Валентина Ржевская

Сторінки (6/580):  « 1 2 3 4 5 6 »

Очень философское стихотворение

Я  тот  человек,  над  которым  смеются
За  то,  что  хотел  слишком  правильным  быть.
Стремленья  такие  не  всем  удаются,
А  нужно  за  промах  жестоко  платить.

Я  тот  человек,  слишком  связанный  с  прошлым,
Что  новое  сразу  не  хочет  принять.
В  приязни  такой  и  раскаяться  можно:
Хранить  ему  легче,  труднее  создать.

Я  тот  человек,  что  в  себе  обманулся:
Считал  себя  умным,  а  вышло  не  так.
Но  может  доволен  он  быть,  что  проснулся,
Затем,  что  мудрец  -  в  самом  деле  простак.

Я  тот,  кто,  борясь,  получил  очень  много,
Но  меньше,  чем  прежде  добиться  мечтал,
За  даль  и  за  ширь  восхитился  дорогой,
Того,  чем  тропинки  прекрасны,  не  знал.

Я  тот  человек,  что  считал  себя  честным,
Хотя  и  соврать  неуклюже  умел,
Но  совести  эти  проделки  известны:
Раскаялся  в  них  он,  и  рад,  что  успел.

Я  тот  человек,  что  был  слишком  серьезным:
Привычна  к  смешкам,  за  терпенье  держусь,
Но  люди  меняются,  рано  ли,  поздно...
Что  будет  с  насмешкой,  как  я  засмеюсь?

03.04.  2016

Насчет  двух  родов  в  одном  стихотворении  -  это  задумка  такая.  Слово  "человек"  -  мужского  рода,  а  автор  этих  стихов  -  женского.  :-)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004467
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.01.2024


Переводчица

Мой  самый  первый  длинный  стишок,  который  не  был  переводом.  О  том,  как  я  перевожу  чужие  стихи.


Переводчица



Мысль  не  приходит,  что  поэтом  буду:

Умею  разглагольствовать,  не  петь.

Стих  истинный  —  большое  слишком  чудо,

Им  зауми  моей  не  овладеть.


Но  мир  мой  треснут  и  грозит  распасться,

Уловкой  только  можно  ладить  с  ним.

Я  пробую  в  стихах  чужих  спасаться,

И  обращаюсь  к  жизням  я  другим.


То  будто  я  —  старик  суровый,  странный;

Стихи  —  лишь  часть  чудес,  что  может  он:

Его  труды  одушевляют  мрамор,

Им  в  красках  мира  путь  запечатлен.


То  рыжая  блестящая  царица,

Актриса,  что  с  собой  наедине

Актерством  поневоле  тяготится,

Вдруг  жалобы  свои  поручит  мне.


То  храбрый  рыцарь  праздный  выражает

По  делу  и  любви  тоску  в  стихах;

То  хитрый  рыцарь  —  узник  обличает,

Что  дурно  дома  и  в  чужих  краях;


То  лицедей  насмешливый  тот,  страстный,

Которому  его  же  страсти  мстят,

Бранит  любовь  неверную  напрасно  —

Так,  что  в  веках  упреки  повторят.


И  женщина-ученый  меж  монахинь,

И  не  желавшая  забыть  вдова,

И  джентльмен,  что  смерть  найдет  на  плахе,

И  грустный  шут,  чьи  лучше  дел  слова…


Искусней  им  помощники  служили,

Но,  сжалившись  иль  заиграв  со  мной,

Они  мне  мысль  и  образ  одолжили

Себе  приняв  в  подспорье  голос  мой.


От  них  нужны  толчки  мне  и  подсказки,

Моя  душа  —  их  временный  приют,

Они  —  укрытье  мне,  но  я  —  их  маска,

Их  силы  в  мир  через  меня  идут.


Уйдут  они,  и  мой  порыв  исчезнет.

Остатков  чуда  я  не  сберегу.

Услышат  —  я  прошу  у  них  прощенья

За  то,  что  так  служу  им,  как  могу.


Мой  перевод  —  всегда  один  из  многих,

Его  достойнейшим  не  назовут:

Благой  запал  изъянов  ведь  не  скроет,

И  не  стараясь  сильно,  их  найдут.


Обогащалась,  а  не  обиралась,

Должна  не  жадничать  —  благодарить:

Часть  сущности  моей  другим  досталась,

Чтоб,  сохранив  себя,  могла  я  жить.


3  февраля  2016  г.

P.S.  В  очень  патетическом  финале  слово  «обиралась»  —  это  страдательный  залог  от  глагола  «обирать»  в  смысле  «обворовывать,    отбирать  нечестным  путем,  насильно  »  (Толковый  словарь  Ефремовой).  А  то  вы  подумаете  что-нибудь  более  мрачное  или  менее  приличное,  чем  мне  хотелось  бы.  :-)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004466
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.01.2024


Элеанора Кобем ( из «Зеркала для магистратов»/ «Зерцала правителей») . Перевод

Постаралась  перевести  еще  один  фрагмент  из  «Зеркала  для  магистратов»/  «Зерцала  правителей».  Это  монолог  Элеоноры  Кобем,  герцогини  Глостер,  осужденной  за  попытку  с  помощью  колдовства  установить  время  смерти  короля  Генриха  VI.  Персонаж  и  исторический  эпизод  изображены  во  второй  части  шекспировской  хроники  «Генрих  VI».
Монолог  из  «Зеркала  для  магистратов»/  «Зерцала  правителей»  интересен  тем,  как  меняется  интонация  голоса  Элеоноры  в  зависимости  от  того,  говорит  она  о  том,  кого  любит,  или  о  тех,  кого  ненавидит.

Оригинал:

HOW  DAME  ELIANOR  Cobham  Duchesse  of  Glocester,  for  practising  of  witchraft  and  sorcery,  suffred  open  penaunce,  and  after  was
banished  the  realme  into  the  Ile  of  Man.

1.

If  a  poore  lady  damned  in  exile
Amongst  princes  may  bee  allowed  place.
Then,  gentle  Baldwincj  stay  thy  pen  a  while,
And  of  pure  pitty  ponder  well  my  case,
How  I  a  duches,  destitute  of  grace,
Have  found  by  proofe,  as  many  have  and  shall,
The  proverbe  true,  that  pride  will  have  a  fall.

2.

A  noble  prince  extract  of  royall  bloud,
Humfrey,  sometime  protector  of  this  land,
Of  Glocester  duke,  for  vertue  calde,  the  good.
When  I  but  base  beneath  his  state  did  stande,
Vouchsafe  with  mee  to  ioyne  in  wedlocke's  band,
Hauing  in  court  no  name  of  high  degree.
But  Elinor  Cobham,  as  parents  left  to  mee.

3.

Aod  though  by  birth'  of  noble  race  I  was,
Of  baron's  bloud,  yet  was  I  thought  unfitte
So  high  to  match,  yet  so  it  came  to  passe,
Whether  by  grace,  good  fortune,  or  by  witte,
Dame  Venus'  lures  so  in  mine  eyes  did  sitte,
As  this  great  prince  without  respect  of  state,
Did  worthy  mee  to  bee  his  wedded  mate.

4.

His  wife  I  was,  and  hee  my  true  husband,
Though  for  a  while  hee  had  the  company
Of  lady  Iaquet,  [the]  dutchesse  of  Holland,
Being  an  heyre  of  ample  patrimony,
But  that  fell  out  to  bee  no  matrimony:
For  after  warre,  long  sute  in  lawe,  and  strife,
Shee  proved  was  the  duke  of  Brabant’s  wife.

5.

Thus  of  a  damsell  [a]  duchesse  I  became,
My  state  and  place  advaunced  next  the  queene,
Whereby  mee  thought  I  felt  no  ground,  but  swam,
For  in  the  court  mine  equall  was  not  scene,
And  so  possest  with  pleasure  of  the  spleene,
The  sparkes  of  pride  so  kindled  in  my  brest,
As  I  in  court  would  shine  above  the  rest.

6.

Such  giftes  of  nature  God  in  mee  had  graft
Of  shape  and  stature,  with  other  graces  moe,
That  by  the  shot  of  Cupid’s  fiery  shaft,
Which  to  the  harte  of  this  great  prince  did  goe,
This  mighty  duke  with  loue  was  kindled  so,
As  hee  abasing  the  height  of  his  degree,
Set  his  whole  hart,  to  loue  and  honour  mee.

7.

Grudge  who  so  woald,  to  him  I  was  most  deere,
Aboue  all  ladyes'  advaunced  in  degree,
(The  queene  except)  no  princesse  was  my  peere,
But  gave  mee  place,  and  lordes  with  cap  and  knee
Did  all  honour  and  reverence  unto  mee:
Thus  hoisted  high  uppon  the  rolling  wheele,
I  sate  so  sure,  mee  thought  1  could  not  recle.

8.

And  weening  least  that  fortune  hath  a  turne,
I  looked  aloft,  and  would  not  looke  alowe,
The  brondes  of  pride  so  in  my  brest  did  burne
As  the  hot  sparkes,  burst  forth  in  open  showe,
And  more  and  more  the  fire  began  to  glowe
Without  quenching,  and  daily  did  encrease.
Till  fortune's  blastes  with  shame  did  make  it  cease.

9.

For  (as  tis  sayd)  pride  passeth  on  afore,
And  shame  followes,  for  iust  rewardc  and  meede,
Would  God  ladycs,  both  now  and  euermore,
Of  my  hard  hap,  which  shall  the  story  reede,
Would  beare  in  mind,  and  trust  it  as  their  creede,
That  pryde  of  hart  is  a  most  hatefull  vice,
And  lowlines,  a  pearle  of  passing  price.

10.

Namely  in  queenes,  and  ladyes  of  estate.
Within  whose  mindes  all  meekenes  should  abound,
Since  high  disdayne  doth  alwayes  purchase  hate,
Being  a  vice,  that  most  part  doth  redound
To  their  reproach,  in  whome  the  same  is  found,
And  seeldome  gets  good  fauour  or  good  fame,
But  is  at  last  knit  up  with  worldly  shame.

11.

The  proofe  wherof  I  found  most  true  in  deede,
That  pryde  afore,  hath  shame  to  wayt  behinde:
Let  no  man  doubt,  in  whom  this  vice  doth  breede,
But  shame  for  pride  by  iustice  is  assynde,
Which  I  well  found,  for  truely  in  my  minde
Was  never  none,  whome  pride  did  more  enflame,
Nor  never  none  received  greater  shame.

12.

For  not  content  to  bee  a  duchesse  great,
I  longed  sore  to  beare  the  name  of  queene,
Aspiring  still  unto  an  higher  seat,
And  with  that  hope  my  sclfe  did  ouerweene
Since  there  was  none,  which  that  time  was  betweene
Henry  the  king,  and  my  good  duke  his  eame,
Heyre  to  the  crowne  and  kingdome  of  this  realme.

13.

So  neare  to  bee,  was  cause  of  my  vayne  hope
And  long  awayte,  when  this  faire  hap  would  fall:
My  studies  all  were  tending  to  that  scope,
Alas,  the  while  to  councell  I  did  call
Such  as  would  seeme,  by  skill  coniecturall
Of  art  magique  and  wicked  sorcery,
To  deeme  and  dyvine'  the  prince's  destiny:

14.

Among  which  sort  of  those  that  bare  most  fame
There  was  a  beldame  called  the  witch  of  Ey
Old  mother  Madge  her  neighbours  did  her  name,
Which  wrought  wonders  in  countryes  by  here  say,
Both  feendes  and  fayries  her'  charming  would  obay:
And  dead  corpsis  from  grave  shee  could  up  rere,
Such  an  inchauntresse  [as]  that  time  had  no  peere.

15.
Two  priests  also,  the  one  hight  Bolenbroke,
The  other  Suthwеll,  [great]  clerkes  in  coniuration,
These  two  chapleins  were  they  that  undertooke
To  cast  and  calke  the  kinge's  constellation,
And  then  to  iudge  by  deepe'  divination
Of  thinges  to  come,  and  who  should  next  succede
To  Englande’s  crowne,  all  this  was  true  in  deede.

16.

And  further  sure  they  never  did  proceede,
Though  I  confesse  that  this  attempt  was  ill,
But  for  my  part,  for  any  thing  in  deede,
Wrought,  or  else  thought,  by  any  kinde  of  skill,
God  is  my  judge  I  never  had  the  will,
By  any  inchauntment,  sorcery,  or  charme,
Or  otherwise,  to  worke  my  prince's  harme.

17.

Yet  nethelesse,  when  this  case  came  to  light
By  secrete  spies  to  Cayphas,  our  cardinall,
Who  long  in  hart  had  borne  a  privy  spight
To  my  good  duke,  his  nephue  naturall,
Glad  of  the  chaunce  so  fitly  forth  to  fall,
His  long  hid  hate  with  justice  to  color,
Used  this  case  with  most  extreame  rigor.

18.

And  caused  mee  with  my  complices  all,
To  bee  cyted  by  processe  peremptory,
Before  judges,  in  place  judiciall,
Whereas  Cayphas,  sitting  in  his  glory,
Would  not  allow  my  aunswere  dilatory,
Ne  doctor,  or  proctor,  to  alledge  the  laws,
But  forced  mee  to  plead  in  mine  owne  cause.

19.

The  kinge’s  councell  were  called  to  the  case,
(My  husband  than  shut  out  for  the  season)
In  whose  absence  I  found  but  little  grace.
For  lawyers  turned  our  offence  to  treason:
And  so  with  rigor,  without  ruth  or  reason.
Sentence  was  gieven  that  I  for  the  same
Should  doe  penaunce,  and  suffer  open  shame.

20.

Nay  the  like  shame  had  never  wight  I  weene,
Duches,  lady,  ne  damsel  of  degree,
As  I  that  was  a  princesse,  next  the  queene.
Wife  to  a  prince,  and  none  so  great  as  hee,
A  kinge's  uncle,  protector  of  his  countrey,
With  taper  burning,  shrouded  in  a  sheete,
Three  dayes  a  row,  to  passe  the  open  streete,

21.

Bareleg’d,  and  barefoote,  to  all  the  worlde's  wonder,
Yea,  and  as  though  such  shame  did  not  suffise,
With  more  despite  then  to  part  asunder
Mee  and  my  duke,  which  traytors  did  devise
By  statute  lawe,  in  most  unlawfull  wise,
First  sending  mee  with  shame  into  exile,
Then  murdring  him  by  trechery  and  gyle.

22.

Yea,  and  besides  this  cruell  banishment,'
Far  from  all  friendes  to  comfort  mee  in  care,
And  husband's  death,  there  was  by  parliament
Ordayn’d  for  mee  a  messe  of  courser  fare:
For  they  to  bryng  mee  to  begger’s  state  most  bare,
By  the  same  act  from  mee  did  then  withdrawe
Such  right  of  dower,  as  widowe's  have  by  lawe.

23.

Death  (as  tis  sayd)  doth  set  all  things  at  rest,
Which  fell  not  so  in  mine  unhappy  case:
For  since  my  death,  mine  enmies  made  a  jest
In  minstrel's  rymes,  mine  honour  to  deface:
And  then  to  bring  my  name  in  more  disgrace,
A  song  was  made  in  manner  of  a  laye,
Which  olde  wives  sing  of  mee  unto  this  day.'

24.

Yet  with  these  spites  theyr  malice  could  not  end,
For  shortly  after,  my  sorrowes  to  renue,
My  loyall  lord,  which  never  did  offend.
Was  calde  in  haste,  the  cause  hee  litle  knew,
To  a  parliament,  without  sommons  due.
Whereas  his  death  was  cruelly  contrived,
And  I,  his  wife,  of  earthly  ioyes  deprived.

25.

For  all  the  while  my  duke  had  life  and  breath.
So  long  I  stoode  in  hope  of  my  restore:
But  when  I  heard  of  his  most  causles  death.
Then  the  best  salue  for  my  recureless  sore
Was  to  despayre  of  cure  for  euermore,
And  as  I  could,  my  carefull  heart  to  cure
With  pacience,  most  paynfull  to  endure.

26.

O  traytors  fell,  which  in  your  heartes  could  find,
Like  feendes  of  hell,  the  guiltles  to  betray,
But  yee  chiefly  his  kinsmen  most  unkinde,
Which  gave  consent  to  make  him  so  away.
That  unto  God,  with  all  my  heart  I  pray,
Vengeaunce  may  light  on  him  that  caused  all,
Beaufort  I  meane,  that  cursed  cardinall.

27.

Which  bastard  priest  of  th'house  of  Lancaster,
Sonne  to  duke  John,  surnamed  John  of  Gaunt,
Was  first  create  byshop  of  Winchester,
For  no  learning  whereof  hee  might  well  vaunt,
Ne  for  vertue,  which  hee  did  never  haunt,
But  for  his  gold  and  sommes  that  were  not  small,
Payde  to  the  pope,  was  made  a  cardinall.

28.

Proud  Lucifer,  which  from  the  heavens  on  high
Downe  to  the  pit  of  hell  belowe  was  cast,
And  being  once  an  aungell  bright  in  sky,
For  his  high  pride  in  hell  is  chained  fast
In  deepe  darknes  that  evermore  shall  last.
More  hawt  of  heart  was  not  before  his  fall.
Then  was  this  proud  and  pompous  cardinall:

29.

Whose  life,  good  Baldwine,  paynt  out  in  his  pickle,
And  blase  this  Baal  and  belligod  most  blinde,
An  hypocrite,  all  fay  thles,  false,  and  fickle,
A  wicked  wretch,  a  kinsman  most  unkind,
A  devill  incarnat,  all  deuishly  enclinde,
And  (to  discharge  my  conscience  all  at  once)
The  deuill  him  guawe,  both  body,  blond,  and  bones.


30.

The  spitefull  prieste  would  needes  make  mee  a  witch,
As  would  to  God  I  had  beene  for  his  sake,
I  wonld  have  claw'd  him  where  hee  did  not  itche,
I  would  have  playde  the  lady  of  the  lake,
And  as  Merline  was,  cloasde  him  in  a  brake,
Ye  a  meridian  to  lul  him  by  day  light,
And  a  night  mare  to  ride  on  him  by  night.

31.

The  fiery  feends  with  feuers  hot  and  frenzy.
The  ayery  heggs  with  stench  and  carren  sauoures,
The  watry  ghostes  with  gowtes  and  with  dropsy,
The  earthy  goblines,  with  aches  at  all  houres,
Furyes  and  fayryes,  with  all  infernall  powers,
I  would  haue  stir'd  firom  the  darke  dungeon
Of  hell  centre,  as  deepe  as  demagorgon.

32.

Or  had  I  now  the  skill  of  dame  Erichto,
Whose  dreadfull  charmes  (as  Lucan  doth  ezpresse)
All  feendes  did  feare,  so  far  forth  as  prince  Pluto,
Was  at  her  call  for  dread  of  more  distresse,
Then  would  I  send  of  helhoundes  more  and  lesse
A  legion  at  least,  at  him  to  cry  and  yel,
And  with  that  chyrme,  herrie  him  downe  to  hell.

33.

Which  neede  not,  for  sure  I  thinke  that  hee
Who  here  in  earth  leades  Epkurus'  life,
As  farre  from  God  as  possible  may  be,
With  whome  all  sinne  and  vices  are  most  rife,
Using  at  will  both  widdow,  mayde,  and  wife,|
But  that  some  deuill  his  body  doth  possesse,
His  life  is  such  as  men  can  iudge  no  lesse.

34.

And  God  forgieve  my  wrath  and  wreakefull  minde,
Such  is  my  hate  to  that  most  wicked  wretch,
Dye  when  hee  shall,  in  heart  I  could  well  finde
Out  of  the  grave  his  corps  agayne  to  fetch,
And  racke  his  limmes  as  long  as  they  would  stretch,
And  take  delight  to  listen  euery  day
How  hee  could  sing  a  masse  of  welaway.

35.

The  ile  of  Man  was  the  apoynted  place
To  penaunce  mee  for  ever  in  exile,
Thither  in  haste  they  poasted  mee  apace.
And  douting  scape,  they  pind  mee  in  a  pyle,
Close  by  my  selfe  in  care,  alas,  the  while,
There  felt  I  first  poore  prysoner's  hungry  fare,
Much  want,  thinges  skant,  and  stone  walles  harde  and  bare.

36.

The  chaunge  was  straunge,  from  sylke  and  cloth  of  gold
To  rugged  fryze  my  carcas  for  to  cloath.
From  princess  fare,  and  daynties  hot  and  cold.
To  rotten  fish,  and  meates  that  one  would  loath.
The  diet  and  dressing  were  much  alike  boath,
Bedding  and  lodging  were  all  alike  fine,
Such  downe  it  was  as  serued  well  for  swyne.

37.

Neyther  doe  I  myne  owne  case  thus  complayne,
Which  I  confesse  came  partly  by  desert:
The  only  cause  which  doubleth  all  my  payne,
And  which  most  neeregoeth  now  unto  my  hearte,
Is  that  my  fault  did  finally  revert
To  him  that  was  least  guilty  of  the  same,
Whose  death  it  was,  though  I  abode  the  shame.

38.

Whose  fatall  fall  when  I  doe  call  to  minde.
And  how  by  mee  his  mischiefe  first  began.
So  ofte  I  cry  on  fortune  most  unkinde,
And  my  mishap  most  utterly  doe  banne,
That  ever  I  to  such  a  noble  man,
Who  from  my  crime  was  innocent  and  cleare,
Should  bee  a  cause  to  buy  his  loue  so  deare.

39.

Oh,  to  my  heart  how  greeuous  is  the  wounde.
Calling  to  minde  this  dismall  deadly  case:
I  would  I  had  beene  doluen  under  ground
When  hee  first  saw  or  looked  on  my  face.
Or  tooke  delight  in  any  kinde  of  grace
Seeming  in  mee,  that  him  did  stir  or  moue
To  fancy  mee,  or  set  his  heart  to  loue.

40.

Farewell,  Greenewych,  my  pallace  of  delight,
Where  I  was  wont  to  see  the  christall  streames
Of  royall  Thames,  most  plesaunt  to  my  sight:
And  farewell,  Kenty  right  famous  in  all  realmes,
A  thousand  times  1  minde  you  in  ray  dreames.
And  when  I  wake  most  griefe  it  is  to  mee.
That  neuermore  agayne  I  shall  you  see.'

41.

In  the  night  time  when  I  should  take  my  rest
I  weepe,  I  wayle,  1  weat  my  bed  with  teares,
And  when  dead  sleape  my  spirites  hath  opprest,
Troubled  with  dreames  I  fantazy  vayne  feares,
Myne  husband's  voyce  then  ringeth  at  mine  eares,
Crying  for  help:  **  O  sauc  mee  from  the  death|
These  vilaynes  here  doe  seeke  to  stop  my  breath.

42.

Yea,  and  sometimes  mee  thinkes  his  drery  ghost
Appeares  in  sight,  and  shcwes  mee  in  what  wise
Those  fell  tyraunts  with  torments  had  emboost
His  windeand  breath,  to  abuse  people's  eyes.
So  as  no  doubt  or  qucstion  should  arise
Among  rude  folkc,  which  litlc  undcrstand,
But  that  his  death  came  only  by  God's  hand.

43.

I  playne  in  vayne,  where  eares  bee  none  to  heare,
But  roring  seas,  and  blustring  of  the  winde,
And  of  redresse  am  near  a  whit  the  neere,
But  with  waste  wordes  to  feede  my  monrnfull  minde,
Wishing  full  oft  the  Parcas  had  untwinde
My  vitall  stringes,  or  Atropose  with  knife
Had  cut  the  ly  ne  of  my  most  wretched  life.

44.

Oh  that  Neptune,  and  AEolus  also,
Th'one  god  of  seas,  the  other  of  weather,
Ere  mine  arriuall  into  that  ik  of  woe,
Had  sunke  the  ship  wherein  I  sayled  thether,
(The  shipmen  saued)  so  as  I  together
With  my  good  duke,  might  haue  beene  deade  afore
Fortune  had  wroken  her  wrath  on  ys  so  sore.

45.

Or  els  that  God,  when  my  first  passage  was
Into  exile  along  Saynt  Albotn’s  towne,
Had  neuer  let  mee  further  for  to  passe,
Bat  in  the  streete  with  death  had  strucke  mec  downe:
Then  had  I  sped  of  my  desired  bowne,
That  my  poore  corps  moughi  there  haue  lien  with  his
Both  in  one  graue,  and  so  haue  gone  to  blisse.


46.


Bat  I,  alas,  the  greater  is  my  greefe,
Am  past  that  hope  to  haue  my  sepulture
Nere  vnto  hira,  which  was  to  mee  most  leefe,
But  in  an  ile  and  country  most  obscure,
To  pyne  in  payne  whilst  my  poore  life  will  dure,
And  being  dead,  all  honourlesse  to  lye
In  simple  graue,  as  other  poore  that  dye.

47.

My  tale  is  tolde,  and  time  it  is  to  ceasse
Of  troubles  past,  all  which  haue  had  theyr  end  :
My  grauc  1  trust  shall  purchase  mee  such  peace'
In  such  a  world,  where  no  wight  doth  contend
For  higher  place,  whereto  all  flesh  shall  wend  :
And  so  I  end,  using  one  word  for  all
As  I  began,  that  pryde  will  haue  a  fall.

Quod  G.  F.»


Мой  перевод:

Как  дама  Элеанора  Кобем,  герцогиня  Глостер,  за  колдовство  и  ворожбу  была  предана  публичному  покаянию,  а  затем  была  изгнана  из  королевства  на  остров  Мэн

1.

Когда  меж  государей  в  книге  есть
И  место  для  изгнанницы  несчастной,
Я,  добрый  Болдуин,  прошу  учесть
Мой  случай  –  и  о  состраданье,  ясно.
Ты  не  спеши.  Вот  участь  дамы  властной,
Моя  –  однажды  мне  пришлось  узнать,
Что  истина  –  гордыне  должно  пасть.

2.

Принц  благородный,  королевский  сын,
Тот  Хамфри,  что  страной  когда-то  правил,
Тот  Глостер,  что  за  добродетель  чтим,
На  знатность  меньшую  свой  взор  направил,
Меня  взяв  в  жены,  высоко  поставил.
Я  не  была  меж  первых  при  дворе,
Звалась,  как  от  семьи  досталось  мне.

3.

Хоть  по  рождению  была  знатна,
Я  все-таки  считалась  недостойной
Такого  брака.  Но  к  нему  пришла:
Cудьбы  ли  милость,  случай,  ум  виною  –
Но  был  Венерин  дар  прельщать  со  мною.
Принц  потому  о  знатности  забыл,
Меня  достойной  счел,  брак  заключил.

4.

Была  женой  ему,  мне  мужем  –  он,
Законным,  хоть  когда-то  он  считался
Другой  супругом,  был  соединен
С  Якобой,  герцогинею  Голландской,
Наследницей  богатой,  но  расстался.
Доказано  -  была  борьба  сложна:
То  герцогу  Брабантскому  –  жена.

5.

Так  в  браке  герцогиней  стала  я,
За  королевой  сделалась  –  вторая
И  шла,  земли  не  чувствуя  –  паря,
Себе  дам  равных  при  дворе  не  зная,
Лишь  наслажденье  саном  ощущая.
Горели  искры  гордости  в  груди,
Ведь  мне  –  всех  выше  при  дворе  взойти.

6.

Такие  мне  дары  Господь  послал  –
Красу,  изящество,  еще  немало  –
Что  Купидон  стрелой  легко  достал
И  ранил  сердце  принца,  чтоб  страдало.
Такая  страсть  в  груди  его  играла,
Что  герцог  ранг  высокий  позабыл,
Меня  любовью  одарил  и  чтил.

7.

Завидуйте,  но  я  ему  мила
Была,  и  поднялась  я  дам  всех  выше.
Я  вслед  за  королевой  сразу  шла,
О  равной  вовсе  не  бывало  слышно.
Иду  –  и  лорды  в  одеяньях  пышных
Склоняются,  падут  передо  мной.
Не  верилось,  что  быть  –  судьбе  иной.

8.

Но  вышло  ожиданьям  вопреки.
Глядела  ввысь,  не  опуская  взгляда,
Гордыни  искры  были  столь  ярки,
Что  видели  их  явно,  без  преграды.
Огонь  их  только  рос,  храним  усладой.
Он  не  слабел:  день  каждый  лишь  крепит.
Его  уняли  лишь  судьба  и  стыд.

9.

Ведь  сказано:  гордыне  –  первой  быть,
Стыду  –  за  ней,  расплату  ей  доставив.
Когда  б  вам,  дамы,  пожелал  открыть
Господь  мой  случай,  тот  рассказ  направив,
Что  будет  вам  уроком,  и  наставив,
В  том,  что  гордыня  –  тягостный  порок,
А  скромность  –  клад,  спасенье  от  тревог!

10.

Пусть  кротость  пестуют  в  сердцах  своих
Особо  государыни  и  дамы
Знатнейшие:  возненавидят  их
За  их  презренье.  То  –  порок  немалый
И  к  ним  вернется  он  недоброй  славой.
Он  редко  одобряем  иль  хвалим,
Он  лишь  стыдом  повсюду  исправим.

11.

Что  это  –  правда,  убедилась  я.
Гордыня  –  впереди,  стыд  –  поджидает.
Не  усомнитесь,  тот  порок  любя:
Гордыню  стыд  заслуженно  карает.
По  опыту  я  это  точно  знаю:
Ведь  я  была  всех  более  горда,
Никто  не  знал  и  большего  стыда.

12.

Мне  мало  было  –  герцогиней  стать:
Возжаждала  я  королевой  зваться,
Хотела  место  выше  занимать
И  не  умела  в  прихоти  сдержаться.
Могли  лишь  двое  высшими  считаться,
Из  них  был  первым  –  Генрих,  наш  король,
Вторым  –  супруг  мой,  правивший  страной.

13.

Так  близко  к  званью  первой  я  была,
Что  тщетно  получить  его  мечтала.
Я  случая  удачного  ждала,
Cебя  занятьям  хитрым  посвящала.
Увы,  помощников  я  призывала,
Которые  б  умели  ворожить,
Чтоб  государя  мне  судьбу  открыть.

14.

Средь  знаменитейших  была  одна,
Которую  прозвали  эйской  ведьмой,
Старухой  Мэдж  была  наречена
Соседями.  Колдунье  беспримерной
Той  духи  с  феями  служили  верно.
И  мертвых  вызывала  из  могил,
В  то  время  равной  ей  не  ведал  мир.

15.

Еще  священника  два:  Болинброк
И  Сатвелл.  Колдовать  они  умели,
И  каждый  обещал  мне  то,  что  мог:
Составить  гороскоп  они  посмели
Для  короля  и  по  нему  смотрели,
Что  в  будущем  должно  произойти,
В  ком  королю  преемника  найти.

16.

Не  более  того.  Я  признаю,
Что  вопрошать  судьбу  так  –  дурно  было,
Но  все  же,  признавая,  повторю:
Я  замысла  иного  не  таила.
Суди  меня,  Господь!  Я  согрешила,
Но  не  хотела  вовсе  ворожить
Так,  чтобы  королю  вред  причинить.

17.

Но  все  ж  я  разоблачена  была
Шпионами  Каифы-кардинала.
Мой  муж,  его  племянник,  целью  зла
Явился:  зависть  руку  направляла.
Для  интригана  торжество  настало.
Он  правосудьем  ненависть  назвал
И  делу  строгость  высшую  придал.

18.

С  сообщниками  мне  пришлось  предстать
Перед  судом;  обжаловать  не  вправе
Решенье  были  –  лишь  должны  принять.
Тогда  Каифа  восседал  во  славе
И  отвечать  немедленно  заставил.
Юрист  не  помогал  мне  никакой,
Мне  защищать  себя  пришлось  самой.

19.

Совет  был  созван,  дело  рассмотрел,
(Супруга  моего  не  допустили),
Быть  милостив  ко  мне  не  захотел,
Ведь  ворожбу  в  измену  превратили,
Сурово  и  предвзято  осудили:
Пришлось  мне  покаянье  принести
И  через  посрамление  пройти.

20.

Такого  не  могла  вообразить  –
Я,  герцогиня,  я,  из  дам  знатнейших.
Мне  лишь  за  королевой  -  следом  быть,
Супруг  мой,  принц,  был  меж  господ  виднейшим,
Он  дядя  –  королю,  в  стране  –  первейший,
Правитель.  В  покрывале,  со  свечой
Я  шла  три  дня,  был  путь  позора  мой.

21.

И  я  прошла  босая  –  мир,  дивись!  –
Но  этого  позора  было  мало,
И  новые  приказы  раздались:
Изменников  решенье  разлучало
Меня  с  супругом,  а  закон  –  попрало.
Меня  –  изгнать,  мне  –  горький  стыд  испить,
Супруга  же  –  предательски  убить.

22.

Так  было.  Но,  к  изгнанью  присудив
Меня,  лишив  друзей  и  утешенья,
Супруга  даже  смерть  оговорив,
Довольны  не  были.  И  злым  решеньем
Парламент  отнял  у  меня  владенья.
Чтоб  мне  до  нищеты  в  несчастье  пасть,
Меня  лишили  прав  на  вдовью  часть.

23.

Вот  говорят:  дарует  смерть  покой,
Но  в  случае  моем  иначе  вышло.
Я  умерла  –  и  стала  шуткой  злой
Моя  судьба.  О  ней  ведь  песни  пишут,
Чтоб  было  о  позоре  больше  слышно.
Сложили  лэ  о  горести  моей,
Которое  поют  уж  много  дней.

24.

Поток  интриг  их  бесконечен  был:
Ведь  вскоре,  чтобы  снова  я  страдала,
Супруг  мой,  тот,  кто  зла  не  совершил,
Был  призван  –  а  причина  тайной  стала  –
В  парламент,  правил  зло  не  соблюдало.
Был  муж  убит,  интрига  свершена,
А  я  –  на  свете  счастья  лишена.

25.

Покуда  герцог  мой  был  жив,  и  я
Еще  надеялась:  вернут  свободу.
Достигла  весть,  что  умер  он,  меня,
И  выход  я  нашла  другого  рода  –
Не  ждать  уж  больше  лучшего  исхода,
Тревогу  сердца  лишь  одним  лечить  –
Терпеньем,  что  всего  больней  хранить.

26.

Изменники  жестокие  смогли
Невинного  предать,  как  ада  духи.
Вы,  родичи,  злодейство  предпочли,
Вы,  нашей  устроители  разлуки!
Молю  я  Господа  послать  вам  муки,
Молю  Его,  отмщенье  чтоб  узнал
За  зло  Бофор,  проклятый  кардинал!

27.

Он  из  Ланкастеров  происходил
И  приходился  сыном  Джону  Гонту.
Епископом  Винчестерским  он  был,
Его  ученость  неизвестна  что-то
И  добродетель  –  не  его  забота.
Платили  папе  золото  в  казну,
Чтоб  кардиналом  сделаться  ему.

28.

Был  с  неба  сброшен  гордый  Люцифер,
Вниз,  в  подземелье  адское  отправлен.
Когда-то  ангелом  с  небес  смотрел,
Но  за  гордыню  на  цепи  оставлен
В  аду  и  вечной  темнотой  раздавлен.
Но  он  перед  расплатою  своей
Был  кардинала  гордого  добрей.

29.

Пиши  же,  добрый  Болдуин,  о  нем,
Клейми,  как  должно,  гнусного  Ваала:
Он  лицемер,  к  обману  он  влеком,
Злодей,  зла  причинить  умел  немало
Родне  он.  Дьявол  во  плоти,  пристало
Ему  так  зваться.  Мне  -  сказать  черед:
Пусть  дьявол  кровь  и  плоть  его  пожрет!

30.

Завистник,  ведьмой  он  меня  нарек  –
Я  б  для  него  и  вправду  ведьмой  стала.
Умела  б  преподать  ему  урок,
Тогда  б  я  леди  озера  сыграла,
Его  б  как  Мерлина  зачаровала.
Его  бы  в  сон  я  погружала  днем,
А  ночью  ездила  б  верхом  на  нем.

31.

Тех  духов  огненных,  что  сеют  жар,
Тех  хищных  птиц,  что  воздух  отравляют,
Тех  водных  духов,  чей  водянка  –  дар,
И  тех  земных,  что  боль  распространяют,
Фей,  фурий  тех,  что  властью  обладают,
Я  б  вызвала  из  их  тюрьмы,  со  дна,
Из  адской  тьмы,  желаньем  мстить  полна.

32.

Как  Эрихто  хотела  бы  я  стать:
Ведь  ей  (Лукан  об  этом  повествует)
Повиновались  духи  все,  призвать
Могла  Плутона,  ужасы  чаруя.
Тогда  б  я  стаю  адских  псов  большую
Созвать  умела,  целый  легион,
Чтоб  был  мой  недруг  адом  поглощен.

33.

Не  стоит,  впрочем.  Думаю,  что  он,
Живущий  здесь  совсем  по  Эпикуру,
Забавами  от  Бога  отвлечен
Так  далеко,  как  можно,  чья  натура  –
Разврат:  дев,  жён  и  вдов  губить  не  трудно  –
Уж  точно  взялся  дьяволу  служить.
О  жизни  той  иначе  не  судить.

34.

Прости  мне,  Боже,  мстительность  мою.
Так  сильно  ненавижу  негодяя,
Что,  как  умрет  он,  месть  свою  продлю:
Потешусь  я,  из  гроба  извлекая
Его  останки,  пытке  предавая
На  дыбе  их.  Когда  бы  он  кричал,
Мне  б  радость  тем  большую  доставлял!

35.

Тюрьмой  моей  был  избран  остров  Мэн  –
Чтоб  вечно  там  свершать  мне  покаянье.
Спешили,  не  желая  перемен,
Назначили  мне  в  замке  пребыванье,
Чтоб  одинокой  мне  там  знать  страданье.
Мне  стала  участь  узницы  ясна:
Нужда  и  голод,  голая  стена.

36.

Взамен  шелков  и  золотой  парчи,
Что  получила  я!  Всего  лишь  тряпки!
Различны,  холодны  и  горячи
Для  принцев  лакомства  –  но  вспомнить  гадко
То,  что  я  ем  теперь!  Бранить  не  жалко!
Жилище  и  постель  –  еде  под  стать,
Свиней  в  таком  удобстве  содержать!

37.

Не  жалуюсь  я  на  судьбу  мою,
Которую  отчасти  заслужила.
Одну  причину  боли  признаю,
Она  мои  подтачивает  силы
И  ранит  дважды.  Зло  я  обратила
В  ту  сторону,  где  не  было  вины:
Супруга  были  дни  сокращены.

38.

Когда  припоминаю,  как  он  пал,
Как  начались  с  меня  его  несчастья,
Я  плачу:  слишком  зол  судьбы  удар!
Себя  же  не  устану  порицать  я:
Столь  благородный,  горе  –  что  ненастье!
Вина  –  моя,  он  невиновен  был,
Любовь  свою  так  дорого  купил…

39.

Ах,  право,  на  душе  все  тяжелей,
Когда  его  я  вспоминаю  гибель!
Уж  лучше  б  раньше  я  была  в  земле,
Чем  он  меня,  прельщавшую,  увидел,
Чем  был  ко  мне  он  привлечен  наитьем,
Когда  он  равнодушье  позабыл,
Когда  меня,  к  несчастью,  полюбил.

40.

Прощай  же,  Гринвич,  радости  дворец,
Где  я  потоки  светлые  видала
Державной  Темзы.  Счастью  –  уж  конец.
Прощай  и  Кент,  чья  не  угаснет  слава.
Снов  тысячу  я  вижу,  ты  в  них  –  главный.
Когда  проснусь  –  тем  хуже  горевать,
Что  мне  тебя  уж  больше  не  видать.

41.

Ночами,  хоть  должна  я  отдыхать,
Я  вою  и  постель  мочу  слезами.
Когда  ж  удастся  сну  возобладать,
Без  смысла  страшными  я  мучусь  снами.
Супруга  часто  слышу  я  стенанье.
Зовет  он,  молит:  «Жизнь  мою  спаси!
Враги  хотят,  чтоб  дух  я  испустил».

42.

Печальный  призрак  также  вижу  я,
Он  мне  показывает,  как  свершили
Тираны  зло,  что  мучает  меня,
Супруга  жизни  как  они  лишили,
Так,  что  невежды  ложь  их  подхватили,
Поверили,  кто  знания  лишен,
Что  лишь  по  воле  Божьей  умер  он.

43.

И  так  я  плачу,  плачу.  Мне  слышны
Лишь  моря  рев  и  ветра  завыванье.
Для  утешенья  в  горе  мне  даны
Слова,  чтоб  выражать  могла  страданье:
Молю  я  Парок  распустить  вязанье
Моей  судьбы,  иль  Атропос  рассечь
Нить  жизни,  чтобы  горести  пресечь.

44.

Когда  б  Нептун  и  вместе  с  ним  Эол,
Один  –  бог  моря  и  другой  –  погоды,
Корабль  сгубили  прежде,  чем  пришел
Со  мною  на  борту  он  в  край  невзгоды,
Но  лишь  спасли  матросов  от  ухода!
Пусть  были  б  я  и  герцог  мой  мертвы,
А  не  узнали  прежде  гнев  судьбы!

45.

Иль  если  бы  Господь,  когда  я  шла
По  улицам  Сент-Олбанса  сначала,
Велел,  чтоб  путь  я  там  же  прервала
И  среди  улицы  я  мертвой  пала  –
В  изгнание  б  пути  не  продолжала.
Когда  бы  милость  вместе  нам  снискать,
В  одной  могиле  с  мужем  нам  лежать!

46.

Увы,  тем  хуже  мне.  Надежды  нет,
Чтоб  подле  мужа  я  легла  в  могилу.
Недостижим  тот  для  меня  привет:
В  краю  чужом  лишь  жить  мне  сиротливо,
Тоска  моя  в  темнице  неизбывна.
Когда  ж  умру,  как  бедных,  погребут,
Для  почестей  причины  не  найдут.

47.

Сказала  я,  и  время  прекращать
Рассказ  о  горестях  моих  минувших.
Могила,  верю,  сможет  мир  мне  дать,
Ведь  там  не  дорог  человеку  случай
Возвыситься.  Тот  край  нас  всех  получит.
Окончу  так  же,  как  пришлось  начать,
Cкажу  одно  –  гордыне  должно  пасть.

Quod  Дж.  Ф.




Перевод  11.01.2024,  15.01.2024,  16.01.  2024,  18.01.  2024,  19.01.2024,
20.01.2024

Болдуин  -  по-видимому,  имеется  в  виду  Уильям  Болдуин,  один  из  авторов  сборника  "Зеркало  для  магистратов".

Хамфри  Глостер  –  Хамфри  Ланкастер,  герцог  Глостер  (1390  –  1447),  младший  из  братьев  английского  короля  Генриха  V  (царствовал  в  1413-1422).  Регент  Англии  во  время  малолетства  Генриха  VI  (1422—1437),  наследник  престола  с  1435  до  своей  смерти.  Известен  как  меценат,  прозван  «добрым»  (это  прозвище  воспроизводится  в  оригинале).

С  Якобой,  герцогинею  Голландской  –  Якоба  Голландская,  или  Жаклин  д'Эно  (1401-1436),  сбежала  от  первого  мужа,  герцога  Брабантского,  и  стала  женой  Хамфри  Глостера,  но  после  того,  как  Глостеру  не  удалось  возобновить  ее  власть  над  ее  владениями,  их  брак  был  аннулирован.

Королева  –  Маргарита  Анжуйская  (1430–1482),  жена  Генриха  VI.  Исторически  вышла  замуж  за  него  в  1445,  а  Элеонора  была  осуждена  в  1441.  Анахронизм  перешел  во  вторую  часть  шекспировской  хроники  “Генрих  VI”,  где  королева  и  герцогиня,  одинаково  властолюбивые,  изображены  при  дворе  одновременно  и  в  конфликте.

Каифа-кардинал  –  Генри  Бофорт  (1374–1447),  епископ,  а  затем  кардинал  Винчестерский,  главный  министр  Генриха  VI  и  легат  папы  римского.  Сводный  брат  короля  Генриха  IV  (царствовал  в  1399  –  1413),  поэтому  Генриху  VI  приходится  двоюродным  дедом.  Элеонора  называет  его  Каифой  как  библейского  персонажа,  первосвященника  и  одного  из  убийц  Христа,  чтобы  подчеркнуть  невиновность  своего  мужа.

Сложили  лэ  о  горести  моей  -  Элеонора  забегает  вперед,  рассказывая  о  том,  что,  действительно,  произошло  после  смерти  исторической  Элеоноры.

Был  муж  убит  –  исторически  Элеонора  была  осуждена  в  1441,  Хамфри  умер  в  1447.  Причина  его  смерти  с  точностью  неизвестна,  но,  так  как  Хамфри  умер  под  арестом,  его  внезапная  смерть  не  могла  не  выглядеть  подозрительно.


Леди  озера  –  персонаж  артуровских  легенд,  погубившая  Мерлина.

Эрихто  –  волшебница.  Лукан  –  римский  поэт  Марк  Анней  Лукан,  в  поэме  которого  «Фарсалия»  она  оживляет  мертвеца.

Эпикур  –  Элеонора  рассматривает  эпикурейство  как  синоним  проповеди  разврата.

Атропос  (ударение  как  в  оригинале)  –  одна  из  трех  античных  богинь  судьбы,  Мойр  (у  греков),  или  Парок  (у  римлян),  перерезавшая  нить  жизни.

Дж.  Ф.  –  Дж.  Феррерс.  Подпись,  вероятно,  поставлена  печатником.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003711
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.01.2024


Роман о Гамнете. О принце Гамнете. Статья



О  романе  Мэгги  О'Фаррелл  "Гамнет"  (Maggie  O'Farrell  'Hamnet'),  2020.

...  Жил  человек,  привыкший  размышлять  и  по  натуре  честный.  Его  отец  был  король,  а  мать  -  королева;  они  любили  друг  друга.  Он  был  их  единственным  ребенком,  по  крайней  мере  -  единственным  выжившим.  Когда  он  был  уже  взрослым,  его  отец  внезапно  умер  при  странных  обстоятельствах;  мать  вышла  замуж  за  дядю,  младшего  брата  отца,  и  сделала  это  поспешно.  А  тому  человеку  явился  призрак  его  отца  и  сказал,  что  был  убит  и  что  дядя,  теперешний  муж  матери,  -  убийца  ...  Ну  очень  знаменитая  история.  И  ее  когда-то  узнаешь  впервые,  но  с  тех  пор,  как  узнаешь,  напоминает  она  о  себе  очень  часто.
История  лишь  чуть  менее  знаменитая.  Жил  мальчик  в  английском  Уорикшире,  в  конце  XVI  века.  Его  отец  был  актер  и,  по  нашей  терминологии,  завлит  лучшей  театральной  труппы  страны.  О  его  матери  долгое  время  было  принято  отзываться  без  уважения;  потом  это  изменилось:  вероятно,  мировому  человечеству  стало  стыдно.  Сейчас  ее  признают  как  минимум  хорошей  хозяйкой.  У  мальчика  было  две  сестры,  одна  из  них  -  его  близнец.  Отец  работал  в  Лондоне,  а  мальчик  с  матерью  и  сестрами  жил  в  провинции;  считается,  что  отца  семейства  они  видели  наездами.  В  возрасте  11  лет  этот  мальчик  умер...  Причина  неизвестна.  Неизвестна,  как  и  характер  и  внешность  мальчика  -  но  обычно  считается,  на  основании  косвенных  свидетельств,  что  был  он  хороший  и  красивый.  Его  родители  и  сестры  пережили  его  надолго.  Его  отец  прославился  чрезвычайно,  а  вместе  с  ним,  конечно,  прославилась  и  вся  семья.
Имена  того  человека,  королевского  сына,  и  этого  мальчика,  актерского  сына,  отличаются  одной  буквой  и  часто  признаются  вариантами  одного  имени.  Сюжет  о  королевском  сыне  известен  раньше,  но  распространено  мнение,  что  его  история  в  самой  знаменитой  ныне  форме  -  в  форме  той  самой  трагедии  -  существует  потому,  что  был  актерский  сын.
Имеет  место  и  противоположное:  множество  авторов  пытаются  в  книгах,  в  сериалах  и  в  кино  воссоздать  историю  жизни  того  мальчика.  Вернее,  они  заставляют  свою  аудиторию  в  связи  с  биографией  его  отца  еще  раз  и  еще  раз  пережить  смерть  мальчика,  как  они  себе  ее  представляют.  Может  быть,  так  они  присосеживаются  к  славе.  Может  быть,  разделяют  горе  той  семьи.  Может  быть,  нечаянно  еще  раз  делают  ей  больно,  а  может  быть,  -  напоминают  всем  остальным,  что  слава  дана  ей  дорогой  ценой.  И  показывают  интересных  им  людей,  как  они  их  представляют,  в  этих  обстоятельствах.
Одно  из  новых  и  успешных  произведений  на  этот  сюжет  -  роман  известной  писательницы  Мэгги  О'Фаррелл  "Гамнет".  О  мальчике,  его  семье,  отношениях  его  родителей.
Кому  это  рекомендуется  читать:  лицам,  которых  интересуют  художественные  произведения  на  тему  шекспировской  биографии  ортодоксального  толка  (повторяю:  ортодоксального  толка).  В  особенности  -  заочным  друзьям-поклонникам  шекспировской  жены,  категорически  не  согласным  с  мнениями,  что  она  была  сварливая,  развратная  или  хотя  бы  скучная.  Лицам,  которых  интересует  и  вдохновляет  тема  "любовь  продолжается  в  браке,  подвергается  серьезному  испытанию  и  побеждает".  Кому  это  чтение  не  рекомендуется:  например,  лицам,  считающим,  что  сюжет  шекспировских  сонетов  автобиографичен  (то  есть,  сторонникам  того  мнения,  что  "великий  Бард  нашел  свою  настоящую  любовь  (любви)  на  стороне,  даже  если  потом  раскаялся").  В  этом  роман  старается  разубедить.  (Получается  у  него  это  с  относительным  успехом,  но  читательские  возражения  не  принимаются).
Роман,  наверное,  не  рекомендуется  тем  читателям,  кто  не  любит  трагедий  в  литературе,  -  вообще,  остерегается  книг,  могущих  причинить  страдание.  Именно  потому,  что  роман  хорошо  написан,  читать  его  иногда  мучительно.  Нужно  выдержать  долгое  описание  болезни  и  умирания  ребенка.  Что  даже  тяжелее:  нужно  выдержать  описание  горя  матери,  которая  изо  всех  сил  старалась  его  спасти  и  не  смогла.  Шекспировское  семейство  в  книге  -  не  какие-то  абстрактные  "знаменитые  люди",  о  которых  читателю  рассказывают  для  его  развлечения  и  поучения,  не  такие  персонажи  "в  исторических  костюмах",  о  которых  всегда  помнишь  или  легко  вспоминаешь,  что  это  актеры.  К  ним  приближаешься  почти  вплотную,  и  следить  за  их  переживаниями  -  значит,  почувствовать  их  печаль.  Хотя  роман  -  о  счастливой  любви,  печали  в  нем  больше.  Лишь  в  самом  конце  сквозь  нее  прорывается  (должно,  по  мысли  автора,  прорываться)  мощное  ощущение  радости  из-за  того,  что  любовь  главных  героев  удалось  сохранить.  Можно  читать  этот  роман,  если  читатель  согласен  терпеть  вместе  с  героями  их  несчастье  ради  счастливого  конца  -  или,  вернее  сказать,  такого,  который  должен  признаваться  счастливым.
В  самом  общем  смысле  тема  романа:  жизненная  трагедия  испытывает  на  прочность  трагедию  литературную.  Автор  предлагает  читателю  представить  ситуацию:  на  премьеру  спектакля  "Гамлет"  в  театре  "Глобус"  попала  жена  Шекспира,  мать  их  сына  Гамнета.  Что  бы  она  чувствовала?  -  после  всего,  что  произошло  до  этой  премьеры.

Невеста-птица  и  молодой,  да  ранний

Мальчик  Гамнет  в  романе,  конечно,  -  вполне  запоминающийся  персонаж:  он  добрый,  умный,  немного  и  совсем  беззлобно  проказливый,  верный  друг  своей  сестры-близняшки  Джудит.  Он  очень  любит  родителей,  скучает  по  долго  отсутствующему  отцу,  а  Джудит  любит  настолько,  что  готов  пожертвовать  жизнью  за  нее.  Характеры  его  сестер  в  романе  контрастные  -  наверное,  потому,  что  был  нужен  контраст.  Джудит  и  по  характеру  похожа  на  брата:  также  любит  его,  как  он  ее,  добрая,  милая,  неспособная  ни  на  что  дурное.  Писать  она  не  научилась  потому,  что  левша,  а  пускать  в  дело  требовали  правую  руку.  Совсем  почти  без  симпатии  изображена  старшая  сестра  Сусанна.  Пока  маленькая,  она  забавная:  играет  и  фантазирует.  Но,  когда  она  подрастает,  становится  практичной  и  несколько  ожесточается.  Можно  догадаться,  почему:  в  детстве  она  привыкла  противопоставлять  себя  близнецам  и,  наверное,  чувствовать  свое  одиночество,  а  они  всегда  были  вдвоем.  (Почему-то  мало  кто  из  биографов  любит  Сусанну  -  может  быть,  потому,  что  она  -  главная  отцовская  наследница  по  завещанию).
Но  самый  главный,  центральный  персонаж  романа  -  их  мама,  жена  Шекспира.  Хотя  рассказ  ведется  не  от  ее  лица,  все  почти  события  показаны  через  ее  восприятие.
Образ  Анны...простите,  в  этом  романе  ее  зовут  Агнес.  Почему  так?  Согласно  документу:  Агнес  ее  зовут  в  завещании  ее  отца.  Почему  же  она  вошла  в  историю  как  Анна?  -  предлагаются  разные  объяснения.  В  этом  романе  так  произошло  "вследствие  фонетических  изменений",  а  еще  потому,  что  к  ней  незаметно  перешло  имя  одной  из  младших  сестер  ее  мужа,  которая  умерла  девочкой  и  которую,  действительно,  звали  Анна.  Так  вот,  образ  Агнес  в  этом  романе  очень  оригинален.  Можно  заметить,  что  он  полемичен  по  отношению  к  двум  другим  известным  книжным  изображениям  госпожи  Шекспир.  По  крайней  мере  к  двум.  Одно  из  них  -  в  романе  знаменитого  Энтони  Берджеса  (которого  "Заводной  апельсин")  -  "Nothing  like  the  Sun"  ("Вовсе  не  как  солнце"),  о  личной  жизни  ее  мужа  (по  названию,  цитате  из  сонета,  можно  догадаться,  что  не  очень  радостной).  Другой  -  в  научно-популярной  книге  Жермены  Грир  "Жена  Шекспира"  (хотя  автор  романа  использовала  эту  книгу  и  в  послесловии  называет  ее  бесценной).
У  Берджеса  Анна  -  злая  развратница,  которая,  будучи  доступна,  соблазняет  юношу  Шекспира,  отбивает  его  у  другой,  насильно  женит  на  себе,  так  сказать,  сексуально  эксплуатирует,  а  потом  еще  и  изменяет  с  его  родным  братом  (ну,  полный  букет  достоинств).  В  этом  романе  "Гамнет"  Агнес  -  прекрасная  мать,  добрая  и  верная  жена,  преданная  интересам  мужа  даже  себе  в  ущерб.  Она  поразительная  женщина,  хотя  красота  ее  производит  впечатление  странной.  У  нее  черные  волосы,  золотисто-зеленые  глаза  и  кожа  белее  молока.  При  первой  встрече  будущий  муж  (по  нашим  представлениям  -  еще  недавно  мальчик-подросток)  отмечает,  что  ее  возраст  трудно  определить  и  что  она  кажется  немного  старше  его.  (Как  мы  помним,  считается,  что  он  был  на  восемь  лет  моложе).  Но  для  нее  он  -  не  забавный  мальчик,  тронутый  на  театре,  а  мужчина,  с  самого  начала  их  отношений.  Изменить  ему  она  бы  никогда  не  могла.  Это  она,  хотя  знает,  что  не  сможет  не  тосковать,  подстраивает,  чтобы  он  отправился  в  Лондон  в  поисках  новой  жизни,  когда  он  признается  ей,  что  в  родном  городе  и  на  должности  учителя  латыни  потерял  себя.
У  Жермены  Грир  Анна  -  сильная  женщина,  поддерживающая  семейство  в  отсутствии  мужа  и  руководящая  семейным  бизнесом,  нравственная,  благородная,  верующая,  но  скорее  прозаичная.  Прозаичность  ей  едва  ли  не  вменяется  в  заслугу,  что  в  этом  исследовании  несколько  унижает  ее  мужа,  нашедшего  себя  в  мире  искусства.  В  романе  "Гамнет"  дело  другое.  Агнес  -  по  нашим  понятиям,  экстрасенс.  Она  может  узнать  все  о  человеке,  нажав  ему  между  большим  и  указательным  пальцами  руки,  и  таким  образом  она  узнала,  оказывается,  что  у  считающегося  непутевым  молоденького  учителя  латыни  в  голове  больший  клад,  чем  у  всех  соседей  и  выгодных  женихов  вместе  взятых.  Она  умеет,  кроме  того,  провидеть  будущее  и  очень  точно  -  но,  к  несчастью,  лишь  отрывочно.  Ей  было  видение,  что  у  нее  будет  двое  детей,  которые  проживут  долгие  жизни,  а  она  родила  троих.  Из  близнецов  более  слабой  родилась  девочка,  и  мать  беспокоится  за  нее,  а  не  за  более  крепкого  мальчика.  Из-за  опасений  за  здоровье  Джудит  семья  не  переезжает  в  Лондон,  к  отцу  и  мужу,  который  всей  душой  хотел  бы  жить  там  вместе  с  ними.
Была  ли  грамотна  госпожа  Шекспир  и  насколько  дружна  с  литературой  -  большой  вопрос  шекспироведения.  В  этом  романе  Агнес  лишь  немного  читает  и  немного  пишет  (но  муж  читает  ей  вслух),  что  такое  театр  и  какова  жизнь  в  Лондоне  она  плохо  себе  представляет,  но  у  нее  другие  знания,  и  немалые.  Она  знает  все  о  целебных  растениях,  держит  пасеку,  умеет  выхаживать  и  приручать  диких  животных.  Дворянский  герб,  полученный  Шекспиром,  включает  изображение  птички,  сокола.  В  этом  романе  сокол  -  дань  уважения  Агнес:  это  она  в  молодости  держала  сокола,  точнее,  пустельгу.  Эта  птица  -  ее  символ  в  романе:  Агнес  -  такая  же  сильная  личность,  принимающая  людей,  как  они  есть.  Агнес  -  умелый  и  опытный  врач,  к  ней  собираются  пациенты  со  всей  округи.  В  Стратфорде  она  важна  как  врач  не  меньше,  чем  муж  в  Лондоне  важен  как  драматург.  Но  тем  более  ужасно,  и  для  нее  самой  -  больше  всех,  что  перед  горем,  настигшим  ее  семью,  она  оказалась  бессильна.

Любовь  как  побег

Любовь  Агнес  и  юноши  Шекспира  в  романе  начинается  как  "двойной  побег"  из  семьи.  Молодые  люди  похожи  тем,  что  у  себя  в  семье  каждый  из  них  недополучает  любви  и  понимания,  имеет  репутацию  странного.  К  тому  же,  они  оба  испытывают  отвращение  к  неправде.  Любовь  и  понимание  они  находят,  встретившись.  Муж-молодожен  заявляет  Агнес:  "Я  люблю  тебя  именно  за  то,  что  ты  видишь  мир  не  так,  как  все".  Так  как  Анна-Агнес  биографической  злодейкой  больше  быть  не  может,  а  требуется  какая-то  злая  сила,  с  которой  молодой  Шекспир  не  смог  бы  жить,  от  которой  бы  подался  искать  счастья,  в  романе  эта  роль  достается  его  отцу.  Джон  Шекспир  изображен  грубым  и  жестоким,  к  тому  же,  он  косвенно  виновен  в  смерти  внука.  Старшего  сына,  к  перчаточному  бизнесу  непригодного,  он  считает  дураком  и  колотит.  (Гудбай,  веселый  Джон  Шейкспир  из  романа  Роберта  Ная  "Покойный  мастер  Шекспир",  предположительно  повлиявший  на  образ  сэра  Джона  Фальстафа  и  приобщивший  старшего  сына  к  театральному  искусству,  приглашая  в  их  город  актеров).  Агнес  полагает,  что  профессия  перчаточника  портит  человека:  она  приучает  сохранять  лишь  поверхность,  отбрасывая  все,  более  важное.  Мать  главного  героя,  госпожа  Мэри,  урожденная  Арден,  также  изображена  в  романе  как  личность  скорее  отталкивающая:  властная,  привыкшая  к  обыденной  жестокости  жизни,  ожидаемо  ревнующая  старшего  сына  к  его  непонятной  жене.  (Гудбай,  прототип  любимой  матери  Волумнии  из  "Кориолана").
У  Агнес  свой  внутренний  враг  -  ее  мачеха  Джоан,  намного  пережившая  ее  отца,  многодетная  мать  и  классическая  невыносимая  мачеха.  Агнес  замечает,  что  Джоан  никогда  не  бывает  довольна,  а  потому  любит,  когда  и  другие  вокруг  нее  несчастливы.  Влюбленные  Агнес  и  Шекспир  вступают  в  связь  невенчанными  не  потому,  что  они  такие  любопытные  или  не  могут  воздержаться,  а  потому,  что  Джоан  не  согласна  на  их  брак  и  им  нужно  ее  заставить.
Но  у  каждого  из  молодых  людей  в  их  семьях  есть  друг.  У  Агнес  это  ее  родной  брат  Бартоломью,  большой  и  добрый.  У  Шекспира  это  -  его  единственная  выжившая  сестра.  Исторически  ее  звали  Джоан,  но  автор  романа  решила  избежать  путаницы  в  именах  и  назвала  ее  Элиза.
Такое  изменение  имен  исторических  персонажей,  помимо  прочего,  достигает  того  эффекта,  что  повествование  в  романе  отдаляется  и  от  известной  истории,  и  от  самых  распространенных  о  ней  мнений.  Читателю  расскажут  не  совсем  то,  к  чему  он  ранее  привык  в  других  книгах  о  тех  же  героях.
Муж  и  отец  -  подолгу  в  Лондоне,  жена  и  дети  -  в  Стратфорде,  но  они  любят  друг  друга.  Муж  и  жена,  такие  разные  по  образованию  и  сферам  деятельности,  отлично  друг  друга  чувствуют.  Он  -  верный  муж  (сюрприз!  сюрприз!)  Он  работает  для  того,  чтобы  содержать  их,  и  ради  них  добился  большого  театрального  успеха.  Они  всегда  ждут  его;  когда  он  приезжает  к  ним,  это  общее  счастье.  Они  хотели  бы  всегда  быть  вместе.  Им  почти  удалось  создать  свой  новый,  счастливый  дом  ...  но  внезапно  самая  страшная  болезнь  эпохи  приходит  к  ним.

