в перемене,
А в признаках желанных: улыбаться
В них людям хочет нужное свершенье.
Слагатель строф в себе порой замкнется,
Но с обновленьем мира вспоминает:
Он — мира часть. Благодарить возьмется,
Цветок и снег как добрый зов читает.
22, 25. 11. 2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966587
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.11.2022
Вот он танцует, году - на прощанье;
Хоть долго ждали, все-таки - внезапный;
Цвет белый хочет с пестротой обняться;
И не зовут смотреть, но взгляд чаруют.
Вот он устал, но танец продолжает;
Сейчас - движенье словно поневоле:
Окончим мы, еще добросив точек
Причудливых - и старое отпустим.
Вот он утих. И тянутся деревья,
Белея, к небу, словно за обновку
Благодарят. А паузе уж скоро
Пройти, и начинаться новым танцам.
19.11. 2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966131
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.11.2022
Вірш, приписуваний англійському і шотландському королю Карлу I.
Оригінал:
Upon a Quiet Conscience
Close thine eyes and sleep secure,
Thy soul is safe, thy body sure;
He that guards thee, he that keeps,
Never slumbers, never sleeps.
A quiet conscience, in a quiet breast,
Has only peace, has only rest:
The music and the mirth of kings
Are out of tune, unless she sings.
Then close thine eyes in peace, and rest secure,
No sleep so sweet as thine, no rest so sure.
Рядок 4 нагадує фрагмент одного з псалмів:
«3. Він не дасть захитатись нозі твоїй, не здрімає твій Сторож: 4.
оце не дрімає й не спить Сторож ізраїлів!» Псалом 121, переклад І. Огієнка».
Мій переклад:
Чисте сумління
Без тривоги засинай,
Ні гріха, ні ран не знай.
Хто тримає й захистить,
Не дріма Той і не спить.
Сумління чисте тільки нам
Дасть спокій, дасть відраду — снам.
Бо ґвалт — веселощі царів,
Якщо його не вступить спів.
Тож без тривоги міцно засинай,
Солодкі сни, спочинок певний знай.
Переклад 18.09.2017
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966049"]Мій російський переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2022
Стихотворение, приписываемое английскому и шотландскому королю Карлу I.
Оригинал:
Upon a Quiet Conscience
Close thine eyes and sleep secure,
Thy soul is safe, thy body sure;
He that guards thee, he that keeps,
Never slumbers, never sleeps.
A quiet conscience, in a quiet breast,
Has only peace, has only rest:
The music and the mirth of kings
Are out of tune, unless she sings.
Then close thine eyes in peace, and rest secure,
No sleep so sweet as thine, no rest so sure.
Строка 4 напоминает фрагмент одного из псалмов:
«3. He will not suffer thy foot to be moved: he that keepeth thee will not slumber. 4. Behold, he that keepeth Israel shall neither slumber nor sleep». Psalm 121, King James Bible.
(«3. Не даст Он поколебаться ноге твоей, не воздремлет хранящий тебя; 4. не дремлет и не спит хранящий Израиля». Псалом 120, Синодальный перевод).
Мой перевод:
Чистая совесть
Без тревоги засыпай,
Ни греха, ни ран не знай.
Он, Кто держит, Кто хранит, —
Тот не дремлет, Тот не спит.
Лишь чистой совести одной
Дан прочный мир и дан покой:
Разлад в веселии царей,
Коль в их пиру не петь и ей.
Так без тревоги крепко засыпай —
И сладостному сну помех не знай.
Перевод 18.09.2017
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966050"]
Мій український переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966049
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.11.2022
В этом историческом стихотворении, которое я попробовала перевести, все тот же Роберт Девере, граф Эссекс, в ожидании казни приносит покаяние в грехах и выражает надежду на спасение души. Как можно ожидать, стихи печальны и в них звучит мощный религиозный порыв. Тело спасти нельзя, остается надеяться, что душа спасется. Нечто вроде последнего слова осужденного, но пространного и в форме стихов. Однако последнее слово должно быть обращено к свидетелям казни, а здесь лирический герой обращается больше всего к Богу.
В антологии, где я эти стихи нашла, они приводятся как сочинение самого Эссекса, но в других просмотренных источниках говорится, что это скорее всего элегия в его память, написанная от его имени.
Замечу, что атрибуция стихов, написанных от первого лица, влияет на их восприятие. Если в стихах говорит сам Эссекс, стихи звучат как искреннее покаяние; если же они написаны от его имени, то могут быть прочитаны как реестр его грехов - есть ему в чем каяться - и как использование его судьбы в качестве повода для религиозного поучения, хотя высказана и надежда на всевышнее прощение для него.
Источник оригинала: Elizabethan Poetry: An Anthology (Dover Thrift Editions), edited by Bob Blaisdell, 2005.
Оригинал:
Essex's Last Voyage to the Haven of Happiness
Welcome, sweet Death, the kindest friend I have,
This fleshly prison of my soul unlock;
With all the speed Thou can'st, provide my grave,
Get an axe ready and prepare the block;
Unto the Queen I have a debt to pay
This February five-and-twenty day.
Come, Patience, come, and take me by the hand,
And, true Repentance, teach mine eyes to weep;
Humility, in need of Thee I stand,
My soul desires Thy company to keep;
Base worldly thoughts, vanish out of my minds,
Leave not a spot of you nor yours behind.
Unto Thy glory, Lord, I do confess,
Vain worldly pleasures have my youth misled;
I have inclined to lust and wantonness,
My sins are more than hairs upon my head;
Without, within, and round on every side,
Folly, uncleanness, vanity and pride.
Forget, forgive, let not Thy wrath incense!
Sweet Savior Christ, my mediator be;
O pity Lord, O pardon mine offence!
From throne of grace let Mercy look on me!
View not the evils in Justice I have done,
Lay all my faults on thy sin-saving Son!
And, Lord, let my corruptions never rise,
As witnesses of horror, wrath and fear;
Though sin hath suited me in Hell's disguise,
Grant me the wedding garment saints do wear,
Sweet Jesus, make Thy blood the only mean,
To wash my stained soul unspotted clean.
Pour on my heart the sweetest streams of grace,
And feed my hungry hopes with heav'nly love;
From my complaint turn not away Thy face,
Reach me Thy hand to lift my thoughts above,
That I before Thy presence may appear,
Although this filthy lump of flesh stay here.
Before I had a being, life or breath,
By Thy great goodness I obtained creation;
When I was captive in the jail of death,
Thy mercy did redeem me to salvation;
Thou wounded was, to heal the wounds Sin gave me,
And Thou didst die, only of love, to save me.
O Lord, assist this, my most needful hour,
Strengthen my weakness with Thy wondrous might,
At our end, Satan's busiest with his power,
Aid me in this last combat I shall fight;
Help Heaven's King, for if Thy hand be by,
I know Hell's coward will with terror fly.
And, Lord, forgive me this last bloody sin,
That lies so heavy on my tired soul;
By which so many of my friends have been,
Brought in Death's danger by the Law's control;
Offending God, our prince, the Realm of State,
Unto the ruin of our honor's date.
But, Jesus, I do come with faith to Thee,
My Death's my life, Thy mercy is my merit;
From slavish sin I now enlarged shall be,
Eternal joys perpetual to inherit;
Thou art the work, Thou art the corner stone,
On Thee I rest, on Thee I build alone.
Now am I ready in the Tower to die,
And there my death and burial let me have;
Where great ambitious lords do headless lie,
As Norfolk's duke, and Gilford Dudley's grave;
Northumberland, Buckingham, and Lord Gray,
Who lost their heads as I must do this day.
Time's come, Death calls, now soul on Christ lay hold,
Sue with an humble pity-pleading voice;
Poor straying sheep, hie thee unto the fold,
Thy coming home makes angels to rejoice;
Come, blessed spirits, come in Jesus' name,
Receive my soul, to Him convey the same.
Мой перевод:
Последний путь Эссекса в приют счастья
Приди же, Смерть, как лучший из друзей,
Душе свободу дай! Ведь плоть - тюрьма.
Готовь могилу для меня скорей,
Топор и плаху. Ты вблизи видна:
Пред королевой долг есть у меня,
Отдам в день двадцать пятый февраля.
Терпение, явись и поддержи;
Раскаяние, пусть начну я плач;
Смирение, вот зов моей души:
Приди! Ты нужно мне меж неудач!
А вас, мирские мысли, я гоню
И памяти о вас не потерплю.
О Господи, вот исповедь моя:
К утехам вкус мне горький плод принес.
Взлелеял похоть и тщеславье я, -
Грехов имею больше, чем волос.
Они со всех сторон. Им долог счет:
Строптив, нечист я, суетен и горд.
Но Ты прости! Не гневом отвечай!
Прошу, о, Сыне Божий, заступись!
Не за провинность, Господи, карай,
Но с милосердием ко мне склонись!
Не воздавай за то, как я грешил,
Но грех прости - ведь Сын Твой искупил!
Ах, Господи! Когда б спастись я мог
От ужаса последствий дел дурных!
Хоть я ходил в личине из грехов,
Даруй мне облачение святых!
Иисусе добрый! Кровь твоя пускай
Омоет душу мне - прощенье дай!
Болит душа - дай благости испить!
Надежда ждет - ответь ей из любви!
Не отвернись, когда я стал просить,
Но помоги: мне мысль о том пошли,
Как я к престолу Твоему явлюсь,
Без сожаленья с плотью распрощусь.
Ведь прежде, чем на землю я ступил,
Я был Тобой задуман средь творенья.
В темнице смерти узником я был -
Ты, милосердный, мне послал спасенье.
Чтоб я был здрав, на муки Ты отдался,
И из любви Ты умер, чтоб я спасся.
О Боже, помоги мне в этот час,
Могуч Ты дивно - удели мне сил!
В конце нечистый осаждает нас,
Так будь со мною, чтоб я победил.
Когда небесный Царь за нас стоит,
Трус адский - знаю! - в страхе убежит.
Прости мне, Боже, и последний грех,
Которым я сейчас обременен.
Друзей столь многих я в опасность вверг:
Грозит им смертью бдительный закон.
Мы оскорбили Бога, власть, страну -
И честь свою сгубили за вину.
Но на тебя, Иисусе, положусь:
Коль ты простишь, мне нечего страшиться.
Грех был тюрьмой, и я освобожусь,
Чтоб радости мне вечной приобщиться.
Ты - труд. Ты - основание всего.
Я без тебя не строю ничего.
Теперь я смерти в Тауэре жду.
Здесь мой конец, и гроб здесь будет мой.
Дополню властолюбцев череду:
Здесь Норфолк, Гилфорд Дадли молодой,
Нортумберленд здесь, Бэкингем, лорд Грей...
И я прощусь здесь с головой своей.
Уж смерть близка - так Господу молись,
Проси смиренно высшей доброты.
Овца заблудшая, в загон вернись,
Для неба - радость в том, что дома ты.
Благие духи! Вот душа моя -
Ведите к Иисусу вы меня!
Перевод 04.10.2020
Примечание переводчицы: ... Отдам в день двадцать пятый февраля... - Эссекс был казнен 25 февраля 1601 года.
... Теперь я смерти в Тауэре жду ... - в этой строфе перечисляются несколько казненных английских аристократов: Норфолк - Томас Говард, герцог Норфолк (1536 - 1572), казненный за участие в заговоре против Елизаветы I, Гилфорд Дадли, Нортумберленд и лорд Грей - соответственно, муж, свекор и отец леди Джен Грей, казненные Марией I в 1553 и 1554 годах, Бэкингем - по-видимому, Эдвард Cтаффорд, третий герцог Бэкингем, казненный Генрихом VIII в 1521 г.
Милого Робина жаль, но королевского врача Лопеса, казненного ранее при известном участии Эссекса, также жаль. Остается ввернуть общеуважительную фразу, что впоследствии они встретились где-нибудь, где их помирили.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965945
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.11.2022
Вірш знаменитого Роберта Девере, графа Ессекса, останнього фаворита англійської королеви Єлизавети I.
Оригінал:
A PASSION OF MY LORD OF ESSEX
HAPPY were he could finish forth his fate
In some unhaunted desert, where, obscure
From all society, from love and hate
Of worldly folk; then might he sleep secure;
Then wake again, and ever give God praise,
Content with hip, with haws, and bramble-berry;
In contemplation passing all his days,
And change of holy thoughts to make him merry;
Who, when he dies, his tomb might be a bush,
Where harmless Robin dwells with gentle thrush.
—Happy were he!
Мій український переклад
Ессексова мрія
Щасливий, хто від гомінких доріг
Міг відійти у безвість, моя пані,
На пустищі заснути мирно ліг,
Звільнився від ненависті й кохання,
А як прокинувся, хвалив Отця
За дар дрібний, за ягідки і квіти,
Весь день на світ дивився б без кінця
І з думки чистої вмів веселіти.
Не камінь має хто, а кущ могильний,
Де дрізд живе і Робін безневинний —
Щасливий він…
Переклад 15.08.2015
Примітки перекладачки: звернення «пані», якого в оригіналі нема, вставлене у переклад тому, що вірші є частиною листа Ессекса до королеви (Memoirs of the Court of Queen Elizabeth, P. 431 — 432).
Робін — пташка-вільшанка (також — зменшувальне ім’я графа Ессекса).
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965854"]Мій російський переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965855
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2022
Стихотворение последнего фаворита Елизаветы I Роберта Девере, графа Эссекса. Ввиду популярности автора, на русский язык оно переведено неоднократно.
Оригинал:
A PASSION OF MY LORD OF ESSEX
HAPPY were he could finish forth his fate
In some unhaunted desert, where, obscure
From all society, from love and hate
Of worldly folk; then might he sleep secure;
Then wake again, and ever give God praise,
Content with hip, with haws, and bramble-berry;
In contemplation passing all his days,
And change of holy thoughts to make him merry;
Who, when he dies, his tomb might be a bush,
Where harmless Robin dwells with gentle thrush.
—Happy were he!
Мой русский перевод:
Мечта графа Эссекса
Тот счастлив истинно, кто мог переменить
Мир суеты и всю его обузу
На край неведомый и там во сне забыть
Людей, любви их, ненависти узы;
Проснуться, Господа хвалить за дар простой —
Боярышник, шиповник, ежевику, —
И созерцанью посвящать день целый свой
Иль чистым мыслям с радостью великой;
Чей в смерти будет под кустом приют,
Где Робин-птичка, дрозд-добряк живут…
— То cчастье было бы!
Перевод 15.08. 2015.
Примечания переводчицы: название стихотворения точнее было бы перевести как «Возглас милорда Эссекса». Оно в любом случае редакторское. Возгласом этим завешается одно из писем Эссекса королеве из Ирландии, и авторского названия стихов там нет (нашла в старинной книге Memoirs of the Court of Queen Elizabeth, P. 431 — 432). Эссекс сообщает в письме, что он страдает, высказывает упрек, что «прошлая служба заслуживает не более чем изгнания на самый проклятый из островов», и пугает, что умрет здесь. «Если это так произойдет, у Вашего Величества не будет причины быть недовольной образом моей смерти, так как ход моей жизни никогда не мог Вам угодить» (С). И далее следует стихотворение. Тон письма таков, что заглавие «возглас» можно отнести и к прозаической его части.
В оригинале упоминаются две птички, которые должны жить над могилой счастливца: малиновка и дрозд. Robin — это малиновка. Переводчица решила сделать акцент на имени Робин, поскольку, собственно, Эссекса так звали (и, видимо, он включил малиновку в стихи из этих же соображений).
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965855"]Мій український переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965854
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.11.2022
Cтихотворение знаменитого последнего фаворита Елизаветы I Роберта Девере, графа Эссекса (которому, как известно, отрубили голову за неудачную попытку мятежа).
Источник оригинала: Elizabethan Poetry: An Anthology (Dover Thrift Editions), edited by Bob Blaisdell, 2005.
Ориинал:
Robert Devereaux, Earl of Essex (1566-1601)
Change thy mind since she doth change,
Let not fancy still abuse thee.
Thy untruth cannot seem strange
When her falsehood doth excuse thee.
Love is dead, and thou art free,
She doth live, but dead to thee.
Whilst she loved thee best awhile,
See how she hath still delayed thee,
Using shows for to beguile
Those vain hopes that have deceived thee.
Now thou seest, although too late,
Love loves truth, which women hate.
Love no more since she is gone;
She is gone and loves another.
Being once deceived by one,
Leave her love, but love no other.
She was false, bid her adieu.
She was best, but yet untrue.
Love, farewell, more dear to me
Than my life which thou preservest.
Life, all joys are gone from thee,
Others have what thou deservest.
O my death doth spring from hence,
I must die for her offence.
Die, but yet before thou die,
Make her know what she hath gotten.
She in whom my hopes did lie
Now is changed, I quite forgotten.
She is changed, but changed base,
Baser in so vilde a place.
Мой перевод:
Роберт Девере, граф Эссекс (1566-1601)
Передумай — как она:
От мечты не нужно раны,
А неверность не странна,
Если вызвана обманом.
Нет любви — так нет оков.
Твой кумир как будто мертв.
Некогда ты был ей мил,
Но припомни, как играла:
Ты надежды сохранил,
А она — лишь обещала.
Не для женщины закон:
Лгать не должен, кто влюблен.
Неверна — так разлюби:
Ведь с другим теперь воркует.
Раз дала урок — прими,
Хоть не взглянешь на другую.
С ней порви — на ложь в ответ,
Хоть на свете лучшей нет …
Что ж, любовь, гоню тебя!
Жизни ты была ценнее.
Обеднела жизнь моя,
А другие богатеют.
Ей — злодейство совершать,
Мне — за это умирать…
Ты погибнешь, но сперва
Дай ей знать, с чем остается.
Перемена в ней нова —
Мне принять не удается
Перемены низкой в ней …
Подлый мир еще подлей!
Перевод 30.09, 01.10. 2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965774
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.11.2022
Лирический герой этого стихотворения сэра Эдварда Дайера весьма мучается из-за поведения своей возлюбленной. Следствием чего в очередной раз становится игра слов. То ли чтобы самому утешиться, то ли чтобы произвести на возлюбленную еще лучшее впечатление.
Источник текста оригинала: Elizabethan Poetry: An Anthology (Dover Thrift Editions), edited by Bob Blaisdell, 2005.
Sir Edward Dyer (1543 - 1607)
I Would And I Would Not
I would it were not as it is
Or that I cared not yea or no;
I would I thought it not amiss,
Or that amiss might blameless go;
I would I were, yet would I not,
I might be glad yet could I not.
I could desire to know the mean
Or that the mean desire sought;
I would I could my fancy wean
From such sweet joys as Love hath wrought;
Only my wish is least of all
A badge whereby to know a thrall.
O happy man which dost aspire
To that which simile thou dost crave!
Thrice happy man, if thy desire
May win with hope good hap to have;
But woe to me unhappy man
Whom hope nor hap acquiet can.
The buds of hope are starved with fear
And still his foe presents his face;
My state, if hope the palm should bear
Unto my happ woulde be disgrace.
As diamond in wood were set
Or Irus rags in gold I fret.
For loe my tir;d shoulders bear
Desire's weary beating wings;
And at my feet a clog I wear
Tied one with self disdaining strings.
My wings to mount aloft make haste.
My clog doth sink me down as fast.
This is our state, loe thus we stand
They rise to fall that climb too high;
The boy that fled king Minos's land
May learn the wise more low to fly.
What gained his point against the son
He drowned in seas himself, that won.
Yet Icarus more happy was,
By present death his cares to end
Than I, poor man, on whom alas
Ten thousand deaths their pains do send.
Now grief, now hope, now love, now spite
Long sorrows mixt with short delight.
The fere and fellow of thy smart
Prometheus I am indeed;
Upon whose ever living heart
The greedy gryphs do daily feed;
But he that lifts his heart so high
Must be content to pine and dye.
Finis.
Мой перевод:
Cэр Эдвард Дайер (1543 - 1607)
Хотелось бы, но не хочу
Хотел бы я, чтоб не было, как есть
Иль то, что есть, мне безразлично было.
Чтоб то, что есть, я злом не мог бы счесть
Иль это зло меня б не возмутило...
Хотелось бы - но нет, я не хочу.
Мог быть спокоен - но тревог ищу.
Желал бы быть со скромностью знаком
Иль знать, что значит скромное желанье.
Желал бы прекратить мечтать о том,
О чем Любви всегдашнее мечтанье.
Но только никогда я не желал,
Чтоб кто-нибудь рабом меня назвал ...
Cчастливец - человек, желаньям чьим
Совпасть с твоими повезет, и точно.
Еще счастливей - коль надежда с ним
И у тебя успех доставит прочный.
Но я - бедняга я, несчастней всех:
Не тешат ни надежда, ни успех!
Взойдут надежды - и побьет их страх,
И вздрогну, будто враг вблизи таится.
А вдруг - успех? Но я унижен так,
Что униженьем радость омрачится.
Как если бы в лесу нашли алмаз,
Иль нищий сел на трон - так мне сейчас!
К успеху все еще взлететь я тщусь, -
Есть крылья у желанья, хоть устали,
И вниз меня влечет тяжелый груз -
К себе презрение сдержу едва ли.
Надежды и печаль мои в борьбе:
Груз тянет вниз, а крылья тянут вверх.
Кто метит слишком высоко - падет.
Как видно, многих рисковавших доля.
Пусть вспомнится им кстати мальчик тот,
Который некогда летел над морем.
Хотел подняться ближе к Солнцу он -
Упал и был волнами поглощен.
А все ж Икар счастливее меня -
Ведь прекратила смерть его страданья,
Но десять тысяч раз был ранен я
И слишком долго длится умиранье ...
То высмеет, то жалко станет ей...
Немного приласкает, бьет сильней.
Другой товарищ у меня в беде -
Ты, Прометей. Себя с тобой равняю.
Как сердце вечное клюют тебе
Орлы вседневно, снова вспоминаю.
Но если сердцу высота нужна,
Тогда не будет даже смерть страшна.
Перевод 18.-19.08.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965772
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.11.2022
Ще один вірш Марини Іванівни спробувала перекласти українською. Без порівняння з іншими варіантами перекладу.
Оригинал.
Марина Цветаева. Из цикла "Ученик"
Быть мальчиком твоим светлоголовым,
— О, через все века! —
За пыльным пурпуром твоим брести в суровом
Плаще ученика.
Улавливать сквозь всю людскую гущу
Твой вздох животворящ
Душой, дыханием твоим живущей,
Как дуновеньем — плащ.
Победоноснее Царя Давида
Чернь раздвигать плечом.
От всех обид, от всей земной обиды
Служить тебе плащом.
Быть между спящими учениками
Тем, кто во сне — не спит.
При первом чернью занесенном камне
Уже не плащ — а щит!
(О, этот стих не самовольно прерван!
Нож чересчур остер!)
И — вдохновенно улыбнувшись — первым
Взойти на твой костер.
1921 г.
Мій переспів.
Марина Цвєтаєва. З циклу "Учень".
Хотіла б бути хлопчиком я світлим,
- О, так віки б долать! -
За пурпуром твоїм в пилу - в плащі учнівськім
Суворім прямувать.
Твій подих животворний відчувати
Крізь людство все рясне;
В душі, у диханні твоїм сенс мати,
Як вітром - плащ живе.
Звитяжніше і від Царя Давида
Чернь розсувать плечем.
Від всіх образ, що принесе людина,
Служить тобі плащем.
Коли всіх інших учнів сон здолає,
Боротися зі сном.
Стать, як чернь схоче кинуть перший камінь,
Вже не плащем - щитом!
(Вірш не свавільно перестав, це певно!
Ніж - стільки гостроти!)
Й раніш від тебе - з усміхом натхненним -
На вогнище зійти.
Переклад 13-14. 11. 2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2022
A Funerall Elegye on the Death of Richard Burbage Перевод
A Funeral Elegy on the Death of Richard Burbage Перевод
Погребальная элегия неизвестного автора на смерть Ричарда Бербеджа (ок. 1567-1619), знаменитого английского актера, первого исполнителя главных ролей в шекспировских трагедиях (а также художника). Нашла два варианта текста оригинала и сделала два перевода.
1) Более длинный вариант.
Источник текста оригинала:
Payne Collier J. Memoirs of the principal actors in the plays of Shakespeare. London: Printed for the Shakespeare Society. 1846. P. 52-55.
A Funerall Elegye on the Death of the famous Actor Richard Burbage who died on Saturday in Lent 13 March 1619
Some skilful limner help me! If not so,
Some sad tragedian to express my woe!
Alas! he's gone, that could the best, both limn
And act my grief; and 'tis for only him
That I invoke this strange assistance to it,
And on the point invoke himself to do it;
For none but Tully Tully's praise can tell,
And no man act a grief, or act so well.
He's gone, and with him what a world are dead,
Friends, every one, and what a blank instead!
Take him for all in all, he was a man
Not to be match'd, and no age ever can.
No more young Hamlet, though but scant of breath,
Shall cry "Revenge!" for his dear father's death.
Poor Romeo never more shall tears beget
For Juliet's love and cruel Capulet:
Harry shall not be seen as king or prince,
They died with thee, dear Dick, [and not long since]
Not to revive again. Jeronimo
Shall cease to mourn his son Horatio:
They cannot call thee from thy naked bed
By horrid outcry; and Antonio's dead.
Edward shall lack a representative;
And Crookback, as befits, shall cease to live.
Tyrant Macbeth, with unwash'd, bloody hand,
We vainly now may hope to understand.
Brutus and Marcius henceforth must be dumb,
For ne'er thy like upon the stage shall come,
To charm the faculty of ears and eyes,
Unless we could command the dead to rise.
Vindex is gone, and what a loss was he!
Frankford, Brachiano, and Malevole.
Heart-broke Philaster, and Amintas too,
Are lost for ever; with the red-hair' d Jew,
Which sought the bankrupt merchant's pound of flesh,
By woman-lawyer caught in his own mesh.
What a wide world was in that little space,
Thyself a world the Globe thy fittest place!
Thy stature small, but every thought and mood
Might throughly from thy face be understood;
And his whole action he could change with ease
From ancient Lear to youthful Pericles.
But let me not forget one chiefest part,
Wherein, beyond the rest, he mov'd the heart;
The grieved Moor, made jealous by a slave,
Who sent his wife to fill a timeless grave,
Then slew himself upon the bloody bed.
All these and many more are with him dead.
Hereafter must our Poets cease to write.
Since thou art gone, dear Dick, a tragic night
Will wrap our black-hung stage: he made a Poet,
And those who yet remain full surely know it,
For, having Burbage to give forth each line,
It fill'd their brain with fury more divine.
Oft have I seen him leap into the grave,
Suiting the person, which he seem'd to have,
Of a mad lover, with so true an eye,
That there I would have sworn he meant to die.
Oft have I seen him play this part in jest
So lively that spectators, and the rest
Of his sad crew, whilst he but seem'd to bleed,
Amazed, thought even then he died in deed.
O let not me be check'd, and I shall swear
E'en yet it is a false report I hear,
And think that he, that did so truly feign
Is still but dead in jest, to live again.
But now this part he acts, not plays; 'tis known
Other he play's, but acted hath his own,
England's great Roscius! for what was Roscius
Was unto Rome, that Burbage was to us!
How did his speech become him, and his pace
Suit with his speech, and every action grace
Them both alike, whilst not a word did fall
Without just weight to ballast it withal.
Hadst thou but spoke to Death, and us'd thy power
Of thy enchanting tongue, at that first hour
Of his assault, he had let fall his dart
And been quite charm'd by thy all-charming art.
This Death well knew, and to prevent this wrong
He first made seizure of thy wondrous tongue;
Then on the rest: 'twas easy; by degrees
The slender ivy tops the smallest trees.
Poets, whose glory whilom 'twas to hear
Your lines go well express'd, henceforth forbear,
And write no more; or if you do, let't be
In comic scenes, since tragic parts, you see,
Die all with him: nay, rather sluice your eyes,
And henceforth wrote nought else but tragedies,
Or dirges, or sad elegies, or those
Mournful laments that not accord with prose.
Blur all your leaves with blots, that all you've writ
May be but one sad black; and upon it
Draw marble lines that may outlast the sun
And stand like trophies when the world is done.
Turn all your ink to blood, your pens to spears,
To pierce and wound the hearers ' hearts and ears:
Enrag'd, write stabbing lines, that every word
May be as apt for murder as a sword,
That no man may survive after this fact
Of ruthless Death, either to hear or act.
And you, his sad companions, to whom Lent
Becomes more lenten by this accident,
Henceforth your waving flag no more hang out,
Play now no more at all: when round about
We look and miss the Atlas of your sphere,
What comfort have we, think you, to be there?
And how can you delight in playing, when
Such mourning so affecteth other men?
Or if you will still put't out, let it wear
No more light colours, but Death's livery there.
Hang all your house with black, the ewe it bears,
With icicles of ever-melting tears;
And if you ever chance to play again,
May nought by tragedies afflict your scene!
And now, dear Earth, that must enshrine that dust,
By heaven now committed to thy trust,
Keep it as precious as the richest mine
That lies entomb'd in that rich womb of thine,
That after times may know that much lov'd mould
From other dust, and cherish it as gold:
On it be laid some soft but lasting stone,
With this short epitaph endors'd thereon,
That every eye may read, and reading, weep -
'Tis England's Roscius, Burbage, that I Keep.