Семейная  трагедия.  Разлука  и  примирение

Далее  нужно  переходить  к  печальному.  В  недавно  вышедшем  фильме  на  тему  шекспировской  биографии  "All  is  true"/  "Чистая  правда"  проводится  та  мысль,  что  Гамнет  не  мог  умереть  от  чумы,  так  как  от  нее  всегда  умирало  сразу  много  людей,  а  так  не  было  в  Стратфорде-на-Эйвоне  в  месяц  его  смерти.  В  этом  романе  автор  изобретает  сложную  схему:  как  могло  случиться,  что  в  Стратфорд  пришла  чума,  так,  чтобы  от  нее  умер  всего  один  человек.  Пришла  с  венецианским  бисером.  Вначале  заразилась  распаковывавшая  бисер  для  его  хозяйки  маленькая  Джудит.  Гамнет  бросается  искать  кого-то,  кто  бы  помог  заболевшей  сестре,  -  но  никого  из  тех,  кто  мог  бы  помочь,  нет  дома.  Когда  же  наконец-то  со  своей  пасеки  возвращается  Агнес,  она  принимается  лечить  дочку,  за  которую  всегда  боялась,  и  спасает  ее,  но  слишком  поздно  замечает,  что  нездоров  также  сын.  В  отсутствии  других  старших  пьяный  дед  разбил  мальчику  лоб  -  и  это  тоже  замечают  слишком  поздно  ...
Уход  Гамнета  в  этом  романе  -  благороднейшее  самопожертвование.  Не  в  силах  жить  без  любимой  сестрички,  он  хочет,  чтобы  смерть  перепутала  их,  как  путают  близнецов,  и  взяла  его  вместо  Джудит  ...  Девочка  спасена,  но  ей  же  достается  и  вечная  тоска.

(Необходимая  пауза).

Потеряв  сына,  супруги  Шекспиры  сталкиваются  с  первой  настоящей  угрозой  их  браку.  Возвращается  тема  побега.  У  мужа  есть,  куда  бежать,  где  переживать  свое  горе  с  видимостью  забвения  -  в  Лондоне,  за  письменным  столом.  Он  может  погрузиться  в  сочинение  пьес  -  исторических  хроник  и  даже  комедий.  Забвение  сомнительно,  но  он  берет  от  этого  средства  то,  что  оно  дает:  отказ  от  своей  личности.  У  жены  такой  возможности  нет.  Она  остается  в  Стратфорде,  у  могилы  сына  и  не  хочет,  чтобы  муж  уезжал.  Она  впервые  чувствует,  что  у  них  не  одна  жизнь.  Того,  что  есть  у  него,  она  не  понимает  и  не  хочет  понимать.  В  Лондоне  Шекспир,  также  в  поисках  забвения,  впервые  за  все  время  их  брака  и  раздельного  проживания  идет  налево  -  только  для  того,  чтобы  почувствовать  раскаяние  перед  женой.  (Тем  более,  что  жена-экстрасенс  сразу  все  знает).  У  него  не  какая-нибудь  интересная  любовь:  автор  не  сообщает  подробностей;  Агнес  чувствует,  что  у  мужа  было  много  случайных  связей.
Супруги  мирятся,  но  окончательно  -  лишь  тогда,  когда  Агнес  впервые  попадает  в  театр  и  на  премьеру  "Гамлета".  Сперва  она  в  ярости:  как  мог  ее  беспутный  муж  в  его  глупой  жестокости  позволить  какому-то  выдуманному  призраку  трепать  имя  ее  дорогого  сына,  любимое  имя...  Это  тот  момент,  когда  встречаются  трагедия  в  жизни  и  театральная  трагедия.  И  сперва  театральная  трагедия,  которую  назовут  великой,  проигрывает  жизни.  Спектакль  кажется  Агнес  страшным  надругательством.  Но  это  пред-финал  романа;  так  окончиться  не  может.  Увидев  на  сцене  юношу-актера,  удивительно  похожего  на  сына  (это  не  Ричард  Бербедж,  тот  был  старше),  Агнес  понимает:  муж  не  издевается  над  их  горем.  Он  предпочел  поменяться  с  сыном  местами:  самому  стать  призраком,  то  есть  мертвецом,  чтобы  дать  сыну  новую  жизнь.  Еще  не  угасшей  любви  она  позволяет  убедить  себя.  Супруги  встретились  снова.
"Счастливым"  такой  конец,  пожалуй,  не  назовешь.  Светлым  -  да.

Главный  литературный  прием

В  оправданно  амбициозном  романе  несколько  заметных  литературных  приемов.  Его  построение:  главы  о  прошлом,  приводящем  к  счастью,  чередуются  с  главами  о  настоящем,  приводящем  к  горю.  Рассказ  о  смерти  Гамнета  следует  сразу  за  рассказом  об  их  с  Джудит  рождении.  После  этого  повествование  движется  обычно  -  по  прямой  к  финалу.  Шекспировские  цитаты  -  без  них  не  хватало  бы  чего-то,  здесь  ожидаемого.  Цитаты  не  только  как  фразы,  но  и  как  сцены.  Любопытный  Гамнет  в  поисках  помощи  для  сестры  немного  отвлекается,  как  его  тезка  отвлекается  от  осуществления  мести.  Но  самый  интересный  литературный  прием  -  другой.
У  Шекспира  в  этом  романе  нет  имени.  То  есть,  его  ни  разу  не  называют  по  имени  так,  чтоб  читатель  это  слышал.  А  что,  уже  по  заглавию  не  понятно,  о  чьей  семье  будет  речь?  Шекспира  называют  по  его  роли  в  данный  момент  сюжета:  он  -  "учитель  латыни",  "сын",  "брат",  "муж",  "отец",  "актер".  (Может  быть,  объясняется  прием  той  практической  причиной,  что  автор  посвятила  роман  своему  мужу,  а  его  тоже  зовут  Уилл).

Две  мои  придирки  напоследок

Роман  тяжелый  и  сильный.  Анна-Агнес  в  нем  не  то,  что  "хороша"  -  она  величественна,  и  все  ее  недоброжелатели  должны  ей  поклониться.  Главное  не  то,  что  ее  изображают  по-новому,  -  главное,  что  читателя  побуждают  пережить  то,  что  пережила  она,  а  после  этого  уже  не  поворчишь  в  ее  адрес.  Мне,  однако,  стало  жаль  еще  и  версии  о  любви  ее  мужа  к  загадочной  роковой  женщине  ...  я  просто  к  ней  привыкла.  Когда  я  пыталась  что-то  придумывать  на  тот  же  сюжет  (по  мере  осведомленности  и  возможностей  фантазии),  у  меня  выходило  строго  наоборот:  после  смерти  сына  Шекспир  и  жена  должны  были  не  отвернуться  друг  от  друга,  а  помириться.  Хотя  бы  временно.  И  отмечает  это,  по  моему  мнению,  комедия  "Виндзорские  насмешницы".  Просто  так,  что  ли,  там  Форд  у  жены  прощения  просит?..
Если  хотеть  придираться  к  этому  роману,  я  могу  придумать  две  придирки.
Первая.  Если  жена  смотрела  "Гамлета"  так,  как  здесь  изображено,  без  предуведомления  и  досмотрела  до  конца,  она  могла  задать  мужу  ряд  очень  неудобных  вопросов.  Зачем  наш  сын  убивает?  Почему  ты  сделал  так,  что  он  притворяется  сумасшедшим?  На  что  намекает  образ  этой  королевы,  Гертруды  -  ты  что,  меня  представляешь  такой?  Неужели  ты  хотел  бы  такой  страшной  жизни  для  нашего  сына?  И  не  то,  чтобы  муж  на  эти  вопросы  не  мог  ответить,  -  просто  ему  было  бы  больно  отвечать,  так  же,  как  и  жене  спрашивать.
Вторая.  Шекспир  в  этом  романе  -  очень  хороший  мужчина,  который  любит  свою  семью.  Проблема  авторства  здесь  также  не  возникает.  Но  вряд  ли  этот  Шекспир  -  такой,  каким  он  здесь  изображен  -  писал  поэмы  с  посвящением  графу  Саутгемптону.  Как  вряд  ли  он  писал  и  эти  сонеты,  кроме  одного  юношеского,  жене  посвященного.  Разве  что  он  писал  это  всецело  на  заказ,  во  что  одни  исследователи  верят,  но  другие  сопротивляются.  У  него  в  биографии  не  могло  быть  никаких  Саутгемптонов  и  никаких  "смуглых  леди",  Эмилий  или  других.  Маловероятно,  чтобы  он  также  написал  "Укрощение  строптивой",  те  места  в  "Комедии  ошибок",  где  упрекают  ревнивую  жену,  "Венецианского  купца",  "Отелло",  "Антония  и  Клеопатру".  А  также  все  те  фрагменты  в  его  произведениях,  из  которых  делают  выводы  о  неудовлетворенности  семейной  жизнью:  "стал  я  -  увы!  -  женат"  и  вроде  того  (хотя  из  них  совсем  не  следует,  что  жена  непременно  того  заслуживала).
В  общем,  Шекспир  и  его  жена  (или  Агнес  и  ее  муж)  в  этом  романе,  наверное,  все  же  больше  такие,  какими  хотелось  бы,  чтобы  они  были.  Но  хотелось  бы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002377
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.01.2024


THE DAFFODILS BY WILLIAM WORDSWORTH. Перевод

Еще  один.  :-)

Перевод  сделан  на  первом  курсе.  Поэтому  нарушена  форма  оригинала.



Оригинал:

THE  DAFFODILS
BY  WILLIAM  WORDSWORTH

I  wandered  lonely  as  a  cloud
That  floats  on  high  o'er  vales  and  hills,
When  all  at  once  I  saw  a  crowd,
A  host,  of  golden  daffodils;
Beside  the  lake,  beneath  the  trees,
Fluttering  and  dancing  in  the  breeze.

Continuous  as  the  stars  that  shine
And  twinkle  on  the  milky  way,
They  stretched  in  never-ending  line
Along  the  margin  of  a  bay:
Ten  thousand  saw  I  at  a  glance,
Tossing  their  heads  in  sprightly  dance.

The  waves  beside  them  danced;  but  they
Out-did  the  sparkling  waves  in  glee:
A  poet  could  not  but  be  gay,
In  such  a  jocund  company:
I  gazed—and  gazed—but  little  thought
What  wealth  the  show  to  me  had  brought:

For  oft,  when  on  my  couch  I  lie
In  vacant  or  in  pensive  mood,
They  flash  upon  that  inward  eye
Which  is  the  bliss  of  solitude;
And  then  my  heart  with  pleasure  fills,
And  dances  with  the  daffodils.

Мой  перевод:

Нарциссы

Из  Вильяма  Вордсворта

Я  в  одиночестве  блуждал  –
Как  туча  в  небесах  пустых  –
И  вот  внезапно  увидал
Толпу  нарциссов  золотых.
Под  деревом  на  берегу
Они  плясали  на  ветру.

Во  мраке  ночи  развернулась
Мерцающая  звезд  чреда  –
Так  без  предела  протянулась
У  края  вод  цветов  гряда.
И  тысячи  головок  трепетали  –
Цветы  друг  друга  в  танец  увлекали.

Блестели  рядом  волны  хороводом  –
Но  было  волнам  с  ними  не  сравниться!
Поэт  в  таком  собрании  веселом
И  сам  не  мог  душой  не  веселиться.
И  все  смотрел  я,  но  не  понимал,
Что  настоящий  клад  здесь  отыскал…

Теперь,  когда  один  часами
Мечтаю  я  или  грущу,
Бывает,  что  перед  глазами
Они,  танцуя,  вдруг  сверкнут.
И  так  мне  радостно  их  вспоминать,
Как  будто  сам  пускаюсь  танцевать.

Перевод  осенью  1995  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002375
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.01.2024


Король Косарь и его невеста

(Стишок  на  тему  своей  любимой  любовной  сцены  в  шекспировской  пьесе)


Король  Косарь  и  его  невеста

—  Canst  thou  love  me?  —  I  cannot  tell.  (  —  Можешь  ли  ты  полюбить  меня?  —  Я  не  умею  сказать).

Shakespeare,  «Henry  V»

Замедлилась  перед  финалом  пьеса.
Король-солдат  и  девушка-принцесса.

Смущается  и  сдержанна  девица:
Неясно,  как  ей  принимать  его.
Известно  ей,  что  он  —  жестокий  рыцарь,
Точней  пока  не  видит  ничего.

Как  говорить  с  ней,  сам  жених  не  знает,
И  у  шута  он  речи  занимает.

Взамен  признаний,  пышных,  но  банальных,
Которых  ожидать  легко  могли,
Звучит  в  потоке  прибауток  складных:
«Ты  можешь  полюбить?  Прошу,  люби!»

Вы  отступили,  меч,  пожар  и  голод.
Есть  парень  —  рано  стар  и  снова  молод.

Здесь  нет  любви,  но  есть  ее  желанье,
Борьба  за  то,  что  еле  может  быть.
Он  мерой  в  жизнь  получит  воздаянье,
Когда  ее  не  убедит  простить.

А  если  речь  его  к  душе  допустит,
Такое  чудо  зло  войны  отпустит?

Но  вскорости  закроется  гробница,
Что  с  боя  взял,  придется  отдавать
И  за  прозрачной,  крепкой  стенкой  рыцарь
К  слуге  мать  сына  станет  ревновать.

04.11.2016

Автор  иллюстрации  -  Неnry  Yeames.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000097
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.12.2023


Король Косарь (Баллада о завоевании Франции Генрихом V)

Король  Косарь
(Баллада  о  завоевании  Франции  Генрихом  V)

Король  Гарри  слугу  посылает:
«Поезжайте,  друг,  через  море,
Отвезите  мой  привет  Карлу,
Славному  королю  французов.
Помнится,  он  дань  задолжал  нам,  –
Так  узнайте,  отчего  не  платит».

Пересек  посол  бурное  море,
Перед  Карлом  преклонил  колена:
«Государь  мой  Генрих  шлет  привет  вам,
Просит  он  напомнить  вам  о  дани».

«Твой  король  –  безусый  мальчишка.
Слышно,  в  голове  одни  забавы.
Моя  дань  ему  –  мячи  для  ракеток:
Пусть  играет,  а  меня  не  тревожит».

Повернул  посол  в  путь  обратный,
Дань  привез  он  королю  Гарри:
«Вот  ответ  короля  французов,
Брат  ваш  хочет  быть  с  вами  в  ссоре».

«Вот  как!  Собирайте  мое  войско:
Мы  проучим  короля  Карла.
Собирайте  удалых,  крепких;
Холостых  берите,  бессемейных.

Пусть  меня  вдова  не  проклинает,
Сирота  об  отце  не  горюет  –
Будет  нам  в  походе  удача!»

На  чужой  земле  пришлось  жарко:
Били  нас  нещадно  французы.
Но  и  мы  ответили  славно,
Пусть  английские  луки  запомнят!

В  молодецкую  игру  мы  сыграли:
В  поле  мы  сошлись  с  французским  войском.
Уложили  насмерть  десять  тысяч,
А  живые  тыл  нам  показали.

Подошли  мы  к  самому  Парижу  –
Дрогнули  парижские  ворота,
И  сказал  государь  французов:
«Вот  король  Косарь  идет  за  данью!

Не  гневись!  Свое  ты  получишь,
Сверх  того  я  дам  тебе  подарок.
Лучший  из  цветов  страны  французской
Будет  пусть  в  венке  с  английской  розой!»

Очень  сжатый  пересказ  баллады  'King  Henry  Fifth's  Conquest  of  France'.  Баллада  отражает  легенду  о  событиях,  якобы  предшествовавших  вторжению  короля  Англии  Генриха  V  с  войском  во  Францию  и  его  неожиданной  победе  в  битве  при  Азинкуре  25  октября  1415  г.  Современная  нам  историческая  наука  чаще  всего  подвергает  легенду  сомнению  (мотив  оскорбительного  подарка  заимствован,  по-видимому,  из  преданий  об  Александре  Македонском),  но  легенда,  тем  не  менее,  оказала  влияние  на  восприятие  истории  и  была  отражена  в  художественных  произведениях  (самое  известное  –  пьеса  Шекспира  «Генрих  V»).

Лучший  из  цветов  страны  французской  –  намек  на  последующий  брак  Генриха  V  и  французской  принцессы,  красавицы  Екатерины  де  Валуа  (1420  г.).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000094
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.12.2023


Love's a Bee, and Bees Have Stings. Перевод

Еще  один  мой  перевод  старинного  английского  стихотворения,  по-видимому,  ставшего  словами  песни.
Чем  мне  нравится  эта  песенка:  вроде  бы  куртуазная  лирика,  но  можно  себе  представить  и  нечто  другое.  Кто-то,  кому  не  очень  повезло  в  любви,  утешается  шуткой.
Источник  текста  оригинала:  Elizabethan  Poetry:  An  Anthology  (Dover  Thrift  Editions),  edited  by  Bob  Blaisdell,  2005.
Стихи  неизвестного  автора  второй  половины  XVI  века.

Love's  a  Bee,  and  Bees  Have  Stings

Once  I  thought,  but  falsely  thought
Cupid  all  delight  had  brought,
And  that  love  had  been  a  treasure,
And  a  palace  full  of  pleasure,
But  alas!  too  soon  I  prove,
Nothing  is  so  sour  as  love.
That  for  sorrow  my  muse  sings,
Love's  a  bee,  and  bees  have  stings.

When  I  thought  I  had  obtained
That  dear  solace,  which  If  gained
Should  have  caused  all  joy  to  spring,
Viewed,  I  found  it  no  such  thing:
But  instead  of  sweet  desires,
Found  a  rose  hemmed  in  with  briars;
That  for  sorrow  my  muse  sings,
Love's  a  bee,  and  bees  have  stings.

Wonted  pleasant  life  adieu,
Love  hath  changed  thee  for  a  new:
New  indeed,  and  sour  I  prove  it,
Yet  I  cannot  choose  but  love  it;
And  as  if  it  were  delight,
I  pursue  it  day  and  night
That  for  sorrow  my  muse  sings,
I  love  bees,  though  bees  have  stings.

Мой  перевод:

Мне  казалось  -  зря  казалось,  -
Что  любовь  -  одна  лишь  радость:
Клад  покажет  драгоценный,
Уведет  в  чертог  волшебный...
Вот  прозрение  мое:
Это  горькое  питье.
Песней  пускай  моя  жалоба  станет:
Пчелка  -  любовь,  а  пчелки  ведь  жалят  ...

Вот  как  будто  нет  препятствий,
Тот  приют  открыт  прекрасный,
Где  забудется,  как  плачут,  -
На  поверку  все  иначе  ...
Роза,  госпожа  цветов,
Стражу  держит  из  шипов.
Песней  пускай  моя  жалоба  станет:
Пчелка  -  любовь,  а  пчелки  ведь  жалят  ...

Что  ж,  прощай,  душевный  мир  мой,
Ты  любви  разрушен  силой  ...
Ты  разрушен,  это  знаю  -
Но  ее  не  оставляю.
Будто  только  радость  в  ней,
Все  служу  любви  моей.
Песней  пускай  моя  жалоба  станет:
Пчелку  люблю,  хоть  пчелки  и  жалят  ...

Перевод  02.07.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999040
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.11.2023


Love's a Bee, and Bees Have Stings. Переклад

Ще  один  мій  переклад  старовинного  англійського  вірша,  який,  видимо,  став  словами  пісні.

Джерело  тексту  оригіналу:  Elizabethan  Poetry:  An  Anthology  (Dover  Thrift  Editions),  edited  by  Bob  Blaisdell,  2005.

Вірш  невідомого  автора  другої  половини  XVI  ст.

Оригінал:

Love's  a  Bee,  and  Bees  Have  Stings

Once  I  thought,  but  falsely  thought
Cupid  all  delight  had  brought,
And  that  love  had  been  a  treasure,
And  a  palace  full  of  pleasure,
But  alas!  too  soon  I  prove,
Nothing  is  so  sour  as  love.
That  for  sorrow  my  muse  sings,
Love's  a  bee,  and  bees  have  stings.

When  I  thought  I  had  obtained
That  dear  solace,  which  If  gained
Should  have  caused  all  joy  to  spring,
Viewed,  I  found  it  no  such  thing:
But  instead  of  sweet  desires,
Found  a  rose  hemmed  in  with  briars;
That  for  sorrow  my  muse  sings,
Love's  a  bee,  and  bees  have  stings.

Wonted  pleasant  life  adieu,
Love  hath  changed  thee  for  a  new:
New  indeed,  and  sour  I  prove  it,
Yet  I  cannot  choose  but  love  it;
And  as  if  it  were  delight,
I  pursue  it  day  and  night
That  for  sorrow  my  muse  sings,
I  love  bees,  though  bees  have  stings.


Мій  переклад:


Був  мій  погляд  помилковий,
Що  кохання  -  це  чудово.
Що  скарбниця  це  розкішна,
Дім,  де  гостя  приймуть  втішно...
З'ясувалося  таке:
Це,  на  жаль,  питво  гірке  ...
Хай  мої  скарги  піснею  стануть:
Бджілка  -  кохання,  як  бджоли  і  жалить  ...

Щастя,  марилось,  ось  зараз:
Перепон  вже  не  зосталось,
І  порину  у  відраду  ...
Ні,  зрадлива  ця  принада!
На  троянду  я  дивлюсь,
Та  без  болю  не  торкнусь  ...
Хай  мої  скарги  піснею  стануть:
Бджілка  -  кохання,  як  бджоли  і  жалить  ...

Прощавай,  життя  звичайне  -
Спокій  зник  через  кохання  ...
Що  лихе  воно,  вже  знаю  -
Та  покірно  все  ж  кохаю.
Догоджаю  все  одно,
Ніби  справді  рай  воно.
Хай  мої  скарги  піснею  стануть:
Бджілку  кохаю,  хоч  бджілка  і  жалить  ...

Переклад  02-03.07.2020.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2023


Sir Philip Sidney. The Bargain. Два варианта перевода

Оригинал:

Sir  Philip  Sidney  (1554  -  1586)

The  Bargain

My  true  love  hath  my  heart,  and  I  have  his,
By  just  exchange  one  for  another  given;
I  hold  his  dear,  and  mine  he  cannot  miss,
There  never  was  a  better  bargain  driven:
My  true  love  hath  my  heart,  and  I  have  his.
His  heart  in  me  keeps  him  and  me  in  one,
My  heart  in  him  his  thoughts  and  senses  guides;
He  loves  my  heart,  for  once  it  was  his  own,
I  cherish  his  because  in  me  it  bides:
My  true  love  hath  my  heart,  and  I  have  his.


Мой  перевод  в  виде  частушки:

С  милым  другом  сговорились,
Сговорились,  обменялись;
Взял  себе  мое  сердечко,
Мне  свое  дал  во  владенье.
Славно  с  милым  сговорились.

Дорог  мне  его  подарок  –
Оберег  от  злой  разлуки.
Дорог  мой  ему  подарок  –
От  лихой  беды  защита.
Нету  лучше  договора.


Еще  один  мой  вариант  перевода:

Сэр  Филип  Сидни  (1554  -  1586)


Сделка

Владею  сердцем  друга  я,  а  он  -  моим:
Договорившись,  обменялись  честно.
Его  я  сердцем  дорожу,  а  он  -  моим,
И  лучшей  сделки  миру  не  известно.
Владею  сердцем  друга,  он  -  моим.

Его  со  мною  сердце,  значит,  мы  -  одно,
Мое  -  и  дел,  и  дум  его  водитель;
Мое  лелеет  сердце  вместо  своего:
Оно  -  в  груди  моей  любимый  житель.
Владею  сердцем  друга,  он  -  моим.

Перевод  19.08.2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998925
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.11.2023


Sir Philip Sidney. The Bargain. Переклад

Оригінал:

Sir  Philip  Sidney  (1554  -  1586)

The  Bargain

My  true  love  hath  my  heart,  and  I  have  his,
By  just  exchange  one  for  another  given;
I  hold  his  dear,  and  mine  he  cannot  miss,
There  never  was  a  better  bargain  driven:
My  true  love  hath  my  heart,  and  I  have  his.
His  heart  in  me  keeps  him  and  me  in  one,
My  heart  in  him  his  thoughts  and  senses  guides;
He  loves  my  heart,  for  once  it  was  his  own,
I  cherish  his  because  in  me  it  bides:
My  true  love  hath  my  heart,  and  I  have  his.

Мій  український  переклад:

Сер  Філіп  Сідні  (1554  -  1586)

Обмін

Серце  милого  я  маю,  він  -  моє:
Одне  на  інше  чесно  обміняли.
Cерце  милого  пильную,  він  -  моє:
Угоди  кращої  іще  не  знали.
Серце  милого  я  маю,  він  -  моє.

Любе  серце  в  мене  -  в'яже  нас  в  одне,
І  служить  любому  моє  дороговказом.
Він  моє  так  любить  серце,  як  своє,
Його  я  серце  бережу  -  щоб  бути  разом.
Серце  милого  я  маю,  він  -  моє.

Переклад  19.08.2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2023


April is in my mistress' face Переклад

Джерело  тексту  оригіналу:  Elizabethan  Poetry:  An  Anthology  (Dover  Thrift  Editions),  edited  by  Bob  Blaisdell,  2005.

Оригінал:

Text  of  a  Thomas  Morley’s  madrigal    (1557/1558  -  1602)

April  is  in  my  mistress'  face,
And  July  in  her  eyes  hath  place,
Within  her  bosom  is  September,
But  in  her  heart  a  cold  December.

Мій  переклад:

Текст  мадригалу  Томаса  Морлі    (1557/1558  -  1602)

На  обличчі  милої  —  ясний  квітень,  
Обпікає  її  погляд,  наче  липень,  
Перса  —  наче  версень  з  плодами,  
Та  у  серці  —  грудень  з  холодами.

Переклад  04.07.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2023


April is in my mistress' face. Перевод

Источник  текста  оригинала:  Elizabethan  Poetry:  An  Anthology  (Dover  Thrift  Editions),  edited  by  Bob  Blaisdell,  2005.

Оригинал:

April  is  in  my  mistress'  face,
And  July  in  her  eyes  hath  place,
Within  her  bosom  is  September,
But  in  her  heart  a  cold  December.


Мой  перевод:

Текст  мадригала  Томаса  Морли  (1557/1558  -  1602)

Апрель  в  чертах  ее  сияет,    
Июль  во  взгляде  обжигает,  
Грудь  —  как  сентябрь,  что  плод  приносит,  
Но  сердце  —  как  декабрь,  морозит.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998858
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.11.2023


The Agincourt Carol. Перевод

Это  старинная,  очень  старинная  английская  историческая  песня,  ее  задача  -  выражать  характер  эпохи  и  людей,  которые  ее  сложили.
The  Agincourt  Carol  -  "Песня  об  Азинкуре",  "Азинкурский  гимн"  -  английская  песня  XV  века,  прославляющая  один  из  знаменитых  эпизодов  Столетней  войны,  триумфальный  для  англичан,  но,  соответственно,  трагический  для  французов:  победу  англичан  над  французами  в  битве  при  Азинкуре  25  октября  1415  г.  Песня  выражает  английскую  и,  так  сказать,  официальную  или  же  наиболее  распространенную  (в  Англии)  точку  зрения;  снисхождение  к  противнику  в  песне  не  предполагается.  Написана  она,  по-видимому,  вскоре  после  битвы  и  еще  при  жизни  короля  Генриха  V  (умер  в  1422  г.)  Она  очень  знаменита  и,  как  документ  эпохи,  интересна.



The  Agincourt  Carol

Deo  gratias  Anglia  redde  pro  victoria!
[England,  give  thanks  to  God  for  victory!]

Owre  Kynge  went  forth  to  Normandy
With  grace  and  myght  of  chyvalry
Ther  God  for  hym  wrought  mervelusly;
Wherefore  Englonde  may  call  and  cry

Chorus

Deo  gratias!
Deo  gratias  Anglia  redde  pro  victoria!

He  sette  sege,  forsothe  to  say,
To  Harflu  towne  with  ryal  aray;
That  toune  he  wan  and  made  afray
That  Fraunce  shal  rewe  tyl  domesday.

Chorus

Then  went  hym  forth,  owre  king  comely,
In  Agincourt  feld  he  faught  manly;
Throw  grace  of  God  most  marvelsuly,
He  had  both  feld  and  victory.

Chorus

Ther  lordys,  erles  and  barone
Were  slayne  and  taken  and  that  full  soon,
Ans  summe  were  broght  into  Lundone
With  joye  and  blisse  and  gret  renone.

Chorus

Almighty  God  he  keep  owre  kynge,
His  peple,  and  alle  his  well-wyllynge,
And  give  them  grace  wythoute  endyng;
Then  may  we  call  and  savely  syng:

Chorus

Песня  о  деле  при  Азинкуре
(The  Agincourt  Carol)

Хвала  Господу  из  хвал!
Он  нам  победу  даровал!

Король  в  Нормандию  ходил,
С  собой  цвет  рыцарей  водил.
Чудесно  Бог  ему  помог,
Чтоб  англичанин  славить  мог:

Хвала  Господу!
За  победу,  Англия,  благодари!

Под  городом  Гарфлер  он  стал,
Его  с  войсками  осаждал,
С  такою  трепкой  город  взял,
Чтоб  до  Суда  враг  горевал.

Хвала  Господу!
За  победу,  Англия,  благодари!

Близ  Азинкура  в  поле  стал,
Там  бой  с  отвагой  принимал.
И  чудо  сам  Господь  послал,
Чтоб  он  в  тот  день  победу  взял.

Хвала  Господу!
За  победу,  Англия,  благодари!

Земли  французской  господа
Сдались  иль  полегли  тогда.
Иных  мы  в  Лондон  привезли  -
К  веселью  нашей  всей  земли.

Хвала  Господу!
За  победу,  Англия,  благодари!

Всевышний,  короля  храни,
Его  народ  не  обдели,
Нам  благодать  Свою  пошли,
Чтоб  петь  и  славить  мы  могли:

Хвала  Господу!
За  победу,  Англия,  благодари!

Перевод  26.08.  2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996992
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.10.2023


Dixie Wilson. The Mist and All. Перевод


Оригинал:

DIXIE  WILLSON

The  Mist  and  All

I  like  the  fall,  The  mist  and  all.
I  like  the  night  owl’s  lonely  call  –
And  wailing  sound  of  wind  around.

I  like  the  grey  November  day,
And  bare,  dead  boughs,
That  coldly  sway,  against  my  pane,
I  like  the  rain.

I  like  to  sit  and  laugh  at  it  –
‘And  tend  my  cozy  fire  a  bit,
I  like  the  fall,  The  mist  and  all.

Мой  перевод.  Памяти  моего  папы:  он  меня  этим  стихам  выучил.

Дикси  Уилсон

Туман  мысль  уносит

По  сердцу  мне  осень.  Туман  мысль  уносит,
Ночной  крик  совиный  –  довольства  причина,
Приятен,  как  друг,  вой  ветра  вокруг.

По  сердцу,  что  сказка,  день  серый  ноябрьский,
И  ветки  милы  –  хоть  голы,  мертвы.
В  окно  мое  бьются  –  и  звук  тот  хорош.
По  сердцу  мне  дождь.

Их  бранить  не  берусь:  сижу  да  смеюсь,
Огонь  разожгу  да  мечтам  предаюсь.
По  сердцу  мне  осень.  Туман  мысль  уносит.

Перевод  01.10.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995209
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.10.2023


Emily Matthews. Believe in Yourself. Перевод


Оригинал:


Emily  Matthews

Believe  in  Yourself

"Believe  in  yourself  -  in  the  power  you  have
to  control  your  own  life,  day  by  day,
Believe  in  the  strength  that  you  have  deep  inside,
and  your  faith  will  help  show  you  the  way.
Believe  in  tomorrow  and  what  it  will  bring.
Let  a  hopeful  heart  carry  you  through,
For  the  things  will  work  out  if  you  trust  and  believe
there's  no  limit  to  what  you  can  do."

Мой  перевод:

Эмили  Мэтьюз.

Верь  в  себя

Верь  в  себя;  верь,  не  меньше  других  ты  умен;
Верь,  что  сам  свою  жизнь  создаешь;
Верь:  пусть  с  виду  ты  слаб,  в  самом  деле  –  силен:
С  этой  верой  свой  срок  проживешь
Не  как  выйдет,  а  как  пожелаешь.

Верь,  что  завтра  успех  непременно  придет,
А  сегодня  –  не  вечность  страдать;
Сквозь  печали  надежда  к  удаче  ведет.
Если  истину  эту  понять,
Что  задумал  –  всегда  совершаешь.

Перевод:  осень  1995.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995163
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.10.2023


Henry Wadsworth Longfellow. The Rainy Day. Перевод

Оригинал:


The  Rainy  Day
by
Henry  Wadsworth  Longfellow

The  day  is  cold,  and  dark,  and  dreary;
It  rains,  and  the  wind  is  never  weary;
The  vine  still  clings  to  the  mouldering  wall,
But  at  every  gust  the  dead  leaves  fall,
And  the  day  is  dark  and  dreary.

My  life  is  cold,  and  dark,  and  dreary;
It  rains,  and  the  wind  is  never  weary;
My  thoughts  still  cling  to  the  mouldering  Past,
But  the  hopes  of  youth  fall  thick  in  the  blast,
And  the  days  are  dark  and  dreary.

Be  still,  sad  heart!  and  cease  repining;
Behind  the  clouds  is  the  sun  still  shining;
Thy  fate  is  the  common  fate  of  all,
Into  each  life  some  rain  must  fall,
Some  days  must  be  dark  and  dreary.

Мой  перевод  на  первом  курсе:

Г.В.  Лонгфелло

Дождливый  день

День  сегодня  холодный,  унылый  и  хмурый.
Хлещет  дождь  без  конца,  стонет  ветер  понуро.
Еще  держится  плющ  на  замшелой  стене,
Но  немало  уж  листьев  гниет  на  земле
В  день  осенний,  унылый  и  хмурый.

Редко  жизнь  светом  солнца  меня  веселит,
И,  отчаявшись,  тусклым  я  прошлым  живу,
Но  надежды  отцветшие  вихрь  не  щадит  –
Облетают  они,  как  листва  на  траву.
Каждый  день  мой  –  унылый  и  хмурый.

Но  крепись!  Не  печалься  о  доле  своей:
Ведь  не  хуже  она  прочих  судеб  людей.
После  ночи  тем  радостней  утро.
Потому  в  жизни  каждой,  не  только  в  твоей,
Есть  всегда,  кроме  теплых  и  солнечных  дней,
День  холодный,  унылый  и  хмурый.

Перевод  осенью  1995  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995161
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.10.2023


Навіщо вчити міжнародне право (жартівливий сонет)

Навіщо  вчити  міжнародне  право

(жартівливий  сонет)

Воно  над  міру  завжди  лицемірне
 (Хтось  прийме  це,  а  хтось  бажав  би  змін).  
Ним  легко  грається  господар  сильний,  
Коли  про  спільне  благо  мовить  він.  

Його  теорія  –  рясні  питання,  
Незгода  відповідей  запальна.  
На  практиці,  ти  взнав  найменування
Його  –  і  чуєш,  що  його  нема.

За  волю  безсоромність  видається
Ним,  і  лягає  стриманість  на  дно.  
Як  хтось,  що  захисник  його,  клянеться,  
Він,  мабуть,  що  порушує  його.

Та  виражений  в  нім  весь  світ  –  це  взнайте
Й,  до  речі,  обдурить  себе  не  дайте.

23.09.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2023


Зачем учить международное право (шуточный сонет)

Зачем  учить  международное  право

(шуточный  сонет)

Оно  сверх  всякой  меры  лицемерно
(Один  спокоен,  но  другой  бежит).  
Сильнейший  им  легко  играет,  верно,  
Когда  об  общем  благе  говорит.  

Теория  –  вопросов  сочетанье,  
Ответы  –  несогласья  торжество.  
На  практике,  узнав  его  названье,  
Услышите  вы  вскоре:  нет  его.  

Им  как  свободный  защищен  бесстыдник,  
А  сдержанный  смириться  принужден.  
Коль  кто  клянется,  что  его  защитник,  
Его,  должно  быть,  нарушает  он.  

Но  выражен  в  нем  целый  мир,  узнайте
И,  кстати,  обмануть  себя  не  дайте.
22.09.20023.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995103
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.09.2023


John Lydgate. A Praise of Peace. Перевод

Джон  Лидгейт.  Хвала  миру.  Перевод

Большое  стихотворение  английского  поэта  позднего  Средневековья  Джона  Лидгейта,  смысл  которого  -  в    прославлении  идеи  мира.

Источник  оригинала:  The  Minor  Poems  of  John  Lydgate.  Edited  fom  all  available  mss,  with  an  attempt  to  establish  a  Lydgate  Canon,  by  Henry  Noble  McCracken,  Ph.D.    President  of  Vassar  College.  Text  re-read  with  the  mss.  By  Merriam  Sherwood,  Ph.D.  Part  II.  Secular  Poems.  London:  Published  for  Early  English  Text  Society,  by  Humphrey  Milford,  Oxford  University  Press,  Amen  House,  E.C.  4,  1934.  С.785-791


Мой  перевод:

Джон  Лидгейт  (ок.  1370  -  ок.1451).

Хвала  миру

Милость  и  Истина  на  горе  повстречались,
Точно  ясное  солнце,  они  сияли;
Справедливость  и  мир  по  долам  прогулялись.
И  как  эти  сестры,  кого  веселье  не  оставляет,
Пусть  и  мы  пребудем:  пусть  не  ослабевает
То  согласье,  что  добродетельными  хранимо,
Государынь  примерных,  что  в  добрых  делах  едины  –
Милости  и  Истины,  Правосудья  и  Мира.


Милосердье  –  всему  основа,
Мир  –  им  начатому  завершенье.
Правый  суд  –  нет  благ  превыше  такого  –
Тот,  где  грозной  кары  меча  движенье
Сдержано  жезлом  рассужденья.
Их  сестра  –  Справедливость  –  неколебимо
Служит  как  посредник  решенью,
Чтоб  все  блага  обрели  радость  мира.


В  слове  Мир  –  Pax  –  собраны  три  буквы:
P  –  Приращенье,  Правитель  –  добавят;
A  –  Аккуратность,  с  какой  нам  встречаться  любо,
Ну  а  X  –  Христос,  Кого  каждый  славит,
Тот,  Кто  на  кресте,  как  все  люди  знают,
Когда  кровь  и  воду  освободило
Грехов  искупленье  наших,  нам  вручает
Счастье  быть  с  Ним  в  царстве  вечного  мира.

Внутренний  мир  в  сердцах  наступает,
Тот,  что  миром  совести  также  зовется;
Мир,  что  снаружи,  нас  отвращает
От  мирских  богатств,  с  ним  усердье  дается.
А  для  бедняка  мир  в  терпенье  найдется  –
Так  и  Диоген  явил  ума  силу.
Шлет  утраты  Бог  -  он  роптать  не  возьмется,
Был  доволен  и  средь  войны,  и  средь  мира.

Есть  и  мир,  что  зовут  миром  созерцанья,
Этот  мир  -  призванье  людей  превосходных,
Тех,  кто  одинок,  и  кто,  сострадая,
Руку  даст  нагим,  нищим  и  голодным,
Кто  постится,  молится,  веры  полон,
Бедных  посещает,  хранит  гонимых,
Кто  нищ  духом,  кто  будет  удостоен
Быть  с  Христом  вместе  в  царстве  вечного  мира.


Мир  –  государыня,  милости  дочь  дорогая,
Что  города  по  земле  сохраняет  в  покое
И  своевольным  бунта  не  позволяет.
Мир  королевства,  края,  что  славой  довольны,
Оберегает  от  наступленья  тревоги.
Так  и  философ  заметил,  Сократ  его  имя.
Дал  описание  он  добродетелям  многим
И  не  хвалил  ни  одной  из  них  более  мира.

Мир  –  добродетель  терпенья  и  перемены,
Та,  что  спокойно  соседей  спор  разрешает,
Кто  своеволен,  тех  усмирит  непременно,
Розы  среди  шипов  с  ней  произрастают,
Завоевателя  меч  благодаря  ей  ржавым  станет,
Труд  поэтов  –  ее  укрепленья  причина,
Мудрость  посланников  также  ее  защищает,
И  притупляют  копье  усилья  любви  и  мира.


Тот,  кто  всех  больше  ко  благу  мира  стремится,
Жить  хочет  свободным  от  клеветы  и  бесчестья,
Господа  Иисуса  должен  любить  и  страшиться:
Он  сохранит  от  стыда  и  в  несчастье  зовущим  ответит.
Так  принял  имя  свое  Иисус  в  Назарете,
Как  о  том  ангел  сказал,  как  объявил  он.
И  Гавриил    -  евангелист  это  отметил  –
Лучшую  новость  принес  для  утверждения  мира.

Новости  радуясь  этой,  ангелы  пели
В  воздухе,  благочестье  так  выражая,
Gloria  in  excelsis  –  в  ответ  на  Царя  явленье.
Также  и  те  три  царя,  что  звезду  увидали,
Ясную  столь,  столь  прекрасное  в  небе  сиянье,
Шли  за  звездой,  в  Вифлееме  их  путь  завершила.
Путь  от  отчаянья  был,  но  пришло  с  ним  прощанье,
Как  увидали  в  бедном  жилище  они  Царя  Мира.



Была  звезда  Рождества  над  тем  укрытьем  холодным,
Где  Царица  Небесная  рожала  в  бедности  Сына
И  где  были  семь  дочерей  Духа  Святого,
Ей,  деве  и  матери,  они  служили,
Пред  чьим  лицом  они  поклоны  творили,
Пели  Laudes  Deo  пастухи,  страх  отринув,
Пали  они  наземь,  согнули  спины,
И  их  песни  припев  был  во  имя  мира.

Из  семи  дочерей  Духа  Святого
Милосердие  жарко  любовью  горело,
И  ради  блага,  настолько  ему  дорогого,
Размышленья  его  возносились  к  небу.
О  сестре  другой  теперь,  то  –  Терпенье.
Многое  старанье  оно  приложило,
Больше  всех  сестер  семи  оно  радело
О  том,  чтоб  народы  спорящие  вернуть  к  миру.


Радость  Духа  средь  всех  обид  наступала,
Ведь  Христос  средь  сестер  ее  тогда  явился.
Радуясь,  песнь  новую  она  начинала,
Gaudete  in  Domino,  что  в  яслях  родился,
Новым  чудом  тогда  Вифлеем  озарился.
Царь  Давид  здесь,  пророк  наибольшей  силы,
Будет  в  Иерусалиме,  где  престол  воздвигся,
Он,  как  царь  царей,  наречен  Государем  Мира.


Меж  семью  сестрами  нет  несогласья,
Главная  в  их  собранье  –  Смиренье,
Прозорливость  –  ей  малым  удовлетворяться,
Бедность  радостная  –  всех  сестер  скромнее.
Доброта  –  согласью  их  нет  нарушенья,
Так  как  ими  она  руководила,
Главных  добродетелей  объединенье,
Что  бы  ни  творили  они,  все  –  для  мира.

Сестры  все,  терпеливы,  миролюбивы,
Как  их  госпожа  –  ее  милость,  краса  без  изъяна,  -
Именем  Мария,  сколь  возможно  было,
Всеми  добродетелями  обладала.
Царица  Небес  в  простом  доме  лежала,
В  бедном  хлеву,  средь  животных,  чья  груба  сила,
Подле  вола,  осла,  -  знать  Ему  не  служила-
Только  в  яслях  скромных  лежал  Царь  Мира.

При  Христа  рожденье  –  скажу  я  далее  –
Мир  пришел,  почти  когда  полночь  темнела.
При  императоре  Октавиане,
Когда  на  восток  Сивилла  глядела,
И  алтарь  в  сиянье  она  узрела,
Несравненной  красы,  Ara  Celi  ему  имя.
Императрица  прекрасная  там  сидела,
С  младенцем  в  руках,  Властелином  Мира.

Этот  мир  милосердия  тогда  долго  продлился  –
Три  царя  появились,  ведомы  звездою,  -
Покуда  Ирод,  злобный  царь,  не  решился
На  Иисуса-младенца  пойти  войною.
И  послал  он  солдат  своих  –  войское  злое  –
Чтобы  оно  младенцев  невинных  убило.
Свершить  в  Вифлееме  велел  тиран  дело  дурное
Против  царя,  что  зовется  Властителем  Мира.

Этот  Ирод  –  тиран,  исполнен  гордыни,
Злом  одержим,  в  самомнении,  с  сердцем  жестоким,
Приказал,  чтоб  по  всем  городам,  по  соседству  что  были,
Всех  младенцев  убили  –  зол  на  Христа  настолько.
Жалости  стоит  Рахиль  –  плакала,  не  умолкла,
Видя,  как  войско  милости  не  явило
И  убивало  детей  Израиля  –  горько
Было  ради  него,  Властелина  Мира.

Есть  и  примеры  других  –  жалеть  их  случилось.
Было  у  лживых  тиранов  отмщенья  желанье,
Каин  Авеля  умертвил  за  его  справедливость,
И  Исмаила,  и  Исаака  страданье,
Также  Исав  предался  однажды  рыданью:
Ведь  Иакова  в  день  тот  удача  настигла
Из-за  Ревекки.  И  противостоянье
Было  меж  братьями  –  до  заключения  мира.

И  в  “Откровенье”  святой  Иоанн  нам  поведал,
Евангелист  отметил  то,  средь  иного,
Как  он  видел:  с  мечом  острым  в  руке  всадник  ехал,
Cмел  и  горд,  оседлав  жеребца  молодого,
Рыжего,  и  торопился  он  много,
Мстительного  и  безрассудного  вида.
Власть  была  вручена  –  на  века  о  том  слово  -
Войны  ему  начинать  и  лишить  землю  мира.

Меч  его  был  в  крови  из-за  битв  смертельных,
Между  войсками  греков  и  городом  Троей,
Cтоль  знаменитых  повсюду,  жестоких  безмерно;
Также  в  крови  он  был  из-за  Фив  сожженных,
Из-за  того,  что  Александром  Дарий  сражен  был,
В  Персии,  в  Мидии  счастье  ему  изменило;
Из-за  павлиньей  гордыни,  французам  угодной,
Вызванной  войнами,  что  столь  враждебны  для  мира.

Были  в  другие  века  и  войны  другие
Вслед  за  Иерусалимом  и  Вавилоном,
Войны  между  Карфагеном  и  Римом,
Между  знаменитейшим  Сципионом
И  Ганнибалом,  воителем  гордым  -
Стены  Рима  разбил,  гневом  одержимый,
После  принял  яд,  так  себя  убил  он.
С  гневом  воина  он  не  мог  жить  для  мира.

Войны  всегда  страшны,  добродетель  мира  прекрасна,
Полон  злобы  раздор,  а  мир  –  дочь  веселья.
Было  в  правление  Карла:  кровь  проливали  всечасно,
Да  устроит  Господь  мира  заключенье!
Войны  бедность  несут,  мир  же  –  обогащенье.
Ведь  примирившихся  пара  больше  бы  получила,
И  без  притворства,  подлога,  недоброго  измененья,
Когда  б  нам  Господь  Иисус  Христос  послал  благо  мира.

Генрих  Пятый,  король,  был  витязем  славным.
И  отвагу  явить,  и  благородство  умея,
Не  избегал  он  труда  защищать  свое  право,
На  трон  французский  и  на  нормандскую  землю.
Умер  в  походе  –  и  нами  смерть  овладеет.
Боже,  даруй  нам,  после  его  кончины,
Милость  свою  –  наши  страны  любя  и  жалея!
Пусть  будем  жить  мы  среди  совершенного  мира!

Мир  принесло  нам  всем  Рождество  Христово,
Пели  о  мире  ангелы  в  Вифлееме,
Из  милосердья,  чтоб  нам  даровать  свободу,
Принял  Христос  в  Иерусалиме  мученья.
День  потемнел  тогда,  солнце  само  помрачнело.
Был  на  кресте  разбойник  –  вход  в  рай  получил  он.
Что  же,  счастливых  календ  –  христианским  землям,
Каждой!  Пусть  будем  мы  жить  средь  вечного  мира!

Ясно  сказал  Лидгейт.

Перевод  23.07.2023  –  28.09.2023

Примечания  переводчицы:

Милость  и  Истина  на  горе  повстречались  –  отсылка  к  Библии:  “Милость  и  истина  сретятся,  правда  и  мир  облобызаются”    (Псалтирь  84:11,  Синодальный  перевод).
Pax  –  буквально  “P  –  для  проницательного  Благоразумия  (Prudence),  A  для  Приращения  (Augmentum)  и  большего  Авторитета  (Auctorite),  Х  –  для  Христа,  наиболее  достойного  почитания”.

Gloria  in  excelsis  –  слава  в  Вышних  (Богу).

Laudes  Deo  –  Слава  Богу

Gaudete  in  Domino  –  Радуйтесь  в  Господе

Ara  Celi  –  Алтарь  Неба

Каин  Авеля  умертвил  за  его  справедливость  –  перечисляются  библейскией  персонажи:  Каин  и  Авель,  сыновья  Адама  и  Евы,  Исмаил  –  сын  Авраама  от  наложницы  Агари,  прародитель  арабского  народа;  Исаак  –  сын  Авраама  от  Сарры,  едва  не  принесенный  им  в  жертву;  Исав  –  старший  сын  Исаака,  уступивший  право  первородства  и  отцовское  благословение  брату  Иакову  из-за  хитрости  их  матери  Ревекки.

C  мечом  острым  в  руке  всадник  ехал  –  отсылка  к  “Откровению”  Иоанна  Богослова:  “И  вышел  другой  конь,  рыжий;  и  сидящему  на  нем  дано  взять  мир  с  земли,  и  чтобы  убивали  друг  друга;  и  дан  ему  большой  меч.  (“Откровение”  Иоанна  Богослова,  4:6).”

Из-за  того,  что  Александром  Дарий  сражен  был  –  Дарий  III,  персидский  царь,  побежденный  Александром  Македонским.

Было  в  правление  Карла  –  короля  Франции  Карла  VI  (1368-1422).

Да  устроит  Господь  мира  заключенье!  –  буквально:  “Боже,  пошли  нам  мир  между  Англией  и  Францией!”.

Мир  же  –  обогащенье  –  буквально  –  изобилие.

Генрих  Пятый  –  король  Англии  Генрих  V  (1386/1387-1422),  герой  Столетней  войны.  Скончался  во  Франции,  в  Венсеннском  замке  31  августа  1422  г.

Был  на  кресте  разбойник  –  вход  в  рай  получил  он  –  один  из  разбойников,  распятых  вместе  с  Христом.





Оригинал  (приводится  без  примечаний  на  полях):

John  Lydgate.

A  Praise  of  Peace

Mercy  and  Trouthe  mette  on  an  hih  mounteyn,
Brith  as  the  sonne  with  his  beemys  cleer
Pees  and  Iusticia  walkyng  on  the  pleyn,
And  with  foure  sustryn  moost  goodly  of  the  cheer,
List  nat  departe,  nor  severe  in  no  maneer,
Of  oon  accord  by  vertuous  encrees,
Ioyned  in  Charite,  pryncesses  moost  enteer,
Mercy  and  Trouthe,  Rightwisnesse  and  Pees.

Misericordia,  ground  and  original
Of  this  processe  Pax  is  conclusioun
Rihtwisnesse,  of  vertues  principal
The  swerd  to  modefye  of  execucioun
With  a  sceptre  of  discrecion,
The  sustir  Equitas  wil  put  hir  silf  i  prees
Which  with  hir  noble  mediacioun
Sette  alle  vertues  in  quiete  and  in  pees.


In  this  woord  Pax,  there  be  lettrys  thre,
P  set  to-forn  for  polityk  Prudence,
A  for  Augmentum,  and  moore  Auctoritie,
X  for  Xpus  moost  digne  of  reverence,
Which  on  a  cros,  by  inortal  violence
With  blood  and  watir  wrot  by  relees
Of  our  trespacys,  and  for  ful  confidence
With  hym  to  regne  in  his  eternal  pees,


An  inward  pees  ther  is  eek  of  the  herte,
Which  callid  is  a  pees  of  conscience,
A  pees  set  outward,  which  that  doth  averte
To  wordly  tresours  with  to  gret  dilligence;
Glad  pees  in  pouert,  groundid  on  pacience,
Professyd  to  which  was  Diogenees,
Which  gruchyd  nevir  for  noon  indigence
Such  as  God  sent,  content  in  werre  and  pees.

Thereis  also  a  pees  contemplatif
Of  parfiht  men  in  their  professioun,
As  som  thatbleede  a  solitary  life
In  fastyng,  praying,  and  devout  orisoun
Visite  the  poore,and  of  compasioun
Nakyd  and  needy,  and  hungry  socourlees,
And  poore  in  spirit,  which  shal  haue  ther  guerdoun
Wiith  Christ  to  regne  in  his  eternal  pees.

Pees  is  a  princess,  douhtir  to  Charite,
Kepyng  in  reste  cites  and  roial  touns,
Folk  that  be  froward,  set  in  tranquylite,
Monarchies  and  famous  regiouns,
Pees  preseruyth  them  from  divesiouns,
As  seith  the  phlosophre,  callid  Socratees,
A-mong  alle  vertues  making  a  discripcioun
He  moost  comendith  this  vertu  callid  pees.


 Pees  is  a  vertu  pascient  and  tretable,
Set  in  quyet  discoord  of  neihbours,
Froward  cheerys  pees  makith  amyable,
Of  thorny  roseers  pees  gradrith  out  the  flours,
Makith  the  swerd  to  ruste  of  conquerours
Provided  by  poeetys,  nat  slouh  nor  relees,
And  mediacioun  of  wise  enbassitours,
The  spere,  maad  blont,  brouht  in  love  and  pees.


And  who  that  list  plente  of  pees  possede,
Live  in  quyete  fro  sclaundre  and  diffame,
Our  Lord  Ihesus  he  muste  love  and  drede,
Which  shal  preserve  hym  fro  wordly  trouble  &  shame,
This  woord  Ihesus  in  Nazareth  took  his  name,
Brouht    by  an  angil,  which  put  hym  silf  in  prees,
Whan  Gabriel  cam,  the  gospeeler  seith  the  same,
Brouht  gladdest  tydynges  pat  evir  was  of  pees.


And  in  reioisshyng  of  this  glad  tydyng
Angelis  song  devoutly  in  the  ayr
Gloria  in  excelsis  at  comyng  of  this  kyng,
And  thre  kynges  hauyng  ther  repayr
With  a  sterre  that  shoon  so  briht  and  fayr
Brouht  hem  to  Bedleem,  a  place  that  they  chees,
Of  ther  viage  brouht  out  of  dispayr,
Wher,  poorly  loggyd,  they  fond  the  kyng  of  pees.

Briht  was  the  sterre  ovir  the  dongoun  moost
Where  the  Heuenly  Queen  lay  poorly  in  iesyne,
With  the  seven  douhtern  of  the  Hooly  Goost
On  hire  awaytyng,  moodir  and  virgine,
Tofore  whos  face  lowly  they  did  enclyne,
Song  Laudes  Deo  pastores  doutlees,
Fyl  doun  to  ground,  bowyd  bak  and  chyne,
And  of  ther  song  the  refreit  was  of  pees.

Of  these  seven  douhtren  of  the  Hooly  Goost,
Caritas  in  love  brente  birth  as  levene,
And  for  bicausethat  she  lovyd  moost,
Hir  contemplacioun,  raught  vp  to  the  heuene.
The  next  sustir  in  ordre,  as  I  can  nevene,
Was  Pacience,  which  put  hir  silf  in  prees,
And  moost  was  besy  ofalle  the  sustryn  sevene
Folk  at  discoord  to  settyn  hem  in  pees.

Gaudium  in  Spiritu  to  reiosshe  euery  wrong,
For  Cristes  comyng  among  her  sustrys  alle,
With  a  glad  spirit  this  was  hir  newe  song,
Gaudete  inDomino,  born  in  an  oxis  stalle,
A  newe  myracle  in  Bedleem  is  now  falle,
Kyng  Dauid-is  heir  mong  prophetis  perlees,
Shal  at  Ierusalem  in  that  royal  halle
As  lord  of  lordys  callyd  souereyn  lord  of  pees.


In  thes  seven  sustryn  was  no  divisioun
Cheef  of  ther  consayl  wac  Humylitas,
Content  of  ther  consayl  wac  Humylitas,
Content  with  litel  was  Discrecioun,
Moost  meke  of  alle  was  Leta  Paupertas,
Alle  of  accord,  cause  that  Benignitas
Set  governaunce,  that  none  was  reklees,
Of  cardinal  vertues  perfecta  societas,
What  evir  they  wrouhte,  concludid  vpon  pees.

Thes  sustryn  alle,  pacient  and  pesible,
Lyk  ther  princesse,  moost  fayr,  moost  gracious,
Callyd  Maria,as  ferre  as  was  posible
Fulfilled  with  vertues  she  was  moost  plentevous,
Queen  of  Hevene  lay  in  a  symple  hous,
A  poore  stable  mong  beestys  rewleless
An  oxe,  an  asse,  no  courseers  costious,
In  a  streiht  rakke  lay  there  the  Kyng  of  Pees.


At  Cristes  birthe,  as  I  reherse  can,
This  pees  cam  in  almoost  at  merk  mydnyht,
Tyme  of  thempyre  of  Octovian,
Whan  Sibile  cast  hir  look  vpriht
Toward  the  Orient,  and  sauth  anauhteer  bright
Callyd  Ara  Celi,  of  beaute  peerlees,
Theron  an  empresse,  moost  fayr  of  face  and  siht,
A  child  in  hir  armys,  called  cheef  Lord  of  Pees.


This  pees  of  grace  long  while  did  endure,
Tyme  that  iiji.  kynges  wer  conveyd  with  the  sterre,
Tyl  Herodes,  of  froward  aventure,
Geyn  Ihesus  by  malys  gan  a  werre,
Sent  his  knyhtes  both(e)  nyh  and  ferre,
Slouh  Innocentys,  of  malys  giltlees,
In  Bedleem  boundys  this  Tyraunt    lst  so  erre,
Ageyn  the  pynce  callyd  souereyn  Lord  of  Pees.


This  Herodis,  tiraunt  full  of  pryde,
In  his  malys  surquedous  and  cruel,
Thoruh  alle  the  citees  that  stood  there  be-syde,
Slouh  alle  the  childre,  geyn  Crist  he  was  so  fel;
Of  compassioun  moot  pitusly  Rachel
Wepte  whan  she  sauh  the  knyhtes  mercilees,
Slouh  so  hir  childre,  born  in  Israel,
For  his  sake  souereyn  Lord  of  Pees.


There  be  figures  dolorous  of  pite,
Of  fals  tyrauntes  vengable  to  do  wraak,
Caym  slouh  Abel  for  his  gret  equite,
Attwen  Ismael  was  stryff  and  Isaak,
Esaw  wolde  haue  founde  a  laak
Cause  that  Iacob  was  put  out  of  prees,
By  Rebecca  a  while  set  a-baak,
Atwen  the  brethre,  tyl  ther  wer  maad  a  pees.


The  Apocalips  remembryd  of  seyn  Iohn,
In  his  avisiouns  the  Ewangelist  took  heede,
With  a  sharp  swerd  he  sauh  ridyng  Oon,
Fers  and  proudly  vpon  a  poleyn  steede,
Of  colour  reed,  his  iourne  for  to  speede,
By  his  array  vengable  and  reklees,
Whos  power  was  bothe  in  lengthe  and  breede
To  make  werre  and  distroye  pees.

His  swerd  wex  bloody  in  the  mortal  werre,
Attween  Grekys  and  them  of  Troye  toun,
Gan  spreede  abrood,  bothe  nyh  and  ferre,
Thebes  aforn  brought  to  destruccioun,
Kyng  Alisaundre  put  Darye  doun,
In  Perce  and  Meede,  the  crowne  whan  he  chees,
Vowes  of  the  Pecok,  the  Frenssh  makith  mencioun,
Pryde  of  the  werrys  moost  contrary  vnto  pees.

Othir  werrys,  that  were  of  latter  age,
Afftir  Ierussaleem    and  gret  Babiloon,
Werrys  attween  Roome  and  Cartage
Of  thre  Scipiouns,  moost  souereyn  of  renoun,
RekneHanybal,  the  proude  champioun,
Brak  Rome  wallys,  furyous  and  reklees,
At  the  laste  stranglyd  with  poisoun,
Of  marcial  ire  koude  lyve  nevir  in  pees.

Al  werre  is  dreedful,  vertuous  pees  is  good,
Striff  is  hatful,  pees  douhtir  of  plesaunce,
In  Charlys  tyme  ther  was  shad  great  blood,
God  sende  vs  pees  twen  Ynglond  and  Fraunce;
Werre  causith  povert,  pees  causith  habundaunce,
And  attween  bothen  for  ther  moor  encrees,
Withoute  feynyng,  fraude,  or  varyaunce,
Twen  al  Cristene  Crist  Ihesus  send  vs  pees.

The  Fifte  Herry  preevyd  a  good  knyht,
By  his  prowesse  and  noble  chivalrye,
Sparyd  nat  to  pursue  his  riht,
His  title  of  Fraunce  and  of  Normandye,
Deyed  in  his  conquest,  and  we  shall  alle  dye,
God  graunt  vs  alle,  now  aftir    his  discees,
To  send  vs  grace  attweenn  ech  partye,
By  loue  and  charyte,  to  live  in  parfiht  pees:

Criste  cam  with  pees  at  his  Natiuite,
Pees  songe  of  angelis  for  gladnesse  in  Bedleem,
And  of  his  mercy  to  make  vs  alle  fre,
He  suffryd  deth  at  Ierusaleem,
The  day  wex  dirk,  the  sonne  lost  his  beem,
The  theef  to  Paradys  by  mercy  gani  n  prees,
Gladdest  kalendis  to  euery  Cristen  reem,
For  vs  to  come  to  evir-lastyng  pees.

       Explicit  quod  Lydgate.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994957
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.09.2023


Aemilia Lanyer. To the Ladie Anne, Countesse of Dorcet. Перевод


[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964442"]В  прошлый  раз[/url],  когда  я  приставала  в  переводческих  целях  к  госпоже  Эмилии  Бассано  Ланье,  она  вспоминала,  как  в  поместье  Кукем  составляла  компанию  своей  аристократической  покровительнице  леди  Маргарет  Расселл,  в  замужестве  Клиффорд,  графине  Камберленд,  и  ее  дочери  Анне  -  впоследствии  "прекрасной  Дорсет"  в  супружестве.  Эмильский  биограф  Сьюзан  Вудс  полагает,  что  наиболее  подходящей  ролью  для  Эмилии  в  их  хозяйстве  была  роль  прислуги  дворянского  звания  (a  gentlewoman  servant)  с  некоторыми  обязанностями  касательно  образования  Анны.  (Woods  S.  Lanyer.  A  Renaissance  Woman  Poet.  New  York,  Oxford:  Oxford  University  Press,  1999.  P.  30).  Дворянское  звание  полагалось  Эмилии  как  дочери  и  жене  придворных  музыкантов,  потому  что  у  придворных  музыкантов  был  титул  джентльмена  (там  же,  p.  21).
Стихотворение  "Описание  Кукема"  обращено  к  леди  Маргарет.  Ниже  следует  стихотворение,  обращенное  к  Анне.  Оно  -  среди  вошедших  в  сборник  Эмилии  'Salve  Deus  Rex  Judaeorum'  обращений  автора  к  нескольким  дамам,  потенциальным  покровительницам.  В  стихах  к  Анне,  графине  Дорсет,  автор  сообщает,  что  сборник  посвящен  ей.
Стихи  эти  с  очевидностью  -  религиозная  лирика,  а  кроме  того  -  выражение  восхищения  бывшей  воспитанницей,  которую  автор  призывает  посвятить  жизнь  добрым  делам.  Высказаны  также  элементы  социальной  критики.  По  мнению  Эмилии,  истинная  знатность  -  не  унаследованная,  а  лично  добрыми  делами  заслуженная.
Адресат  этих  стихов,  дочь  графини  Камберленд,  Анна  (1590–1676)  также  стала  тем,  что  называют  -  сильная  женщина,  и  писательницей.  Ей  пришлось  долго  бороться  за  свое  наследство,  и  в  ходе  этой  борьбы  леди  Анна  составила  родословные  семейств,  к  которым  принадлежали  ее  родители.  Она  стала  также  автором  известных  дневников.  Замужем  Анна  была  первым  браком  за  Ричардом  Сэквиллом,  третьим  графом  Дорсетом  (1589–1624),  а  вторым  –  за  Филипом  Гербертом,  четвертым  графом  Пембруком  (1584–1650).  Пембрук  был  младшим  сыном  знаменитой  поэтэссы  Мэри  Сидни,  но  этот  брак  Анны  был  неудачен.

Но  похоже,  что  Эмилия  верно  угадала  характер  своей  любимой  воспитанницы.  И  это,  конечно,  очень  хорошо.

Оригинал  длинный,  но  привожу  его  полностью.  Там  ближе  к  концу  есть  известный  образ.

Источник  оригинала:  Whitney  I.,  Sidney  M.,  Lanyer  AE.  Renaissance  Women  Poets.  Edited  by  Danielle  Clarke.  London:  Penguin  Books,  2000.

Оригинал:

Aemilia  Lanyer  (1569–1645)

To  the  Ladie  Anne,  Countesse  of  Dorcet

To  you  I  dedicate  this  worke  of  Grace,
This  frame  of  Glory  which  I  have  erected,
For  your  faire  mind  I  hold  the  fittest  place,
For  your  faire  mind  I  hold  the  fittest  place,
Where  virtue  should  be  setled  and  protected;
If  highest  thoughts  true  honor  do  imbrace,
And  holy  Wisdom  is  of  them  respected:
Then  in  this  Mirrour  let  your  faire  eyes  looke,
To  view  your  virtues  in  this  blessed  Booke.

Blest  by  our  Saviours  merits,  not  my  skil,
Which  I  acknowledge  to  be  very  small;
Yet  if  the  least  part  of  his  blessed  Will
I  have  perform’d,  I  count  I  have  done  all:
One  sparke  of  grace  sufficient  is  to  fill
Our  Lampes  with  oyle,  ready  when  he  doth  call
To  enter  with  the  Bridegroome  to  the  feast,
Where  he  that  is  the  greatest  may  be  least.

Greatnesse  is  no  sure  frame  to  build  upon,
No  worldly  treasure  can  assure  that  place;
God  makes  both  even,  the  Cottage  with  the  Throne,
All  worldly  honours  there  are  counted  base;
Those  he  holds  deare,  and  reckneth  as  his  owne,
Whose  virtuous  deeds  by  his  especiall  grace
Have  gain’d  his  love,  his  kingdome,  and  his  crowne,
Whom  in  the  booke  of  Life  he  hath  set  downe.


Titles  of  honour  which  the  world  bestowes,
To  none  but  to  the  virtuous  doth  belong;
As  beauteous  bowres  where  true  worth  should  repose,
And  where  his  dwellings  should  be  built  most  strong:
But  when  they  are  bestow’d  upon  her  foes,
Poore  virtues  friends  indure  the  greatest  wrong:
For  they  must  suffer  all  indignity,
Untill  in  heav’n  they  better  graced  be.

What  difference  was  there  when  the  world  began,
Was  it  not  Virtue  that  distinguisht  all?
All  sprang  but  from  one  woman  and  one  man,
Then  how  doth  Gentry  come  to  rise  and  fall?
Or  who  is  he  that  very  rightly  can
Distinguish  of  his  birth,  or  tell  at  all,
In  what  meane  state  his  Ancestors  have  bin,
Before  some  one  of  worth  did  honour  win?

Whose  successors,  although  they  beare  his  name,
Possessing  not  the  riches  of  his  minde,
How  doe  we  know  they  spring  out  of  the  same
True  stocke  of  honour,  beeing  not  of  that  kind?
It  is  faire  virtue  gets  immortall  fame,
Tis  that  doth  all  love  and  duty  bind:
If  he  that  much  enjoyes,  doth  little  good,
We  may  suppose  he  comes  not  of  that  blood.

Nor  is  he  fit  for  honour,  or  command,
If  base  affections  over-rules  his  mind;
Or  that  selfe-will  doth  carry  such  a  hand,
As  worldly  pleasures  have  the  powre  to  blind
So  as  he  cannot  see,  nor  understand
How  to  discharge  that  place  to  him  assign’d:
Gods  Stewards  must  for  all  the  poore  provide,
If  in  Gods  house  they  purpose  to  abide.

To  you,  as  to  Gods  Steward  I  doe  write,
In  whom  the  seeds  of  virtue  have  bin  sowne,
By  your  most  worthy  mother,  in  whose  right,
All  her  faire  parts  you  challenge  as  your  owne;
If  you,  sweet  Lady,  will  appeare  as  bright
As  ever  creature  did  that  time  hath  knowne,
Then  weare  this  Diadem  I  present  to  thee,
Which  I  have  fram’d  for  her  Eternitie.

Your  are  the  Heire  apparant  of  this  Crowne
Of  goodnesse,  bountie,  grace,  love,  pietie,
By  birth  its  yours,  then  keepe  it  as  your  owne,
Defend  it  from  all  base  indignitie;
The  right  your  Mother  hath  to  it,  is  knowne
Best  unto  you,  who  reapt  such  fruit  thereby:
This  Monument  of  her  faire  worth  retaine
In  your  pure  mind,  and  keepe  it  from  al  staine.

And  as  your  Ancestors  at  first  possest
Their  honours,  for  their  honourable  deeds,
Let  their  faire  virtues  never  be  transgrest,
Bind  up  the  broken,  stop  the  wounds  that  bleeds,
Succour  the  poore,  comfort  the  comfortlesse,
Cherish  faire  plants,  suppresse  unwholsom  weeds;
Althogh  base  pelfe  do  chance  to  come  in  place,
Yet  let  true  worth  receive  your  greatest  grace.

So  shal  you  shew  from  whence  you  are  descended,
And  leave  to  all  posterities  your  fame,
So  will  your  virtues  alwaies  be  commended,
And  every  one  will  reverence  your  name;
So  this  poore  worke  of  mine  shalbe  defended
From  any  scandall  that  the  world  can  frame:
And  you  a  glorious  Actor  will  appeare
Lovely  to  all,  but  unto  God  most  deare.

I  know  right  well  these  are  but  needlesse  lines,
To  you,  that  are  so  perfect  in  your  part,
Whose  birth  and  education  both  combines;
Nay  more  than  both,  a  pure  and  godly  heart,
So  well  instructed  to  such  faire  designes,
By  your  deere  Mother,  that  there  needs  no  art:
Your  ripe  discretion  in  your  tender  yeares,
By  all  your  actions  to  the  world  appeares.

I  doe  but  set  a  candle  in  the  sunne,
And  adde  one  drop  of  water  to  the  sea,
Virtue  and  Beautie  both  together  run,
When  you  were  borne,  within  your  breast  to  stay;
Their  quarrell  ceast,  which  long  before  begun,
They  live  in  peace,  and  all  doe  them  obey:
In  you  faire  Madame,  are  they  richly  plac’d,
Where  all  their  worth  by  Eternity  is  grac’d.

You  goddesse-like  unto  the  world  appeare,
Inricht  with  more  than  fortune  can  bestowe,
Goodnesse  and  Grace,  which  you  doe  hold  more  deere
Than  worldly  wealth,  which  melts  away  like  snowe;
Your  pleasure  is  the  word  of  God  to  heare,
That  his  most  holy  precepts  you  may  know:
Your  greatest  honour,  faire  and  virtuous  deeds,
Which  from  the  love  and  feare  of  God  proceeds.

Therefore  to  you  (good  Madame)  I  present
His  lovely  love,  more  worth  than  purest  gold,
Who  for  your  sake  his  pretious  blood  hath  spent,
His  death  and  passion  you  may  here  behold,
And  view  this  Lambe,  that  to  the  world  was  sent,
Whom  your  faire  soule  may  in  her  armes  infold:
Loving  his  love,  that  did  endure  such  paine,
That  you  in  heaven  a  worthy  place  might  gaine.

For  well  you  knowe,  this  world  is  but  a  Stage
Where  all  doe  play  their  parts,  and  must  be  gone;
Here’s  no  respect  of  persons,  youth,  nor  age,
Death  seizeth  all,  he  never  spareth  one,
None  can  prevent  or  stay  that  tyrants  rage,
But  Jesus  Christ  the  Just:  By  him  alone
He  was  orecome,  He  open  set  the  dore
To  Eternall  life,  ne’re  seene,  nor  knowne  before.

He  is  the  stone  the  builders  did  refuse,
Which  you,  sweet  Lady,  are  to  build  upon;
He  is  the  rocke  that  holy  Church  did  chuse,
Among  which  number,  you  must  needs  be  one;
Faire  Shepheardesse,  tis  you  that  he  will  use
To  feed  his  flocke,  that  trust  in  him  alone:
All  wordly  blessings  he  vouchsafes  to  you,
That  to  the  poore  you  may  returne  his  due.

And  if  deserts  a  Ladies  love  may  gaine,
Then  tell  me,  who  hath  more  deserv’d  than  he?
Therefore  in  recompence  of  all  his  paine,
Bestowe  your  paines  to  reade,  and  pardon  me,
If  out  of  wants,  or  weakenesse  of  my  braine,
I  have  not  done  this  worke  sufficiently;
Yet  lodge  him  in  the  closet  of  your  heart,
Whose  worth  is  more  than  can  be  shew’d  by  Art.



Мой  перевод:

Эмилия  Бассано  Ланье.

Леди  Анне,  графине  Дорсет

Вам  посвящаю  благодати  труд,
Мое  для  вышней  славы  обрамленье.
Ведь  ум  ваш  ясный  лучшим  назову
Для  лучших  качеств  домом  и  спасеньем.
Коль  высшие  из  мыслей  честь  блюдут
И  к  мудрости  святой  в  них  –  уваженье,
То  вам  –  как  в  зеркале,  свои  приметы
Узнать  в  благословенной  книге  этой.

Спасителем  был  труд  благословен,
А  не  моим  уменьем  –  малым,  знаю.
Но  часть  свершив  того,  что  Он  велел,
Я  целое  свершенным  почитаю.
Ведь  искры  благодати  нам  вполне
Довольно,  чтоб  светильники,  сияя,
Позволили  войти  на  пир  нам  брачный,
Где  может  стать  последним  величайший.

Коль  кто  велик  –  он  зря  самовлюблен:
Мирские  там  не  надобны  богатства.
Бог  к  хижине  приравнивает  трон,
Земные  почести  там  не  продлятся.
Тех  любит  и  зовет  своими  Он,
Чьим  добродетелям  –  вознаграждаться
Любовью,  царством  и  венцом  Господним,
Кому  он  в  книге  Жизни  быть  позволил.

Те  почести,  какие  мир  дает,
Лишь  добродетель  принимать  достойна.
Пусть,  как  в  домах  красивых,  в  них  живет,
Кто  заслужил.  Их  укрепим  довольно.
Но  если  враг  ее  снискал  почет,
То  добродетели  друзьям  так  больно  ...
Они  в  пренебрежении  страдают,
Покуда  в  небе  их  не  награждают.

Кто  знатен  был,  когда  мир  начался?
Не  в  добродетели  ль  отличье  было?
Как  знать  возникла,  где  ей  ждать  конца,
Когда  одна  всех  пара  породила?
А  кто  бы  точно  объяснить  взялся,
Чем  род  его  хорош?  Иль  объявил  бы,
Что  предки  жизнь  в  ничтожестве  влачили,
Покуда  одного  не  отличили?

Коль  кто  от  предков  имя  получил,
Сокровища  души  легко  растратив,
Как  угадать,  что  предок  славным  был
И  отнести  потомка  к  той  же  знати?
Тот  славен  вечно,  кто  добру  служил  –
А  значит,  жил  любви  и  долга  ради.
Той  знати,  что  добра  не  совершает,
Кичиться  предками  не  подобает.

Кто  угождает  низменным  страстям,
Тот  недостоин  чести,  как  и  власти,
Как  тот,  кто,  лишь  себе  служа,  упрям...
Ведь  могут  ослепить  мирские  страсти
И  не  откроется  таким  умам,
Как  жить,  чтоб  в  жизни  не  прийтись  некстати.
Лишь  слуги  Божьи  всех  оберегают,
Когда  в  Господень  дом  войти  желают.

И  к  вам  пишу  как  к  Божьему  слуге,
В  ком  добродетель  заронила  семя.
Вы  приняли  от  матери  своей
Прекрасных  черт  собранье  как  наследье.
Коль  вам  –  быть  украшеньем  меж  людей,
Всех  тех,  кого  успело  видеть  время,
Венец  носите  этот.  Вечной  славы,
Что  мать  снискала  ваша,  он  –  оправа.

Наследовать  его  вам  надлежит  –
Венец  добра,  любви  и  милосердья.
Вам  право  –  по  рожденью.  Пусть  хранит
Наследница  венец  от  оскверненья.
Что  мать  имеет  право,  подтвердит
Ваш  опыт:  ведь  воспитаны  вы  ею.
Ей  этот  памятник,  прошу,  примите.
От  скверны  –  мыслью  чистой  защитите.

Как  вашим  предкам  честь  была  дана
За  их  достойные  дела  в  награду,
Так  вы  всегда  пребудьте  без  пятна:
Указывайте  путь,  лечите  раны,
Да  будет  бедных  скорбь  утолена!
От  сорняков  храните  кущи  сада!
Хоть  с  низостью  приходится  встречаться,
Оберегайте  истины  богатство!

Так  вы  докажете,  что  род  ваш  знатен,
И  в  славе  удостоитесь  пребыть.
Вас  станут  вспоминать  примера  ради
И  вашу  добродетель  всюду  чтить.
Так  сможете  и  книгу  эту,  кстати,
Всегда  от  сплетен  света  защитить.
Предстанете  в  служенье  благородном  
Для  всех  любезной  и  любимой  Богом.

Я  слишком  знаю:  обращаюсь  зря
К  настолько  совершенному  созданью.
Жить  в  чистоте  и  Господа  любя
Велят  рожденье  вам  и  воспитанье.
У  доброй  матери  уроки  взяв,
Вы  не  нуждаетесь  в  увещеванье.
Вы  рано  проявляете  ум  зрелый  –
Уже  он  виден  с  ясностью  отменной.

При  солнце  зажжена  моя  свеча,
Я  добавляю  только  каплю  к  морю.
Краса  и  Чистота  пришли,  спеша,
К  вам  в  ваш  рожденья  час,  забыв  о  споре.
С  тех  пор  они  вам  служат  сообща,
Между  собой  уже  не  ссорясь  боле.
Они  сияют  в  вас,  прекрасной,  ярко,
И  в  них  вам  милость  Вечности  –  подарком.

Вы  предстаете,  словно  божество.
Вы  истинно  богаты,  почитая
Добро  и  милость  более  всего  –
Не  те  богатства,  что,  как  снег,  растают.
Чтя  Бога,  любите  слова  Его,
Священные  заветы  знать  желая.
В  вас  честь  и  доброта  соединились  –
Пред  Богом  страх,  любовь  к  Нему  явились.

А  потому  вам  здесь  преподношу
Его  любовь,  что  золота  ценнее.
О  Нем,  за  вас  страдавшем,  я  пишу,
Здесь  страсти,  смерть  Его  представить  смею.
О  посланном  в  мир  Агнце  расскажу  –
Его  примите  вы  душой  своею,
Любя  любовь  Того,  кто  шел  на  муки,
Чтоб  в  небе  быть  вам  за  свои  заслуги.

Вы  знаете:  лишь  сцена  –  этот  мир.
Играет  человек,  потом  уходит.
Будь  юн,  будь  знатен  –  смерть  не  пощадит,
Преград  не  видит  в  возрасте  и  роде.
Жестокую  один  лишь  победил  –
Христос.  Он  справедлив.  Его  лишь  подвиг
Смерть  превозмог  и  отворил  нам  двери
В  жизнь  вечную,  сокрытую  доселе.

Тем  Камнем  мастера  пренебрегли,
Но  пусть  вы  будете  –  на  Нем  строитель.
Он  –  та  Скала,  где  Церковь  возвели,
К  которой  также  вы  принадлежите.
Пастушка  милая,  чтоб  вы  пасли
Его  овец,  Он  хочет.  Их  кормите!
Так  много  благ  вам  от  Него  досталось  –
Заботьтесь  же  о  бедных  в  благодарность!

И  коль  достойных  женщинам  любить,
То  кто  любви  достойней,  чем  Спаситель?
Так,  чтобы  вновь  труды  Его  почтить,
Прочесть  стихи  труд  на  себя  возьмите.
Не  все  в  стихах  удачно,  может  быть,  –
Вы  недостаток  сил  моих  простите,  –
Но  все  ж  пусть  в  вашем  сердце  приживутся:
Смысл  глубже  в  них,  чем  выразит  искусство.

Перевод  27.01.-25.02.2021.


-  светильники,  сияя,  Позволили  войти  на  пир  нам  брачный    –  отсылка  к  евангельской  притче  о  десяти  девах  /  о  мудрых  и  неразумных  девах  (От  Матфея  25:1–13),  в  которой  десяти  девам,  вышедшим,  «взяв  светильники  свои»,  навстречу  жениху,  уподобляется  Царство  Небесное.  Пять  из  числа  десяти  невест  —  пять  неразумных  дев  —  из-за  того,  что  взяв  светильники,  не  взяли  с  собой  масла,  не  смогли  попасть  на  брачный  пир.

-  лишь  сцена  -  этот  мир  –  Образ  мира  как  театра,  широко  известный,  в  частности,  благодаря  монологу  Жака-меланхолика  из  шекспировской  комедии  «Как  вам  это  понравится»,  был  очень  распространен  в  культуре  Ренессанса.  Он  встречается,  например,  в  стихах  сэра  Уолтера  Роли.  Эмилия  в  оригинале  прибегает  почти  к  тем  же  словам,  что  и  Жак  (  'this  world  is  but  a  Stage';  Жак  говорит  'All  the  world’s  a  stage',  буквально  «весь  мир  –  это  сцена»),  однако  акцент  Эмилии  сделан  на  конечности  представления,  а  не  на  смене  одним  исполнителем  ролей,  как  в  монологе  Жака.

Заботьтесь  же  о  бедных  в  благодарность!  –  Леди  Анна  оправдала  надежды  Эмилии  и  стала  широко  известна  как  благотворительница.

Перевод  опубликован  на  бумаге  в  сборнике:  И  музы,  и  творцы.  Несколько  поэтесс  эпохи  европейского  Возрождения  /  сост.  и  пер.  Валентины  Ржевской.  2-е  изд.,  доп.  –  Одесса  :  «Фенікс»,  2021.  –  С.87-91.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993057
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.09.2023


Chr. Marlowe. A monologue of doctor Faustus. Мій український переклад.



Монолог  з  "Трагічної  історії  доктора  Фауста/Фавста"  Крістофера  Марло,  який  Фауст/Фауст  промовляє,  звертаючись  до  духа  в  образі  Гелени  Прекрасної.

Оригінал:

Was  this  the  face  that  launch'd  a  thousand  ships,
And  burnt  the  topless  towers  of  Ilium?

Sweet  Helen,  make  me  immortal  with  a  kiss  —
[kisses  her
Her  lips  suck  forth  my  soul:  see,  where  it  flies!
Come,  Helen,  come,  give  me  my  soul  again.
Here  will  I  dwell,  for  heaven  is  in  these  lips,
And  all  is  dross  that  is  not  Helena.
I  will  be  Paris,  and  for  love  of  thee,
Instead  of  Troy,  shall  Wertenberg  be  sack'd;
And  I  will  combat  with  weak  Menelaus,
And  wear  thy  colours  on  my  plumed  crest;
Yes,  I  will  wound  Achilles  in  the  heel,
And  then  return  to  Helen  for  a  kiss.
O,  thou  art  fairer  than  the  evening  air
Clad  in  the  beauty  of  a  thousand  stars;
Brighter  art  thou  than  flaming  Jupiter
When  he  appear'd  to  hapless  Semele;
More  lovely  than  the  monarch  of  the  sky
In  wanton  Arethusa's  azur'd  arms;
And  none  but  thou  shalt  be  my  paramour!

Мій  переклад:

Лице,  що  тисячний  штовхнуло  флот
І  ниць  повергло  велич  Трої,  —  ось  ти?

Цілуй  мене  і  дай  мені  безсмертя!
(Цілує  її).
Цілунок  вийняв  душу:  бач,  летить!
Прийди  та  душу  поверни  мені!
Жить  стану  на  устах  твоїх:  тут  —  рай,
Світ  цілий  —  марнота,  окрім  Гелени!
Твоїм  новим  Парісом  буду  я
І  Віттенберг  зруйную  замість  Трої!
Зву  Менелая  млявого  на  прю
І  кольорів  твоїх  султан  надіну!
Я  вражу  Ахіллеса  у  п'яту
І  повернусь  до  тебе  за  цілунком!
Ти  ліпша  за  вечірню  височінь,
Що  сяє  тисячі  зірок  красою;
Ти  яскравіша,  ніж  в  огні  Юпітер,
Як  до  Семели  бідної  з'явився;
Прекрасніша,  ніж  цар  небес,  коли
Він  пеститься  у  лазурових  хвилях;
Кохатиму  тебе  —  або  нікого!

Переклад  21.  —23.  02.2014

Вже  після  того,  як  зробила,  порівняла  свій  переклад  із  перекладами  Є.  Крижевича  та  М.  Стріхи.  З  перекладом  Є.  Крижевича  співпав  один  рядок:  "І  повернусь  до  тебе  за  цілунком!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023


Юний актор стає драматургом. Стаття



Про  роман  Гері  Блеквуда  “Шпигун  Шекспіра”  (Gary  Blackwood,  ‘Shakespeare's  Spy’,  2003),  третю  частину  трилогії.

Третій  роман  про  Віджа  –  хлопця-сироту,  який  став  актором-учнем,  а  також  писцем  в  трупі  “Слуг  лорда-камергера“,  і  оповідь  для  юнацтва  про  англійський  єлизаветинський  театр  “зсередини”.  Оскільки  це  –  завершальна  частина  циклу,  читачеві  слід  нагадати,  що  було  раніше.  Отже,  в  романі  з’являються  епізоди  повернення  до  попереднього.  Та  є  й  нове,  бо  сюжет  має  рухатися  завдяки  появі  чогось  нового.  У  більшості  випадків  нове  сумне,  бо  означає  не  просто  початок  чергового  етапу,  а  прощання  з  попереднім.
Почати  з  того,  що  в  першому  з  трьох  романів  з’являлася  королева  Єлизавета,  яка  бачила  актора-початківця  Віджа  на  сцені  й  схвалила.  У  третьому  романі  Єлизавета  –  наприкінці  царювання  і  вмирає.  Шекспір  і  вся  трупа  занепокоєні:  покровительство  королеви  захищало  від  нападок  пуритан,  невідомо,  як  далі  буде.  До  того  ж,  вони  не  чули  про  те,  щоб  Якова  Шотландського  і  його  двір  дуже  цікавив  театр,  і  це  викликає  у  акторів  неспокій  щодо  їх  наступної  затребуваності.  На  щастя,  ближче  до  фіналу  з’ясовується,  що  театром  цікавиться  дружина  Якова,  королева  Анна.
У  попередніх  двох  романах  можна  було  помітити  два  сюжети.  Один  –  історія  єлизаветинського  театру  зсередини,  інший  –  історія  Віджа,  завдяки  якому  читач  бачить  зсередини  єлизаветинський  театр.
Що  з  життя  єлизаветинського  театру  покажуть  читачеві  в  цьому  романі?  Вплив  на  театр  релігійної  боротьби:  Таємна  рада  занепокоєна,  як  би  в  театрі  не  велася  католицька  пропаганда.  Жорстку  конкуренцію  між  трупами,  аж  до  шпигунства.  Хтось  зі  “Слуг  лорда-камергера”  (трупи,  до  якої  належать  Шекспір  і  Відж)  шпигує  на  користь  “Слуг  лорда-адмірала”:  краде  костюми  і  полює  за  рукописами  п’єс.  І,  мабуть  що,  головна  частина  оповіді:  як  працює  єлизаветинський  драматург,  якщо  це  –  не  Шекспір,  але  той,  хто  добре  знає  творчість  його  й  інших.
Що  відбувається  з  Віджем?  Те,  чого  слід  очікувати  від  юного  героя,  який  дорослішає:  він  закохується.  Це  призводить  до  того,  що  він  і  стає  драматургом,  зображеним  за  роботою.  Також  відбувається  те,  чого  він  більш  за  все  боявся  раніше:  він  втрачає  сім’ю,  якою  стала  для  нього  театральна  компанія  бо  це  його  підозрюють  у  шпигунстві  на  користь  “Слуг  лорда-адмірала”.  Та,  коли  він  переходить  тимчасово  до  “Слуг  лорда-адмірала”,  він  встановлює  справжнього  шпигуна.
Відж,  який  дорослішає,  також  замислюється  про  долю.  В  основі  руху  сюжету  –  провіщення,  які  йому  і  двом  іншим  юним  акторам  –  Сему  й  Салу  Пейві  –  дала  віщунка  Ля  Вуазін,    і,  хоча  вона  не  вселяє  великої  довіри,  всі  її  провіщення  збуваються.
Поява  Ля  Вуазін  в  Лондоні  1602-1603  років  –  анахронізм,  дуже  помітний,  наприклад,  для  тих,  хто  читав  “Анжеліку”:  Ля  Вуазін  має  діяти  у  другій  половині  XVII  ст.  (1660х  і  1670х  роках),  а  тут  перемістилася  у  самий  початок  століття.  Та  на  цей  анахронізм  автор  звертає  увагу  у  примітках.
У  кого  закохався  Відж?  У  романі  –  новий  жіночий  персонаж,  молодша  дочка  Шекспіра  Джудіт,  яка  приїхала  до  Лондона,  щоб  побільше  побути  з  батьком  і  випросити  у  нього  більше  грошей.  Джудіт  одразу  ж  полонить  Віджа  до  пристрасті,  та  вона  зображена  лише  як  легковажна  гордячка.  (Це  зовсім  не  той  випадок,  коли  читачеві  показують  сестру-близнюка,  яка  нудить  за  померлим  братом).  Разом  з  тим,  Джудіт  у  романі  –  один  із  засобів  розповісти  читачеві  про  Шекспіра,  а  також  –  представити  читачеві  його  родину  такою,  як  це  потрібно  авторові  роману.  Завдяки  Джудіт,  читач  дізнається  про  те,  що  Джон  Шекспір  був  католиком  і  це  призвело  до  розорення  родини,  повторення  якого  старший  син  прагне  уникнути,  а  також  про  родину  гугенотів  Маунтджоїв,  у  яких  Шекспір  у  Лондоні  знімає  квартиру  (див.  про  них  у  знаменитій  книзі  Чарльза  Нікола  “Квартирант  Шекспір.  Його  життя  на  Сілвер-Стріт”):  Джудіт,  на  погляд  Віджа,  куди  чарівніша  від  дочки  цієї  родини  Мері  Маунтджой.  Також  разом  із  Джудіт  до  Лондона  приїздить  перевдягнений  єзуїт  отець  Джерард,  якому  Відж  згодом  допомагає  врятуватись  від  арешту  і  дізнається  від  нього  дещо  для  себе  важливе.  Той  сповідав  перед  смертю  Джеймі  Редшо,  який  діяв  у  попередньому  романі  і  який  -  таки  справжній  батько  Віджа.
Як  Відж  стає  драматургом?  Щоб  справити  враження  на  Джудіт,  він  повідомив  їй,  що  пише  п’єсу.  Так  він  має  розпочати.  Продовжує  він  навіть  тоді,  коли  закоханість  не  вдається:  батько  відправив  Джудіт  до  Стратфорду.  Та  у  Віджа  з’являється  ще  й  інша  причина:  він  листувався  з  Джулією  (дівчинкою,  яка  у  першому  романі  перевдягнута  актором-хлопцем  і  поїхала  до  Франції).  Джулія  поки  що  не  вважається  коханням  Віджа  –  тільки  товаришем.  Тепер  їй  треба  повернутися  до  Англії,  і  для  цього  потрібні  гроші.  Відж  сподівається  одержати  їх,  якщо  продасть  п’єсу.  Коли  він  переходить  до  “Слуг  лорда-адмірала”,  Відж  передає  п’єсу  їм.
Читаючи  про  те,  як  Відж  працює  над  п’єсою,  читач  роману  має  право  сказати:  це  автор  роману  насправді  зображає  за  роботою  себе,  хоча  б  почасти.  Та,  щоб  читати,  треба  повірити  у  зображення  Віджа  як  драматурга-початківця,  тим  більше,  що  мають  значення  його  вже  відомі  читачеві  особистість  і  досвід.  Пише  він  не  роман,  а  п’єсу  для  єлизаветинського  театру.
Досвід  Віджа  позначається  на  його  драматургічних  спробах  у  вирішальний  спосіб.  Йому  хотілося  б  не  лише  завоювати  Джудіт,  але  й  перетворитися  із  засобу  втілення  чужого  задуму  на  того,  хто  створює  сам;  згодом  йому  також  хотілося  б  протиставити  реальності,  де  він  живе  і  на  безліч  проблем  у  якій  найчастіше  не  може  впливати,  реальність  п’єси,  де  він  –  головний.  Спершу  Відж  виявляє,  що  готується  відтворити  сюжет  “Гамлета”,  бо  публіка  любить  трагедії  помсти;  потім  виявляє,  що  готовий  написати  п’єсу  про  себе.  Потім  Шекспір,  який  знає  про  те,  що  Відж  обіцяв  п’єсу  його  доньці,  передає  йому  за  своєю  ініціативою  рукопис  п’єси,  дві  п’ятих  якої  він  вже  зробив  і  якою  незадоволений,  -  передає  через,  що  називається,  чоловічу  солідарність.  Відж  редагує  одержаний  рукопис  і  дописує  п’єсу.  У  другому  романі  циклу  розповідалося  про  історію  створення  не  найпопулярнішої  шекспірівської  п’єси,  як  цю  історію  запропонував  читачеві  автор  роману:  Відж  під  диктовку  Шекспіра  записував  “Кінець  діло  хвалить”.  Третій  роман  також  викладає  так,  як  її  розповідає  автор  роману,  історію  створення  не  найпопулярнішої  шекспірівської  п’єси:  цього  разу  –  “Тімона  Афінського”.  Афінським  його  зробив  саме  Відж,  бо  переніс  дію  з  Риму,  щоб  уникнути  асоціацій  з  католицизмом  і  переслідувань  трупи  з  боку  влади.  Відж  тепер  –  співавтор  Шекспіра,  стиль  якого  вміло  відтворює,  і  більше,  ніж  він  –  автор  “Тімона”.  Також  він  пропонує  можливу  назву  –  “Міра  за  міру”  –  яку  Шекспір  запам’ятовує  для  іншої  п’єси.
Мабуть  що  найцікавіші,  принаймні,  такі,  що  запам’ятовуються  характеристики  Шекспіра  в  цьому  романі  походять  від  Джудіт  –  тому,  що  вона  представляє  Стратфорд  і  вважається  більш  схожою  на  свою  мати,  ніж  на  батька.  (Анні  Шекспір  тут  не  щастить  зі  ставленням  автора,  який  про  неї  пише).  Романна  Джудіт  визнає,  що  її  батько  –  геній,  але  вважає,  що  він  іноді  може  бути  бовдуром.  На  погляд  її  матері  (в  романі),  це  властиво  чоловікам  взагалі.  Джудіт  розповідає,  що  її  батько  скупий  і  не  погоджується  позичити  грошей  навіть  найближчим  друзям,  але  тут  же  переходить  до  його  дивовижної  щедрості  у  питаннях  релігії,  яку  вона,  за  її  словами,  від  батька  успадкувала  (мати  –  пуританка):  “Він  каже,  що  світ  настільки  сповнений  ідей,  звичаїв  і  вірувань,  кожне  з  них  –  зі  своєю  цінністю,  видається  соромом  покладати  віру  тільки  на  одне,  а  все  інше  відштовхувати”  (С).
Згодом  Відж  зауважує  Шекспірові,  що  він  вважає  ворожнечу  між  лондонськими  театрами,  викликану  їх  боротьбою  за  глядача,  такою  ж  позбавленою  сенсу,  як  релігійну  ворожнечу.  У  відповідь  він  одержує  заохочення:  “Твої  слова  справді  переконливі,  Відже.  Можливо,  з  тебе  все  ж  таки  вийде  драматург”.
Красти  рукопис  п’єси  Бена  Джонсона  «Сеян»  до  «Слуг  лорда-камергера»  від  «Слуг  лорда-адмірала»  з’являється  знаменитий  антрепренер  Філіп  Генсло  і  схоплений  на  місці  за  участю  Віджа  –  та  це  призводить  до  підозри,  що  Відж  може  бути  пособником  конкурентів.  Коли  він  побув  серед  «Слуг  лорда-адмірала»,  Відж  зауважує,  що  головний  актор  цієї  трупи,  знаменитий  Едвард  Аллейн,  у  спілкуванні  приємніший  від  Річарда  Бербеджа,  представленого  в  цьому  романі,  за  словами  Віджа,  як  відчужений  і  самозадоволений.  Віджеві  навіть  незручно  стає  зраджувати    «Слуг  лорда-адмірала».  Та  Віджеві  вдається  викрити  справжнього  зрадника  серед  «Слуг  лорда-камергера»:  шпигуном  виявляється  брат  Шекспіра  Едмунд,  вже  заявлений  у  другому  романі  трилогії  як  негативний  персонаж.  Згодом  Едмунд  переходить  до  трупи  «Слуг  лорда-адмірала».
Про  інші  сюжетні  лінії  роману  слід  сказати,  що  конкурент  Віджа  Сал  Пейві  гине  через  нещасний  випадок:  застуджується,  коли  падає  до  ріки,  хоча  Відж  не  дає  йому  втонути.  Пейві  замирюється  з  Віджем  і  задоволений,  наскільки  це  можливо,  що  вмре  юним  і  таким,  що  подає  надії,  актором,  а  не  ще  одним,  який  постарів.  (Пейві,  на  відміну  від  Віджа,  історична  особа,  і  я,  виявляється,  перекладала  епітафію  йому,  складену  Беном  Джонсоном.  Не  одразу  згадала,  бо  історичного  Пейві  звали  Саломоном,  а  в  цьому  романі  його  звати  Салатіел).
Відж  у  третьому  романі  кидає  бути  Віджем.  Коли  він  став  драматургом,  він  бере  собі  спочатку  ім’я  Вільям,  а  потім  –  ім’я  Джеймс  Поуп.  Це  відмічає  як  його  дорослішання,  так  і  зміну  діяльності.
Ближче  до  фіналу  до  роману  повертається  любовна  лінія,  бо  з  Франції  повертається  Джулія.  Їх  з  Віджем  долі  щодо  походження  кожного  з  них  виявляються  протилежними:  Джеймі  Редшо  –  справді,  батько  Віджа,  а  Джулія,  як  виявляється,  -  незаконна  дочка  самого  Роберта  Девере,  графа  Ессекса,  яку  віддали  на  виховання  до  чужих  рук.  З  Джулією  Віджеві  значно  легше  спілкуватись,  ніж  з  Джудіт,  та  все  ж  вони  мають  розлучитися:  Джулію  закликано  до  двору  брати  участь  у  виставах,  організованих  новою  королевою  Анною.
“Тімона  Афінського”  Відж  знаходить  виставленим  на  продаж  у  лавці  як  п’єсу  одного  Шекспіра  і  дивується,  наскільки  точно  попав  у  його  стиль  :  він  прийняв  би  рядки  за  шекспірівські,  якби  не  пам’ятав,  що  написав  їх  сам.  У  післямові  роману  автор  зауважує,  що  багато  дослідників  Шекспіра  вважає  “Тімона  Афінського”  написаним  у  співавторстві,  тому  саме  такий  підхід,  який  став  основою  сюжету  цього  роману,  не  має  дратувати  читача  –  можливо,  що  читач  і  дізнається  про  нього  саме  з  цього  роману.
З  Ля  Вуазін  у  Віджа  відбувається  ще  одна  розмова  про  долю.  Ля  Вуазін  говорить  героєві,  що  люди  –  інструменти  долі:  саме  їх  спроби  обдурити  долю  або  змінити  її  призводять  до  того,  що  відбувається  саме  те,  що  було  задумано.  Відж  подумав  і  вирішує  погодитись:  хоча  більшість  спроб,  які  він  зробив  у  житті,  були  невдалі,  все  ж  вони  призвели  до  змін  у  житті  (і  руху  сюжету  роману).  Досі  Відж  вважав  акторське  ремесло  різновидом  брехні.  Тепер  він  вважає  різновидом  брехні,  якому  присвятить  своє  життя,  драматургію  і  як  драматург  хоче  брехати  найпереконливіше.
Заключний  образ  роману,  який  спадає  на  думку  Віджеві,  дуже  театральний  і  характеризує  його  як  таку,  що  склалася,  театральну  людину:
“Я  зрозумів  тоді,  наскільки  близько  справжнє  життя  нагадує  першу  репетицію  п’єси.  Всі  ми  запинаємось,  намагаємось  з  усіх  сил  говорити,  що  треба,  і  рухатись,  як  треба,  та  все  ж  не  відчуваємо  себе  вповні  затишно  у  ролях,  які  одержали.  Все  ж,  як  актори,  які  вірять  у  те,  що  –  не  дивлячись  на  всі  свідоцтва  протилежного  –  вся  ця  плутанина  у  підсумку  матиме  сенс,  ми  продовжуємо,  сподіваючись,  що  якось  все  спрацює  на  краще”.
Тому  головною  темою  заключного  роману  трилогії  про  Віджа  можна  вважати  тему  взаємодії  двох  реальностей:  світу  довкола  і  світу  художнього  твору.  І  в  цьому  романі  показано,  як  вони  взаємодіють  завдяки  людині,  яка  живе  в  них  обох:  в  одній  –  як  дійова  особа,  в  іншій  –  як  автор.  У  “Тімоні  Афінськім”  Відж  не  передбачив  для  себе  ролі:  він  тепер  стає  драматургом.  Та  він  відчуває  себе  персонажем  у  п’єсі,  яку  пише  Доля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991843
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2023


Сер Філіп Сідні. Пісня восьма з циклу Астрофіл і Стелла

Пісня  восьма  з  циклу  "Астрофіл  і  Стелла"  сера  Філіпа  Сідні,  український  переклад.

Форми  оригіналу  у  цьому  моєму  перекладі  не  додержано.


Оригінал:

From  ‘Astrophel  and  Stella’  by  sir  Philip  Sidney

Eight  Song.

In  a  groue  most  rich  of  shade,
Where  birds  wanton  musicke  made,
Maie,  then  yong,  his  pide  weedes  showing,
New-perfum’d  with  flowers  fresh  growing:

Astrophel  with  Stella  sweet
Did  for  mutual  comfort  meete,
Both  within  themselues  oppressed,
But  each  in  the  other  blessed.

Him  great  harmes  had  taught  much  care,
Her  faire  necke  a  foule  yoke  bare;
But  her  sight  his  cares  did  banish,
In  his  sight  her  yoke  did  vanish:

Wept  they  had,  alas,  the  while,
But  now  teares  themselues  did  smile,
While  their  eyes,  by  Loue  directed,
Enterchangeably  reflected.

Sigh  they  did;  but  now  betwixt
Sighes  of  woe  were  glad  sighes  mixt;
With  arms  crost,  yet  testifying
restlesse  rest,  and  liuing  dying.

Their  eares  hungrie  of  each  word
Which  the  deare  tongue  would  afford;
But  their  tongues  restrain’d  from  walking,
Till  their  harts  had  ended  talking.

But  when  their  tongues  could  not  speake,
Loue  it  selfe  did  silence  breake;
Loue  did  set  his  lips  asunder,
Thus  to  speake  in  loue  and  wonder.

Stella,  Soueraigne  of  my  ioy,
Faire  triumpher  of  annoy;
Stella,  Starre  of  heauenly  fier,
Stella,  loadstar  of  desier;

Stella,  in  whose  shining  eyes
Are  the  lights  of  Cupids  skies,
Whose  beames,  where  they  once  are  darted,
Loue  therewith  is  streight  imparted;

Stella,  whose  voice  when  it  speakes
Senses  all  asunder  breakes;
Stella,  whose  voice,  when  it  singeth,
Angels  to  acquaintance  bringeth;

Stella,  in  whose  body  is
Writ  each  caracter  of  blisse;
Whose  face  all,  all  beauty  passeth,
Saue  thy  mind,  which  it  surpasseth.

Graunt,  O  graunt;  but  speach,  alas,
Failes  me,  fearing  on  to  passe:
Graunt,  O  me:  what  am  I  saying?
But  no  fault  there  is  in  praying.

Graunt  (O  Deere)  on  knees  I  pray,
(Knees  on  ground  he  then  did  stay)
That,  not  I,  but  since  I  loue  you,
Time  and  place  for  me  may  moue  you.

Neuer  season  was  more  fit;
Never  roome  more  apt  for  it;
Smiling  ayre  allowes  my  reason;
These  birds  sing,  Now  vse  the  season.

This  small  wind,  which  so  sweete  is,
See  how  it  the  leaues  doth  kisse;
Each  tree  in  his  best  attiring,
Sense  of  Loue  to  Loue  inspiring.

Loue  makes  earth  the  water  drink,
Loue  to  earth  makes  water  sinke;
And,  if  dumbe  things  be  so  witty,
Shall  a  heauenly  Grace  want  pitty?

There  his  hands,  in  their  speech,  faine
Would  haue  made  tongues  language  plaine;
But  her  hands,  his  hands  repelling,
Gaue  repulse  all  grace  expelling.

Then  she  spake;  her  speech  was  such,
So  not  eares,  but  hart  did  tuch:
While  such-wise  she  loue  denied,
And  yet  loue  she  signified.

Astrophel,  sayd  she,  my  loue,
Cease,  in  these  effects,  to  proue;
Now  be  still,  yet  still  beleeue  me,
Thy  griefe  more  then  death  would  grieue  me.

If  that  any  thought  in  me
Can  tast  comfort  but  of  thee,
Let  me,  fed  with  hellish  anguish,
Ioylesse,  hopelesse,  endlesse  languish.

If  those  eyes  you  praised  be
Halfe  so  deare  as  you  to  me,
Let  me  home  returne,  starke  blinded
Of  those  eyes,  and  blinder  minded;

If  to  secret  of  my  hart,
I  do  any  wish  impart,
Where  thou  art  not  formost  placed,
Be  both  wish  and  I  defaced.

If  more  may  be  sayd,  I  say,
All  my  blisse  in  thee  I  lay;
If  thou  loue,  my  loue,  content  thee,
For  all  loue,  all  faith  is  meant  thee.

Trust  me,  while  I  thee  deny,
In  my  selfe  the  smart  I  try;
Tyran  Honour  doth  thus  vse  thee,
Stellas  selfe  might  not  refuse  thee.

Therefore,  deare,  this  no  more  moue,
Least,  though  I  leaue  not  thy  loue,
Which  too  deep  in  me  is  framed,
I  should  blush  when  thou  art  named.

Therewithall  away  she  went,
Leauing  him  to  passion  rent,
With  what  she  had  done  and  spoken,
That  therewith  my  song  is  broken.

Мій  переклад:

Сер  Філіп  Сідні


«Зорелюб  і  Зріка»  —  Пісня  восьма


У  гайочку  запашнім,
Де  пташиний  спів  —  мов  грім,
Травень  юний  як  сміявся,
Квіточками  прикрашався,  —


Зорелюба  й  Зірку  вдвох
Тут  звела  палка  любов.
У  обох  —  серця  сумливі,
З  зустрічі,  проте,  щасливі.


Він  страждати  научився,
Заважкий  їй  гніт  судився,
Та  вона  страждання  зцілить,
Вид  його  від  гніту  звільнить.


Сльози  спершу  проливали,  —
Сльози  посміхатись  стали,
Очі  як  любов  з’єднала,
Поглядами  обміняла.


Суперечливо  зітхали,
Горе  з  радістю  мішали.
Руки  їхні  поєднались  —
У  любові  присягались.


У  обох  слух  зголоднів,
Мови  милої  просив.
Язики,  проте,  тримали,
Поки  їх  серця  казали.


Змушені  були  мовчати  —
Змусила  любов  казати;
Йому  мову  повернула,
На  розмову  надихнула:


«Зірко,  щастя  мого  пані,
Що  негоди  всі  долає!
Зірко,  Зоренько  небесна,
Зоренько,  бажання  чесне!


Зірко,  ти,  в  чиїх  очах,  —
Світ  Амура  в  небесах,
Промені  чиї  —  мов  стріли,
Що  Любов  вживає  вміло!


Мовиш,  Зоре  —  голос  твій,
Для  чуттів  мов  буревій.
Як  ти,  Зоренько,  співаєш,
Ангелів  до  нас  скликаєш.


Зірко,  розкіш  твого  тіла,
Всі  блаженства  охопила!
Маєш  личко  найгарніше,
За  красу  ще  й  розумніша.


Подаруй…та  що  кажу?
Нарікання  заслужу.
Подаруй…та  що  робити?
Невеликий  гріх  —  просити.


На  колінах  заклинав  би…
(На  коліна  справді  став  він)
Я  до  пристрасті  не  змушу,  —
Місце  й  час  чи  не  зворушать?


Маємо  найкращий  час,
Краще  місце  —  теж  для  нас.
І  пташки  також  співають:
«Хай  весни  вони  не  гають!»


Вітерець  ласкавий,  свіжий,
Бач,  як  листя  пестить  ніжно!
Всі  дерева  гарно  вбрані  —
Надихати  щоб  Кохання.


Воду  п’є  земля  —  бо  любить,
В  землю  йде  вода  —  бо  любить,
Речі  ці,  проте,  нечулі;
Чуйна  —  та  мене  почує?»


Красномовства  щоб  додати,
Став  він  руки  простягати,
Та  вона  їх  відштовхнула  —
Милість  геть  від  них  майнула.


А  тоді  вона  казала:
Мову  серце  відчувало;
Від  любові  ухилялась,
Та  в  любові  зізнавалась.


«Зорелюбе,  любий  мій,
Зупини  ти  наступ  свій!
Знай,  слова  мої  відверті:
Гірше  смуток  твій  від  смерті.


Як  не  ти  один  —  рай  мій,
Найсолодший,  дорогий,
Пекло  хай  мене  поглине,
Безвідрадна  хай  загину!


Як  ці  очі,  що  хвалив,
Так,  як  я  тебе  —  любив,
Мов  сліпу,  пусти  додому,  —
Хай  душа  осліпне  знову!


Коли  серце  справді  знає,
Що  я  за  бажання  маю,
Як  не  ти  —  найбільш  жаданий,
Хай  зазнаю  я  неслави!


Як  ще  хочеш,  щоб  казала  —
Щастя  лиш  з  тобою  б  мала!
Як  вдоволений  з  любові  —
Світ  не  знає  ще  такої!


Вір,  що  тяжко  відмовляти,  —
Мушу  я  себе  карати.
Честь  сувора  наказала  —
А  Зоря  б  тебе  приймала.


Не  проси  мене,  мій  милий,  —
Я  любові  не  покину,
Та,  якщо  не  стихне  пристрасть,
Мій  тебе  рум’янець  видасть».


А  тоді  вона  пішла,
Самота  його  знайшла.
Так  ця  пара  розлучилась,
А  ця  пісенька  —  скінчилась.


Переклад  14  —  15.  10.  2014

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704922"]Інші  твори  з  циклу  "Астррфіл  і  Стелла"  в  моєму  перекладі.[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2023


Трагедія щирості. Стаття

Трагедія  щирості

Іноді,  але  вже  досить  давно,  мені  приходить  думка,  що  трагізм  шекспірівських  трагедій  можна  звести  до  трагедії  щирості.  Вона  полягає  в  тому,  що  щира  людина,  коли  її  дурять,  дозволяє  себе  обдурити  саме  тому,  що  не  припускає  думки  про  обман:  вона  очікує,  що  з  нею  поводитимуться  так,  як  повелася  б  з  іншими  вона.

Приклади,  які  найлегше  згадати.  Ромео,  бачачи  Джульєтту,  яка  не  мертва,  а  спить,  вражений  тим,  як  вона  схожа  на  таку,  що  спить,  але  все  ж  вважає,  що  вона  мертва.  Гамлет  може  вважати  потворним  відкриттям  те,  “Що  можна  все  всміхатись  і  всміхатись  І  бути  гадом”  (переклад  Леоніда  Гребінки,  оригінал:  “That  one  may  smile  and  smile  and  be  a  villain”).  Згодом  Клавдій  для  того,  щоб  вбити  Гамлета,  користується  тим,  що  Гамлет  перед  двобоєм  із  Лаертом  не  оглядатиме  мечів,  як  щирий,  необачний  (free  from  all  contriving).  Отелло  дозволяє  маніпулювати  собою  Яго,  вважаючи  його  чесним.  Лір  вважає  брехливих  старших  дочок  щирими,  а  щиру  Корделію  жорстокою.  Він  сповна  вірить  словам  кожної,  не  думаючи,  що  старші  дочки  можуть  його  дурити,  а  менша  –  всім  серцем  любити,  не  виявляючи  очікуваної  наголошеної  пошани.  Річард  III  користується  тим,  що  люди  не  очікують  на  обман.  Сер  Джон  Фальстаф  –  начебто  весь  від  слова    “фальш”/'false',  але  й  він  страждає,  бо  не  прийняв  до  уваги  щирого  зізнання  принца  Генріха,  що  той  порве  з  сером  Джоном,  коли  воцариться.  Генріх  V  у  нічній  розмові  з  солдатами  перед  битвою  при  Азенкурі  обурений  тим,  що  солдат  Майкл  Вільямс  впевнений  у  нещирості  його,  Генріха,  заяви,  що  той  не  хоче,  щоб  за  нього  платили  викуп.  При  цьому  Генріх  розмовляє  з  солдатами  інкогніто,  та  все  ж  звинувачення  в  нещирості  його  ображає.  Юлій  Цезар  йде  на  смерть,  будучи  попереджений  (і  це  лише  частина  трагедії.  Зі  змовників  Брут  чесніший  за  Кассія,  знаменита  промова  Антонія  до  народу  “О  друзі,  римляни!  До  вас  я  мовлю.”  (переклад  Василя  Мисика,  оригінал  "Friends,  Romans,  countrymen,  lend  me  your  ears"  )  успішна  тому,  що  Антоній,  виконуючи  поставлену  йому  умову,  все  ж  обдурює  змовників,  які  цього  не  очікують).  Антоній  повторює  долю  Ромео:  він  вірить  неправдивому  повідомленню  про  смерть  Клеопатри.  Дуже  незручний  трагічний  герой  Коріолан  страждає  також  від  своєї  щирості:  висловлюючи  свої  погляди,  він  щирий  більше,  ніж  потрібно  в  його  умовах  від  успішного  політика.

Щодо  цього  цікаво  співставити  два  явища,  які  стосуються  шекспірівської  біографії.  По-перше,  відоме  висловлювання  Бена  Джонсона  про  Шекспіра:  «Він  був,  справді,  чесний»  (He  was  indeed  honest)  –  початок  характеристики  Шекспіра,  яку  дає  Бен  Джонсон.  По-друге,  серіал  “Will  Shakespeare”/”Life  of  Shakespeare”  1978  р.,  за  сценарієм  Джона  Мортімера,  у  якому  Шекспір  зображений  як  плутяга.  Із  таким  підходом  зручно  також  співставити  висловлювання  Бруска  з  “Як  вам  це  сподобається”:  “Найправдивіша  поезія  —  це  найбільша  вигадка”  (переклад  О.  Мокровольського,  оригінал  “The  truest  poetry  is  the  most  feigning”).  Читач  творів  для  характеристики  автора  може  обрати  або  Гамлета,  або  Бруска.  Або  чергувати  їх.  Найрозумніше  чергувати,  але  читач  звичайно  обирає  того  героя,  про  якого  зараз  читає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2023


Моей маме

Моей  маме

Картинку  помню:  наш  поселок  дачный
И  летний  вечер;  горка,  ты  –  на  ней
И  весело  под  музыку  танцуешь.  
Воспоминанье  радости  из  детства.

Еще  картинка:  тоже  вечер;  вместе
Гуляем  по  бульвару;  фильм  прошел
Недавно,  и  пою  оттуда  песню,  
Горланю:  “Александра,  Александра…”

Ты  –  жизнь  моя.  Ты  всю  ее  вмещаешь,  
Мне  дав  ее.  Не  вспомню  эпизода,  
Где  б  не  было  тебя.  Живи,  родная,  
В  моих  строках    –  как  танец  и  как  песня!

30.06.2023


Мама  -  Татьяна  Ивановна  Овчаренко  (08.07.1947  -  24.06.2023)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987543
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.06.2023


Юний актор у ролі писця. Стаття


Про  роман  Гері  Блеквуда  “Писець  у  Шекспіра”  (Gary  Blackwood,  ‘Shakespeare's  Scribe’,  2002),  другу  частину  трилогії.

Цей  роман  продовжує  розпочату  в  романі  [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981043"]“Крадій  у  Шекспіра“[/url]  (Shakespeare’s  Stealer)  розповідь  юним  читачам  від  першої  особи  про  Віджа,  хлопця-сироту,  який  потрапив  внаслідок  своєї  вимушеної  спроби  записати,  тобто  вкрасти  для  свого  господаря  текст  “Гамлета“  до  трупи  “Слуг  лорда-камергера“  і  став  там  актором-учнем,  виконавцем  жіночих  ролей.  Перш,  ніж  розповідати  про  книгу  “Писець  у  Шекспіра”,  треба,  по-перше,  визнати,  що  сюжет  попереднього  роману  “Крадій  у  Шекспіра“  перестав,  як  виявляється,  вважатися  історичним:  ця  книга  –  кінця  XX  ст..,  але  вже  мало  хто  вірить  у  стенографів,  які  записували,  як  Відж,  у  єлизаветинському  театрі  повністю  текст  п’єси  для  конкурентів.  Все  ж  роман  “Крадій  у  Шекспіра“  є  і  користується  успіхом.  Отже,  історична  версія  породила  літературний  факт:  якщо  навіть  саме  таких  крадіїв  не  було  в  історичній  реальності,  вони  є  в  літературній.  По-друге,  треба  нагадати,  що  доля  літературних  і  кіношних  продовжень  часто  вважається  суперечливою:  на  них  чекають  завдяки  успіхові  попередньої  частини,  але  ж  вони  щодо  неї  вторинні,  що  може  зашкодити  їх  популярності.  Тому  автор  має  вигадати  щось  нове,  чим  продовження  збагачувало  б  історію,  розпочату  раніше.
У  романі  “Писець  у  Шекспіра”  Відж  продовжує  служити  у  трупі  “Слуг  лорда-камергера”,  вдосконалюється  як  актор,  краще  взнаючи  це  ремесло  й  мистецтво,  разом  з  іншими  юними  акторами-учнями  допомагає  і  прибирає  в  театрі,  також  приносить  користь  як  лікар.  Найбільше  за  все  в  світі  Відж  боїться  бути  вигнаним  з  трупи  “Слуг  лорда-камергера”  за  недостатньою  придатністю.  Хоча  він  і  вирішив  на  час  дії  роману,  що  акторство  –  різновид  безумства,  він  дорожить  приналежністю  до  акторської  трупи,  тому,  що  це  –  найближча  відома  йому,  сироті,  подібність  до  сім’ї.
У  романі,  можна  сказати,  два  сюжети.  Один  –  атмосфера  дії,  але  й  те,  заради  чого  насправді  роман  написаний:  продовження  розповіді  про  єлизаветинський  театр,  який  показаний  юним  читачам  початку  XXI  ст.  зсередини.  Про  що  саме  тут  йдеться?  Про  епідемію  чуми,  через  яку  вистави  мали  припинятися.  Про  гастролі:  “Слуги  лорда-камергера”  вирушають  з  Лондона  на  гастролі,  бо  в  столиці  вони  через  загрозу  чуми  грати  не  можуть.  У  провінції  їм  також  часто  відмовляють  у  можливості  вистав:  побоюються  то  чуми,  то  розладу  моральності,  який  може  привести  чуму  як  покарання  з  небес.  Друг  Віджа  Сандер,  який  залишився  в  Лондоні,  ближче  до  кінця  роману  гине  від  чуми.  Ще  в  романі  йдеться  про  шахрайство:  фальшива  трупа  “Слуг  лорда  Пембрука”  їздить  тими  же  землями,  що  й  справжні  “Слуги  лорда-камергера”.  Також  йдеться  про  конкуренцію  в  театрі  і  особливо  про  відоме  суперництво  між  дорослими  трупами  і  трупами  хлопців-акторів.  Фігурою,  протиставленою  Віджу  в  цьому  романі,  стає  прийнятий  з  трупи  хлопців-акторів  до  “Слуг  лорда-камергера“  юний  виконавець  жіночих  ролей  Сал  (Салатіел)  Пейві.  Актор  він  талановитий,  тому  як  конкурент  для  Віджа  небезпечний.  Більшу  частину  дії  Сал  Пейві  представлений  як  фігура  несимпатична:  з  дорослими  акторами-пайовиками  він  люб’язний,  з  юними  учнями  зверхній.  Спершу  в  романі  висловлено  думку,  що  Сал  Пейві  може  бути  перевдягненою  дівчиною  –  але  ні,  цей  прийом  вже  був  застосований  у  попередньому  романі  з  Джуліаном,  який  виявився  Джулією,  отже,  тут  повторений  бути  не  може.  Сал  Пейві  також  сильний  як  актор  тому,  що  вкладає  у  ролі  свою  особистість,  тобто  –  страждання,  які  він  пережив.
Інший  сюжет  роману  –  те,  що  дає  привід  для  раніше  названого  сюжету:  розповідь  про  Віджа,  про  його  дорослішання,  про  його  розвиток  як  актора,  який  можливий  тільки  за  його  розвитку  як  особистості.  Відж  хотів  би  знати  більше  своєї  передісторії,  що  складно  для  хлопця  з  сирітського  притулку.  Одного  разу  в  нього  знаходиться  батько,  солдат  Джеймі  Редшо.  Мелодраматичний  прийом?  Та  справа  в  тому,  як  тут  з  ним  поводяться.  Спершу  Відж  не  відчуває  прив’язаності:  він  не  звик  до  того,  щоб  у  нього  був  батько,  як  і,  наскільки  Відж  розуміє,  Джеймі  не  звик  до  того,  щоб  у  нього  був  син.  Відж-оповідач  називає  Джеймі  не  батьком,  а  по  імені:  у  цьому  начебто  виявляється  відсутність  звички.  Далі  Відж  намагається  захистити  Джеймі,  коли  того  звинувачено  у  крадіжці  грошей  з  театральної  каси.  У  Віджа  створюється,  таким  чином,  конфлікт  між  товаришами  і  сім’єю.  Та  згодом  з’ясовується,  що  Джеймі  Редшо  насправді  не  батько  Віджа,  а  ще  один  шахрай,  який  скористався  Віджем  і  вигаданою  історією  кохання  до  матері  Віджа,  щоб  приєднатися  до  “Слуг  лорда-камергера”;  до  того  ж  серед  фальшивих  “Слуг  лорда  Пембрука”,  які  стоять  за  Джеймі,  знаходиться  давній  неприятель  Віджа  Нік,  якого  читач  має  пам’ятати  за  попереднім  романом.  У  Віджа,  який  і  не  звик  бути  зачарованим,  -  ще  одне  болісне  розчарування,  але  й  ще  одне  набуття  життєвого  досвіду,  збагачення  особистості,  хоча  про  це  і  складно  говорити.  І  набуття  має  йому  допомогти  бути  сильним  актором.
Дві  головні,  які  добре  запам’ятовуються,  фрази  роману  промовляють  два  протиставлені  персонажі.  Одну  –  актор  Роберт  Армін  у  відповідь  на  висловлений  Віджем  жаль  про  те,  що  Відж  не  знає,  з  чого  його  зроблено:  “Я  завжди  думав,  що  те,  з  чого  ти  зроблений,  не  таке  важливе,  як  те,  що  ти  з  цим  робиш”  (“Well,  I’ve  always  thought  that  what  you’re  made  of  is  not  as  important  as  what  you  do  with  it.”).  Іншу  –  Джеймі  Редшо  у  відповідь  на  зізнання  Віджа,  що  той  хотів  би  знати,  звідки  він  походить:  “Це  неважливо.  Що  справді  важливо,  це  де  ти  закінчиш”  (“That’s  not  important,”  he  said.  “All  that  truly  matters  is  where  you  end  up”)  –  і  тут  же  Джеймі,  якого  Відж  ще  вважає  своїм    батьком,  зауважує,  що  Відж  не  хоче  закінчити  так,  як  Джеймі.  (“You  don’t  want  to  end  up  like  me.”).  Відж  сам  одразу  ж  помічає,  наскільки  слова  Роберта  Армина  и  Джейми  Редшо  схожі.  Для  читача,  видимо,  те,  що  головна  думка  романа  висловлена  двома  протиставленими  в  ньому  персонажами,  які  не  домовлялися,  має  наголосити  і  на  її  важливості  в  романі,  і  на  її  обґрунтованості  в  житті.  
Що  автор  вигадав  нового,  щоб  продовження  не  губилося  в  тіні  початку?  Треба  повернутися  до  заголовку.  У  цьому  романі  більше  майстра  Шекспіра  і  він  ближчий  до  головного  героя  ;  крім  цього,  Шекспір  показаний  за  роботою.  Почати  з  того,  що  в  цьому  романі  з’являється  молодший  брат  Шекспіра  Едмунд.  Зображений  він  несимпатичним,  але  знаменита  за  біографіями  старшого  брата  історія  з  браконьєрством  розказана  як  така,  що  відбулася  з  ним.  (Приклад  того,  як  у  переказі  герой  подій  може  мінятися  на  іншого  героя  –  або  принаймні  так  запропоновано  у  цьому  романі).  Що  до  старшого  брата  Вільяма,  у  бійці  йому  зламали  праву  руку.  Відж  зробив  перев’язку,  але  також  має  записувати  під  диктовку  Шекспіра  нову  п’єсу.  А  яка  це?  ‘All  is  well  that  ends  well’  (“Кінець  діло  хвалить”).  Не  найулюбленіша  шекспірівська  п’єса,  а  тут  на  неї  звернено  читацьку  увагу.  Шекспір  не  приховує  від  Віджа  свого  роздратування,  коли  п’єса  не  вдається,  як  і  натхнення,  якщо  воно  з’являється;  за  кілька  миттєвостей,  як  і  раніше  помічав  Відж,  меланхолія  обертається  у  Шекспіра  на  манію.  Відж  також  помічає,  що  те,  що  Шекспір  говорить  у  своїх  п’єсах  взагалі,  також  звернене  й  до  кожної  конкретної  людини.  У  даному  випадку  Відж  для  Шекспіра  –  і  перший  читач,  і  спостерігач,  і  навіть  почасти  співавтор:  це  з  подачі  Віджа  Шекспір  вводить  до  п’єси  слова  “Кінець  діло  хвалить“,  які  згодом  зробить  її  назвою:  автор  роману  підтримує  ту  версію,  що  раніше  п’єса  називалася  ‘Love’s  Labour  Won’  –  “Зусилля  кохання,  які  увінчалися  успіхом”.  Ще  в  іншому  місці  Шекспір  висловлює  думку  про  те,  що  добре  було  б  зобразити  у  п’єсі  людей,  які  ховаються  за  кущами:  натяк  на  майбутнього  “Макбета”.  Хоча  автор  показує  в  романі  і  відомий  практицизм  Шекспіра,  насамперед  читач  має  запам’ятати  Шекспіра,  зануреного  у  працю.  При  цьому  вони  з  Віджем  не  зближаються  як  друзі;  між  ними  все  ж  зберігається  відстань,  яка  лише  іноді  скорочується,  бо  вони  працюють  у  парі.
Участь  у  створенні  п’єси  “Кінець  діло  хвалить“  сприяє  тому,  що  Відж  дуже  добре  розуміє  її  героїню,  Гелену.  Вона  –  його  дзеркало,  Відж  порівнює  себе  з  нею,  відчуває  з  нею  спорідненість.  І  це  призводить  героя  роману  до  великої  перемоги:  Відж  виграє  у  Сала  Пейві  виконавське  змагання,  кому  має  належати  роль  Гелени,  та  ще  й  так,  що  Пейві  здається  сам.  Шекспір  також  висловлює  Віджу  своє  схвалення:  “З  тобою  в  ролі  Гелени,  можливо,  ця  п’єса  виявиться  не  настільки  поганою”.  Так  Відж  має  стати  співавтором  успіху  нової  п’єси.  Можливо,  і  її  читач  тепер  зможе  уявляти  за  фігурою  її  героїні,  чия  історія  взята  з  новели  “Декамерона”,  також  історію  юного  актора.  
Роман  має  вселяти  думку:  те,  як  людина  робить  свою  справу  –  наприклад,  на  сцені  –  залежить  від  того,  яка  це  людина,  що  вона  знає  про  себе  і  як  розуміє  те,  що  знає.  А  п’єсу  ‘All  is  well  that  ends  well’  (“Кінець  діло  хвалить”)  роман  закликає  своїх  читачів  перечитати  або  прочитати  вперше.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2023


Ты для строки живешь. Дается в ней…

Ты  для  строки  живешь.  Дается  в  ней
Столь  многим  чувствам,  мыслям  выраженье!
Найти  ее  бывает  тем  сложней,
Чем  больше  жжет  тебя  ее  значенье.
Порой  легко  незваная  придет,
Порой  нелегкий  поиск  к  ней  ведет.