Мой перевод:
Погребальная элегия на смерть знаменитого актера Ричарда Бербеджа, умершего в субботу, в Великий пост, 13 марта 1619 года
Умелый живописец, помоги!
Не можешь? Трагик, ты со мной скорби!
Увы, вы бесполезны: нет его,
Чье на холсте и сцене мастерство,
Одно раскрыло бы, как я горюю.
Чтоб он себя почтил, его зову я.
О Туллии - лишь Туллию сказать.
Никто не мог бы горя так сыграть.
Ушел, и что за мир унес с собой!
Был многими - остался лист пустой.
Как не взгляни, во всем был человек,
Не повторит такого новый век.
Не крикнет "Мщенье!" - хоть одышлив он -
Сын Гамлет, чей отец был умерщвлен.
Ромео не заплачет о своей
Джульетте, осудив вражду семей.
Не будет Гарри - принца, короля...
Друг Дик, смерть отняла их, взяв тебя,
Чтоб не вернуть их. Иеронимо
Не горевать о сыне, о Горацио.
На страшный крик не можешь встать ты с ложа,
Антонио теперь скончался тоже.
Уж некому нам Эдварда явить,
И Горбуну - за дело! - уж не жить.
Тиран Макбет с рукой всегда в крови
Таким не будет, чтоб понять смогли.
Должны замолкнуть Брут, Кориолан -
Ведь равного тебе не видеть нам,
Чтоб взор и слух умел так чаровать -
Когда тебя из гроба не призвать.
Нет Виндика, что за утрата - он!
Малеволе, Брачано и Франкфор,
Ушли, Аминта, в горести своей
Филастр ушел, и рыжий тот еврей -
Фунт плоти должника добыл бы он,
Но женщиной-юристом посрамлен.
Был в малом заключен огромный мир -
Недаром "Глобус" миром был твоим!
Хоть ростом мал, ты все сыграть умел -
Лицо все выражало, что хотел.
Ты, превращаясь, чудеса творил:
Был - Лир-старик, стал - юноша Перикл.
Роль лучшая мне помнится одна -
Меня волнует больше всех она.
Несчастный мавр, прислушавшись к рабу,
Убил из ревности свою жену,
Потом от горя и себя убил...
И он, среди других, - уже почил.
Поэтам быть теперь без ремесла.
Ушел ты, добрый Дик - и ночь черна
На сцене нашей. Он творил поэтов:
Те, кто остался, все согласны в этом.
Ведь если Бербедж тексты оживлял,
Поэт с огнем божественным писал.
Я видел, как в могилу прыгал он,
Тогда всецело ролью поглощен
Влюбленного, что разума лишился ...
Поклялся б я: он умереть решился.
Играл он, роль играл, изображал,
Но зал, как и актеры, трепетал.
Когда казалось лишь, что кровь идет,
Все думали, что вправду он умрет.
Признаюсь: я б поклялся и сейчас,
Что весть о смерти обманула нас
И что умевший ловко так играть
Лишь в шутку умер и живет опять.
Увы, не притворяется, а есть.
Но был - собой он, хоть ролей не счесть:
Он был - английский Росций. Не поспоришь:
У Рима Росций был, у нас был Бербедж.
Как точно подбирал он речи тон,
Как каждый жест был слову подчинен!
Уместны были взгляды и движенья,
И речь всегда звучала со значеньем.
Когда б он мог со смертью говорить,
К ней речь волшебную мог обратить,
Она б свое оружье отклонила, -
Твое искусство бы и смерть пленило.
Но знала хитрая, чем ты силен -
И твой язык был ею отсечен
Сперва. Затем - и остальному сдаться ...
Так плющ умеет высоко взбираться.
Поэты, слышать рады были вы,
Как он читал, - вы бросить труд должны.
А если все ж продолжите писать,
Вам лучше лишь комедии слагать,
Затем, что он трагедию унес...
Нет, лучше так: не осушая слез,
Пишите лишь трагедии одни,
Иль гимны - без веселой суетни.
Сажайте больше клякс: пускай листки
Черны пребудут - от большой тоски.
Но строки Солнце пусть переживут,
До окончанья мира пусть их чтут.
Пусть ранят и сражают ваши перья,
Отнюдь сердец и слуха не жалея
Тех, кто стихи услышит; такова
Будь ярость, чтоб мечами стать словам!
Чтоб, увидав на сцене злую смерть,
И сам был должен зритель умереть.
А вы, его товарищи - вам пост
С утратой этой горести принес -
Теперь вам флага уж не подымать,
Придется бросить навсегда играть.
Нет больше Атласа, что шар держал, -
Нельзя, чтоб зритель ваш не заскучал.
Как получать вам радость от игры,
Коль в скорбь все зрители погружены?
Но если все ж поднимете вы флаг,
Не нужно радости в его цветах.
Покройте тканью черной ваш театр,
Пусть в нем всегда сосульки cлез висят.
Коль сцены вы не бросите своей -
Пусть лишь трагедия идет на ней.
Теперь, земля, ты примешь этот прах,
Что был тебе поручен в небесах.
Пусть будет кладом дорогим твоим,
Среди других богатств тобой храним.
Пусть этот прах, от прочих отделив,
Хранят потомки, с золотом сравнив.
Пускай плита не будет тяжела,
Но долго будут пусть видны слова,
Чтоб всякий, кто прочтет их, слезы пролил:
"Английский Росций, Бербедж, здесь - в покое".
Перевод 11 - 13, 15,16.04.2021
Не названный по имени Горбун - по всей видимости, Ричард III. Еврей и женщина-юрист - персонажи "Венецианского купца" Шекспира Шейлок и Порция.
Упоминаемые в тексте роли Бербеджа, кроме ролей в шекспировских пьесах: Иеронимо и Горацио - персонажи "Испанской трагедии" Томаса Кида; Антонио - персонаж пьесы Джона Марстона "Антонио и Меллида"; Эдвард - вероятно, король Эдуард II в исторической трагедии о нем Кристофера Марло, но, может быть, и Эдуард III в пьесе о нем, одним из авторов которой в настоящее время признается Шекспир; Виндек - Гай Юлий Виндекс, римский полководец, но здесь под Виндеком, вероятно, имеется в виду Виндиче из пьесы Томаса Миддлтона "Трагедия мстителя". Брачано - персонаж трагедии "Белый дьявол" Джона Вебстера. Франкфор - персонаж трагедии Томаса Хейвуда "Женщина, убитая добротой". Филастр - персонаж трагедии Бомонта и Флетчера "Филастр, или Любовь истекает кровью". Малеволе - персонаж пьесы Джона Марстона "Недовольный", Аминта - здесь, вероятно, описка.
Росций - знаменитый древнеримский актер (которого Бербедж упоминал со сцены, играя, в частности, Гамлета).
Атлас, что шар держал - намек на эмблему театра "Глобус": Атласа или Геркулеса, держащего земной шар.
2) Более короткий вариант (список ролей героя в нем меньше, есть еще несколько отличий).
Источник:
Antoine Joseph, English Professional Theatre, 1530-1660. P. 181-183.
A Funeral Elegy on the Death of the famous Actor Richard Burbage who died on Saturday in Lent 13 March 1619
Some skileful limner help me; if not so,
Some sad tragedian help t'express my woe.
But O he's gone, that could both best: both limn
And act my grief: and 'tis for only him
That I invoke this strange assistance to it,
And on the point invoke himself to do it;
For none but Tully, Tully's praise can tell,
And as he could, no man could act so well.
This part of sorrow for him no man draw,
So truly to the life, this map of woe,
That grief's true picture, which his loss has bred.
He's gone, and with him what a world are dead.
Which he reviv'd, to be revived so
No more: young Hamlet, old Hieronimo,
Kind Lear, the grieved Moor, and more beside,
That liv'd in him, have now forever died.
Oft have I seen him leap into the grave,
Suiting the person, which he seem'd to have,
Of a sad love, with so true an eye
That there I would have sworn he meant to die.
Oft have I seen him play this part in jest
So lively that spectators, and the rest
Of his sad crew, whilst he but seem'd to bleed,
Amazed, thought even then he died in deed.
O let not me be check'd, and I shall swear
E'en yet it is a false report I hear,
And think that he, that did so truly feign
Is still but dead in jest, to live again.
But now this part he acts, not plays; 'tis known
Other he play'd, but acted hath his own,
England's great Roscius, for what was Roscius
Was unto Rome, that Burbage was to us.
How did his speech become him, and his pace
Suit with his speech, and every action grace
Them both alike, whilst not a word did fall
Without just weight to ballast it withal.
Hadst thou but spoke to death, and us'd thy power
Of thy enchanting tongue, at that first hour
Of his assault, he had let fall his dart
And been quite charm'd by thy all-charming art.
This he well knew, and to prevent this wrong
He therefore first made seizure of his tongue;
Then on the rest, 'twas easy by degrees;
The slender ivy tops the smallest trees.
Poets whose glory whilom 'twas to hear
Your lines so well express'd, henceforth forbear
And write no more; or if you do, let't be
In comic scenes, since tragic parts you see
Die all with him. Nay, rather sluice your eyes
And henceforth wrote nought else but tragedies,
Or dirges, or sad elegies, or those
Mournful laments that not accord with prose.
Blur all your leaves with blots, that all you writ
May be but one sad black, and open it.
Draw marble lines that may outlast the sun
And stand like trophies when the world is done.
Turn all your ink to blood, your pens to spears,
To pierce and wound the hearers ' hearts and ears.
Enrag'd, write stabbing lines, that every word
May be as apt for murther as a sword,
That no man may survive after this fact
Of ruthless death, either to hear or act;
And you his sad companions, to whom Lent,
Becomes more lenten by this accident,
Henceforth your waving flag no more hang out,
Play now no more at all, when round about
We look and miss the Atlas of your sphere.
What comfort have we (think you) to be there.
And how can you delight in playing, when
Such mourning so affecteth other men;
Or if you will still put't out let it wear
No more light colours, but death livery there
Hang all your house with black, the hue it bears,
With icicles of ever-melting tears,
And if you ever chance to play again,
May nought by tragedies afflict your scene.
And thou dear Earth, that must enshrine that dust
By Heaven now committed to thy trust,
Keep it as precious as the richest mine
That lies entomb'd in that rich womb of thine,
That after-times may know that much-lov'd mould
From other dust, and cherish it as gold.
On it be laid some soft but lasting stone,
With this short epitaph endors'd thereon,
That every eye may read, and reading, weep:
'Tis England's Roscius, Burbage, that I Keep'.
Мой перевод:
Погребальная элегия на смерть знаменитого актера Ричарда Бербеджа, умершего в субботу, в Великий пост, 13 марта 1619 года
Умелый живописец, помоги!
Не можешь? Трагик, ты со мной скорби!
Увы, вы бесполезны: нет его,
Чье на холсте и сцене мастерство,
Одно раскрыло бы, как я горюю.
Чтоб он себя почтил, его зову я.
О Туллии - лишь Туллию сказать.
Никто не мог бы так, как он, сыграть.
Лишь он правдиво бы изобразил,
Какую боль утраты нам внушил -
Но роли не написано такой...
Ушел, и что за мир унес с собой!
Их оживлял искусством он своим:
Был молод Гамлет, стар Иероним,
Был Лир, был мавр несчастный - и другие ...
Теперь - мертвы навечно: в нем ведь жили.
Я видел, как в могилу прыгал он,
Тогда всецело ролью поглощен
Бедняги, что возлюбленной лишился ...
Поклялся б я: он умереть решился.
Играл он, роль играл, изображал,
Но зал, как и актеры, трепетал.
Когда казалось лишь, что кровь идет,
Все думали, что вправду он умрет.
Признаюсь: я б поклялся и сейчас,
Что весть о смерти обманула нас
И что умевший ловко так играть
Лишь в шутку умер и живет опять.
Увы, не притворяется, а есть.
Но был - собой он, хоть ролей не счесть:
Он был - английский Росций. Не поспоришь:
У Рима Росций был, у нас был Бербедж.
Как точно подбирал он речи тон,
Как каждый жест был слову подчинен!
Уместны были взгляды и движенья,
И речь всегда звучала со значеньем.
Когда б он мог со смертью говорить,
К ней речь волшебную мог обратить,
Она б свое оружье отклонила, -
Твое искусство бы и смерть пленило.
Но знала хитрая, чем ты силен -
И твой язык был ею отсечен
Сперва. Затем - и остальному сдаться ...
Так плющ умеет высоко взбираться.
Поэты, слышать рады были вы,
Как он читал, - вы бросить труд должны.
А если все ж продолжите писать,
Вам лучше лишь комедии слагать,
Затем, что он трагедию унес...
Нет, лучше так: не осушая слез,
Пишите лишь трагедии одни,
Иль гимны - без веселой суетни.
Сажайте больше клякс: пускай листки
Черны пребудут - от большой тоски.
Но строки Солнце пусть переживут,
До окончанья мира пусть их чтут.
Пусть ранят и сражают ваши перья,
Отнюдь сердец и слуха не жалея
Тех, кто стихи услышит; такова
Будь ярость, чтоб мечами стать словам!
Чтоб, увидав на сцене злую смерть,
И сам был должен зритель умереть.
А вы, его товарищи - вам пост
С утратой этой горести принес -
Теперь вам флага уж не подымать,
Придется бросить навсегда играть.
Нет больше Атласа, что шар держал, -
Нельзя, чтоб зритель ваш не заскучал.
Как получать вам радость от игры,
Коль в скорбь все зрители погружены?
Но если все ж поднимете вы флаг,
Не нужно радости в его цветах.
Покройте тканью черной ваш театр,
Пусть в нем всегда сосульки cлез висят.
Коль сцены вы не бросите своей -
Пусть лишь трагедия идет на ней.
Теперь, земля, ты примешь этот прах,
Что был тебе поручен в небесах.
Пусть будет кладом дорогим твоим,
Среди других богатств тобой храним.
Пусть этот прах, от прочих отделив,
Хранят потомки, с золотом сравнив.
Пускай плита не будет тяжела,
Но долго будут пусть видны слова,
Чтоб всякий, кто прочтет их, слезы пролил:
"Английский Росций, Бербедж, здесь - в покое".
Перевод 15.04.2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965546
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.11.2022
Мрачное, но нужное предуведомление. Знаменитый шекспировед сэр Стэнли Уэллс в приложении к своей книге "Shakespeare and Co" приводит в качестве документа текст уличной баллады о том, как лондонский театр "Глобус" в начале XVII века сгорел на пожаре. Факт пожара обычно упоминается в биографиях Шекспира. Далее следуют оригинал баллады и мой перевод.
Театр "Глобус", в котором играли "Слуги короля" (ранее известные как "Слуги лорда-камергера") загорелся 29 июня 1613 года во время спектакля "Генрих VIII". Уличная баллада об этом событии почему-то называется сонетом, хотя с очевидностью не соответствует этой стихотворной форме. По отношению к театру и актерам баллада недоброжелательная. Возможно, ее сложили лица, желающие выслужиться перед лицами пуританских убеждений, так как актерам в ней припоминают их разврат - что небезосновательно, но значения их творческой деятельности для зрительской интеллектуальной жизни не отменяет.
Стишок - злой рассказ, иллюстрация печального исторического факта. Но что, на мой взгляд, несколько изменяет звучание этого стишка, делает его даже устрашающим - это название здания театра, о котором идет речь. Обычно обращают внимание, что "Глобус" - это исторически установившийся вариант перевода названия, а более точным был бы "Мир" или "Земной шар". Можно вообразить ехидных наблюдателей конца света, которые, находясь в безопасности, высказывают в злой песенке свое отношение к происходящему.
В переводе не всегда соблюдена форма оригинала - ради передачи содержания.
Источник оригинала:
Wells S. Shakespeare and Co. : Christopher Marlowe, Thomas Dekker, Ben Jonson, Thomas Middleton, John Fletcher and the Other Players in His Story. Penguin Books Ltd, 2008. P. 242 — 243.
Оригинал:
A sonnet upon the pitiful burning of the Globe playhouse in London W 242-243.
Now sit thee down, Melpomene,
Wrapped in a sea-coal robe,
And tell the doleful tragedy
That late was played at Globe;
For no man that can sing and say
(But) was scared on St Peter's Day.
O sorrow, pitiful sorrow, and yet all this is true.
All you that please to understand,
Come listen to my story,
To see Death with his raking brand
'Mongst such an auditory;
Regarding neither Cardinal's might,
Nor yet the rugged face of Henry the Eight,
O sorrow, pitiful sorrow, and yet all this is true.
This fearful fire began above,
A wonder strange and true,
And to the stage-house did remove,
As round as tailor's clew;
And burned down both beam and snag,
And did not spare the silken flag.
O sorrow, pitiful sorrow, and yet all this is true.
Out run the knights, out run the lords,
And there was great ado;
Some lost their hats and some their swords;
Then out run Burbage too;
The reprobates, though drunk on Monday,
Pray for the Fool and Henry Condye.
O sorrow, pitiful sorrow, and yet all this is true.
The periwigs and drum-heads fry
Like to a butter firkin;
A woeful burning did betide
To many a good buff jerkin.
Then with swoll'n eyes, like drunken Flemings,
Distressed stood old stuttering Heminges.
O sorrow, pitiful sorrow, and yet all this is true.
No shower his rain did there down force
In all that sunshine weather,
To save that great renowned house;
Nor thou, O ale-house, neither.
Had it begun below, sans doubt,
Their wives for fear had pissed it out.
O sorrow, pitiful sorrow, and yet all this is true.
Be warned, you stage strutters all,
Lest you again be catched,
And such a burning do befall,
As to them whose house was thatched;
Forbear your whoring, breeding biles,
And lay up that expense for tiles.
O sorrow, pitiful sorrow, and yet all this is true.
Go draw you a petition,
And do you not abhor it,
And get, with low submission,
A licence to beg for it
In churches, sans churchwardens' checks,
In Surrey and in Middlesex.
O sorrow, pitiful sorrow, and yet all this is true.
(Edited from Peter Beal, "The Burning of the Globe', TLS, 20 June 1986, pp. 689-90.
Мой перевод:
Сонет на достойный жалости пожар театра "Глобус" в Лондоне
Присядь-ка, Мельпомена,
В чернейшем одеянье.
Скажи нам о трагедии,
Что в "Глобусе" сыграли.
Любой, способный молвить слово,
Запомнил ужас дня Петрова.
Рыдайте, горько рыдайте, но было именно так.
Желаете послушать -
Так вот что там случилось:
Среди почтенной публики
Вдруг смерть с косой явилась.
Преградой не были для злой
Ни кардинал, ни сам Генрих Восьмой.
Рыдайте, горько рыдайте, но было именно так.
Вверху пожар тот запылал -
Представить кто бы мог? -
И перекинулся на зал,
Что кругл был, как клубок.
Сожрал огонь все доски, балки,
Нашел он жертву и во флаге.
Рыдайте, горько рыдайте, но было именно так.
К дверям бежали господа,
Теряли шпаги, шляпы.
Бежал спасаться Бербедж сам -
Переполох изрядный.
Пьянчуги, хоть трезветь не соизволили,
Молитесь о шуте и Генри Конделе!
Рыдайте, горько рыдайте, но было именно так.
Огонь их парики слизал,
Сожрал их барабаны.
И курткам кожаным - беда:
Сгорело их немало...
Несчастный Хемингс заикался,
Глядел, как пьяные фламандцы.
Рыдайте, горько рыдайте, но было именно так.
Театр знаменитый
Горит - а день сияет...
Не спас его ни ливень,
Ни даже и пивная.
Жаль, что не снизу запылало:
Мочой бы загасили бабы.
Рыдайте, горько рыдайте, но было именно так.
Смотрите, задаваки,
Чтоб не попасться снова.
Как вы, рискует всякий,
Чей дом покрыт соломой.
Чем переплачивать девицам -
Купите лучше черепицу.
Рыдайте, горько рыдайте, но было именно так.
Пишите-ка прошенье,
Презрение сдержите.
А дальше - со смиреньем
Идите да просите
В церквях - и чтоб не выгоняли -
По Миддлэссексу, по Сарри.
Рыдайте, горько рыдайте, но было именно так.
Перевод 27.06.2021
дня Петрова - 29 июня отмечается праздник святых Петра и Павла.
Упоминаемые актеры Генри Конделл и Джон Хемингс (Хеминг) известны как редакторы шекспировского "Первого фолио".
P.S. "Глобус", как известно, после того пожара был восстановлен. И сейчас он восстановлен. Так что зря злорадствовали хроникеры происшествий ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965544
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.11.2022
Сонет о Комати
Награда по гордыне, госпожа!
Когда-то дождь стихами призывала,
Но нынче ходишь нищей и увяла,
Избыток ливней терпишь, вся дрожа.
Сложился веер в лезвие ножа -
Твоя судьба. Напрасно испытала
Влюбленного: упорство узнавала,
К себе стремленьем мало дорожа.
Должно быть, уж не раз ты повинилась.
Послушаем, как каяться готова.
Жалела бы любовь, коль все уйдет...
- Страсть призрачна, как жизнь, я убедилась.
Ношу в себе любовь такую к слову,
Что, хоть пройдет, - иных переживет.
23.10.2016
Оно-но Комати - знаменитая японская поэтесса IX века, популярный персонаж классического японского искусства и японских легенд. Она была придворной красавицей, но якобы за гордость ее удалили от двора и остаток жизни она провела, скитаясь. Поэтому ее часто изображают в нэцке в виде уродливой старухи. По одной легенде она вызвала дождь в засуху, читая свои стихи; по другой заставляла влюбленного поклонника приходить к ее дому сто ночей подряд. Он или сам умер на сотую ночь, или у него умер отец и поэтому он на сотую ночь не смог прийти.
Я прочла несколько русских переводов стихов Комати, но это стихи "вообще" о легенде.
Иллюстрация: фото нэцке "Амагои-Комати" ("Комати, молящаяся о дожде". Автор Иссэн. Фото из книги М.В. Успенского "Нэцке", "Искусство" (ленинградское отделение), 1986.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965439
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.11.2022
Сестра «Иоанна Инесса Крестовская»
«…де візьметься
у птиці віщої коханий погляд
голубки, що воркує».
Леся Українка, «Кассандра».
Хуана Инес де Асбахе-и-Рамирес де Сантильяна – это девочка из вице-королевства Новая Испания, внучка деревенского богача, дочь невенчанных родителей, которая много читала, писала стихи и больше всего на свете хотела учиться.
Сестра Хуана Инес де ла Крус, прозванная «Десятая Муза» и «Мексиканский Феникс», – это монахиня, которая в Мехико, в обители Святого Иеронима в перерывах между службами вышивала и ставила научные опыты, пекла пирожки и наблюдала звезды, занималась музыкой и читала, писала картины, богословские трактаты, светские и религиозные пьесы, стихи о разуме, о ревности, о любви.
Когда девочка Хуана Инес де Асбахе, столь же красивая, сколь начитанная, столь же остроумная, сколь сильная духом, явилась при вице-королевском дворе Мексики, она держала экзамен перед сорока учеными мужами и выдержала его так, что иные были восхищены, иные – посрамлены. Госпожа вице-королева приблизила ее к своей особе, двор и роскошный, и изысканный восхвалил ее и преклонился перед нею, многие кавалеры возмечтали о прелестях и руке ее. Но спустя лишь несколько лет отказалась она от всего, кроме познания, и стала сестрой Хуаной Инес де ла Крус.
А когда славословие и злословие вокруг нее одновременно достигли зенита, сестра Хуана Инес подписала отречение кровью и отвратила помыслы от наук и искусств как от семени гордыни, обетами оградила себя от заманчивости былых соблазнов и в строгости и покаянии заключила себя. Она продала все научные сокровища, музыкальные инструменты и библиотеку в четыре тысячи томов, раздала деньги бедным, стала ходить за больными и умерла от чумы. Жизни ее было 43 года, а ее полное собрание сочинений – 4 тома.
Эту жизнь можно в стольких историях рассказать! Да уже и рассказано.
Можно поведать историю, где будет много действующих лиц. Мать, не обученная книжной премудрости, и две старшие сестры, добрый дедушка и его большая библиотека. Учительница, взявшаяся тайком обучить грамоте способную трехлетнюю девочку по ее великому желанию и ради дополнительной платы от ее семьи, заслужившая этим предприятием вечную благодарность своей ученицы. Столичные экзаменаторы и еще светила – теологи, поэты, книжники и испытатели, прославленные имена, лично знакомые или собеседники по переписке. Друзья, поклонники и завистники.
Две мужские тени неотступные: возлюбленный, который дорог был паче разумности, но отвернулся, и другой – любящий, но нелюбимый.
Две вице-королевы – покровительницы и подруги. Два архиепископа Мехико – один благосклонный начальник и почитатель, другой – ненавистник и свирепый притеснитель. Настоятельницы – кто нетерпимая, кто снисходительная. Епископ Пуэблы, коварный друг, оказавший сестре Хуане такую услугу, которая способствовала ее славе в веках и дорого обошлась ей при жизни. Духовник-иезуит, внушающий оставить мирские помыслы, с которым было рассорилась, но под руководство которого вернулась.
Массовка, конечно же, тоже будет: дамы и кавалеры, сестры-монахини, ученицы. Толпа придворных на спектаклях, толпа гостей в келье знаменитой монахини, толпа жителей Мехико за стенами монастыря, обсуждающая с пеной на губах ее покаяние…Читатели, комментаторы, биографы….Рты и глаза в зрительном зале…
Можно рассказать об одиночестве. Представьте: в комнате, заставленной книгами, сидит и пишет у стола женщина в белой длинной одежде со складками. Она берет из склянки начавшую увядать алую розу и рассматривает ее, прислушиваясь, отмечая про себя мысли, которые роза приводит. Ты хороша, моя стареющая царица! Красота, и бренность…и ты тоже создана – какое чудо всякий миг перед глазами! Ее срывают и губят…не верь ему….красоту хвалят, чтобы погубить… А лепестки розы – чему уподоблю? Ее наряд, когда-то дорогие ткани… и ее нагота…Роза вянет, красота умрет….но лучше умереть прекрасной…Я люблю тебя, роза, и как мудро устроил Творец, что, глядя на тебя, я вижу также схожие с тобою создания…
Она знает хорошо, что все эти истины, говоря мягко, не новы – она слишком много читает, а думает даже еще больше. На свете нет ничего нового – но познание всегда новое и личное, и плоды его принадлежат ей. Ни места пустоте, ни часа скуке – везде душа, как очевидна и как многообразна! Каждую минуту своей жизни она не может не видеть творения, не думать о нем и не удивляться ему, и отвлеченные мысли, и образы, связанные ее сознанием с розой, она чувствует в себе так же, как ощущает кожа ее ладони гладь и шершавости пышной цветочной головки; поворачивая розу в руке, она выстраивает строфы, и мысли будут в стихах…
Тут в соседнем помещении падает что-то тяжелое, и раздаются крики. Две ее служанки спорят и обвиняют друг друга. Она идет узнавать, в чем там дело.
Она напишет потом, что ушла в монастырь, потому что жаждала одиночества, но будет жалеть, что с нею не было наставника и соучеников.
Можно предложить рассказ об Идее. Чаще всего это идея права женщины на образование, научное и художественное творчество, буде явится к ним неодолимое рвенье.
…Сеньор де Сантакрус, епископ Пуэблы, удружил сестре Хуане Инес – издал без ее разрешения частное письмо, где она живого места не оставила на классической проповеди самого преподобного отца Антонио Виейры, и сопроводил публикацию трогательными упреками: на что, сестра, тратите дар свой? Теология есть Ваше призвание, Вы же низменным наукам и удовлетворению недостойной прихоти сочинительства посвящаете себя. Епископ писал под именем сестры Филотеи, и сестра Хуана, так как скорбь от незаслуженной обиды владела ее сердцем, приняла игру. В «Ответе сестре Филотее», известнейшем из ее прозаических произведений, она рассказала: то, что высокочтимая сеньора именовала прихотями, для нее – «потребность души, дарованная свыше», «непременное условие существования» (С). И в подтверждение сослалась на то, что эти ее склонности неизменно одерживали верх над всеми другими и побуждали ее преодолевать любые преграды. Рассказала, как в детстве подрезала себе волосы, чтобы за то время, пока они отрастут, выучить очередной урок латыни. Как запрещала себе есть сыр и прочие вкусности, прослышав, что они дурно влияют на мозг. Как болела и, после того, как доктора запретили ей читать, почувствовала себя только хуже. Как дала в монастыре обет не входить без надобности в кельи к сестрам, чтобы научным и поэтическим занятиям не пошла во вред ее природная общительность. Пройдет время, и она также будет громоздить обеты, чтобы защититься от науки и поэзии…
Тут бы и вздохнуть, что женщине в XVII веке не было дано того, что есть у нее в веке ХХI. Но если стены кельи раздвинуть, а потолок поднять так, что он не будет виден, разве означает это, что границы исчезнут совсем? Однажды ладони упрутся в стены, и ты заплачешь от бессилия преодолеть их и устыдишься собственной самонадеянности.
В стихах сестры Хуаны можно прочесть хвалу разуму, исполненную сознания его могущества. Она призывает читателя быть судьей ее поэзии:
«…Суди. На свете ничего
нет выше разума от века.