Ты  для  строки  живешь.  Хвалиться  чем?
Совсем  чужих  объединяют  строки.
Лишь  тот  не  прибавляет  к  ним,  кто  нем;
Сказать  умевший  все  равно  умолкнет.
И  нынешних  созданье,  и  былых,
Они  –  вся  жизнь,  без  счета  жизней  –  в  них.

Ты  для  строки  живешь.  И  что  ж,  живи,
Пусть  в  ней  и  мало  нового  откроешь!
Когда  необходимо,  говори;
Ищи  слова,  когда  сказать  ты  хочешь.
Пусть  даже  лишь  тебе  близка  пока,
Коль  должно  быть  ей,  явится  строка.


04.06.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985666
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.06.2023


Сонет о стихах, не предназначенных для музыки, но на музыку положенных



Сонет  поют.  Как  странно  он  звучит!
В  него  закралась  лишняя  подсказка,
Как  понимать,  что  нам  он  говорит,
Со  стороны  навязанная  краска.

Случалось  прежде  вслух  его  читать,
Тем  наслаждаясь,  как  он  раскрывался;
Мысль,  образ,  точно  руку,  принимать,
Запомнив,  как  к  тебе  он  обращался.

А  нынче  голос  новый  привнести
Нежданное  желает  дополненье,
Которого  не  хочешь,  –  иль  найти
Сумеешь  ценность  не  в  своём  прочтенье.

Быть  может,  и  сам  автор  напевал,
Что  по  душе,  когда  сонет  слагал.

19-23.05.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985665
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.06.2023


Александр Монтгомери (ок. 1550? - 1598) . Благословенной Троице. Перевод

Alexander  Montgomerie.  To  the  Blessed  Trinity.  Перевод

Источник  оригинала:  The  poems  of  Alexander  Montgomerie.  Edited  by  James  Cranstoun,  LL.D.  Published  by  Scottish  Text  Society.  Printed  for  the  Society  by  William  Blackwood  and  Sons,  Edinburgh  and  London,  1887.  P.89

Оригинал:


Alexander  Montgomerie

[To  the  Blessed  Trinity]

Supreme  Essence,  beginning,  unbegun,
Ay  Trinall  Ane,  ane  undevydit  Three,
Eternall  Word,  vha  victorie  hes  wun
Ouir  death,  ouir  hell,  triumphing  on  the  trie,
Forknavlege,  Wysdome,  and  All-seing  Ee,
Iehovah,  Alpha  and  Omega,  All,
Lyk  vnto  nane,  nor  nane  lyk  vnto  Thee,
Vnmovt  vha  movis  the  rounds  about  the  Ball,
Contenter  vnconteind;  is,  was,  and  sall
Be,  sempiternall,  mercifull,  and  just.
Creator  vncreatit,  nou  I  call.
Teich  my  Thy  treuth,  since  vnto  Thee  I  trust,
Incres,  confirme,  and  strengthen  from  aboue
My  faith,  my  hope,  and,  by  the  lave,  my  loue.



Мой  перевод:

Александр  Монтгомери

Благословенной  Троице

Всевышний,  Безначальный,  всем  –  Начало,
Един  в  трех  лицах,  Три  без  разделенья,
То  Слово,  что  победу  одержало
Над  смертью,  адом,  нам  дало  спасенье;
Провидец,  Мудрость,  от  Кого  не  скрыться;
Все,  Иегова,  Альфа  и  Омега;
Тот  без  подобья,  с  Кем  нельзя  сравниться;
Недвижный,  движешь  целый  мир  от  века;
Ты  Невмещаемый,  но  Ты  вмешаешь;
Ты  –  жизнь  навечно,  милость,  справедливость.
Творец  несозданный,  молю,  пусть  станешь
Учить  меня,  чья  вера  укрепилась.
Меня  храни,  усиль  и  вдохнови
В  надежде,  вере  и  сильней  –  в  любви.

Перевод  04.06.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985555
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.06.2023


Е. Евтушенко. Смеялись люди за стеной. Укр. переспів

Оригинал:

Е.Евтушенко

Смеялись  Люди  За  Стеной
                             Е.  Ласкиной

Смеялись  люди  за  стеной,  
а  я  глядел  на  эту  стену
с  душой,  как  с  девочкой  больной
в  руках,  пустевших  постепенно.

Смеялись  люди  за  стеной.  
Они  как  будто  издевались.  
Они  смеялись  надо  мной,  
и  как  бессовестно  смеялись!

На  самом  деле  там,  в  гостях,  
устав  кружиться  по  паркету,  
они  смеялись  просто  так,—  
не  надо  мной  и  не  над  кем-то.

Смеялись  люди  за  стеной,  
себя  вином  подогревали,  
и  обо  мне  с  моей  больной,  
смеясь,  и  не  подозревали.

Смеялись  люди...  Сколько  раз
я  тоже,  тоже  так  смеялся,  
а  за  стеною  кто-то  гас
и  с  этим  горестно  смирялся!

И  думал  он,  бедой  гоним
и  ей  почти  уже  сдаваясь,  
что  это  я  смеюсь  над  ним
и,  может,  даже  издеваюсь.

Да,  так  устроен  шар  земной,  
и  так  устроен  будет  вечно:  
рыдает  кто-то  за  стеной,  
когда  смеемся  мы  беспечно.

Но  так  устроен  мир  земной
и  тем  вовек  неувядаем:  
смеется  кто-то  за  стеной,  
когда  мы  чуть  ли  не  рыдаем.

И  не  прими  на  душу  грех,  
когда  ты  мрачный  и  разбитый,  
там,  за  стеною,  чей-то  смех
сочесть  завистливо  обидой.

Как  равновесье  —  бытие.  
В  нем  зависть  —  самооскорбленье.  
Ведь  за  несчастие  твое
чужое  счастье  —  искупленье.  

Желай,  чтоб  в  час  последний  твой,  
когда  замрут  глаза,  смыкаясь,  
смеялись  люди  за  стеной,  
смеялись,  все-таки  смеялись!


Мій  український  переспів:


Є.  Євтушенко

Сміялися.  Був  за  стіною  сміх

Є.  Ласкиній


Сміялися.  Був  за  стіною  сміх,  
Я  ж  на  стіну  дививсь,  і  мав  я  муку:  
Мов  хвора  дівчинка  в  руках  моїх,  
Була  душа,  і  порожніли  руки.

Сміялися.  Був  за  стіною  сміх
Чужий  –  немов  знущатися  бажали.  
Сміялися  чужі  з  чуттів  важких
І  сорому  найменшого  не  знали!

Та  ні…  Лише  вечірка  там  була,  
Одна  з  численних.  Танці  вже  набридли,  
Й  сміялись  гості  просто  так,  без  зла,  
Мене,  когось  –  чіпати  не  хотіли.

Сміялися.  Був  за  стіною  сміх,  
Вино  додатком  стало  до  розмови,  
Й  веселі  в  час  веселощів  своїх
Не  відали,  що  я  плекаю  хвору.

Сміялися…  А  скільки  вже  разів
До  того  я,  я  сам,  також  сміявся,  
Як  за  стіною  муку  хтось  терпів,  
Згасав,  і  сумно  горю  віддавався!

Пригноблений  стражданням,  думав  він,  
Уже  готовий  майже  до  покори,  
Що  з  нього  я  сміюсь,  що  я,  над  ним
Глузуючи,  вже  геть  забув  про  сором.

Що  ж,  доведеться  визнати,  земля
Така  вже  є,  і  змін  на  ній  не  буде:  
Як  сміємось  щасливо  ти  і  я,  
Ридають  за  стіною  інші  люди.

Та  доведеться  й  визнати,  так  світ
Влаштований,  тому  він  і  не  гине:  
Чийсь  чути  з-за  стіни  щасливий  сміх,  
А  ти  і  я  –  ледь  не  в  сльозах,  безсилі.  

Тому  я  закликаю:  не  гріши,  
Коли  здавила  до  життя  відраза,  
Не  заздри  іншим,  думать  не  спіши,  
Що  за  стіною  сміх  –  тобі  образа.

Буття  —  мов  рівновага,  і  у  нім
Хто  заздрить,  той  себе  і  ображає.  
Бо  викуп  —  горю  і  сльозам  твоїм
Те  щастя,  що  його  хтось  інший  знає.

Бажай,  щоб  в  мить,  яка  –  кінець  доріг
Життєвих,  як  вже  очі  б  завмирали,  
Сміялися,  був  за  стіною  сміх,  
І  не  змовкав,  тривав  би,  все  ж  тривав  би!

Переклад  30.04.2023.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2023


Чудовий квадрат із числами. Нотатка про задачу і її рішення

Ще  одна  нотатка  пам'яті  [url="http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1003278"]мого  тата[/url].  Сюжет  цієї  прозової  мініатюри  -  як  тато-математик  винайшов  задачу  і  сам  її  вирішив.  


Чудовий  квадрат  із  числами  у  Барселоні  й  чудовий  квадрат  із  числами  мого  тата

                 Мій  тато-математик,  згадуючи  наші  подорожі  до  Іспанії,  ще  раз  звернув  увагу  на  те,  що  частина  оформлення  знаменитого  собору  Саграда  Фамілія  —  цікавий  квадрат,  що  складається  з  чисел.  Ось  він,  на  татовому  фото,  позаду  знаменитої  трагічної  сцени  з  цілунком.


                 Що  тут  цікавого:  якщо  складати  всі  числа  в  кожному  рядку,  в  кожному  стовпчику  і  за  кожною  діагоналлю,  вийде  одне  число  —  33.  Зрозуміло,  чому  обрано  його:  це  —  за  переказом,  вік  Христа  у  момент  розп’яття.

                 Отже,  тато  пам’ятав,  що  у  Барселоні  є  такий  квадрат,  але  не  пам’ятав,  які  саме  там  числа.  І  він  ще  раніше,  ніж  подивитись  фото,  захотів  сам  розв’язати  задачу,  яку  сформулював  так:


                 «У  кожній  клітинці  квадрату  виставити  числа  від  одного  до  дев’яти  так,  щоб  кожне  використовувалося  тільки  один  раз  і  щоб  сума  у  кожному  рядку,  на  кожному  стовпчику  й  діагоналях  була  одна  й  та  ж  сама».

                 Тато  думав,  що  він  вгадує  розташування  чисел  квадрату  біля  собору  Саграда  Фамілія,  але  квадрат  із  рішенням  у  нього  вийшов  свій.  Ось  такий:

438

951

276

                 Квадрат  вийшов  зовсім  інший.  Використані  тільки  прості  числа.  Рядків  і  стовпчиків  у  квадрату  —  три,  а  не  чотири.  Число  в  сумі  інше  —  15.

                 Можливі  чотири  варіанти  рішення  залежно  від  того,  як  повернути  квадрат.

                 Це  рішення  ми  захотіли  записати  на  пам’ять.  Чудовий  квадрат  з  числами  доц.  Ржевського  С.В.  (C).      За  мотивами  барселонського  квадрата.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981760
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2023


Просили вас молиться за окно

Памяти  [url="http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1003278"]моего  папы[/url]


Помолись,  дружок,  за  бессонный  дом.
За  окно  с  огнем!

Марина  Цветаева


Просили  вас  молиться  за  окно
С  огнем  –  и  поклонились  вы  спокойно,  
И  не  ответили:  «Сейчас  начнем»,  
Но  вновь  признали,  что  от  просьбы  больно.

Ведь  вам  напомнили,  что  труден  свет,  
Для  одного,  семьи,  друзей,  влюбленных
Горящий.  Властной  темноте  в  ответ
Упорно  он  тревожит  освещенных.

А  будете  молиться?  Может  быть,  
Хоть  не  заявите  об  этом  громко:  
Порой  и  сон  вы  станете  хвалить,  
Но  свет  вы  бережете  без  предлога.

24.04.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981174
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.04.2023


Странная удача

Странная  удача

Памяти  [url="http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1003278"]моего  папы[/url]

Жизнь  грозила  бедой,  которой  уже  не  терпеть…
Странная  это  удача  –  вовремя  умереть.  

Дряхлость  еще  не  коснулась,  сила  еще  была,  
Спеша,  не  слишком  долгую  муку  болезнь  дала

Или  совсем  без  болезни  –  мука  осталась  другим.  
Тот,  кто  отнят  у  них,  сам  от  новой  скорби  храним.  

Есть  достиженья  –  значит,  признают:  прожил  не  зря,  
Пусть  их  могло  б  больше  стать  –  все  ж  не  солгут,  говоря.  

Или  взлетела  над  теми,  кто  жив,  лихая  волна  –
Голод  иль  нестроенье,  иль  возвратилась  война.  

Или  пришлось  бы  свершить  что-то,  о  чем  бы  жалел,  –
Освобожденье  пришло  от  нежелательных  дел…

Горькое  тут  утешенье,  скорби  своей  отторженье.  
Не  убеждая,  звучит;  так  тот  говорит,  кто  скорбит.  

Верить  живые  хотят,  чтоб  боль  свою  преодолеть:  
Хоть  недобра,  но  удача  –  вовремя  умереть.

24.04.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981142
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.04.2023


Як роль створює людину. Стаття



Про  роман  Гері  Блеквуда  “Крадій  у  Шекспіра”  (Gary  Blackwood,  The  Shakespeare  Stealer,  1998),  першу  частину  трилогії.

Від  самого  початку  напрошується  зауваження:  це  ж  радше  людина  створює  доручену  їй  роль;  те,  яка  людина,  впливає  на  виконання  ролі.  Та  зараз  мова  про  зовсім  юну  людину,  яка,  як  вважається,  ще  формується:  вона  вже  є  з  певним  життєвим  досвідом,  певною  особистістю,  та  ще  може  значно  змінитися.  І  те,  як  змінюється  її  місце  в  житті,  впливає  на  її  особистість.
Дуже  успішна  дитяча  книжка,  з  двома  продовженнями.  Для  кого  вона:  для  дітей-підлітків,  яким  хочуть  показати  єлизаветинський  театр  зсередини  й  очима  однолітків.  Вона  також,  мабуть,  -  для  дорослих,  яким  треба  нагадати,  як  людина  створюється  її  вихованням,  сказати  їм:  “Важкі  обставини  можуть  впливати  погано,  але  й  тоді  не  все  ще  втрачено.  Необов’язково  втрачено”.  Кому  ця  книжка  не  підійде  або  підійде  менше:  тим,  кого  цікавить  тема  “Образ  Шекспіра  в  художній  літературі”.  Шекспір  у  книзі  є  як  персонаж  декількох  епізодів,  і  зображення  його  мало  детальне  –  що  називається,  щоб  основній  дії  не  заважав.  Утім,  можливо,  будуть  читачі,  які  побачать  позитивну  рису  і  в  такому  лаконізмі.
Дія  книги  відбувається  в  Англії,  переважно  у  Лондоні  1601  р.,  і  головний  герой  –  хлопець  років  чотирнадцяти  Відж.  Це  ім’я  чи  прізвисько?  –  те  й  інше,  в  нього  немає  іншого  імені.  Відж  виховувався  у  сирітському  притулку  і,  як  і  всі  вихованці,  колись  мріяв,  що  у  нього  знайдеться  родина,  може,  королівська…  Потім  він  потрапив  до  чужих  рук  і  був  привчений,  що  його  використовують  у  чужих  інтересах.  Так  само  у  чужих  інтересах  Відж  потрапляє  до  Лондона,  що  сильно  змінює  його  життя.  Напрошується  паралель  з  Діком  Віттінгтоном  з  казки  –  та  вона  є  тільки  на  початку  історії,  далі  не  буде  купецької  родини  і  дуже  корисної  кішки.  Буде  інша  компанія.
Основна  дія  книги  залежить  від  того,  що  у  Віджа  –  дві  ролі.  Ці  ролі  виключають  одна  одну,  та  друга  одержана  саме  тому,  що  спочатку  дана  перша…  Як  це  може  бути?  Перша  роль  Віджа  –  крадій.  Йому  велено  записати  текст  п’єси  з  репертуару  “Слуг  лорда-камергера“  і  передати  своєму  господареві,  щоб  той  передав  його  своїй  театральній  трупі.  Яка  п’єса?  Нова,  яка  буде  великою,  “Трагедія  про  Гамлета,  принца  Данського“.  А  друга  роль  Віджа  –  хлопець-актор  у  трупі  “Слуг  лорда-камергера”.  Цю  роль  він  прийняв  за  своєю  ініціативою,  коли  виникла  небезпека,  що  першу  виконати  не  вдасться;  ця  роль  Віджеві  подобається  більше.
Тепер  необхідне  пояснення  подробиць.  Відж  письменний,  вміє  читати  й  писати  і  англійською,  і  латиною,  що  найголовніше  –  володіє  навичкою  скоропису  з  допомогою  символів.  Його  перший  господар,  парафіяльний  священик,  навчив  його  грамоті  й  цій  системі  свого  винаходу,  щоб  Віджеві  не  лише  робити  за  ним  нотатки,  але  й  красти  проповіді  інших  парафіяльних  священиків.  За  розпорядженням  нового  господаря  Відж  має  записати  текст  “Гамлета”,  будучи  присутній  на  перших  виставах.  Коли  роботу  майже  закінчено,  Відж  губить  свою  книжку  з  нотатками.  Щоб  уникнути  підозр  акторів,  які  застали  його,  і  виконати  задачу,  Відж  заявляє,  що  сам  хоче  стати  актором  –  і  прийнятий  до  трупи  “Слуг  лорда-камергера”.
Чи  добрий  хлопчик  Відж?  Добрий,  але  не  в  тому  сенсі,  який  звичайно  очікується  батьками  і  шкільними  вчителями.  Його  характер  краще  для  початку  описати  з  допомогою  заперечень:  він  не  озлився  до  кінця,  не  мститься  життю  за  свої  нещастя,  не  абсолютизує  моральності.  У  сирітському  притулку  його  не  надто  навчали,  що  добре,  а  що  погано:  наскільки  він  може  сказати,  добре  –  це  те,  що  йде  тобі  на  користь,  а  погано  –  все  те,  що  тобі  зашкоджує.  З  живим  розумом,  спостережливий,  здатний  вдосконалити  не  їм  вигадану  систему  скоропису.  Звиклий  прикидатися,  оскільки  це  потрібно,  щоб  уникнути  покарання,  -  і  це  стане  йому  в  пригоді,  щоб  грати,  коли  він  стане  актором.  Звиклий  чекати,  дивитися,  сподіватися  на  краще.  Здатний  дати  себе  захопити  новим  враженням.  Коли  він  вперше  опинився  в  театрі  й  на  виставі  “Гамлета”,  Відж  одразу  вживається  до  дії  –  не  як  досвідчений  критик  із  виробленою  холодністю,  а  як  той,  хто  разом  із  героями  переживає  те,  що  відбувається.  Він  готовий  закликати  Гамлета  не  зволікати,  але  й  розуміє,  чому  той  зволікає.
Дуже  швидко  видно,  що  Відж  став  таким,  яким  його  взнає  читач,  саме  тому,  що  в  нього  не  було  сім’ї  –  кола  осіб,  яких  він  любив  би  і  які  любили  б  його.  Він  жив  як  той,  хто  звик,  що  його  використовують,  під  впливом  загрози  покарання.  Свою  сім’ю,  свій  дім  Відж  знаходить  серед  акторів,  коли  стає  учнем  і  вперше  бачить  інший  стимул,  окрім  покарання  –  аплодисменти,  а  також  узнає  заклик  до  взаємної  допомоги.  Це  не  означає  –  застереження  необхідне  –  що  всі  актори  трупи  стають  чудовими  товаришами  Віджа.  Його  головний  неприятель  –  Нік,  який  має  перейти  на  чоловічі  ролі  з  жіночих  і  якому  Відж,  попри  їх  неприязнь,  рятує  життя  у  бійці  як  членові  своєї  родини.  Згодом  уже  Ніка  спробують  використати  для  крадіжки  текста  “Гамлета”,  і  ця  небезпека  стає  безпосереднім  приводом  для  того,  щоб  Відж  обрав  між  ролями  крадія  і  актора  роль  актора  й  став  на  захист  інтересів  трупи.
(Щоразу,  коли  у  художньому  творі  мова  йде  від  першої  особи  когось  із  персонажів,  читач  не  зобов’язаний,  але  може  захотіти  спитати,  у  який  момент  свого  життя  персонаж  пише  ці  мемуари.  Відж  розповідає  тоді,  коли  актор  у  ньому  вже  переміг  крадія  –  тобто,  вже  настав  щасливий  кінець  цього  роману.  Відж,  звичайно  ж,  не  оголошує  про  це  читачеві  заздалегідь,  та  одного  разу  наче  обмовляється:  йому  довелося  пробути  з  акторами  ще  декілька  часу,  місяць  чи  два,  перш,  ніж  він  дізнався  про  долю  євреїв  у  Англії  і  про  долю  доктора  Лопеса,  яка  вплинула  на  створення  “Венеціанського  купця”…)
Антигерой  роману,  протиставлена  Віджеві  фігура,  перемога  над  якою  настає  в  фіналі  –  його  другий  господар,  Саймон  Басс,  за  чиїм  наказом  Відж  і  вирушив  красти  “Гамлета”.  У  Басса  також  дві  ролі,  точніше  сказати  –  дві  маски.  Як  Басс  він  –  добродушний  пан,  який  думає  про  прибутки  своєї  театральної  компанії.  Та  більшу  частину  дії  він  постає  в  романі  як  Фолкенер/”Сокольничий”,  страхітливий  персонаж,  який  начебто  від  імені  Басса  має  спостерігати  за  тим,  як  Відж  виконує  завдання.  Фолкенер  чудово  б’ється,  що,  звичайно,  оживляє  розповідь  і  створює  додатковий  символ:  битва  добра  й  зла  відбувається  у  буквальному  сенсі.  У  масці  Фолкенера  Басса  впізнати  неможна,  і,  хоча  ближче  до  початку  читатечеві  натякають,  що  це  –  одна  людина  у  різних  подобах,  потім  про  це  забувають.  Віджа,  отже,  теж  можна  обдурити.  Історію  Басса  Відж  і  читач  узнають  по  частинах:  він  –  хрещений  вимушено  єврей,  колись  –  також  актор  “Слуг  лорда-камергера”,  колись  –  виконавець  ролі  Шейлока  (за  історичним  свідоцтвом,  якого  в  романі  не  згадують,  Шейлока  грав  Річард  Бербедж.  Басс  за  романом,  видимо,  грав  цю  роль  раніше).  Відж  обирає  роль  актора  тому,  що  вона  зробить  його  щасливішим.  Басс  носить  маску  Фолкенера  тому,  що  вона  виражає  його  сутність  людини  жорстокої.  (Через  Басса  роман  можна  звинуватити  в  антисемітизмі,  хоча  лиха  євреїв  в  Англії  в  ньому  не  замовчуються).
Майстер  Шекспір,  як  сказано,  в  цьому  романі  діє  мало.  Він  не  може  не  бути  присутній,  якщо  Відж  поступив  до  трупи  “Слуг  лорда-камергера”,  ще  й  мова  йде  про  першу  постановку  “Гамлета”,  та  з’являється  Шекспір  в  романі  нечасто,  між  ним  і  головним  героєм  завжди  –  велика  дистанція.  Тут  може  вимагатися  ще  одне  застереження.  У  тому  світі,  де  Відж  і  майстер  Шекспір  ходять  по  землі,  великої  слави  майстра  Шекспіра  ще  немає.  У  тому  світі,  де  читатимуть  цей  роман,  вона  є.  Відж  свою  історію  перетворення  з  крадія  на  актора  розповідає  для  своїх  сучасників,  а  автор  роману  цю  історію  –  для  тих,  хто  живе  наприкінці  XX  століття  й  пізніше.  Саме  цим  і  може  пояснюввтися  такий  підход:  авторові  не  потрібно,  щоб  драматург  трупи  затуляв  від  читачів  головного  героя  роману,  та  для  характеристики  головного  героя  фігура  драматурга  теж  може  стати  у  пригоді.
Відомості  про  Шекспіра  в  романі  даються  переважно  у  формі  чужих  відгуків,  які  чує  Відж,  незмінно  шанобливих,  та  коротких.  Вперше  про  Шекспіра  говорить  Віджу  Басс,  як  про  “поета  высокої  якості,  можливо,  генія”.  Здавалося  б,  присутстність  Віджа  на  виставі  “Гамлет”  –  нагода  звернути  читацьку  увагу  на  виконавця  ролі  Привида,  та  автор  цією  нагодою  не  користується.  Відж  не  навимсно  плямує  темний  костюм  Шекспіра  білою  фарбою,  за  що  одержує  невеселий  жарт.  Віджу  говорять  про  Шекспіра  як  про  замкнену  й  дуже  зайняту  людину,  іноді  запальну,  та  не  низьку  духом,  колись  відому  як  добрий  товариш,  та  вражену  меланхолією  (при  цьому  перший  господар  Віджа  –  ще  й  автор  твору  про  меланхолію,  який  майстер  Шекспір  нібито  вважає  безцінним).  Розповідають  трохи  про  нещасну  любов,  про  дружину  й  дочок  в  Стратфорді,  які  цій  любові  не  завадили,  про  сина,  який  “виріс  хворим  і  помер”.  Імені  сина  не  називають  і  ніяк  його  з  тією  самою  п’єсою  не  пов’язують,  хоча  про  інші  обставини,  які,  як  вважається,  вплинули  на  п’єсу  –  загибель  Ессекса  –  в  романі  розповідається.  Відж  бачить  Шекспіра  як  “схожого  на  цигана  чоловіка  з  високим  лобом  і  гривою  кучерявого  чорного  волосся”  (с).  В  одному  епізоді  книги  Шекспір  у  присутності  Віджа  дивиться  у  театральне  дзеркало  як  у  магічне  –  напевно,  обмірковуючи  нову  п’єсу.  Отже,  Відж  володіє  й  образним  мисленням.  У  іншому  епізоді  Відж  не  навмисно  приймає  Шекспіра  за  Фолкенера  –  можливо,  ще  один  спосіб  протиставити  між  собою  дві  ролі  головного  героя  роману,  ролі  крадія  й  актора.  Шекспір  дає  інструкції  на  репетиціях,  його  роль  в  трупі  з  очевидністю  насамперед  –  роль  драматурга,  адміністративними  питаннями  він  не  опікується.  Рішення  про  зарахування  до  трупи  нікому  не  відомого  Віджа  приймається  без  його  участі.  Та  Шекспір  и  не  злопам’ятний,  прощає  Віджу  участь  у  полюванні  на  текст  “Гамлета”.  Мабуть,  найцікавіші  у  книзі  пов’язані  з  Шекспіром  зауваження  –  ось  ці.  У  зв’язку  із  бійкою  Ніка  Відж  зауважує,  що  честь  –  не  те,  за  що,  на  його  погляд,  варто  битися.  Отже,  Відж  вважає  так  само,  як  сер  Джон  Фальстаф,  з  яким  на  момент  цього  свого  висловлення  він  поки  ще  не  знайомий  –  а  читач  може  бути  знайомий  і  згадати.  Але  ближче  до  кінця  Відж  не  згодний  зі  знаменитими  словами  з  “Ромео  і  Джульєтти”  “Розлука  –  така  солодка  печаль”  (‘Parting  is  such  sweet  sorrow’).  Отже,  Відж  надає  перевагу  самостійному  мисленню,  довіряє  не  стільки  авторитетам,  скільки  власному  досвідові.
Річарду  Бербеджу  в  романі  приділено  ще  менше  уваги.  Вони  з  Віджем  грають  спільно,  і  Бербедж  виявляє  терпіння,  та  нечасто  виражає  справжні  тепло  й  дружелюбність.  З  дорослих  акторів  трупи  “Слуг  лорда-камергера”  більше  помітні  в  романі  Джон  Хемінгс  і  Роберт  Армін  –  ймовірно,  щоб  вони,  будучи  менш  знаменитими,  ніж  Бербедж,  запам’яталися  читачеві  краще.  Хемінгс,  згодом  –  один  з  видавців  Першого  Фоліо,  керує  трупою;  він  зображений  у  романі  як  перший  виконавець  ролі  Полонія  і  заїкається  поза  сценою  –  та  не  на  сцені.  Роберт  Армін,  виконавець  ролей  шекспирівських  блазнів,  тут  насамперед  –  вчитель  фехтування  хлопців-акторів.  Саме  він  перемагає  у  вирішальному  бою  негативного  героя  Басса/Фолкенера.
Відж  здружився  з  двома  хлопцями-акторами,  Сандером  і  Джуліаном.  Джуліан  забезпечує  головний  сюрприз  роману:  він  виявляється  перевдягненою  дівчинкою,  Джулією.  Оскільки  викрита  Джулія  грати  в  трупі  далі  не  може,  Віджу  надається  чудова  можливість  для  утвердження  в  новому  житті.  Він  введений  замість  Джулії  і  під  її  керівництвом  на  роль  Офелії  в  придворній  виставі  “Гамлет”.  Впорався  він  настільки  добре,  що  заслужив  похвалу  особисто  королеви.  
Книжка  цікава,  мабуть,  насамперед  тим,  яке  головний  герой  переживає  перетворення.  Для  юних  читачів  має  бути  захоплива  зображенням  елизаветинського  театру.  Та  мені  вона  сподобалась  би  більше,  якби  там  було  більше  Шекспіра  як  літературного  персонажа,  і  в  мене  з’явилась  думка,  що  історичний  театр  як  місце  дії  міг  би  тут  бути  будь-який:  замість  знаменитіших  “Слуг  лорда-камергера”  -  конкуренти  “Слуги  лорда-адмірала”,  або  ще  якась  вигадана  трупа.  Виховна  тема  тут,  мабуть,  все  ж  важливіша,  ніж  пізнавальна  –  або  дорослому  читачеві  так  легше  вирішити.  Вважатиму,  що  Шекспір  тут  важливий  як  створювач  тієї  самої  п’єси,  яка  ще  й  допомогла  Віджу  почати  нове  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981043
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2023


“Венеціанський купець” і “Драхма язика”. Стаття

“Венеціанський  купець”  і  “Драхма  язика”

Я  належу  до  тих  читачів,  які  частину  сюжету  шекспірівського  “Венеціанського  купця”  –  точніше,  його  кульмінацію,  сцену  суду,  у  якій  справу  вирішує  перевдягнена  юнаком  героїня  –  знають  раніше,  ніж  саму  п’єсу.  Чому  так?  Тому,  що  я  знаю  книгу    “Сказки  народов  Югославии”  (М:  «Художественная  литература»,  1984.  Передмова  І.М.  Голєніщева-Кутузова,  ілюстрації  В.  Юрлова  –  дуже  красива  книга  з  дитинства).  А  там  у  розділі  побутових  казок  опублікована  казка  “Драхма  язика”  (Боснія,  рос.  переклад  Т.  Вірти),  і  її  кульмінація  та  ж  сама,  добре  запам’ятовується.  Особливо  –  юним  читачкам,  адже  героїня  –  розумниця  і  змогла  це  довести!  (Самолюбству  читачок,  які  також  бажають  бути  розумницями,  це  лестить).  І.М.  Голєніщєв-Кутузов,  кажучи  про  багатство  сюжетів  казок  у  цій  збірці,  спеціально  звертає  увагу  на  те,  що  ““Драхма  язика”  жваво  нагадує  “Венеціанського  купця”  Шекспіра”  (с),  а  також  на  те,  що  спільність  сюжетів  між  казками  у  збірці  і  шекспірівськими  п’єсами  виникла  завдяки  італійським  новелам  (сюжет  “Купця”  взятий  з  італійської  новели.  Може,  “Драхма  язика”  у  тій  редакції,  яка  наводиться  у  збірці,  якось  будується  і  на  “Венеціанському  купці”  безпосередньо,  та  я  не  вмію  цього  перевірити).


У  “Драхми  язика”  порівняно  з  “Венеціанським  купцем”  менше  персонажів,  менше  внутрішніх  проблем  і  сюжет  простіший.  Та  тим  захопливіше  може  бути  їх  порівняння  –  якщо  підмічати  відмінності  у  схожих  історіях.

Для  початку,  що  таке  драхма?  “Міра  аптекарської  ваги  –  3,  73  грама”  (с).  Драхма  язика  тут  замість  фунта  плоті,  який  Шейлок  за  договором  загрожує  вирізати  у  Антоніо  як  неустойку.  Якщо  Антоніо  може  таким  чином  бути  вбитий,  то  герой  “Драхми  язика”  ризикує  стати  калікою.  Можна  побачити  і  символічне  значення  драхми  язика:  не  балакай  занадто,  не  будь  легковажний  –  зіткнешся  із  наслідками…

У  “Драхмі  язика”  немає  національного  і  релігійного  конфліктів:  немає  протиставлення  “єврей-лихвар  як  кредитор  –  християнин-антисеміт  як  його  боржник”,  “єврей,  який  бажає  помсти  за  законом  за  систематичні  приниження,  —  суд  християн,  не  прихильних  до  іудеїв”.  Дія  казки  відбувається  у  Сараєво,  всі  герої  –  мусульмани.  Головний  конфлікт  тут  виявляється  іншим,  ніж  у  п’єсі:  між  легковажністю  та  серйозністю.  Легковажність  –  герой,  гульвіса  Омер,  який  хотів  би  вдатися  до  торгівлі,  та  не  вміє.  Серйозність  –  це  його  кохана  дружина  Мейра,  перша  красуня  в  місті  і  більше,  ніж  красуня.

Омер  потребує  грошей,  щоб  відкрити  крамничку  й  побратися  з  Мейрою  –  та  плюс  він  іще  має  утримувати  трьох  молодших  у  родині  після  смерті  батьків;  Бассаніо  потребує  грошей,  щоб  поїхати  свататися  до  Порції.  Та,  як  і  у  “Купці”,  у  “Драхмі  язика”  сусідують  любов  героїв  і  розрахунок.  Порція  –  багата  наречена  і  женихи,  включаючи  Бассаніо,  приваблені  до  неї  не  в  останню  чергу  грошима.  Омер  і  Мейра  обидва  бідні.  Омер  має  одружитися,  щоб  у  хаті  була  господиня:  він  не  може  більше  гультяювати.  Мейра,  хоча  і  освідчується  в  коханні  Омерові  –  “Я  б  не  проміняла  тебе  на  ціле  місто”  (с)  –  згодна  вийти  за  нього,  тільки  якщо  він  створить  щастя  її  і  її  батьків.  Саме  вона  спонукає  його  відкрити  крамницю,  це  умова  одруження  героїв.

І  в  п’єсі,  і  в  казці  сусідують  поезія  і  проза  життя  так,  що  не  можна  не  помітити  того  й  іншого.  “Венеціанський  купець”  –  про  правочин,  про  судову  справу,  та  знаменитий  і  монолог  Лоренцо  про  музику.  У  “Драхмі  язика”  Омер  виконує  пісню  під  вікном  у  Мейри,  та  стиль  казки  –  стиль  оповіді  з  життя  міщан-мусульман  у  старому  Сараєво.  Казка  –  побутова,  з  тих,  які  називають  “казками  для  дорослих”,  хоча  читати  можуть  і  діти.

“Батько  щодня  картає  Омера  –  досить,  мовляв,  тобі  довкола  дівчат  звиватися,  досить  бренькати  на  тамбурі  та  тинятися  вулицями  Сараєва,  час  і  про  справу  подумати!”  ©

Дива  тут  герої  мають  робити  власноруч.  Та  –  очікуване  застереження  –  допомогти  в  цьому  може  кохання,  окрім  кмітливості  й  цілеспрямованості.

Одна  з  головних  відмінностей  між  двома  творами:  у  “Драхмі  язика”  немає  Шейлока.  Тобто,  тут  немає  настільки  яскравого  персонажа,  якого  героїні  треба  перемогти,  і  немає  такої  ж  насиченої  передісторії  його  стосунків  з  тим  персонажем,  якому  він  загрожує.  Омер  позичає  тридцять  гаманців  грошей  терміном  на  сім  років  у  свого  друга,  купця  Ісакара,  який  “здавалося,  не  тільки  гроші  –  життя  своє  готовий  був  віддати  за  свого  друга”  (с).  Це  як  якби  у  “Венеціанському  купці”  Антоніо  і  Шейлок  були  одним  персонажем,  чого,  зрозуміло,  читач  не  очікує.  У  “Драхмі  язика”  одним  персонажем  стають  Антоніо  –  купець,  якого  треба  врятувати  від  Шейлока,  —  і  Бассаніо  –  його  друг,  жених,  а  згодом  молодий  муж.  Порція  рятує  Антоніо,  друга  свого  мужа  Бассаніо,  з  вдячності  за  своє  щастя,  яке  Антоніо  допоміг  створити,  коли  позичив  гроші  у  Шейлока,  щоб  Бассаніо  міг  поїхати  до  Порції.  Мейра  рятує  аналог  Бассаніо,  свого  мужа  Омера.  У  “Драхмі  язика”,  отже,  неможливе  пікантне,  часто  обговорюване  питання:  якого  роду  почуття  Антоніо  має  до  Бассаніо?  Мейрі  в  образі  судді  не  доводиться  вислуховувати  ті  не  зовсім  приємні  для  жінки  висловлення  симпатії,  які  чують  у  венеціанському  суді  перевдягнені  Порція  і  Нерісса  від  Бассаніо  й  Граціано,  який  став  мужем  Нерісси,  на  адресу  Антоніо.

“Бассаніо

Антоніо,  я  одруживсь  недавно

І  над  життя  люблю  свою  дружину.

Проте  життя,  дружина,  цілий  світ

Для  мене  важать  менше,  аніж  ви!

Дияволу  цьому  я  все  віддав  би.

Пожертвував  би  все,  аби  лиш  міг

Урятувати  вас!

Порція

А  що,  коли  б

Дружина  ваша  ті  слова  почула?

Гадаю,  що  вона  не  склала  б  вам

Великої  за  те  подяки.”  (с)

І  так  же  висловлюється  Граціано,  і  так  же  засмучена  Нерісса.

                   Та  Ісакар,  не  дивлячись  на  договір,  залишається  другом  Омера.  Укласти  саме  такий  договір  Омера  й  Ісакара  невідомо  хто  напоумив;  про  договір  Мейра  знає  від  самого  Ісакара;  коли  вони  з’явилися  до  суду,  і  Омер,  і  Ісакар  втирають  сльози.  Якщо  обумовленої  міри,  драхми,  не  буде  додержано,  Ісакар  згодний  або  заплатити  Омерові,  або  щоб  Омер  відрізав  у  нього  самого  кусень  язика.  Задача  Порції  –  врятувати  Антоніо.  При  цьому  вона  провчає  Шейлока,  бо  доводить,  що  той  даремно  розуміє  справедливість  як  мстивість;  гроші  Шейлока  будуть  відняті  на  основі  застосування  закону,  як  гроші  іноземця,  який  умишляв  проти  життя  венеціанця.  Задача  Мейри  –  врятувати  Омера  й  одержати  від  Ісакара  ще  гроші,  щоб  Омер  міг  поновити  справу;  вона  доб’ється  цього,  та  Ісакар  дасть  гроші  як  хабар.

У  “Венеціанському  купці”  згадується,  та  не  з’являється  на  сцені  один  важливий  для  дії  персонаж:  кузен  Порції,  немолодий  юрист  Белларіо.  Це  він  був  уповноважений  дожем  Венеції  вирішити  справу,  і  замість  нього  справу  вирішує  перевдягнена  Порція.  Та  чи  не  міг  би  сам  Белларіо  вчинити  у  суді  все  те  ж  саме,  що  чинить  Порція,  за  домовленістю  з  нею,  досягнутою  за  сценою?  Порція  має  проконтролювати,  щоб  було  те  рішення,  яке  їй  потрібне,  а  також  –  особисто  виявити  вдячність  до  Антоніо.  Те,  що  Порція  вдячна,  –  ще  одне  підтвердження,  що  вона  –  позитивний  персонаж.  (Шекспір  вважає  невдячність  найбільшою  вадою).  Нарешті,  зустріч  Шейлока  і  перевдягненої  Порції  в  суді  зводить  разом  дві  сюжетні  лінії  п’єси  і  робить  можливим  протиставлення  –  і  взаємодію  –  ідей  милосердя  й  мстивості.

Інші  важливі  відмінності  між  обома  творами  –  у  сцені  суду.  У  “Венеціанському  купці”  дож  не  знає,  що  для  розгляду  справи  явилися  перевдягнені  жінки,  Порція  й  Нерісса.  У  “Драхмі  язика”  кадій  чудово  знає,  що  справу  розглядає  перевдягнена  жінка,  Мейра,  бо  відбувається  це  за  домовленістю  між  ними.  Кадій  підглядає  за  судом  і  згодом  оголошує  героїні:

“О  жінко!  У  твоїй  голові  більше  мудрості,  ніж  у  Корані,  хай  простить  мені  аллах!  Авжеж,  якби  ти  була  чоловіком,  кращого  кадія  не  знайшлося  б  у  самому  Стамбулі!”  ©

(Мейра  пропонує  калієві  частину  виграних  грошей,  та  той  відмовляється,  бо  одержав  від  видовища  задоволення).

І  ще  відмінність:  те,  як  саме  діють  героїні  в  ролі  суддів.  Шейлока  спочатку  закликають  до  милосердя,  пропонують  йому  гроші,  а  згодом  б’ють  його  його  ж  зброєю  –  коли  бачать  його  непоступливість.  Порція  загрожує  Шейлокові  у  випадку  його  неточності:

 “Тож  бери,  що  слід:  фунт  м’яса,

Бо  він  тобі  належить  за  законом.

Проте,  коли,  вирізуючи  м’ясо,

Хоч  краплю  християнської  проллєш

Ти  крові  —  все  майно  твоє,  всі  землі

Республіка  у  тебе  конфіскує”  –

тільки  після  того,  як  Шейлок  відмовляється  прийняти  іншу  неточність:  оплатити  хірурга,  який  перев’язав  би  рани  Антоніо,  бо  це  не  передбачено  договором.  Порція  зібрала  докази  того,  що  Шейлок  умишляв  проти  життя  Антоніо,  і  тепер  може  застосувати  закон.

                   У  “Драхмі  язика”  Мейра  жодного  разу  не  закликає  до  милосердя,  не  виголошує  промов,  подібних  до  монологу  “До  милості  такої  Присилувать  не  можна”.  Вона  від  початку  й  до  кінця  наполягає  на  суворості  закону,  залякуючи  Ісакара.  Зрозуміло,  що  різниця  у  методах  кожної  з  героїнь  викликана  різницею  між  протиставленими  ним  персонажами,  Шейлоком  та  Ісакаром,  їх  характерами  й  становищем.  Коли  Порція  відмовляє  Шейлокові  у  грошах,  які  він  уже  згодний  взяти  замість  обумовленої  кривавої  неустойки,  фунта  м’яса  Антоніо,  —  це  вона  звертає  проти  Шейлока  його  ж  засіб,  примушує  його  визнати  необхідність  милосердя.  Коли  Мейра  вимагає  від  Ісакара  різати  все-таки  язик  Омера,  хоча  Ісакар  уже  сам  відмовляється,  —  це  вона  домагається  від  Ісакара  хабара.  Милосердя  в  суді,  яким  керує  Мейра,  —  не  бажаний  захід  і  не  необхідність,  а  поступка:

“Гаразд,  пробачаю  його  на  прохання  Омера.  Та  хай  знає,  що  турецькі  закони  твердіші  за  камінь.  Мав  би  купець  на  своїй  шкірі  дізнатися,  що  таке  мусульманський  суд!“  ©

(Та  боржник  Омер  просить  за  кредитора  Ісакара  подібно  до  того,  як  Антоніо  виявляє  милосердя  до  переможеного  Шейлока).

                   Звичайно  ж,  кожна  з  героїнь  артистична.  Порція  заздалегідь  хвалиться  перед  Неріссою,  яким  непереможним  кавалером  вона  буде  в  образі  юнака;  Мейра  в  суді  курить  кальян.  І  жодної  з  героїнь  в  образі  судді  не  впізнав  її  коханий.  При  цьому  Порція  й  Бассаніо  щойно  повінчалися,  а  Мейра  з  Омером  одружені  вже  роки…

                   Обидві  героїні  перемагають  у  конфліктах,  зображених  у  цих  двох  творах,  —  точніше,  перемагає  та  сторона,  яку  представляє  кожна  з  героїнь.  Перемога  Порції  –  це  перемога  милосердя  над  мстивістю,  та  вона  ж  вказує  й  на  діалектику  милосердя  й  мстивості,  перетворює  Шейлока  на  жертву,  не  дозволяючи  йому  бути  злодюгою.  А  серйозність  Мейри,  яка  визнає  дієвість  незвичайних  методів,  яка  і  практична,  і  вміє  уявляти,  бере  гору  не  лише  над  Ісакаром,  але  й  над  легковажністю  її  чоловіка  Омера:  з  допомогою  дружини  він  все  ж  таки  стає  успішним  торгівцем.  І  читачкам  в  обох  випадках  має  бути  приємно  думати,  що  і  Бассаніо,  і  Омерові  пощастило  з  їх  подругами.  Обидва  герої  і  самі  це  знають.  

Цитати  з  “Венеціанського  купця”  в  перекладі  Ірини  Стешенко,  цитати  з  “Драхми  язика”  у  моєму  перекладі  з  російського  перекладу  Т.  Вірти.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980394
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2023


Милосердя й мстивість. Стаття

Милосердя  й  мстивість

Про  головних  героїв  п'єси  Шекспіра  “Венеціанський  купець”,  Шейлока  й  Порцію


 У  фіналі  своєї  ролі  у  шекспірівському  “Венеціанському  купці”  Шейлок,  звичайно  ж,  глибоко  нещасний:  той  самий  юний  суддя,  якого  він  щойно  вважав  своїм  союзником  і  порівнював  із  біблійним  Даниїлом,  раптом  виявився  союзником  Антоніо  і  відсудив  у  Шейлока  майно,  що  для  того  означає  загибель.  (Половину  майна  Шейлока  за  пропозицією  Антоніо  йому  залишено;  половину  має  бути  передано  Антоніо,  щоб  по  смерті  Шейлока  все  перейшло  Джессіці,  яка  втекла,  й  Лоренцо).

Однак  ось  що  іще  можна  помітити:  Порція  насправді  рятує  не  лише  Антоніо  від  Шейлока  (для  чого  вона,  власне,  і  втрутилася  до  процесу),  але  й  Шейлока  від  самого  себе.  Вона  не  дозволяє  йому  бути  губителем.  Якби  глядач  побачив,  як  Шейлок  бере  свою  криваву  неустойку,  хіба  міг  би  він  не  відчути  до  Шейлока  сильної  відрази,  навіть  і  при  тому,  що  знає  всі  причини  шейлокової  неприязні?  А  так  Шейлока  стає  шкода.  Дуже  ймовірно,  що  стане  шкода.


Біда  Шейлока  (ще  одна)  в  тому,  що  єдині  можливі  для  нього  ролі  в  його  світі  –  ролі  губителя  й  жертви.  Він  змінював  другу  на  першу  –  і  як  лихвар,  і  як  можливий  вбивця  Антоніо,  –  його  повертають  до  другої.  Як  не  дивно,  з  погляду  ставлення  глядачів  до  персонажа  для  Шейлока  це  на  краще.

За  принципом  “запам’ятовується  остання  фраза”  для  фіналу  ролі  Шейлока  важливо,  що  він  іде  зі  сцени  без  скандалу,  без  проклять  на  адресу  суду  –  та  пригнічений  і  визнаючи,  що  йому  погано.  (Мені  спадає  на  думку  порівняння  з  Мачухою  зі  шварцівської  “Попелюшки”,  яка,  по  тому,  як  програла,  йде  у  страшному  гніві.  Та  для  неї  нема  й  тієї  загрози,  яка  існує  для  Шейлока,  якщо  він  висловить  незгоду).

У  екранізації  з  серіалу  за  всіма  шекспірівськими  п’єсами  ВВС  Television  Shakespeare,  знятому  наприкінці  70-х-початку  80-х  рр.,  наскільки  я  пам’ятаю,  використано  такий  прийом:  Порція,  проводжаючи  поглядом  Шейлока,  який  іде  з  суду  і  переможений  нею,  плаче.  Це  не  остання  фраза,  але  цей  прийом  має  знімати  обвинувачення  героїні  в  упередженні  й  ненавмисній  жорстокості.  Того,  кого  перемогла,  вона  жаліє.

Головна  різниця  між  Шейлоком  і  Порцією  з  погляду  становища  кожного  з  них  виражена  мабуть  що  у  словах  Порції  про  те,  що  вона  ніколи  не  пошкодувала  про  добро,  яке  зробила.  Шейлок  про  свій  правочин  з  Антоніо  пошкодував,  коли  через  нього  пішов  з  дому  на  вечерю  і  цим  скористалася  його  дочка,  яка  втекла  з  Лоренцо,  також  другом  Антоніо.

У  знаменитому  монолозі  перевдягненої  Порції  “До  милості  такої  Присилувать  не  можна”  обіграється    співзвучність  слів,  що  стоять  поряд,  Jew  (єврей)  и  justice  (справедливість).    Порція  закликає  Шейлока  до  милосердя,  та,  виходячи  з  передісторії  обох  головних  героїв  п’єси,  їй  бути  милосердною  легше,  ніж  йому.  Шейлок  знає  низку  принижень,  що  не  є  секретом.  У  відповідь  на  пропозицію  Антоніо  укласти  правочин  Шейлок  нагадує,  що  Антоніо  раніше  плював  на  його  єврейський  каптан.  Порція  звикла  до  зовсім  іншого  ставлення  –  до  шанобливого  відвідування  залицяльників,  яких,  щоправда,  явно  приваблює  не  лише  її  особистість,  але  й  багатство.  Її,  видимо,  єдиною  проблемою  на  момент  дії  п’єси  було:  чи  вдасться  вийти  заміж  за  того,  кому  вона  сама  надає  перевагу?  Не  така  вже  маленька  проблема  для  дівчини,  якщо  подумати  (і  недовго  треба  думати),  та  її  вирішено  саме  так,  як  треба.

Порція  й  Шейлок  у  п’єсі  зустрічаються  лише  раз,  і  кожен  з  них  знає  про  іншого  мало.  Шейлок,  видимо,  так  ніколи  й  не  дізнався,  хто  був  юний  суддя.  Порція  до  того,  як  особисто  бачить  Шейлока,  знає  про  нього  тільки  з  чужих  слів  і  тільки  недоброзичливе,  при  тому,  що  вона  приймає  в  себе  Джессіку,  дочку  Шейлока,  яка  втекла,  і  Лоренцо.  Та,  як  не  дивно,  у  текстах  обох  цих  ролей,  Порції  і  Шейлока,  можна,  якщо  хотіти,  вловити  моменти,  що  перекликаються.  І  тоді  між  протиставленими  персонажами  встановлюється  зв’язок.  (Не  інтимний  зв’язок,  а  можливість  співвідношення).

Коли  Порція  каже:  “Я  готова  Добро  чинити  завжди,  тож  тепер  Не  пожалкую  теж,  що  так  вчинила”,  якщо  думати  тільки  про  неї,  думаєш:  вона  добра.  Це  дуже  приємно.  Та,  якщо  одразу  ж  згадати  Шейлока,  думаєш:  їй  щастило.

Коли  Порція  зізнається  у  своїй  прихильності  Бассаніо,  вона  каже  так:

“Одна  моя  частина  вам  належить,

А  друга…  також  вам…  чи  то  —  мені,

Сказати  я  хотіла.  А  проте  —

Все,  що  моє,—  те  ваше,  зовсім  ваше…”

Коли  у  фіналі  судового  розгляду  Порція  позбавляє  Шейлока  майна,  теж  виникає  тема  двох  частин:

“Дож

Щоб  ти,  єврею,  бачив,  що  несхожі

Твої  і  наші  почуття,  тобі

Життя  я  сам  дарую,  не  ждучи

Благань  твоїх.  Та  знай,  що  половина

Твого  добра  Антоніо  належить;

Казні  належить  друга.  Каяттям

Ти  можеш  досягти,  що  ми  пенею

Обмежимось.


Порція

Та  тільки  за  рахунок

Державної  частини  отієї”.  ©

За  рішенням,  запропонованим  Антоніо,  обидві  половини  мають  врешті  перейти  до  Джессіки  й  Лоренцо.  Також,  дві  половини  прямують  в  одному  напрямку,  до  одних  господарів.

У  фіналі  п’єси  –  знаменита  сцена  із  двома  перснями,  які  Бассаніо  й  Граціано  одержали  від  дружин,  Порції  й  Нерісси,  і  віддали  їм  же  –  тільки  в  образах  судді  й  писаря.  Раніше  Шейлок  дуже  страждав  від  того,  що  Джессіка  вкрала  й  віддала  за  мавпочку  персня  з  бірюзою,  який  Шейлокові  подарувала  її  мати  Лія,  ще  до  того,  як  вони  з  Шейлоком  побралися.  Шейлок  не  віддав  би  цього  персня  й  за  цілий  ліс,  повний  мавп.

Глядач  чи  читач,  який  хоче  слідкувати  за  розвитком  дії,  мабуть  що  не  буде  навмисно  звертати  увагу  на  ці  переклички  –  окрім  хіба  що  останньої.  Вони  помітні,  якщо  хотіти  їх  помітити  й  надати  їм  значення.

Та  що  стосується  гамлетівського  принципу  діалектики  милості  й  жорстокості,  “Щоб  добрим  бути,  мушу  стать  лихим”  ©,    я  думаю,  що  він  все  ж  таки  застосовний  до  Порції,  а  не  до  Шейлока.  Шейлок  знає,  що,  вимагаючи  неустойки  у  формі  фунта  м’яса  Антоніо,  він  буде  жорстокий  у  відповідь  на  жорстокість,  що  він  хоче  лихого:  ”The  villainy  you  teach  us  I  will  execute”,  “Я  вживу  тих  самих  паскудств,  яких  ви  мене  навчили”  ©.  Порція  хоче  бути  саме  милосердною,  рятуючи  Антоніо,  і  можна  стверджувати,  що  вона  рятує  й  Шейлока  від  нього  ж  самого  –  не  даючи  Шейлокові  вчинити  жорстокість.  Коли  Шейлок  переможений,  Порція  запитує  в  Антоніо,  яку  ласку  той  надасть  Шейлокові.  Та  при  цьому  Порція  б’є  Шейлока  його  ж  зброєю,  віднімаючи  його  майно  і  створюючи  за  законом  загрозу  для  його  життя  –  бо  іншого  способу  перемогти  його  за  п’єсою  в  неї  немає.

Юрій  Домбровський,  автор  книги  “Смугла  леді.  Три  новели  про  Шекспіра  (мені  вона  дуже  сподобалась)  у  статті  “Італійцям  про  Шекспіра”  розповідав,  що  найпершою  постановкою  шекспірівської  п’єси,  яку  він  побачив  у  житті,  був  саме  “Венеціанський  купець”.  Предки  Юрія  Осиповича  Домбровського  були  Домбровери.  Що    ж,  він  зненавидів  Порцію?  Зовсім  ні.  Він  називає  Порцію  у  цій  статті  прекрасною  й  мудрою,  і  зовсім  несхоже  на  те,  що  він  іронізує.

Найцікавіше  ж,  на  мій  погляд,  ось  що:  поза  цією  п’єсою  одна  й  та  ж  саме  людина,  незалежно  від  своїх  симпатій  серед  її  персонажів,  може  грати  в  житті  і  Порцію,  і  Шейлока.  У  різні  часи  життя  –  можливо,  спочатку  грати,  а  потім  це  помітити.

Цитати  з  “Венеціанського  купця”  у  перекладі  Ірини  Стешенко.

Цитата  з  “Гамлета”  у  перекладі  Леоніда  Гребінки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980392
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2023


Про хитрість жанру рецензії. Cтаття


Хитрість  жанру  рецензії  –  яка  відома,  але  про  яку,  видимо,  часто  вважають  за  краще  забувати  –  полягає  в  тому,  що  відзив  зажди  –  не  про  один  предмет,  а  про  два.  У  ньому  характеризується  і  те,  про  що  рецензія,  і  сам  рецензент.  Можливо,  саме  він  –  найбільше.


Рецензія  може  бути  анонімною?  –  так,  але  абсолютно  анонімною  вона  не  буде,  якщо  дається  за  чиїмось  дорученням.  Може  бути  за  певною  формою,  у  формі  плюсиків-мінусиків  у  відповідь  на  певні  питання?-так.  І  все  одно  зазначена  особливість  зберігається.  Бо  роль  рецензента  –  це  роль  судді,  і  вона  стимулює  самолюбство.  А  самолюбство  спонукає  відключати  застереження:  “Я  можу  помилятися”.    Навіть  за  моїх  досвіду  та  кваліфікації.

Рецензія  не  лише  про  те,  добрий  чи  поганий  рецензований  предмет,  підходить  він  чи  ні  для  якоїсь  цілі.  Вона  ще  й  про  те,  як  рецензент  обирає  між  формулюваннями:  “це  краще  було  б  доопрацювати”  і  “це  потворно”,  “це  мені  подобається”  і  “я  від  цього  в  захваті”  (і  іншими).

Рецензент  зовсім  необов’язково  чесний  –  про  це  також  слід  пам’ятати,  не  зашкодить,  —  та  помилятися  з  якихось  причин  може  завжди.  Тому  в  світовій  історії  відомі  приклади  негативних  рецензій  на  шедеври.  Або  на  ті  твори,  які  згодом  було  визнано  шедеврами,  —  може,  визнано  навіть  тими,  хто  спочатку  їх  засудив.  І  добре,  якщо  ці  люди  встигли  передумати.  Для  кого  добре?  –  і  для  рецензованого,  і  для  них.

Дуже  знаменитий  сонет  130  Вільгельма  Івановича  про  ту,  чиї  очі  не  схожі  на  сонце  –  теж  може  розглядатися,  окрім  іншого,  як  приклад  позитивної  рецензії,  тому  що  написаний  саме  за  тим  планом,  який  для  таких  рецензій  прийнятий.  Перераховуються  недоліки,  та  остання  фраза  вирішальна.  Предметів  відзиву  тут  насправді  три.  Окрім  героїні,  ще  й  сам  автор,  тому  що  це  –  зізнання  у  любові:  я  тебе  кохаю,  люба,  саме  такою.  Дочитай-но,  зачекай  лаятися  –  кохаю.  І  третій  предмет  –  інші  поети,  які  вдаються  до  хибних  порівнянь  (ось  для  них  ця  рецензія  негативна).

Стиль  рецензії  може  залежати  від  її  призначення.  Мені  особисто  подобаються  рецензії  у  соцмережах  у  стилі  “лист  другові”.  Я  прочитала  це,  я  подивилася  те,  зацікавило  ось  це,  а  ось  це  відштовхнуло.  Не  можу  закликати  також  прочитати  або  подивитися,  та  щиро  бажаю  поділитися  враженням.  Так,  як  поділилася  б  з  другом  –  чи  з  можливим  другом.

І  нехай  це  буде  рецензією  на  мене  як  на  рецензента.

21  березня  2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980287
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2023


О моем папе. Памятная заметка. Проза

О  [url="https://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1003278"]моем  папе[/url]

Памятная  заметка.