Не посягает даже Бог
на разуменье человека» .
«…Мне чужды о сокровищах мечты,
ищу лишь для ума обогащенья:
Опасны о богатстве размышленья –
они доводят ум до нищеты».
Но в них звучит и легкая ирония насчет возможностей разума. Полемизируя с поэтом Монторо, она замечает:
«…Недоказуемого жаждет
твой дерзкий разум все равно:
Ведь все, что доказать возможно,
уже доказано давно».
А в конце концов – вполне понятные порицания неутоленной жажде:
«Взлетает разум ввысь, но тянет
его к земле извечный страх…
И топит разочарованье
огонь познания в слезах.
Для непорочных душ познанье–
как сильнодействующий яд;
увы, чем больше люди знают,
тем больше знать они хотят.
И если не остановить их,
то в одержимости своей
под натиском все новых истин
они забудут суть вещей.
….Наш разум – словно пламень злобный:
когда добычей распален,
тем яростней ее он гложет,
чем ярче кажется нам он…
В плену у первозданной лени
усни, мой ум, и мне верни
убитые на размышленья,
у жизни отнятые дни». (С)
Полагаю, однако, что на подобный отзыв о разуме имеет право лишь тот, кто, как сестра Хуана, настолько испытал его возможности, чтобы по опыту знать об их пределе, а отнюдь не надменный невежда.
«Ответ сестре Филотее» иногда называют манифестом феминизма. Предложения в нем, по современным меркам, относительно скромные: а почему бы образованной даме не учить девиц? «Ибо что предосудительного в том, что почтенных лет женщина, просвещенная в науках и благородная в речах и поведении, посвятила бы себя воспитанию молодых девушек?…Отсутствием таковых наносим мы великий урон отечеству нашему…» (С) Но, помимо провозглашенной идеи, в «Ответе» есть что-то, что делает историю поисков сестры Хуаны достоянием не истории, но современности – любой. Я говорю об основании идеи – о сомнениях. «Я пребываю с собою в беспрестанном споре», – признается сестра Хуана. Внутренняя борьба не покидает ее и за написанием этих строк: вначале она говорит, что ушла в монастырь, чтобы похоронить в нем себя и свой разум. «Я ли не молила Господа загасить во мне огонь разума, поелику, как полагают многие, женщине разум не надобен и даже вреден». (С) Но затем природная склонность берет вверх, и сестра Хуана объявляет, что это она привела ее за монастырские стены, дабы не иметь себе помех: «Я готова была не слышать человеческого голоса, дабы его звук не нарушал моей безмолвной беседы с любимыми книгами» (С). Сестра Хуана была с собой искренней, и тем больнее сомнения ранили ее. Закончились они известно чем – обетом не касаться пера и бумаги, отречением, подписанным кровью.
Здесь можно задаться в очередной раз вопросом о том, как дружат или не дружат наука и религия. Поговорить о том, на каких путях можно служить Богу, и как люди это понимали в разные эпохи, и кому ни в коем случае не надо уходить в монастырь. Опять же, с учетом различия эпох и характеров, могут быть два мнения и больше.
Незадолго перед тем, как сестра Хуана скончалась, назвав себя перед смертью худшей из женщин, падре Нуньес де Миранда, ее духовник – тот самый, который поддержал ее решение о монашестве и с которым она потом ссорилась-мирилась, – сказал: «Хуана Инес не бежит, а летит по стезе добродетели» (С).
Предшествовала монашеству история любви сестры Хуаны, рассказанная в лучших из ее стихов. Маленькая пьеса, в которой актеры играют искренне, но с закрытыми лицами, а подлинные имена персонажей не названы. Женственная, очень женственная история, хотя это не значит, что нет мужчин, которых бы она тронула.
Самое первое, детское, впечатление от ее стихов: они похожи на аллегорические картины. Собрание фигур, которые вместе и каждая по отдельности должны что-то показать или проиллюстрировать, непринужденно и в то же время величаво. Или на произведения ораторского искусства: «Сонет, в котором доказывается…», «Сонет, который продолжает рассуждения о том же предмете…», «Редондильи, которые содержат рассуждения …», «Романс, в котором…объясняется природа…». Выражать в стихах свои мысли для сестры Хуаны было столь естественно, что даже знаменитый полемический «Ответ сестре Филотее» едва не появился на свет редондильями или романсом. Ее стихи умные, откровенно умные – нечего ожидать, чтобы подобная ей женщина стала скрывать свой разум и благие приобретения, какими она его обогатила. Но замеченные черты – это в известной мере дань требованиям формы и тогдашней поэтической традиции. От первого впечатления стоит пойти дальше.
Особенности поэтики Хуаны Инес де ла Крус нередко объясняют барочным разочарованием, а также некоторым влиянием испанского мэтра ГОнгоры-и-Арготе, который считал, что поэтично – это сложно. Другую причину – для любовной лирики – я вижу в том, что эти стихи написаны женщиной, любовь которой была сложна.
«Терзаемая гнетом страсти,
я в нетерпении дрожу,
но сразу руку отвожу,
как только прикасаюсь к счастью. (…)
Блаженство болью мне грозит
в моем ревнивом опасенье,
и мне явить пренебреженье
сама любовь порой велит.
Я все перенести готова,
в страданье силу нахожу,
но в исступленье прихожу
от незначительного слова.
Неся обиды мнимой бремя,
в ничтожной просьбе отказать
могу тому, кому отдать
могла бы жизнь в любое время.
Злым раздражением киплю,
противоречьями томима,
я с ним до боли нетерпима,
и все я для него стерплю.
(….)
Нет, мне блаженства не вкусить!
Среди душевного ненастья
готова я проклясть за счастье
и за презрение – простить».
Недаром одна из пьес сестры Хуаны называется «Любовь – великий лабиринт».
Умом она предпочитает разумную любовь, не посягающую на внутреннюю свободу. Чувство в гармонии с разумом, так все правильно и просто. Но в том-то и дело, что любовь от рассудка – не для нее. Она, что называется, рождена для больших страстей (без кавычек). До поры она в себе этого не знает, она может это отрицать, уповать на спасительную узду разума, слегка преувеличивая ее прочность. Тогда по ее стихам кажется, что героиня – лирическая, то есть – немного свысока и с изысканным остроумием подшучивает над любовью, уверенно идет избранной дорогой, при случае проявляя свою разумную независимость. Это умение держать себя в руках не лишено обаяния. А затем чувствуешь: идет волна. Она снесет, как не было, беседку с резными перилами. И ту, которая утверждала разум и свободный выбор, она захлестнет. Героиня, конечно, будет бороться – с кем? – а с собой:
«…Моя душа разделена
на две враждующие части:
одна, увы, – рабыня страсти,
другая – разуму верна.
И не потерпит ни одна,
чтоб верх взяла над ней другая, —
нет распре ни конца, ни края…»
Но более чем думала, она уже во власти своего открытия. Она будет упрямо восклицать «Шалишь, я не побеждена!» – лишь затем, чтобы признать вскоре свое поражение.
…И начинается перечисление презренных мелочей, которые запутывают и сдерживают чистое и сильное чувство. Упреждающее знание, что все проходит, страх перед ошибкой, перед счастьем, перед силой своей любви и (надо думать, это подсознательно) перед теснотой в своем мире – боязнь впустить в свою личную свободу еще кого-то, из-за кого она ее утратит (уже утратила). Терзания ревности, которые, понятно дело, досаждают ему, но ее мучают куда больше. Всем сердцем она стремится любить и отдавать, но ей столько всего мешает – и она печально признает, что это не внешние, но созданные ею препятствия! Греет так, что сжигает.
Говорят, что люди, рожденные под знаком «скорпиона» в любви ревнивы, как никто. Сестра Хуана Инес принадлежит к ним и написала целую маленькую поэму о ревности, а точнее объясняющий ее природу романс. Из ее стихов очень видно, что ее любовь была неотделима от ревности, и другой любви она не знает. Ревность – незаконное дитя любви, приносящее немало страданий, но она же – вернейший признак любви и доказательство ее искренности.
«…Любви без ревности не видел
никто, нигде и никогда:
возможен ли огонь без дыма
или без сырости вода?
(…)
Увы, в любовном лицемерье
искусней всех бывает тот,
в ком жажда выгоды сильнее
и у кого точней расчет.
Одной лишь ревности неведом
притворства лицемерный труд:
она — безумна, а безумцы
в своем безумии не лгут.
(…)
Как ей в притворстве быть искусной,
коль разума ей не дано?
Но чем страданье непритворней,
тем благороднее оно».
Она и признает иллюзию, и не отдает ее: можно попытаться «воскреснуть» и призвать на помощь разум, но деревянной шпагой отразить ли морскую волну? И она не хочет вырваться – только знает, что «надо». Теперь уже ухищренья разума представляются искусственными и бессильными – главное, никчемными – подпорками:
«…Пусть все законы разума
отступят перед ней –
моей любовью горестной,
владычицей моей».
Очарование ее стихов о любви порой сродни очарованию улыбки после слов «Так плохо мне никогда не было», – светлой, превозмогающей не печаль, но подавленность. Хуана Инес, действительно, была «фениксом» – по ее стихам узнаешь, как возрождаются из пепла.
«…Когда ж от яростного бичеванья
готово было сердце умереть,
истерзанное горечью страданья,
«Ужели смеешь ты себя жалеть, –
спросило вдруг меня мое сознанье, –
кто был в любви счастливее, ответь?»
Эта пьеса окончилась тем, что за героиней опустился плотный занавес, а оба героя разошлись молча и ни с чем.
И если позволено бесцеремонно вторгаться в эту область сокровенного, то из сопереживания только.
Такой была – или мне представляется такой – мексиканская монахиня Хуана Инес де ла Крус (1651-1695), женщина ясного ума и мятущихся чувств.
Сегодня у нее день рождения. -)
Стихи в переводах Инны Чежеговой.
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760111"]Мої українські переклади віршів сестри Хуани.[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965431
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.11.2022
Сер Генрі Уоттон (Воттон)(1568 — 1639) - англійський дипломат.
Sir Henry Wotton (1568 — 1639). The character of a happy life.
Оригінал:
Sir Henry Wotton
The character of a happy life
How happy is he born or taught,
That serveth not another’s will;
Whose armour is his honest thought,
And simple truth his highest skill;
Whose passions not his masters are;
Whose soul is still prepar’d for death
Untied unto the world with care
Of princes’ grace or vulgar breath;
Who envies none whom chance doth raise,
Or vice; who never understood
The deepest wounds are given by praise,
Nor Rules of State, but Rules of good;
Who hath his life from rumours freed;
Whose conscience is his strong retreat;
Whose state can neither flatterers feed,
Nor ruins make accusers great;
Who God doth late and early pray,
More of his grace than goods to send,
And entertains the harmless day
With a well-chosen book or friend.
This man is free from servile bands
Of hope to rise or fear to fall;
Lord of himself, though not of lands;
And having nothing, yet hath all.
Мій переклад:
Сер Генрі Уоттон (Воттон)(1568 — 1639).
Ознаки щастя
Щасливий народивсь чи вчивсь,
Щоб бути вільний, не служник;
До чесності він прихиливсь
І правду пестувати звик.
Пан пристрастям, не навпаки,
Готовий в смертний він похід;
Йому незнані ті страхи,
Що косо гляне князь чи світ.
Хто з примхи долі чи з гріха
Піднявся — тим не заздрить він,
Не зна: хвала — то річ лиха;
Не гри — добра зна шлях один.
Од сплітки двері затина
І вірний совісті завжди.
Його облесник омина
І надто праведні суди.
Молити Бога не забув,
Але про милість — не про гріш;
Про книги й друзів він збагнув,
Як обирати вірних лиш.
Так, він щасливий, бо не раб
Побоювань чи поривань;
Себе він має — справжній скарб,
Ні з чим — та з ліпшим із надбань.
Переклад 16.08.2015
Примітки перекладачки: цей вірш, видимо, продовжує вірш[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965139"] Генрі Говарда, графа Серрея «The means to attain a happy life»[/url], тому має такий самий розмір.
Існують різні редакції тексту оригіналу, зокрема, третьої строфи, тому перекладачка припустилася певної вільності, а також зробила переклад ще одного варіанта.
Варіант
Who envies none whom chance doth raise,
Or vice; who never understood
The deepest wounds are given by praise,
By rule of state, but not of good.
Хто з примхи долі чи з гріха
Піднявся — тим не заздрить він,
Не зна: хвала — то річ лиха,
Від випадкових йде причин.
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965341"]Мій російський переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2022
Cэр Генри Уоттон (1568 — 1639) - английский дипломат.
Оригинал:
Sir Henry Wotton
The character of a happy life
How happy is he born or taught,
That serveth not another’s will;
Whose armour is his honest thought,
And simple truth his highest skill;
Whose passions not his masters are;
Whose soul is still prepar’d for death
Untied unto the world with care
Of princes’ grace or vulgar breath;
Who envies none whom chance doth raise,
Or vice; who never understood
The deepest wounds are given by praise,
Nor Rules of State, but Rules of good;
Who hath his life from rumours freed;
Whose conscience is his strong retreat;
Whose state can neither flatterers feed,
Nor ruins make accusers great;
Who God doth late and early pray,
More of his grace than goods to send,
And entertains the harmless day
With a well-chosen book or friend.
This man is free from servile bands
Of hope to rise or fear to fall;
Lord of himself, though not of lands;
And having nothing, yet hath all.
Мой перевод:
Сэр Генри Уоттон
Признаки счастья
Того зову счастливым я —
Будь так рожден или учен, —
Кем правит воля лишь своя,
Кто правдою вооружен;
Кто страсти может обуздать,
Кем не владеет смерти страх,
Кому не нужно трепетать,
Что взглянут власть иль люд не так;
Кто, завистью не одержим
К тем, с кем удача иль порок,
Не знал: хвала — вреднейший дым,
Но знал: добру служенье — впрок;
Кто пищи сплетням не давал,
Не предал совести своей,
Кто ни льстецов не привлекал,
Ни слишком праведных судей;
Кто Бога не забыл хвалить,
Пощады, не даров, прося,
Кому — дни тихо проводить,
Что надо, книги и друзья.
Он счастлив: нет ему забот
Ни опоздать, ни преуспеть;
Себе хозяин меж господ,
Ни с чем, он может всем владеть.
Перевод 12. — 13. 08. 2015
Примечания переводчицы: это стихотворение, по-видимому, написано в продолжение стихов [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965140"]Генри Говарда, графа Серрея «The means to attain a happy life»[/url] поэтому имеет тот же размер.
Существуют разные редакции текста оригинала, в частности — третьей строфы, поэтому переводчица допустила некоторую вольность, а также сделала перевод еще одного варианта.
Вариант
Who envies none whom chance doth raise,
Or vice; who never understood
The deepest wounds are given by praise,
By rule of state, but not of good;
Кто, завистью не одержим
К тем, с кем удача иль порок,
Не знал: хвала — вреднейший дым,
Ее шлет жребий, но не впрок.
Возможность двойного ударения судЕй и сУдей была проверена по словарю.
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965343"]Мій український переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965341
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.11.2022
Попробовала переложить стихами еще одно историческое письмо, оригинал которого - в прозе.
На этот раз перевод неполный и не очень точный, что с моей стороны сознательно: взяла из оригинала несколько фрагментов, которые все же передают его общее настроение, - то, что и заинтересовало меня в этом письме. Монолог человека, готового несмотря ни на что бороться за правое дело и борющегося с отчаянием. Попробовала поэкспериментировать с формой.
Ситуация: [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704922"]сэр Филип Сидни (1554–1586)[/url], молодой человек, знаменитый английский рыцарь и великий поэт, убежденный борец за дело протестантизма и племянник графа Лестера, знаменитого фаворита Елизаветы I, в Нидерландах поддерживает сопротивление испанскому владычеству. Финансирования от королевы не хватает, Сидни вынужден обеспечивать его сам. Он пишет письмо своему тестю, сэру Френсису Уолсингему. Сидни осталось жить несколько месяцев: 22 сентября 1586 г. он получит в схватке ранение, от последствий которого умрет.
Источник текста оригинала в прозе: The Miscellaneous Works of Sir Philip Sidney, Knt: With a Life of the Author and Illustrative Notes,
D. A. Talboys, 1829 P. - P. 289 - 291.
Мое переложение:
Филип Сидни - Френсису Уолсингему.
Почтеннейший мой тесть! Так много писем
От Вас я получил! Мои заботы
Воспринимаете Вы как свои,
А этого я не хотел бы, право.
Опасности, нужду, да и немилость
Я раньше испытал и делу предан
Настолько, что меня не отвратить
От дела им: я сохраню решимость.
Когда бы наша госпожа была
Источником, здесь засуха б настала.
Но наша госпожа - одно лишь средство
В руках у Господа. Коль устранится
Она - другие применить возможно.
Кто зло совершил, тот возмездье получит -
Я верю. Доверчивый к силе людей
Ошибся не больше, чем тот, кто отступит
От Божьего дела в печали своей.
Ты честен - служи же, унынья не зная.
Пускай не внушит его праздность чужая!
Уныние надобно преодолеть:
Предашься ему - сам же будешь жалеть.
Коль не заплатит войску королева,
Она солдат лишится, но моей
Вины не будет в этом, и другого
Не скажет ни одна душа живая.
Смогу помочь я - значит, будет помощь.
Придет опасность - не страшна опасность.
Никто по правде обвинить не сможет,
До новых опасений нет мне дела.
Совету написал я, пусть решают.
Вначале был неопытен я, верно,
Мне нужной подготовки не хватало,
Неопытными также слуги были,
Но дальше справлюсь я гораздо лучше.
Меня гордецом, честолюбцем считают
В отчизне ... О том тяжело говорить,
Но что в моем сердце, понять не желают,
А то б не склонялись так строго судить.
Письмо мое к вам не доставлено будто:
Посланец, увы, адреса перепутал -
Уилл, он актер графа Лестера... Плут!
Некстати вмешался в трагедию шут.
Cейчас я не могу сказать Вам больше:
Навряд ли было, чтоб отец столь добрый
Тревог так много получал от сына ...
Прошу у Бога Вам счастливой жизни!
В Утрехте, 24 марта 1586,
ваш покорный сын Филип Сидни
Переложение 14.08.2020
Упоминаемый в письме Уилл - это, по-видимому, все-таки знаменитый комик Уилл Кемп (хотя соблазнительно вообразить и другого Уилла).
В своем трактате "Защита поэзии" сэр Филип высказался против того, чтобы в трагедиях выпускали шутов - что нам представляется курьезным, учитывая то, какими путями развивалась впоследствии английская драма. В данном случае упоминание о шуте вторглось в личную трагедию сэра Филипа - возможно, подчеркивая ее.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965256
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.11.2022
Играть с чужими письмами мне понравилось… то есть с чужими историческими письмами, пытаясь перекладывать их стихами.
В отношении этого письма нет сомнений в его подлинности. Это письмо Роберта Дадли, графа Лестера королеве Елизавете I от 28 августа 1588 года, которое Елизавета сохраняла с пометкой «его последнее письмо». Вскоре после того, как оно было отослано, Лестер скончался.
Пометка королевы позволяет читать между строк, что письмо, несмотря на поверхностно обычный почтительный тон, прощальное. Может быть, Лестер хотел дать понять это, а может быть и нет. Мне захотелось попробовать передать это настроение.
Как бы то ни было, это маленький, но знаменитый памятник знаменитой исторической любви.
Оригинал в прозе:
«I most humbly beseech your Majesty to pardon your poor old servant to be thus bold in sending to know how my gracious lady doth, and what ease of her late pains she finds, being the chiefest thing in this world I do pray for, for her to have good health and long life. For my own poor case, I continue still your medicine and find that (it) amends much better than with any other thing that hath been given me. Thus hoping to find perfect cure at the bath, with the continuance of my wonted prayer for your Majesty’s most happy preservation, I humbly kiss your foot. From your old lodging at Rycote, this Thursday morning, ready to take on my Journey, by your Majesty’s most faithful and obedient servant,
R. Leicester»
He added a postscript:
«Even as I had writ thus much, I received Your Majesty’s token by Young Tracey.»
Мое стихотворное переложение:
Лестер — Елизавете. Его последнее письмо
Госпожа моя! Прошу Вас эту дерзость мне простить:
Знать хотел бы я, смогли ли нездоровье победить
И лечение какое Вы избрали от него.
Я молюсь о здравье Вашем: нет важнее ничего.
Сам же я, слуга Ваш старый, бедный, все еще лечусь,
Со своим недугом средством тем, что дали Вы, борюсь.
И, хоть выдумок немало хитрых лекарских терплю, —
Вами данное всех лучше ослабляет боль мою.
Нынче еду я на воды и надеюсь быть здоров,
Исполнять веленья Ваши к Вашей славе вновь готов.
Будьте же хранимы счастьем! Снидет пусть Господь к мольбам!
Как и был, слуга смиренный, я целую ноги Вам.
Из Вашего старого жилища в Райкоте, в нынешний четверг утром, готов отправиться в путь,
Вашего величества вернейший и покорнейший слуга,
Р. Лестер.
Постскриптум. Написав такую малость, я через молодого Трейси получил от Вас подарок.
Переложение 18.06.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965255
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.11.2022
Оригинал:
Henry Howard, Earl of Surrey (1517 — 1547)
THE MEANS TO ATTAIN A HAPPY LIFE.
MARTIAL, the things that do attain
The happy life, be these, I find :
The riches left, not got with pain ;
The fruitful ground, the quiet mind :
The equal friend, no grudge, no strife ;
No charge of rule, nor governance ;
Without disease, the healthful life ;
The household of continuance :
The mean diet, no delicate fare ;
True wisdom join’d with simpleness ;
The night discharged of all care,
Where wine the wit may not oppress :
The faithful wife, without debate ;
Such sleeps as may beguile the night.
Contented with thine own estate ;
Ne wish for Death, ne fear his might.
Мой перевод перевода:
Генри Говард, граф Серрей (из Марциала)
Где искать счастья
Где, Марциал, нам счастья взять…
Я думаю, что там живет,
Где, не горбатясь, сытым стать
Дадут, и ум тревог не ждет,
Где в помощь, не в помеху – друг,
Нет власти, чтоб над ней дрожать,
Где можно жить, забыв недуг,
Спокойно прочный дом держать.
Где без изысков вкус хорош,
Где мудрый и простак – одно,
Где в мире ночку проведешь,
И не вредит уму вино.
Где верная – не спорь! – жена,
Где ночи в сладких снах бегут,
Где участь лучше не нужна,
Где смерть ни кличут, ни клянут.
Перевод 03.03. 2015
(Перевод последней строки был рассчитан на оригинальность, но он почти наверняка уже встречается где-нибудь. «Кличут» и «клянут» — довольно популярная созвучная пара.
На одном сайте попался вариант Серрея, где имя Марциала было почему-то заменено на «My friend». Если зачем-нибудь нужно, такую замену можно сделать и в переводе: “Где, милый друг, нам счастья взять…» ).
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965139"]Мій український переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965140
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.11.2022
Оригінал:
Henry Howard, Earl of Surrey (1517 — 1547)
THE MEANS TO ATTAIN A HAPPY LIFE.
MARTIAL, the things that do attain
The happy life, be these, I find :
The riches left, not got with pain ;
The fruitful ground, the quiet mind :
The equal friend, no grudge, no strife ;
No charge of rule, nor governance ;
Without disease, the healthful life ;
The household of continuance :
The mean diet, no delicate fare ;
True wisdom join’d with simpleness ;
The night discharged of all care,
Where wine the wit may not oppress :
The faithful wife, without debate ;
Such sleeps as may beguile the night.
Contented with thine own estate ;
Ne wish for Death, ne fear his might.
Мій переклад:
Де шукати щастя
(Генрі Говард, граф Серрей, з Марціала)
Де, Марціале, щастя б мав…
Я б там шукав його, повір,
Де б не робив, а спадкував,
Де родить ґрунт, дух має мир.
Де б друг поміг, а не зборов,
В плечах від влади не свербить,
Життя не в’яне від хвороб,
І довго дім міцний стоїть.
Де гарний смак – без страв рясних,
Цінує простоту мудрець,
Де без тривог спочити б міг,
Не обіп'ється ум вкінець.
Де пара вірная (авжеж!),
Де плинуть ночі в гарних снах,
Де змін на краще вже не ждеш,
А смерть – не мрія і не страх.
Переклад 04.05.2015
Примітка перекладачки: наявність подвійного наголосу «на плечАх і на плЕчах» була перевірена за словником М.І. Погрібного, так само як і наявність слова «ум» (синоніма слова «розум») – за «Словником української мови» НАН України, 1970 р.
Марціала у першому рядку можна замінити на «милий друже» (тому що так іноді роблять з англійським оригіналом).
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965140"]Мій російський переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2022
Пересказ баллады [url="https://www.sacred-texts.com/neu/eng/child/ch170.htm"]'King Henry' ('The Death of Queen Jane').[/url]
Смерть королевы Джейн Сеймур
На ложе родин наша добрая Джейн;
Проходит в мучениях месяц уже.
И просит она, ввысь лицо обратя:
«Раскройте мне чрево, спасите дитя!»
«Да будет Господь, королева, с тобой!
Как нам поступить, пусть решает король».
Коня не щадя, мчится вестник вперед:
Здесь нужен король – королева зовет.
«Как ты поживаешь, голубка моя?
Вели, что желаешь, – и сделаю я!
Красны твои веки, и слезы из глаз …
Скорей бы родился наследник у нас!»
«Пусть чрево раскроют, ребенка спаси!»
«Нет, свет мой, о жертве такой не проси!
Я сына желал больше благ всех земных,
Но если терять – пусть лишусь я двоих!»
Но вот королеву взяло забытье …
Успел вынуть лекарь младенца ее.
Как солнце сияло, как ясен был день,
Который забрал нашу бедную Джейн!
Младенца к роскошной купели несут
И саван богатый для матери шьют.
Печально прощальные трубы трубят,
Оружье на землю бросает солдат.
И радость, и скорбь по стране велика:
Горюет придворный, горюет слуга.
И Бесси грустит в своем темном углу,
Но Генрих всех горше оплакал жену.
Носильщиков шесть королеву несли,
И рыцарей шесть впереди нее шли.
И нет никого, кто бы в сердце не знал:
Прекраснейший Англии цвет – уж увял.
По берегу ходит наш Генрих-король,
Не может он выплакать тяжкую боль …
Добра и нежна, не вернется она …
«Веселая Англия», как ты грустна!
Джейн Сеймур (1509? – 1537) – третья жена короля Генриха VIII (в 1536 – 1537 гг.), которая родила ему сына, будущего короля Эдуарда VI, и скончалась 12 дней спустя.
Бесси – дочь Генриха VIII и его второй жены Анны Болейн, казненной в 1536 г., будущая королева Елизавета I. В одном из вариантов баллады буквально сказано: «Принцесса Елизавета, плача, ушла прочь». Елизавете на момент смерти Джейн Сеймур было 4 года.
Опубликовано на бумаге: Ржевская В.С. Баллады и сказки – Хмельницкий, Издатель ФЛП Стасюк Л.С., 2018. – С 29-З0.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965062
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.11.2022
Мій український переклад відомого вірша, який часто перекладається і приписується або Джорджу Болейну, або Анні Болейн.
Оригінал:
O Death! rock me asleep;
Bring me to quiet rest;
let pass my weary, guiltless ghost
out of my careful breast.
Toll on, the passing-bell;
ring out my doleful knell;
let the sound my death tell.
Death does draw nigh;
there is no remedy.
My pains, who can express?
Alas! they are so strong
my dolor will not suffer strength
my life for to prolong.
Toll on, the passing-bell;
ring out my doleful knell;
let the sound my death tell.
for I must die;
there is no remedy.
Alone, in prison strong,
I wait my destiny.
Woe worth this cruel hap, that I
should taste this misery!
Toll on, the passing-bell;
ring out my doleful knell;
let the sound my death tell.
Death does draw nigh;
there is no remedy.
Farewell! my pleasures past;
welcome! my present pain.
I feel my torments so increase
that life cannot remain.
Toll on, the passing-bell;
wrong is my doleful knell;
for the sound my death does tell.
Death does draw nigh;
there is no remedy.
Sound my end dolefully
for now I die.
Modernized by S. Rhoads, from Early Sixteenth Century Lyrics, edited by Frederick Morgan Padelford, Ph.D.; D.C. Heath and Co., Publishers;1907.
Мій український переклад.
[Колискова перед стратою]
Приписується або Джорджу Болейну, або Анні Болейн
Ти близько, небуття —
мов мамка, колисай!
Утома зла, обмова зла —
від них мене звільняй!
Співай-но, дзвоне мій,
та провіщай мерщій,
що кінець вже близький.
Чекаю я —
бо доля це моя.
Мій сум такий тяжкий,
виснажує мене…
Чим жити так, терпіти так,
нехай життя мине!
Співай-но, дзвоне мій,
та провіщай мерщій,
що кінець вже близький.
Приймаю я —
бо доля це моя.
Неволя й самота,
що буде — знаю те…
Добро було та геть пішло:
було воно пусте!
Співай-но, дзвоне мій,
та провіщай мерщій,
що кінець вже близький.
Чекаю я —
бо доля це моя.
Тож, щастя, прощавай!
Ти ж, лишенько, заходь:
зростає біль, стискає біль —
то із життям відходь!
Співай-но, дзвоне мій,
та провіщай мерщій,
що кінець мій вже близький.
Чекаю я —
бо доля це моя.
Бий та плач з сумоти:
мені вже йти.
Переклад 15. 08. 2015
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964967"]Мій російський переклад [/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964968
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2022
Мой перевод часто переводимого стихотворения, приписываемого или Джорджу Болейну, или Анне Болейн.
Джордж Болейн, брат легендарной роковой женщины Анны Болейн, обвиненный в инцесте с сестрой и, как и она, казненный, был одним из талантливых английских поэтов эпохи Тюдоров. Однако его поэтические произведения не сохранились под его именем. То есть, некоторые стихотворения из времен Генриха VIII были изданы впоследствии без указания автора — возможно, какие-то из них написал Джордж Болейн.
Авторство Джорджа Болейна признается за следующим ниже стихотворением, по-видимому, написанным в Тауэре в ожидании казни. Признается — это кроме тех случаев, когда оно приписывается самой Анне Болейн. По английскому тексту не видно, от лица мужчины или женщины он написан. Интригующую иронию можно усмотреть в том, что как поэт был известен Джордж, но его стихотворения перемешались с чужими, а вот одно стихотворение Анны точно сохранилось, еще и в автографе — две строчки экспромтом в принадлежавшей Генриху VIII книге. В Интернете можно найти фотографии. (Еще одно стихотворение эпохи приписывается или Джорджу Болейну, или крупнейшему английскому поэту эпохи Генриха VIII Томасу Уайету Старшему, который по легенде был влюблен в Анну. Он также попал в Тауэр в то же время, но был отпущен).
Что интересно — это песня, и это колыбельная песня. Мелодия почти слышна (имеет смысл попытаться ее сохранить). Название, взятое в квадратные скобки, переводчица имела наглость предложить сама. Фрагмент этих стихов использован в фильме «Anne of the Thousand Days»/ «Анна на тысячу дней», но там он изменен, и все стихотворение проходит как произведение влюбленного Генриха VIII.
Оригинал:
O Death! rock me asleep;
Bring me to quiet rest;
let pass my weary, guiltless ghost
out of my careful breast.
Toll on, the passing-bell;
ring out my doleful knell;
let the sound my death tell.
Death does draw nigh;
there is no remedy.
My pains, who can express?
Alas! they are so strong
my dolor will not suffer strength
my life for to prolong.
Toll on, the passing-bell;
ring out my doleful knell;
let the sound my death tell.
for I must die;
there is no remedy.
Alone, in prison strong,
I wait my destiny.
Woe worth this cruel hap, that I
should taste this misery!
Toll on, the passing-bell;
ring out my doleful knell;
let the sound my death tell.
Death does draw nigh;
there is no remedy.
Farewell! my pleasures past;
welcome! my present pain.
I feel my torments so increase
that life cannot remain.
Toll on, the passing-bell;
wrong is my doleful knell;
for the sound my death does tell.
Death does draw nigh;
there is no remedy.
Sound my end dolefully
for now I die.
Modernized by S. Rhoads, from Early Sixteenth Century Lyrics, edited by Frederick Morgan Padelford, Ph.D.; D.C. Heath and Co., Publishers;1907.
Мой русский перевод:
[Колыбельная накануне казни]
Приписывается или Джорджу Болейну, или Анне Болейн
Качай же, нянька-смерть,
мне отдых подари,
устал мой дух, оболган дух —
на волю забери.
Последний звон, гуди,
без жалости тверди,
что конец впереди.
Я жду его:
не сделать ничего.
Страдать да зря вздыхать
без меры тяжело.
Жизнь не мила: когда б ушла,
и горе бы ушло.
Последний звон, гуди,
без жалости тверди,
что конец впереди.
Приму его:
не сделать ничего.
Глуха тюрьма, крепка,
что будет — знаю я.
Удача, зла ты, неверна:
заря лихого дня!
Последний звон, гуди,
без жалости тверди,
что конец впереди.
Я жду его:
не сделать ничего.
Прости, счастливый час,
несчастья час, привет!
Ты, боль, растешь, сильнее жжешь,
уйду — тебя и нет.
Последний звон, гуди,
без жалости тверди,
что конец мой впереди.
Я жду его:
не сделать ничего.
Так гуди, так грусти —
уже идти.
Перевод 14.08.2015
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964968"]Мій український переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964967
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.11.2022
Український варіант мого віршованого перекладення листа, в оригіналі - прозового, який часто визнається листом Анни Болейн з Тауера до Генріха VIII. Російський варіант - у збірці "[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964879"]Переводы[/url]". Прозовий оригінал англійською доступний, наприклад, на сайті [url="https://www.luminarium.org/encyclopedia/annehenry.htm"]Luminarium[/url]
Лист Анни Болейн
Мій пане! Ваш раптовий гнів на мене,
і це моє ув'язнення суворе,
де я пишу, звертаючись до Вас,
мене дивують. Я не розумію,
що написати, каятись в чім маю.
Від Вас сюди з'явився посланець -
казав, щоб визнала якусь я правду,
тоді мені повернете Ви ласку.
Проте, відомо Вам, що він - мій ворог.
Коли особа ця прийшла від Вас,
мені збагнути легко сенс послання.
Та волю Вашу виконаю точно,
якщо, насправді, Вам сказати правду,
це значить - убезпечити себе.
Ось правда. Відкриваючи її,
зроблю і те, що маю, й те, що хочу.
Та не вважайте, чоловіче мій,
що визнати я згоджусь ту провину,
вчинить яку і гадки я не мала.
Ніхто б не зміг назвати Вам монарха,
чия дружина шанувала б більше
обов'язок свій і любов подружні,
ніж щодо Вас шанує, знайте, Анна
Болейн. Їй імені цього достатньо.
Не прагнула здійнятись вище Анна -
Господь і Ви її змінили жереб.
Не засліпив мене блискучий злет мій,
не звикла я до сану королеви,
але чекала на нову я зміну.
Бо добре знала я: рушій Ваш - примха,
те, що завжди підвладно переміні.
Ось правда. Ви її хотіли знати.
Була я підданою. Ви зробили
мене і королевою, і другом.
Сама я не вважала, що я гідна -
то був Ваш присуд, що я місця гідна.
Як це було, прошу я Вас тепер -
не дозволяйте примсі чи інтригам
мене паплюжити в уяві Вашій!
Була мала, та меншою не стала.
Хай наклеп нас не здужає чорнити -
мене та нашу донечку кохану!
Мій чоловіче і королю! Суду
бажаєте - хай буде він відкритим!
Хай вороги мої мене не судять!
Про суд відкритий Вас прошу - бо чесність
підстав не має сорому боятись.
Хай доведуть в суді мою безвинність,
Вас заспокоять, змусять світ мовчати,
як ні - то визнають вину відкрито!
Хай буде воля Божа, як і Ваша,
проте Ви звільнитеся від докорів!
Хай знатимуть, що це Ваш суд довів
мою вину, і вигадки немає!
Тоді спокійно можете карать
невірну жінку, в спокої любити
ту іншу ... О, її ім'я назвати
давно я можу: здогад Вам відомий!
Якщо вже знаєте Ви, як чинити,
якщо потрібне Вам моє нечестя
від наклепу, і смерті Вам не досить
моєї, щоб насолодитись щастям ...
Тоді прошу: хай Вас Господь простить
і ворогів моїх, знаряддя лиха!
Коли ми прийдемо на Суд Його,
молю, щоб він простив жорстокість Вашу,
монарха - слід це визнати - негідну.
Мене, я в тому певна, Він обілить,
я вірую - хай твердить світ інакше -
що Божий Суд ім'я моє очистить.
Так проголосить - всі Його почують!
Останнє маю я до Вас прохання:
коли Ваш гнів мене спостиг, хай тільки
мене він вразить, та не тих нещасних,
хто, як я знаю, у в'язниці тут,
хто, як і я, страждає безневинно!
Якщо колись потішила я зір Ваш,
якщо колись ім'я моє вважали
приємним Ви для слуху - їх врятуйте!
Не буду іншим я тривожить Вас.
Проситиму лише Святу я Трійцю,
хай Вас веде в усьому - й не залишить.
З моєї гіркої в'язниці в Тауері, цього травня шостого дня,
Ваша найвідданіша дружина
Анна Болейн
Перекладення 24.05.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2022
То, что следует дальше, - можно сказать, двойной перевод. Английский прозаический текст я попробовала не только перевести, но и переложить стихами. :-)
Известен текст, который называют письмом Анны Болейн из Тауэра Генриху VIII. Его копия другим почерком (либо текст, продиктованный Анной) сохранилась среди бумаг Томаса Кромвеля с заголовком, вероятно, им добавленным: "Королю от леди в Тауэре". Подлинность письма - предмет споров, однако его публикуют в связи с биографией Анны. На него я решила покуситься и переложить его стихами. Письмо вызывает к Анне не только живое сочувствие, но и уважение.
Перевод на самом деле тройной: я попробовала сделать стихотворное переложение еще и по-украински. Украинский вариант - в сборнике "[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964880"]Переклади[/url]".
Оригинал по-английски и в прозе доступен, например, [url="https://www.luminarium.org/encyclopedia/annehenry.htm"]на сайте Luminarium.[/url]
Мое переложение:
Письмо Анны Болейн
Мой господин! И на меня Ваш гнев,
и нынешнее это заключенье,
в котором я пишу, к Вам обращаясь, -
все странно мне. Представить не могу,
ни что писать, ни в чем просить прощенья.
Ко мне от Вас был послан человек -
чтоб в некой правде я ему созналась
и этим заслужила Вашу милость.
Но он, Вы знаете, - давнишний враг мой.
Через него посланье получив
от Вас, я смысл посланья понимаю.
Однако я исполню волю Вашу,
когда, действительно, признанье правды -
условье безопасности моей.
Вот правда. Открывая Вам ее,
исполню я и долг свой, и желанье.
Супруг мой, не подумайте, прошу,
что я вину признаю, о которой
и мысли не имела никогда.
Никто не сможет вспомнить государя,
чья более верна была б супруга
и долгу, и любви к нему, чем Анна
Болейн верна им, знайте, перед Вами.
И Анне имени "Болейн" довольно,
она подняться выше не хотела -
Господь и Вы решили по-другому.
Не ослепило Анну возвышенье,
сан королевы ей не стал привычен,
но ожидала новой перемены.
Ведь знала я, что Вами движет прихоть,
а прихоти нетрудно измениться.
Вот правда. От меня ее Вы ждали.
Была я подданной. Меня избрали
Вы королевой и подругой Вашей.
Сама себя достойной не считала -
но Вы меня тогда сочли достойной.
Коль было так, прошу я Вас теперь -
ни прихоти, ни козням не позвольте,
представить Вам меня не тем, что есть я!
Была мала, но меньше я не стала.
Пусть клевета нас очернить не сможет -
ни вашу верную жену, ни дочку!
Супруг и государь! Меня судите,
коль Вы суда желаете, но честно.
Враги мои пусть судьями не станут!
Открытого суда у Вас прошу я -
ведь честности не страшно посрамленье.
Пусть суд мою докажет невиновность,
Вас успокоит, мир молчать заставит,
а нет - объявит о вине открыто!
Пускай по воле Божьей, как и Вашей
мне будет, но спасетесь от упреков!
Пусть знают все, что суд Ваш доказал
мою вину, она - не измышленье!
Тогда спокойно можете карать
жену неверную, любить спокойно
другую ту... О, я назвать могла бы
ее давно: Вы знали о догадке!
Но если Вы как быть, уже решили
и если Вам мое бесчестье нужно
от клеветы, не только смерть моя,
чтоб до конца Вам наслаждаться счастьем...
Тогда я Господа прошу простить Вас.
Простить моих врагов - орудья злого.
Когда придем мы к Господу на Суд,
молю, чтоб Вашу Он простил жестокость,
что недостойна, право, государя.
Меня, не сомневаюсь, обелит Он,
я верую - пусть мир твердит иначе -
что Божий Суд мое очистит имя.
Так возгласит- не будет не слыхавших!
Последнюю мою услышьте просьбу:
когда Ваш гнев настиг меня, пусть только
меня сразит он, но не тех несчастных,
кто, как я знаю, также заключен,
кто, как и я, страдает, невиновный!
Когда мне удавалось взор Ваш тешить,
когда мое Вы находили имя
приятным слуху - их Вы пощадите!
Вот просьба - не встревожу больше Вас.
Молить лишь буду Троицу хранить Вас,
в деяньях Вас вести - и не оставить.
Из горестной моей тюрьмы в Тауэре, сего мая шестого дня,
Ваша преданнейшая жена
Анна Болейн
Переложение 24.05.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964879
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.11.2022
Sir Thomas Wyatt They flee from me, that sometime did me seek Перевод
Источник оригинала: Luminarium: Anthology of English Literature.
Существуют разные варианты последней строки в разных изданиях.
Оригинал:
Sir Thomas Wyatt
THE
LOVER SHOWETH HOW HE IS FORSAKEN OF SUCH AS HE SOMETIME
ENJOYED
THEY flee from me, that sometime did me seek,
With naked foot stalking within my chamber :
Once have I seen them gentle, tame, and meek,
That now are wild, and do not once remember,
That sometime they have put themselves in danger
To take bread at my hand ; and now they range
Busily seeking in continual change.
Thanked be Fortune, it hath been otherwise
Twenty times better ; but once especial,
In thin array, after a pleasant guise,
When her loose gown did from her shoulders fall,
And she me caught in her arms long and small,
And therewithal sweetly did me kiss,
And softly said, ' Dear heart, how like you this ?'
It was no dream ; for I lay broad awaking :
But all is turn'd now through my gentleness,
Into a bitter fashion of forsaking ;
And I have leave to go of her goodness ;
And she also to use new fangleness.
But since that I unkindly so am served :
How like you this, what hath she now deserved ?
Мой перевод:
Cэр Томас Уайетт (1503-1542)
Влюбленный - об измене той, с кем он некогда наслаждался
Теперь-то - от меня бегом, а прежде -
Тихонько крались босиком ко мне.
Теперь-то - в гневе, но в смиренье тех же
Я помню. Им же - позабыть милей,
Что насыщались из руки моей.
Тянулись прежде, избегают - нынче;
Меняться любят, перемены ищут.
Но помню я и кое-что другое,
В тот раз... Судьба, ты радовать могла!
Она, дав платью пасть передо мною,
Одета тканью тонкой, - подошла
И ручки протянула, обняла ...
И поцелуем с нежностью дарила,
И спрашивала: что ж, я угодила?
Не спал я. Это не было виденьем,
Но за добро порой и оттолкнут:
Так странно - награжден я отчужденьем...
Свободен я, коль больше не зовут,
Она свободна - для других причуд.
Но, коль меня за преданность так мучит,
Угодно знать мне: что она получит?
Перевод 18.03. 2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964773
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.11.2022
Aemilia Lanyer. The Description Of Cookham (Cook-ham). Перевод
Ниже следует перевод довольно длинного стихотворения, оригинал которого считается первым в английской литературе стихотворением об усадьбе (a country house poem). Опубликован он в 1611 г., автор - госпожа Эмилия Бассано, в замужестве Ланье, уже упоминавшаяся выше ([url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938382"]здесь[/url] и [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944293"]здесь[/url]).
Сюжет: Эмилия обращается к аристократической даме, Маргарет Расселл, в замужестве Клиффорд, графине Камберленд, вспоминая, как составляла ей и ее дочери Анне (впоследствии - автору известных дневников и графине Дорсет по мужу) компанию во время их пребывания в поместье Кукем. Леди Маргарет жила там в течение какого-то времени в первое десятилетие XVII века, расставшись с мужем. Эмилия находилась при ней, по-видимому, в качестве учительницы ее дочери Анны. В Кукеме Эмилия получила вдохновение на создание своей книги стихов "Привет Тебе, Господи, Царь Иудейский", включающей, помимо основного одноименного произведения, также прозаические тексты, обращенные к читателям, и несколько стихотворений, обращенных к потенциальным покровительницам, в том числе и это.
Чем интересно это стихотворение: прежде всего, оно о том, как природа выражает определенное настроение. Леди Маргарет приехала - все в Кукеме счастливо принимать их с дочерью; леди Маргарет уезжает - вся усадьба грустит (а не только наступает осень).
Затем, здесь содержится некий упрек общественному неравенству, которое способствует отдалению людей друг от друга. Поэт-женщина, не принадлежащая к аристократии (дочь и жена придворных музыкантов, наполовину еврейка), обращается к покровительнице-аристократке, желая напомнить о своем к ней почтении и своей благодарности. Эмилия, говоря о Кукеме, часто употребляет слова grace (то есть "милость", "благодать") и delight ("удовольствие", "наслаждение"). Удовольствия имеются в виду духовного характера: их доставляют красота места, гармоничная спокойная жизнь, интеллектуальные занятия и душеспасительные размышления.
Длинный "Кукем", длинный. Но зато и подробный. Памятник в стихах месту и проведенному в нем времени.
Источник текста оригинала: Women Writers in Renaissance England. An Annotated Anthology edited by Randall Martin. Pearson Education Limited, 2010
Комментарий к оригиналу содержит, например, книга Woods S. Lanyer. A Renaissance Woman Poet. New York, Oxford: Oxford University Press, 1999. (Автор которой совершенно не согласна, что это Эмилия - прототип "смуглой леди". :-( )
Оригинал:
Aemilia Lanyer (1569–1645)
THE DESCRIPTION OF COOKHAM (COOK-HAM)
Farewell, sweet Cookham, where I first obtained
Grace from that grace where perfect grace remained,
And where the muses gave their full consent,
I should have power the virtuous to content;
Where princely palace willed me to indite
The sacred story of the soul’s delight.
Farewell, sweet place, where virtue then did rest,
And all delights did harbour in her breast;
Never shall my sad eyes again behold
Those pleasures which my thoughts did then unfold.
Yet you, great lady, mistress of that place,
From whose desires did spring this work of grace,
Vouchsafe to think upon those pleasures past
As fleeting worldly joys that could not last,
Or as dim shadows of celestial pleasures,
Which are desired above all earthly treasures.
Oh how, me thought, against you thither came
Each part did seem some new delight to frame!
The house received all ornaments to grace it,
And would endure no foulness to deface it.
The walks put on their summer liveries,
And all things else did hold like similes:
The trees with leaves, with fruits, with flowers clad,
Embraced each other, seeming to be glad,
Turning themselves to beauteous canopies
To shade the bright sun from your brighter eyes;
The crystal streams with silver spangles graced,
While by the glorious sun they were embraced;
The little birds in chirping notes did sing,
To entertain both you and that sweet spring,
And Philomela with her sundry lays,
Both you and that delightful place did praise.
Oh how, me thought, each plant, each flower, each tree
Set forth their beauties then to welcome thee:
The very hills right humbly did descend,
When you to tread upon them did intend,
And as you set your feet, they still did rise,
Glad that they could receive so rich a prize.
The gentle winds did take delight to be
Among those woods that were so graced by thee,
And in sad murmur uttered pleasing sound,
That pleasure in that place might more abound.
The swelling banks delivered all their pride,
When such a phoenix once they had espied.
Each arbour, bank, each seat, each stately tree,
Thought themselves honoured in supporting thee.
The pretty birds would oft come to attend thee,
Yet fly away for fear they should offend thee;
The little creatures in the burrow by
Would come abroad to sport them in your eye,
Yet fearful of the bow in your fair hand,
Would run away when you did make a stand.
Now let me come unto that stately tree,
Wherein such goodly prospects you did see:
That oak that did in height his fellows pass
As much as lofty trees, low growing grass;
Much like a comely cedar straight and tall,
Whose beauteous stature far exceeded all.
How often did you visit this fair tree,
Which, seeming joyful in receiving thee,
Would like a palm tree spread his arms abroad,
Desirous that you there should make abode;
Whose fair green leaves, much like a comely veil,
Defended Phoebus when he would assail;
Whose pleasing boughs did yield a cool fresh air,
Joying his happiness when you were there;
Where, being seated, you might plainly see
Hills, vales, and woods, as if on bended knee
They had appeared, your honour to salute,
Or to prefer some strange unlooked-for suit;
All interlaced with brooks and crystal springs:
A prospect fit to please the eyes of kings;
And thirteen shires appeared all in your sight:
Europe could not afford much more delight.
What was there then but gave you all content,
While you the time in meditation spent
Of their creator’s power, which there you saw,
In all his creatures held a perfect law;
And in their beauties did you plain descry,
His beauty, wisdom, grace, love, majesty.
In these sweet woods how often did you walk,
With Christ and his apostles there to talk,
Placing his holy writ in some fair tree,
To meditate what you therein did see:
With Moses you did mount his holy hill,
To know his pleasure, and perform his will;
With lovely David you did often sing,
His holy hymns to heaven’s eternal king,
And in sweet music did your soul delight,
To sound his praises, morning, noon, and night;
With blessed Joseph you did often feed
Your pined brethren, when they stood in need.
And that sweet lady sprung from Clifford’s race,
Of noble Bedford’s blood, fair stem of Grace,
To honourable Dorset now espoused,
In whose fair breast true virtue then was housed,
O what delight did my weak spirits find
In those pure parts of her well-framed mind;
And yet it grieves me that I cannot be
Near unto her, whose virtues did agree
With those fair ornaments of outward beauty,
Which did enforce from all both love and duty.
Unconstant fortune, thou art most to blame,
Who casts us down into so low a frame
Where our great friends we cannot daily see,
So great a difference is there in degree.
Many are placed in those orbs of state,
Parters in honour, so ordained by fate,
Nearer in show, yet farther off in love,
In which the lowest always are above.
But whither am I carried in conceit?
My wit too weak to conster of the great.
Why not? although we are but born of earth,
We may behold the heavens, despising death;
And loving heaven that is so far above,
May in the end vouchsafe us entire love.
Therefore, sweet memory, do thou retain
Those pleasures past, which will not turn again;
Remember beauteous Dorset’s former sports,
So far from being touched by ill reports,
Wherein myself did always bear a part,
While reverend love presented my true heart;
Those recreations let me bear in mind,
Which her sweet youth and noble thoughts did find;
Whereof deprived, I evermore must grieve,
Hating blind fortune, careless to relieve.
And you, sweet Cookham, whom these ladies leave,
I now must tell the grief you did conceive
At their departure, when they went away
How every thing retained a sad dismay;
Nay, long before, when once an inkling came,
Me thought each thing did unto sorrow frame:
The trees that were so glorious in our view,
Forsook both flowers and fruit, when once they knew
Of your depart; their very leaves did wither,
Changing their colours as they grew together.
But when they saw this had no power to stay you,
They often wept, though speechless could not pray you,
Letting their tears in your fair bosoms fall,
As if they said, why will ye leave us all?
This being vain, they cast their leaves away,
Hoping that pity would have made you stay;
Their frozen tops, like age’s hoary hairs,
Shows their disasters, languishing in fears;
A swarthy rivelled rind all over spread,
Their dying bodies half alive, half dead.
But your occasions called you so away,
That nothing there had power to make you stay;
Yet did I see a noble grateful mind,
Requiting each according to their kind,
Forgetting not to turn and take your leave
Of these sad creatures, powerless to receive
Your favour, when with grief you did depart,
Placing their former pleasures in your heart,
Giving great charge to noble memory,
There to preserve their love continually;
But specially the love of that fair tree,
That first and last you did vouchsafe to see,
In which it pleased you oft to take the air
With noble Dorset, then a virgin fair,
Where many a learned book was read and scanned
To this fair tree; taking me by the hand,
You did repeat the pleasures which had passed
Seeming to grieve they could no longer last;
And with a chaste yet loving kiss took leave,
Of which sweet kiss I did it soon bereave,
Scorning a senseless creature should possess
So rare a favour, so great happiness.
No other kiss it could receive from me,
For fear to give back what it took of thee;
So I, ingrateful creature, did deceive it
Of that which you vouchsafed in love to leave it;
And though it oft had given me much content,
Yet this great wrong I never could repent,
But of the happiest made it most forlorn,
To show that nothing’s free from fortune’s scorn,
While all the rest, with this most beauteous tree,
Made their sad consort, sorrow’s harmony.
The flowers that on the banks and walks did grow,
Crept in the ground, the grass did weep for woe.
The winds and waters seemed to chide together,
Because you went away they knew not whither;
And those sweet brooks that ran so fair and clear,
With grief and trouble wrinkled did appear.
Those pretty birds that wonted were to sing,
Now neither sing nor chirp nor use their wing,
But with their tender feet on some bare spray,
Warble forth sorrow, and their own dismay.
Fair Philomela leaves her mournful ditty,
Drowned in dead sleep, yet can procure no pity.
Each arbour, bank, each seat, each stately tree,
Looks bare and desolate now for want of thee,
Turning green tresses into frosty grey,
While in cold grief they wither all away.
The sun grew weak, his beams no comfort gave,
While all green things did make the earth their grave;
Each briar, each bramble, when you went away,
Caught fast your clothes, thinking to make you stay.
Delightful Echo, wonted to reply
To our last words, did now for sorrow die.
The house cast off each garment that might grace it,
Putting on dust and cobwebs to deface it.
All desolation then there did appear,
When you were going whom they held so dear.
This last farewell to Cookham here I give;
When I am dead thy name in this may live,
Wherein I have performed her noble hest,
Whose virtues lodge in my unworthy breast
And ever shall, so long as life remains,
Tying my heart to her by those rich chains.
Мой перевод:
Эмилия Бассано Ланье
Описание Кукема
Прощай, прекрасный Кукем! Благ немало
Ты дал мне: здесь я благодать узнала.
Здесь высказали музы одобренье,
Чтоб душам добрым мне начать служенье.
Велел чертог историю святую
Пересказать мне, где душа ликует.
Прощай, любезный край! Здесь добродетель
Жила тогда, все радости приветив.
Печально мне, что больше не увидеть
Глазам красот, что мысль смогли насытить.
Но вам, хозяйке, даме благородной,
Вам, вдохновившей труд богоугодный,
Скажу: позвольте вам напомнить радость,
Что, будучи земной, уж миновалась.
Ее представьте благ небесных тенью:
Что в небе - то услад земных милее.
Казалось мне: лишь вы сюда явились,
Как все здесь, вас встречая, обновилось.
Дом убран был и украшенья принял,
Все, что могло уродовать, - отринул.
В нарядах лучших были все дорожки,
Во всем заметить радость было можно.
Деревья хороши, пышны стояли,
В объятия друг друга заключали,
Для вас так создавая балдахины,
Чтоб защитить от солнца взор ваш дивный.
А солнце, прикасаясь к водам чистым,
Дарило им серебряные искры.
Малышки-птички песни щебетали,
Вас и Весну обеих развлекали.
Все новые напевы Филомелы
Хвалили вас и край благословенный.
Казалось мне: здесь каждое растенье
Стремится хорошеть - вам в угожденье.
Когда на холм подняться вы желали,
Холмы, склоняясь ниже, вас встречали.
Но, вас приняв, вновь поднимались все же
И счастливы прекрасной были ношей.
И ветры нежные гостями были
В лесах, что вы присутствием почтили.
Для нас их пенье грустное звучало -
Нам больше удовольствий обещало.
Высокий берег явственно гордился,
Узнав, какой здесь феникс появился.
Любой беседке, тропке и скамейке
Вас принимать - казалось честью редкой.
Пичужки, чтоб служить вам, появлялись,
Но, из боязни оскорбить, скрывались.
Зверьки нору, где жили, оставляли;
Играя, перед вами представали.
Но, перепуганы, спасались юрко,
Заметив, что вы появились с луком.
Теперь скажу о дереве любимом:
Вид от него - каким был чудным видом!..
То дуб. Дубам с ним прочим не равняться -
Так стали б травы с деревом тягаться.
Как стройный кедр, он был красив, заметен,
Намного выше всех своих соседей.
Вы часто к этому являлись дубу,
Которому принять вас было любо.
И, будто пальма, ветви простирая,
Вас звал он в тень: присядьте, отдыхая!
Зеленая листва, что покрывало,
От нападений Феба защищала.
И ветви вам прохладу навевали -
Так радость принимать вас выражали.
Вы, сидя здесь, пейзажем любовались.
Леса, холмы и долы к вам являлись,
Вам кланяясь, - чтоб изъявить почтенье
Иль даже обратиться к вам с прошеньем.
Речушки создали узор изящный...
Порадовал бы он и взор монарший.
Вы графства видели, числом - тринадцать.
Европой всей не дольше восхищаться.
Все в тех местах вас радовать желало,
Пока вас рассужденье занимало
О силе их Творца. Из наблюдений
Узнали совершенство вы творений.
В их красоте Господни вам явились
Величье, мудрость, красота и милость.
Так часто вы, когда в лесу гуляли,
С Христом, с апостолами толковали.
Писали на деревьях изреченья
Библейские - основу размышленья.
Всходили с Моисеем вы на гору -
Узнать и исполнять Господне слово.
Певали вы в содружестве с Давидом
Царю небесному святые гимны.
Вам музыка давала мир душевный,
И Господа вы славили вседневно.