Когда  я  родилась,  папа  хотел  назвать  меня  Настей.  Мама  решила  назвать  меня  в  честь  бабушки,  ее  мамы  –  так  меня  и  назвали.  Папа  совсем  не  был  против,  но  всю  жизнь  придумывал  мне  шуточные  имена.  С  самого  моего  детства.  Одно  время  я  была  на  китайский  манер  Нифинмюнь.  (Правильнее,  наверное,  было  бы  Ни  Фин  Мюнь,  но  нас  это  не  занимало).  В  детстве  я  была  Ласточкой,  а  в  последнее  время  Зяблик,  и  еще,  уж  я  не  знаю,  почему  –Турбасик.
Папа  родился  в  восточноукраинском  городе  Енакиево.  Это  –  провинциальный  город,  но  знаменит  как  место  рождения  нескольких  исторических  личностей  разного  масштаба.  Потом  семья  переехала,  и  до  18  лет  папа  жил  в  городе  Каменце-Подольском.  Это  –  город  на  юго-западе  Украины,  с  бурной  историей  и  красивым  центром.  (Его  точно  знают  читатели  Генрика  Сенкевича,  независимо  от  национальности).  Туристов  из  разных  стран  там  много.  Папа  Каменец  очень  любил.  
Потом  семья  опять  переехала,  и  благодаря  путешествиям  по  местам  жизни  моего  папы  у  меня  появились  такие  разные  воспоминания  как  донбасские  терриконы  (это  такие  искусственные  горы,  которые  образуются  там,  где  есть  разработка  полезных  ископаемых,  выглядят  довольно  величественно)  и  каменец-подольская  Старая  Крепость.  
Я  -  ребенок  от  второго  брака  моего  папы  (и,  точнее,  устроивший  его  второй  брак  перспективой  своего  появления,  но  –  от  любви),  от  первого  у  него  детей  не  было.  Мама  и  папа  -  люди  очень  разные  и,  наверное,  поэтому  у  них  получилась  такая  я.  (Какая  есть).  
Папа  закончил  МФТИ,  защитил  кандидатскую  и  докторскую  диссертации.  Научная  карьера  далась  ему  тяжело,  и  он  рассказывал  мне  много  историй  о  сложностях,  которые  могут  возникнуть  в  научной  деятельности  не  по  твоей  вине  –  чтобы  я  к  своим  сложностям  относилась  легче.
Научную  карьеру  делать  –  то  есть  диссертации  защищать  –  папа  стал  благодаря  желанию  и  поддержке  мамы.  Сам  он  считал,  что  главное  –  от  того,  что  делаешь,  получать  удовольствие.  А  удовольствие  можно  получать  независимо  от  масштабов  результата  –  в  особенности  потому,  что  масштабы  не  зависят  только  от  твоей  деятельности,  могут  зависеть  еще  и  от  других  причин.  Звучит  не  очень  практично…но  утешительно.
Папа  -  автор  двадцати  научных  книг,  публиковавшихся  и  дома,  и  за  рубежом.  Докторская  диссертация  у  него  называлась  “Монотонные  методы  выпуклого  программирования”.  Самая  популярная  в  народе  его  книга,  которую  можно  бесплатно  в  Сети  скачать,  –  “Математические  развлечения”.  Это  сборник  занимательных  задач  по  математике,  что  называется  –  для  гимнастики  ума.  Я  там  помогала  сочинять  предисловие,  в  частности  –  придумала  упомянуть  там  среди  тех,  кто  известен  тем,  как  “хорошо  думает”,  лейтенанта  Коломбо  (в  то  время,  когда  книжка  готовилась,  шел  этот  телесериал).  
Главным  местом  работы  папы  был  знаменитый  институт  кибернетики,  в  настоящее  время  -  им.  академика  Глушкова  (там  они  с  мамой  и  познакомились).  Потом  в  эпоху  больших  перемен  папа  сменил  много  работ,  которые,  как  выяснилось,  не  были  его  достойны.  (Даже  если  там  думали  наоборот.  Дело  в  том,  что  папа  очень  ценил  внимание  к  деталям,  а  это  редко  приветствуется  теми,  от  кого  требуется).  Но  он  продолжал  писать  книги.
Написанное  папой  читать  может  быть  нелегко,  не  только  неспециалистам.  Папа  любил  сложные  выражения  и  не  боялся  их.  Меня  он  часто  просил  отредактировать  то,  что  написал.  Я  старалась  помочь,  но  получалось  с  относительным  успехом,  так  как  я  тоже  люблю  сложные  выражения.
Выйдя  на  пенсию  и  получив  возможность  обобщить  опыт  многолетней  научной  деятельности,  папа  написал  большой  сатирический  рассказ  “[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851232"]Заяц-соискатель[/url]".  Обычно  считается,  что  сатирические  рассказы  лучше  попадают  в  цель,  если  коротки,  но  у  папы,  вследствие  его  внимания  к  деталям,  мог  получиться  только  длинный  рассказ.  Папа  хотел  опубликовать  его  в  каком-нибудь  научно-популярном  издании,  но  подходящего  мы  не  нашли,  и  кончилось  тем,  что  мы  выложили  рассказ  на  литературном  сайте  “Клуб  поэзии”  и  на  Фейсбуке.  Пусть  желающие  читают!  Стараясь  приблизиться  к  совершенству,  сколь  возможно,  папа  много  раз  редактировал  рассказ.
У  папы  были  очень  хорошие  руки.  Когда-то  в  моем  детстве  он  своими  руками  (только  с  помощью  мамы  и  дедушки,  которая  не  могла  быть  большой)  сделал  капитальный  ремонт  в  квартире  –  и  было  это  вскоре  после  чернобыльской  аварии.
Папа  в  молодости  был  спортивным.  Пытался  сделать  спортивной  меня,  но  из  этого  ничего  не  получилось.  (Я  –  мечтательная,  следовательно  –  лежательная).
Папа  водил  машину.  Благодаря  ему,  мы  трое  –  он,  мама  и  я  –  стали  заядлыми  автотуристами,  видели  много,  что  называется,  красивых  видов  и  мест,  достойных  внимания  в  историко-культурном  плане.  Я  обычно  сидела  впереди,  рядом  с  папой,  а  мама  сзади.  Иногда  бывало:  едем  так  втроем,  идет  дождь,  звучит  музыка  и  думаешь  –  только  бы  ехать…  А  все  время  быть  в  машине  нельзя,  должна  быть  еще  и  другая  жизнь.  Да  и  дождь  всегда  не  может  продолжаться.  
Путешествовать  на  самолете  по  Европе  папе  тоже  понравилось.  Он  был  нашим  главным  фотографом  в  путешествиях,  и  в  музеях,  где  можно  было  фотографировать,  мы  с  мамой  нагружали  его  до  того  сильно,  что  он  однажды  даже  заявил,  что  ненавидит  искусство…  Это,  конечно,  была  неправда.  Папа  мог  ненавидеть  искусство  разве  что  как  объект  для  бесконечного  фотографирования.  А  путешествия  папа  много  вспоминал,  в  особенности  Толедо.  Почему?  Я  догадалась  раньше,  чем  он  сказал:  Толедо  похож  на  Каменец.
Из  нас  троих  –  то,  есть,  по  сравнению  с  мамой  и  мной  –  папа  был  наиболее  строгим  художественным  критиком.  Ему,  например,  не  нравился  так,  как  нам,  знаменитый  мультфильм  “Красотка  и  Чудовище”.  Папа  заметил,  что  обитатели  заколдованного  замка  не  столько  хотят  счастья  Принца  и  Белль,  сколько  хотят  сами  расколдоваться.  (Впрочем,  можно  ему  возразить:  для  этого-то  и  нужно  счастье  Принца  и  Белль).  Чтобы  папа  был  в  курсе  моих  интересов,  я  показала  ему  исторический  порносериал  “Тюдоры”  и  исторический  сериал  без  приставок  “Волчий  зал”.  В  “Тюдорах“  эффектный  монарх  Генрих  №8  папе  не  понравился,  зато  понравились  его  дети,  а  из  жен  –  Джейн  Сеймур.  “Волчий  зал”  понравился,  чего  я  и  ожидала.  К  исторической  концепции  там  можно  придираться,  но  фильм  не  примитивный.
Из  художественных  книг  папе  давно  нравилась  “Повесть  о  Ходже  Насреддине”  Леонида  Соловьева.  Так  же,  как  и  дедушке,  маминому  папе.  Я  по  этим  двум  примерам  замечаю,  что  “Повесть“  скорее  нравится  читателям,  чем  читательницам.  Или  это  наш  случай  такой.
Бывало  так:  едем  на  машине,  и  папа  за  рулем  начинает  напевать  что-то  на  манер  среднеазиатской  песни:  «Фердигюююю»  и  в  таком  роде.  Это,  конечно,  всего  лишь  игра  звуков.  Папа  никогда  не  знал  никакого  из  языков  того  региона,  но  напевал,  вспоминая  “Насреддина“,  и  предполагал,  что  это  сказывается  реинкарнация.  Зато  моим  самым  первым  учителем  английского  языка  был  папа.  Сейчас-то  я  уже  много  лучше  него  знаю,  но  первым  учителем  был  он.
У  меня  была  студентка  из  Туркменистана,  Нигара  Хамраева.  С  ее  любезной  помощью  я  сделала  папе  подарок.  Входит  папа  в  комнату,  на  столе  его  ждет  фигурка  Насреддина  на  ослике,  ни  дать,  ни  взять  скульптурный  портрет  самого  Леонида  Соловьева  в  халате  и  чалме,  -    и  моя  записка  от  имени  Насреддина  «Где  здесь  Гуссейн  Гуслия?»  (Так,  если  помните,  в  первой  части  «Повести»  мудреца  зовут.  Он,  правда,  отрицательный,  но  –  неважно.  В  переделке  Леонида  Филатова  он  положительный).  Папа  был  рад,  но  заметил,  что  лучше  бы  записка  была  «Кто  здесь  Гуссейн  Гуслия?»
Папа  очень  любил  классическую  музыку  и  разбирался  в  ней  –  больше,  чем  обычно  ожидается  от  мальчиков  из  провинциальных  городков…  что  еще  раз  подтверждает,  какие  разные  могут  быть  эти  мальчики.  У  него  было  полное  собрание  симфоний  Бетховена  на  грампластинках.  Еще  он  очень  любил  Бориса  Гмырю,  великого  оперного  певца-баса.  К  несчастью,  самую  первую  пластинку  Гмыри  я  нечаянно  испортила,  когда  у  нас  стал  ломаться  проигрыватель  –  нанесла  слишком  сильную  царапину.  Но  потом  мы  приобрели  много  дисков  Гмыри  и  вместе  слушали  их.  Та  пластинка  у  нас  тоже  появилась  в  электронном  виде.  Еще  папа  любил  из  музыки  “Jesus  Christ  Superstar”  и  отзывался  о  знаменитой  рок-опере  как  о  гениальном  современном  произведении.  (Современность,  как  мы  знаем,  -  понятие  широкое).
Совсем  недавно  выяснилось  вот  что.  Папа,  оказывается,  знает  на  память  стихотворение  Лермонтова  «Дума»  («Печально  я  гляжу  на  наше  поколенье»…)  Это  при  том,  что  ему  за  семьдесят.  Должна  бы  знать  я,  но  помню  только  начало  и  конец,  а  папа  читал  на  память  полностью,  подсказать  ему  понадобилось  лишь  однажды.  Не  отказываясь  от  научного  склада  ума,  папа  попробовал  отнестись  к  «Думе»  критически.  Ему  не  очень  нравились  там  строки:

“Так  тощий  плод,  до  времени  созрелый,
Ни  вкуса  нашего  не  радуя,  ни  глаз,
Висит  между  цветов,  пришлец  осиротелый,
И  час  их  красоты  —  его  паденья  час!  “  (с)

Папа  заметил,  что  строфа  нелогична:  «до  времени  созрелый»  плод  оказывается  «пришлецом  осиротелым»,  хотя  появился  слишком  рано.  Я  постаралась  объяснить,  что  художественный  образ  логичным  быть  не  обязан,  чем  папу  удивила.
Папа  был  совсем  не  религиозным  человеком,  во  всяком  случае  –  большую  часть  жизни,  но  умер  во  время,  которое  считается  для  верующих  христиан  благоприятным  –  почти  перед  началом  Страстной  недели.  Может  быть,  это  такое  косвенное  свидетельство,  какой  он  был  хороший  человек.  Мы  с  мамой  не  догадывались,  в  какой  он  опасности,  так  как  у  него  внезапно  начались  боли,  но  при  этом  не  было  температуры.
И  мы,  конечно  виноваты  перед  ним.
Папа  нечаянно  испортил  мне  юбилей,  с  которым  поздравил  бы  меня,  -  двадцатилетие  защиты  кандидатской,  так  как  умер  за  два  дня  перед  тем.  Что  же,  в  моей  жизни  получается  еще  одно  напоминание  о  диалектике  счастья  и  несчастья.  Не  случай  мудрствовать.
Пусть  он  будет  теперь  счастливее,  чем  был  на  земле.  А  мы  будем  лучше  любить  его.

Папа  -  Сергей  Владимирович  Ржевский  (02.01.1951  -  05.04.2023)






адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980266
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.04.2023


Какой нелепой шутка предстает…

Какой  нелепой  шутка  предстает,
Когда  за  ней  идет  внезапно  горе!
Сейчас  казалось:  звездочка,  вперед!  –
Но  следом  темноты  простерлось  море.

И  власть  свою  явило  тем  сильней,
Чем  шутка  прежде  веселей  звучала.
Она  усиливает  темень.  Ей  –
Невольно  представать  беды  началом.

Звезда  –  за  тучей.  В  свой  черед  –  пройти
И  этой  туче,  став  воспоминаньем…
Согласны  нынче  вечность  в  ней  найти,
И  плач  родится  как  любви  признанье.

09,  13.04.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980193
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.04.2023


Il faut savoir. Вольный перевод песни

Перевод  текста  песни  из  репертуара  Шарля  Азнавура  Il  faut  savoir.


Оригинал:

Charles  Aznavour

Il  faut  savoir  encore  sourire
Quand  le  meilleur  s'est  retiré
Et  qu'il  ne  reste  que  le  pire
Dans  une  vie  bête  à  pleurer
Il  faut  savoir,  coûte  que  coûte
Garder  toute  sa  dignité
Et  malgré  ce  qu'il  nous  en  coûte
S'en  aller  sans  se  retourner
Face  au  destin  qui  nous  désarme
Et  devant  le  bonheur  perdu
Il  faut  savoir  cacher  ses  larmes
Mais  moi,  mon  cœur,  je  n'ai  pas  su
Il  faut  savoir  quitter  la  table
Lorsque  l'amour  est  desservi
Sans  s'accrocher  l'air  pitoyable
Mais  partir  sans  faire  de  bruit
Il  faut  savoir  cacher  sa  peine
Sous  le  masque  de  tous  les  jours
Et  retenir  les  cris  de  haine
Qui  sont  les  derniers  mots  d'amour
Il  faut  savoir  rester  de  glace
Et  taire  un  cœur  qui  meurt  déjà
Il  faut  savoir  garder  la  face
Mais  moi,  je  t'aime  trop
Mais  moi,  je  ne  peux  pas
Il  faut  savoir  mais  moi
Je  ne  sais  pas




Перевод

Шарль  Азнавур

Умей  приятно  улыбаться,
когда  звезда  зенит  пройдет,
когда  приходится  признаться,
что  в  будущем  лишь  пошлость  ждет.

Умей  во  что  бы  то  ни  стало
святыню-гордость  соблюсти
и,  как  бы  чувство  не  держало,
решив  уйти,  совсем  уйти,

с  минувшим  счастьем  расставаться,
взгляд  обращать  к  иным  краям…
Судьбе,  не  плача,  покоряться
учу,  но  не  умею  сам.

Умей  достойно  удалиться,
когда  окончен  пир  любви:
не  нашуметь,  не  оскорбиться,
не  задержаться  за  дверьми.

Умей  своей  всегдашней  маской
от  сплетен  света  грусть  укрыть
и  не  позволить  злобе  вязкой
любви  остатки  поглотить.

Умей  хранить  вид  безучастья,
как  ни  страдай  душа  твоя,
не  жертвуй  самолюбьем  страсти  –
но  мудрости  в  любви  не  требуй  от  меня.
Умей,  умей…но  не  умею  я!

Перевод  2  –  3  декабря  2013.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979277
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.04.2023


Les comеdiens. Перевод песни

Вольный  перевод  песни  Шарля  Азнавура  “Les  comediens”,  "Комедианты".

Оригинал:

Les  comediens

(texte  de  Jacques  Plante,  chanson  de  Charles  Aznavour)

Viens  voir  les  comеdiens
Voir  les  musiciens
Voir  les  magiciens
Qui  arrivent

Viens  voir  les  comеdiens
Voir  les  musiciens
Voir  les  magiciens
Qui  arrivent


Les  comеdiens  ont  installе  leurs  trеteaux
Ils  ont  dressе  leur  estrade
Et  tendu  des  calicots

Les  comеdiens  ont  parcouru  les  faubourgs
Ils  ont  donnе  la  parade
A  grand  renfort  de  tambour

Devant  l'еglise  une  roulotte  peinte  en  vert
Avec  les  chaises  d'un  thеtre  a  ciel  ouvert
Et  derriere  eux  comme  un  cortege  en  folie
Ils  drainent  tout  le  pays,  les  comediens

Viens  voir  les  comediens
Voir  les  musiciens
Voir  les  magiciens
Qui  arrivent

Viens  voir  les  comediens
Voir  les  musiciens
Voir  les  magiciens
Qui  arrivent

Si  vous  voulez  voir  confondus  les  coquins
Dans  une  histoire  un  peu  triste
Ou  tout  s'arrange  a  la  fin

Si  vous  aimez  voir  trembler  les  amoureux
Vous  lamenter  sur  Baptiste
Ou  rire  avec  les  heureux

Poussez  la  toile  et  entrez  donc  vous  installer
Sous  les  etoiles  le  rideau  va  se  lever
Quand  les  trois  coups  retentiront  dans  la  nuit
Ils  vont  renaitre  a  la  vie,  les  comediens

Viens  voir  les  comediens
Voir  les  musiciens
Voir  les  magiciens
Qui  arrivent

Viens  voir  les  comediens
Voir  les  musiciens
Voir  les  magiciens
Qui  arrivent

Les  comediens  ont  demonte  leurs  treteaux
Ils  ont  ote  leur  estrade
Et  plie  les  calicots

Ils  laisseront  au  fond  du  coeur  de  chacun
Un  peu  de  la  serenade
Et  du  bonheur  d'Arlequin

Demain  matin  quand  le  soleil  va  se  lever
Ils  seront  loin,  et  nous  croirons  avoir  reve
Mais  pour  l'instant  ils  traversent  dans  la  nuit
D'autres  villages  endormis,  les  comediens

Viens  voir  les  comediens
Les  musiciens
Les  magiciens
Qui  arrivent

Viens  voir  les  comediens
Les  musiciens
Les  magiciens
Qui  arrivent
Viens  voir  les  comediens
Les  musiciens
Les  magiciens
Qui  arrivent

Viens  voir  les  comediens
Les  musiciens
Les  magiciens
Qui  arrivent

Viens  voir  les  comediens
Les  musiciens
Les  magiciens
Qui  arrivent



Мой  перевод:

Озорники

(вольный  перевод  текста  песни  Шарля  Азнавура    ‘Les  comediens’.  Автор  оригинала  –  Жак  Плант)


Вот  гости  к  нам  идут,
Пляшут  да  поют,
Чудеса  –  их  труд,
Озорные.

Вот  гости  к  нам  идут,
Пляшут  да  поют,
Чудеса  –  их  труд,
Озорные.

Чтоб  нам  –  смотреть,  поставлен  ими  помост,
Вот  он,  с  завесой  цветной  –
Cейчас  уныние  брось!

И  обошли,  чтоб  не  скучать  больше  нам,
Они  предместья  гурьбой,
И  их  гремел  барабан.

Фургон  зеленый  их  возле  церкви  стоит,
И  небо  в  зал,  на  скамейки,  смеясь,  глядит,
И  на  спектакль  к  гостям  торопятся  все  –
Так  желанны  везде  озорники!


Вот  гости  к  нам  идут,
Пляшут  да  поют,
Чудеса  –  их  труд,
Озорные.

Вот  гости  к  нам  идут,
Пляшут  да  поют,
Чудеса  –  их  труд,
Озорные.

Хоть  он  не  ждал,  наказан  будет  хитрец;
Есть  в  этой  пьесе  печаль,
Но  все  ж  счастливый  конец.

Много  узнать  любви  придется  помех,
И  простака  будет  жаль,
А  победит  добрый  смех...

Хочешь  смотреть    –  так  же,  как  мы,  в  зал  войди,
С  нами  звезды,  а  за  ней  –  начала  жди,
Третий  удар  –  и  распростишься  с  тоской:
На  сцене,  в  жизни  другой  –  озорники!


Вот  гости  к  нам  идут,
Пляшут  да  поют,
Чудеса  –  их  труд,
Озорные.

Вот  гости  к  нам  идут,
Пляшут  да  поют,
Чудеса  –  их  труд,
Озорные.


Озорники  уж  разобрали  помост,
А  нам  запомнится  день,
Что  с  ними  встречу  принес.

Озорники  нам  пожелание  шлют:
Пусть  дарит  ласку  нам  тень,
Удачей  делится  шут!

Уж  завтра  утром  они  будут  далеко,
И  отпустили  мы  их,  словно  сон,  легко.
Ну,  а  сейчас  вам  –  путь  в  ночи  продолжать,
А  вашим  зрителям  –  спать,  озорники!

Вот  гости  к  нам  идут
И  как  поют,
Чудесный  труд,
Озорные…

Перевод  03,04.04.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979211
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.04.2023


Сонет от имени Лоренцо Великолепного



Это  не  перевод  сонета  самого  Лоренцо,  это  я  придумала  на  основе  известного  эпизода  его  биографии.

Сюжет:  после  знаменитого  заговора  Пацци,  приведшего  к  убийству  Джулиано  Медичи,  брата  Лоренцо,  папа  римский  Сикст  IV  объявил  войну  Флоренции.  Король  Неаполя  Фернандо/Ферранте  I  был  его  союзником.  Проявив  мужество,  Лоренцо  отправился  в  Неаполь;  зимой  1479-1480  гг.  он  вел  переговоры  с  королем  Ферранте,  дабы  разрушить  его  коалицию  с  папой.  Переговоры  шли  тяжело,  но  все  же  привели  к  миру  между  Флоренцией  и  Неаполем,  хотя  условия  мира  и  не  были  для  Флоренции  выгодны.  Сонет  -  о  предполагаемых  мыслях  Лоренцо  во  время  переговоров.  


Сонет  от  имени  Лоренцо  Великолепного


И  брат  убит,  и  в  край  пришла  война.  
Обрушил  папа  тяжесть  отлученья,  
Неаполь  с  ним  в  союзе…  Пораженья
Флоренции  тень  в  будущем  видна.

Союз  врагов  разрушу  ли?  Трудна
Задача,  хоть  борюсь  за  исполненье.  
Что,  если  только  блажь  –  мое  стремленье?  
Живущим  ведомо,  как  смерть  сильна.

Сказал  и  обновлен.  Желаю  спорить
С  отчаяньем,  хоть  подошло  вплотную.  
Неважен  я,  важна  моя  отчизна.  
Конца,  утратив  веру,  не  отсрочить.  
Неясно  завтра  наше.  Совершу  я,  
Что  нынче  можно,  послужу  так  жизни.

29.03.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978601
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.03.2023


О преходящем



Однажды  в  точку  обратится  час,  
А  чувство,  мысль  свой  жар  уступят  слову,  
И  то,  что  было  столь  живым  для  нас
Другие  гордо  назовут  не  новым.

И  прошлое  еще  раз  возрастет,  
Похвалят  с  умным  видом  безразличье,  
Но  слово  жизнь  единой  бережет
И  борется  с  забвением  привычным.

24.03.  2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978073
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.03.2023


Перевод старинного стихотворения о страданиях Справедливости



В  издании  –  источнике  оригинала  это  стихотворение  приписано  Лоренцо  Великолепному,  но  в  других  изданиях  его  авторство  отрицается.  Других  переводов  пока  не  видела.

Источник  оригинала:  I  Quattro  poeti  italiani  con  una  scelta  di  poesie  italiane  dal  1200  sino  a’nostri  tempi.  Publicati  da  A.Buttura.  Parigi,  1833.  P.  668.

Оригинал:

Giustizia

Veggo  Giustizia  scolorita  e  smorta,  
Magra,  mendica,  e  carca  di  dolore,  
E  sento  far  di  lei  si  poco  onore,  
Che  ha  le  bilance  a  pie,  la  spada  torta.

Drieto  le  veggio  andar  uno  gran  scorta
Con  fede,  carita  e  vero  amore;  
Ma  l’oro  ha  oggi  in  se  tanto  valore,  
Che  l’ha  ferita  a  tal  ch’e  quasi  morta:

Ond’ella  giace  tutta  vulnerata
Cogli  occhi  bassi,  e  in  capo  ha  un  certo  velo;  
E  drieto  a  lagrimar  molta  brigata,  
Tal  che  gli  stridi  vanno  infino  al  cielo:  
Ella  riman  scontenta  e  sconsolata,  
E  molti  intorno  van  lasciando  il  pelo;  
Sicche  non  v’e  piu  zelo
Di  fe,  di  carita;  ma  sol  nequizia
Regna  nel  mondo;  e  piu  v’e  l’avarizia.

Мой  перевод:

Справедливость

Вот  Справедливость.  Нет  лица  на  ней,  
Измождена,  подать  ей  просит  скорбно,  
Отбросила  весы  и  меч  поломан  –
Так  мало  к  ней  почтенья  у  людей.

Идет  за  нею  множество  друзей  –
Жалеют,  верят,  любят  непритворно,  
Но  золота  могущество  огромно,  
К  ней  гибель  приближает  все  скорей.

И  вот  лежит  она,  от  ран  страдая,  
Глаза  закрыла,  и  неясно  в  мыслях.  
Друзей  собранье  слезы  проливает,  
Немолчный  плач  идет  к  небесной  выси.  
Нет  мира  ей,  ей  счастья  не  бывает,  
Презрительны  приверженцы  корысти.  
Не  видят  больше  смысла
Жалеть  и  верить.  Низость  воцарилась,  
И  скаредность  повсюду  укрепилась.  

Перевод  16.03.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977197
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.03.2023


Lorenzo de Medici. Tante vaghe bellezze ha in se raccolto. Перевод



 
(мой  несколько  вольный  перевод  одного  из  сонетов  Лоренцо  Великолепного  к  Лукреции  Донати.  Самый  первый  перевод  стихов  Лоренцо,  который  я  сделала).


Оригинал:

Lorenzo  de  Medici



Tante  vaghe  bellezze  ha  in  se  raccolto
Il  gentil  viso  de  la  donna  mia,
Ch'ogni  nuovo  accidente  che  in  lui  sia.
Prende  da  lui  bellezra  e  valor  molto.

Se  di  grata  piet;  talora  ;  involto,
Piet;  gi;  mai  non  fu  si  dolce  e  pia;
Se  di  sdegno  arde,  tanto  bella  c  ria
E  l’  ira  ,  eh’  amor  trema  in  quel  bel  volto.

Pietosa  e  bella  ;  in  lei  ogni  mestizia;
E  se  rigano  i  pianti  il  vago  viso,
Dice  piangendo  amor  :  quest'  ;  il  mio  regno.
Ma  quando  il  mondo  cieco  e  fatto  degno
Che  mova  quella  bocca  un  soave  riso,
Conosce  allor  qual’  ;  vera  letizia.

Мой  перевод:

Лоренцо  де  Медичи.

Сонет

Как  много  прелести  в  моей  любимой!
Все  совершенства  в  ней  слились  одной,
И  каждый  случай,  добрый  или  злой,
Глашатай  этой  истины  счастливой.

Застав  ее  с  молитвою  святой,
Я  вижу,  как  смирение  прекрасно,
А  если  на  душе  ее  ненастно,
Сама  Любовь  утратила  покой.

Ее  печаль  прекрасна  и  нежнa,
Ее  красе  не  страшно  быть  унылой,  -
В  своем  дворце  Венера  так  грустила.
Но  если  б  мир  ничтожный  подарила
Ты,  милая,  своей  улыбкой  милой,
Другая  мне  отрада  не  нужнa.

Перевод  -  ноябрь  2010  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976682
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.03.2023


Lorenzo de Medici. Quanto sia vana ogni speranza nostra. Перевод

Источник  оригинала:  Lorenzo  de’Medici.  Canzoniere.  OP.  Grande  biblioteca  della  letteratura  italiana.  ACTA.G.D’Anna.  Thesis.  Zanichelli.  

Перевод  не  очень  точный.  До  того  опять  читала  перевод  Александра  Триандафилиди  (“Лоренцо  Медичи  и  поэты  его  круга”.  Москва:  Водолей,  2013)  и  хотела,  чтобы  между  моим  переводом  и  этим,  уже  существующим  и  мне  известным,  были  отличия.

Оригинал:


Quanto  sia  vana  ogni  speranza  nostra,  
quanto  fallace  ciaschedun  disegno,  
quanto  sia  il  mondo  d’ignoranzia  pregno,  
la  maestra  del  tutto,  Morte,  il  mostra.  
Altri  si  vive  in  canti  e  in  balli  e  in  giostra,  
altri  a  cosa  gentil  muove  l’ingegno,  
altri  il  mondo  ha  e  le  sue  opre  a  sdegno,  
altri  quel  che  drento  ha,  fuor  non  dimostra.  
Vane  cure  e  pensier’,  diverse  sorte
per  la  diversità  che  dà  Natura,  
si  vede  ciascun  tempo  al  mondo  errante.  
Ogni  cosa  è  fugace  e  poco  dura,  
tanto  Fortuna  al  mondo  è  mal  costante;  
sola  sta  ferma  e  sempre  dura  Morte.  

Мой  перевод:

Надежды  наши  привечаем  зря,  
Всяк  замысел  уверенных  обманет,  
Те  в  большинстве,  кто  ничего  не  знает,  —
Смерть  показала,  надо  всем  царя.

Иных  игра  да  песня  веселят,  
Иные  ум,  трудясь,  обогащают,  
Иные  все  творенье  презирают,  
Иные  тайну  о  себе  хранят.  

По-разному  нам  заблуждаться  можно:  
Разнообразье  вложено  Природой
В  мир,  существующий  не  в  постоянстве.  
Что  б  не  пришло  к  нам,  быть  его  уходу.  
Недолго  длится  и  изменит  Счастье,  
Смерть  —  не  на  время  и  всегда  надежна.  

Перевод  11.03.2023

P.S.  Может  быть,  этот  сонет  Лоренцо  тоже  можно  сравнить  c  шекспировским  66-м  сонетом.  Здесь  тоже  перечисляются  злоключения  мира  и  человека,  часто  –  по  вине  самого  человека.  Но  в  конце  нет  того,  что  удерживало  бы  лирического  героя  в  несовершенном  мире.  Здесь  лирический  герой  просто  принимает  всеобщую  конечность  как  данность.  Этим,  видимо,  и  утешается.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976681
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.03.2023


Lorenzo de Medici. Spesso mi torna a mente, anzi gia mai. Перевод



Источник  оригинала:  Comento  de’miei  sonetti  de  Lorenzo  de’Medici.  Letteratura  italiana  Einaudi.  Edizione  di  riferimento:  in  Opere,  a  cura  di  Tiziano  Zanato,  Einaudi,  Torino,  1992.

Перевод  не  очень  точный.  До  того  читала  перевод  Александра  Триандафилиди  (“Лоренцо  Медичи  и  поэты  его  круга”.  Москва:  Водолей,  2013)  и  хотела,  чтобы  между  моим  переводом  и  этим,  уже  существующим  и  мне  известным,  были  отличия.

Оригинал:

Spesso  mi  torna  a  mente,  anzi  già  mai
si  può  partir  della  memoria  mia,
l’abito  e  il  tempo  e  loco,  dove  pria
la  mia  donna  gentil  fiso  mirai.
Quel  che  paressi  allora,  Amor,  tu  il  sai,
che  con  lei  sempre  fusti  in  compagnia:
quanto  vaga,  gentil,  leggiadra  e  pia,
non  si  può  dir,  né  imaginare  assai.
Quando  sopra  i  nivosi  e  alti  monti
Apollo  spande  il  suo  bel  lume  adorno,
tali  i  crin’  suoi  sopra  la  bianca  gonna.
El  tempo  e  ‘l  loco  non  convien  ch’io  conti,
ché  dove  è  sì  bel  sole  è  sempre  giorno,
e  paradiso  ove  è  sì  bella  donna.

Мой  перевод:

Я  часто  вспоминаю  –  не  забыть!  –
Как,  где  увидел  милую  впервые,
Как  глянула  она,  какими  были
Одежды…  Мигу  прочь  не  отступить.

Тебе,  Любовь,  об  этом  говорить:
Вас  с  нею  никогда  не  разлучили.
Красу  и  чистоту  ее  бессильны
Речь  описать  и  мысль  –  вообразить.

Заснеженные  горы  Аполлон
Лучами  гладит.  Золото  волос
Сияло  так  над  белым  одеяньем.
А  час  и  место  скрою.  Ведь  закон:
Свет  солнечный,  явившись,  день  принес,
Здесь  дивная  –  и  место  стало  раем.

Перевод  10.03.  2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976581
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.03.2023


Коринна – Овидию

Предисловие.  Возлюбленную  Овидия,  изображенную  в  его  “Любовных  элегиях”,  зовут  Коринна.  Есть  авторитетное  мнение,  что  это  может  быть  собирательный  образ.  В  “Скорбных  элегиях”  Овидий  сообщает,  что  его,  действительно,  вдохновила  женщина,  которой  он  дал  ложное  имя  Коринны.  Так  звали  греческую  поэтессу  V  в.  до  н.э.,  учительницу  Пиндара;  лишь  фрагменты  творчества  Коринны  сохранились  до  наших  дней.
Зная  это,  соблазнительно  вообразить,  что  выбор  ложного  имени  для  возлюбленной  указывает:  она  тоже  пишет  стихи.
Игра  становится  еще  занятнее,  если  помнить  вот  о  чем:  Шекспира  за  поэму  “Венера  и  Адонис”  сравнивали  при  его  жизни  с  Овидием,  а  популярная,  хотя,  конечно,  совсем  не  единственная  кандидатура  на  роль  прототипа  “смуглой  леди  сонетов”  –  Эмилия  Бассано  Ланье/Ланьер,  тоже  поэтесса.  В  этом  случае,  пара  повторилась.  (;))))
Ниже  следует  письмо  от  имени  Коринны  (из  “Любовных  элегий”)  Овидию,  где  она  предлагает  взгляд  на  лица  и  события  в  “Элегиях”  со  своей  точки  зрения.  Это  –  распространенный  литературный  прием.  “Элегии”  пересказаны  не  совсем  точно  (например,  совсем  опущено  упоминание  элегии  о  совместном  ужине  с  уже  обманутым  мужем).  Коринна  настаивает,  что  Овидий  также  неточен  в  своем  изображении  действительности.  Но  как  она  его,  так  и  он  ее,  пусть  спустя  время,  вдохновил.

Коринна  –  Овидию


Красноречивый  Назон!  Изгнаннику  пишет  Коринна  –
Ты  мне  бессмертье  сулил,  именем  этим  назвав.

Право,  не  знаю,  может  ли  сбыться:  ведь  мир  столь  изменчив.
Верным  быть  клялся  и  ты  –  все  ж  мне  не  раз  изменил

И,  словно  ветер,  увертлив,  изменам  нашел  оправданье.
Ныне  посланья  любви  шлешь  ты  законной  жене.

С  Понта  призыв  к  ней,  к  ней  –  плач,  чтоб  Цезаря  лучше  просила:
Пусть  ненадежного  он  в  Рим  поскорее  вернет.

И  героинь  полусказочных  пел  ты  в  стихах  добродетель…
Горем  настигнут  в  годах,  юность  свою  позабыл.

Не  отречешься,  хитрец!  Тебе  я  все  вины  припомню,
Совесть,  как  прежде,  пусть  спит  –  память  твою  пробужу!

Скромной  девицей  была  я,  послушной  родительской  воле...
Девам  нужно  признать:  бывает  покорность  во  вред.

Коль  неразумен  приказ,  и  жизнь  погубить  нашу  может
Промах  родительский  –  так  вышло,  увы,  и  со  мной.

Я  же,  по  юности  лет,  не  смогла  бы  несчастья  предвидеть:
Дева,  сделалась  я  богатого  старца  женой.

Так  и  овечку-бедняжкку  ведут  к  алтарю  на  закланье  –
Смерти  навстречу  она,  правды  не  зная,  идет.

Если    бы  знала,  что  ждет  ее,  прочь  бы,  к  спасенью,  бежала...
Ложе  несчастно  –  и  ваш  почтеньем  не  будет  сыт  брак.

Но  без  почтенья  и  ложе  счастливое  будет  мученьем.
Оба  нам  в  браке  нужны.  Будут  ли?  как  угадать?

Первую  истину  горькую,  с  мужем  пожив,  я  узнала,
Опыт  общенья  с  тобой  горькой  второй  научил.

Я  утешалась  поэзией,  слово  любя  всей  душою.
Тут  в  воздыхатели  мне  ты  подвернулся,  поэт.

Речь  вдохновенно  повел,  предстал  ты  поклонником  верным.
Речи  твоей,  как  стихам,  внимала  я,    мужу  верна.

Если  поверить  всему,  о  чем  повествуют  нам  книги,
Вымысел  правдой  наречь  –  как  сможем  жизнь  продолжать?

Помня,  где  –  вымысел,  в  нем  утешенья  искать  безопасно:
Вовсе  забыться  не  даст,  временно  нас  развлечет.

Но  обещал  ты  в  стихах  ту  радость,  какой  я  не  знала…
Не  поощряла,  тверда;  ты,  опечаленный,  ждал.  

Я  пожалела  тебя,  но  думала  все  ж  образумить,
Чувства  страшась  своего,  с  пламенем  тайным  борясь…

И  я  явилась  к  тебе  –  в  распоясанной  легкой  рубашке,
Был  слишком  жарким  тот  день…  Помнишь,  как  встретились  мы!

Мой  –  не  последний  пример:  добродетель  в  ловушку  попалась,
Мня  защищенной  себя…  Страсть  путь  к  победе  нашла.

Я  продолжаю,  Назон.  Как  сладостно  вместе  нам  было!
Но,  удовольствиям  вслед,  горечь  пришлось  мне  вкусить.

Знаю:  любовник-поэт  –  это  зло,  из  худших  зол  в  мире.
Ищет  отнюдь  не  любви  –  повода  ищет  для  слов.

Может  хвалить  красоту,  но  и  ложные  вины  припишет
Воображенью  вослед:  главное  –  чтоб  не  молчал.

Но  не  болтун  он  простой,  он  –  преданный  жрец  Аполлона.
Слово  он  жизни  дает,  ищет  и  жизнь  он  в  словах.

Ложное  имя  в  стихах  ненадежной  стало  защитой.
Мужа  смогли  обмануть,  прочих  знакомцев  –  не  всех.

Те,  кто  сумел  угадать,  что  тебе  я  в  любви  уступила,
Стали  распутной  считать.  Сводня  подкралась  ко  мне.

На  совращавшую  речь  отвечала  я  гордым  молчаньем,
Но  услыхал  сводню  ты,  ревностью  был  побежден.

Что  показалось  тебе,  то  принял  как  истину  сразу,
А  поспешил  почему?  Сводню  хотел  описать.

Сдержанность  –  скука  одна.  Ты  в  сердцах    растрепал  мне  прическу.
После  о  том  пожалев,  каялся  также  в  стихах.

Зря  и  в  корысти  меня  обвинил  –  мол,  требую  платы.
Нет,  возмещения  лишь  –  ведь  причинил  ты  мне  вред.

Дальше  не  лучше  пошло.  Устал  ты  красой  восхищаться.
Как  я  лишилась  волос,  миру  поведал,  смеясь.

Вообразил  ты,  что  коль  понесу,  то  избавлюсь  от  плода
И,  испугавшись,  о  том  с  подлинной  грустью  писал.

А  похвалы…  Как  доброй  подруге  их  ждать  от  мужчины,
Если  он  мог  заявить:  к  каждой  с  любовью  влекусь?

Эту  ты  выбрал  за  что?  Сам  причины  теперь  умаляешь.
Ты,  не  желая  узды,  верность  открыто  презрел.

Знаем,  как  Пенелопа  сумела  пройти  испытанье
С  мужем  в  разлуке,  хотя  не  был  ей  верен  Улисc.

Но  что  бы  было,  когда  б  Пенелопа  однажды  узнала,
Что  с  посторонними  муж  слишком  болтает  о  ней?

Что  беспощадно  женские  тайны  ее  раскрывает
И  сочиняет  еще,  чтоб  был  занятней  рассказ?

Может,  она  б  и  осталась  верна  –  и  был  бы  славнее
Подвиг  ее.  Не  любой  столько  терпенья  дано.

Помню,  что  в  книге  твоей  ей  мерещатся  мужа  насмешки
Над  простотой  ее  лишь.  Многих  придирок  не  ждет.

Долго  терпев,  я  все  же  решила:  забаву  продолжим.
Ловко  придумывал  ты  –  стану  и  вправду  такой.

Сам  говорил,  что  сильней  от  препятствия  пламя  желанья.
Больше  препятствий  создам,  твой  исполняя  совет.

Щедрый  любовник!  Тебе  мастерицу  причесок  припомню,
Как  и  других,  на  кого  взгляд  перевел  ты  с  меня.

Был  поначалу  своей  озорницей  ты  даже  доволен:
Я  пожелала  сама  сжиться  со  словом  твоим.

Но  победила  тревога.  Моих  ты  измен  испугался,
Понял,  как  связан  со  мной  –  стал  по-другому  писать:

Будто  тебе  я  мила  за  то  же,  за  что  ненавистна,
Будто  развратна,  темна…  помню,  где  так  ты  сказал.

Ранее  ты  легкомысленным  был,  теперь  же  страданье
Обогатило  стихи  –  вот,  я  тебе  помогла.

А  огорченье  еще:  Венера  явила  суровость
И  покарала  тебя,  слабость  мужскую  наслав.

Как  устыдился  ты!  Но  в  стихах  и  об  этом  поведал,
Я  ж  лишь  сердиться  могла.  Зачем  ты  мне  нужен  такой?

Годы  прошли  безвозвратно.  Троих  мужей  я  сменила,
Были  еще  и  друзья…  кое-какой  опыт  есть.

Ту,  что  стихи  вдохновила,  стоит  жалеть,  несомненно:
Скорый,  поверхностный  суд  ей  –  по  стихам,  и  чужим.

Если  она  добродетельна,  будет  считаться  жестокой,
А  о  воспевшем  ее  скажут:  поэт  близорук.

Если  не  столь  безупречна,  ее  побранят  за  пороки,
Преувеличено  что,  не  пожелают  гадать.

Если  отвергла  поэта  за  ветреность,  нрав  его  зная,
Не  осторожной  она,  а  неразумной  слывет.

Чаще  не  жалость  внушает  она,  а  заметную  зависть:
Хочется  прочим  в  стихи.  Как  удивляюсь  тому!

Все  же,  Назон,  может  статься,  стихов  твоих  жизнь  будет  долгой.
Жадно  читать  о  любви  будут,  пока  Рим  стоит.

С  прочным  часто  небрежны,  его  данным  навеки  считая.
Хрупкое  же  охранят,  легкой  безделкой  прельстясь.

Так  и  подругу  твою,  хоть  под  именем  ложным,  запомнят,
Станет  охочий  судить…  Но  знать  наверно  нельзя.

Прежде  в  Сульмону  ты  звал  меня,  в  округ,  водою  богатый.
Нынче,  чтоб  ехать  к  тебе,  за  море  я  не  пущусь,

Но  ты  со  мною,  Назон.  В  воспоминаньях  –  со  мною.
Cтранно  мне  это  признать…  все-таки  помню  тебя.

11.02.2023  -  18.02.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974331
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.02.2023


Овидий на корабле



Чувствуя  силу  свою,  на  море  буря  резвится.
Буре  противясь,  корабль  в  ссылку  поэта  везет.

В  страхе  поэт,  но  порой  невольно  любуется  бурей,
Зная  опасность  ее,  и  красоту  видит  он.

Помнит  о  ссылке  своей.  Удручен  приговором.  В  неволе.
Тщится  вперед  посмотреть,  помнит  с  тоской  о  семье...

Средь  угрожающих  волн  мал  человек  и  ничтожен,
Но,  чтоб  об  этом  сказать,  слово  находит  поэт.

Слаб  человек,  но  поэт  удивил  неожиданной  силой:
Страх  и  метанья  свои  в  строки  умел  обратить.

Он,  сокрушенный,  судьбы  превращение  переживает:
Берег  счастливый  -  вдали,  берег  неясный  -  вдали.

И,  хоть  уверен  уже,  что  слова  его  жить  будут  долго,
Он  бы  не  мог  утверждать,  что  в  безопасности  сам.

Что  приключится  с  ним  дальше,  не  знает  -  но  мы  это  знаем.
Час  его  бури  морской  уж  завершился  для  нас.

Крикнуть  ему  я  хочу:  потерпи!  Натешится  море!
Будет  спокойней  нести  к  цели  известной  тебя,

И,  хоть  тебе  немила,  цель  стихам  твоим  новым  послужит:
Новые  темы  найдешь;  обогатишься,  теряв.

Ты  о  любви,  как  о  чувстве,  разлукой  проверенном,  скажешь
И,  благодарный,  не  раз  в  горе  ободришь  жену.

Много  друзей  привлечешь  и  получишь  в  беде  состраданье,
Чтобы  привет  тебе  слать,  столько  протянется  рук!

Крикнуть  бы  так  -  только  он  не  услышит.  Играет  с  ним  море!
Вечность  еще  в  стороне,  горестный  тянется  миг.

Если  бы  он  услыхал,  утешения  мог  бы  отвергнуть.
Переживает,  что  есть;  в  будущем  -  слышим  его.

                               13.  03,  28.05.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974329
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.02.2023


Ricchi e Poveri. Venezia. Перевод песни

Оригинал  текста  песни:

Ricchi  e  Poveri.

Venezia


Venezia  con  la  faccia  imbronciata
Col  trucco  agli  occhi  fatto  a  matita
Con  l’aria  trasparente  e  pulita
Somiglia  a  te

Venezia,  solitaria  d’inverno
Ma  triste  solamente  all’esterno
Segnata  come  un  vecchio  quaderno
Somiglia  a  te

Con  lei  ci  si  nasce  e  si  muore
Ma  il  tempo  di  annoiarsi  non  c’;
Venezia  che  sa  fare  l’amore  come  te

Venezia  con  la  luna  nel  mare
E  i  prati  colorati  di  blu
Venezia,  come  me  la  puoi  amare
Un  po’  di  pi;

Venezia  vestita  da  sera
Con  una  collana  di  stelle  accese
Sembra  che  abbia  premura
E  in  una  notte  ci  vivi  un  mese

;  dedicata  a  Venezia
Questa  canzone  com’;
Ma  non  solo  a  lei
Un  po’  ;  dedicata  anche  a  te

Venezia  col  cappotto  di  lana
Con  gli  occhi  di  un  azzurro  laguna
E  un  fiore  come  portafortuna
Somiglia  a  te

Venezia  con  le  labbra  salate
Che  posa  per  la  fotografia
Venezia  con  le  ciglia  bagnate
Che  va  via

Venezia  vestita  da  sera
Con  una  collana  di  stelle  accese
Sembra  che  abbia  premura
E  in  una  notte  ci  vivi  un  mese

;  dedicata  a  Venezia
Questa  canzone  com’;
Ma  non  solo  a  lei
Un  po’  ;  dedicata  anche  a  te


Мой  перевод:

Ricchi  e  Poveri.

Венеция

Венеция  вокруг  смотрит  хмуро,
Подкрасила  глаза  деловито;
Она,  где  так  хорош  воздух  чистый  –
Под  стать  тебе.

Зимой  она  гостей  не  прельщает,
Но  грусть,  как  маску  лишь,  надевает;
Она  –  тетрадь,  где  много  писали,
Под  стать  тебе.

Рожденье  –  с  ней  и  умиранье,
Но  совсем  чужда  ей  скуки  пора.
Она  страстна,  ласкает  умело,  как  ты  –  она…
Здесь  для  луны  как  зеркало  –  море,
И  голубых  лугов  не  забыть...
Как  я,  могла  бы  сильнее  ее  ты  любить.

На  вечер  ее  украшенье  –
Ее  ожерелье,  в  нем  –  звезды  светят.
Покоя  как  будто  не  знает:
За  ночь  одну  проживаем  здесь  месяц.
Сложил  о  Венеции  песню  –
Прислушайся  к  песне  моей,
Не  только  о  ней:
Песня  сложена  и  о  тебе.

Венеции  пальто  шерстяное;
В  глазах  –  лазурь  лагуны  прекрасна;
Она  –  с  цветком,  что  носит  на  счастье…
Под  стать  тебе.

Венеции  соленые  губы;
На  фото  быть  эффектной  так  хочет;
Венеция  с  ресницами  влажными  прочь  уходит.

На  вечер  ее  украшенье  –
Ее  ожерелье,  в  нем  –  звезды  светят.
Покоя  как  будто  не  знает:
За  ночь  одну  проживаем  здесь  месяц.
Сложил  о  Венеции  песню  –
Прислушайся  к  песне  моей,
Не  только  о  ней:
Песня  сложена  и  о  тебе.


Перевод  01.02.  2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973021
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.02.2023


Pupo. Firenze S. Maria Novella. Перевод песни

Pupo

Firenze  S.  Maria  Novella

Оригинал  текста  песни:

Le  luci  spente  delle  due  di  notte
Passa  un  barbone  con  le  scarpe  rotte
La  notte  qui  non  è  come  a  Milano
O  a  Roma,  sempre  pieno  di  casino
Fra  quasi  un'ora  arriva  La  Nazione
Un  ferroviere  fischia  una  canzone
Una  signora  senza  suo  marito
La  guardo  bene,  è  solo  un  travestito

Firenze  S.  Maria  Novella  sogna
Povera  ancora  di  vergogna
Sembra  lo  specchio  della  sua  città
Firenze  S.  Maria  Novella  almeno
Mi  fa  sentire  un  po'  sereno
E  il  portafoglio  non  mi  ruberà

I  primi  pendolari  la  mattina
Quest'anno  è  forte  la  tua  Fiorentina
La  colazione  con  i  bomboloni
E  guai  a  chi  parla  male  di  Antognoni
Raggio  di  sole  arriva  il  nuovo  giorno
Gente  che  va  giurando  un  ritorno
Perché  a  Firenze  sulla  mia  parola
Non  vedi  niente  in  una  volta  sola

Firenze  S.  Maria  Novella  è  festa
Per  lui  che  va  per  lei  che  resta
Per  un  amore  che  ritornerà
Firenze  S.  Maria  Novella  scusa
Spero  di  farti  una  sorpresa
Quando  la  mia  canzone  sentirai



Мой  перевод:

Два  ночи.  Тихо  и  темно,  как  надо;
вон  в  рваных  башмаках  идет  бродяга;
ночь  не  такая,  как  в  Милане  модном
и  в  Риме,  казино  и  баров  полном.
Приедет  вскоре  «La  Nazione»  выпуск;
вокзальный  служащий  свистит  мотивчик;
синьора  одинокая  стоит  –
а,  обознался,  это  –  трансвестит.  :-)

Фиренце,  Санта  Мария  Новелла,  дремлешь;
ты  пока  стыдиться  не  умеешь  –
совсем  такая,  как  и  город  твой;
Фиренце,  Санта  Мария  Новелла,  все  же
ты  меня  даже  растрогать  можешь,
и  я  спокоен  за  бумажник  свой.

Вот  первый  пригородный  прибывает,
на  завтрак  пончики  в  нем  доедают.
Для  «Фьорентины»  этот  год  отборный,
и  Антоньони  –  наш  герой  бесспорный.
Восходит  солнце,  новый  день  начнется;
кто  уезжает,  тот  сюда  вернется:
ведь  в  нашем  городе,  поверьте  слову,
чудес  так  много,  что  приедешь  снова.

Фиренце,  Санта  Мария  Новелла  –  радость:
вернется  он,  раз  она  осталась,
и  встречу  вновь  отпразднуют,  любя;
Фиренце,  как  ты  живешь,  чем  теперь  ты  дышишь?
Скоро  ты  песню  мою  услышишь    –
пусть  мне  удастся  удивить  тебя.

Перевод  8.  –  9.12.2013.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972973
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.02.2023


Давид Самойлов. З циклу "Беатріче". Три українські переклади.




 18.

Оригинал:

Действительно  ли  счастье  -  краткий  миг
И  суть  его  -  несовершенство,  
И  правы  ль  мы,  когда  лобзаем  лик
Минутного  блаженства?

И  где  оно,  мерило  наших  прав?..  
О,  жалкое  мгновенье,  
Когда  пчела  взлетает  с  вольных  трав
И  падает  в  варенье!

Нам  суждено  копить  тяжелый  мед,  
И  воск  лепить,  и  строить  соты.  
Пусть  счастья  нет.  Есть  долгие  заботы.  
И  в  этой  жизни  милый  гнет.


Мій  український  переклад:

Чи  справді  щастя  –  то  коротка  мить
І  суть  його  –  недосконалість,  
Чи  правильно  –  немов  святе,  любить
Таку  дрібну  тривалість?

І  як  нам  виміряти  обсяг  прав?..  
Нікчемна  хвилька  втрати,  
Коли  бджола  злітає  з  вільних  трав,  
Щоб  до  варення  впасти!

Ось  доля  наша:  мед  важкий  робить,  
Ліпити  віск  і  будувати  щільник.  
Нехай  не  щастя  –  клопіт  це  невпинний.  
І  в  цім  житті  люб’язний  гніт.

Переклад  20.01.2023


25.

Оригинал:

В  меня  ты  бросишь  грешные  слова.  
От  них  ты  отречешься  вскоре.  
Но  слово  -  нет!  -  не  сорная  трава,  
Не  палый  лист  на  косогоре.  
   
Как  жалко  мне  тебя  в  минуты  отреченья,  
Когда  любое  слово  -  не  твое.  
И  побеждает  ум,  а  увлеченье  
Отжато,  как  белье.  
   
Прости  меня  за  то,  что  я  суров,  
Что  повторяюсь  и  бегу  по  кругу,  
За  справедливость  всех  несправедливых            слов,  
Кидаемых  друг  другу.



Мій  український  переклад:


У  мене  грішні  ти  слова  метнеш.  
Ти  хутко  їх  зректися  побажаєш,  
Та  слово  -  не  бур’ян,  так  не  зірвеш,  
Не  листя  пале,  що  на  схилі  бачиш.

Як  жаль  мені  тебе  у  зречення  хвилини,  
Коли  слова  всі  –  не  твої  навмисно.  
І  розум  переміг,  а  те,  що  захопило,  
Віджате,  мов  білизна.

Пробач,  що  я  суворим  бути  зміг,  
Пробач  повтори  –  їх  не  уникаю  –
Та  справедливість  всіх  несправедливих  слів,  
Що  одне  в  одного  метаєм.

Переклад  20.01.2023



30.

Оригинал:

Жалость  нежная  пронзительней  любви.  
Состраданье  в  ней  преобладает.  
В  лад  другой  душе  душа  страдает.  
Себялюбье  сходит  с  колеи.    
Страсти,  что  недавно  бушевали  
И  стремились  все  снести  вокруг,  
Утихают,  
             возвышаясь  вдруг  
До  самоотверженной  печали.  

20  мая  1986.


Мій  український  переклад:

Жалість  ніжна  проникливіша,  ніж  кохання.  
Головне  у  ній  –  страждання  спільне.  
Це  душі  з  душею  мука  рівна.  
Себелюбства  повне  скасування.

Пристрасті,  що  щойно  вирували,  
Прагнули  все  знищити  довкола,  
Стихнуть  в  ній:  
             піднесення  раптове
Їх  –  у  самовідданій  печалі.

Переклад  20.01.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971566
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2023


Сонет о Виттории и Микеланджело

Сонет  о  Виттории  и  Микеланджело

(по  мотивам  написанного  ими  друг  другу)

«Дражайший  друг!  «Распятье»  в  дар  от  Вас
Все,  виденные  прежде  мной,  распяло.
При  свете,  с  лупой,  с  зеркалом  я,  право,
В  нем  вижу  совершенство  каждый  раз.

Все,  что  творите,  восхищает  нас.
С  ним  доброты  в  прекрасном  больше  стало.
Вам  помощи  Господней  ожидала,
И  Вы  надежды  превзошли  сейчас!»

«Могу  изобразить  и  нас  я  вместе.
Пусть  видят  будущие  поколенья:
Прекрасная  и  рядом,  жалкий,  он…»
Живут  они,  и  на  почетном  месте.
Мир  помнит  их  –  не  за  одни  творенья,
Но  также  верной  дружбой  привлечен.

15,  18.01.  2023.

«Распятье»,  «Христос  на  кресте»  -  один  из  рисунков,  сделанных  Микеланджело  Буонарроти  для  Виттории  Колонна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971374
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.01.2023


Caminamos pa Belen. Старинная испанская рождественская песня. Перевод



Оригинал:

Caminamos  pa  Belen
y  el  camino  no  sabemos,
nos  va  guiando  una  estrella
que  resplandece  en  los  cielos.
Y  San  Jos;  va  con  ella
que  le  sirve  de  consuelo
llegan  a  pedir  posada
a  casa  de  un  mesonero.
—  Denos  posada,  senor,
para  la  Reina  del  Cielo.
—  Para  tan  alta  senora
no  hay  en  mi  casa  aposento
no  siendo  en  los  portalinos,
donde  entra  el  aire  y  el  hielo.
Ah;  se  fueron  a  abrigar
por  no  hallar  otro  remedio.
Al  cantar  el  gallo  blanco
al  cantar  el  gallo  negro
al  cantar  el  gallo  blanco
ha  nacido  el  Rey  del  Cielo.
No  naci;  en  cama  de  flores
ni  tampoco  de  romero
que  ha  nacido  en  un  portal
entre  la  paja  y  el  heno.


Мой  перевод:

Нам  дорога  —  в  Вифлеем,
Хоть  дороги  мы  не  знаем.
Но  вожатый  наш  —  звезда,
Cредь  небес  она  сияет.

Со  звездой  святой  Иосиф
Путь  сверяет,  глаз  не  сводит.
На  дворе,  на  постоялом
Он,  прибыв,  ночлега  просит.

—  Приютишь  ли,  господин,
Здесь  Небесную  Царицу?
—  Нет,  для  госпожи  столь  знатной
Не  найдется  в  доме  места.

Разве  что  пойдете  в  хлев  —
Но  терпеть  придется  холод…
И  в  хлеву  остановились:
В  дом  другой  путь  был  бы  долог.

Прокричал  петух  тут  белый,
Прокричал  петух  тут  черный,
Прокричал  петух  тут  белый,  —
И  родился  Царь  Небесный.

Не  цветы  ему  стелили
И  в  гостинице  он  не  был.
Но  родился  он  в  хлеву,
Среди  сена  и  соломы.

Перевод  13.04.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969167
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.12.2022


Morenica, dame un beso. Перевод песни

Попробовала  перевести  еще  одну  старинную  испанскую  песню  о  смуглой  красавице.  Поклонник  тщетно  добивается  поцелуя.
Перевод  не  очень  точный.  Песня  со  сложной  мелодией.


Оригинал:

Morenica,  dame  un  beso

Morenica,  dame  un  beso.
—;Como  es  esso?
Aquesto  que  has  oydo
—Oxe,  ;afuera!
No  se;is  tan  atrevido,
mirad  que  no  soy  quien  quiera.

-Dame  lo  que  te  demando,
no  seas  desagradecida,
mira  que  tienes  mi  vida,
continuamente  penando,
y  pues  t;  me  tienes  preso.
Dame  un  beso,
que  de  merced  te  lo  pido.

Мой  перевод:

-  Ну,  смугляночка,  поцелуй  же...
-  Но  почему  же?
-  Тебя  всей  душой  прошу  я.
-  И  напрасно!
Лучше  бросьте  прыть  такую...
Я  сразу  льстецу  не  сдамся!

-  Все  ж  мою  исполни  просьбу.
Не  будь  со  мной  неблагодарна:
Жизнь  моя  тебе  подвластна,
Так  долго  я  мучим  тобою,
Но  люблю,  хоть  мне  все  хуже  ...
Так  поцелуй  же
И  в  милости  будь  прекрасна!

Перевод  27-28.08.  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968478
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.12.2022


Yo me soy la morenica. Перевод песни

Попробовала  перевести  еще  песню  из  репертуара    the  Baltimore  Consort’a.  (альбом:  Adio  Espana  —  Romances,  Villancicos,  and  Improvisations  from  Spain,  circa  1550).
Текст  оригинала  опубликован  в  сборнике,  известном  как  'Cancionero  de  Uppsala',  изданном  в  Венеции  в  1556  г.  и  найденном  в  библиотеке  Уппсалы  в  начале  XX  века.
Героиня  песни  настаивает,  что  в  ее  случае  темный  цвет  никак  не  означает  темной  силы.  Цитирует  "Песнь  песней".  При  этом  героиня  явно  столь  же  привлекательна,  сколь  добродетельна.
Источник  оригинала:  https://es.wikisource.org/wiki/Yo_me_soy_la_morenica
(есть  еще  много  где)

Оригинал:

Yo  me  soy  la  morenica,
Yo  me  soy  la  morena.

Lo  moreno  bien  mirado
Fue  la  culpa  del  pecado,
Que  en  mi  nunca  fue  hallado,
Ni  jamas  se  hallara.

Soy  la  sin  espina  rosa,
Que  Salomon  canta  y  glosa,
Nigra  sum  sed  formosa,
Y  por  mi  se  cantara.

Yo  soy  la  mata  inflamada
Ardiendo  sin  ser  quemada,
Ni  de  aquel  fuego  tocada
Que  a  los  otros  tocara.


Мой  перевод:

Это  я,  и  я  -  смуглянка,
Я  пригожа  и  смугла.

Смугл  красивый  был  мужчина  -
Тот,  что  стал  греха  причиной.
Я  в  паденье  неповинна,
И  минует  зло  меня.

Роза  без  шипов  опасных;
Соломон  сказал  так  ясно,
Что  черна  я,  но  прекрасна.
Эта  песня  -  для  меня.

Куст  горящий  я,  пылаю.
Хоть  горю,  но  не  сгораю.
Пламя,  что  других  терзает,
Не  касается  меня.

Перевод  22.08.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968428
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.12.2022


Morena me llaman. Перевод песни

Очень  популярная  старинная  песня,  на  Ютубе  есть  видеозаписи  многих  исполнений.  Я  ее  слышала  в  исполнении  the  Baltimore  Consort'a.  (альбом:  Adio  Espana  --  Romances,  Villancicos,  and  Improvisations  from  Spain,  circa  1550).  Мне  она  тоже  понравилась,  и  поэтому  я  ее  попробовала  перевести.
Но  для  перевода,  к  сожалению,  пришлось  сличать  испанский  оригинал  и  английский  перевод,  так  как  в  оригинале  не  все  слова  испанские.  Строфы  с  этими  словами  в  переводе  взяла  в  квадратные  скобки.
Цель  перевода  была:  сделать  так,  чтобы  текст  ложился  на  мелодию.