С Иосифом вы братьев насыщали,
Нуждавшихся от голода спасали.
Дочь Клиффорда там с вами пребывала,
Кровь Бедфорда в ней знатность умножала.
Супруг ей благородный Дорсет ныне.
В красавице и дух высокий чтили.
Мой слабый дух был счастлив, открывая,
Что целомудрен острый ум бывает.
Мне жаль, что общества ее лишилась.
Так добродетель в ней соединилась
С достоинствами внешности прекрасной,
Что все тянулись к ней, служить согласны.
Но то - судьбы изменчивой провинность,
Что быть нам в низком звании случилось,
Со знатными друзьями разлучаться,
Чтоб в званиях различью - соблюдаться.
Столь многих положенье разделяет,
Где будет место чье - судьба решает.
Бывает чужд нам, кто по рангу - ближе.
Чей жребий скромен - те в любви всех выше.
Но что же рассуждаю столь свободно?
Не мне дано постигнуть благородных.
Но нужно ли чуждаться? На земле мы,
А презираем смерть и смотрим в небо.
Хоть небо высоко, оно нас любит
И совершенную любовь дарует.
Затем, прошу тебя, будь долгой, память,
Храни ту радость, что пришлось оставить.
Прекрасной Дорсет береги забавы -
Найти в них пищу сплетня не могла бы.
Была я их участницей всегдашней,
Любя и чтя, была я настоящей.
Пусть не забуду я ее занятий -
Дел юных лет и лучших из понятий.
Всегда грущу, что больше я не с нею...
Судьба слепа! Терзает, не жалея.
Тебе, прекрасный Кукем, я напомню
О том, какому ты предался горю
С отъездом дам. Когда их здесь не стало,
Для всех смятенье грустное настало.
И раньше - лишь намеки раздавались,
А все здесь опечалилось, прощаясь.
Деревья, что во всей красе стояли,
Убранство сбросили, едва узнали,
Что едете вы. Листья стали сухи.
Деревьев цвет меняла грусть разлуки.
Поняв, что вас удерживать не могут,
Немые, слез мольбы роняли много.
Вас как бы вопрошали, орошая:
"Что вас зовет, нас бросить вынуждая?"
Ответа нет - и сбрасывали листья.
Пытались удержать вас, жалость вызвав.
Ударило морозом их вершины -
Страдальцы будто обрели седины.
И темная кора их осыпалась...
К еще живым погибель приближалась.
Но слишком был призыв забот настойчив,
Что б ни было - вы б не остались дольше.
Вы все же благодарность изъявили,
Всех здешних по заслугам наградили.
Вы не оставили, не попрощавшись,
Печальных тех, бессильных так, как раньше,
Быть вам любезными - но вы, к отъезду
Готовясь, их велели помнить сердцу.
Чтоб их любви быть с вами постоянно,
Вы взяли в путь с собой воспоминанья.
Особенно - о дереве любимом,
Чей вид стал первым и последним видом
Для вас, прощавшейся. Под ним сидели
Вы часто с Дорсет, девою в то время;
Под ним листали книги, вслух читали -
Оно слыхало, что вы изучали.
Взяв за руку меня, вы говорили
О радостях былых, о них грустили.
И поцелуй - и любящий, и чистый -
Вы дереву оставили; но быстро
Я отняла его, сердясь, что милость
Стволу всего лишь получить случилось.
Я больше дерева не целовала:
Ваш дар забрав, уже не возвращала.
Так признаюсь, что я неблагодарна:
Взяла чужое, пала до обмана
И, хоть от сердца каяться умею,
Об этом черном деле не жалею.
Счастливому доставив огорченье,
Напомнила: судьба играет всеми.
Как этот дуб прекрасный, все грустило.
Как в музыке, согласно в скорби было.
Цветы дорожек уж не украшали -
Средь плачущей травы к земле припали.
Вода и ветры хором вас бранили
За то, что вы оставить их решили.
Ручьи мутнели в горести великой,
Уж не блистали - приняли морщинки.
Уж не чирикали малышки-птички
И даже не летали, как обычно.
Cидели, бедные, на ветках голых
И трели их звучали песней горя.
В сон крепкий погрузилась Филомела,
Напевом жалость вызвать не умела.
Любой беседке, тропке и скамейке
Лишиться вас - бедой казалось редкой.
Что было зелено, то поседело,
В холодном горе пал лист одряхлелый.
Уж не было у солнца прежней силы,
Готовились растения в могилу.
Когда вы миновали куст колючий,
Цепляясь, он просил: останьтесь лучше!
Нам нимфа Эхо прежде отвечала -
Теперь от горя и ее не стало.
И дом все украшения отринул,
А вместо них - грязь, паутину принял.
Места отрады в запустенье были,
Когда ушли вы - так здесь вас любили.
В последний раз я с Кукемом прощаюсь.
Ты будешь жив в стихах, когда скончаюсь.
Здесь той я исполняла повеленья,
К чьим добродетелям храню почтенье.
И буду к ней прикована навеки:
Воспоминаний этих цепи крепки.
Перевод 7.- 11.12.2020
Примечания:
- чертог - Кукем был королевской собственностью, сданной в аренду.
- даме благородной - леди Маргарет Расселл, в замужестве Клиффорд.
- Филомела - поэтическое название соловья по имени персонажа греческой мифологии, превращенной в него (по одной из версий мифа) женщины.
- от нападений Феба -то есть от солнца.
- всходили с Моисеем вы на гору - далее упоминаются персонажи Ветхого Завета: пророк Моисей, царь Давид и Иосиф, едва не погубленный братьями, но впоследствии спасший их от голода.
- Дочь Клиффорда, Дорсет - дочь леди Маргарет, леди Анна Клиффорд, впоследствии жена Ричарда Сэквилла, третьего графа Дорсета.
- Любя и чтя, была я настоящей - буквально "в почтительной любви проявлялось мое верное сердце".
Перевод опубликован на бумаге в сборнике: И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. – С.100-108.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964442
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.11.2022
Mary Sidney Herbert, Countess of Pembroke. To the Angel Spirit of the Most Excellent Sir Philip Sidney. Перевод
[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704922"]Знаменитый английский ренессансный поэт сэр Филип Сидни[/url] (1554 — 1586) начал перекладывать английскими стихами псалмы Давида. Его сестра, Мэри Сидни Герберт, графиня Пембрук (1561–1621) продолжила и окончила этот труд, составивший в значительной мере ее литературную славу.
Далее следуют сопровождавшие публикацию этого перевода псалмов стихи сестры, Мэри Сидни Герберт, графини Пембрук в память брата, сэра Филипа Сидни, и мой их перевод. Сестра братом очень восхищается, потому тон стихов возвышенный.
Источник текста оригинала: Women Writers in Renaissance England. An Annotated Anthology edited by Randall Martin. Pearson Education Limited, 2010
Оригинал:
Mary Herbert, Countess of Pembroke (1561–1621)
To the Angel Spirit of the Most Excellent Sir Philip Sidney
To thee, pure sprite, to thee alone’s addressed
This coupled work, by double interest thine:
First raised by thy blest hand, and what is mine
Inspired by thee, thy secret power impressed.
So dared my Muse with thine itself combine,
As mortal stuff with that which is divine.
Thy lightning beams give luster to the rest,
That heaven’s King may deign his own transformed,
In substance no, but superficial tire
By thee put on; to praise, not to aspire
To those high tones, so in themselves adorned,
Which angels sing in their celestial choir –
And all of tongues with soul and voice admire
These sacred hymns thy kingly prophet formed.
O, had that soul which honor brought to rest
Too soon not left and reft the world of all
What man could show which we perfection call,
This half-maimed piece had sorted with the best.
Deep wounds enlarged, long festered in their gall,
Fresh bleeding smart; not eye- but heart-tears fall.
Ah, memory, what needs this new arrest?
Yet here behold (O, wert thou to behold!)
This finished now, thy matchless Muse begun,
The rest but pieced, as left by thee undone.
Pardon (O blest soul) presumption too, too bold;
If love and zeal such error ill become,
Tis zealous love, love which hath never done
Nor can enough in world of words unfold.
And sith it hath no further scope to go,
Nor other purpose but to honor thee,
Thee in thy works where all the graces be,
As little streams with all their all do flow
To their great sea, due tribute’s grateful fee,
So press my thoughts, my burdened thoughts, in me
To pay the debt of infinites I owe
To thy great worth, exceeding nature’s store,
Wonder of men, sole born perfection’s kind.
Phoenix thou wert, so rare thy fairest mind,
Heavenly adorned, earth justly might adore,
Where truthful praise in highest glory shined;
For there alone was praise to truth confined,
And where but there, to live for evermore?
O, when to this account, this cast-up sum,
This reckoning made, this audit of my woe,
I call my thoughts, whence so strange passions flow,
How works my heart, my senses stricken dumb,
That would thee more than ever heart could show?
And all too short who knew thee best doth know
There lives no wit that may thy praise become.
Truth I invoke (who scorn elsewhere to move,
Or here in ought my blood should partialize),
Truth, sacred Truth, thee sole to solemnize.
Those precious rites well known best minds approve;
And who but doth, hath wisdom’s open eyes,
Not, owly blind, the fairest light still flies,
Confirm no less? At least tis sealed above,
Where thou art fixed among thy fellow lights:
My day put out, my life in darkness cast,
Thy angel’s soul, with highest angels placed,
There bless;d sings, enjoying heaven delights,
Thy Maker’s praise, as far from earthly taste
As here thy works, so worthily embraced
By all of worth, where never envy bites.
As goodly buildings to some glorious end
Cut off by fate before the Graces had
Each wondrous part in all their beauties clad,
Yet so much done as art could not amend,
So thy rare works, to which no wit can add,
In all men’s eyes which are not blindly mad
Beyond compare above all praise extend.
Immortal monuments of thy fair fame,
Though not complete, nor in the reach of thought –
How on that passing piece time would have wrought
Had heaven so spared the life of life to frame
The rest? But ah, such loss, hath this world ought
Can equal it, or which like grievance brought?
Yet there will live thy ever-prais;d name.
To which these dearest offerings of my heart,
Dissolved to ink, while pen’s impressions move
The bleeding veins of never-dying love,
I render here: these wounding lines of smart,
Sad characters indeed of simple love,
Not art nor skill which abler wits do prove,
Of my full soul receive the meanest part.
Receive these hymns, these obsequies receive;
If any mark of thy sweet sprite appear,
Well are they born, no title else shall bear.
I can no more. Dear soul, I take my leave.
Sorrow still strives, would mount thy highest sphere,
Presuming so just cause might meet thee there.
O happy change, could I so take my leave!
Мой перевод:
Мэри Сидни Герберт, графиня Пембрук
Ангельскому духу превосходнейшего сэра Филипа Сидни
Дух чистый! Этот общий труд прими!
Совместный наш, он твой по двум причинам.
Твоей руке обязан он почином -
Благословенной. Строки в нем мои
Вдохновлены твоей же тайной силой.
С твоей я Музой в нем соединила
Свою - так к небу тянутся с земли.
Ты блеск ему придал. Господь ведь мог
Тебя столь щедро дара удостоить,
Себе - хоть не по сути - уподобить,
Чтоб ты слагал хвалу для тех тонов,
Какими ангелы в небесном хоре
Поют, тех, за какие всякий вторит
Псалмам, что создал царственный пророк.
О, если б не почил ты слишком рано,
Веленьем чести будучи влеком,
Того, что совершенством мы зовем,
Мир не лишил бы ты, и был бы славным
Труд этот. Так - он получился хром.
Кровоточит он, много ран на нем...
Зачем ты, память, мучишь беспрестанно?
Но здесь, смотри - когда б ты увидал! -
Был завершен труд Музы вне сравненья.
Здесь собраны осколки, к сожаленью.
Прости мне, что порыв был слишком нагл.
Когда вредит любовь в союзе с рвеньем,
То зря рвалась любовь дать выраженье:
Слов нужных мир не знает и не знал.
Заслуженную честь тебе воздать
Единственной я целью полагаю;
Что создал ты - все блага сочетает.
Как множеству потоков - направлять
Свой к морю путь, всем - с благодарной данью,
Так мысли в беспокойстве мне внушают
Стремление великий долг отдать
Достоинствам твоим, природы кладу,
Вместившим совершенства глубину.
Ты Феникс был по ясному уму -
То дар небес, его земля чтить рада.
Стяжал ты истинную похвалу,
А разве не за истинность одну
Хвала получит вечности награду?
Когда веду я горестный подсчет,
Припомню, что в тебе пришлось утратить,
К тебе пытаюсь мыслей ход направить, -
Слабеет сердце, немота берет.
Где сердцу силы взять, тебя прославить?
Кто знал тебя, признает дружбы ради:
Здесь слов никто живущий не найдет.
Я истину на помощь призову
(Чтоб мне из-за родства не быть предвзятой):
Явись, святая! Соверши обряды,
Что мудрецы уместными сочтут.
Ведь кто из тех, кто смотрит ясным взглядом, -
Не тех, кому, как совам, мрака надо, -
Не подтвердит здесь правды? Так судьбу
Решили небеса, где ныне ты:
Мне - без тебя в печали оставаться,
Тебе же - с ангелами обретаться
И слышать песни высшей красоты.
Тем песням - от земных так отличаться,
Как здесь твоим - меж песен выделяться:
Все им упреки были бы пусты.
Бывает, зданье чудное начнут,
Но бросят строить прежде, чем окончат.
Однако, кажется: не сделать больше,
Не выглядит незавершенным труд.
Так и твои труды: их не продолжат,
Но разве что безумцы опорочат
Их, что хвалу любую превзойдут.
Навеки славу им твою хранить:
Их завершенными нельзя представить,
А что за памятники в них оставить
Ты мог бы, если б дольше мог прожить?
Увы, зачем мир должен был утратить
Такую жизнь? Хоть боли не изгладить,
Тебе, за то, что создал, - славным быть.
Вот сердца моего тебе дары:
Пером я и чернилами писала,
Но так любовь здесь кровью истекала,
Не зная смерти. Знаки все грустны,
В строках - след горя. Их любовь слагала,
Искусства в помощь я не призывала,
Слова лишь от души, хоть и скудны.
Прими же гимны в память от меня.
Когда в них чуть заметен дух твой милый -
Счастливым, значит, их рожденье было.
На этом, друг, оставлю речи я.
Когда б моя печаль тебя достигла
На небесах, раз дело заслужило...
То было б счастье. Так ушла б и я!
Перевод
09. - 12.11. 2020
Перевод опубликован на бумаге в сборнике: И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. – С.67-70.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964439
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.11.2022
Alexander Montgomerie. A late regrate of leirning to love. Перевод
Сюжет - страдания несчастливого влюбленного, жалеющего о том, что влюбился. Но не менее сюжета здесь важна игра звуков. Я постаралась эту особенность передать, насколько получилось.
Источник оригинала: The poems of Alexander Montgomerie. Edited by James Cranstoun, LL. D. Printed for the Society by W. Blackwood and sons, Edinburgh and London, 1887.
Оригинал:
Alexander Montgomerie (c. 1550?–1598) (or c. 1545–1598)
A late regrate of leirning to love
Quhat mightiemotione so my mynd mischeivis?
Quhat uncouth cairs throu all my corps do creep?
Quhat restles rage my resone so bereivis?
Quhat maks me loth of meit, of drink, of sleep?
I knou not nou vhat countenance to keep
For to expell a poysone that I prove.
Alace! alace! that evir I leirnd to love.
A frentick fevir thrugh my flesh I feill;
I feill a passione can not be exprest;
I feil a byll within my bosom beill;
No cataplasme can weill impesh that pest.
I feil my self with seiknes so possest,
A madnes maks my mirth from me remove.
Alace! alace! that evir I learnd to love.
My hopeles hairt, vnhapiest of hairts,
Is hoild and hurt with Cupids huikit heeds,
And thirlit throu with deidly poysond dairts,
That inwardly within my breist it bleids.
Bit fantasie my fondvaffection feeds
To run that race but after rest or rove.
Alace! alace! that evir I leirnd to love.
Nou sie I that I nevir sau afore;
Nou knou I that, vhill nou, I nevir kneu;
Nou sie I weill that servitude is sore:
Bot vhat remeid? It is no tym to reu;
Quhair Love is Lord, all libertie adeu.
My baill is bred by destinies above.
Alace! alace! that evir I leirnd to love.
All gladnes nocht bot aggravats my grief;
All mirrines mymurning bot augments.
Lamenting toons best lyks me for relief,
My sicknes soir to sorou so consents;
For cair the cairfull commounly contents;
Sik harmony is best for thair behove.
Alace! alace! that evir I leirnd to love.
I felt, fra anis I entred in that airt,
A grit delyte that leson for to leir,
Quhill I become a prentise ouer expert;
For, but a book, I cund it soon perqueir.
My doctours wage and deuty will be deir,
I grant, except I get hir jelous glove.
Alace! alace! that evir I leirnd to love.
Мой перевод:
Александр Монтгомери (ок. 1550?–1598) (или ок. 1545–1598).
Запоздалое сожаление влюбленного
Ах, что за мука мысль мою гнетет?
Ах, что за трепет телом овладел?
Боль над рассудком власть зачем берет,
Есть не могу, и сон уйти сумел?
Изобретенье неизвестно мне,
Чтобы вкушенный яд смогло изгнать.
Жаль мне, жаль мне, любовь мне тяжко знать.
Жаром жестоким плоть поражена,
Страсть такова, что слов не подберу.
Будто копье в груди, так боль грозна,
Я от страданья средства не найду.
Горе царит, из царства не уйду.
Время пришло веселье отвергать.
Жаль мне, жаль мне, любовь мне тяжко знать.
Сердце мое, что всех сердец грустней,
И раздразнил, и ранил Купидон.
Бил он стрелой отравленной своей,
Кровоточить принудил сердце он.
Воображеньем замысел рожден:
Мыслю - бороться, взять иль горевать.
Жаль мне, жаль мне, любовь мне тяжко знать.
То, что скрывалось, вижу я теперь,
Новых открытий в тень не оттолкнуть.
Знаю, что нет несчастья рабства злей,
Но как спастись? Искать мне поздно путь.
Правит Любовь - свободу позабудь.
Небо судило - должно мне страдать.
Жаль мне, жаль мне, любовь мне тяжко знать.
Коль радость есть, тем горестней грущу,
Коль есть веселье, тем сильней скорблю.
Песен печальных для души хочу:
Грусть их чутка, боль чувствует мою.
Те, кто грустит, о грусти и поют.
Музыку плача проще им избрать.
Жаль мне, жаль мне, любовь мне тяжко знать.
Мне школу здесь с азов пришлось пройти,
Но есть большое утешенье в том,
Что удалось мне опыт обрести:
Нынче уже владею мастерством.
Дорого, верно, расплачусь с врачом,
Коль не смогу ее завоевать.
Жаль мне, жаль мне, любовь мне тяжко знать.
Перевод 12 - 13. 09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964272
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.10.2022
1) Оригинал:
Sir Edward Dyer (1543 — 1607)
My mind to me a kingdom is;
Such present joys therein I find,
That it excels all other bliss
That earth affords or grows by kind.
Though much I want which most would have,
Yet still my mind forbids to crave.
No princely pomp, nor wealthy store,
No force to win the victory,
No wily wit to salve a sore,
No shape to feed a loving eye;
To none of these I yield as thrall,
For why? My mind doth serve for all.
I see how plenty suffers oft,
And hasty climbers soon do fall;
I see that such as are aloft
Mishap doth threaten most of all;
They get with toil, they keep with fear:
Such cares my mind could never bear.
Content I live, this is my stay,
I seek no more than may suffice,
I press to bear no haughty sway,
Look, what I lack, my mind supplies.
Lo ! thus I triumph like a king,
Content with that my mind doth bring.
Some have too much, yet still do crave;
I little have, and seek no more.
They are but poor, though much they have,
And I am rich with little store:
They poor, I rich; they beg, I give;
They lack, I leave; they pine, I live.
I laugh not at another's loss,
I grudge not at another's gain;
No worldly waves my mind can toss;
My state at one doth still remain:
I fear no foe, I fawn no friend,
I loathe not life, nor dread my end.
Some weigh their pleasure by their lust,
Their wisdom by their rage of will;
Their treasure is their only trust,
A cloaked craft their store of skill:
But all the pleasure that I find
Is to maintain a quiet mind.
My wealth is health and perfect ease,
My conscience clear my choice defence;
I neither seek by bribes to please,
Nor by deceit to breed offence:
Thus do I live, thus will I die;
Would all did so as well as I.
Мой перевод:
Cэр Эдвард Дайер (1543 — 1607)
Владею царством. Царство — мысль,
И эта счастлива страна.
Любым сокровищем хвались,
Но драгоценней всех она.
Пускай судьба даров не шлет —
Их клянчить мысль мне не дает.
Ни властелин, ни скопидом,
Ни битв прославленный герой,
Ни ловкий с мелочным умом,
Ни дамам милый красотой -
Мне не пример. А почему?
Я восхваляю мысль одну.
Ведь знаю: богачам — терять,
А с высоты легко упасть.
Кто многое умел стяжать,
Тому - и большая напасть.
Взять, потрудясь; боясь, хранить...
В такой беде не мыслю жить!
Ценить, что есть, — вот мой секрет.
Себе излишков не ищу.
В стяжательстве мне прока нет:
Мысль создает, что я хочу.
Ну, как? И чем же я не царь -
Над мыслью верной государь?
Имея, просишь ты еще
И страждешь, будто обделен.
Со мной не так: имею все.
Богат, хоть мало награжден.
Вас, толстосумы, одарю:
Вам жизнь страшна, я жизнь люблю.
Коль с кем беда, я не смеюсь,
Везет кому-то — зависть, прочь!
Пусть бурен век, я тот же курс
Держу — свернуть мне не пророчь!
Не оскорблю, не обману,
Жизнь славлю, смерти не кляну.
Иным блаженство даст разврат,
Их подвиг — обобрать других;
Казной своей и суд творят,
И кто хитер, тот мудр для них.
Одну найти я радость смог:
Чтоб не узнала мысль тревог.
Богат, коль весел, коль здоров,
И совесть у меня чиста.
Не стану подкупать судов
И мною чтима простота.
Так жизнь идет моя, друзья.
Все б попытались жить, как я!
2) Оригинал:
Sir Edward Dyer (1543 — 1607)
I joy not in no earthly bliss;
I force not Croesus' wealth a straw;
For care I know not what it is;
I fear not Fortune's fatal law.
My mind is such that may not move
For beauty bright, nor force of love.
I wish but what I have at will;
I wander not to seek for more;
I like the plain, I climb no hill;
In greatest storms I sit on shore.
And laugh at them that toil in vain
To get what must be lost again.
I kiss not where I wish to kill;
I feign not love where most I hate;
I break no sleep to win my will;
I wait not at the mighty's gate.
I scorn no poor, nor fear no rich,
I feel no want, nor have too much.
The court and cart I like nor loathe;
Extremes are counted worst of all;
The golden mean between them both
Doth surest sit and fear no fall.
This is my choice; for why? I find
No wealth is like the quiet mind.
Мой перевод:
Cэр Эдвард Дайер (1543 — 1607)
Сокровищ не хочу искать,
Сундук набитый не влечет.
Что есть забота — мне не знать,
Не плачу я, что жизнь пройдет,
И мысль моя столь холодна -
Ей и влюбленность не нужна.
Что мне дают, благодаря, -
Возьму. За лучшим не пойду.
Есть горы. Долы - для меня.
Начнется буря — пережду.
Смешны мне те, чей тяжкий труд —
То брать, что после отберут.
Не лицемерен я с врагом,
Друзьям не льщу, но не предам.
Щажу я беззащитный сон
И не проситель — к господам.
Богач - не страх мой, бедных - жаль.
По мне, жить скромно — не печаль.
На сундуки и на суму
Смотрю, в чрезмерном видя вред.
Умеренность — вот путь к добру.
Идите им: надежней нет.
На нем я встретить счастье смог:
В чем счастье? В мыслях без тревог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964238
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.10.2022
Генри Перси, граф Нортумберленд. Из "Зерцала правителей". Перевод
Постаралась перевести еще один фрагмент из "Зеркала для магистратов"/ "Зерцала правителей".
Этот монолог – от имени Генри Перси, первого графа Нортумберленда (1342 – 1408), который участвовал в свержении Ричарда II и замене его на Генриха IV, а затем выступил уже против Генриха IV. (Это не Хотспер, это его отец, но Хотспер упоминается в монологе).
Нортумберленд, рассказывая о превратностях своей судьбы, объясняет свои несчастья не только своим поведением, но и поведением Ричарда II, свержение которого рассматривает как совершенно обоснованное. Вывод же касается пороков знати, опасных для нее независимо от того, как ведет себя монарх (и в этих пороках повинен также герой монолога).
Монолог Нортумберленда интересен в связи с [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938071"]монологом Ричарда II из того же сборника[/url], а также – в связи со второй тетралогией шекспировских исторических хроник (Нортумберленд – среди ее персонажей).
В монологе есть, конечно, художественные вольности; некоторые отмечены в примечаниях.
Оригинал (орфография старинная):
How Henry Percy Earle of Northumberland, was for his couteous and trayrerous attempt put to death at Yorke, Anno 1407.
1.
O morall Senec, true finde I thy saying,
That neither kinne, riches, strength, or favour,
Are free from fortune, but are aye decaying:
No wordly welth is ought sauve doubtfull labour,
Man's life in earth is like vunto a tabour,
Which nowe to myrth doth mildly men prouoke
And straight to warre, with a more sturdy stroke.
2.
All this full true I Percy finde by proofe,
Which whilom was earle of Northumberland:
And therefore, Baldwine, for my pier's behoofe,
To note men's falles sith thou hast tane in hand,
I would thou should my state well understand:
For fewe kinges were more than I redouted,
Whom double fortune lifted up and louted.
3.
As for my kinne their noblenesse is knowen,
My valiant acts were folly for to prayse,
Where through the Scots so oft were overthrowen,
That who but I was doubted in my days:
And that king Richard found at all assayes,
For never Scots rebelled in his raigne,
But through my force were eyther caught or slayne.
4.
A brother I had was earle of Worcester,
Always in office and favour with the king,
And by my wife dame Elinor Mortimer,
A sonne I had which so the Scots did sting,
That being yong, and but a very spring,
Henry Hotspur they gane him unto name,
And though I say it, hee did deserve the same.
5.
Wee three triumphed in king Richard's time,
Till fortune ought both him and us a spite:
But chiefly mee, whome clerely from any crime,
My king did banish from his favour quite,
Ploclayming mee a trayterous knight:
Where through false slaunder forced mee to bee,
That which before I did most deadly flee.
6.
Let men beware how they true folke defame,
Or threaten on them the blame of vices nought,
For infamy breedeth wrath, wreke followeth shame:
Eke open slander often times hath brought
That to effect, that erst was never thought:
To bee misdeemed men suffer in a sort,
But none can beare the griefe of misreport.
7.
Because my king did shame mee wrongfully,
I hated him and in deede became his foe:
And while hee did at warre in Ireland lye,
I did conspire to turne his weale to woe:
And through the duke of Yorke and other moe,
All royall power from him wee quicklely tooke,
And game the same to Henry Bolenbroke.
8.
Neither did wee this only for this cause,
But to say truth, force draue us to the same:
For hee despising God and all his lawes,
Slewe whom hee would, made sinne a very game:
And seeing neyther age nor counsaile could him tame,
Wee thought it well done for the kingdome's sake,
To leave his rule, that did all rule forsake.
9.
But when sir Henry had attaynde his place,
Hee strayght became in all poynts worse then hee,
Destroye the peeres, and slew king Richard's grace,
Against his othe made to the lordes and mee:
And seeking quarels how to disagree,
Hee shamelesly required mee and my sonne,
To yeelde hym Scots which wee in fielde had woone.
10.
My nephue also Edmund Mortimer,
The very heyre apparent to the crowne,
Whome Owen Glendour held as prisoner,
Viley bound in dungeon deepe cast downe,
Hee would not ransome, but did felly frowne
Against my brother and mee, which for him spake,
And him proclaymed traytor for our sake.
11.
This foule despite did cause us to conspire,
To put him downe as wee did Richard erst,
And that wee might this matter set on fire,
From Own's jaile, our coosin we remerst,
And unto Glendour all our griefs reherst,
Who made a bond with Mortimer and mee,
To prive the king and part the realme in three.
12.
But when king Henry heard of this devise,
Toward Owen Glendour hee sped him very quicke,
Mynding by force to stop hur enterprise:
And as the devil would, than fell I sicke,
Howbeit my brother, and sonne, more polliticke
Than prosperous, with an hoast from Scotland brought,
Encountered him at Shrewsbury, where they fought.
13.
The one was tane and kild, the other slayne,
And shortly after was Owen put to flight,
By means whereof I forced was to fayne,
That I knew nothing of the former fight:
Fraude oft auayles more then doth sturdy might,
For by my faining I brought him in beliefe,
I knewe not that wherein my part was chiefe.
14.
And while the king thus took mee for his frend,
I sought all meane my former wrong to wreake,
Which that I might bring to the sooner end,
To the bishop of Yorke I did the matter breake,
And to the'earle marshall likewise did I speake,
Whose father was through Henrie's cause exiled,
The bishop's brother with trayterous death defiled.
15.
These strayt assented to doe what they could,
So did the lord Hastings and lord Fauconbridge:
Which altogether promised they would
Set all their power the king's dayes to abridge:
But see the spite, before the brydes were flydge
The king had word and seasoned on the nest,
Whereby, alas, my freendes were all opprest.
16.
The bloudy tyrant brought them all to end
Excepted mee, which into Scotland scapt,
To George of Dunbar th'earle of March, my frend,
Who in my cause all that hee could ey scrapt:
And when I had for greater succour gapt,
Both at the Frenchmen and the Fleming's hand,
And could get none, I tooke such as I fand.
17.
And with the helpe of George my very frend,
I did enuade Northumberland full bolde,
Whereas the folke drewe to mee still on end,
Bent to death my party to upholde:
Through helpe of these, full many a fort and holde,
The which the king right manfully had mand,
I easely wonne, and seised in my hand.
18.
Not so content (for vengeance draue mee on)
I entered Yorkshire, there to wast and spoilt:
But ere I had far in the countrye gone,
The shriffie thereof, Rafe Rokesby did assoyle
My troubled hoast of much part of our toyle:
For hee assaulting freshly tooke through power,
Mee and lord Bardolph both, at Bramham More.
19.
And thence conveyed us to the towne of Yorke,
Until hee knewe what was the kinge's entent:
There loe lord Bardolph kinder than the storke,
Did lose his head, which was to London sent,
With whome for friendship mine in like case went,
This was my hap, my fortune or my faute,
This life I led and thus I came to naught.
20.
Wherefore, good Baldwine, will the peeres take heede,
Of slaunder, malice, and conspiracy,
Of couetise, whence all the rest proceede,
For couetise joynt with contumacy,
Doth cause all mischiefe in men's hartes to breede:
And therefore this to esperance my word,
Who causeth bloudshed shall not escape the sword.
Мой перевод:
Как Генри Перси, граф Нортумберленд, был за свое алчное и изменническое покушение предан смерти в Йорке, в году 1407.
1.
Род, мощь, казна – подчинены судьбе.
С твоей, Сенека, я согласен мыслью.
Нет благ непреходящих на земле,
И непременно лишь заботам длиться.
С гремящим барабаном жизнь сравнится:
Звучит потише – будем пировать,
Но громче бьет – и едем воевать.
2.
Что так и есть, пришлось мне доказать.
Я, Перси, графом был Нортумберлендом.
Раз, Болдуин, ты взялся описать
Властей паденья, расскажи об этом.
Пусть мне подобных я снабжу примером:
Хоть был иных я королей грозней,
Вслед взлету крах – игра судьбы моей.
3.
Коль вспомнить род – из знатной я семьи.
Храбрец был, мной привыкли восхищаться.
Кого страшились столь же в дни мои?
Я часто в бегство обращал шотландцев,
Врагам грозил – в том Ричард убеждался:
При нем шотландцы позабыли бунт,
Моим трудом – сдаются иль падут.
4.
Мой брат, граф Вустер, был у короля
В почете и всегда при деле важном,
И сына мне дала жена моя,
Который бил шотландцев столь отважно,
Что с юных лет уже для них был страшен
Так, что Горячей Шпорой прозван стал.
Не льщу я, сын признанье с тем снискал.
5.
При Ричарде успех был нам троим,
Но провести нас всех судьба решила,
Меня – всех больше. Королем гоним
Я стал, хоть с очевидностью безвинно.
Изменником назвал он без причины.
К злодейству подтолкнула клевета:
Я то свершил, чего бежал всегда.
6.
Остерегайтесь верных оскорбить,
Во зле винить, коль зло они изгнали.
Гнев – от бесчестья, вслед стыду – губить.
Решатся те, кого оклеветали,
На то, о чем сперва не помышляли.
Коль не поймут, не ценят нас – грустим,
Но оговора – не перенести.
7.
Король мне зря бесчестье причинил –
И вправду я его возненавидел.
Он на войну в Ирландию отплыл,
Что заговор создам я, не предвидел.
Поддался герцог Йоркский, и другие –
И вскоре власти был король лишен,
А Болингброку отдали мы трон.
8.
Хотя свою причину я назвал,
Мы подчинились принужденью, право:
Законы Божьи Ричард презирал,
Вершил убийства, сделал грех забавой.
Года, совет – с таким не сладят нравом.
Мы думали: державу мы спасем,
Коль власть преступную, восстав, снесем.
9.
Но Генрих Болингброк ту власть сменил –
И оказался даже худшей властью.
Знать уничтожил, Ричарда убил –
Нам клятву соблюдать не собирался.
Все поводов искал, чтоб препираться.
Потребовал, наглец: пусть я и сын
Ему шотландских пленных отдадим.
10.
Был Эдмунд Мортимер, племянник мой,
Пленен Глендауэром, в темницу брошен.
И выкупать его не стал король.
Некстати Мортимер вернуться может:
Он был наследник Ричарда неложный.
Просили с братом – Генрих гнев явил,
В измене Мортимера обвинил.
11.
Опять обида – заговор опять:
Чтоб Генриха короны мы лишили,
Как Ричарда. Чтоб делу – не стоять,
Кузену мы свободу возвратили,
Глендауэра в план свой посвятили.
Был договор наш: свергнем короля
И на три части делится земля.
12.
Король узнал о плане и спешил
К Глендауэру на встречу, чтоб сражаться:
Бить силой по отваге он решил.
Я захворал – нечистый так вмешался.
А брат, сын – благородства больше счастья –
С шотландским войском к Шрусбери пришли.
Там с королем жестокий бой вели.
13.
Взят и убит один был, а другой
Погиб, Глендауэр в бегство обратился.
Но выкрутился я, раз был больной:
Что ничего не знал я, притворился.
Обман мне больше силы пригодился –
Бывает так. Поверил государь,
Что я не знал о том, в чем был главарь.
14.
Считаясь снова другом короля,
Пути отмщенья я искал усердно,
Хотел скорейшего успеха я.
Епископ Йоркский приобщился к делу,
И графу-маршалу я все поведал,
Чей был отец к изгнанью присужден,
Брат Йоркского епископа – казнен.
15.
Согласье дали названные мной,
А также лорды Фоконбридж и Гастингс,
Чтоб поскорей дух испустил король,
Что cмогут, делать – но судьба смеялась:
Еще птенцы в гнезде не оперялись,
Как хищник на гнездо – король – напал,
Друзей моих безжалостно пожрал.
16.
Их всех кровавый порешил палач,
Лишь я сумел в Шотландии укрыться.
Джордж Дамбар принял там меня, граф Марч –
Всегда я мог на друга положиться.
Хотел я большей помощи добиться,
Французы и фламандцы отказать
Решили мне – я взял, что смог сыскать.
17.
Друг Джордж помог мне, и Нортумберленд
Я захватил, где многие мне верность
Хранили – был мне жителей привет,
Им насмерть за меня стоять хотелось.
С их помощью взял не одну я крепость.
Король с отвагой крепости держал,
И все же я легко их отобрал.
18.
Но было мало – я ведь мстить хотел.
Вошел я в Йоркшир, жег его и грабил,
Но углубиться в край я не успел:
Шериф Рейф Роксби свежие возглавил
Войска и от трудов меня избавил.
Я и лорд Бардольф были пленены,
С пути при Брамем-Муре сведены.
19.
Плененных, отвезли нас в город Йорк –
От короля там дожидаться слова;
Лорд Бардольф добр был, но спастись не смог:
Бедняги голову послали в Лондон.
Послали и мою в ларце подобном,
За дружбу. Случай то, судьба, вина? –
Так прожил я, так наступила тьма.
20.
Вот, Болдуин, пусть стережется знать
Своих злословья, заговоров, злобы.
Пусть алчности не станет поощрять,
Ведь в ней – всей мерзости людской основа,
Коль алчность станет к бунту призывать.
Пусть как девиз мой, Esperance, звучит:
Проливший кровь меча не избежит.
Перевод 06.05.2022, 12-14.07.2022
Предан смерти в Йорке, в году 1407 - исторически Нортумберленд погиб в битве при Брамем-Муре в 1408 г. Эта битва упоминается в конце стихотворения.
Болдуин - по-видимому, имеется в виду Уильям Болдуин, один из авторов сборника "Зеркало для магистратов".
Ричард - король Англии Ричард II (1367 – 1400, правил в 1377 – 1399).
Мой брат, граф Вустер - Томас Перси, граф Вустер (1343 – 1403).
Сына мне дала жена моя – в оригинале женой Нортумберленда названа Элинор Мортимер (dame Elinor Mortimer). Исторически он был женат на Маргарет Невилл, и затем на Мод де Люси.
Сын – Генри Перси Хотспер (Гарячая Шпора) (1364 – 1403), cын Нортумберленда и Маргарет Невилл.
Герцог Йоркский - Эдмунд Ленгли, герцог Йоркский (1341 – 1402).
Болингброк - будущий король Англии Генрих IV (1367 – 1413).
Эдмунд Мортимер - в данном случае, как и в первой части шекспировской хроники "Генрих IV", объединены два человека: сэр Эдмунд Мортимер IV (1376 – 1409), пленник и затем зять Оуэна Глендауэра, называвшего себя принцем Уэльским предводителя восстания в Уэльсе, и Эдмунд Мортимер, пятый граф Марч (1391 - 1425), возможный наследник свергнутого Ричарда II.
Кузену мы свободу возвратили – Мортимеру (кузену – родственнику по боковой линии. Так же в оригинале).
Взят и убит один был, а другой Погиб – один – Вустер, другой – Хотспер.
Епископ Йоркский – Ричард Скруп (ок. 1350 – 1405), казненный за участие в восстании против Генриха IV и выведенный во второй части шекспировской хроники "Генрих IV". Архиепископ Йоркский, но в оригинале назван епископом (bishop).
Лорд Бардольф добр был – в оригинале "добрее аиста".
Esperance (фр. надежда) – девиз рода Перси. В первой части шекспировской хроники "Генрих IV" его восклицает Хотспер.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964164
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.10.2022
- Исследователь, добрый день! Читал я,
Как прошлое ты воскрешаешь нынче,
Как сочетаешь факты для картины,
Как доказательства найти умеешь,
То смело заявить, то опровергнуть.
Ты для меня учитель, лучше - нет,
И знания даешь мне, и сюжет.
- День добрый, сочинитель! Что ж, приятно,
Что похвалы меня ты удостоил,
Что факты не всегда ты презираешь,
Что счел того, кто служит им, полезным,
Хоть изредка полезным... Я утешен.
Ведь чаще я тебя с трудом терплю:
Уж слишком ценишь выдумку свою.
- Чем то, что я пишу, тебе противно?
- Тобою правда не всегда любима.
Признаю: правде изменяют также
Мои товарищи - кто льстить желает,
Кто власти, что неправедна, страшится,
Кто ищет правды, но настойчив мало...
А ты посеешь вымысел законно.
Пусть буду возмущаться - все равно,
Тебе выдумывать разрешено.
- Жаль, что меня к лжецам ты причисляешь:
Ведь опираюсь на твои исканья,
А коль предположу - не утверждаю,
Что ошибиться не могу... Послушай,
Давай читателя судьей назначим.
Коль хочет, пусть осудит он меня,
К твоим трудам почтение храня.
- Но кто читатель этот будет? Право,
То изберет он, что ему по вкусу.
Его хитро ты словом очаруешь,
Хитро... иль славно. Я придумал выход:
О жизни в прошлом сам рассказ сложу я
И сделаюсь твоим учеником,
Науке верность сохранив при том.
- На том спасибо! Вымысел с обманом
Не станем смешивать - ведь есть различье.
Я - честный выдумщик, твой труд - основа
Для выдумки моей. А коль удастся,
Что не доказано, то - угадаю.
Покуда ты не сможешь доказать,
Позволь мне, что представлю я, сказать.
16-17.10.2022
P.S. Конечно, писателем и историком может быть один человек, но в этом моем стишке это разные персонажи. Или же это раздвоение одной личности, что, может быть, даже интереснее.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964077
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.10.2022
О много битой серьезности
Ну, давайте ударим еще раз
Серьезного человека,
Ведь на празднике шутников он - большая помеха.
Никогда не поймет он, наверно,
В чем провинился:
Он, чудя, не боится быть скучным - как с этим мириться?
Если злой, глупой шутку сочтет он,
Не станет смеяться.
И откуда в общенье такой малой гибкости взяться?
Если что-то он скажет, то это
В виду и имеет.
Если трудное что нужно сделать, он сил не жалеет.
А бывает, серьезный увидит
Обычное странно:
Если мельницу встретит, то в ней узнает великана.
Ах, сюжет этот стар, но над ним мы
Все так же смеемся:
Раз уж он повторяется, тоже не отвернемся.
А бывает еще, в диалоге
Возникнет угроза:
Шутников обвинит в том серьезный, что слишком серьезны.
Для забавы без удержу странный
Предстанет помехой...
Чтоб шутить не мешал, и бьют серьезного человека.
04.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964076
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.10.2022
Мій твір на тему «образ принцеси Катерини де Валуа у шекспірівській п’єсі «Генріх V».
(Чому викладаю його сьогодні: у історичного прототипу цього літературного персонажа сьогодні, 27 жовтня, день народження. Тільки календар змінився).
Мені подобається шекспірівська п’єса «Генріх V», але найперша причина, з якої вона мені колись сподобалася — сцена залицяння Генріха-переможця до його майбутньої нареченої, принцеcи Катерини де Валуа. Згодом виявилося, що у цій п’єсі є ще багато такого, що для мене, та й не тільки для мене цікаво: образ ідеального короля (що обговорюється.. та обговорення також викликає цікавість), європейські правила війни початку XV ст. і їх відмінності від сучасних для нас, мир у Труа — «дві держави і один король…» Та все це звернуло на себе мою увагу згодом, — коли виявилося, що це має звернути на себе мою увагу і може бути для мене зрозумілим — а насамперед я помітила, хоча вона й наприкінці п’єси, сцену Генріха і Катерини. У цьому сором зізнаватися? Мабуть, що ні. Чому читачці й глядачці має бути байдужа бесіда героя знаменитого циклу п’єс з його майбутнім подружжям? Можна, звичайно, зробити суворе личко й заявити: «Ні, війна і мир важливіші, контраст відповідального англійського короля і пихатого французького дофіна Луї важливіший, поводження короля із підданими перед великою битвою і після неї важливіше…». І це буде правдою. Тільки тим самим — і вже стосовно мене — буде підтверджена точність того зауваження, яке у цій самій сцені з принцесою шекспірівський Генріх V робить стосовно її, принцеси Катерини: » Я знаю, що ти мене кохаєш. Увечері, в спальні, ти розпитуватимеш про мене свою фрейліну і, звичайно, ганитимеш те, що тобі найбільше припало в мені до серця». (Переклад В. Ружицького. Фрейліну — це придворну даму Алісу, яка раніше навчала принцесу основам англійської мови і тепер виступає як перекладачка, що її страхує).
Катерина де Валуа (1401-1437), як ми пам’ятаємо, у першому шлюбі — дружина англійського короля Генріха V Ланкастера і мати його спадкоємця, Генріха VI, а у другому шлюбі — дружина валлійця Оуена Тюдора і бабуся Генріха VII, першого короля нової династії Тюдорів. Нещасний Генріх VI успадкував душевну хворобу свого діда по матері, французького короля Карла VI, але в шекспірівських хроніках він зображений не як хворий — лише як слабкий. Три з чотирьох п’єс першої тетралогії присвячені царюванню сина Катерини, а в четвертій приходить до влади її онук від другого шлюбу, що вважається великою радістю, та ані сама Катерина, ані її другий шлюб у першій тетралогії не згадуються. Перший чоловік Катерини, Генріх V, у першій тетралогії згадується декілька разів з повагою. Дія першої тетралогії починається з його похорону, що знаменує перехід від епохи перемог до епохи реваншу й внутрішніх лих.
У другій тетралогії шекспірівських хронік у її головного героя, розумного принца Генріха (якого Фальстаф і Пойнс звуть «Хал», в українському перекладі Д. Паламарчука «Генрусик»), а згодом — переможного короля Англії Генріха V, при його присутності на сцені у трьох п’єсах тетралогії з чотирьох, дуже довго немає любовної лінії. Коли він вперше не з’являється, а згадується наприкінці «Річарда II» (акт 5, сцена 3), з його переданих батькові слів складається враження, що принц, майбутній герой, бажає жартувати з кохання так само, як і з лицарського кодексу:
«Персі Я, пане, два дні тому бачив принца
Й про поєдинки в Оксфорді сказав.
Генріх Що відповів джигун?
Персі Він відповів, що піде в дім розпусти,
І рукавичку вихопить у хвойди,
И натягне, як любовний подарунок,
І зсадить в ній найдужчого з коня».
(Переклад В. Струтинського)
І ця заява мала б шокувати, та Генріх-батько підказує глядачам, як її слід сприймати:
Розпусник він і відчайдух, та в цім,
Одначе, іскорки надії бачу,
Що з часом мають запалати ясно.
(Переклад В. Струтинського)
У першій частині «Генріха IV» принц і сер Джон Фальстаф спільно користуються милостями пані Спритлі, до того ж — у той час дружини поступливого чоловіка; як ми пам’ятаємо, вона потім овдовіє і вийде заміж за Пістоля. У другій частині «Генріха IV» (акт 2, сцена 2) Фальстаф у листі стверджує, що Пойнс поширює чутки, начебто принц збирається одружитися з сестрою Пойнса Нелл — принц спілкується з Пойнсом, але ріднитися з ним не збирається. Таке легковажне поводження без глибоких прихильностей до жінок відповідає реалістичному зображенню характеру начебто непутящого принца, та жіноча частина аудиторії п’єс може вирішити — хоча не сказати вголос: «Для майбутнього героя — замало!» Тому, коли в епілозі другої частини «Генріха IV» лунає обіцянка, що у наступній п’єсі з’явиться наречена Генріха, ця обіцянка може пролунати як довгоочікувана для жінок, які читають чи дивляться п’єсу: нарешті, ось вона!
Роль Катерини набагато менше за обсягом, ніж роль Генріха, та все ж … ця роль важлива. На ній завершується даний етап протистояння Англії і Франції, і ця роль — тієї, з ким головний герой другого циклу хронік одружується. Тому про цю маленьку жіночу роль слід поговорити детальніше (ми вже звикли до нього, яка ж вона буде?)
У епілозі другої частини «Генріха IV» обіцяно, що у наступній п’єсі циклу автор «забавить вас, показавши прекрасну Катерину Французьку» (переклад Д. Паламарчука, в оригіналі «make you merry with fair Katherine of France»). Красуня, яка забавляє, смішна для публіки красуня — поєднання, яке може здатися дещо неочікуваним, особливо коли йдеться про принцесу. Для нетеатральної принцеси воно може бути образливим. Катерина має забавити, але залишитись красунею; має бути красунею, але забавляти. Обіцяний у тому ж епілозі сер Джон Фальстаф у останній п’єсі циклу на сцену не вийде, хоча його останні хвилини там описуються. А ось смішну красуню Катерину глядачам покажуть, навіть якщо вона смішною бути не хоче. Втім, можливо, вона викличе глядацьку симпатію. Може, її пожаліють, а може — її вважатимуть розумнішою, ніж спершу здалося. Все це — за одного й того ж самого дуже невеликого обсягу тексту.
У п’єсі «Генріх V» наречена головного героя один раз згадується і двічі з’являється. Згадується вона, коли її батько, Карл VI відповідає на пред’явлені йому від імені англійського короля вимоги: король Франції пропонує Генріхові «Катерину, свою дочку, і разом з нею як посаг декілька дрібних і неприбуткових герцогств». І англійський король Генріх не задоволений такою пропозицією, «The offer likes not» (монолог Хора перед третім актом). З чого випливає, що обіцяна красуня-наречена ще не здатна врятувати від війни, її красою політичний розрахунок не скасовується. (Історично Генріх сватав Катерину і навіть заприсягся не сватати іншої, але запросив занадто великий посаг. Згодом, як відомо, він взяв її без посагу, але був визнаний спадкоємцем тестя).
Вперше Катерина з’являється на сцені (акт 3, сцена 4) у комічному епізоді після епізоду доволі страшного: після того, як її майбутній перший чоловік загрожує французькому місту Гарфлеру жорстоким розграбуванням і вбивством мешканців, якщо місто не здасться (акт 3, сцена 3). (Що за тодішнім правом війни, як і за правом війни часу написання п’єси — 1599 р. — законно). Комічна сценка з Катериною демонструє, що називається, культурний конфлікт. Принцеса, яка бажає познайомитись з англійською мовою, перекручує деякі зі слів, які вчить, між тим, як послужлива помічниця Аліса хвалить принцесу: та вимовляє нові для неї слова зовсім так само, як англійці. Потім настає момент для брутального жарту: що в одній мові — пристойні слова, те в іншій лунає схоже на непристойні. «Нога» (foot) і «сукня» («gown») англійською лунає як «статевий акт» (foutre) і «вагіна» (con) французькою, що вкрай бентежить Катерину: «Боже милостивий! Які погані, непристойні, грубі, соромітні слова! Хіба може їх уживати шляхетна дама? Нізащо в світі я не вимовила б цих слів при французьких вельможах(…) А проте, доведеться повторити ще раз весь урок » (Переклад В. Ружицького, оригінал французькою).
Найуїдливіший глядач або читач п’єси зауважить, що навряд чи юна принцеса має володіти арсеналом непристойних слів своєю мовою — радше жарт пасує для тієї частини англійської аудиторії п’єси, яка знайома з французькою мовою у відповідному обсязі. (Юна принцеса, за нашими уявленнями — дівчинка-підліток, адже історичній Катерині, 1401 року народження, під час цієї бесіди з Алісою, яка відбувається перед битвою при Азенкурі в 1415 р., має бути 13 років. 14 років їй виповниться через день після битви, 27 жовтня. Битва була 25 жовтня). Та жарт продовжує протиставлення англійців і французів, точніше — уявлення про них, у п’єсі: ті, чиї манери вважаються гіршими, воюють краще, так що гордувати щодо них не рекомендується. А ті, хто бажає на підставі цієї сценки робити висновки про характер юної Катерини, можуть побачити, що вона — допитлива, ініціативна, в міру примхлива. «Я так і кажу — л і к у ть, ш і я ї п і д в о р і т т я .» (Переклад В. Ружицького, оригінал французькою).
Головна сцена в п’єсі за участю Катерини — їх спільна сцена з Генріхом, який сватається, у п’ятому акті (акт 5, сцена 2). І тут з’ясовується, що найголовніше в ролі Катерини — те, як вона слухає. Шекспірівська дотепність обрушується на неї від імені англійського нареченого могутньою лавиною.
Все ж можна помітити, що від Катерини принаймні дві фрази вимагається сказати так, щоб це запам’яталося: «Хіба є можливо покохати ворога Франції?» і «Тоді цього бажати мені.» (Остання фраза — та, якою Катерина дає згоду на шлюб з Генріхом, якщо буде згодний її батько, король Франції Карл VI).
Мені, і мабуть що не тільки мені сцена залицяння Генріха до Катерини подобається контрастом між попередніми промовами короля і його теперішніми намаганнями освідчитися у коханні. Він як і раніше — завойовник, але цього разу — завойовник дівчини, яка має зрозумілі причини для холодності до нього. Від неї залежить, чи не заплатить він за успіх своїх завоювань нещастям у особистому житті. То що? Для сильного і честолюбного короля щастя у шлюбі з завойованою дружиною начебто зовсім не має бути на першому місці, але що, коли, вважаючись переможцем, він все ж відчуватиме тепер нестачу чогось непоправного? Для порівняння, в історичній хроніці ‘Histoire des ducs de Normandie et des rois d’Angleterre’, написаній Анонімом з Бетюну, наводиться діалог традиційно неуспішного і негативного короля Джона Безземельного з його другою дружиною, Ізабеллою Ангулемською. «Вам відомо, міледі, про все, що я втратив через вас». — «А я, мілорде, втратила найкращого лицаря в світі через вас». Джон відбив Ізабеллу в іншого нареченого, Юга де Лузін’яна, що створило привід для конфіскації Філіппом Августом його земель у Франції. Генріх, одружуючись із Катериною, не втрачає, а багато набуває в політичному плані, та все ж, якщо він набуде ще й жінку, яка не любить, перемога не буде повною, обернеться насмішкою над його геройством — принаймні у цій п’єсі, для її глядачів та читачів. При тому, що в п’єсі є знаменитий монолог успішного короля Генріха про ceremony — королівський ритуал, у перекладі В. Ружицького — пишноту, чия привабливість така оманлива (акт 4, сцена 1).
Знаменита п’єса має різні трактування, і сцена Генріха з Катериною не всім подобається — радше не всі коментатори читають її на користь літературного Генріха. Дуже значний коментатор Е. Герр назвав цю сцену дипломатичним згвалтуванням (a diplomatic rape) (Henry V, ed. Gurr, 12–15, 34–7), і та ж оцінка прижилась у інших коментаторів (наприклад, Park Honan. Shakespeare: A life). Н. Е. Мікеладзе у значній роботі «Шекспір і Макіавеллі: тема «макіавеллізму» у шекспірівській драмі» «Шекспир и Макиавелли: тема «макиавеллизма» в шекспировской драме» (Москва: ВК, 2005 г. 492 с.) бачить у цій сцені свідоцтво досконалого «макіавеллізму» головного героя тетралогії. Генріх, лицяючись до Катерини, грає одну зі своїх багатьох ролей, цього разу — простого хлопця, але при цьому не втрачає з виду політичних цілей. «Під маскою солдатської простоти, під личиною «людини прямої і чесної», яка не вміє говорити про свої почуття, час від часу проглядає «вперте, залізне обличчя» (stubborn outside, iron aspect) «найкращого короля своїх підданих» (Н. Э. Микеладзе, «Шекспир и Макиавелли: тема «макиавеллизма» в шекспировской драме» (Москва: ВК, 2005 г. 492 с.)
Бажаю заступитися — наскільки можливо заступитися. Успіх актора залежить від його контакту з глядачем. Хоча Кейт і каже Генріхові «me understand veil — я все зрозуміло», видимо, всього багатства дотепності нареченого, що складає його роль простого хлопця, вона оцінити не може, — принаймні, так, як англомовні глядачки п’єси (маю на увазі, звичайно, Катерину — персонаж у порівнянні із глядачками). Далі, попередня сцена з уроком англійської підказує, що саме такий спосіб спілкування для Катерини має бути незвичний, міг би здатися для неї занадто брутальним. Але про щирість Генріха Катерина може судити за якимось деталями, що не перекладаються — за звучанням голосу, жестами. А двічі у цій сцені, коли Катерина дорікає Генріхові за нещирість, це відбувається після того, як Генріх звертається до неї із наголошеною вишуканістю, у манері, до якої при французькому дворі вона мала звикнути більше. Один раз — на самому початку сцени, коли Генріх починає розмову з нею у віршах (і після цього він переходить на прозу, помічаючи про себе : ‘The princess is the better Englishwoman’, «З принцеси вийде непогана англійка» (переклад В. Ружицького), тобто так само, як англійки, вона стережеться лестощів. Можлива аналогія — з листом Гамлета до Офелії, який Полоній читає Клавдієві й Гертруді: також — на початку віршик, потім — проза і жарт, які, на погляд автора листа, мають пролунати краще. Інший раз — далі, коли Генріх осипає Катерину компліментами французькою. Вона зауважує тоді: «Ваша majestee (величність) знає досить fausse (фальшивих) французьких cлів, щоб обманити найбільш sage demoiselle (розважливу дівчину), яка є en France (у Франції)» (переклад В. Ружицького). Коли згадується його суворий вигляд (stubborn outside), можливо, це літературний Генріх дещо іронізує із зовнішності історичного Генріха, як її представлено на його найвідомішому портреті: таке обличчя («в очах криця відсвічує», переклад В. Ружицького), за словами літературного Генріха, заважає лицятися до жінок… Та у даному випадку це не мимовільна обмовка, що видає справжній характер того, хто говорить, а свідома його самокритика, яка стосується очевидного.
Та найбільше мені хочеться посперечатися ось із цим фрагментом: «Ставлення шекспірівського персонажа до музики і роль музики в його житті (ще частіше у передсмертні хвилини) завжди є важливим засобом характеристики героя. «Співоча смерть» короля Джона, благословення «тому, хто послав музику» Річарда II, навіть прохання Болінгброка про «ледь чутну музику» наприкінці… Генріха V, який називає мову нареченої, яку він щойно запевняв у своєму коханні, «ламаною музикою», — ймовірно, не зворушує музика, у нього «немає музики в душі». (Н. Э. Микеладзе, «Шекспир и Макиавелли: тема «макиавеллизма» в шекспировской драме» (Москва: ВК, 2005 г. 492 с.)