Источник  оригинала  и  английского  текста,  с  которым  он  сверялся:
Оригинал:

Morena  me  llaman,
yo  blanca  naci,
de  pasear,  galana,
mi  color  perdi.

D'aquellas  ventanicas,
m'arronjan  flechas.
Si  son  de  amores,
Vengan  derechas.

Vestido  de  verde
y  de  alteli.
Qu'ansi  dize  la  novia
con  el  chelibi.

Escalerica  le  hizo
de  oro  y  de  marfil.
Para  que  suba  el  novio
a  dar  qiddushim.

Dizime  galana
si  queres  venir?
Los  velos  tengo  fuetres,
non  puedo  yo  venir.

Morena  me  llama,
El  hijo  del  rey.
Si  otra  vez  me  llama
Yo  me  voy  con  el.

Morena  me  llaman
los  marineros.
Si  otra  vez  me  llaman
yo  me  voy  con  ellos.

Morena  me  llaman,
yo  blanca  nazi.
El  sol  del  enverano
a  mi  me  hizo  ansi.


Мой  перевод:


Смуглянка

(песня  сефардов)

Смуглянкой  зовусь  я,
Светлой  родилась.
А  смугла  от  солнца,
Погуляв  не  раз.

Вижу:  мне  из  окон
Угрожают  стрелы.
Коль  из  глаз  влюбленных,
Цель  избрали  верно.

[Вот  наряд  из  тканей
Красных  и  зеленых.
Говорит  невеста
С  женихом  влюбленным.

Лестница  из  злата
И  слоновой  кости,
Чтоб  взойти  в  день  свадьбы
Милому  к  ней  гостю.]

-  Скажи  мне,  красотка,
Ты  пойдешь  со  мной?
-  Скромность  соблюдаю,
Не  пойду  с  тобой.

Смуглянку  окликнул
Королевский  сын...
Позовет  еще  раз  -
Так  пойду  я  с  ним.

Крикнули  "Смуглянка!"
Путники  морские.
Позовут  еще  раз  -
Так  пойду  я  с  ними.

Смуглянкой  зовусь  я,
Светлой  родилась.
А  смугла  я,  летом
Погуляв  не  раз.

Перевод  19.08.  2021

Примечание:  строку  Los  velos  tengo  fuetres  (буквально  "У  меня  густые  покрывала")  решила  передать  иносказательно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968426
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.12.2022


Riu, riu, chiu Перевод

Наверное,  самая  популярная  испанская  рождественская  песня.  Приписывается  Матео  Флеча  Старому  (Mateo  Flecha  el  Viejo).  Мелодия  у  нее  плясовая.

Оригинал:

Riu,  riu,  chiu

de  Anonimo

Atribuido  a  Mateo  Flecha  el  viejo

Riu,  riu,  chiu,  la  guarda  ribera,
Dios  guard;  el  lobo  de  nuestra  cordera.

El  lobo  rabioso  la  quiso  morder,
Mas  Dios  poderoso  la  supo  defender,
Qu;zole  hazer  que  no  pudiesse  pecar,
Ni  a;n  original  esta  virgen  no  tuviera.

Riu,  riu,  chiu,  la  guarda  ribera,
Dios  guard;  el  lobo  de  nuestra  cordera.

Este  qu’es  nas;ido  es  el  gran  monarcha,
Christo  patriarcha  de  carne  vestido.
Anos  [Ha  nos]  redimido  con  se  hazer  chiquito,
Aunque  era  infinito,  finito  se  hiziera.

Riu,  riu,  chiu,  la  guarda  ribera,
Dios  guard;  el  lobo  de  nuestra  cordera.

;ste  viene  a  dar  a  los  muertos  vida,
Y  viene  a  reparar  de  todos  la  cayda;
Es  la  luz  del  dia  aqueste  mo;uelo,
Este  es  el  cordero  que  San  Juan  dixera.

Riu,  riu,  chiu,  la  guarda  ribera,
Dios  guard;  el  lobo  de  nuestra  cordera.

Muchas  profec;as  lo  an  profetizado,
Y  a;n  en  nuestros  d;as,  lo  hemos  alcan;ado,
A  Dios  humanado  vemos  en  el  suelo,
Y  al  hombre  en  el  cielo  porque’l  lo  quisiera.

Riu,  riu,  chiu,  la  guarda  ribera,
Dios  guard;  el  lobo  de  nuestra  cordera.

Mira  bien  que  os  cuadre  que  ansina  lo  oyera,
Que  Dios  no  pudiera  hazerla  m;s  que  madre;
El  qu’era  su  Padre,  oy  d’ella  nas;i;,
Y  el  que  la  cri;,  su  Hijo  se  dixera.

Riu,  riu,  chiu,  la  guarda  ribera,
Dios  guard;  el  lobo  de  nuestra  cordera.

Yo  vi  mil  gar;ones  que  andavan  cantando.
Por  aqu;  volando  haziendo  mil  sones,
Diziendo  a  gascones,  Gloria  sea  en  el  cielo,
Y  paz  en  el  suelo  pues  Jes;s  nas;iera.

Riu,  riu,  chiu,  la  guarda  ribera,
Dios  guard;  el  lobo  de  nuestra  cordera.

Pues  que  ya  tenemos  lo  que  desseamos,
Todos  juntos  vamos  presentes  llevemos;
Todos  le  daremos  nuestra  voluntad,
Pues  a  se  igualar  con  nosotros  viniera

Riu,  riu,  chiu,  la  guarda  ribera,
Dios  guard;  el  lobo  de  nuestra  cordera.



Мой  перевод:

Риу-риу-чи-у

Риу-риу-чи-у,  распевайте  громко,
Радуйтесь:  Господь  овечку  спас  от  волка.

Враг  ее,  прожора,  думал  погубить,
Но  сумел  Господь  овечку  защитить.
Захотел  ее  столь  чистой  сотворить,
Чтобы  первородного  греха  не  знала.

Припев:

Риу-риу-чи-у,  распевайте  громко,
Радуйтесь:  Господь  овечку  спас  от  волка.

Нынче  царь  родился  истинно  великий,
Плотью  облеченный  сам  Христос  —  владыка.
Бесконечный  спас  нас,  сделавшись  конечным,
Ныне  величайший  нам  явился  в  малом.

Припев

Он  дарует  мертвым  новое  рожденье,
Поднимает  тех,  чей  жребий  был  —  паденье.
Тот  младенец  —  свет,  что  людям  светит  ясно,
Так  сбылись  слова  Святого  Иоанна.

Многие  пророки  это  предвещали,
Мы  же  в  наши  дни  то  чудо  увидали,  —
Богочеловека  по  земле  ходящим  –
Он  велел:  и  небо  нам  открыто  стало.

Припев

В  правду  этих  слов  поверьте  сердцем  все  вы:
Более,  чем  мать,  —  Она,  Святая  Дева:
ведь  Ее  отец  рожден  был  от  Нее,
Господа  вскормила,  сыном  называла.

Припев

Тысячами  Божьи  ангелы  слетались,
Ангельские  песни  в  небе  раздавались,
Пастухам  они  явили  радость  свыше  –
Ту  благую  весть,  что  для  земли  настала.

Припев

Главное  для  нас  исполнено  желанье  —
Так  почтим  Младенца  щедрыми  дарами.
Сердцем  и  душой  поклонимся  ему  –
Бога  с  человеком  милость  уровняла.

Перевод  26.05.  2015

Буквальный  перевод  двух  последних  строк  пятой  строфы:  «Тот,  кто  был  Ее  отцом,  сейчас  родился  от  Нее,  и  тот,  кто  Ее  создал,  зовет  себя  Ее  сыном».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967524
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.12.2022


Я разговариваю с Кола Брюньоном



Пусть  не  спит  очаг  зимой,
Поболтай,  Кола,  со  мной!

Поделись,  как  выживать,
В  горе  —  сердце  сохранять,

Боль  терпеть,  но  жизнь  —  любить,
Очерственьем  ей  не  мстить.

Опыт  твой  —  наука  нам…
—  Не  тебе,  боюсь,  мадам!

Хоть  на  голос  мой  придешь,
Но,  послушав,  спор  начнешь.

Я  в  рассказах  —  по  душе,
В  рассужденьях  —  чужд  уже.

День  погожий.  Пару  строк
Протопчи:  вот  лист-снежок.

А  гуляя,  не  скучай,
Любо  что  —  так  примечай

И  любуйся…  Будешь  знать
Способ  мой  весну  призвать.

30.01.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967326
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.12.2022


Сложно, но красиво (на мотив английской сказки "Владыка из владык")

Сложно,  но  красиво

(на  мотив  английской  сказки  "Владыка  из  владык")

(Это  рассказывает  служанка,  которой  хозяина  жалко).

Поступала  я  на  службу.
Начал  барин  объяснять,
Как  в  его  хозяйстве  нужно
Все,  что  есть,  мне  называть.

-  Как  ко  мне  ты  обратишься?
-  Вы  хозяин  для  меня.
-  Обращайся  так,  малышка:
Главный  После  Короля.

Этот  важный  зверь  пушистый,
Что  на  ложе  прикорнул,
Назван  мною  не  без  смысла
Знатной  дамою  Мур-Мур.

Ну,  а  кто  всегда  с  ним  в  ссоре?
-  Пес,  что  охраняет  дом...
-  Он  умеет  и  другое:
Здесь  -  Податель  Трости  он.

А  в  камине  что  сверкает?
Для  чего  -  поленья  дров?
-  Там  огонь,  я  полагаю...
-  Стая  Красных  Голубков.

В  этой  чашке  что  ты  видишь?
-  Только  воду  вижу  здесь.
-  Имя  новое  услышишь:
Жизнь  Лазурная,  заметь!

Учит  барин,  не  смеется...
Я  узнала  наконец,
Что  хозяйский  дом  зовется
Без  Пяти  Минут  Дворец.

Барин  понял,  что  смущаюсь.
-  Не  робей  -  прими,  дитя:
Я  украсить  мир  пытаюсь,
Путь  к  тому  в  словах  найдя.

Мир  как  есть  бывает  скучен
И  порой  несправедлив...
Удивим  его,  улучшим,
В  нем  названия  сменив.

Знаешь,  что  играть  словами
Люди  могут  и  для  зла...
Имена  изобретаю,
Чтоб  причудливей  была

Жизнь  и  ярче...  Не  обмана
Я  ищу,  а  красоты.
Пусть  меня  сочла  ты  странным,
Видишь:  помыслы  чисты.

Мне  сначала  трудно  было
Так  судить,  как  господин...
Я  уже  почти  привыкла  -
Случай  помешал  один.

На  беду  Податель  Трости
Раз  за  дамою  Мур-Мур
Гнался,  да  и  свечи  сбросил...
Как  огонь  тут  полыхнул!

Ах,  неправильно  сказала!
Стая  Красных  Голубков
Тут  взлетела...  Страшно  стало;
Спал...  в  челне  прекрасных  снов

Был  тогда,  совсем  спокоен,
Главный  После  Короля.
Что  стряслось,  не  сразу  понял,
Хоть  ему  кричала  я,

Что  должны  мы  поскорее
Жизнь  Лазурную  носить:
Голубки,  на  воле  рея,
Могут  полностью  спалить,

Уничтожить  беспощадно
Без  Пяти  Минут  Дворец.
Поторапливаться  надо:
Угрожает  нам  конец...

Дом  спасли  мы.  Но  уныло,
Барин  мой  теперь  глядит...
Как  же  все  звалось  красиво!
Красота  в  словах  -  вредит?

28-29.07.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967138
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.12.2022


Ложная отрава (на сюжет японских сказки и фарса)

Ложная  отрава

(на  сюжет  японских  сказки  и  фарса)

Пускай  умерит  хвастовство  ловкач!
Хитрец  считает:  всех  я  проведу,
Но  все-таки  найдется,  кто  хитрее.

В  своем  именье  жил  один  хозяин.
Свет  обойдешь  -  другого  не  найдешь
Такого  скряги.  Он  слугу  держал
И  жаловал  его  ничтожно  мало,
Изобретая  разные  предлоги.
Ну,  а  слуга  в  отместку  плутовал:
Не  раз  он  тайно  забирался  в  погреб
И  лакомился  тем,  что  там  хранилось.

Вот  как-то  уезжал  хозяин  в  город.
Зовет  слугу:  "Мошенник!  Вот  горшок.
В  нем  страшный  яд.  Когда  хоть  ветерком
Повеет  от  него  -  тебе  конец!
Его  оставлю  я.  Будь  осторожен!"

Слуга  задумался:  "Ведь  дорожит
Хозяин  мной:  предупредил  о  яде.
Однако,  что  за  яд  и  для  чего?
Неужто  мой  хозяин  отравить
Кого-то  хочет?  Это  дело  злое!
А  может  ли  настолько  сильной  быть
Отрава,  чтобы  даже  ветерок
Опасным  был,  коль  дует  от  нее?
Уж  не  был  ли  обманут  мой  хозяин?"

Велик  сперва  был  страх,  но  любопытство
Все  ж  оказалось  посильней.  Колеблясь,
Слуга  горшок  открыл  -  остался  жив.
На  яд  он  поглядел  -  и  ничего.
Подумал:  "Да,  хозяин  обманулся,
А  у  отравы  -  аппетитный  вид,
Так  всю  и  съел  бы!"  Он  еще  боролся,
Потом  решил:  видать,  моя  судьба
Отведать  этого  -  не  буду  спорить.
Решив,  попробовал  -  совсем  немного...
Что  ж:  вместо  яда  оказался  мед!
Его  хозяин  думал  уберечь,
Отвадить  любопытного  слугу,
Затем  и  скрыл  он  мед  под  видом  яда.

Съев  весь  горшок,  слуга  придумал  способ
Хозяину  проступок  объяснить
Так,  чтобы  наказания  избегнуть.

Вернувшись,  застает  его  хозяин
Лежащим  на  полу  и  как  от  боли
Стенающим.  "Кончаюсь,  господин!
Любимую  я  вашу  статуэтку
Разбил  нечаянно!  Себя  казню:
Отраву  съел,  оставленную  вами.
Мой  грех,  и  я  избрал  себе  возмездье!
Пускай  пока  мой  не  спешит  конец,
Но,  верно,  приближается.  Прощайте!"

Хозяин  понял,  что  слуга  хитрит,
Рассвирепев,  хотел  пороть  его,
Но  думает:  "Вот  жизнь!  Хотел  сберечь
Я  мед  -  и  статуэтку  с  ним  утратил.
Предосторожность  навредила  мне  же.
Но  учат  нас,  что  мир  -  всего  лишь  сон,
Мой  сон  о  бережливости  прошел.
Так  будем  же  в  невзгодах  улыбаться!"

Решил  хозяин  -  и  простил  слугу,
На  все  имение  он  задал  пир
И  с  той  поры  уж  был  куда  щедрее.

04-05.09.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967137
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.12.2022


Un uomo in una donna, anzi uno dio. Переклад

Вірш  Мікеланджело  Буонарроті  для  Вітторії  Колонна  -  видатної  італійської  поетки,  його  близького  друга.

Оригінал:

Un  uomo  in  una  donna,  anzi  uno  dio
per  la  sua  bocca  parla,
ond'io  per  ascoltarla
son  fatto  tal,  che  ma'  pi;  sar;  mio.
       I'  credo  ben,  po'  ch'io
a  me  da  lei  fu'  tolto,
fuor  di  me  stesso  aver  di  me  pietate;
s;  sopra  'l  van  desio
mi  sprona  il  suo  bel  volto,
ch'i'  veggio  morte  in  ogni  altra  beltate.
       O  donna  che  passate
per  acqua  e  foco  l'alme  a'  lieti  giorni,
deh,  fate  c'a  me  stesso  pi;  non  torni.


Мій  переклад:


В  особі  жінки  мовить  чоловік
Чи  навіть  Бог,  і  диво  учинила:
Така  її  чудова  мови  сила,
Що  сам  я  з-під  своєї  ж  влади  втік.
Та  переміну  цю  хвалити  звик:
Той  вільний  «я»  став  ліпший,  став  мудріший,
Мене  колишнього  тепер  жаліє.
І  вид  прекрасний  до  душі  проник,
Та  потяг  цей  від  пристрасті  чистіший:
Що  врода  інших?  –  cмерть  її  розвіє.
О,  пані,  що  так  змінювать  уміє,
В  огні  і  водах  душі  Ви  спасайте,
Але  мене  мені  не  повертайте!

Переклад  03.-04.  03.  2015

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966934"]Мій  російський  переклад[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2022


Un uomo in una donna, anzi uno dio. Перевод

Стихи  Микеланджело  Буонарроти  для  Виттории  Колонна  -  выдающейся  итальянской  поэтессы,  его  близкого  друга.

Оригинал:

Un  uomo  in  una  donna,  anzi  uno  dio
per  la  sua  bocca  parla,
ond'io  per  ascoltarla
son  fatto  tal,  che  ma'  pi;  sar;  mio.
       I'  credo  ben,  po'  ch'io
a  me  da  lei  fu'  tolto,
fuor  di  me  stesso  aver  di  me  pietate;
s;  sopra  'l  van  desio
mi  sprona  il  suo  bel  volto,
ch'i'  veggio  morte  in  ogni  altra  beltate.
       O  donna  che  passate
per  acqua  e  foco  l'alme  a'  lieti  giorni,
deh,  fate  c'a  me  stesso  pi;  non  torni.


Мой  перевод:

Она  –  жена,  но  муж  в  ней  говорит,
И  даже  божество;  и  так  случилось:
Cо  мной,  внимавшим,  чудное  свершилось,
Кто  мною  был  –  мне  не  принадлежит.
Я,  право,  рад,  и  чудо  не  страшит:
Тот  бывший  «я»,  вознесшись,  стал  мудрее,
Он  с  жалостью  вниз  смотрит  на  меня.
И  так  влечет  ее  прекрасный  вид,
Что  мыслить  суетно  уже  не  смею:
В  красе  других  лишь  смертность  вижу  я.
Спасительница  дивная  моя,
В  огне  и  водах  к  счастью  Вы  ведете,
Пусть  мне  меня  назад  Вы  не  вернете!

Перевод  03.-04.  03.  2015

Перевод  опубликован  на  бумаге  в  сборнике:  И  музы,  и  творцы.  Несколько  поэтесс  эпохи  европейского  Возрождения  /  сост.  и  пер.  Валентины  Ржевской.  2-е  изд.,  доп.  –  Одесса  :  «Фенікс»,  2021.  –  С.10  (внутри  биографической  справки  о  Виттории  Колонна).

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966935"]Мій  український  переклад[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966934
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.11.2022


Календарное вдохновение

Снег  первый  звонких  строф  внушает  много,
И  первые  цветы  не  меньше  хвалят.
«Не  стало  скучно  подпевать  вам  году?»
Порой  услышишь,  но  не  возглас  «Хватит!»

Не  подпевать…  Скорее  —  отзываться.
Не  в  датах  дело  и  не  в  перемене,
А  в  признаках  желанных:  улыбаться
В  них  людям  хочет  нужное  свершенье.

Слагатель  строф  в  себе  порой  замкнется,
Но  с  обновленьем  мира  вспоминает:
Он  —  мира  часть.  Благодарить  возьмется,
Цветок  и  снег  как  добрый  зов  читает.

22,  25.  11.  2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966587
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.11.2022


Очередной первый снегопад

Вот  он  танцует,  году  -  на  прощанье;
Хоть  долго  ждали,  все-таки  -  внезапный;
Цвет  белый  хочет  с  пестротой  обняться;
И  не  зовут  смотреть,  но  взгляд  чаруют.

Вот  он  устал,  но  танец  продолжает;
Сейчас  -  движенье  словно  поневоле:
Окончим  мы,  еще  добросив  точек
Причудливых  -  и  старое  отпустим.

Вот  он  утих.  И  тянутся  деревья,
Белея,  к  небу,  словно  за  обновку
Благодарят.  А  паузе  уж  скоро
Пройти,  и  начинаться  новым  танцам.

19.11.  2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966131
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.11.2022


Upon a Quiet Conscience. Переклад

Вірш,  приписуваний  англійському  і  шотландському  королю  Карлу  I.

Оригінал:

Upon  a  Quiet  Conscience

Close  thine  eyes  and  sleep  secure,
Thy  soul  is  safe,  thy  body  sure;
He  that  guards  thee,  he  that  keeps,
Never  slumbers,  never  sleeps.
A  quiet  conscience,  in  a  quiet  breast,
Has  only  peace,  has  only  rest:
The  music  and  the  mirth  of  kings
Are  out  of  tune,  unless  she  sings.
Then  close  thine  eyes  in  peace,  and  rest  secure,
No  sleep  so  sweet  as  thine,  no  rest  so  sure.

Рядок  4  нагадує  фрагмент  одного  з  псалмів:

«3.  Він  не  дасть  захитатись  нозі  твоїй,  не  здрімає  твій  Сторож:  4.
оце  не  дрімає  й  не  спить  Сторож  ізраїлів!»  Псалом  121,  переклад  І.  Огієнка».


Мій  переклад:


Чисте  сумління

Без  тривоги  засинай,
Ні  гріха,  ні  ран  не  знай.
Хто  тримає  й  захистить,
Не  дріма  Той  і  не  спить.
Сумління  чисте  тільки  нам
Дасть  спокій,  дасть  відраду  —  снам.
Бо  ґвалт  —  веселощі  царів,
Якщо  його  не  вступить  спів.
Тож  без  тривоги  міцно  засинай,
Солодкі  сни,  спочинок  певний  знай.

Переклад  18.09.2017

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966049"]Мій  російський  переклад[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2022


Upon a Quiet Conscience. Перевод

Стихотворение,  приписываемое  английскому  и  шотландскому  королю  Карлу  I.

Оригинал:

Upon  a  Quiet  Conscience

Close  thine  eyes  and  sleep  secure,
Thy  soul  is  safe,  thy  body  sure;
He  that  guards  thee,  he  that  keeps,
Never  slumbers,  never  sleeps.
A  quiet  conscience,  in  a  quiet  breast,
Has  only  peace,  has  only  rest:
The  music  and  the  mirth  of  kings
Are  out  of  tune,  unless  she  sings.
Then  close  thine  eyes  in  peace,  and  rest  secure,
No  sleep  so  sweet  as  thine,  no  rest  so  sure.



Строка  4  напоминает  фрагмент  одного  из  псалмов:

«3.  He  will  not  suffer  thy  foot  to  be  moved:  he  that  keepeth  thee  will  not  slumber.  4.  Behold,  he  that  keepeth  Israel  shall  neither  slumber  nor  sleep».  Psalm  121,  King  James  Bible.
(«3.  Не  даст  Он  поколебаться  ноге  твоей,  не  воздремлет  хранящий  тебя;  4.  не  дремлет  и  не  спит  хранящий  Израиля».  Псалом  120,  Синодальный  перевод).

Мой  перевод:

Чистая  совесть

Без  тревоги  засыпай,
Ни  греха,  ни  ран  не  знай.
Он,  Кто  держит,  Кто  хранит,  —
Тот  не  дремлет,  Тот  не  спит.
Лишь  чистой  совести  одной
Дан  прочный  мир  и  дан  покой:
Разлад  в  веселии  царей,
Коль  в  их  пиру  не  петь  и  ей.
Так  без  тревоги  крепко  засыпай  —
И  сладостному  сну  помех  не  знай.

Перевод  18.09.2017

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966050"]
Мій  український  переклад[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966049
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.11.2022


Essex's Last Voyage to the Haven of Happiness Перевод




В  этом  историческом  стихотворении,  которое  я  попробовала  перевести,  все  тот  же  Роберт  Девере,  граф  Эссекс,  в  ожидании  казни  приносит  покаяние  в  грехах  и  выражает  надежду  на  спасение  души.  Как  можно  ожидать,  стихи  печальны  и  в  них  звучит  мощный  религиозный  порыв.  Тело  спасти  нельзя,  остается  надеяться,  что  душа  спасется.  Нечто  вроде  последнего  слова  осужденного,  но  пространного  и  в  форме  стихов.  Однако  последнее  слово  должно  быть  обращено  к  свидетелям  казни,  а  здесь  лирический  герой  обращается  больше  всего  к  Богу.
В  антологии,  где  я  эти  стихи  нашла,  они  приводятся  как  сочинение  самого  Эссекса,  но  в  других  просмотренных  источниках  говорится,  что  это  скорее  всего  элегия  в  его  память,  написанная  от  его  имени.
Замечу,  что  атрибуция  стихов,  написанных  от  первого  лица,  влияет  на  их  восприятие.  Если  в  стихах  говорит  сам  Эссекс,  стихи  звучат  как  искреннее  покаяние;  если  же  они  написаны  от  его  имени,  то  могут  быть  прочитаны  как  реестр  его  грехов  -  есть  ему  в  чем  каяться  -  и  как  использование  его  судьбы  в  качестве  повода  для  религиозного  поучения,  хотя  высказана  и  надежда  на  всевышнее  прощение  для  него.

Источник  оригинала:  Elizabethan  Poetry:  An  Anthology  (Dover  Thrift  Editions),  edited  by  Bob  Blaisdell,  2005.

Оригинал:

Essex's  Last  Voyage  to  the  Haven  of  Happiness

Welcome,  sweet  Death,  the  kindest  friend  I  have,
This  fleshly  prison  of  my  soul  unlock;
With  all  the  speed  Thou  can'st,  provide  my  grave,
Get  an  axe  ready  and  prepare  the  block;
Unto  the  Queen  I  have  a  debt  to  pay
This  February  five-and-twenty  day.

Come,  Patience,  come,  and  take  me  by  the  hand,
And,  true  Repentance,  teach  mine  eyes  to  weep;
Humility,  in  need  of  Thee  I  stand,
My  soul  desires  Thy  company  to  keep;
Base  worldly  thoughts,  vanish  out  of  my  minds,
Leave  not  a  spot  of  you  nor  yours  behind.

Unto  Thy  glory,  Lord,  I  do  confess,
Vain  worldly  pleasures  have  my  youth  misled;
I  have  inclined  to  lust  and  wantonness,
My  sins  are  more  than  hairs  upon  my  head;
Without,  within,  and  round  on  every  side,
Folly,  uncleanness,  vanity  and  pride.

Forget,  forgive,  let  not  Thy  wrath  incense!
Sweet  Savior  Christ,  my  mediator  be;
O  pity  Lord,  O  pardon  mine  offence!
From  throne  of  grace  let  Mercy  look  on  me!
View  not  the  evils  in  Justice  I  have  done,
Lay  all  my  faults  on  thy  sin-saving  Son!

And,  Lord,  let  my  corruptions  never  rise,
As  witnesses  of  horror,  wrath  and  fear;
Though  sin  hath  suited  me  in  Hell's  disguise,
Grant  me  the  wedding  garment  saints  do  wear,
Sweet  Jesus,  make  Thy  blood  the  only  mean,
To  wash  my  stained  soul  unspotted  clean.

Pour  on  my  heart  the  sweetest  streams  of  grace,
And  feed  my  hungry  hopes  with  heav'nly  love;
From  my  complaint  turn  not  away  Thy  face,
Reach  me  Thy  hand  to  lift  my  thoughts  above,
That  I  before  Thy  presence  may  appear,
Although  this  filthy  lump  of  flesh  stay  here.

Before  I  had  a  being,  life  or  breath,
By  Thy  great  goodness  I  obtained  creation;
When  I  was  captive  in  the  jail  of  death,
Thy  mercy  did  redeem  me  to  salvation;
Thou  wounded  was,  to  heal  the  wounds  Sin  gave  me,
And  Thou  didst  die,  only  of  love,  to  save  me.

O  Lord,  assist  this,  my  most  needful  hour,
Strengthen  my  weakness  with  Thy  wondrous  might,
At  our  end,  Satan's  busiest  with  his  power,
Aid  me  in  this  last  combat  I  shall  fight;
Help  Heaven's  King,  for  if  Thy  hand  be  by,
I  know  Hell's  coward  will  with  terror  fly.

And,  Lord,  forgive  me  this  last  bloody  sin,
That  lies  so  heavy  on  my  tired  soul;
By  which  so  many  of  my  friends  have  been,
Brought  in  Death's  danger  by  the  Law's  control;
Offending  God,  our  prince,  the  Realm  of  State,
Unto  the  ruin  of  our  honor's  date.

But,  Jesus,  I  do  come  with  faith  to  Thee,
My  Death's  my  life,  Thy  mercy  is  my  merit;
From  slavish  sin  I  now  enlarged  shall  be,
Eternal  joys  perpetual  to  inherit;
Thou  art  the  work,  Thou  art  the  corner  stone,
On  Thee  I  rest,  on  Thee  I  build  alone.

Now  am  I  ready  in  the  Tower  to  die,
And  there  my  death  and  burial  let  me  have;
Where  great  ambitious  lords  do  headless  lie,
As  Norfolk's  duke,  and  Gilford  Dudley's  grave;
Northumberland,  Buckingham,  and  Lord  Gray,
Who  lost  their  heads  as  I  must  do  this  day.

Time's  come,  Death  calls,  now  soul  on  Christ  lay  hold,
Sue  with  an  humble  pity-pleading  voice;
Poor  straying  sheep,  hie  thee  unto  the  fold,
Thy  coming  home  makes  angels  to  rejoice;
Come,  blessed  spirits,  come  in  Jesus'  name,
Receive  my  soul,  to  Him  convey  the  same.

Мой  перевод:


Последний  путь  Эссекса  в  приют  счастья

Приди  же,  Смерть,  как  лучший  из  друзей,
Душе  свободу  дай!  Ведь  плоть  -  тюрьма.
Готовь  могилу  для  меня  скорей,
Топор  и  плаху.  Ты  вблизи  видна:
Пред  королевой  долг  есть  у  меня,
Отдам  в  день  двадцать  пятый  февраля.

Терпение,  явись  и  поддержи;
Раскаяние,  пусть  начну  я  плач;
Смирение,  вот  зов  моей  души:
Приди!  Ты  нужно  мне  меж  неудач!
А  вас,  мирские  мысли,  я  гоню
И  памяти  о  вас  не  потерплю.

О  Господи,  вот  исповедь  моя:
К  утехам  вкус  мне  горький  плод  принес.
Взлелеял  похоть  и  тщеславье  я,  -
Грехов  имею  больше,  чем  волос.
Они  со  всех  сторон.  Им  долог  счет:
Строптив,  нечист  я,  суетен  и  горд.

Но  Ты  прости!  Не  гневом  отвечай!
Прошу,  о,  Сыне  Божий,  заступись!
Не  за  провинность,  Господи,  карай,
Но  с  милосердием  ко  мне  склонись!
Не  воздавай  за  то,  как  я  грешил,
Но  грех  прости  -  ведь  Сын  Твой  искупил!

Ах,  Господи!  Когда  б  спастись  я  мог
От  ужаса  последствий  дел  дурных!
Хоть  я  ходил  в  личине  из  грехов,
Даруй  мне  облачение  святых!
Иисусе  добрый!  Кровь  твоя  пускай
Омоет  душу  мне  -  прощенье  дай!

Болит  душа  -  дай  благости  испить!
Надежда  ждет  -  ответь  ей  из  любви!
Не  отвернись,  когда  я  стал  просить,
Но  помоги:  мне  мысль  о  том  пошли,
Как  я  к  престолу  Твоему  явлюсь,
Без  сожаленья  с  плотью  распрощусь.

Ведь  прежде,  чем  на  землю  я  ступил,
Я  был  Тобой  задуман  средь  творенья.
В  темнице  смерти  узником  я  был  -
Ты,  милосердный,  мне  послал  спасенье.
Чтоб  я  был  здрав,  на  муки  Ты  отдался,
И  из  любви  Ты  умер,  чтоб  я  спасся.

О  Боже,  помоги  мне  в  этот  час,
Могуч  Ты  дивно  -  удели  мне  сил!
В  конце  нечистый  осаждает  нас,
Так  будь  со  мною,  чтоб  я  победил.
Когда  небесный  Царь  за  нас  стоит,
Трус  адский  -  знаю!  -  в  страхе  убежит.

Прости  мне,  Боже,  и  последний  грех,
Которым  я  сейчас  обременен.
Друзей  столь  многих  я  в  опасность  вверг:
Грозит  им  смертью  бдительный  закон.
Мы  оскорбили  Бога,  власть,  страну  -
И  честь  свою  сгубили  за  вину.

Но  на  тебя,  Иисусе,  положусь:
Коль  ты  простишь,  мне  нечего  страшиться.
Грех  был  тюрьмой,  и  я  освобожусь,
Чтоб  радости  мне  вечной  приобщиться.
Ты  -  труд.  Ты  -  основание  всего.
Я  без  тебя  не  строю  ничего.

Теперь  я  смерти  в  Тауэре  жду.
Здесь  мой  конец,  и  гроб  здесь  будет  мой.
Дополню  властолюбцев  череду:
Здесь  Норфолк,  Гилфорд  Дадли  молодой,
Нортумберленд  здесь,  Бэкингем,  лорд  Грей...
И  я  прощусь  здесь  с  головой  своей.

Уж  смерть  близка  -  так  Господу  молись,
Проси  смиренно  высшей  доброты.
Овца  заблудшая,  в  загон  вернись,
Для  неба  -  радость  в  том,  что  дома  ты.
Благие  духи!  Вот  душа  моя  -
Ведите  к  Иисусу  вы  меня!

Перевод  04.10.2020


Примечание  переводчицы:  ...  Отдам  в  день  двадцать  пятый  февраля...  -  Эссекс  был  казнен  25  февраля  1601  года.

...  Теперь  я  смерти  в  Тауэре  жду  ...  -  в  этой  строфе  перечисляются  несколько  казненных  английских  аристократов:  Норфолк  -  Томас  Говард,  герцог  Норфолк  (1536  -  1572),  казненный  за  участие  в  заговоре  против  Елизаветы  I,  Гилфорд  Дадли,  Нортумберленд  и  лорд  Грей  -  соответственно,  муж,  свекор  и  отец  леди  Джен  Грей,  казненные  Марией  I  в  1553  и  1554  годах,  Бэкингем  -  по-видимому,  Эдвард  Cтаффорд,  третий  герцог  Бэкингем,  казненный  Генрихом  VIII  в  1521  г.

Милого  Робина  жаль,  но  королевского  врача  Лопеса,  казненного  ранее  при  известном  участии  Эссекса,  также  жаль.  Остается  ввернуть  общеуважительную  фразу,  что  впоследствии  они  встретились  где-нибудь,  где  их  помирили.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965945
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.11.2022


A passion of my lord of Essex. Переклад

Вірш  знаменитого  Роберта  Девере,  графа  Ессекса,  останнього  фаворита  англійської  королеви  Єлизавети  I.

Оригінал:


A  PASSION  OF  MY  LORD  OF  ESSEX

HAPPY  were  he  could  finish  forth  his  fate
In  some  unhaunted  desert,  where,  obscure
From  all  society,  from  love  and  hate
Of  worldly  folk;  then  might  he  sleep  secure;
Then  wake  again,  and  ever  give  God  praise,
Content  with  hip,  with  haws,  and  bramble-berry;
In  contemplation  passing  all  his  days,
And  change  of  holy  thoughts  to  make  him  merry;
Who,  when  he  dies,  his  tomb  might  be  a  bush,
Where  harmless  Robin  dwells  with  gentle  thrush.
—Happy  were  he!


Мій  український  переклад

Ессексова  мрія

Щасливий,  хто  від  гомінких  доріг
Міг  відійти  у  безвість,  моя  пані,
На  пустищі  заснути  мирно  ліг,
Звільнився  від  ненависті  й  кохання,
А  як  прокинувся,  хвалив  Отця
За  дар  дрібний,  за  ягідки  і  квіти,
Весь  день  на  світ  дивився  б  без  кінця
І  з  думки  чистої  вмів  веселіти.
Не  камінь  має  хто,  а  кущ  могильний,
Де  дрізд  живе  і  Робін  безневинний  —
Щасливий  він…

Переклад  15.08.2015

Примітки  перекладачки:  звернення  «пані»,  якого  в  оригіналі  нема,  вставлене  у  переклад  тому,  що  вірші  є  частиною  листа  Ессекса  до  королеви  (Memoirs  of  the  Court  of  Queen  Elizabeth,  P.  431  —  432).
Робін  —  пташка-вільшанка  (також  —  зменшувальне  ім’я  графа  Ессекса).

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965854"]Мій  російський  переклад[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965855
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2022


A passion of my lord of Essex. Перевод

Стихотворение  последнего  фаворита  Елизаветы  I  Роберта  Девере,  графа  Эссекса.  Ввиду  популярности  автора,  на  русский  язык  оно  переведено  неоднократно.

Оригинал:

A  PASSION  OF  MY  LORD  OF  ESSEX

HAPPY  were  he  could  finish  forth  his  fate
In  some  unhaunted  desert,  where,  obscure
From  all  society,  from  love  and  hate
Of  worldly  folk;  then  might  he  sleep  secure;
Then  wake  again,  and  ever  give  God  praise,
Content  with  hip,  with  haws,  and  bramble-berry;
In  contemplation  passing  all  his  days,
And  change  of  holy  thoughts  to  make  him  merry;
Who,  when  he  dies,  his  tomb  might  be  a  bush,
Where  harmless  Robin  dwells  with  gentle  thrush.
—Happy  were  he!

Мой  русский  перевод:

Мечта  графа  Эссекса

Тот  счастлив  истинно,  кто  мог  переменить
Мир  суеты  и  всю  его  обузу
На  край  неведомый  и  там  во  сне  забыть
Людей,  любви  их,  ненависти  узы;
Проснуться,  Господа  хвалить  за  дар  простой  —
Боярышник,  шиповник,  ежевику,  —
И  созерцанью  посвящать  день  целый  свой
Иль  чистым  мыслям  с  радостью  великой;
Чей  в  смерти  будет  под  кустом  приют,
Где  Робин-птичка,  дрозд-добряк  живут…
—  То  cчастье  было  бы!

Перевод  15.08.  2015.

Примечания  переводчицы:  название  стихотворения  точнее  было  бы  перевести  как  «Возглас  милорда  Эссекса».  Оно  в  любом  случае  редакторское.  Возгласом  этим  завешается  одно  из  писем  Эссекса  королеве  из  Ирландии,  и  авторского  названия  стихов  там  нет  (нашла  в  старинной  книге  Memoirs  of  the  Court  of  Queen  Elizabeth,  P.  431  —  432).  Эссекс  сообщает  в  письме,  что  он  страдает,  высказывает  упрек,  что  «прошлая  служба  заслуживает  не  более  чем  изгнания  на  самый  проклятый  из  островов»,  и  пугает,  что  умрет  здесь.  «Если  это  так  произойдет,  у  Вашего  Величества  не  будет  причины  быть  недовольной  образом  моей  смерти,  так  как  ход  моей  жизни  никогда  не  мог  Вам  угодить»  (С).  И  далее  следует  стихотворение.  Тон  письма  таков,  что  заглавие  «возглас»  можно  отнести  и  к  прозаической  его  части.
В  оригинале  упоминаются  две  птички,  которые  должны  жить  над  могилой  счастливца:  малиновка  и  дрозд.  Robin  —  это  малиновка.  Переводчица  решила  сделать  акцент  на  имени  Робин,  поскольку,  собственно,  Эссекса  так  звали  (и,  видимо,  он  включил  малиновку  в  стихи  из  этих  же  соображений).

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965855"]Мій  український  переклад[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965854
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.11.2022


Роберт Девере, граф Эссекс. Change thy mind since she doth change. Перевод

Cтихотворение  знаменитого  последнего  фаворита  Елизаветы  I  Роберта  Девере,  графа  Эссекса  (которому,  как  известно,  отрубили  голову  за  неудачную  попытку  мятежа).

Источник  оригинала:  Elizabethan  Poetry:  An  Anthology  (Dover  Thrift  Editions),  edited  by  Bob  Blaisdell,  2005.

Ориинал:

Robert  Devereaux,  Earl  of  Essex  (1566-1601)

Change  thy  mind  since  she  doth  change,
Let  not  fancy  still  abuse  thee.
Thy  untruth  cannot  seem  strange
When  her  falsehood  doth  excuse  thee.
Love  is  dead,  and  thou  art  free,
She  doth  live,  but  dead  to  thee.

Whilst  she  loved  thee  best  awhile,
See  how  she  hath  still  delayed  thee,
Using  shows  for  to  beguile
Those  vain  hopes  that  have  deceived  thee.
Now  thou  seest,  although  too  late,
Love  loves  truth,  which  women  hate.

Love  no  more  since  she  is  gone;
She  is  gone  and  loves  another.
Being  once  deceived  by  one,
Leave  her  love,  but  love  no  other.
She  was  false,  bid  her  adieu.
She  was  best,  but  yet  untrue.

Love,  farewell,  more  dear  to  me
Than  my  life  which  thou  preservest.
Life,  all  joys  are  gone  from  thee,
Others  have  what  thou  deservest.
O  my  death  doth  spring  from  hence,
I  must  die  for  her  offence.

Die,  but  yet  before  thou  die,
Make  her  know  what  she  hath  gotten.
She  in  whom  my  hopes  did  lie
Now  is  changed,  I  quite  forgotten.
She  is  changed,  but  changed  base,
Baser  in  so  vilde  a  place.

Мой  перевод:

Роберт  Девере,  граф  Эссекс  (1566-1601)

Передумай  —  как  она:
От  мечты  не  нужно  раны,
А  неверность  не  странна,
Если  вызвана  обманом.
Нет  любви  —  так  нет  оков.
Твой  кумир  как  будто  мертв.

Некогда  ты  был  ей  мил,
Но  припомни,  как  играла:
Ты  надежды  сохранил,
А  она  —  лишь  обещала.
Не  для  женщины  закон:
Лгать  не  должен,  кто  влюблен.

Неверна  —  так  разлюби:
Ведь  с  другим  теперь  воркует.
Раз  дала  урок  —  прими,
Хоть  не  взглянешь  на  другую.
С  ней  порви  —  на  ложь  в  ответ,
Хоть  на  свете  лучшей  нет  …

Что  ж,  любовь,  гоню  тебя!
Жизни  ты  была  ценнее.
Обеднела  жизнь  моя,
А  другие  богатеют.
Ей  —  злодейство  совершать,
Мне  —  за  это  умирать…

Ты  погибнешь,  но  сперва
Дай  ей  знать,  с  чем  остается.
Перемена  в  ней  нова  —
Мне  принять  не  удается
Перемены  низкой  в  ней  …
Подлый  мир  еще  подлей!

Перевод  30.09,  01.10.  2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965774
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.11.2022


Сэр Эдвард Дайер (1547 - 1603) . I Would And I Would Not. Перевод

Лирический  герой  этого  стихотворения  сэра  Эдварда  Дайера  весьма  мучается  из-за  поведения  своей  возлюбленной.  Следствием  чего  в  очередной  раз  становится  игра  слов.  То  ли  чтобы  самому  утешиться,  то  ли  чтобы  произвести  на  возлюбленную  еще  лучшее  впечатление.

Источник  текста  оригинала:  Elizabethan  Poetry:  An  Anthology  (Dover  Thrift  Editions),  edited  by  Bob  Blaisdell,  2005.


Sir  Edward  Dyer  (1543  -  1607)


I  Would  And  I  Would  Not

I  would  it  were  not  as  it  is
Or  that  I  cared  not  yea  or  no;
I  would  I  thought  it  not  amiss,
Or  that  amiss  might  blameless  go;
I  would  I  were,  yet  would  I  not,
I  might  be  glad  yet  could  I  not.


I  could  desire  to  know  the  mean
Or  that  the  mean  desire  sought;
I  would  I  could  my  fancy  wean
From  such  sweet  joys  as  Love  hath  wrought;
Only  my  wish  is  least  of  all
A  badge  whereby  to  know  a  thrall.


O  happy  man  which  dost  aspire
To  that  which  simile  thou  dost  crave!
Thrice  happy  man,  if  thy  desire
May  win  with  hope  good  hap  to  have;
But  woe  to  me  unhappy  man
Whom  hope  nor  hap  acquiet  can.


The  buds  of  hope  are  starved  with  fear
And  still  his  foe  presents  his  face;
My  state,  if  hope  the  palm  should  bear
Unto  my  happ  woulde  be  disgrace.
As  diamond  in  wood  were  set
Or  Irus  rags  in  gold  I  fret.


For  loe  my  tir;d  shoulders  bear
Desire's  weary  beating  wings;
And  at  my  feet  a  clog  I  wear
Tied  one  with  self  disdaining  strings.
My  wings  to  mount  aloft  make  haste.
My  clog  doth  sink  me  down  as  fast.


This  is  our  state,  loe  thus  we  stand
They  rise  to  fall  that  climb  too  high;
The  boy  that  fled  king  Minos's  land
May  learn  the  wise  more  low  to  fly.
What  gained  his  point  against  the  son
He  drowned  in  seas  himself,  that  won.


Yet  Icarus  more  happy  was,
By  present  death  his  cares  to  end
Than  I,  poor  man,  on  whom  alas
Ten  thousand  deaths  their  pains  do  send.
Now  grief,  now  hope,  now  love,  now  spite
Long  sorrows  mixt  with  short  delight.


The  fere  and  fellow  of  thy  smart
Prometheus  I  am  indeed;
Upon  whose  ever  living  heart
The  greedy  gryphs  do  daily  feed;
But  he  that  lifts  his  heart  so  high
Must  be  content  to  pine  and  dye.


Finis.


Мой  перевод:

Cэр  Эдвард  Дайер  (1543  -  1607)

Хотелось  бы,  но  не  хочу

Хотел  бы  я,  чтоб  не  было,  как  есть
Иль  то,  что  есть,  мне  безразлично  было.
Чтоб  то,  что  есть,  я  злом  не  мог  бы  счесть
Иль  это  зло  меня  б  не  возмутило...
Хотелось  бы  -  но  нет,  я  не  хочу.
Мог  быть  спокоен  -  но  тревог  ищу.

Желал  бы  быть  со  скромностью  знаком
Иль  знать,  что  значит  скромное  желанье.
Желал  бы  прекратить  мечтать  о  том,
О  чем  Любви  всегдашнее  мечтанье.
Но  только  никогда  я  не  желал,
Чтоб  кто-нибудь  рабом  меня  назвал  ...

Cчастливец  -  человек,  желаньям  чьим
Совпасть  с  твоими  повезет,  и  точно.
Еще  счастливей  -  коль  надежда  с  ним
И  у  тебя  успех  доставит  прочный.
Но  я  -  бедняга  я,  несчастней  всех:
Не  тешат  ни  надежда,  ни  успех!

Взойдут  надежды  -  и  побьет  их  страх,
И  вздрогну,  будто  враг  вблизи  таится.
А  вдруг  -  успех?  Но  я  унижен  так,
Что  униженьем  радость  омрачится.
Как  если  бы  в  лесу  нашли  алмаз,
Иль  нищий  сел  на  трон    -    так  мне  сейчас!

К  успеху  все  еще  взлететь  я  тщусь,  -
Есть  крылья  у  желанья,  хоть  устали,
И  вниз  меня  влечет  тяжелый  груз  -
К  себе  презрение  сдержу  едва  ли.
Надежды  и  печаль  мои  в  борьбе:
Груз  тянет  вниз,  а  крылья  тянут  вверх.

Кто  метит  слишком  высоко  -  падет.
Как  видно,  многих  рисковавших  доля.
Пусть  вспомнится  им  кстати  мальчик  тот,
Который  некогда  летел  над  морем.
Хотел  подняться  ближе  к  Солнцу  он  -
Упал  и  был  волнами  поглощен.

А  все  ж  Икар  счастливее  меня  -
Ведь  прекратила  смерть  его  страданья,
Но  десять  тысяч  раз  был  ранен  я
И  слишком  долго  длится  умиранье  ...
То  высмеет,  то  жалко  станет  ей...
Немного  приласкает,  бьет  сильней.

Другой  товарищ  у  меня  в  беде  -
Ты,  Прометей.  Себя  с  тобой  равняю.
Как  сердце  вечное  клюют  тебе
Орлы  вседневно,  снова  вспоминаю.
Но  если  сердцу  высота  нужна,
Тогда  не  будет  даже  смерть  страшна.

Перевод  18.-19.08.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965772
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.11.2022


Марина Цветаева. Быть мальчиком твоим светлоголовым… Український переспів

Ще  один  вірш  Марини  Іванівни  спробувала  перекласти  українською.  Без  порівняння  з  іншими  варіантами  перекладу.



Оригинал.

Марина  Цветаева.  Из  цикла  "Ученик"

Быть  мальчиком  твоим  светлоголовым,
—  О,  через  все  века!  —
За  пыльным  пурпуром  твоим  брести  в  суровом
Плаще  ученика.

Улавливать  сквозь  всю  людскую  гущу
Твой  вздох  животворящ
Душой,  дыханием  твоим  живущей,
Как  дуновеньем  —  плащ.

Победоноснее  Царя  Давида
Чернь  раздвигать  плечом.
От  всех  обид,  от  всей  земной  обиды
Служить  тебе  плащом.

Быть  между  спящими  учениками
Тем,  кто  во  сне  —  не  спит.
При  первом  чернью  занесенном  камне
Уже  не  плащ  —  а  щит!

(О,  этот  стих  не  самовольно  прерван!
Нож  чересчур  остер!)
И  —  вдохновенно  улыбнувшись  —  первым
Взойти  на  твой  костер.

1921  г.

Мій  переспів.

Марина  Цвєтаєва.  З  циклу  "Учень".



Хотіла  б  бути  хлопчиком  я  світлим,  
-  О,  так  віки  б  долать!  -
За  пурпуром  твоїм  в  пилу  -  в  плащі  учнівськім
Суворім  прямувать.

Твій  подих  животворний  відчувати
Крізь  людство  все  рясне;  
В  душі,  у  диханні  твоїм  сенс  мати,  
Як  вітром  -  плащ  живе.

Звитяжніше  і  від  Царя  Давида
Чернь  розсувать  плечем.  
Від  всіх  образ,  що  принесе  людина,  
Служить  тобі  плащем.

Коли  всіх  інших  учнів  сон  здолає,  
Боротися  зі  сном.  
Стать,  як  чернь  схоче  кинуть  перший  камінь,  
Вже  не  плащем  -  щитом!

(Вірш  не  свавільно  перестав,  це  певно!  
Ніж  -  стільки  гостроти!)  
Й  раніш  від  тебе  -  з  усміхом  натхненним  -
На  вогнище  зійти.

Переклад  13-14.  11.  2022




адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2022


A Funerall Elegye on the Death of Richard Burbage Перевод

A  Funerall  Elegye  on  the  Death  of  Richard  Burbage  Перевод

A  Funeral  Elegy  on  the  Death  of  Richard  Burbage  Перевод

Погребальная  элегия  неизвестного  автора  на  смерть  Ричарда  Бербеджа  (ок.  1567-1619),  знаменитого  английского  актера,  первого  исполнителя  главных  ролей  в  шекспировских  трагедиях  (а  также  художника).  Нашла  два  варианта  текста  оригинала  и  сделала  два  перевода.


1)  Более  длинный  вариант.


Источник  текста  оригинала:

Payne  Collier  J.  Memoirs  of  the  principal  actors  in  the  plays  of  Shakespeare.  London:  Printed  for  the  Shakespeare  Society.  1846.  P.  52-55.


 A  Funerall  Elegye  on  the  Death  of  the  famous  Actor  Richard  Burbage  who  died  on  Saturday  in  Lent  13  March  1619

Some  skilful  limner  help  me!  If  not  so,
Some  sad  tragedian  to  express  my  woe!
Alas!  he's  gone,  that  could  the  best,  both  limn
And  act  my  grief;  and  'tis  for  only  him
That  I  invoke  this  strange  assistance  to  it,
And  on  the  point  invoke  himself  to  do  it;
For  none  but  Tully  Tully's  praise  can  tell,
And  no  man  act  a  grief,  or  act  so  well.
He's  gone,  and  with  him  what  a  world  are  dead,
Friends,  every  one,  and  what  a  blank  instead!
Take  him  for  all  in  all,  he  was  a  man
Not  to  be  match'd,  and  no  age  ever  can.
No  more  young  Hamlet,  though  but  scant  of  breath,
Shall  cry  "Revenge!"  for  his  dear  father's  death.
Poor  Romeo  never  more  shall  tears  beget
For  Juliet's  love  and  cruel  Capulet:
Harry  shall  not  be  seen  as  king  or  prince,
They  died  with  thee,  dear  Dick,  [and  not  long  since]
Not  to  revive  again.  Jeronimo
Shall  cease  to  mourn  his  son  Horatio:
They  cannot  call  thee  from  thy  naked  bed
By  horrid  outcry;  and  Antonio's  dead.
Edward  shall  lack  a  representative;
And  Crookback,  as  befits,  shall  cease  to  live.
Tyrant  Macbeth,  with  unwash'd,  bloody  hand,
We  vainly  now  may  hope  to  understand.
Brutus  and  Marcius  henceforth  must  be  dumb,
For  ne'er  thy  like  upon  the  stage  shall  come,
To  charm  the  faculty  of  ears  and  eyes,
Unless  we  could  command  the  dead  to  rise.
Vindex  is  gone,  and  what  a  loss  was  he!
Frankford,  Brachiano,  and  Malevole.
Heart-broke  Philaster,  and  Amintas  too,
Are  lost  for  ever;  with  the  red-hair'  d  Jew,
Which  sought  the  bankrupt  merchant's  pound  of  flesh,
By  woman-lawyer  caught  in  his  own  mesh.
What  a  wide  world  was  in  that  little  space,
Thyself  a  world  the  Globe  thy  fittest  place!
Thy  stature  small,  but  every  thought  and  mood
Might  throughly  from  thy  face  be  understood;
And  his  whole  action  he  could  change  with  ease
From  ancient  Lear  to  youthful  Pericles.
But  let  me  not  forget  one  chiefest  part,
Wherein,  beyond  the  rest,  he  mov'd  the  heart;
The  grieved  Moor,  made  jealous  by  a  slave,
Who  sent  his  wife  to  fill  a  timeless  grave,
Then  slew  himself  upon  the  bloody  bed.
All  these  and  many  more  are  with  him  dead.
Hereafter  must  our  Poets  cease  to  write.
Since  thou  art  gone,  dear  Dick,  a  tragic  night
Will  wrap  our  black-hung  stage:  he  made  a  Poet,
And  those  who  yet  remain  full  surely  know  it,
For,  having  Burbage  to  give  forth  each  line,
It  fill'd  their  brain  with  fury  more  divine.
Oft  have  I  seen  him  leap  into  the  grave,
Suiting  the  person,  which  he  seem'd  to  have,
Of  a  mad  lover,  with  so  true  an  eye,
That  there  I  would  have  sworn  he  meant  to  die.
Oft  have  I  seen  him  play  this  part  in  jest
So  lively  that  spectators,  and  the  rest
Of  his  sad  crew,  whilst  he  but  seem'd  to  bleed,  
Amazed,  thought  even  then  he  died  in  deed.
O  let  not  me  be  check'd,  and  I  shall  swear
E'en  yet  it  is  a  false  report  I  hear,
And  think  that  he,  that  did  so  truly  feign
Is  still  but  dead  in  jest,  to  live  again.
But  now  this  part  he  acts,  not  plays;  'tis  known
Other  he  play's,  but  acted  hath  his  own,
England's  great  Roscius!  for  what  was  Roscius
Was  unto  Rome,  that  Burbage  was  to  us!
How  did  his  speech  become  him,  and  his  pace
Suit  with  his  speech,  and  every  action  grace
Them  both  alike,  whilst  not  a  word  did  fall
Without  just  weight  to  ballast  it  withal.
Hadst  thou  but  spoke  to  Death,  and  us'd  thy  power
Of  thy  enchanting  tongue,  at  that  first  hour  
Of  his  assault,  he  had  let  fall  his  dart
And  been  quite  charm'd  by  thy  all-charming  art.
This  Death  well  knew,  and  to  prevent  this  wrong
He  first  made  seizure  of  thy  wondrous  tongue;
Then  on  the  rest:  'twas  easy;  by  degrees
The  slender  ivy  tops  the  smallest  trees.
Poets,  whose  glory  whilom  'twas  to  hear
Your  lines  go  well  express'd,  henceforth  forbear,
And  write  no  more;  or  if  you  do,  let't  be
In  comic  scenes,  since  tragic  parts,  you  see,
Die  all  with  him:  nay,  rather  sluice  your  eyes,
And  henceforth  wrote  nought  else  but  tragedies,
Or  dirges,  or  sad  elegies,  or  those
Mournful  laments  that  not  accord  with  prose.
Blur  all  your  leaves  with  blots,  that  all  you've  writ
May  be  but  one  sad  black;  and  upon  it
Draw  marble  lines  that  may  outlast  the  sun
And  stand  like  trophies  when  the  world  is  done.
Turn  all  your  ink  to  blood,  your  pens  to  spears,
To  pierce  and  wound  the  hearers  '  hearts  and  ears:
Enrag'd,  write  stabbing  lines,  that  every  word
May  be  as  apt  for  murder  as  a  sword,
That  no  man  may  survive  after  this  fact
Of  ruthless  Death,  either  to  hear  or  act.
And  you,  his  sad  companions,  to  whom  Lent
Becomes  more  lenten  by  this  accident,
Henceforth  your  waving  flag  no  more  hang  out,
Play  now  no  more  at  all:  when  round  about
We  look  and  miss  the  Atlas  of  your  sphere,
What  comfort  have  we,  think  you,  to  be  there?
And  how  can  you  delight  in  playing,  when
Such  mourning  so  affecteth  other  men?
Or  if  you  will  still  put't  out,  let  it  wear
No  more  light  colours,  but  Death's  livery  there.
Hang  all  your  house  with  black,  the  ewe  it  bears,
With  icicles  of  ever-melting  tears;
And  if  you  ever  chance  to  play  again,
May  nought  by  tragedies  afflict  your  scene!
And  now,  dear  Earth,  that  must  enshrine  that  dust,
By  heaven  now  committed  to  thy  trust,
Keep  it  as  precious  as  the  richest  mine
That  lies  entomb'd  in  that  rich  womb  of  thine,
That  after  times  may  know  that  much  lov'd  mould
From  other  dust,  and  cherish  it  as  gold:
On  it  be  laid  some  soft  but  lasting  stone,
With  this  short  epitaph  endors'd  thereon,
That  every  eye  may  read,  and  reading,  weep  -
'Tis  England's  Roscius,  Burbage,  that  I  Keep.


Мой  перевод:

Погребальная  элегия  на  смерть  знаменитого  актера  Ричарда  Бербеджа,  умершего  в  субботу,  в  Великий  пост,  13  марта  1619  года


Умелый  живописец,  помоги!
Не  можешь?  Трагик,  ты  со  мной  скорби!
Увы,  вы  бесполезны:  нет  его,
Чье  на  холсте  и  сцене  мастерство,
Одно  раскрыло  бы,  как  я  горюю.
Чтоб  он  себя  почтил,  его  зову  я.
О  Туллии  -  лишь  Туллию  сказать.
Никто  не  мог  бы  горя  так  сыграть.
Ушел,  и  что  за  мир  унес  с  собой!
Был  многими  -  остался  лист  пустой.
Как  не  взгляни,  во  всем  был  человек,
Не  повторит  такого  новый  век.
Не  крикнет  "Мщенье!"  -  хоть  одышлив  он  -
Сын  Гамлет,  чей  отец  был  умерщвлен.
Ромео  не  заплачет  о  своей
Джульетте,  осудив  вражду  семей.
Не  будет  Гарри  -  принца,  короля...
Друг  Дик,  смерть  отняла  их,  взяв  тебя,
Чтоб  не  вернуть  их.  Иеронимо
Не  горевать  о  сыне,  о  Горацио.
На  страшный  крик  не  можешь  встать  ты  с  ложа,
Антонио  теперь  скончался  тоже.
Уж  некому  нам  Эдварда  явить,
И  Горбуну  -  за  дело!  -  уж  не  жить.
Тиран  Макбет  с  рукой  всегда  в  крови
Таким  не  будет,  чтоб  понять  смогли.
Должны  замолкнуть  Брут,  Кориолан  -
Ведь  равного  тебе  не  видеть  нам,
Чтоб  взор  и  слух  умел  так  чаровать  -
Когда  тебя  из  гроба  не  призвать.
Нет  Виндика,  что  за  утрата  -  он!
Малеволе,  Брачано  и  Франкфор,
Ушли,  Аминта,  в  горести  своей
Филастр  ушел,  и  рыжий  тот  еврей  -
Фунт  плоти  должника  добыл  бы  он,
Но  женщиной-юристом  посрамлен.
Был  в  малом  заключен  огромный  мир  -
Недаром  "Глобус"  миром  был  твоим!
Хоть  ростом  мал,  ты  все  сыграть  умел  -
Лицо  все  выражало,  что  хотел.
Ты,  превращаясь,  чудеса  творил:
Был  -  Лир-старик,  стал  -  юноша  Перикл.
Роль  лучшая  мне  помнится  одна  -
Меня  волнует  больше  всех  она.
Несчастный  мавр,  прислушавшись  к  рабу,
Убил  из  ревности  свою  жену,
Потом  от  горя  и  себя  убил...
И  он,  среди  других,  -  уже  почил.
Поэтам  быть  теперь  без  ремесла.
Ушел  ты,  добрый  Дик  -  и  ночь  черна
На  сцене  нашей.  Он  творил  поэтов:
Те,  кто  остался,  все  согласны  в  этом.
Ведь  если  Бербедж  тексты  оживлял,
Поэт  с  огнем  божественным  писал.
Я  видел,  как  в  могилу  прыгал  он,
Тогда  всецело  ролью  поглощен
Влюбленного,  что  разума  лишился  ...
Поклялся  б  я:  он  умереть  решился.
Играл  он,  роль  играл,  изображал,
Но  зал,  как  и  актеры,  трепетал.
Когда  казалось  лишь,  что  кровь  идет,
Все  думали,  что  вправду  он  умрет.
Признаюсь:  я  б  поклялся  и  сейчас,
Что  весть  о  смерти  обманула  нас
И  что  умевший  ловко  так  играть
Лишь  в  шутку  умер  и  живет  опять.
Увы,  не  притворяется,  а  есть.
Но  был  -  собой  он,  хоть  ролей  не  счесть:
Он  был  -  английский  Росций.  Не  поспоришь:
У  Рима  Росций  был,  у  нас  был  Бербедж.
Как  точно  подбирал  он  речи  тон,
Как  каждый  жест  был  слову  подчинен!
Уместны  были  взгляды  и  движенья,
И  речь  всегда  звучала  со  значеньем.
Когда  б  он  мог  со  смертью  говорить,
К  ней  речь  волшебную  мог  обратить,
Она  б  свое  оружье  отклонила,  -
Твое  искусство  бы  и  смерть  пленило.
Но  знала  хитрая,  чем  ты  силен  -
И  твой  язык  был  ею  отсечен
Сперва.  Затем  -  и  остальному  сдаться  ...
Так  плющ  умеет  высоко  взбираться.
Поэты,  слышать  рады  были  вы,
Как  он  читал,  -  вы  бросить  труд  должны.
А  если  все  ж  продолжите  писать,
Вам  лучше  лишь  комедии  слагать,
Затем,  что  он  трагедию  унес...
Нет,  лучше  так:  не  осушая  слез,
Пишите  лишь  трагедии  одни,
Иль  гимны  -  без  веселой  суетни.
Сажайте  больше  клякс:  пускай  листки
Черны  пребудут  -  от  большой  тоски.
Но  строки  Солнце  пусть  переживут,
До  окончанья  мира  пусть  их  чтут.
Пусть  ранят  и  сражают  ваши  перья,
Отнюдь  сердец  и  слуха  не  жалея
Тех,  кто  стихи  услышит;  такова
Будь  ярость,  чтоб  мечами  стать  словам!
Чтоб,  увидав  на  сцене  злую  смерть,
И  сам  был  должен  зритель  умереть.
А  вы,  его  товарищи  -  вам  пост
С  утратой  этой  горести  принес  -
Теперь  вам  флага  уж  не  подымать,
Придется  бросить  навсегда  играть.
Нет  больше  Атласа,  что  шар  держал,  -
Нельзя,  чтоб  зритель  ваш  не  заскучал.
Как  получать  вам  радость  от  игры,
Коль  в  скорбь  все  зрители  погружены?
Но  если  все  ж  поднимете  вы  флаг,
Не  нужно  радости  в  его  цветах.
Покройте  тканью  черной  ваш  театр,
Пусть  в  нем  всегда  сосульки  cлез  висят.
Коль  сцены  вы  не  бросите  своей  -
Пусть  лишь  трагедия  идет  на  ней.
Теперь,  земля,  ты  примешь  этот  прах,
Что  был  тебе  поручен  в  небесах.
Пусть  будет  кладом  дорогим  твоим,
Среди  других  богатств  тобой  храним.
Пусть  этот  прах,  от  прочих  отделив,
Хранят  потомки,  с  золотом  сравнив.
Пускай  плита  не  будет  тяжела,
Но  долго  будут  пусть  видны  слова,
Чтоб  всякий,  кто  прочтет  их,  слезы  пролил:
"Английский  Росций,  Бербедж,  здесь  -  в  покое".