Якщо літературний Генріх чує в голосі Катерини музику, хоч і ламану (причому ламана вона тому, що Катерина розмовляє ламаною англійською) — виходить, музика для нього небайдужа, інакше він не вдався б до такого образу. Про історичного Генріха V точно відомо, що він був музикантом і композитором, залишаючись при цьому грізним государем і воїном: збереглися рукописи деяких музичних творів (‘Gloria’ і ‘Sanctus’ у збірці XV століття під назвою ‘the Old Hall manuscript’), що визнаються його творами (інформація про це є, наприклад, у книзі Vale M. Henry V: The Conscience of a King. New Haven and London. Yale University Press, 328 p. Chapter 6. The King and the Peaceful Arts. Music, its Patronage and Practice). Не єдиний приклад, коли в одній значній історичній особистості поєднуються таланти до музики і до військової справи. Літературний шекспірівський Генріх V, видимо, музичний не настільки: у першій частині «Генріха IV», у розмові з Фальстафом, він кепкує з лютні закоханого («Генріх IV», ч. 1, акт 1, сцена 2, і з погляду історичної точності згадка про лютню тут — анахронізм). Якби Шекспір знав про захоплення прототипу свого героя музикою, це перетворилося б на яскраву позитивну рису для Генріха з його п’єс.
Та історичний Генріх V також вільно говорив французькою, що робить сценку з Катериною з шекспірівської п’єси історично неможливою — хоча, справді, він говорив англійською публічно і підтримував використання англійської мови. Поява двох мов і мовної перепони у сцені з Катериною у шекспірівській п’єсі «Генріх V» може мати багато інтерпретацій у постановках — бути засобом створення і комізму, і дещо сумного комізму; бути засобом показати і віддалення між майбутнім подружжям, і таке віддалення, яке все ж буде подолане.
Мені більше хочеться (хочеться — це, зрозуміло, особиста перевага читача, та заснована на тексті) бачити у комічній принцесі Катерині не створювачку чергового приводу для майбутнього чоловіка грати роль, а, навпаки, — дзеркало, що спонукає його показати себе справжнім — у даному випадку таким, що бореться за кохання, без якого його ж велика воєнна перемога з нього сміятиметься. Те, що у цій же сцені продовжують згадуватися політичні інтереси Генріха, на мій погляд, не створює суперечності: він не має відмовлятися від їх переслідування, та це не означає, що він не може щиро хотіти сімейного щастя.
На того, хто звернеться до п’єси невідомого автора «Славетні перемоги Генріха V», що вважається джерелом другої шекспірівської тетралогії (висловлено також версію, що автором цієї п’єси міг бути молодий і поки що менш досвідчений Шекспір — Tillyard, E. M. W Shakespeare’s History Plays. New York, 1944; Pitcher, Seymour M. The Case for Shakespeare’s Authorship of «The Famous Victories». New York, 1961), очікує відкриття. Катерина там не розмовляє ламаною англійською мовою, що зменшує комізм ролі — взагалі змінює її. А крім цього, роль Катерини там значніша: вона навіть веде з майбутнім нареченим перемовини — точніше, справляє на Генріха психологічний вплив.
Видно схожість між відповідною сценою зі «Славетних перемог» і сценою Генріха та Катерини з «Генріха V»: так само Генріх називає французьку наречену «Кейт», так само запитує, чи може вона його покохати, так само Катерина вказує на лихо, яке він заподіяв тій стороні конфлікту, до якої вона належить, як на перешкоду для її кохання і наголошує, що підкоряється волі батька; так само Генріх говорить і про свою любов, і про політичні інтереси. Та помітна відмінність у деяких деталях. У «Славетних перемогах» Генріх оголошує глядачеві про свою любов до Катерини перш, ніж Катерина з’явиться на сцені — і це виключає сумніви у його щирості. Генріх у п’єсі » Генріх V» хоче кохати і бути коханим, але ще не кохає. Це його перша зустріч із нареченою, а за характером Генріх сильно відрізняється від Ромео і Орландо. Про історичного Генріха повідомляють, що він до першої зустрічі з майбутньою нареченою довго розглядав її портрет, але у шекспірівській п’єсі про це не говориться. У «Славетних перемогах» Катерина оголошує про свою прихильність до Генріха так, що і він, і глядачі про це чують; в п’єсі «Генріх V» вона не висловлює своїх почуттів, так що Генріх каже герцогові Бургундському, що поки що не збудив у ній кохання. А дві відмінності мабуть що особливо важливі. У «Славетних перемогах» Генріх запитує Катерину:
«Чи можеш ти кохати короля Англії?»
У «Генріху V» він запитує:
«Чи можеш ти мене покохати?» (Переклад В. Ружицького).
І так роль короля зникає, а залишається людина, яка шукає любові. (Можливо, аргумент на користь того, що Генріх, який розмовляє з Катериною, не грає простого хлопця, а щиро намагається боротися за її кохання).
У «Славетних перемогах» Катерина каже:
«Як мені кохати того, хто був такий жорстокий з моїм батьком?»
У «Генріху V» вона каже ламаною англійською:
«Хіба є можливо покохати ворога Франції?» (Переклад В. Ружицького).
І тут поворот — від особистого до спільного. Смішна молоденька красуня нагадує, що вона — принцеса, яка приймає близько до серця біди своєї країни. Ймовірно, вона може сказати ці слова так, щоб Генріхові стало не по собі.
Принцеса Кейт не належить до числа шекспірівських героїнь, які запам’ятовуються тим, що говорять і роблять. Вона не з того ж ряду, що Джульєтта, Порція, Беатріче, Розалінда, Віола. Але … у таких випадках потрібне «але». Катерина втілює собою примирення сторін, які ворогують. Король Генріх, її майбутній перший чоловік — воїн, який поновив війну, а його зустріч і поєднання в шлюбі з нею війну припиняють. (Наступні воєнні дії проти брата Катерини Карла, майбутнього Карла VII в п’єсі не відображено). Катерину можна розглядати як комічну протилежність Генріха, з якою вони взаємно притягаються і присутність якої дозволяє йому проявити себе. Забавно, що вона, отже, потрапляє до тієї ж групи персонажів, що й настільки несхожі на неї Флюелен і навіть сер Джон Фальстаф. Генріх дуже активний, Катерина — значно менше, та за сюжетом п’єси «Генріх V» він рухається до неї, їх зустріч відмічає розв’язку. Катерина, за невеликої ролі й комічних рис, — символ відновленого миру в п’єсі про війну. І тому вона значніша, ніж звичайно виглядає — і має виглядати — з першого погляду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964011
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2022
Историческая валентинка в стихах.
Джон Лидгейт (ок. 1370 — ок.1451), плодовитый английский поэт и последователь Чосера (на этот раз точно он), написал стихи о возлюбленной по поводу знаменитого праздника, Валентинова дня. Будучи бенедиктинским монахом, стихи он создал такие, что они вполне согласуются с этим его образом. Стихи прославляют даму сердца автора, но при этом обращены к другой даме — к королеве Кейт… то есть к Екатерине де Валуа, дочери короля Франции Карла VI, а ко времени написания этих стихов Лидгейта — королеве-матери в Англии, то есть — вдове Генриха V и матери Генриха VI Ланкастеров. По-видимому — еще не жене Оуэна Тюдора, или же об их любви еще не стало известно. То, что стихи написаны для Екатерины, и обратило на них мое внимание. Я пока не видела их других переводов.
Источник оригинала:The Minor Poems of John Lydgate. Edited from all available mss., with an attempt to establish the Lydgate Canon by Henry Noble MacCracken, Ph. D. Assistant Professor of English in Yale University London: Published for the Early English Text Society by Kegan Paul, Trench, Trübner & Co., Ltd, and by Henry Frowde, Oxford University Press, 1911. — V. 1 — P.304-310.
Оригинал:
John Lydgate
A Valentine to Her that excelleth all
Lo here beginnethe a balade made at pe reurence of our lady by daun Johan Lidegate the Munke of Bury in wyse of chesing loues at Saint Valentynes day.
Saynt Valentyne, of castume yeere by yeere,
Men have an vsance in this Regyoun
To looke and serche Cupydes Kalendere,
And cheese theyre choys by great affeccion; —
Such as beon pricked by Cupydes mocion,
Taking theeyre choyse, as theyre soort dothe falle
But I loue oon whiche excellithe all.
Some cheese for fayrnesse and for hey beaute,
Some for estate, and some for rychesse,
Some for fredame, and some for bountee,
Some for theyre poorte and theyr gentylees,
Some for theyre plesaunce and some for theyre goodnesse,
Lyche as the chaunce of theyre soorte doth falle,
But I love one which excellece alle.
I chase thate floure sithen goon ful yoore,
And euery yeere may choyse I shall reneuwe,
Vpon this day conferme it euermore,
Sheo is in love so stedfast and so truwe;
Who louethe hir best, hit shal him neuer ruwe,
Yif such a grace vn-to his soort may falle,
Whame I have chose for she excellese alle.
Men speke of Lucresse that was of Roome towne,
ffor wyvely trouth founded on clennesse,
Some wryte als of Marcea Catoun
With laude and prys for hir stedfastnesse;
And some of Dydo for hir kyndnesse,
(ffortune such happe leet upon hem falle)
But I love oone pat excelles alle.
Rachel was feyre, Lia was eke feconde,
And ryche also was the qweene Candace,
So in hir tyme Right fayre was Roosamounde,
And Bersabee hade a goodely face,
Of Kyng Dauid she stoode so in the grace,
ffirst whane his look he leet vpon hir falle,
But I loue oone whiche excellese alle.
Be noble kyng, the mighty Assuere,
Cherisshed Hester for hir gret meeknesse,
ffor wommanhed and for hir humble chere,
Made hir a qweene, and a gret Pryncesse;
To the Juwes lawe she was defenseresse,
In sodein mescheef that did vpon hem falle,
But I loue oon which excellese alle.
Saba came fer for kyng Salamon
To seen his richchesse and his sapience,
His staately housholde, and his hye Renoun,
Gaf him presence of gret excellence,
Herde his proverbes and his gret prudence,
Where as he seet in his royal stalle,
But I loue oone, that excellese alle.
What shal I seyne of qweene Penelope?
Or in Greece of the qweene Alceste?
Of Polixeeene other of Medee?
Or of qweene Heleyne holden the fayrest?
Lat hem farewell! and let her name rest!
My ladyes name theyre renoun doothe appalle,
Whome I have chose for she excellse alle.
Tesbe the mayde borne in Babyloun
that loue so weel the yonge Pyramus,
And Cl[e]opatre of wlful mocyoun
List for to dye with hir Antonyus.
Sette al on syde oone is so vertuous
Whiche that I do my souerein lady calle,
Whame I loue best for she excellepe alle.
Gresylde whylome hade great pacyence,
As hit was prened fer vp in Itayle,
Pallas Mynerua haden eloquence,
And Pantasilia faught in plate and mayle,
And Senobya lyouns wolde assayle,
To make hem taame as Oxe is in a stalle,
But I love oone, that excellese alle,
And if I shall hir name specyfye,
that folk may wit whiche shee should be,
this goodley fresshe called is Marye,
A braunche of kynges, that sprange of Iesee,
that made the lord thorughe hir humylyte
To let his golddewe in-to hir brest dovne falle,
To bere the fruyt which should saue vs alle.
I mene thus, whame the Holy Goost alight
In-to hir brest, to saue vs euerych oone
Right as the dewe, with siluer dropes bright,
ffell vpon the flees of Gedeoun,
And as the yerde also of Aaroun
Bourjouned, and bare fruyt to surge oure galle,
Whome I loue best, for sheu excelles alle.
Clpippes is probably a corruption of eclipse.
She of oure yvel adawed hathe the clippes,
Oure victorye of the serpent wonne,
this is sheo, that whylome in papocolippes
Saint Iohan the apostel sawe clothed in [a] sonne;
Mankyndes Ioye at hir was first begonne,
Refuyt to synners pat for help do calle
To hir of goodnesse, which excellese alle.
This is the mayde, which on pawtere, awtere
With chyde in armys appered plenly thanne,
And shoone for brightenesse as any sonne cleere,
To-fore themperour cleped Octonyon
And he felle donne and worship hir began,
Lefft his pryde and gan hir socour calle,
To hir of goodenesse, that excellese alle.
Sheo was cheef roote of oure saluacyoun,
that first for man the helthe gan pourchace,
Whame Gabryell with salutacyoun,
Gane frome the lord hir salue in the place,
Sheo brought first Theofilus to grace,
Out of the meecheef that he was Inne falle,
Whame I loue best, for she excelles alle.
Men at theyre lust may boothe cheese and leet,
Lyche as love doothe theyre hertes distreyne,
Kateryne was goode and sainte Margarete,
Agnes Agas and Marye Magdaleene.
Fydes Lucya and also sainte Eleyne.
But of my soort the soort is so befalle,
I loue oon best, for sheo excellethe alle.
Affter theyre hertes to euery man is free,
Who euer sey nay, in loue for to cheese ;
In choys of love ther is gret libertee
Euery sesoun, wheper hit thowe or freeze;
And for my part, by eause me list not leese,
Ne in my choyse per may no meschief falle,
I haue choose oon which pat excellepe alle.
Frome yeere to yeer for neeglygence or rape,
Voyde of al chaunge and of nufanglenesse,
Saint Valentyne hit shal me not escape
Vpon thy day, in token of stedfastnesse,
But that I shal conferme in sikurnesse
My choys of nuwe, so as it is befalle,
To love hir best, whiche that excellethe alle.
Lenvoye
Noble pryncesse, braunche of flour delys,
Whas goodenesse thoroughe the worlde doop shyne,
So wl avysed, so prudent, and so wys,
Saint Clottis blood, and of that noble lyne!
Lowly beseeche I, confeeme and termyne
To yif me love, lyche as it is befalle,
To love hir best that excellepe alle.
With humble herte beseeching that virgine,
Whiche is moost feyre, moost bountevous and goode,
To sixst Henry, his moder Kateryne,
To sheede hir grace, and to theyre noble bloode;
And Cryst Iesu, that starf vppn the Roode,
Haue on vs mercy, whane we for help calle,
For love of hir, pat excellepe alle!
Мой перевод:
Джон Лидгейт
Валентинка Славнейшей из жен
Гляньте, здесь начинается баллада, сложенная в честь Богородицы отцом Иоанном Лидгейтом, монахом в Бери, в виде стихов о выборе возлюбленной в Валентинов день
В день Валентинов есть у нас в краю
Обычай, что блюдем мы год за годом:
Мужчина каждый милую свою
Находит в справочнике Купидона,
Его приказы слушая покорно.
Судьбе любого выбор подчинен,
Но я люблю Славнейшую из жен.
За красоту иные изберут,
Иные выбирают за богатство,
Иные вольность иль щедрость чтут,
Изяществом манер еще пленятся,
Еще к любезной, к доброй устремятся.
Найдут, что мило, — выбор совершен,
Но я люблю Славнейшую из жен.
Уже давно избрал я свой цветок,
И каждый год я повторяю выбор,
В день этот подтверждаю: выбрать смог.
Она верна и любит очень сильно;
Тот не найдет раскаяться причины,
Кто лучший Ей слуга: он награжден —
Ведь я люблю Славнейшую из жен.
О римлянке Лукреции молва:
Что чистоту супруги воплотила,
А Марция, Катонова жена,
Известна тем, что стойкость проявила;
Дидона доброте не изменила
(Такой их приговор судьбы нашел) —
Но я люблю Славнейшую из жен.
Рахиль взяла красой, а Лия — та
Детьми; была Кандакия богата;
В преданье — Розамунды красота;
Вирсавия была лицом приятна,
Царя Давида увлекла изрядно:
Раз на нее взглянул — и был влюблен,
Но я люблю Славнейшую из жен.
Могучий Артаксеркс Эсфирь вознес,
В ней женственность и скромность оценил он.
Нрав кроткий ей отличия принес:
От мужа сан царицы получила.
Она закон евреев защитила,
Народ ее был от беды спасен —
Но я люблю Славнейшую из жен.
А к Соломону гостьей прибыла
Царица Савская, чтоб убедиться,
Cколь мудр он, сколь богат; его дела
И двор царицу звали восхититься.
Царь притчи ей сказал и поделился
С ней знаньями, его был пышен трон —
Но я люблю Славнейшую из жен.
О Пенелопе что могу сказать?
Иль о царице греческой Алкесте?
Как Поликсену иль Медею звать?
Что о Елене, красотой известной,
Скажу? Забуду их я для Чудесной!
Она затмила славу тех имен,
Мной избрана Славнейшая из жен.
А Фисба в Вавилоне родилась,
Любила крепко юного Приама.
Антоний умер — смерти отдалась
И Клеопатра, своевольна нравом.
Одна достоинства все сочетала —
То Госпожа моя, пред кем склонен,
Кого люблю — Славнейшая из жен.
Смогла Гризельда многое стерпеть —
В Италии о том поведать рады;
Минерва речь могла вести, как петь,
И Пентесилия сражалась в латах.
Зенобии был львиный лов — забава:
Как в стойле бык, был ею лев смирен —
Но я люблю Славнейшую из жен.
Коль нужно имя Госпожи моей,
Чтоб знали люди, кто Она такая,
Она — Мария. Предки — Иессей
И род царей, а скромность — основанье
Рожденья Бога. Пала золотая
На грудь Ее роса, чтоб принесен
Был Ею Плод и был Им мир спасен.
Я разумею вот что: Дух Святой
Сошел к Ней, чтоб спастись людскому роду,
Как та роса, что, капель чередой
Упав, руно смочила Гедеона,
Сверкая серебром; как Аарона
Жезл цвел, дал плод — и каждый исцелен.
Кого люблю — Славнейшая из жен.
Затмение злу послано Женой,
Над змеем нам победа Eй дается.
Ее апостол Иоанн святой
Зрел в «Откровенье» облеченной в солнце.
Вся наша радость от Нее берется,
К Ней каждый грешник в горе обращен,
Она добра, Славнейшая из жен.
Она — та Дева, что на алтаре,
Держа Ребенка на руках, предстала
В сиянии — свет солнца не сильней —
Пред императором Октавианом,
И пал пред Ней, Ей поклоняться стал он,
Была забыта гордость — и пришел
За помощью к Славнейшей он из жен.
Она — спасенья нашего исток,
С Ней людям искупление открылось.
Ей Гавриил приветствие изрек,
Так благодать в Ней Божия явилась.
Феофил первый получил с Ней милость,
А до того он в скорбь был погружен.
Кого люблю — Славнейшая из жен.
Мужчины вслед желанию спешат,
Приязнь, любовь — их выбора причины.
Екатерина, Маргарита — клад
И святы, и Агнесса, Магдалина;
Луция и Елена — также чтимы.
Но я-то знаю, с Кем соединен:
Ее люблю, Славнейшую из жен.
Сердца всегда свободны предлагать
Мужчины, не отвергнуть им свободы.
Преград им мало, чтоб любовь избрать
В любую пору — и в жару, и в холод.
Что до меня, играть мне не угодно
И выбор мной не будет изменен:
Избрал Ее, Славнейшую из жен.
Из года в год все то же я скажу,
Не мне — забыть, не мне — за новым гнаться;
Всяк Валентинов день я с тем же жду
И выскажу охотно постоянство.
Что б ни было — не стану колебаться
И будет вновь мой выбор подтвержден:
Люблю Ее, Славнейшую из жен.
Посылка
О королева, лилии дитя,
На целый мир свет доброты вы льете,
Мудры, разумны, знание ценя,
И от святой Клотильды род ведете!
О милости молю вас: cоизвольте
Любви мне дать — пусть буду наделен,
Чтоб лучше чтить Славнейшую из жен.
К Ней со смиреньем обращаюсь я —
К Прекраснейшей, Щедрейшей и Добрейшей:
Пусть Генриха Шестого, короля,
Хранит и мать его, и род знатнейший;
Как и Господь наш, на Кресте умерший,
Да явит милость нам, когда зовем, —
Ведь любит Он Славнейшую из жен!
Перевод 18-22.09. 2022
Примечания переводчицы:
В переводе применено написание заглавной буквы, свойственное русскому языку, когда речь идет о Богородице (поскольку уже в подзаголовке оригинала объявлено, кто именно — дама сердца автора).
Марция, Катонова жена — здесь: Марция (около 79 — после 49 г.г. до н.э.), жена Марка Порция Катона Младшего, Утического. Беременную Марцию ударила молния, и она потеряла ребенка, но сама уцелела; у нее были и другие дети. Катон Утический разводился с Марцией, но потом вновь женился на ней.
Рахиль взяла красой, а Лия — та Детьми — буквально: «Рахиль была прекрасна, а Лия была также плодовита». Cогласно Библии (Книга Бытие 29), старшая сестра, слабая глазами Лия, навязанная в жены патриарху израильского народа Иакову, родила ему шесть сыновей и дочь, не считая детей от наложницы, признанных по обычаю детьми Лии; младшая сестра, более красивая Рахиль, в которую Иаков влюбился сначала, родила ему только двух сыновей, не считая детей от наложницы, признанных по обычаю детьми Рахили.
Кандакия, или Кандака — титул правящих цариц древнего царства Куш, которое существовало в северной части территории современного Судана с IX или VIII века до н.э. по IV век; eго название в Синодальном переводе Библии передано как «Ефиопия» и применено по крайней мере к трем разным странам. Согласно Библии (Деяния святых апостолов 8:27-39), eвнух, хранитель всех сокровищ Кандакии, царицы Ефиопской, был крещен апостолом Филиппом.
Розамунда — по всей видимости, Розамунда де Клиффорд (ум. 1176), любовница короля Англии Генриха II Плантагенета, мужа Алиеноры/Элеоноры Аквитанской.
Пентесилия (Пентесилея, Пенфесилия) — царица амазонок, сражавшаяся в Троянскую войну на стороне Трои и погибшая в битве от руки Ахилла.
Зенобия (240 — после 274) — царица Пальмиры, объявившая о независимости от Рима, но потерпевшая поражение.
Руно Гедеона — согласно Библии, «И сказал Гедеон Богу: если Ты спасешь Израиля рукою моею, как говорил Ты, то вот, я расстелю здесь на гумне стриженую шерсть: если роса будет только на шерсти, а на всей земле сухо, то буду знать, что спасешь рукою моею Израиля, как говорил Ты. Так и сделалось: на другой день, встав рано, он стал выжимать шерсть и выжал из шерсти росы целую чашу воды» (Книга Судей 6:36-38).
Жезл Аарона, Ааронов жезл — согласно Библии, жезл Аарона, брата Моисея, ‘расцвел, пустил почки, дал цвет и принес миндали’ (Книга Чисел 17: 8) в знак избрания Левиина колена (левитов) на служение Богу. Жезл Аарона считается символом Богородицы.
ФеОфил — к нему, по всей видимости, обращены Евангелие от Луки и Деяния святых апостолов; его принято называть ФеОфил, а не ФеофИл.
Святая Клотильда (около 475 — между 544 и 548) — вторая жена знаменитого Хлодвига I Меровинга, короля франков. О королева (буквально «благородная принцесса»), лилии дитя — Екатерина де Валуа (1401—1437), дочь короля Франции Карла VI, на момент написания оригинала — вдовствующая королева Англии, вдова Генриха V и мать Генриха VI Ланкастеров.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963989
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.10.2022
Поэма о двух значительных эпизодах Столетней войны, бывших в начале XV века: осаде англичанами Гарфлера и битве при Азинкуре. Опубликована поэма около 1530 г. без имени автора. Автором часто (в частности, в источнике оригинала) признается известный английский поэт Джон Лидгейт (ок. 1370 - ок.1451) - монах-бенедиктинец, последователь Чосера и очень плодовитый автор.
При наличии художественных вольностей, жестокость средневековой войны здесь показана; характер короля Генриха V изображен как сложный - чего и следовало ожидать. Автор выражает королю свою симпатию.
В изданиях, которые я нашла в электронной форме и сравнила, заголовки частей поэмы проставлены на полях (такое впечатление, что они привнесены редактором). Поэтому в переводе я заголовки частей вписала сбоку от основного текста и взяла в скобки.
Источник оригинала: An English Garner. Ingatherings from our history and literature by Edward Arber, F.S.A. Volume VIII. Archibald Constable and Co. Whitehall Gardens, Westminster, MDCCCXCVI (1896). P.13-24.
Мой перевод:
Джон Лидгейт (или ему приписывается).
Осада Гарфлера и битва при Азинкуре, 1415.
Далее следует битва при Азинкуре и великая осада Руана королем Генрихом Монмутом, Пятым этого имени, выигравшим Гасконь и Гиень, и Нормандию.
О Боже, Ты, Кто создал этот мир
И принял смерть за нас, прибитый к древу,
Молю Тебя о том, чтоб сохранил
Ты край английский - для Марии-Девы!
Ты Крепок, Триедин! Еще моленье:
Да будет Генриха душа с Тобой -
Он был отважный витязь и король.
Воитель благородный, дел твоих
Пусть не постигнет никогда забвенье!
В отваге ты пример был для других
И правил Англией, ее лелея.
Всех рыцарских достоинств воплощенье!
Хоть нет тебя средь Девяти Достойных,
Завоеватель для времен ты новых!
Наш государь во Францию послал ............ (Дофин предлагает теннисные мячи)
Пригодного, надежного герольда.
Свое наследье получить желал:
Нормандию с Гиенью и Гасконью.
Пускай дофин уступит то ему,
Чем Первый Эдуард владел когда-то.
"А если он откажет - так возьму,
Меч применив, все то, что взять мне надо!"
Дофин ответил - наглым был ответ,
И с ним посол отправился обратно:
"Пока король ваш прожил мало лет
Для войн больших. Чем горд он - непонятно.
Он нежен, юн, слыхал я - и моей
Любезности он радоваться станет.
Я шлю бочонок теннисных мячей:
Пускай с подарком этим он играет".
Тут наши господа решили все:
Во Франции не стоит оставаться.
Великий, малый - в Англию скорей,
Домой охотно стали возвращаться.
Приехав, рассказали королю,
Как отвечал дофин и что готовит.
Король ответил: "Отблагодарю
Дофина я, коль мне Господь позволит!"
Тем временем дофин переменил
Решенье, отрядил послов поспешно
И перемирье соблюдать просил
Для Господа, что был распят, безгрешный.
"Нет!" - короля был нежного ответ. .............(Король Генрих хочет ехать во Францию)
"Во Францию теперь путь устремлю!
Дофин дразнился - я дразнюсь не хуже:
Такие мячики ему пошлю,
Что крышу замка с высоты обрушат".
Король наш был в Вестминстере тогда,
И знать при нем. Сказал он за обедом:
"На Францию идти ли, господа?
Пусть Иоанн святой поможет в этом:
Я сам в поход отправиться хочу,
Но все же посоветуйте, прошу!
Что вы хотели бы, чтоб я избрал?
Сейчас скажите: выслушав, решу".
И первым герцог Кларенс отвечал:
"Пускай поход начнется, государь!"
С ним и другие лорды согласились:
"За королем своим в любую даль
Пойдем, покуда жизней не лишились".
"Благодарю вас всех!" - король сказал,
Надеюсь защитить я наше право
И вам, когда смогу, награду дам.
Теперь зову и молодых, и старых,
Чтоб времени никто зря не терял,
Чтоб каждый в Саутгемптон выступал -
Там соберемся перед днем Петровым, ............ [1 августа 1415 г.]
И, с милостью Господней, я б желал
Начать оттуда путь соленым морем!"
Орудий много заказал король -
Их, сделав, сразу в Лондон отправляли;
Корзины стрел и луков чередой;
Немало копий, ядер собирали;
Кинжалы - также их не забывали;
Отличные мечи - хвалить их должно;
Щиты и латы, что в бою надежны.
Вот в Саутгемптон наш король идет............ (Англичане прибывают в Нормандию)
Со знатью вместе: медлить он не склонен.
Там ожидают их принять на борт
Прекрасных кораблей пятнадцать сотен.
Хоть золота, я слышал, миллион,
Враги, чтоб предан был король, платили,
На взгляд их, был он мало оценен:
На их беду, его не погубили.
Здесь Саутгемптон, дальше - остров Уайт
И между ними - ряд судов отменных,
Чьи мачты, право, радовали взгляд,
Тянувшиеся ввысь на фоне неба.
На всех щитах здесь красный крест горел,
И пушки на их палубах стояли.
Святой Георгий со знамен глядел,
Герб Англии повсюду замечали.
Король, не медлив, на корабль взошел,
Все лорды были столь же торопливы.
Был поднят каждый якорь, и пошел
Корабль за кораблем, несом приливом.
На мачтах поднимали паруса
И ветру ласковому подчинились,
Попутному. А поглядеть - краса.
Вперед во имя Троицы стремились.....................[7 августа 1415 г.]
Направились к Нормандии суда,
День, ночь стремились к цели неустанно,
И стала с кораблей земля видна
Плывущим на другое утро рано.
Чем ближе берег - тем прекрасней день,
Кто был там, тот и сердцем веселился.
Вот все суда уж подошли к земле,
И каждый якорь в воду погрузился.
И стали лодок множество спускать,
Чтоб воины поток преодолели.
И скоро лодок тысяча пристать
Смогла - в них латы воинов блестели.
Король в Кутансе высадился. Был ................ (Пушки играют в теннис с Гарфлером)
Канун Пречистой Девы Вознесенья................[14 августа 1415 г.]
Король к Гарфлету с войском подступил,
И этот город взяли в окруженье.
Король свой поднял стяг. Еще других
Знамен немало было рядом ярких.
Для короля поставили палатку -
С нарядной вышивкой, в гербах цветных.