Перевод  11  -  13,  15,16.04.2021



Не  названный  по  имени  Горбун  -  по  всей  видимости,  Ричард  III.  Еврей  и  женщина-юрист  -  персонажи  "Венецианского  купца"  Шекспира  Шейлок  и  Порция.
Упоминаемые  в  тексте  роли  Бербеджа,  кроме  ролей  в  шекспировских  пьесах:  Иеронимо  и  Горацио  -  персонажи  "Испанской  трагедии"  Томаса  Кида;  Антонио  -  персонаж  пьесы  Джона  Марстона  "Антонио  и  Меллида";  Эдвард  -  вероятно,  король  Эдуард  II  в  исторической  трагедии  о  нем  Кристофера  Марло,  но,  может  быть,  и  Эдуард  III  в  пьесе  о  нем,  одним  из  авторов  которой  в  настоящее  время  признается  Шекспир;  Виндек  -  Гай  Юлий  Виндекс,  римский  полководец,  но  здесь  под  Виндеком,  вероятно,  имеется  в  виду  Виндиче  из  пьесы  Томаса  Миддлтона  "Трагедия  мстителя".  Брачано  -  персонаж  трагедии  "Белый  дьявол"  Джона  Вебстера.  Франкфор  -  персонаж  трагедии  Томаса  Хейвуда  "Женщина,  убитая  добротой".  Филастр  -  персонаж  трагедии  Бомонта  и  Флетчера  "Филастр,  или  Любовь  истекает  кровью".  Малеволе  -  персонаж  пьесы  Джона  Марстона  "Недовольный",  Аминта  -  здесь,  вероятно,  описка.
Росций  -  знаменитый  древнеримский  актер  (которого  Бербедж  упоминал  со  сцены,  играя,  в  частности,  Гамлета).
Атлас,  что  шар  держал  -  намек  на  эмблему  театра  "Глобус":  Атласа  или  Геркулеса,  держащего  земной  шар.

2)  Более  короткий  вариант  (список  ролей  героя  в  нем  меньше,  есть  еще  несколько  отличий).

Источник:

Antoine  Joseph,  English  Professional  Theatre,  1530-1660.  P.  181-183.


A  Funeral  Elegy  on  the  Death  of  the  famous  Actor  Richard  Burbage  who  died  on  Saturday  in  Lent  13  March  1619

Some  skileful  limner  help  me;  if  not  so,
Some  sad  tragedian  help  t'express  my  woe.
But  O  he's  gone,  that  could  both  best:  both  limn
And  act  my  grief:  and  'tis  for  only  him
That  I  invoke  this  strange  assistance  to  it,
And  on  the  point  invoke  himself  to  do  it;
For  none  but  Tully,  Tully's  praise  can  tell,
And  as  he  could,  no  man  could  act  so  well.
This  part  of  sorrow  for  him  no  man  draw,
So  truly  to  the  life,  this  map  of  woe,
That  grief's  true  picture,  which  his  loss  has  bred.
He's  gone,  and  with  him  what  a  world  are  dead.
Which  he  reviv'd,  to  be  revived  so
No  more:  young  Hamlet,  old  Hieronimo,
Kind  Lear,  the  grieved  Moor,  and  more  beside,
That  liv'd  in  him,  have  now  forever  died.
Oft  have  I  seen  him  leap  into  the  grave,
Suiting  the  person,  which  he  seem'd  to  have,
Of  a  sad  love,  with  so  true  an  eye
That  there  I  would  have  sworn  he  meant  to  die.
Oft  have  I  seen  him  play  this  part  in  jest
So  lively  that  spectators,  and  the  rest
Of  his  sad  crew,  whilst  he  but  seem'd  to  bleed,  
Amazed,  thought  even  then  he  died  in  deed.
O  let  not  me  be  check'd,  and  I  shall  swear
E'en  yet  it  is  a  false  report  I  hear,
And  think  that  he,  that  did  so  truly  feign
Is  still  but  dead  in  jest,  to  live  again.
But  now  this  part  he  acts,  not  plays;  'tis  known
Other  he  play'd,  but  acted  hath  his  own,
England's  great  Roscius,  for  what  was  Roscius
Was  unto  Rome,  that  Burbage  was  to  us.
How  did  his  speech  become  him,  and  his  pace
Suit  with  his  speech,  and  every  action  grace
Them  both  alike,  whilst  not  a  word  did  fall
Without  just  weight  to  ballast  it  withal.
Hadst  thou  but  spoke  to  death,  and  us'd  thy  power
Of  thy  enchanting  tongue,  at  that  first  hour  
Of  his  assault,  he  had  let  fall  his  dart
And  been  quite  charm'd  by  thy  all-charming  art.
This  he  well  knew,  and  to  prevent  this  wrong
He  therefore  first  made  seizure  of  his  tongue;
Then  on  the  rest,  'twas  easy  by  degrees;
The  slender  ivy  tops  the  smallest  trees.
Poets  whose  glory  whilom  'twas  to  hear
Your  lines  so  well  express'd,  henceforth  forbear
And  write  no  more;  or  if  you  do,  let't  be
In  comic  scenes,  since  tragic  parts  you  see
Die  all  with  him.  Nay,  rather  sluice  your  eyes
And  henceforth  wrote  nought  else  but  tragedies,
Or  dirges,  or  sad  elegies,  or  those
Mournful  laments  that  not  accord  with  prose.
Blur  all  your  leaves  with  blots,  that  all  you  writ
May  be  but  one  sad  black,  and  open  it.
Draw  marble  lines  that  may  outlast  the  sun
And  stand  like  trophies  when  the  world  is  done.
Turn  all  your  ink  to  blood,  your  pens  to  spears,
To  pierce  and  wound  the  hearers  '  hearts  and  ears.
Enrag'd,  write  stabbing  lines,  that  every  word
May  be  as  apt  for  murther  as  a  sword,
That  no  man  may  survive  after  this  fact
Of  ruthless  death,  either  to  hear  or  act;
And  you  his  sad  companions,  to  whom  Lent,
Becomes  more  lenten  by  this  accident,
Henceforth  your  waving  flag  no  more  hang  out,
Play  now  no  more  at  all,  when  round  about
We  look  and  miss  the  Atlas  of  your  sphere.
What  comfort  have  we  (think  you)  to  be  there.
And  how  can  you  delight  in  playing,  when
Such  mourning  so  affecteth  other  men;
Or  if  you  will  still  put't  out  let  it  wear
No  more  light  colours,  but  death  livery  there
Hang  all  your  house  with  black,  the  hue  it  bears,
With  icicles  of  ever-melting  tears,
And  if  you  ever  chance  to  play  again,
May  nought  by  tragedies  afflict  your  scene.
And  thou  dear  Earth,  that  must  enshrine  that  dust
By  Heaven  now  committed  to  thy  trust,
Keep  it  as  precious  as  the  richest  mine
That  lies  entomb'd  in  that  rich  womb  of  thine,
That  after-times  may  know  that  much-lov'd  mould
From  other  dust,  and  cherish  it  as  gold.
On  it  be  laid  some  soft  but  lasting  stone,
With  this  short  epitaph  endors'd  thereon,
That  every  eye  may  read,  and  reading,  weep:
'Tis  England's  Roscius,  Burbage,  that  I  Keep'.

Мой  перевод:

Погребальная  элегия  на  смерть  знаменитого  актера  Ричарда  Бербеджа,  умершего  в  субботу,  в  Великий  пост,  13  марта  1619  года
 
Умелый  живописец,  помоги!
Не  можешь?  Трагик,  ты  со  мной  скорби!
Увы,  вы  бесполезны:  нет  его,
Чье  на  холсте  и  сцене  мастерство,
Одно  раскрыло  бы,  как  я  горюю.
Чтоб  он  себя  почтил,  его  зову  я.
О  Туллии  -  лишь  Туллию  сказать.
Никто  не  мог  бы  так,  как  он,  сыграть.
Лишь  он  правдиво  бы  изобразил,
Какую  боль  утраты  нам  внушил  -
Но  роли  не  написано  такой...
Ушел,  и  что  за  мир  унес  с  собой!
Их  оживлял  искусством  он  своим:
Был  молод  Гамлет,  стар  Иероним,
Был  Лир,  был  мавр  несчастный  -  и  другие  ...
Теперь  -  мертвы  навечно:  в  нем  ведь  жили.
Я  видел,  как  в  могилу  прыгал  он,
Тогда  всецело  ролью  поглощен
Бедняги,  что  возлюбленной  лишился  ...
Поклялся  б  я:  он  умереть  решился.
Играл  он,  роль  играл,  изображал,
Но  зал,  как  и  актеры,  трепетал.
Когда  казалось  лишь,  что  кровь  идет,
Все  думали,  что  вправду  он  умрет.
Признаюсь:  я  б  поклялся  и  сейчас,
Что  весть  о  смерти  обманула  нас
И  что  умевший  ловко  так  играть
Лишь  в  шутку  умер  и  живет  опять.
Увы,  не  притворяется,  а  есть.
Но  был  -  собой  он,  хоть  ролей  не  счесть:
Он  был  -  английский  Росций.  Не  поспоришь:
У  Рима  Росций  был,  у  нас  был  Бербедж.
Как  точно  подбирал  он  речи  тон,
Как  каждый  жест  был  слову  подчинен!
Уместны  были  взгляды  и  движенья,
И  речь  всегда  звучала  со  значеньем.
Когда  б  он  мог  со  смертью  говорить,
К  ней  речь  волшебную  мог  обратить,
Она  б  свое  оружье  отклонила,  -
Твое  искусство  бы  и  смерть  пленило.
Но  знала  хитрая,  чем  ты  силен  -
И  твой  язык  был  ею  отсечен
Сперва.  Затем  -  и  остальному  сдаться  ...
Так  плющ  умеет  высоко  взбираться.
Поэты,  слышать  рады  были  вы,
Как  он  читал,  -  вы  бросить  труд  должны.
А  если  все  ж  продолжите  писать,
Вам  лучше  лишь  комедии  слагать,
Затем,  что  он  трагедию  унес...
Нет,  лучше  так:  не  осушая  слез,
Пишите  лишь  трагедии  одни,
Иль  гимны  -  без  веселой  суетни.
Сажайте  больше  клякс:  пускай  листки
Черны  пребудут  -  от  большой  тоски.
Но  строки  Солнце  пусть  переживут,
До  окончанья  мира  пусть  их  чтут.
Пусть  ранят  и  сражают  ваши  перья,
Отнюдь  сердец  и  слуха  не  жалея
Тех,  кто  стихи  услышит;  такова
Будь  ярость,  чтоб  мечами  стать  словам!
Чтоб,  увидав  на  сцене  злую  смерть,
И  сам  был  должен  зритель  умереть.
А  вы,  его  товарищи  -  вам  пост
С  утратой  этой  горести  принес  -
Теперь  вам  флага  уж  не  подымать,
Придется  бросить  навсегда  играть.
Нет  больше  Атласа,  что  шар  держал,  -
Нельзя,  чтоб  зритель  ваш  не  заскучал.
Как  получать  вам  радость  от  игры,
Коль  в  скорбь  все  зрители  погружены?
Но  если  все  ж  поднимете  вы  флаг,
Не  нужно  радости  в  его  цветах.
Покройте  тканью  черной  ваш  театр,
Пусть  в  нем  всегда  сосульки  cлез  висят.
Коль  сцены  вы  не  бросите  своей  -
Пусть  лишь  трагедия  идет  на  ней.
Теперь,  земля,  ты  примешь  этот  прах,
Что  был  тебе  поручен  в  небесах.
Пусть  будет  кладом  дорогим  твоим,
Среди  других  богатств  тобой  храним.
Пусть  этот  прах,  от  прочих  отделив,
Хранят  потомки,  с  золотом  сравнив.
Пускай  плита  не  будет  тяжела,
Но  долго  будут  пусть  видны  слова,
Чтоб  всякий,  кто  прочтет  их,  слезы  пролил:
"Английский  Росций,  Бербедж,  здесь  -  в  покое".

Перевод  15.04.2021.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965546
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.11.2022


A sonnet upon the pitiful burning of the Globe playhouse in London Перевод



Мрачное,  но  нужное  предуведомление.  Знаменитый  шекспировед  сэр  Стэнли  Уэллс  в  приложении  к  своей  книге  "Shakespeare  and  Co"  приводит  в  качестве  документа  текст  уличной  баллады  о  том,  как  лондонский  театр  "Глобус"  в  начале  XVII  века  сгорел  на  пожаре.  Факт  пожара  обычно  упоминается  в  биографиях  Шекспира.  Далее  следуют  оригинал  баллады  и  мой  перевод.
Театр  "Глобус",  в  котором  играли  "Слуги  короля"  (ранее  известные  как  "Слуги  лорда-камергера")  загорелся  29  июня  1613  года  во  время  спектакля  "Генрих  VIII".  Уличная  баллада  об  этом  событии  почему-то  называется  сонетом,  хотя  с  очевидностью  не  соответствует  этой  стихотворной  форме.  По  отношению  к  театру  и  актерам  баллада  недоброжелательная.  Возможно,  ее  сложили  лица,  желающие  выслужиться  перед  лицами  пуританских  убеждений,  так  как  актерам  в  ней  припоминают  их  разврат  -  что  небезосновательно,  но  значения  их  творческой  деятельности  для  зрительской  интеллектуальной  жизни  не  отменяет.
Стишок  -  злой  рассказ,  иллюстрация  печального  исторического  факта.  Но  что,  на  мой  взгляд,  несколько  изменяет  звучание  этого  стишка,  делает  его  даже  устрашающим  -  это  название  здания  театра,  о  котором  идет  речь.  Обычно  обращают  внимание,  что  "Глобус"  -  это  исторически  установившийся  вариант  перевода  названия,  а  более  точным  был  бы  "Мир"  или  "Земной  шар".  Можно  вообразить  ехидных  наблюдателей  конца  света,  которые,  находясь  в  безопасности,  высказывают  в  злой  песенке  свое  отношение  к  происходящему.
В  переводе  не  всегда  соблюдена  форма  оригинала  -  ради  передачи  содержания.

Источник  оригинала:

Wells  S.  Shakespeare  and  Co.  :  Christopher  Marlowe,  Thomas  Dekker,  Ben  Jonson,  Thomas  Middleton,  John  Fletcher  and  the  Other  Players  in  His  Story.  Penguin  Books  Ltd,  2008.  P.  242  —  243.

Оригинал:

A  sonnet  upon  the  pitiful  burning  of  the  Globe  playhouse  in  London  W  242-243.

Now  sit  thee  down,  Melpomene,
Wrapped  in  a  sea-coal  robe,
And  tell  the  doleful  tragedy
That  late  was  played  at  Globe;
For  no  man  that  can  sing  and  say
 (But)  was  scared  on  St  Peter's  Day.

O  sorrow,  pitiful  sorrow,  and  yet  all  this  is  true.

All  you  that  please  to  understand,
Come  listen  to  my  story,
To  see  Death  with  his  raking  brand
'Mongst  such  an  auditory;
Regarding  neither  Cardinal's  might,
Nor  yet  the  rugged  face  of  Henry  the  Eight,

O  sorrow,  pitiful  sorrow,  and  yet  all  this  is  true.

This  fearful  fire  began  above,
A  wonder  strange  and  true,
And  to  the  stage-house  did  remove,
As  round  as  tailor's  clew;
And  burned  down  both  beam  and  snag,
And  did  not  spare  the  silken  flag.

O  sorrow,  pitiful  sorrow,  and  yet  all  this  is  true.

Out  run  the  knights,  out  run  the  lords,
And  there  was  great  ado;
Some  lost  their  hats  and  some  their  swords;
Then  out  run  Burbage  too;
The  reprobates,  though  drunk  on  Monday,
Pray  for  the  Fool  and  Henry  Condye.

O  sorrow,  pitiful  sorrow,  and  yet  all  this  is  true.

The  periwigs  and  drum-heads  fry
Like  to  a  butter  firkin;
A  woeful  burning  did  betide
To  many  a  good  buff  jerkin.
Then  with  swoll'n  eyes,  like  drunken  Flemings,
Distressed  stood  old  stuttering  Heminges.

O  sorrow,  pitiful  sorrow,  and  yet  all  this  is  true.

No  shower  his  rain  did  there  down  force
In  all  that  sunshine  weather,
To  save  that  great  renowned  house;
Nor  thou,  O  ale-house,  neither.
Had  it  begun  below,  sans  doubt,
Their  wives  for  fear  had  pissed  it  out.

O  sorrow,  pitiful  sorrow,  and  yet  all  this  is  true.

Be  warned,  you  stage  strutters  all,
Lest  you  again  be  catched,
And  such  a  burning  do  befall,
As  to  them  whose  house  was  thatched;
Forbear  your  whoring,  breeding  biles,
And  lay  up  that  expense  for  tiles.

O  sorrow,  pitiful  sorrow,  and  yet  all  this  is  true.

Go  draw  you  a  petition,
And  do  you  not  abhor  it,
And  get,  with  low  submission,
A  licence  to  beg  for  it
In  churches,  sans  churchwardens'  checks,
In  Surrey  and  in  Middlesex.

O  sorrow,  pitiful  sorrow,  and  yet  all  this  is  true.


(Edited  from  Peter  Beal,  "The  Burning  of  the  Globe',  TLS,  20  June  1986,  pp.  689-90.

Мой  перевод:

Сонет  на  достойный  жалости  пожар  театра  "Глобус"  в  Лондоне

Присядь-ка,  Мельпомена,
В  чернейшем  одеянье.
Скажи  нам  о  трагедии,
Что  в  "Глобусе"  сыграли.
Любой,  способный  молвить  слово,
Запомнил  ужас  дня  Петрова.

Рыдайте,  горько  рыдайте,  но  было  именно  так.

Желаете  послушать  -
Так  вот  что  там  случилось:
Среди  почтенной  публики
Вдруг  смерть  с  косой  явилась.
Преградой  не  были  для  злой
Ни  кардинал,  ни  сам  Генрих  Восьмой.

Рыдайте,  горько  рыдайте,  но  было  именно  так.

Вверху  пожар  тот  запылал  -
Представить  кто  бы  мог?  -
И  перекинулся  на  зал,
Что  кругл  был,  как  клубок.
Сожрал  огонь  все  доски,  балки,
Нашел  он  жертву  и  во  флаге.

Рыдайте,  горько  рыдайте,  но  было  именно  так.

К  дверям  бежали  господа,
Теряли  шпаги,  шляпы.
Бежал  спасаться  Бербедж  сам  -
Переполох  изрядный.
Пьянчуги,  хоть  трезветь  не  соизволили,
Молитесь  о  шуте  и  Генри  Конделе!

Рыдайте,  горько  рыдайте,  но  было  именно  так.

Огонь  их  парики  слизал,
Сожрал  их  барабаны.
И  курткам  кожаным  -  беда:
Сгорело  их  немало...
Несчастный  Хемингс  заикался,
Глядел,  как  пьяные  фламандцы.

Рыдайте,  горько  рыдайте,  но  было  именно  так.

Театр  знаменитый
Горит  -  а  день  сияет...
Не  спас  его  ни  ливень,
Ни  даже  и  пивная.
Жаль,  что  не  снизу  запылало:
Мочой  бы  загасили  бабы.

Рыдайте,  горько  рыдайте,  но  было  именно  так.

Смотрите,  задаваки,
Чтоб  не  попасться  снова.
Как  вы,  рискует  всякий,
Чей  дом  покрыт  соломой.
Чем  переплачивать  девицам  -
Купите  лучше  черепицу.

Рыдайте,  горько  рыдайте,  но  было  именно  так.

Пишите-ка  прошенье,
Презрение  сдержите.
А  дальше  -  со  смиреньем
Идите  да  просите
В  церквях  -  и  чтоб  не  выгоняли  -
По  Миддлэссексу,  по  Сарри.

Рыдайте,  горько  рыдайте,  но  было  именно  так.


Перевод  27.06.2021

дня  Петрова  -  29  июня  отмечается  праздник  святых  Петра  и  Павла.

Упоминаемые  актеры  Генри  Конделл  и  Джон  Хемингс  (Хеминг)  известны  как  редакторы  шекспировского  "Первого  фолио".

P.S.  "Глобус",  как  известно,  после  того  пожара  был  восстановлен.  И  сейчас  он  восстановлен.  Так  что  зря  злорадствовали  хроникеры  происшествий  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965544
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.11.2022


Сонет о Комати

Сонет  о  Комати

Награда  по  гордыне,  госпожа!
Когда-то  дождь  стихами  призывала,
Но  нынче  ходишь  нищей  и  увяла,
Избыток  ливней  терпишь,  вся  дрожа.

Сложился  веер  в  лезвие  ножа  -
Твоя  судьба.  Напрасно  испытала
Влюбленного:  упорство  узнавала,
К  себе  стремленьем  мало  дорожа.

Должно  быть,  уж  не  раз  ты  повинилась.
Послушаем,  как  каяться  готова.
Жалела  бы  любовь,  коль  все  уйдет...
-  Страсть  призрачна,  как  жизнь,  я  убедилась.
Ношу  в  себе  любовь  такую  к  слову,
Что,  хоть  пройдет,  -  иных  переживет.

23.10.2016

Оно-но  Комати  -  знаменитая  японская  поэтесса  IX  века,  популярный  персонаж  классического  японского  искусства  и  японских  легенд.  Она  была  придворной  красавицей,  но  якобы  за  гордость  ее  удалили  от  двора  и  остаток  жизни  она  провела,  скитаясь.  Поэтому  ее  часто  изображают  в  нэцке  в  виде  уродливой  старухи.  По  одной  легенде  она  вызвала  дождь  в  засуху,  читая  свои  стихи;  по  другой  заставляла  влюбленного  поклонника  приходить  к  ее  дому  сто  ночей  подряд.  Он  или  сам  умер  на  сотую  ночь,  или  у  него  умер  отец  и  поэтому  он  на  сотую  ночь  не  смог  прийти.

Я  прочла  несколько  русских  переводов  стихов  Комати,  но  это  стихи  "вообще"  о  легенде.

Иллюстрация:  фото  нэцке  "Амагои-Комати"  ("Комати,  молящаяся  о  дожде".  Автор  Иссэн.  Фото  из  книги  М.В.  Успенского  "Нэцке",  "Искусство"  (ленинградское  отделение),  1986.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965439
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.11.2022


Сестра «Иоанна Инесса Крестовская». Проза

Сестра  «Иоанна  Инесса  Крестовская»


«…де  візьметься
у  птиці  віщої  коханий  погляд
голубки,  що  воркує».

Леся  Українка,  «Кассандра».
   
Хуана  Инес  де  Асбахе-и-Рамирес  де  Сантильяна  –  это  девочка  из  вице-королевства  Новая  Испания,  внучка  деревенского  богача,  дочь  невенчанных  родителей,  которая  много  читала,  писала  стихи  и  больше  всего  на  свете  хотела  учиться.

Сестра  Хуана  Инес  де  ла  Крус,  прозванная  «Десятая  Муза»  и  «Мексиканский  Феникс»,  –  это  монахиня,  которая  в  Мехико,  в  обители  Святого  Иеронима  в  перерывах  между  службами  вышивала  и  ставила  научные  опыты,  пекла  пирожки  и  наблюдала  звезды,  занималась  музыкой  и  читала,  писала  картины,  богословские  трактаты,  светские  и  религиозные  пьесы,  стихи  о  разуме,  о  ревности,  о  любви.

Когда  девочка  Хуана  Инес  де  Асбахе,  столь  же  красивая,  сколь  начитанная,  столь  же  остроумная,  сколь  сильная  духом,  явилась  при  вице-королевском  дворе  Мексики,  она  держала  экзамен  перед  сорока  учеными  мужами  и  выдержала  его  так,  что  иные  были  восхищены,  иные  –  посрамлены.  Госпожа  вице-королева  приблизила  ее  к  своей  особе,  двор  и  роскошный,  и  изысканный  восхвалил  ее  и  преклонился  перед  нею,  многие  кавалеры  возмечтали  о  прелестях  и  руке  ее.  Но  спустя  лишь  несколько  лет  отказалась  она  от  всего,  кроме  познания,  и  стала  сестрой  Хуаной  Инес  де  ла  Крус.

А  когда  славословие  и  злословие  вокруг  нее  одновременно  достигли  зенита,  сестра  Хуана  Инес  подписала  отречение  кровью  и  отвратила  помыслы  от  наук  и  искусств  как  от  семени  гордыни,  обетами  оградила  себя  от  заманчивости  былых  соблазнов  и  в  строгости  и  покаянии  заключила  себя.  Она  продала  все  научные  сокровища,  музыкальные  инструменты  и  библиотеку  в  четыре  тысячи  томов,  раздала  деньги  бедным,  стала  ходить  за  больными  и  умерла  от  чумы.  Жизни  ее  было  43  года,  а  ее  полное  собрание  сочинений  –  4  тома.

Эту  жизнь  можно  в  стольких  историях  рассказать!  Да  уже  и  рассказано.

Можно  поведать  историю,  где  будет  много  действующих  лиц.  Мать,  не  обученная  книжной  премудрости,  и  две  старшие  сестры,  добрый  дедушка  и  его  большая  библиотека.  Учительница,  взявшаяся  тайком  обучить  грамоте  способную  трехлетнюю  девочку  по  ее  великому  желанию  и  ради  дополнительной  платы  от  ее  семьи,  заслужившая  этим  предприятием  вечную  благодарность  своей  ученицы.  Столичные  экзаменаторы  и  еще  светила  –  теологи,  поэты,  книжники  и  испытатели,  прославленные  имена,  лично  знакомые  или  собеседники  по  переписке.  Друзья,  поклонники  и  завистники.

Две  мужские  тени  неотступные:  возлюбленный,  который  дорог  был  паче  разумности,  но  отвернулся,  и  другой  –  любящий,  но  нелюбимый.


Две  вице-королевы  –  покровительницы  и  подруги.  Два  архиепископа  Мехико  –  один  благосклонный  начальник  и  почитатель,  другой  –  ненавистник  и  свирепый  притеснитель.  Настоятельницы  –  кто  нетерпимая,  кто  снисходительная.  Епископ  Пуэблы,  коварный  друг,  оказавший  сестре  Хуане  такую  услугу,  которая  способствовала  ее  славе  в  веках  и  дорого  обошлась  ей  при  жизни.  Духовник-иезуит,  внушающий  оставить  мирские  помыслы,  с  которым  было  рассорилась,  но  под  руководство  которого  вернулась.

Массовка,  конечно  же,  тоже  будет:  дамы  и  кавалеры,  сестры-монахини,  ученицы.  Толпа  придворных  на  спектаклях,  толпа  гостей  в  келье  знаменитой  монахини,  толпа  жителей  Мехико  за  стенами  монастыря,  обсуждающая  с  пеной  на  губах  ее  покаяние…Читатели,  комментаторы,  биографы….Рты  и  глаза  в  зрительном  зале…

Можно  рассказать  об  одиночестве.  Представьте:  в  комнате,  заставленной  книгами,  сидит  и  пишет  у  стола  женщина  в  белой  длинной  одежде  со  складками.  Она  берет  из  склянки  начавшую  увядать  алую  розу  и  рассматривает  ее,  прислушиваясь,  отмечая  про  себя  мысли,  которые  роза  приводит.  Ты  хороша,  моя  стареющая  царица!  Красота,  и  бренность…и  ты  тоже  создана  –  какое  чудо  всякий  миг  перед  глазами!  Ее  срывают  и  губят…не  верь  ему….красоту  хвалят,  чтобы  погубить…  А  лепестки  розы  –  чему  уподоблю?  Ее  наряд,  когда-то  дорогие  ткани…  и  ее  нагота…Роза  вянет,  красота  умрет….но  лучше  умереть  прекрасной…Я  люблю  тебя,  роза,  и  как  мудро  устроил  Творец,  что,  глядя  на  тебя,  я  вижу  также  схожие  с  тобою  создания…

Она  знает  хорошо,  что  все  эти  истины,  говоря  мягко,  не  новы  –  она  слишком  много  читает,  а  думает  даже  еще  больше.  На  свете  нет  ничего  нового  –  но  познание  всегда  новое  и  личное,  и  плоды  его  принадлежат  ей.  Ни  места  пустоте,  ни  часа  скуке  –  везде  душа,  как  очевидна  и  как  многообразна!  Каждую  минуту  своей  жизни  она  не  может  не  видеть  творения,  не  думать  о  нем  и  не  удивляться  ему,  и  отвлеченные  мысли,  и  образы,  связанные  ее  сознанием  с  розой,  она  чувствует  в  себе  так  же,  как  ощущает  кожа  ее  ладони  гладь  и  шершавости  пышной  цветочной  головки;  поворачивая  розу  в  руке,  она  выстраивает  строфы,  и  мысли  будут  в  стихах…

Тут  в  соседнем  помещении  падает  что-то  тяжелое,  и  раздаются  крики.  Две  ее  служанки  спорят  и  обвиняют  друг  друга.  Она  идет  узнавать,  в  чем  там  дело.

Она  напишет  потом,  что  ушла  в  монастырь,  потому  что  жаждала  одиночества,  но  будет  жалеть,  что  с  нею  не  было  наставника  и  соучеников.

Можно  предложить  рассказ  об  Идее.  Чаще  всего  это  идея  права  женщины  на  образование,  научное  и  художественное  творчество,  буде  явится  к  ним  неодолимое  рвенье.

…Сеньор  де  Сантакрус,  епископ  Пуэблы,  удружил  сестре  Хуане  Инес  –  издал  без  ее  разрешения  частное  письмо,  где  она  живого  места  не  оставила  на  классической  проповеди  самого  преподобного  отца  Антонио  Виейры,  и  сопроводил  публикацию  трогательными  упреками:  на  что,  сестра,  тратите  дар  свой?  Теология  есть  Ваше  призвание,  Вы  же  низменным  наукам  и  удовлетворению  недостойной  прихоти  сочинительства  посвящаете  себя.  Епископ  писал  под  именем  сестры  Филотеи,  и  сестра  Хуана,  так  как  скорбь  от  незаслуженной  обиды  владела  ее  сердцем,  приняла  игру.  В  «Ответе  сестре  Филотее»,  известнейшем  из  ее  прозаических  произведений,  она  рассказала:  то,  что  высокочтимая  сеньора  именовала  прихотями,  для  нее  –  «потребность  души,  дарованная  свыше»,  «непременное  условие  существования»  (С).  И  в  подтверждение  сослалась  на  то,  что  эти  ее  склонности  неизменно  одерживали  верх  над  всеми  другими  и  побуждали  ее  преодолевать  любые  преграды.  Рассказала,  как  в  детстве  подрезала  себе  волосы,  чтобы  за  то  время,  пока  они  отрастут,  выучить  очередной  урок  латыни.  Как  запрещала  себе  есть  сыр  и  прочие  вкусности,  прослышав,  что  они  дурно  влияют  на  мозг.  Как  болела  и,  после  того,  как  доктора  запретили  ей  читать,  почувствовала  себя  только  хуже.  Как  дала  в  монастыре  обет  не  входить  без  надобности  в  кельи  к  сестрам,  чтобы  научным  и  поэтическим  занятиям  не  пошла  во  вред  ее  природная  общительность.  Пройдет  время,  и  она  также  будет  громоздить  обеты,  чтобы  защититься  от  науки  и  поэзии…

Тут  бы  и  вздохнуть,  что  женщине  в  XVII  веке  не  было  дано  того,  что  есть  у  нее  в  веке  ХХI.  Но  если  стены  кельи  раздвинуть,  а  потолок  поднять  так,  что  он  не  будет  виден,  разве  означает  это,  что  границы  исчезнут  совсем?  Однажды  ладони  упрутся  в  стены,  и  ты  заплачешь  от  бессилия  преодолеть  их  и  устыдишься  собственной  самонадеянности.

В  стихах  сестры  Хуаны  можно  прочесть  хвалу  разуму,  исполненную  сознания  его  могущества.  Она  призывает  читателя  быть  судьей  ее  поэзии:


«…Суди.  На  свете  ничего
нет  выше  разума  от  века.
Не  посягает  даже  Бог
на  разуменье  человека»  .
«…Мне  чужды  о  сокровищах  мечты,
ищу  лишь  для  ума  обогащенья:
Опасны  о  богатстве  размышленья  –
они  доводят  ум  до  нищеты».
Но  в  них  звучит  и  легкая  ирония  насчет  возможностей  разума.  Полемизируя  с  поэтом  Монторо,  она  замечает:

«…Недоказуемого  жаждет
твой  дерзкий  разум  все  равно:
Ведь  все,  что  доказать  возможно,
уже  доказано  давно».

А  в  конце  концов  –  вполне  понятные  порицания  неутоленной  жажде:

«Взлетает  разум  ввысь,  но  тянет
его  к  земле  извечный  страх…
И  топит  разочарованье
огонь  познания  в  слезах.
Для  непорочных  душ  познанье–
как  сильнодействующий  яд;
увы,  чем  больше  люди  знают,
тем  больше  знать  они  хотят.
И  если  не  остановить  их,
то  в  одержимости  своей
под  натиском  все  новых  истин
они  забудут  суть  вещей.
….Наш  разум  –  словно  пламень  злобный:
когда  добычей  распален,
тем  яростней  ее  он  гложет,
чем  ярче  кажется  нам  он…
В  плену  у  первозданной  лени
усни,  мой  ум,  и  мне  верни
убитые  на  размышленья,
у  жизни  отнятые  дни».  (С)

Полагаю,  однако,  что  на  подобный  отзыв  о  разуме  имеет  право  лишь  тот,  кто,  как  сестра  Хуана,  настолько  испытал  его  возможности,  чтобы  по  опыту  знать  об  их  пределе,  а  отнюдь  не  надменный  невежда.

 «Ответ  сестре  Филотее»  иногда  называют  манифестом  феминизма.  Предложения  в  нем,  по  современным  меркам,  относительно  скромные:  а  почему  бы  образованной  даме  не  учить  девиц?  «Ибо  что  предосудительного  в  том,  что  почтенных  лет  женщина,  просвещенная  в  науках  и  благородная  в  речах  и  поведении,  посвятила  бы  себя  воспитанию  молодых  девушек?…Отсутствием  таковых  наносим  мы  великий  урон  отечеству  нашему…»  (С)  Но,  помимо  провозглашенной  идеи,  в  «Ответе»  есть  что-то,  что  делает  историю  поисков  сестры  Хуаны  достоянием  не  истории,  но  современности  –  любой.  Я  говорю  об  основании  идеи  –  о  сомнениях.  «Я  пребываю  с  собою  в  беспрестанном  споре»,  –  признается  сестра  Хуана.  Внутренняя  борьба  не  покидает  ее  и  за  написанием  этих  строк:  вначале  она  говорит,  что  ушла  в  монастырь,  чтобы  похоронить  в  нем  себя  и  свой  разум.  «Я  ли  не  молила  Господа  загасить  во  мне  огонь  разума,  поелику,  как  полагают  многие,  женщине  разум  не  надобен  и  даже  вреден».  (С)  Но  затем  природная  склонность  берет  вверх,  и  сестра  Хуана  объявляет,  что  это  она  привела  ее  за  монастырские  стены,  дабы  не  иметь  себе  помех:  «Я  готова  была  не  слышать  человеческого  голоса,  дабы  его  звук  не  нарушал  моей  безмолвной  беседы  с  любимыми  книгами»  (С).  Сестра  Хуана  была  с  собой  искренней,  и  тем  больнее  сомнения  ранили  ее.  Закончились  они  известно  чем  –  обетом  не  касаться  пера  и  бумаги,  отречением,  подписанным  кровью.

Здесь  можно  задаться  в  очередной  раз  вопросом  о  том,  как  дружат  или  не  дружат  наука  и  религия.  Поговорить  о  том,  на  каких  путях  можно  служить  Богу,  и  как  люди  это  понимали  в  разные  эпохи,  и  кому  ни  в  коем  случае  не  надо  уходить  в  монастырь.  Опять  же,  с  учетом  различия  эпох  и  характеров,  могут  быть  два  мнения  и  больше.
Незадолго  перед  тем,  как  сестра  Хуана  скончалась,  назвав  себя  перед  смертью  худшей  из  женщин,  падре  Нуньес  де  Миранда,  ее  духовник  –  тот  самый,  который  поддержал  ее  решение  о  монашестве  и  с  которым  она  потом  ссорилась-мирилась,  –  сказал:  «Хуана  Инес  не  бежит,  а  летит  по  стезе  добродетели»  (С).
Предшествовала  монашеству  история  любви  сестры  Хуаны,  рассказанная  в  лучших  из  ее  стихов.  Маленькая  пьеса,  в  которой  актеры  играют  искренне,  но  с  закрытыми  лицами,  а  подлинные  имена  персонажей  не  названы.  Женственная,  очень  женственная  история,  хотя  это  не  значит,  что  нет  мужчин,  которых  бы  она  тронула.

Самое  первое,  детское,  впечатление  от  ее  стихов:  они  похожи  на  аллегорические  картины.  Собрание  фигур,  которые  вместе  и  каждая  по  отдельности  должны  что-то  показать  или  проиллюстрировать,  непринужденно  и  в  то  же  время  величаво.  Или  на  произведения  ораторского  искусства:  «Сонет,  в  котором  доказывается…»,  «Сонет,  который  продолжает  рассуждения  о  том  же  предмете…»,  «Редондильи,  которые  содержат  рассуждения  …»,  «Романс,  в  котором…объясняется  природа…».  Выражать  в  стихах  свои  мысли  для  сестры  Хуаны  было  столь  естественно,  что  даже  знаменитый  полемический  «Ответ  сестре  Филотее»  едва  не  появился  на  свет  редондильями  или  романсом.  Ее  стихи  умные,  откровенно  умные  –  нечего  ожидать,  чтобы  подобная  ей  женщина  стала  скрывать  свой  разум  и  благие  приобретения,  какими  она  его  обогатила.  Но  замеченные  черты  –  это  в  известной  мере  дань  требованиям  формы  и  тогдашней  поэтической  традиции.  От  первого  впечатления  стоит  пойти  дальше.
Особенности  поэтики  Хуаны  Инес  де  ла  Крус  нередко  объясняют  барочным  разочарованием,  а  также  некоторым  влиянием  испанского  мэтра  ГОнгоры-и-Арготе,  который  считал,  что  поэтично  –  это  сложно.  Другую  причину  –  для  любовной  лирики  –  я  вижу  в  том,  что  эти  стихи  написаны  женщиной,  любовь  которой  была  сложна.

«Терзаемая  гнетом  страсти,
я  в  нетерпении  дрожу,
но  сразу  руку  отвожу,
как  только  прикасаюсь  к  счастью.  (…)
Блаженство  болью  мне  грозит
в  моем  ревнивом  опасенье,
и  мне  явить  пренебреженье
сама  любовь  порой  велит.
Я  все  перенести  готова,
в  страданье  силу  нахожу,
но  в  исступленье  прихожу
от  незначительного  слова.
Неся  обиды  мнимой  бремя,
в  ничтожной  просьбе  отказать
могу  тому,  кому  отдать
могла  бы  жизнь  в  любое  время.
Злым  раздражением  киплю,
противоречьями  томима,
я  с  ним  до  боли  нетерпима,
и  все  я  для  него  стерплю.
(….)
Нет,  мне  блаженства  не  вкусить!
Среди  душевного  ненастья
готова  я  проклясть  за  счастье
и  за  презрение  –  простить».

Недаром  одна  из  пьес  сестры  Хуаны  называется  «Любовь  –  великий  лабиринт».

Умом  она  предпочитает  разумную  любовь,  не  посягающую  на  внутреннюю  свободу.  Чувство  в  гармонии  с  разумом,  так  все  правильно  и  просто.  Но  в  том-то  и  дело,  что  любовь  от  рассудка  –  не  для  нее.  Она,  что  называется,  рождена  для  больших  страстей  (без  кавычек).  До  поры  она  в  себе  этого  не  знает,  она  может  это  отрицать,  уповать  на  спасительную  узду  разума,  слегка  преувеличивая  ее  прочность.  Тогда  по  ее  стихам  кажется,  что  героиня  –  лирическая,  то  есть  –  немного  свысока  и  с  изысканным  остроумием  подшучивает  над  любовью,  уверенно  идет  избранной  дорогой,  при  случае  проявляя  свою  разумную  независимость.  Это  умение  держать  себя  в  руках  не  лишено  обаяния.  А  затем  чувствуешь:  идет  волна.  Она  снесет,  как  не  было,  беседку  с  резными  перилами.  И  ту,  которая  утверждала  разум  и  свободный  выбор,  она  захлестнет.  Героиня,  конечно,  будет  бороться  –  с  кем?  –  а  с  собой:

«…Моя  душа  разделена
на  две  враждующие  части:
одна,  увы,  –  рабыня  страсти,
другая  –  разуму  верна.
И  не  потерпит  ни  одна,
чтоб  верх  взяла  над  ней  другая,  —
нет  распре  ни  конца,  ни  края…»

Но  более  чем  думала,  она  уже  во  власти  своего  открытия.  Она  будет  упрямо  восклицать  «Шалишь,  я  не  побеждена!»  –  лишь  затем,  чтобы  признать  вскоре  свое  поражение.

…И  начинается  перечисление  презренных  мелочей,  которые  запутывают  и  сдерживают  чистое  и  сильное  чувство.  Упреждающее  знание,  что  все  проходит,  страх  перед  ошибкой,  перед  счастьем,  перед  силой  своей  любви  и  (надо  думать,  это  подсознательно)  перед  теснотой  в  своем  мире  –  боязнь  впустить  в  свою  личную  свободу  еще  кого-то,  из-за  кого  она  ее  утратит  (уже  утратила).  Терзания  ревности,  которые,  понятно  дело,  досаждают  ему,  но  ее  мучают  куда  больше.  Всем  сердцем  она  стремится  любить  и  отдавать,  но  ей  столько  всего  мешает  –  и  она  печально  признает,  что  это  не  внешние,  но  созданные  ею  препятствия!  Греет  так,  что  сжигает.

Говорят,  что  люди,  рожденные  под  знаком  «скорпиона»  в  любви  ревнивы,  как  никто.  Сестра  Хуана  Инес  принадлежит  к  ним  и  написала  целую  маленькую  поэму  о  ревности,  а  точнее  объясняющий  ее  природу  романс.  Из  ее  стихов  очень  видно,  что  ее  любовь  была  неотделима  от  ревности,  и  другой  любви  она  не  знает.  Ревность  –  незаконное  дитя  любви,  приносящее  немало  страданий,  но  она  же  –  вернейший  признак  любви  и  доказательство  ее  искренности.

«…Любви  без  ревности  не  видел
никто,  нигде  и  никогда:
возможен  ли  огонь  без  дыма
или  без  сырости  вода?
(…)
Увы,  в  любовном  лицемерье
искусней  всех  бывает  тот,
в  ком  жажда  выгоды  сильнее
и  у  кого  точней  расчет.
Одной  лишь  ревности  неведом
притворства  лицемерный  труд:
она  —  безумна,  а  безумцы
в  своем  безумии  не  лгут.
(…)
Как  ей  в  притворстве  быть  искусной,
коль  разума  ей  не  дано?
Но  чем  страданье  непритворней,
тем  благороднее  оно».

Она  и  признает  иллюзию,  и  не  отдает  ее:  можно  попытаться  «воскреснуть»  и  призвать  на  помощь  разум,  но  деревянной  шпагой  отразить  ли  морскую  волну?  И  она  не  хочет  вырваться  –  только  знает,  что  «надо».  Теперь  уже  ухищренья  разума  представляются  искусственными  и  бессильными  –  главное,  никчемными  –  подпорками:

«…Пусть  все  законы  разума
отступят  перед  ней  –
моей  любовью  горестной,
владычицей  моей».

Очарование  ее  стихов  о  любви  порой  сродни  очарованию  улыбки  после  слов  «Так  плохо  мне  никогда  не  было»,  –  светлой,  превозмогающей  не  печаль,  но  подавленность.  Хуана  Инес,  действительно,  была  «фениксом»  –  по  ее  стихам  узнаешь,  как  возрождаются  из  пепла.

«…Когда  ж  от  яростного  бичеванья
готово  было  сердце  умереть,
истерзанное  горечью  страданья,
«Ужели  смеешь  ты  себя  жалеть,  –
спросило  вдруг  меня  мое  сознанье,  –
кто  был  в  любви  счастливее,  ответь?»

Эта  пьеса  окончилась  тем,  что  за  героиней  опустился  плотный  занавес,  а  оба  героя  разошлись  молча  и  ни  с  чем.

И  если  позволено  бесцеремонно  вторгаться  в  эту  область  сокровенного,  то  из  сопереживания  только.

Такой  была  –  или  мне  представляется  такой  –  мексиканская  монахиня  Хуана  Инес  де  ла  Крус  (1651-1695),  женщина  ясного  ума  и  мятущихся  чувств.

Сегодня  у  нее  день  рождения.    -)

Стихи  в  переводах  Инны  Чежеговой.

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760111"]Мої  українські  переклади  віршів  сестри  Хуани.[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965431
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.11.2022


Сер Генрі Воттон (1568 — 1639) . The character of a happy life. Переклад

Сер  Генрі  Уоттон  (Воттон)(1568  —  1639)  -  англійський  дипломат.  

Sir  Henry  Wotton  (1568  —  1639).  The  character  of  a  happy  life.  

Оригінал:

Sir  Henry  Wotton

The  character  of  a  happy  life

How  happy  is  he  born  or  taught,
That  serveth  not  another’s  will;
Whose  armour  is  his  honest  thought,
And  simple  truth  his  highest  skill;

Whose  passions  not  his  masters  are;
Whose  soul  is  still  prepar’d  for  death
Untied  unto  the  world  with  care
Of  princes’  grace  or  vulgar  breath;

Who  envies  none  whom  chance  doth  raise,
Or  vice;  who  never  understood
The  deepest  wounds  are  given  by  praise,
Nor  Rules  of  State,  but  Rules  of  good;

Who  hath  his  life  from  rumours  freed;
Whose  conscience  is  his  strong  retreat;
Whose  state  can  neither  flatterers  feed,
Nor  ruins  make  accusers  great;

Who  God  doth  late  and  early  pray,
More  of  his  grace  than  goods  to  send,
And  entertains  the  harmless  day
With  a  well-chosen  book  or  friend.

This  man  is  free  from  servile  bands
Of  hope  to  rise  or  fear  to  fall;
Lord  of  himself,  though  not  of  lands;
And  having  nothing,  yet  hath  all.

Мій  переклад:

Сер  Генрі  Уоттон  (Воттон)(1568  —  1639).

Ознаки  щастя

Щасливий  народивсь  чи  вчивсь,
Щоб  бути  вільний,  не  служник;
До  чесності  він  прихиливсь
І  правду  пестувати  звик.

Пан  пристрастям,  не  навпаки,
Готовий  в  смертний  він  похід;
Йому  незнані  ті  страхи,
Що  косо  гляне  князь  чи  світ.

Хто  з  примхи  долі  чи  з  гріха
Піднявся  —  тим  не  заздрить  він,
Не  зна:  хвала  —  то  річ  лиха;
Не  гри  —  добра  зна  шлях  один.

Од  сплітки  двері  затина
І  вірний  совісті  завжди.
Його  облесник  омина
І  надто  праведні  суди.

Молити  Бога  не  забув,
Але  про  милість  —  не  про  гріш;
Про  книги  й  друзів  він  збагнув,
Як  обирати  вірних  лиш.

Так,  він  щасливий,  бо  не  раб
Побоювань  чи  поривань;
Себе  він  має  —  справжній  скарб,
Ні  з  чим  —  та  з  ліпшим  із  надбань.

Переклад  16.08.2015

Примітки  перекладачки:  цей  вірш,  видимо,  продовжує  вірш[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965139"]  Генрі  Говарда,  графа  Серрея  «The  means  to  attain  a  happy  life»[/url],  тому  має  такий  самий  розмір.
Існують  різні  редакції  тексту  оригіналу,  зокрема,  третьої  строфи,  тому  перекладачка  припустилася  певної  вільності,  а  також  зробила  переклад  ще  одного  варіанта.

Варіант

Who  envies  none  whom  chance  doth  raise,
Or  vice;  who  never  understood
The  deepest  wounds  are  given  by  praise,
By  rule  of  state,  but  not  of  good.

Хто  з  примхи  долі  чи  з  гріха
Піднявся  —  тим  не  заздрить  він,
Не  зна:  хвала  —  то  річ  лиха,
Від  випадкових  йде  причин.


[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965341"]Мій  російський  переклад[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2022


Сер Генри Уоттон (1568 — 1639) . The character of a happy life. Перевод

Cэр  Генри  Уоттон    (1568  —  1639)  -  английский  дипломат.

Оригинал:


Sir  Henry  Wotton

The  character  of  a  happy  life

How  happy  is  he  born  or  taught,
That  serveth  not  another’s  will;
Whose  armour  is  his  honest  thought,
And  simple  truth  his  highest  skill;

Whose  passions  not  his  masters  are;
Whose  soul  is  still  prepar’d  for  death
Untied  unto  the  world  with  care
Of  princes’  grace  or  vulgar  breath;

Who  envies  none  whom  chance  doth  raise,
Or  vice;  who  never  understood
The  deepest  wounds  are  given  by  praise,
Nor  Rules  of  State,  but  Rules  of  good;

Who  hath  his  life  from  rumours  freed;
Whose  conscience  is  his  strong  retreat;
Whose  state  can  neither  flatterers  feed,
Nor  ruins  make  accusers  great;

Who  God  doth  late  and  early  pray,
More  of  his  grace  than  goods  to  send,
And  entertains  the  harmless  day
With  a  well-chosen  book  or  friend.

This  man  is  free  from  servile  bands
Of  hope  to  rise  or  fear  to  fall;
Lord  of  himself,  though  not  of  lands;
And  having  nothing,  yet  hath  all.

Мой  перевод:


Сэр  Генри  Уоттон

Признаки  счастья

Того  зову  счастливым  я  —
Будь  так  рожден  или  учен,  —
Кем  правит  воля  лишь  своя,
Кто  правдою  вооружен;

Кто  страсти  может  обуздать,
Кем  не  владеет  смерти  страх,
Кому  не  нужно  трепетать,
Что  взглянут  власть  иль  люд  не  так;

Кто,  завистью  не  одержим
К  тем,  с  кем  удача  иль  порок,
Не  знал:  хвала  —  вреднейший  дым,
Но  знал:  добру  служенье  —  впрок;

Кто  пищи  сплетням  не  давал,
Не  предал  совести  своей,
Кто  ни  льстецов  не  привлекал,
Ни  слишком  праведных  судей;

Кто  Бога  не  забыл  хвалить,
Пощады,  не  даров,  прося,
Кому  —  дни  тихо  проводить,
Что  надо,  книги  и  друзья.

Он  счастлив:  нет  ему  забот
Ни  опоздать,  ни  преуспеть;
Себе  хозяин  меж  господ,
Ни  с  чем,  он  может  всем  владеть.

Перевод  12.  —  13.  08.  2015

Примечания  переводчицы:  это  стихотворение,  по-видимому,  написано  в  продолжение  стихов  [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965140"]Генри  Говарда,  графа  Серрея  «The  means  to  attain  a  happy  life»[/url]  поэтому  имеет  тот  же  размер.
Существуют  разные  редакции  текста  оригинала,  в  частности  —  третьей  строфы,  поэтому  переводчица  допустила  некоторую  вольность,  а  также  сделала  перевод  еще  одного  варианта.

Вариант

Who  envies  none  whom  chance  doth  raise,
Or  vice;  who  never  understood
The  deepest  wounds  are  given  by  praise,
By  rule  of  state,  but  not  of  good;

Кто,  завистью  не  одержим
К  тем,  с  кем  удача  иль  порок,
Не  знал:  хвала  —  вреднейший  дым,
Ее  шлет  жребий,  но  не  впрок.

Возможность  двойного  ударения  судЕй  и  сУдей  была  проверена  по  словарю.

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965343"]Мій  український  переклад[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965341
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.11.2022


Письмо сэра Филипа Сидни. Стихотворное переложение


Попробовала  переложить  стихами  еще  одно  историческое  письмо,  оригинал  которого  -  в  прозе.
На  этот  раз  перевод  неполный  и  не  очень  точный,  что  с  моей  стороны  сознательно:  взяла  из  оригинала  несколько  фрагментов,  которые  все  же  передают  его  общее  настроение,  -  то,  что  и  заинтересовало  меня  в  этом  письме.  Монолог  человека,  готового  несмотря  ни  на  что  бороться  за  правое  дело  и  борющегося  с  отчаянием.  Попробовала  поэкспериментировать  с  формой.

Ситуация:  [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704922"]сэр  Филип  Сидни  (1554–1586)[/url],  молодой  человек,  знаменитый  английский  рыцарь  и  великий  поэт,  убежденный  борец  за  дело  протестантизма  и  племянник  графа  Лестера,  знаменитого  фаворита  Елизаветы  I,  в  Нидерландах  поддерживает  сопротивление  испанскому  владычеству.  Финансирования  от  королевы  не  хватает,  Сидни  вынужден  обеспечивать  его  сам.  Он  пишет  письмо  своему  тестю,  сэру  Френсису  Уолсингему.  Сидни  осталось  жить  несколько  месяцев:  22  сентября  1586  г.  он  получит  в  схватке  ранение,  от  последствий  которого  умрет.

Источник  текста  оригинала  в  прозе:  The  Miscellaneous  Works  of  Sir  Philip  Sidney,  Knt:  With  a  Life  of  the  Author  and  Illustrative  Notes,
D.  A.  Talboys,  1829  P.  -  P.  289  -  291.

Мое  переложение:

Филип  Сидни  -  Френсису  Уолсингему.

Почтеннейший  мой  тесть!  Так  много  писем
От  Вас  я  получил!  Мои  заботы
Воспринимаете  Вы  как  свои,
А  этого  я  не  хотел  бы,  право.
Опасности,  нужду,  да  и  немилость
Я  раньше  испытал  и  делу  предан
Настолько,  что  меня  не  отвратить
От  дела  им:  я  сохраню  решимость.
Когда  бы  наша  госпожа  была
Источником,  здесь  засуха  б  настала.
Но  наша  госпожа  -  одно  лишь  средство
В  руках  у  Господа.  Коль  устранится
Она  -  другие  применить  возможно.

Кто  зло  совершил,  тот  возмездье  получит  -
Я  верю.  Доверчивый  к  силе  людей
Ошибся  не  больше,  чем  тот,  кто  отступит
От  Божьего  дела  в  печали  своей.
Ты  честен  -  служи  же,  унынья  не  зная.
Пускай  не  внушит  его  праздность  чужая!
Уныние  надобно  преодолеть:
Предашься  ему  -  сам  же  будешь  жалеть.

Коль  не  заплатит  войску  королева,
Она  солдат  лишится,  но  моей
Вины  не  будет  в  этом,  и  другого
Не  скажет  ни  одна  душа  живая.
Смогу  помочь  я  -  значит,  будет  помощь.
Придет  опасность  -  не  страшна  опасность.
Никто  по  правде  обвинить  не  сможет,
До  новых  опасений  нет  мне  дела.
Совету  написал  я,  пусть  решают.
Вначале  был  неопытен  я,  верно,
Мне  нужной  подготовки  не  хватало,
Неопытными  также  слуги  были,
Но  дальше  справлюсь  я  гораздо  лучше.

Меня  гордецом,  честолюбцем  считают
В  отчизне  ...  О  том  тяжело  говорить,
Но  что  в  моем  сердце,  понять  не  желают,
А  то  б  не  склонялись  так  строго  судить.
Письмо  мое  к  вам  не  доставлено  будто:
Посланец,  увы,  адреса  перепутал  -
Уилл,  он  актер  графа  Лестера...  Плут!
Некстати  вмешался  в  трагедию  шут.

Cейчас  я  не  могу  сказать  Вам  больше:
Навряд  ли  было,  чтоб  отец  столь  добрый
Тревог  так  много  получал  от  сына  ...
Прошу  у  Бога  Вам  счастливой  жизни!

В  Утрехте,  24  марта  1586,
ваш  покорный  сын  Филип  Сидни


Переложение  14.08.2020

Упоминаемый  в  письме  Уилл  -  это,  по-видимому,  все-таки  знаменитый  комик  Уилл  Кемп  (хотя  соблазнительно  вообразить  и  другого  Уилла).

В  своем  трактате  "Защита  поэзии"  сэр  Филип  высказался  против  того,  чтобы  в  трагедиях  выпускали  шутов  -  что  нам  представляется  курьезным,  учитывая  то,  какими  путями  развивалась  впоследствии  английская  драма.  В  данном  случае  упоминание  о  шуте  вторглось  в  личную  трагедию  сэра  Филипа  -  возможно,  подчеркивая  ее.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965256
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.11.2022


Письмо Лестера Елизавете. Стихотворное переложение



Играть  с  чужими  письмами  мне  понравилось…  то  есть  с  чужими  историческими  письмами,  пытаясь  перекладывать  их  стихами.
В  отношении  этого  письма  нет  сомнений  в  его  подлинности.  Это  письмо  Роберта  Дадли,  графа  Лестера  королеве  Елизавете  I  от  28  августа  1588  года,  которое  Елизавета  сохраняла  с  пометкой  «его  последнее  письмо».  Вскоре  после  того,  как  оно  было  отослано,  Лестер  скончался.
Пометка  королевы  позволяет  читать  между  строк,  что  письмо,  несмотря  на  поверхностно  обычный  почтительный  тон,  прощальное.  Может  быть,  Лестер  хотел  дать  понять  это,  а  может  быть  и  нет.  Мне  захотелось  попробовать  передать  это  настроение.
Как  бы  то  ни  было,  это  маленький,  но  знаменитый  памятник  знаменитой  исторической  любви.

Оригинал  в  прозе:

«I  most  humbly  beseech  your  Majesty  to  pardon  your  poor  old  servant  to  be  thus  bold  in  sending  to  know  how  my  gracious  lady  doth,  and  what  ease  of  her  late  pains  she  finds,  being  the  chiefest  thing  in  this  world  I  do  pray  for,  for  her  to  have  good  health  and  long  life.  For  my  own  poor  case,  I  continue  still  your  medicine  and  find  that  (it)  amends  much  better  than  with  any  other  thing  that  hath  been  given  me.  Thus  hoping  to  find  perfect  cure  at  the  bath,  with  the  continuance  of  my  wonted  prayer  for  your  Majesty’s  most  happy  preservation,  I  humbly  kiss  your  foot.  From  your  old  lodging  at  Rycote,  this  Thursday  morning,  ready  to  take  on  my  Journey,  by  your  Majesty’s  most  faithful  and  obedient  servant,

R.  Leicester»

He  added  a  postscript:
«Even  as  I  had  writ  thus  much,  I  received  Your  Majesty’s  token  by  Young  Tracey.»

Мое  стихотворное  переложение:

Лестер  —  Елизавете.  Его  последнее  письмо

Госпожа  моя!  Прошу  Вас  эту  дерзость  мне  простить:
Знать  хотел  бы  я,  смогли  ли  нездоровье  победить
И  лечение  какое  Вы  избрали  от  него.
Я  молюсь  о  здравье  Вашем:  нет  важнее  ничего.

Сам  же  я,  слуга  Ваш  старый,  бедный,  все  еще  лечусь,
Со  своим  недугом  средством  тем,  что  дали  Вы,  борюсь.
И,  хоть  выдумок  немало  хитрых  лекарских  терплю,  —
Вами  данное  всех  лучше  ослабляет  боль  мою.

Нынче  еду  я  на  воды  и  надеюсь  быть  здоров,
Исполнять  веленья  Ваши  к  Вашей  славе  вновь  готов.
Будьте  же  хранимы  счастьем!  Снидет  пусть  Господь  к  мольбам!
Как  и  был,  слуга  смиренный,  я  целую  ноги  Вам.

Из  Вашего  старого  жилища  в  Райкоте,  в  нынешний  четверг  утром,  готов  отправиться  в  путь,
Вашего  величества  вернейший  и  покорнейший  слуга,

Р.  Лестер.

Постскриптум.  Написав  такую  малость,  я  через  молодого  Трейси  получил  от  Вас  подарок.

Переложение  18.06.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965255
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.11.2022


Генри Говард, граф Сарри (Серрей) . THE MEANS TO ATTAIN A HAPPY LIFE. Перевод

Оригинал:

Henry  Howard,  Earl  of  Surrey    (1517  —  1547)

THE  MEANS  TO  ATTAIN  A  HAPPY  LIFE.

MARTIAL,  the  things  that  do  attain
The  happy  life,  be  these,  I  find  :
The  riches  left,  not  got  with  pain  ;
The  fruitful  ground,  the  quiet  mind  :

The  equal  friend,  no  grudge,  no  strife  ;
No  charge  of  rule,  nor  governance  ;
Without  disease,  the  healthful  life  ;
The  household  of  continuance  :

The  mean  diet,  no  delicate  fare  ;
True  wisdom  join’d  with  simpleness  ;
The  night  discharged  of  all  care,
Where  wine  the  wit  may  not  oppress  :

The  faithful  wife,  without  debate  ;
Such  sleeps  as  may  beguile  the  night.
Contented  with  thine  own  estate  ;
Ne  wish  for  Death,  ne  fear  his  might.