Палатка короля - с венцом, в порядке
Отличном - лорды. Это - лагерь их.
"Брат Кларенс, башни города займу, -
Сказал король. - И всех девиц прекрасных,
Всех дочерей его я в плен возьму:
Пусть ото сна французы пробудятся!
Пусть "Лондон" вступит в бой! Пускай пойдут
С ним вместе и другие пушки в дело!
С Гарфлетом в теннис пусть ведут игру,
В которой мне достанется победа!
Играем же! Господь, благослови!
Готовьтесь, дети, - завоюем счастье!"
Ведь пушка каждая, что привезли,
Уже ядро в своей держала пасти.
Гарфлета капитан прислал узнать,
Зря не теряя времени, как видно,
Что наш король задумал здесь искать,
Раз к городу с такой явился свитой.
"Мне город сдайте!" - "Господом клянусь
И Дионисием Святым, не сдам я!" -
"Так выиграть у вас его берусь,
Коль милость Божью ныне сохраняю.
Мячи из камня и железа я,
Тяжелые, привез сюда с собою.
Клянусь Христом, умершим за меня, -
Сравняю стены ваши я с землею".
"Вперед! - большая пушка говорит, -............... (Король Генрих дарует перемирие)
Друзья, держитесь, мы в игру вступаем!"
От пушек наступил французам стыд:
Помог Христос, с ним - Дева Пресвятая.
"Пятнадцать" - пушки "Лондона" то речь:
Усердно чередой бросает ядра.
Вторая: "Тридцать. Если приналечь,
Верх одержу!" Прочна, стена стояла,
Но не было трудом ее свалить.
"Дочь короля": "Игра! Не заглушить:
Послушайте, девицы, дело верно!
Есть сорок пять у нас, и можем бить".
Со всех сторон они разбили стены.
Нормандцы согласились: "Медлить - зло,
Скорей исполним общее решенье!
Ведь там, где вражье пролетит ядро,
В Гарфлете не останется строенья.
Разрушил враг все наши укрепленья".
Рыдали женщины: "Ах, горе нам!"
Французы молвили: "Нам - посрамленье!
Наверное, быть должен город сдан.
Пойдем теперь c мольбою: наступать
Пусть прекратит на нас король английский.
Коль не захочет милость оказать -
Не отвратить погибели нам близкой.
К дофину обратимся: отрядит
Пусть помощь, или город сдать придется".
Отправились посланники: спешит,.......................... [10 cентября 1415 г.]
Кто короля упрашивать берется.
Сред них явился, точно, лорд Коргран,
Который города был капитаном;
Желам Боусер промедлить не желал,
Спешило и других господ немало.
Вот стали перед нашим королем,
Колена со смиреньем преклонили:
"Король любезный! Молимся о том,
Чтоб все тебя несчастья пощадили!
Прошение к тебе - о перемирье.
Коль до полудня воскресенья знать........................[22 сентября 1415 г.]
Мы будем, что подмоги нас лишили,
Тебе мы обещаем город сдать.
Ответил наш король: "На этот раз
Вам будет милость. Так распоряжусь я:
За помощью пускай один из вас
Поедет, здесь другие остаются".
За помощью поехал капитан.
Как мог, скорей, добрался до Руана.
Надеялся застать дофина там,
Но тот исчез: бежал от встречи явно.
Стал капитан о помощи просить:......................... (Французы сдают Гарфлер)
"Гарфлет, должно быть, навсегда потерян;
Не сможем мы свой город защитить:
Со всех сторон уж пали наши стены".
Совет ему был нужен непременно:
"Что повелите? Что мне предпринять?
Должны сразиться мы до воскресенья,
Иначе город мне придется сдать!"
И был господ Руана приговор,
Что городу необходимо сдаться:
Сравнится англичан король со львом,
Мы с ним не смеем в поле повстречаться!
Услышав, мешкать капитан не стал,
Отправился назад к Гарфлету срочно.
Туда стремясь, так быстро он скакал,
Что смог попасть на место той же ночью.
Опять пред нашим королем предстал,............... [22 сентября 1415 г.]
Склонился, и с почтением неложным
"Любезный государь! - ему сказал, -
С тобою пребывает милость Божья!
Вот, все ключи принес тебе - возьми! -
Я от Гарфлета, царственного града!
Палаты здесь, покои - все твои!
Распоряжайся, нет тебе преграды."
Король в ответ: "Да славятся за то
Христос Господь и Дева Пресвятая!
А Дорсета я, дядю своего,.............. (21 тысяча французов выслана из Гарфлера)
Гарфлета капитаном назначаю.
Здесь прежним горожанам впредь не жить:
Пускай они задержатся на время,
Какое нужно, чтобы устранить
Все стен в бою жестоком поврежденья.
Исполнят - и в другие города
Пускай уходят, без остатка только:
Простолюдины, как и господа,
Ни женщины не бросив, ни ребенка!"
Так двадцать тысяч и одна ушли -
Оставив город, слезы проливали.
Тогда большие пушки привезли
В Гарфлет - орудья в городе собрали.
Открылась в войске тяжкая болезнь,
И с жизнью много англичан рассталось.
Cто сорок с лишним умирали в день,
Всего лишь десять тысяч жить осталось.
Король наш в замок отошел тогда.
Пробыв там столько, сколько счел возможным,
Он объявил: "Надеюсь, господа,
К Кале пойти, коль будет воля Божья!"
Когда Гарфлет, град царственный, был взят -
Так всемогущий Бог распорядился -
Король наш остановке не был рад,
И в сторону Кале он устремился.
"Брат Глостер, отправляемся сейчас:
Мы дольше оставаться здесь не станем.
Кузен наш Йорк, вот план какой у нас:
Поход Вы продолжайте вместе с нами!
Кузен мой Хантингтон, мы выступаем,
Граф Оксфорд присоединится пусть!
А герцог Саффолк, мы повелеваем,
С отрядом пусть близ нас продолжит путь!
Граф Девоншир - не смог бы он свернуть!
Сэр Томас Харпинг - он в трудах усерден,
Лорд Брук - он рад к походу был примкнуть,
И также сэр Джон Корнуолл пусть едет.
Сэр Гилберт Амфри - пользу принесет;
Лорд Клиффорд - милости прошу у Бога!
Сэр Вильям Босуэр - не подведет,
Коль будет нужно, все они помогут".
Король, - Господь его оберегал, -
Отправился. Нигде не задержался,.............. [18 октября 1415 г.]
В пути большие реки проезжал
И наконец до Сены он добрался.
Французы мост разрушили, чтоб враг ......(Англичан будут продавать по шестеро за мелкую монету)
Реки не пересек. Но принял меры
Король, когда узнал, что стало так:
Он приближался к городу Тюррейну.
Противник мощные войска послал,
Был наш король взят ими в окруженье.
А герцог Орлеанский речь держал:
"Король английский прекратит движенье.
Кто допустил, чтоб путь он продолжал?
Надеюсь, прежде, чем придет в Кале,
Перехитрить его удастся мне".
Бурбонский герцог Господом ему
И Дионисием святым поклялся:
"Окончим славно в теннис мы игру.
Пусть господа английские страшатся!
Дворян и лучников им возвращать -
Клянусь святым я Иоанном в этом! -
За плату будем: пленных продавать
По шестеро за мелкую монету".
Сказал и герцог Барский, и слова
Его с великой гордостью звучали:
"Клянусь я Господом! Свершу сполна:
Мне под коня падут все англичане,
Которые остаться здесь мечтали.
Усильем общим пришлых разобьем,
Пленим их, к подчиненью приучая,
Потом - домой, и на обед пойдем!"
Король наш Генрих был умен и смел,
И царственно повел приготовленья:
Он кольев наготовить повелел
И вбить их перед лучниками в землю.
Французы видели, чем занялись
Противники, как битвы ожидали,
И им пришлось из седел - снова вниз,
Верхом сидели - на ноги вновь встали.
Король взошел на холм, и с вышины...................(Знаменитая битва при Азинкуре)
Глядел на долы, что лежали рядом.
Он видел: близятся французов тьмы
К нему, подобны снегу или граду.
Он преклонил колена. В тот же миг
Все, кто пришел с ним, на колени пали.
Перекрестившись, всяк к земле приник,
Дал поцелуй ей - на ноги вновь встали.
"Хочу знать время". - "Скоро, государь,
Заутреня". - "Ну что же, нам - в дорогу.
А этот добрый час - нам свыше дар.
Он означает: с нами - милость Бога!
Молиться станут, чтобы нам - подмога,
Святые, что в гробницах. Сотворит
Молитву в Англии монахов много:
Для нас Ora pro nobis прозвучит".
Святой Георгий с нашим войском был -
Его вблизи видали, это верно -
Был, с неба Духом посланный Святым,
Чтоб государь наш одержал победу.
Вот труб призыв веселый - и идут ...................[25 октября 1415 г.]
Два войска, и сраженье начинают.
Вот наши лучники отважно бьют -
Французы скоро кровью истекают.
Разили стрелы точно и несли
Французам смерть. Взяла она немало:
Нагрудники и шлемы - не спасли,
Одиннадцать их тысяч в драке пало.
Король сражался сам - известно мне,...................(Триумф короля Генриха в Лондоне)
Он в битве лично принимал участье
И не щадил врагов. В другой стране
Еще монарха не было у власти,
Чтоб смог в бою такой успех снискать -
Пycть с правом Англия зальется песней!
Нам - время Laus Deo! восклицать,
Пора для благодарственных молебствий.
В плен Орлеанского сумели взять
Мы герцога: бороться он не стал.
Бурбонский герцог также в плен попал,
И герцог Барский счел, что сдаться надо.
Сир Бергигонт нам в битве уступил,
Как и других французов много знатных.
Вот так король наш нежный победил:
Его Господь всесильный не оставил.
И молодых, и старых взял с собой
Он пленных, и свой путь в Кале направил.
Цель добрую он, возвращаясь, ставил:................... [16 ноября 1415 г.]
Достигнув Кентербери, приношенье
Фоме Святого гробу совершил,
А после отбыл в Кент без промедленья.
Приехал в Элтем - добрый час то был................... [22 ноября 1415 г.]
Как через Блэкхит ехал, перед ним..................... [23 ноября 1415 г.]
Предстал уже и Лондон недалекий.
"Привет тебе, град царственный! Храним
Христом да будешь от любой тревоги!"
И благородный град благословил,
Просил ему у Бога легкой доли.
В Вестминстер он приехал и привез
Туда с собою пленников французских.
Освободил он тех, кто выкуп внес,
Позволил им в страну свою вернуться.
На этом я окончу: описать........................ (Плачевная осада Руана)
Исход великой битвы смог - и хватит.
Ведь места в книге нет, чтоб рассказать
О величайшей: был Руан в осаде.
Три с лишним года та осада шла.
За сорок пенсов крысу продавали:
От голода там гибли без числа,
Без мяса дети, женщины страдали.
Двоих детей кормила грудью мать,
Кость голую не прекратив глодать.
Писать об этом тяжело... Руан
Был слез достоин, это слишком ясно.
Но все ж жалел король наш горожан:
По главным праздникам давал им мяса.
И наконец - не ложь то! - город сдался.
На этом я сказал, что довелось:
Да примет наши души в рай Господь!
Так оканчивается битва при Азинкуре.
Напечатано в Лондоне в Фостер Лейн,
в приходе Святого Леонарда,
мной Джоном Скотом.
Finis
(конец - лат.)
Перевод 07.08 - 18.08.2022
Примечания по изданию оригинала:
В Кутансе - должно быть: Кле-де-Ко (Clei de Caus).
Лорд Коргран, Который города был капитаном - должно быть: сир Лионель Бракемон (sir Lionel Braquemont).
Сэр Томас Харпинг - должно быть: сэр Томас Эрпингем (sir Thomas Erpingham).
Сэр Гилберт Амфри - должно быть: сэр Гилберт Умфравиль (sir Gilbert Umfreville)
Сэр Вильям Босуэр - должно быть: сэр Вильям Буршье (sir William Bourchier).
До Сены - должно быть: Соммы.
Примечания переводчицы:
Девять достойных (the Nine Worthies) - Гектор, Александр Македонский, Гай Юлий Цезарь, Иисус Навин, царь Давид, Иуда Маккавей, король Артур, Карл Великий, Готфрид Бульонский.
Завоеватель для времен ты новых - буквально: "ты был Завоевателем в твое время" (wast thou a Conqueror in thy time).
Пока король ваш прожил мало лет Для войн больших - исторически дофин Людовик (р. в январе 1397) был на 11 лет моложе английского короля Генриха V (р. в сентябре 1386, по другим данным - в августе 1387).
Он нежен - в оригинале использовано и повторяется слово comely, то есть "миловидный, привлекательный".
Эпизод с теннисными мячиками, по преданию, подаренными Генриху французским дофином, знаменитый, в особенности, благодаря шекспировской пьесе "Генрих V", возможно, вдохновлен известным в Средние века греческим романом "История Александра Великого" ("Роман об Александре"). В этом романе Александр Македонский получает несколько подобных оскорбительных подарков от персидского царя Дария.
Герцог Кларенс и ниже брат Глостер - младшие братья Генриха Томас, герцог Кларенс (погиб на войне во Франции в 1421 г.), и Хамфри, герцог Глостер (1391-1447), впоследствии осуществлявший регентские полномочия при своем племяннике Генрихе VI.
Красный крест - крест Святого Георгия.
Гарфлет - конечно же, правильно Гарфлер (франц. Арфлер, Harfleur ). Но в тексте оригинала употреблено написание Harflete (что читается "Гарфлит").
Желам Боусер - в оригинале Gelam Bowser, ударения в обоих случаях - на первый слог.
Коль до полудня воскресенья знать Мы будем, что подмоги нас лишили, Тебе мы обещаем город сдать - по тогдашнему праву войны, упорство в защите крепости без надежды получить помощь, которое мы обычно считаем героизмом, осуждалось и могло повлечь наказание защитников со стороны взявшего эту крепость противника (казнь по этой причине угрожает гражданам Кале, изображенным Роденом; позднее Столетней войны это правило описано как действующее в "Опытах" Монтеня).
Брат Глостер, отправляемся сейчас - в оригинале использовано итальянское слово veramente, "действительно". Может быть, появление этого слова - следствие известного покровительства со стороны Глостера английским и итальянским гуманистам. Генрих в стихотворении обращается к Глостеру по-итальянски, подчеркивая этот интерес брата.
Герцог Орлеанский - в данном случае Карл, герцог Орлеанский (1394 - 1465), плененный в битве при Азинкуре и проведший в английском плену 24 года. Знаменитый поэт.
Ora pro nobis - Молись за нас (лат.)
Французы видели, чем занялись Противники - исторически, как известно, английские лучники и дурная осенняя погода разбили французскую рыцарскую конницу прежде, чем вступила в бой французская пехота.
В поэме не отражен также приказ Генриха убить французских пленников, ввиду опасности повторного наступления французской армии на уступавшую ей численностью английскую. Этот приказ, который сейчас, несомненно, считался бы военным преступлением, в то время также противоречил праву войны, но был воспринят как оправданный военной необходимостью.
Laus Deo! - Хвала Господу! (лат.)
Три с лишним года та осада шла - осада Руана продолжалась с конца июля 1418 г. по 19 января 1419 г.
Оригинал:
John Lydgate. The Siege of Harfleur and the Battle of Agincourt, 1415.
Hereafter followeth the Battle of Agincourt and the great Siege of Rouen, by King HENRY of Monmouth, the Fifth of the name; that won Gascony, and Guienne, and Normandy.
God, that all this world did make
And died for us upon a tree,
Save England, for Mary thy Mother's sake!
As Thou art steadfast God in Trinity.
And save king Henry's soul, I beseech thee!
That was full gracious and good withal;
A courteous Knight and King royal.
Of Henry the Fifth, noble man of war,
Thy deeds may never forgotten be!
Of Knighthood thou wert the very Loadstar!
In thy time England flowered in prosperity,
Thou mortal Mirror of all Chivalry!
Though thou be not set among the Worthies Nine;
Yet wast thou a Conqueror in thy time!
Our King sent into France full rath,
His Herald that was good and sure.
He desired his heritage for to have:
That is Gascony and Guienne and Normandy.
He bade the Dolphin [Dauphin] deliver. It should be this:
All that belonged to the first Edward
"And if he say me, Nay!; iwis
I will get it with dint of sword!"
But then answered the Dolphin bold,
By our ambassadors sending again,
"Methinks that your King is not so old,
War great for to maintain.
Greet well," he said, "your comely King
That is both gentle and small;
A ton full of tennis balls I will him send,
For to play him therewithal".
Then bethought our Lords all,
In France they would no longer abide:
They took their leave both great and small,
And home to England gan they ride.
To our King they told their tale to the end;
What that the Dolphin did to them say.
"I will him thank", then said the King,
"By the grace of GOD, if I may!"
Yet, by his own mind, this Dolphin bold,
To our King he sent again hastily;
And prayed him truce for to hold,
For Jesus' love that died on a tree.
"Nay," then said our comely King,....................(King HENRY will go to France}
"For into France will I wind!
The Dolphin, anger I trust I shall:
And such a tennis ball I shall him send,
That shall bear down the high roof of his hall.
The King at Westminster lay that time,
And all his Lords every each one;
And they did set them down to dine:
"Lordings", he saith, "by St.John!
To France I think to take my way:
Of good counsel I you pray,
What is your will that I shall do?
Shew me shortly without delay!"
The Duke of Clarence answered soon,
And said, "My Liege, I counsel you so!"
And other Lords said, "We think it for the best
With you to be ready for to go;
Whiles that our lives may endure and last".
"Grammercy, Sirs!" the King gan say,
"Our right, I trust, then shall be won;
And I will 'quite you if I may:
Therefore I warn you, both old and young,
To make you ready without delay
To Southampton to take your way
At St. Peter's tide at Lammas;.....................[1st August 1415]
For the grace of GOD, and if I may,
Over the salt sea I think to pass!"
Great ordnance of guns the King let make,
And shipped them at London all at once;
Bows and arrows in chests were take,
Spears and bills with iren [iron] gunstones;
And arming daggers made for the nonce:
With swords and bucklers that were full sure.
And harness [armour] bright that strokes would endure.
The King to Southampton then did ride.......................[The English arrive in Normandy]
With his Lords; for no longer would he dwell.
Fifteen hundred fair ships there did him abide,
With good sails and top-castle.
Lords of France our King they sold
For a myllyant [million] of gold as I heard say.
By England little price they told [reckoned],
Therefore their song was "Well a way!"
Between [South]hampton and the Isle of Wight,
These goodly ships lay there at road,
With mastyards across, full seemly of sight,
Over the haven spread abroad:
On every pavis [target] a cross red;
The waists decked with serpentines [cannon] strong.
St. George's streamers spread overhead,
With the Arms of England hanging all along.
Our King fully hastily to his ship yede,
And all other Lords of every degee:
Every ship weighed his anchor in deed,
With the tide to haste them to the sea.
They hoisted their sails, sailed aloft:
A goodly sight it was to see.
The wind was good, and blew but soft:
And forth they went in the name of the Trinity. [7th August 1415.]
Their course they took toward Normandy,
And passed over in a day and a night.
So in the second morning early,
Of that country they had a sight:
And ever [as] they drew near the coast,
Of the day glad were they all;
And when they were at the shore almost,
Every ship his anchor let fall,
With their tackles they launched many a long boat
And over ha[t]ch threw them into the stream;
A thousand shortly they saw afloat,
With men of arms that lyth did leme [?pleasantly did shine].
Our king landed at Cottaunses [Coutances] without delay, ........(The guns play tennis with Harfleur)
On our Lady's Even [of] the Assumption; .............[14th August 1415]
And to Harflete [Harfleur] they took the way
And mustered fair before the town.
Our King his banner there dis'splay,
With standards bright and many [a] pennon:
And there he pitched his tent adown;
Full well broidered with armory gay.
First our comely King's tent with the crown,
And all other Lords in good array.
"My brother CLARENCE," the King did say,
"The towers of the town will I keep
With her daughters and her maidena gay,
To wake the Frenchmen of their sleep."
"London," he said, "shall with him meet;
And my guns that lieth fair upon the green;
For they shall play with Harflete
A game of tennis as I ween.
Go we to game, for God's grace!
My children be ready every each one."
For every great gun that there was,
In his mouth he had a stone.
The Captain of Harflete soon anon
Unto our King he sent hastily
To know what his will was to be done,
For to come thither with such a meiny?
"Deliver me the town!" the King said.
"Nay!" said the Captain, "by God and St Denis!"
"Then shall I win it," said our King,
"By the grace of GOD and his goodness,
Some hard tennis balls I have hither brought
Of marble and iron made full round.
I swear, by JESU that me dear bought,
They shall beat the walls to the ground."
Then said the great gun, (King HENRY grants a Truce)
"Hold fellows, we go to game!"
Thanked be MARY and JESU her son,
They did the Frenchmen much shame.
"Fifteen afore," said "London" then;
Her balls full fair she gan outthrow.
"Thirty" said the second gun. "I will win and I may."
There as the wall was most sure,
They bare it down without nay.
The "King's Daughter" said "Hearken this play!
Hearken Maidens now this tide!
Five and forty we have, it is no nay".
They beat down the walls on every side.
The Normands said, "Let us not abide
But go we in haste, by one assent!
Wheresoever the gunstones do glide,
Our houses in Harfleet are all to rent:
The Englishmen our bulwarks have brent".
And women cried, "Alas that ever they were born!"
The Frenchmen said, "Now be we shent!
By us now the town is forlorn [uttely lost]:
It is best now therefore
That we beseech this English King of grace,
For to assail us no more;
Lest he destroy us in this place.
Then will we bid the Dolphin make him ready,
Or else this town delivered must be."
Messengers went forth by and bye, .............[10th September 1415]
And to our King came they:
The Lord Corgraunt certainly,
For he was Captain of the place,
And Gelam Bowser with him did hie,
With other Lords more and less.
And when they to our King come where,
Full lowly set them on their knee:
"Hail, comely King!" gan they say
"CHRIST save thee from adversity!
Of truce we will beseech thee
Until that it be Sunday noon:.................[22nd September 1415]
And if we may not recovered be,
We will deliver the town."
Then said our King full soon,
"I grant you grace in this tide [time];
One of you shall forth anon,
And the remnant shall with me abide!"
Their Captain took his next way,
And to Rouen fast gan he ride.
The Dolphin he had thought there to find
But he was gone; he durst not abide.
For help the Captain besought that tide.........(The French surrender Harfleur)
"Harflete is lost for ever and aye;
The walls be beaten down on every side,
That we no longer keep it may".
Of counsel all he did them pray.
"What is your will that I may do?
We must ordain the King battle by Sunday,
Or else deliver him the town!"
The Lords of Rouen together did rown [whisper] ;
And bade the town should openly yield.
The King of England fareth as a lion:
We will not meet with him in the field!
The Captain would then no longer abide,
And towards Harflete came he right;
For so fast did he ride
That he was there the same night.
And when he to our King did come, .....[22nd September 1415]
Lowly he set him on his knee:
"Hail, comely Prince!" then did he say,
"The grace of GOD is with thee!
Here have I brought the keys all
Of Harflete that is so royal a city.
All is yours, both chamber and hall;
And at your will for to be."
"Thanked be Jesu!" said our King,
"And Mary his mother truly!
My uncle Dorset, without letting, (21, 000 French sent out of Harfleur)
Captain of Harflete shall he be.
And all that is within the city
Awhile yet they shall abide,
To amend the walls in every degree
That are beaten down on every side:
And after that, they shall out ride
To other towns over all.
Wife nor child shall not there abide:
But have them forth, both great and small!"
One and twenty thousand, men might see,
When they went out, full sore did weep.
The great guns and ordnance truly
Were brought into Harflete.
Great sickness among our host was, in good fay [faith],
Which killed many of our Englishmen:
There died beyond seven score upon a day;
Alive there was left but thousands ten.
Our King himself into the Castle yede,
And rest him there as long as his will was:
At the last he said, "Lords, so God me speed!
Towards Calais I think to pass."
After that Harflete was gotten, that royal city,
Through the grace of God omnipotent;
Our comely King made him ready soon,
And towards Calais forth he went.
"My brother Gloucester veramente
Here will we no longer abide!
And Cousin of York, this is our intent:
With us forth ye shall, this tide!
My Cousin Huntingdon with us shall ride;
And the Earl of Oxenford with you three!
The Duke of Southolk [Suffolk] by our side
He shall come forth with his meiny!
And the Earl of Devonshire sikerly!
Sir Thomas Harping that never did fail;
The Lord Broke that came heartily
And Sir John of Cornwall:
Sir Gilbert Unfrey that would us avail;
And the Lord Clifford, so God me speed!
Sir William Boswer, that will not fail;
For all they will help, if it be need."
Our King rode forth, blessed might he be! ...........[18th October 1415]
He spared neither dale nor down;
By waters great fast rode he,
Till he came to the water of [the] Seine.
The Frenchmen threw the bridge adown (Englishment to be sold six for a penny)
That over the water they might not pass.
Our King made him ready then;
And to the town of Turreyn went more and less.
The Frenchmen, our King about becast
With Battles strong on every side ;
The Duke of ORLEANS said in haste
"The King of England shall abide.
Who gave him leave this way to pass?
I trust that I shall him beguile
Full long ere he come to Calais."
The Duke of Bourbon answered soon
And swore by God and by St. DENIS
"We will play them every each one,
These Lords of England at the tennis;
Their gentlemen, I swear by St. JOHN!
And archers we will sell them [in] great plenty:
And so will we rid [of] them soon,
Six for a penny of our money."
Then answered the Duke of BAR,
Words that were of great pride:
"By God!" he said, "I will not spare
Over all the Englishmen for to ride,
If that they dare us abide:
We will overthrow them in fere [company],
And take them prisoners in this tide:
Then come home again to our dinner!"
HENRY our King that was so good;
He prepared there full royally:
Stakes he let [caused to] hew in a wood,
And then set them before his archers verily.
The Frenchmen our ordnance gan espay.
They that we ordained for to ride
Lighted adown, with sorrow truly;
So on their feet fast gan abide.
Our King went up upon a hill high (The famous battle of Agincourt)
And looked down to the vallyes low:
He saw where the Frenchmen came hastily
As thick as ever did hail or snow.
Then kneeled our King down, in that stound,
And all his men on every side:
Every man made a cross and kissed the ground,
And on their feet fast gan abide.
Our King said, "Sirs, what time of the day?"
"My Liege," they said, "it is nigh Prime [9 a.m. ]"
"Then go we to our journey, в дорогу
By the grace of Jesu, it is good time:
For saints that lie in their shrine,
To GOD for us be praying.
All the Religious of England, in this time,
Ora pro nobis for us they sing."
St. GEORGE was seen over the host:
Of very truth this sight men did see.
Down was he sent by the HOLY GHOST,
To give our King the victory.
Then blew the trumpets merrily,..................[25th October 1415]
These two Battles [Armies] together yede.
Our archers stood up full heartily,
And made the Frenchmen fast to bleed.
Their arrows went fast, without any let,
And many shot they throughout;
Through habergeon, breastplate, and bassinet.
An eleven thousand were slain in that rout [company].
Our gracious King, as I well know, (King Henry's Triumph in London)
That day he fought with his own hand.
He spared neither high ne low.
There was never King in no land,
That ever did better on a day.
Wherefore England may sing a song:
Laus DEO! may we say;
And other prayers ever among.
The Duke of ORLEANS, without nay,
That day was taken prisoner.
The Duke of Bourbon also in fere [company]:
And also the Duke of Bar truly.
Sir BERGYGAUNTE he gan him yield;
And other Lords of France many.
Lo, thus our comely King conquered the field,
By the grace of God omnipotent,
He took his prisoners, both old and young,
And towards Calais forth he went.
Не shipped there with good intent:..............[16th November 1415]
To Canterbury full fair he passed,
And offered to St. Thomas's shrine.
And through Kent he rode in haste;
To Eltham he came all in good time.:..............[22nd November 1415]
And over Blackheath, as he was riding, .:..............[23nd November 1415]
Of the city of London he was ware.
"Hail, royal city!" said our King,
"CHRIST keep thee ever from sorrow and care!
And then he gave that noble city his blessing
He prayed JESU it might well fare!
To Westminster did he ride,
And the French prisoners with him also:
He ransomed them in that tide,
And again in their country he let them go.
Thus of this matter I make an end,...............(The Lamentable Siege of Rouen)
To th'effect of the Battle have I gone:
For in this book I cannot comprehend
The greatest battle of all, called the Siege of Rouen.
For that Siege lasted three years and more,
And there a rat was [sold] at forty pence
For in the city the people hungered sore.
Women and children, for [de]falt of meat, were lore [lost];
And some for pain, bare bones were gnawing,
That at their breasts had two children sucking.
Of the Siege of Rouen it to write were pity,
It is a thing so lamentable:
Yet every High Feast, our King, of his charity,
Gave them meat to their bodies comfortable;
And at the last the town wan, without fable.
Thus of all as now I make an end:
To the bliss of heaven, GOD our souls send!
Thus endeth the Battle of Agincourt.
Imprinted at London in Foster Lane,
in Saint Leonard's parish,
by me John Skot.
FINIS.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963861
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.10.2022