Мой  перевод  перевода:

Генри  Говард,  граф  Серрей  (из  Марциала)

Где  искать  счастья

Где,  Марциал,  нам  счастья  взять…
Я  думаю,  что  там  живет,
Где,  не  горбатясь,  сытым  стать
Дадут,  и  ум  тревог  не  ждет,

Где  в  помощь,  не  в  помеху  –  друг,
Нет  власти,  чтоб  над  ней  дрожать,
Где  можно  жить,  забыв  недуг,
Спокойно  прочный  дом  держать.

Где  без  изысков  вкус  хорош,
Где  мудрый  и  простак  –  одно,
Где  в  мире  ночку  проведешь,
И  не  вредит  уму  вино.

Где  верная  –  не  спорь!  –  жена,
Где  ночи  в  сладких  снах  бегут,
Где  участь  лучше  не  нужна,
Где  смерть  ни  кличут,  ни  клянут.

Перевод  03.03.  2015

(Перевод  последней  строки  был  рассчитан  на  оригинальность,  но  он  почти  наверняка  уже  встречается  где-нибудь.  «Кличут»  и  «клянут»  —  довольно  популярная  созвучная  пара.
На  одном  сайте  попался  вариант  Серрея,  где  имя  Марциала  было  почему-то  заменено  на  «My  friend».  Если  зачем-нибудь  нужно,  такую  замену  можно  сделать  и  в  переводе:  “Где,  милый  друг,  нам  счастья  взять…»  ).

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965139"]Мій  український  переклад[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965140
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.11.2022


Генрі Говард, граф Саррі (Серрей) . THE MEANS TO ATTAIN A HAPPY LIFE. Переклад

Оригінал:  

Henry  Howard,  Earl  of  Surrey    (1517  —  1547)

THE  MEANS  TO  ATTAIN  A  HAPPY  LIFE.

MARTIAL,  the  things  that  do  attain
The  happy  life,  be  these,  I  find  :
The  riches  left,  not  got  with  pain  ;
The  fruitful  ground,  the  quiet  mind  :
The  equal  friend,  no  grudge,  no  strife  ;
No  charge  of  rule,  nor  governance  ;
Without  disease,  the  healthful  life  ;
The  household  of  continuance  :
The  mean  diet,  no  delicate  fare  ;
True  wisdom  join’d  with  simpleness  ;
The  night  discharged  of  all  care,
Where  wine  the  wit  may  not  oppress  :
The  faithful  wife,  without  debate  ;
Such  sleeps  as  may  beguile  the  night.
Contented  with  thine  own  estate  ;
Ne  wish  for  Death,  ne  fear  his  might.

Мій  переклад:

Де  шукати  щастя

(Генрі  Говард,  граф  Серрей,  з  Марціала)

Де,  Марціале,  щастя  б  мав…
Я  б  там  шукав  його,  повір,
Де  б  не  робив,  а  спадкував,
Де  родить  ґрунт,  дух  має  мир.

Де  б  друг  поміг,  а  не  зборов,
В  плечах  від  влади  не  свербить,
Життя  не  в’яне  від  хвороб,
І  довго  дім  міцний  стоїть.

Де  гарний  смак  –  без  страв  рясних,
Цінує  простоту  мудрець,
Де  без  тривог  спочити  б  міг,
Не  обіп'ється  ум  вкінець.

Де  пара  вірная  (авжеж!),
Де  плинуть  ночі  в  гарних  снах,
Де  змін  на  краще  вже  не  ждеш,
А  смерть  –  не  мрія  і  не  страх.

Переклад  04.05.2015

Примітка  перекладачки:  наявність  подвійного  наголосу  «на  плечАх  і  на  плЕчах»  була  перевірена  за  словником  М.І.  Погрібного,  так  само  як  і  наявність  слова  «ум»  (синоніма  слова  «розум»)  –  за  «Словником  української  мови»  НАН  України,  1970  р.
Марціала  у  першому  рядку  можна  замінити  на  «милий  друже»  (тому  що  так  іноді  роблять  з  англійським  оригіналом).

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965140"]Мій  російський  переклад[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2022


Смерть королевы Джейн Сеймур. Пересказ баллады

Пересказ  баллады  [url="https://www.sacred-texts.com/neu/eng/child/ch170.htm"]'King  Henry'  ('The  Death  of  Queen  Jane').[/url]

Смерть  королевы  Джейн  Сеймур

На  ложе  родин  наша  добрая  Джейн;
Проходит  в  мучениях  месяц  уже.
И  просит  она,  ввысь  лицо  обратя:
«Раскройте  мне  чрево,  спасите  дитя!»

«Да  будет  Господь,  королева,  с  тобой!
Как  нам  поступить,  пусть  решает  король».
Коня  не  щадя,  мчится  вестник  вперед:
Здесь  нужен  король  –  королева  зовет.

«Как  ты  поживаешь,  голубка  моя?
Вели,  что  желаешь,  –  и  сделаю  я!
Красны  твои  веки,  и  слезы  из  глаз  …
Скорей  бы  родился  наследник  у  нас!»

«Пусть  чрево  раскроют,  ребенка  спаси!»
«Нет,  свет  мой,  о  жертве  такой  не  проси!
Я  сына  желал  больше  благ  всех  земных,
Но  если  терять  –  пусть  лишусь  я  двоих!»

Но  вот  королеву  взяло  забытье  …
Успел  вынуть  лекарь  младенца  ее.
Как  солнце  сияло,  как  ясен  был  день,
Который  забрал  нашу  бедную  Джейн!

Младенца  к  роскошной  купели  несут
И  саван  богатый  для  матери  шьют.
Печально  прощальные  трубы  трубят,
Оружье  на  землю  бросает  солдат.

И  радость,  и  скорбь  по  стране  велика:
Горюет  придворный,  горюет  слуга.
И  Бесси  грустит  в  своем  темном  углу,
Но  Генрих  всех  горше  оплакал  жену.

Носильщиков  шесть  королеву  несли,
И  рыцарей  шесть  впереди  нее  шли.
И  нет  никого,  кто  бы  в  сердце  не  знал:
Прекраснейший  Англии  цвет  –  уж  увял.

По  берегу  ходит  наш  Генрих-король,
Не  может  он  выплакать  тяжкую  боль  …
Добра  и  нежна,  не  вернется  она  …
«Веселая  Англия»,  как  ты  грустна!


Джейн  Сеймур  (1509?  –  1537)  –  третья  жена  короля  Генриха  VIII  (в  1536  –  1537  гг.),  которая  родила  ему  сына,  будущего  короля  Эдуарда  VI,  и  скончалась  12  дней  спустя.
Бесси  –  дочь  Генриха  VIII  и  его  второй  жены  Анны  Болейн,  казненной  в  1536  г.,  будущая  королева  Елизавета  I.  В  одном  из  вариантов  баллады  буквально  сказано:  «Принцесса  Елизавета,  плача,  ушла  прочь».  Елизавете  на  момент  смерти  Джейн  Сеймур  было  4  года.

Опубликовано  на  бумаге:  Ржевская  В.С.  Баллады  и  сказки  –  Хмельницкий,  Издатель  ФЛП  Стасюк  Л.С.,  2018.  –  С  29-З0.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965062
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.11.2022


O Death! rock me asleep Переклад

Мій  український  переклад  відомого  вірша,  який  часто  перекладається  і  приписується  або  Джорджу  Болейну,  або  Анні  Болейн.  


Оригінал:

O  Death!  rock  me  asleep;
Bring  me  to  quiet  rest;
let  pass  my  weary,  guiltless  ghost
out  of  my  careful  breast.
Toll  on,  the  passing-bell;
ring  out  my  doleful  knell;
let  the  sound  my  death  tell.
Death  does  draw  nigh;
there  is  no  remedy.

My  pains,  who  can  express?
Alas!  they  are  so  strong
my  dolor  will  not  suffer  strength
my  life  for  to  prolong.
Toll  on,  the  passing-bell;
ring  out  my  doleful  knell;
let  the  sound  my  death  tell.
for  I  must  die;
there  is  no  remedy.

Alone,  in  prison  strong,
I  wait  my  destiny.
Woe  worth  this  cruel  hap,  that  I
should  taste  this  misery!
Toll  on,  the  passing-bell;
ring  out  my  doleful  knell;
let  the  sound  my  death  tell.
Death  does  draw  nigh;
there  is  no  remedy.

Farewell!  my  pleasures  past;
welcome!  my  present  pain.
I  feel  my  torments  so  increase
that  life  cannot  remain.
Toll  on,  the  passing-bell;
wrong  is  my  doleful  knell;
for  the  sound  my  death  does  tell.
Death  does  draw  nigh;
there  is  no  remedy.
Sound  my  end  dolefully
for  now  I  die.

Modernized  by  S.  Rhoads,  from  Early  Sixteenth  Century  Lyrics,  edited  by  Frederick  Morgan  Padelford,  Ph.D.;  D.C.  Heath  and  Co.,  Publishers;1907.

Мій  український  переклад.


[Колискова  перед  стратою]

Приписується  або  Джорджу  Болейну,  або  Анні  Болейн

Ти  близько,  небуття  —
мов  мамка,  колисай!
Утома  зла,  обмова  зла  —
від  них  мене  звільняй!

Співай-но,  дзвоне  мій,
та  провіщай  мерщій,
що  кінець  вже  близький.
Чекаю  я  —
бо  доля  це  моя.

Мій  сум  такий  тяжкий,
виснажує  мене…
Чим  жити  так,  терпіти  так,
нехай  життя  мине!

Співай-но,  дзвоне  мій,
та  провіщай  мерщій,
що  кінець  вже  близький.
Приймаю  я  —
бо  доля  це  моя.

Неволя  й  самота,
що  буде  —  знаю  те…
Добро  було  та  геть  пішло:
було  воно  пусте!

Співай-но,  дзвоне  мій,
та  провіщай  мерщій,
що  кінець  вже  близький.
Чекаю  я  —
бо  доля  це  моя.

Тож,  щастя,  прощавай!
Ти  ж,  лишенько,  заходь:
зростає  біль,  стискає  біль  —
то  із  життям  відходь!

Співай-но,  дзвоне  мій,
та  провіщай  мерщій,
що  кінець  мій  вже  близький.
Чекаю  я  —
бо  доля  це  моя.

Бий  та  плач  з  сумоти:
мені  вже  йти.

Переклад  15.  08.  2015

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964967"]Мій  російський  переклад  [/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964968
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2022


O Death! rock me asleep Перевод

Мой  перевод  часто  переводимого  стихотворения,  приписываемого  или  Джорджу  Болейну,  или  Анне  Болейн.

Джордж  Болейн,  брат  легендарной  роковой  женщины  Анны  Болейн,  обвиненный  в  инцесте  с  сестрой  и,  как  и  она,  казненный,  был  одним  из  талантливых  английских  поэтов  эпохи  Тюдоров.  Однако  его  поэтические  произведения  не  сохранились  под  его  именем.  То  есть,  некоторые  стихотворения  из  времен  Генриха  VIII  были  изданы  впоследствии  без  указания  автора  —  возможно,  какие-то  из  них  написал  Джордж  Болейн.
Авторство  Джорджа  Болейна  признается  за  следующим  ниже  стихотворением,  по-видимому,  написанным  в  Тауэре  в  ожидании  казни.  Признается  —  это  кроме  тех  случаев,  когда  оно  приписывается  самой  Анне  Болейн.  По  английскому  тексту  не  видно,  от  лица  мужчины  или  женщины  он  написан.  Интригующую  иронию  можно  усмотреть  в  том,  что  как  поэт  был  известен  Джордж,  но  его  стихотворения  перемешались  с  чужими,  а  вот  одно  стихотворение  Анны  точно  сохранилось,  еще  и  в  автографе  —  две  строчки  экспромтом  в  принадлежавшей  Генриху  VIII  книге.  В  Интернете  можно  найти  фотографии.  (Еще  одно  стихотворение  эпохи  приписывается  или  Джорджу  Болейну,  или  крупнейшему  английскому  поэту  эпохи  Генриха  VIII  Томасу  Уайету  Старшему,  который  по  легенде  был  влюблен  в  Анну.  Он  также  попал  в  Тауэр  в  то  же  время,  но  был  отпущен).
Что  интересно  —  это  песня,  и  это  колыбельная  песня.  Мелодия  почти  слышна  (имеет  смысл  попытаться  ее  сохранить).  Название,  взятое  в  квадратные  скобки,  переводчица  имела  наглость  предложить  сама.  Фрагмент  этих  стихов  использован  в  фильме  «Anne  of  the  Thousand  Days»/  «Анна  на  тысячу  дней»,  но  там  он  изменен,  и  все  стихотворение  проходит  как  произведение  влюбленного  Генриха  VIII.

Оригинал:

O  Death!  rock  me  asleep;
Bring  me  to  quiet  rest;
let  pass  my  weary,  guiltless  ghost
out  of  my  careful  breast.
Toll  on,  the  passing-bell;
ring  out  my  doleful  knell;
let  the  sound  my  death  tell.
Death  does  draw  nigh;
there  is  no  remedy.

My  pains,  who  can  express?
Alas!  they  are  so  strong
my  dolor  will  not  suffer  strength
my  life  for  to  prolong.
Toll  on,  the  passing-bell;
ring  out  my  doleful  knell;
let  the  sound  my  death  tell.
for  I  must  die;
there  is  no  remedy.

Alone,  in  prison  strong,
I  wait  my  destiny.
Woe  worth  this  cruel  hap,  that  I
should  taste  this  misery!
Toll  on,  the  passing-bell;
ring  out  my  doleful  knell;
let  the  sound  my  death  tell.
Death  does  draw  nigh;
there  is  no  remedy.

Farewell!  my  pleasures  past;
welcome!  my  present  pain.
I  feel  my  torments  so  increase
that  life  cannot  remain.
Toll  on,  the  passing-bell;
wrong  is  my  doleful  knell;
for  the  sound  my  death  does  tell.
Death  does  draw  nigh;
there  is  no  remedy.

Sound  my  end  dolefully
for  now  I  die.

Modernized  by  S.  Rhoads,  from  Early  Sixteenth  Century  Lyrics,  edited  by  Frederick  Morgan  Padelford,  Ph.D.;  D.C.  Heath  and  Co.,  Publishers;1907.


Мой  русский  перевод:

[Колыбельная  накануне  казни]

Приписывается  или  Джорджу  Болейну,  или  Анне  Болейн

Качай  же,  нянька-смерть,
мне  отдых  подари,
устал  мой  дух,  оболган  дух  —
на  волю  забери.

Последний  звон,  гуди,
без  жалости  тверди,
что  конец  впереди.
Я  жду  его:
не  сделать  ничего.

Страдать  да  зря  вздыхать
без  меры  тяжело.
Жизнь  не  мила:  когда  б  ушла,
и  горе  бы  ушло.

Последний  звон,  гуди,
без  жалости  тверди,
что  конец  впереди.
Приму  его:
не  сделать  ничего.

Глуха  тюрьма,  крепка,
что  будет  —  знаю  я.
Удача,  зла  ты,  неверна:
заря  лихого  дня!

Последний  звон,  гуди,
без  жалости  тверди,
что  конец  впереди.
Я  жду  его:
не  сделать  ничего.

Прости,  счастливый  час,
несчастья  час,  привет!
Ты,  боль,  растешь,  сильнее  жжешь,
уйду  —  тебя  и  нет.

Последний  звон,  гуди,
без  жалости  тверди,
что  конец  мой  впереди.
Я  жду  его:
не  сделать  ничего.

Так  гуди,  так  грусти  —
уже  идти.

Перевод  14.08.2015

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964968"]Мій  український  переклад[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964967
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.11.2022


Лист Анни Болейн. Віршоване перекладення

Український  варіант  мого  віршованого  перекладення  листа,  в  оригіналі  -  прозового,  який  часто  визнається  листом  Анни  Болейн  з  Тауера  до  Генріха  VIII.  Російський  варіант  -  у  збірці  "[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964879"]Переводы[/url]".  Прозовий  оригінал  англійською  доступний,  наприклад,  на  сайті  [url="https://www.luminarium.org/encyclopedia/annehenry.htm"]Luminarium[/url]


Лист  Анни  Болейн

Мій  пане!  Ваш  раптовий  гнів  на  мене,
і  це  моє  ув'язнення  суворе,
де  я  пишу,  звертаючись  до  Вас,
мене  дивують.  Я  не  розумію,
що  написати,  каятись  в  чім  маю.
Від  Вас  сюди  з'явився  посланець  -
казав,  щоб  визнала  якусь  я  правду,
тоді  мені  повернете  Ви  ласку.
Проте,  відомо  Вам,  що  він  -  мій  ворог.
Коли  особа  ця  прийшла  від  Вас,
мені  збагнути  легко  сенс  послання.
Та  волю  Вашу  виконаю  точно,
якщо,  насправді,  Вам  сказати  правду,
це  значить  -  убезпечити  себе.
Ось  правда.  Відкриваючи  її,
зроблю  і  те,  що  маю,  й  те,  що  хочу.

Та  не  вважайте,  чоловіче  мій,
що  визнати  я  згоджусь  ту  провину,
вчинить  яку  і  гадки  я  не  мала.
Ніхто  б  не  зміг  назвати  Вам  монарха,
чия  дружина  шанувала  б  більше
обов'язок  свій  і  любов  подружні,
ніж  щодо  Вас  шанує,  знайте,  Анна
Болейн.  Їй  імені  цього  достатньо.
Не  прагнула  здійнятись  вище  Анна  -
Господь  і  Ви  її  змінили  жереб.
Не  засліпив  мене  блискучий  злет  мій,
не  звикла  я  до  сану  королеви,
але  чекала  на  нову  я  зміну.
Бо  добре  знала  я:  рушій  Ваш  -  примха,
те,  що  завжди  підвладно  переміні.
Ось  правда.  Ви  її  хотіли  знати.

Була  я  підданою.  Ви  зробили
мене  і  королевою,  і  другом.
Сама  я  не  вважала,  що  я  гідна  -
то  був  Ваш  присуд,  що  я  місця  гідна.
Як  це  було,  прошу  я  Вас  тепер  -
не  дозволяйте  примсі  чи  інтригам
мене  паплюжити  в  уяві  Вашій!
Була  мала,  та  меншою  не  стала.
Хай  наклеп  нас  не  здужає  чорнити  -
мене  та  нашу  донечку  кохану!

Мій  чоловіче  і  королю!  Суду
бажаєте  -  хай  буде  він  відкритим!
Хай  вороги  мої  мене  не  судять!
Про  суд  відкритий  Вас  прошу  -  бо  чесність
підстав  не  має  сорому  боятись.
Хай  доведуть  в  суді  мою  безвинність,
Вас  заспокоять,  змусять  світ  мовчати,
як  ні  -  то  визнають  вину  відкрито!
Хай  буде  воля  Божа,  як  і  Ваша,
проте  Ви  звільнитеся  від  докорів!
Хай  знатимуть,  що  це  Ваш  суд  довів
мою  вину,  і  вигадки  немає!
Тоді  спокійно  можете  карать
невірну  жінку,  в  спокої  любити
ту  іншу  ...  О,  її  ім'я  назвати
давно  я  можу:  здогад  Вам  відомий!

Якщо  вже  знаєте  Ви,  як  чинити,
якщо  потрібне  Вам  моє  нечестя
від  наклепу,  і  смерті  Вам  не  досить
моєї,  щоб  насолодитись  щастям  ...
Тоді  прошу:  хай  Вас  Господь  простить
і  ворогів  моїх,  знаряддя  лиха!
Коли  ми  прийдемо  на  Суд  Його,
молю,  щоб  він  простив  жорстокість  Вашу,
монарха  -  слід  це  визнати  -  негідну.
Мене,  я  в  тому  певна,  Він  обілить,
я  вірую  -  хай  твердить  світ  інакше  -
що  Божий  Суд  ім'я  моє  очистить.
Так  проголосить  -  всі  Його  почують!

Останнє  маю  я  до  Вас  прохання:
коли  Ваш  гнів  мене  спостиг,  хай  тільки
мене  він  вразить,  та  не  тих  нещасних,
хто,  як  я  знаю,  у  в'язниці  тут,
хто,  як  і  я,  страждає  безневинно!
Якщо  колись  потішила  я  зір  Ваш,
якщо  колись  ім'я  моє  вважали
приємним  Ви  для  слуху  -  їх  врятуйте!
Не  буду  іншим  я  тривожить  Вас.
Проситиму  лише  Святу  я  Трійцю,
хай  Вас  веде  в  усьому  -  й  не  залишить.

З  моєї  гіркої  в'язниці  в  Тауері,  цього  травня  шостого  дня,
Ваша  найвідданіша  дружина

Анна  Болейн

Перекладення  24.05.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2022


Письмо Анны Болейн. Стихотворное переложение

То,  что  следует  дальше,  -  можно  сказать,  двойной  перевод.  Английский  прозаический  текст  я  попробовала  не  только  перевести,  но  и  переложить  стихами.  :-)

Известен  текст,  который  называют  письмом  Анны  Болейн  из  Тауэра  Генриху  VIII.  Его  копия  другим  почерком  (либо  текст,  продиктованный  Анной)  сохранилась  среди  бумаг  Томаса  Кромвеля  с  заголовком,  вероятно,  им  добавленным:  "Королю  от  леди  в  Тауэре".  Подлинность  письма  -  предмет  споров,  однако  его  публикуют  в  связи  с  биографией  Анны.  На  него  я  решила  покуситься  и  переложить  его  стихами.  Письмо  вызывает  к  Анне  не  только  живое  сочувствие,  но  и  уважение.

Перевод  на  самом  деле  тройной:  я  попробовала  сделать  стихотворное  переложение  еще  и  по-украински.  Украинский  вариант  -  в  сборнике  "[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964880"]Переклади[/url]".

Оригинал  по-английски  и  в  прозе  доступен,  например,  [url="https://www.luminarium.org/encyclopedia/annehenry.htm"]на  сайте  Luminarium.[/url]

Мое  переложение:

Письмо  Анны  Болейн

Мой  господин!  И  на  меня  Ваш  гнев,
и  нынешнее  это  заключенье,
в  котором  я  пишу,  к  Вам  обращаясь,  -
все  странно  мне.  Представить  не  могу,
ни  что  писать,  ни  в  чем  просить  прощенья.
Ко  мне  от  Вас  был  послан  человек  -
чтоб  в  некой  правде  я  ему  созналась
и  этим  заслужила  Вашу  милость.
Но  он,  Вы  знаете,  -  давнишний  враг  мой.
Через  него  посланье  получив
от  Вас,  я  смысл  посланья  понимаю.
Однако  я  исполню  волю  Вашу,
когда,  действительно,  признанье  правды  -
условье  безопасности  моей.
Вот  правда.  Открывая  Вам  ее,
исполню  я  и  долг  свой,  и  желанье.

Супруг  мой,  не  подумайте,  прошу,
что  я  вину  признаю,  о  которой
и  мысли  не  имела  никогда.
Никто  не  сможет  вспомнить  государя,
чья  более  верна  была  б  супруга
и  долгу,  и  любви  к  нему,  чем  Анна
Болейн  верна  им,  знайте,  перед  Вами.
И  Анне  имени  "Болейн"  довольно,
она  подняться  выше  не  хотела  -
Господь  и  Вы  решили  по-другому.
Не  ослепило  Анну  возвышенье,
сан  королевы  ей  не  стал  привычен,
но  ожидала  новой  перемены.
Ведь  знала  я,  что  Вами  движет  прихоть,
а  прихоти  нетрудно  измениться.
Вот  правда.  От  меня  ее  Вы  ждали.

Была  я  подданной.  Меня  избрали
Вы  королевой  и  подругой  Вашей.
Сама  себя  достойной  не  считала  -
но  Вы  меня  тогда  сочли  достойной.
Коль  было  так,  прошу  я  Вас  теперь  -
ни  прихоти,  ни  козням  не  позвольте,
представить  Вам  меня  не  тем,  что  есть  я!
Была  мала,  но  меньше  я  не  стала.
Пусть  клевета  нас  очернить  не  сможет  -
ни  вашу  верную  жену,  ни  дочку!

Супруг  и  государь!  Меня  судите,
коль  Вы  суда  желаете,  но  честно.
Враги  мои  пусть  судьями  не  станут!
Открытого  суда  у  Вас  прошу  я  -
ведь  честности  не  страшно  посрамленье.
Пусть  суд  мою  докажет  невиновность,
Вас  успокоит,  мир  молчать  заставит,
а  нет  -  объявит  о  вине  открыто!
Пускай  по  воле  Божьей,  как  и  Вашей
мне  будет,  но  спасетесь  от  упреков!
Пусть  знают  все,  что  суд  Ваш  доказал
мою  вину,  она  -  не  измышленье!
Тогда  спокойно  можете  карать
жену  неверную,  любить  спокойно
другую  ту...  О,  я  назвать  могла  бы
ее  давно:  Вы  знали  о  догадке!

Но  если  Вы  как  быть,  уже  решили
и  если  Вам  мое  бесчестье  нужно
от  клеветы,  не  только  смерть  моя,
чтоб  до  конца  Вам  наслаждаться  счастьем...
Тогда  я  Господа  прошу  простить  Вас.
Простить  моих  врагов  -  орудья  злого.
Когда  придем  мы  к  Господу  на  Суд,
молю,  чтоб  Вашу  Он  простил  жестокость,
что  недостойна,  право,  государя.
Меня,  не  сомневаюсь,  обелит  Он,
я  верую  -  пусть  мир  твердит  иначе  -
что  Божий  Суд  мое  очистит  имя.
Так  возгласит-  не  будет  не  слыхавших!

Последнюю  мою  услышьте  просьбу:
когда  Ваш  гнев  настиг  меня,  пусть  только
меня  сразит  он,  но  не  тех  несчастных,
кто,  как  я  знаю,  также  заключен,
кто,  как  и  я,  страдает,  невиновный!
Когда  мне  удавалось  взор  Ваш  тешить,
когда  мое  Вы  находили  имя
приятным  слуху  -  их  Вы  пощадите!
Вот  просьба  -  не  встревожу  больше  Вас.
Молить  лишь  буду  Троицу  хранить  Вас,
в  деяньях  Вас  вести  -  и  не  оставить.

Из  горестной  моей  тюрьмы  в  Тауэре,  сего  мая  шестого  дня,
Ваша  преданнейшая  жена
Анна  Болейн

Переложение  24.05.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964879
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.11.2022


Сэр Томас Уайетт/Уайет Старший. They flee from me, that sometime did me seek. Перевод

Sir  Thomas  Wyatt  They  flee  from  me,  that  sometime  did  me  seek  Перевод

Источник  оригинала:  Luminarium:  Anthology  of  English  Literature.
Существуют  разные  варианты  последней  строки  в  разных  изданиях.

Оригинал:

Sir  Thomas  Wyatt

THE

LOVER  SHOWETH  HOW  HE  IS  FORSAKEN  OF  SUCH  AS  HE  SOMETIME
ENJOYED

THEY  flee  from  me,  that  sometime  did  me  seek,
   With  naked  foot  stalking  within  my  chamber  :
Once  have  I  seen  them  gentle,  tame,  and  meek,
       That  now  are  wild,  and  do  not  once  remember,
       That  sometime  they  have  put  themselves  in  danger
To  take  bread  at  my  hand  ;  and  now  they  range
Busily  seeking  in  continual  change.
       Thanked  be  Fortune,  it  hath  been  otherwise
Twenty  times  better  ;  but  once  especial,
In  thin  array,  after  a  pleasant  guise,
       When  her  loose  gown  did  from  her  shoulders  fall,
       And  she  me  caught  in  her  arms  long  and  small,
And  therewithal  sweetly  did  me  kiss,
And  softly  said,  '  Dear  heart,  how  like  you  this  ?'
       It  was  no  dream  ;  for  I  lay  broad  awaking  :
But  all  is  turn'd  now  through  my  gentleness,
Into  a  bitter  fashion  of  forsaking  ;
       And  I  have  leave  to  go  of  her  goodness  ;
       And  she  also  to  use  new  fangleness.
But  since  that  I  unkindly  so  am  served  :
How  like  you  this,  what  hath  she  now  deserved  ?

Мой  перевод:

Cэр  Томас  Уайетт  (1503-1542)

Влюбленный  -  об  измене  той,  с  кем  он  некогда  наслаждался

Теперь-то    -  от  меня  бегом,  а  прежде  -
Тихонько  крались  босиком  ко  мне.
Теперь-то  -  в  гневе,  но  в  смиренье  тех  же
Я  помню.  Им  же  -  позабыть  милей,
Что  насыщались  из  руки  моей.
Тянулись  прежде,  избегают  -  нынче;
Меняться  любят,  перемены  ищут.

Но  помню  я  и  кое-что  другое,
В  тот  раз...  Судьба,  ты  радовать  могла!
Она,  дав  платью  пасть  передо  мною,
Одета  тканью  тонкой,  -  подошла
И  ручки  протянула,  обняла  ...
И  поцелуем  с  нежностью  дарила,
И  спрашивала:  что  ж,  я  угодила?

Не  спал  я.  Это  не  было  виденьем,
Но  за  добро  порой  и  оттолкнут:
Так  странно  -  награжден  я  отчужденьем...
Свободен  я,  коль  больше  не  зовут,
Она  свободна  -  для  других  причуд.
Но,  коль  меня  за  преданность  так  мучит,
Угодно  знать  мне:  что  она  получит?

Перевод  18.03.  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964773
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.11.2022


Эмилия Бассано Ланье. Описание Кукема. Перевод

Aemilia  Lanyer.  The  Description  Of  Cookham  (Cook-ham).  Перевод

Ниже  следует  перевод  довольно  длинного  стихотворения,  оригинал  которого  считается  первым  в  английской  литературе  стихотворением  об  усадьбе  (a  country  house  poem).  Опубликован  он  в  1611  г.,  автор  -  госпожа  Эмилия  Бассано,  в  замужестве  Ланье,  уже  упоминавшаяся  выше  ([url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938382"]здесь[/url]  и  [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944293"]здесь[/url]).
Сюжет:  Эмилия  обращается  к  аристократической  даме,  Маргарет  Расселл,  в  замужестве  Клиффорд,  графине  Камберленд,  вспоминая,  как  составляла  ей  и  ее  дочери  Анне  (впоследствии  -  автору  известных  дневников  и  графине  Дорсет  по  мужу)  компанию  во  время  их  пребывания  в  поместье  Кукем.  Леди  Маргарет  жила  там  в  течение  какого-то  времени  в  первое  десятилетие  XVII  века,  расставшись  с  мужем.  Эмилия  находилась  при  ней,  по-видимому,  в  качестве  учительницы  ее  дочери  Анны.  В  Кукеме  Эмилия  получила  вдохновение  на  создание  своей  книги  стихов  "Привет  Тебе,  Господи,  Царь  Иудейский",  включающей,  помимо  основного  одноименного  произведения,  также  прозаические  тексты,  обращенные  к  читателям,  и  несколько  стихотворений,  обращенных  к  потенциальным  покровительницам,  в  том  числе  и  это.
Чем  интересно  это  стихотворение:  прежде  всего,  оно  о  том,  как  природа  выражает  определенное  настроение.  Леди  Маргарет  приехала  -  все  в  Кукеме  счастливо  принимать  их  с  дочерью;  леди  Маргарет  уезжает  -  вся  усадьба  грустит  (а  не  только  наступает  осень).
Затем,  здесь  содержится  некий  упрек  общественному  неравенству,  которое  способствует  отдалению  людей  друг  от  друга.  Поэт-женщина,  не  принадлежащая  к  аристократии  (дочь  и  жена  придворных  музыкантов,  наполовину  еврейка),  обращается  к  покровительнице-аристократке,  желая  напомнить  о  своем  к  ней  почтении  и  своей  благодарности.  Эмилия,  говоря  о  Кукеме,  часто  употребляет  слова  grace  (то  есть  "милость",  "благодать")  и  delight  ("удовольствие",  "наслаждение").  Удовольствия  имеются  в  виду  духовного  характера:  их  доставляют  красота  места,  гармоничная  спокойная  жизнь,  интеллектуальные  занятия  и  душеспасительные  размышления.
Длинный  "Кукем",  длинный.  Но  зато  и  подробный.  Памятник  в  стихах  месту  и  проведенному  в  нем  времени.

Источник  текста  оригинала:  Women  Writers  in  Renaissance  England.  An  Annotated  Anthology  edited  by  Randall  Martin.  Pearson  Education  Limited,  2010

Комментарий  к  оригиналу  содержит,  например,  книга  Woods  S.  Lanyer.  A  Renaissance  Woman  Poet.  New  York,  Oxford:  Oxford  University  Press,  1999.  (Автор  которой  совершенно  не  согласна,  что  это  Эмилия  -  прототип  "смуглой  леди".  :-(  )

Оригинал:

Aemilia  Lanyer  (1569–1645)

THE  DESCRIPTION  OF  COOKHAM  (COOK-HAM)


Farewell,  sweet  Cookham,  where  I  first  obtained
Grace  from  that  grace  where  perfect  grace  remained,

And  where  the  muses  gave  their  full  consent,
I  should  have  power  the  virtuous  to  content;

Where  princely  palace  willed  me  to  indite
The  sacred  story  of  the  soul’s  delight.

Farewell,  sweet  place,  where  virtue  then  did  rest,
And  all  delights  did  harbour  in  her  breast;

Never  shall  my  sad  eyes  again  behold
Those  pleasures  which  my  thoughts  did  then  unfold.

Yet  you,  great  lady,  mistress  of  that  place,
From  whose  desires  did  spring  this  work  of  grace,

Vouchsafe  to  think  upon  those  pleasures  past
As  fleeting  worldly  joys  that  could  not  last,

Or  as  dim  shadows  of  celestial  pleasures,
Which  are  desired  above  all  earthly  treasures.

Oh  how,  me  thought,  against  you  thither  came
Each  part  did  seem  some  new  delight  to  frame!

The  house  received  all  ornaments  to  grace  it,
And  would  endure  no  foulness  to  deface  it.

The  walks  put  on  their  summer  liveries,
And  all  things  else  did  hold  like  similes:

The  trees  with  leaves,  with  fruits,  with  flowers  clad,
Embraced  each  other,  seeming  to  be  glad,

Turning  themselves  to  beauteous  canopies
To  shade  the  bright  sun  from  your  brighter  eyes;

The  crystal  streams  with  silver  spangles  graced,
While  by  the  glorious  sun  they  were  embraced;

The  little  birds  in  chirping  notes  did  sing,
To  entertain  both  you  and  that  sweet  spring,

And  Philomela  with  her  sundry  lays,
Both  you  and  that  delightful  place  did  praise.

Oh  how,  me  thought,  each  plant,  each  flower,  each  tree
Set  forth  their  beauties  then  to  welcome  thee:

The  very  hills  right  humbly  did  descend,
When  you  to  tread  upon  them  did  intend,

And  as  you  set  your  feet,  they  still  did  rise,
Glad  that  they  could  receive  so  rich  a  prize.

The  gentle  winds  did  take  delight  to  be
Among  those  woods  that  were  so  graced  by  thee,

And  in  sad  murmur  uttered  pleasing  sound,
That  pleasure  in  that  place  might  more  abound.

The  swelling  banks  delivered  all  their  pride,
When  such  a  phoenix  once  they  had  espied.

Each  arbour,  bank,  each  seat,  each  stately  tree,
Thought  themselves  honoured  in  supporting  thee.

The  pretty  birds  would  oft  come  to  attend  thee,
Yet  fly  away  for  fear  they  should  offend  thee;

The  little  creatures  in  the  burrow  by
Would  come  abroad  to  sport  them  in  your  eye,

Yet  fearful  of  the  bow  in  your  fair  hand,
Would  run  away  when  you  did  make  a  stand.

Now  let  me  come  unto  that  stately  tree,
Wherein  such  goodly  prospects  you  did  see:

That  oak  that  did  in  height  his  fellows  pass
As  much  as  lofty  trees,  low  growing  grass;

Much  like  a  comely  cedar  straight  and  tall,
Whose  beauteous  stature  far  exceeded  all.

How  often  did  you  visit  this  fair  tree,
Which,  seeming  joyful  in  receiving  thee,

Would  like  a  palm  tree  spread  his  arms  abroad,
Desirous  that  you  there  should  make  abode;

Whose  fair  green  leaves,  much  like  a  comely  veil,
Defended  Phoebus  when  he  would  assail;

Whose  pleasing  boughs  did  yield  a  cool  fresh  air,
Joying  his  happiness  when  you  were  there;

Where,  being  seated,  you  might  plainly  see
Hills,  vales,  and  woods,  as  if  on  bended  knee

They  had  appeared,  your  honour  to  salute,
Or  to  prefer  some  strange  unlooked-for  suit;

All  interlaced  with  brooks  and  crystal  springs:
A  prospect  fit  to  please  the  eyes  of  kings;

And  thirteen  shires  appeared  all  in  your  sight:
Europe  could  not  afford  much  more  delight.

What  was  there  then  but  gave  you  all  content,
While  you  the  time  in  meditation  spent

Of  their  creator’s  power,  which  there  you  saw,
In  all  his  creatures  held  a  perfect  law;

And  in  their  beauties  did  you  plain  descry,
His  beauty,  wisdom,  grace,  love,  majesty.

In  these  sweet  woods  how  often  did  you  walk,
With  Christ  and  his  apostles  there  to  talk,

Placing  his  holy  writ  in  some  fair  tree,
To  meditate  what  you  therein  did  see:

With  Moses  you  did  mount  his  holy  hill,
To  know  his  pleasure,  and  perform  his  will;

With  lovely  David  you  did  often  sing,
His  holy  hymns  to  heaven’s  eternal  king,

And  in  sweet  music  did  your  soul  delight,
To  sound  his  praises,  morning,  noon,  and  night;

With  blessed  Joseph  you  did  often  feed
Your  pined  brethren,  when  they  stood  in  need.

And  that  sweet  lady  sprung  from  Clifford’s  race,
Of  noble  Bedford’s  blood,  fair  stem  of  Grace,

To  honourable  Dorset  now  espoused,
In  whose  fair  breast  true  virtue  then  was  housed,

O  what  delight  did  my  weak  spirits  find
In  those  pure  parts  of  her  well-framed  mind;

And  yet  it  grieves  me  that  I  cannot  be
Near  unto  her,  whose  virtues  did  agree

With  those  fair  ornaments  of  outward  beauty,
Which  did  enforce  from  all  both  love  and  duty.

Unconstant  fortune,  thou  art  most  to  blame,
Who  casts  us  down  into  so  low  a  frame

Where  our  great  friends  we  cannot  daily  see,
So  great  a  difference  is  there  in  degree.

Many  are  placed  in  those  orbs  of  state,
Parters  in  honour,  so  ordained  by  fate,

Nearer  in  show,  yet  farther  off  in  love,
In  which  the  lowest  always  are  above.

But  whither  am  I  carried  in  conceit?
My  wit  too  weak  to  conster  of  the  great.

Why  not?  although  we  are  but  born  of  earth,
We  may  behold  the  heavens,  despising  death;

And  loving  heaven  that  is  so  far  above,
May  in  the  end  vouchsafe  us  entire  love.

Therefore,  sweet  memory,  do  thou  retain
Those  pleasures  past,  which  will  not  turn  again;

Remember  beauteous  Dorset’s  former  sports,
So  far  from  being  touched  by  ill  reports,

Wherein  myself  did  always  bear  a  part,
While  reverend  love  presented  my  true  heart;

Those  recreations  let  me  bear  in  mind,
Which  her  sweet  youth  and  noble  thoughts  did  find;

Whereof  deprived,  I  evermore  must  grieve,
Hating  blind  fortune,  careless  to  relieve.

And  you,  sweet  Cookham,  whom  these  ladies  leave,
I  now  must  tell  the  grief  you  did  conceive

At  their  departure,  when  they  went  away
How  every  thing  retained  a  sad  dismay;

Nay,  long  before,  when  once  an  inkling  came,
Me  thought  each  thing  did  unto  sorrow  frame:

The  trees  that  were  so  glorious  in  our  view,
Forsook  both  flowers  and  fruit,  when  once  they  knew

Of  your  depart;  their  very  leaves  did  wither,
Changing  their  colours  as  they  grew  together.

But  when  they  saw  this  had  no  power  to  stay  you,
They  often  wept,  though  speechless  could  not  pray  you,

Letting  their  tears  in  your  fair  bosoms  fall,
As  if  they  said,  why  will  ye  leave  us  all?

This  being  vain,  they  cast  their  leaves  away,
Hoping  that  pity  would  have  made  you  stay;

Their  frozen  tops,  like  age’s  hoary  hairs,
Shows  their  disasters,  languishing  in  fears;

A  swarthy  rivelled  rind  all  over  spread,
Their  dying  bodies  half  alive,  half  dead.

But  your  occasions  called  you  so  away,
That  nothing  there  had  power  to  make  you  stay;

Yet  did  I  see  a  noble  grateful  mind,
Requiting  each  according  to  their  kind,

Forgetting  not  to  turn  and  take  your  leave
Of  these  sad  creatures,  powerless  to  receive

Your  favour,  when  with  grief  you  did  depart,
Placing  their  former  pleasures  in  your  heart,

Giving  great  charge  to  noble  memory,
There  to  preserve  their  love  continually;

But  specially  the  love  of  that  fair  tree,
That  first  and  last  you  did  vouchsafe  to  see,

In  which  it  pleased  you  oft  to  take  the  air
With  noble  Dorset,  then  a  virgin  fair,

Where  many  a  learned  book  was  read  and  scanned
To  this  fair  tree;  taking  me  by  the  hand,

You  did  repeat  the  pleasures  which  had  passed
Seeming  to  grieve  they  could  no  longer  last;

And  with  a  chaste  yet  loving  kiss  took  leave,
Of  which  sweet  kiss  I  did  it  soon  bereave,

Scorning  a  senseless  creature  should  possess
So  rare  a  favour,  so  great  happiness.

No  other  kiss  it  could  receive  from  me,
For  fear  to  give  back  what  it  took  of  thee;

So  I,  ingrateful  creature,  did  deceive  it
Of  that  which  you  vouchsafed  in  love  to  leave  it;

And  though  it  oft  had  given  me  much  content,
Yet  this  great  wrong  I  never  could  repent,

But  of  the  happiest  made  it  most  forlorn,
To  show  that  nothing’s  free  from  fortune’s  scorn,

While  all  the  rest,  with  this  most  beauteous  tree,
Made  their  sad  consort,  sorrow’s  harmony.

The  flowers  that  on  the  banks  and  walks  did  grow,
Crept  in  the  ground,  the  grass  did  weep  for  woe.

The  winds  and  waters  seemed  to  chide  together,
Because  you  went  away  they  knew  not  whither;

And  those  sweet  brooks  that  ran  so  fair  and  clear,
With  grief  and  trouble  wrinkled  did  appear.

Those  pretty  birds  that  wonted  were  to  sing,
Now  neither  sing  nor  chirp  nor  use  their  wing,

But  with  their  tender  feet  on  some  bare  spray,
Warble  forth  sorrow,  and  their  own  dismay.

Fair  Philomela  leaves  her  mournful  ditty,
Drowned  in  dead  sleep,  yet  can  procure  no  pity.

Each  arbour,  bank,  each  seat,  each  stately  tree,
Looks  bare  and  desolate  now  for  want  of  thee,

Turning  green  tresses  into  frosty  grey,
While  in  cold  grief  they  wither  all  away.

The  sun  grew  weak,  his  beams  no  comfort  gave,
While  all  green  things  did  make  the  earth  their  grave;

Each  briar,  each  bramble,  when  you  went  away,
Caught  fast  your  clothes,  thinking  to  make  you  stay.

Delightful  Echo,  wonted  to  reply
To  our  last  words,  did  now  for  sorrow  die.

The  house  cast  off  each  garment  that  might  grace  it,
Putting  on  dust  and  cobwebs  to  deface  it.

All  desolation  then  there  did  appear,
When  you  were  going  whom  they  held  so  dear.

This  last  farewell  to  Cookham  here  I  give;
When  I  am  dead  thy  name  in  this  may  live,

Wherein  I  have  performed  her  noble  hest,
Whose  virtues  lodge  in  my  unworthy  breast

And  ever  shall,  so  long  as  life  remains,
Tying  my  heart  to  her  by  those  rich  chains.


Мой  перевод:

Эмилия  Бассано  Ланье

Описание  Кукема

Прощай,  прекрасный  Кукем!  Благ  немало
Ты  дал  мне:  здесь  я  благодать  узнала.

Здесь  высказали  музы  одобренье,
Чтоб  душам  добрым  мне  начать  служенье.

Велел  чертог  историю  святую
Пересказать  мне,  где  душа  ликует.

Прощай,  любезный  край!  Здесь  добродетель
Жила  тогда,  все  радости  приветив.

Печально  мне,  что  больше  не  увидеть
Глазам  красот,  что  мысль  смогли  насытить.

Но  вам,  хозяйке,  даме  благородной,
Вам,  вдохновившей  труд  богоугодный,

Скажу:  позвольте  вам  напомнить  радость,
Что,  будучи  земной,  уж  миновалась.

Ее  представьте  благ  небесных  тенью:
Что  в  небе  -  то  услад  земных  милее.

Казалось  мне:  лишь  вы  сюда  явились,
Как  все  здесь,  вас  встречая,  обновилось.

Дом  убран  был  и  украшенья  принял,
Все,  что  могло  уродовать,  -  отринул.

В  нарядах  лучших  были  все  дорожки,
Во  всем  заметить  радость  было  можно.

Деревья  хороши,  пышны  стояли,
В  объятия  друг  друга  заключали,

Для  вас  так  создавая  балдахины,
Чтоб  защитить  от  солнца  взор  ваш  дивный.

А  солнце,  прикасаясь  к  водам  чистым,
Дарило  им  серебряные  искры.

Малышки-птички  песни  щебетали,
Вас  и  Весну  обеих  развлекали.

Все  новые  напевы  Филомелы
Хвалили  вас  и  край  благословенный.

Казалось  мне:  здесь  каждое  растенье
Стремится  хорошеть  -  вам  в  угожденье.

Когда  на  холм  подняться  вы  желали,
Холмы,  склоняясь  ниже,  вас  встречали.

Но,  вас  приняв,  вновь  поднимались  все  же
И  счастливы  прекрасной  были  ношей.

И  ветры  нежные  гостями  были
В  лесах,  что  вы  присутствием  почтили.

Для  нас  их  пенье  грустное  звучало  -
Нам  больше  удовольствий  обещало.

Высокий  берег  явственно  гордился,
Узнав,  какой  здесь  феникс  появился.

Любой  беседке,  тропке  и  скамейке
Вас  принимать  -  казалось  честью  редкой.

Пичужки,  чтоб  служить  вам,  появлялись,
Но,  из  боязни  оскорбить,  скрывались.

Зверьки  нору,  где  жили,  оставляли;
Играя,  перед  вами  представали.


Но,  перепуганы,  спасались  юрко,
Заметив,  что  вы  появились  с  луком.

Теперь  скажу  о  дереве  любимом:
Вид  от  него  -  каким  был  чудным  видом!..

То  дуб.  Дубам  с  ним  прочим  не  равняться  -
Так  стали  б  травы  с  деревом  тягаться.

Как  стройный  кедр,  он  был  красив,  заметен,
Намного  выше  всех  своих  соседей.

Вы  часто  к  этому  являлись  дубу,
Которому  принять  вас  было  любо.

И,  будто  пальма,  ветви  простирая,
Вас  звал  он  в  тень:  присядьте,  отдыхая!

Зеленая  листва,  что  покрывало,
От  нападений  Феба  защищала.

И  ветви  вам  прохладу  навевали  -
Так  радость  принимать  вас  выражали.

Вы,  сидя  здесь,  пейзажем  любовались.
Леса,  холмы  и  долы  к  вам  являлись,

Вам  кланяясь,  -  чтоб  изъявить  почтенье
Иль  даже  обратиться  к  вам  с  прошеньем.

Речушки  создали  узор  изящный...
Порадовал  бы  он  и  взор  монарший.

Вы  графства  видели,  числом  -  тринадцать.
Европой  всей  не  дольше  восхищаться.

Все  в  тех  местах  вас  радовать  желало,
Пока  вас  рассужденье  занимало

О  силе  их  Творца.  Из  наблюдений
Узнали  совершенство  вы  творений.

В  их  красоте  Господни  вам  явились
Величье,  мудрость,  красота  и  милость.

Так  часто  вы,  когда  в  лесу  гуляли,
С  Христом,  с  апостолами  толковали.

Писали  на  деревьях  изреченья
Библейские  -  основу  размышленья.

Всходили  с  Моисеем  вы  на  гору  -
Узнать  и  исполнять  Господне  слово.

Певали  вы  в  содружестве  с  Давидом
Царю  небесному  святые  гимны.

Вам  музыка  давала  мир  душевный,
И  Господа  вы  славили  вседневно.

С  Иосифом  вы  братьев  насыщали,
Нуждавшихся  от  голода  спасали.

Дочь  Клиффорда  там  с  вами  пребывала,
Кровь  Бедфорда  в  ней  знатность  умножала.

Супруг  ей  благородный  Дорсет  ныне.
В  красавице  и  дух  высокий  чтили.

Мой  слабый  дух  был  счастлив,  открывая,
Что  целомудрен  острый  ум  бывает.

Мне  жаль,  что  общества  ее  лишилась.
Так  добродетель  в  ней  соединилась

С  достоинствами  внешности  прекрасной,
Что  все  тянулись  к  ней,  служить  согласны.

Но  то  -  судьбы  изменчивой  провинность,
Что  быть  нам  в  низком  звании  случилось,

Со  знатными  друзьями  разлучаться,
Чтоб  в  званиях  различью  -  соблюдаться.

Столь  многих  положенье  разделяет,
Где  будет  место  чье  -  судьба  решает.

Бывает  чужд  нам,  кто  по  рангу  -  ближе.
Чей  жребий  скромен  -  те  в  любви  всех  выше.

Но  что  же  рассуждаю  столь  свободно?
Не  мне  дано  постигнуть  благородных.

Но  нужно  ли  чуждаться?  На  земле  мы,
А  презираем  смерть  и  смотрим  в  небо.

Хоть  небо  высоко,  оно  нас  любит
И  совершенную  любовь  дарует.

Затем,  прошу  тебя,  будь  долгой,  память,
Храни  ту  радость,  что  пришлось  оставить.

Прекрасной  Дорсет  береги  забавы  -
Найти  в  них  пищу  сплетня  не  могла  бы.

Была  я  их  участницей  всегдашней,
Любя  и  чтя,  была  я  настоящей.

Пусть  не  забуду  я  ее  занятий  -
Дел  юных  лет  и  лучших  из  понятий.

Всегда  грущу,  что  больше  я  не  с  нею...
Судьба  слепа!  Терзает,  не  жалея.

Тебе,  прекрасный  Кукем,  я  напомню
О  том,  какому  ты  предался  горю

С  отъездом  дам.  Когда  их  здесь  не  стало,
Для  всех  смятенье  грустное  настало.

И  раньше  -  лишь  намеки  раздавались,
А  все  здесь  опечалилось,  прощаясь.

Деревья,  что  во  всей  красе  стояли,
Убранство  сбросили,  едва  узнали,

Что  едете  вы.  Листья  стали  сухи.
Деревьев  цвет  меняла  грусть  разлуки.

Поняв,  что  вас  удерживать  не  могут,
Немые,  слез  мольбы  роняли  много.

Вас  как  бы  вопрошали,  орошая:
"Что  вас  зовет,  нас  бросить  вынуждая?"

Ответа  нет  -  и  сбрасывали  листья.
Пытались  удержать  вас,  жалость  вызвав.

Ударило  морозом  их  вершины  -
Страдальцы  будто  обрели  седины.

И  темная  кора  их  осыпалась...
К  еще  живым  погибель  приближалась.

Но  слишком  был  призыв  забот  настойчив,
Что  б  ни  было  -  вы  б  не  остались  дольше.

Вы  все  же  благодарность  изъявили,
Всех  здешних  по  заслугам  наградили.

Вы  не  оставили,  не  попрощавшись,
Печальных  тех,  бессильных  так,  как  раньше,

Быть  вам  любезными  -  но  вы,  к  отъезду
Готовясь,  их  велели  помнить  сердцу.

Чтоб  их  любви  быть  с  вами  постоянно,
Вы  взяли  в  путь  с  собой  воспоминанья.

Особенно  -  о  дереве  любимом,
Чей  вид  стал  первым  и  последним  видом

Для  вас,  прощавшейся.  Под  ним  сидели
Вы  часто  с  Дорсет,  девою  в  то  время;

Под  ним  листали  книги,  вслух  читали  -
Оно  слыхало,  что  вы  изучали.

Взяв  за  руку  меня,  вы  говорили
О  радостях  былых,  о  них  грустили.

И  поцелуй  -  и  любящий,  и  чистый  -
Вы  дереву  оставили;  но  быстро

Я  отняла  его,  сердясь,  что  милость
Стволу  всего  лишь  получить  случилось.

Я  больше  дерева  не  целовала:
Ваш  дар  забрав,  уже  не  возвращала.

Так  признаюсь,  что  я  неблагодарна:
Взяла  чужое,  пала  до  обмана

И,  хоть  от  сердца  каяться  умею,
Об  этом  черном  деле  не  жалею.

Счастливому  доставив  огорченье,
Напомнила:  судьба  играет  всеми.

Как  этот  дуб  прекрасный,  все  грустило.
Как  в  музыке,  согласно  в  скорби  было.

Цветы  дорожек  уж  не  украшали  -
Средь  плачущей  травы  к  земле  припали.

Вода  и  ветры  хором  вас  бранили
За  то,  что  вы  оставить  их  решили.

Ручьи  мутнели  в  горести  великой,
Уж  не  блистали  -  приняли  морщинки.

Уж  не  чирикали  малышки-птички
И  даже  не  летали,  как  обычно.

Cидели,  бедные,  на  ветках  голых
И  трели  их  звучали  песней  горя.

В  сон  крепкий  погрузилась  Филомела,
Напевом  жалость  вызвать  не  умела.

Любой  беседке,  тропке  и  скамейке
Лишиться  вас  -  бедой  казалось  редкой.

Что  было  зелено,  то  поседело,
В  холодном  горе  пал  лист  одряхлелый.

Уж  не  было  у  солнца  прежней  силы,
Готовились  растения  в  могилу.

Когда  вы  миновали  куст  колючий,
Цепляясь,  он  просил:  останьтесь  лучше!

Нам  нимфа  Эхо  прежде  отвечала  -
Теперь  от  горя  и  ее  не  стало.

И  дом  все  украшения  отринул,
А  вместо  них  -  грязь,  паутину  принял.

Места  отрады  в  запустенье  были,
Когда  ушли  вы  -  так  здесь  вас  любили.

В  последний  раз  я  с  Кукемом  прощаюсь.
Ты  будешь  жив  в  стихах,  когда  скончаюсь.

Здесь  той  я  исполняла  повеленья,
К  чьим  добродетелям  храню  почтенье.

И  буду  к  ней  прикована  навеки:
Воспоминаний  этих  цепи  крепки.

Перевод  7.-  11.12.2020

Примечания:

-  чертог  -  Кукем  был  королевской  собственностью,  сданной  в  аренду.

 -  даме  благородной  -  леди  Маргарет  Расселл,  в  замужестве  Клиффорд.

-  Филомела  -  поэтическое  название  соловья  по  имени  персонажа  греческой  мифологии,  превращенной  в  него  (по  одной  из  версий  мифа)  женщины.

-  от  нападений  Феба  -то  есть  от  солнца.

-  всходили  с  Моисеем  вы  на  гору  -  далее  упоминаются  персонажи  Ветхого  Завета:  пророк  Моисей,  царь  Давид  и  Иосиф,  едва  не  погубленный  братьями,  но  впоследствии  спасший  их  от  голода.

-  Дочь  Клиффорда,  Дорсет  -  дочь  леди  Маргарет,  леди  Анна  Клиффорд,  впоследствии  жена  Ричарда  Сэквилла,  третьего  графа  Дорсета.

-  Любя  и  чтя,  была  я  настоящей  -  буквально  "в  почтительной  любви  проявлялось  мое  верное  сердце".

Перевод  опубликован  на  бумаге  в  сборнике:  И  музы,  и  творцы.  Несколько  поэтесс  эпохи  европейского  Возрождения  /  сост.  и  пер.  Валентины  Ржевской.  2-е  изд.,  доп.  –  Одесса  :  «Фенікс»,  2021.  –  С.100-108.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964442
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.11.2022


Мэри Сидни Герберт, графиня Пембрук. Ангельскому духу превосходнейшего сэра Филипа Сидни. Перевод

Mary  Sidney  Herbert,  Countess  of  Pembroke.  To  the  Angel  Spirit  of  the  Most  Excellent  Sir  Philip  Sidney.  Перевод

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704922"]Знаменитый  английский  ренессансный  поэт  сэр  Филип  Сидни[/url]  (1554  —  1586)  начал  перекладывать  английскими  стихами  псалмы  Давида.  Его  сестра,  Мэри  Сидни  Герберт,  графиня  Пембрук  (1561–1621)  продолжила  и  окончила  этот  труд,  составивший  в  значительной  мере  ее  литературную  славу.
Далее  следуют  сопровождавшие  публикацию  этого  перевода  псалмов  стихи  сестры,  Мэри  Сидни  Герберт,  графини  Пембрук  в  память  брата,  сэра  Филипа  Сидни,  и  мой  их  перевод.  Сестра  братом  очень  восхищается,  потому  тон  стихов  возвышенный.
Источник  текста  оригинала:  Women  Writers  in  Renaissance  England.  An  Annotated  Anthology  edited  by  Randall  Martin.  Pearson  Education  Limited,  2010

Оригинал:

Mary  Herbert,  Countess  of  Pembroke  (1561–1621)

To  the  Angel  Spirit  of  the  Most  Excellent  Sir  Philip  Sidney

To  thee,  pure  sprite,  to  thee  alone’s  addressed
This  coupled  work,  by  double  interest  thine:
First  raised  by  thy  blest  hand,  and  what  is  mine
Inspired  by  thee,  thy  secret  power  impressed.
So  dared  my  Muse  with  thine  itself  combine,
As  mortal  stuff  with  that  which  is  divine.
Thy  lightning  beams  give  luster  to  the  rest,

That  heaven’s  King  may  deign  his  own  transformed,
In  substance  no,  but  superficial  tire
By  thee  put  on;  to  praise,  not  to  aspire
To  those  high  tones,  so  in  themselves  adorned,
Which  angels  sing  in  their  celestial  choir  –
And  all  of  tongues  with  soul  and  voice  admire
These  sacred  hymns  thy  kingly  prophet  formed.

O,  had  that  soul  which  honor  brought  to  rest
Too  soon  not  left  and  reft  the  world  of  all
What  man  could  show  which  we  perfection  call,
This  half-maimed  piece  had  sorted  with  the  best.
Deep  wounds  enlarged,  long  festered  in  their  gall,
Fresh  bleeding  smart;  not  eye-  but  heart-tears  fall.
Ah,  memory,  what  needs  this  new  arrest?

Yet  here  behold  (O,  wert  thou  to  behold!)
This  finished  now,  thy  matchless  Muse  begun,
The  rest  but  pieced,  as  left  by  thee  undone.
Pardon  (O  blest  soul)  presumption  too,  too  bold;
If  love  and  zeal  such  error  ill  become,
Tis  zealous  love,  love  which  hath  never  done
Nor  can  enough  in  world  of  words  unfold.

And  sith  it  hath  no  further  scope  to  go,
Nor  other  purpose  but  to  honor  thee,
Thee  in  thy  works  where  all  the  graces  be,
As  little  streams  with  all  their  all  do  flow
To  their  great  sea,  due  tribute’s  grateful  fee,
So  press  my  thoughts,  my  burdened  thoughts,  in  me
To  pay  the  debt  of  infinites  I  owe

To  thy  great  worth,  exceeding  nature’s  store,
Wonder  of  men,  sole  born  perfection’s  kind.
Phoenix  thou  wert,  so  rare  thy  fairest  mind,
Heavenly  adorned,  earth  justly  might  adore,
Where  truthful  praise  in  highest  glory  shined;
For  there  alone  was  praise  to  truth  confined,
And  where  but  there,  to  live  for  evermore?

O,  when  to  this  account,  this  cast-up  sum,
This  reckoning  made,  this  audit  of  my  woe,
I  call  my  thoughts,  whence  so  strange  passions  flow,
How  works  my  heart,  my  senses  stricken  dumb,
That  would  thee  more  than  ever  heart  could  show?
And  all  too  short  who  knew  thee  best  doth  know
There  lives  no  wit  that  may  thy  praise  become.

Truth  I  invoke  (who  scorn  elsewhere  to  move,
Or  here  in  ought  my  blood  should  partialize),
Truth,  sacred  Truth,  thee  sole  to  solemnize.
Those  precious  rites  well  known  best  minds  approve;
And  who  but  doth,  hath  wisdom’s  open  eyes,
Not,  owly  blind,  the  fairest  light  still  flies,
Confirm  no  less?  At  least  tis  sealed  above,

Where  thou  art  fixed  among  thy  fellow  lights:
My  day  put  out,  my  life  in  darkness  cast,
Thy  angel’s  soul,  with  highest  angels  placed,
There  bless;d  sings,  enjoying  heaven  delights,
Thy  Maker’s  praise,  as  far  from  earthly  taste
As  here  thy  works,  so  worthily  embraced
By  all  of  worth,  where  never  envy  bites.

As  goodly  buildings  to  some  glorious  end
Cut  off  by  fate  before  the  Graces  had
Each  wondrous  part  in  all  their  beauties  clad,
Yet  so  much  done  as  art  could  not  amend,
So  thy  rare  works,  to  which  no  wit  can  add,
In  all  men’s  eyes  which  are  not  blindly  mad
Beyond  compare  above  all  praise  extend.

Immortal  monuments  of  thy  fair  fame,
Though  not  complete,  nor  in  the  reach  of  thought  –
How  on  that  passing  piece  time  would  have  wrought
Had  heaven  so  spared  the  life  of  life  to  frame
The  rest?  But  ah,  such  loss,  hath  this  world  ought
Can  equal  it,  or  which  like  grievance  brought?
Yet  there  will  live  thy  ever-prais;d  name.

To  which  these  dearest  offerings  of  my  heart,
Dissolved  to  ink,  while  pen’s  impressions  move
The  bleeding  veins  of  never-dying  love,
I  render  here:  these  wounding  lines  of  smart,
Sad  characters  indeed  of  simple  love,
Not  art  nor  skill  which  abler  wits  do  prove,
Of  my  full  soul  receive  the  meanest  part.

Receive  these  hymns,  these  obsequies  receive;
If  any  mark  of  thy  sweet  sprite  appear,
Well  are  they  born,  no  title  else  shall  bear.
I  can  no  more.  Dear  soul,  I  take  my  leave.
Sorrow  still  strives,  would  mount  thy  highest  sphere,
Presuming  so  just  cause  might  meet  thee  there.
O  happy  change,  could  I  so  take  my  leave!


Мой  перевод:

Мэри  Сидни  Герберт,  графиня  Пембрук

Ангельскому  духу  превосходнейшего  сэра  Филипа  Сидни

Дух  чистый!  Этот  общий  труд  прими!
Совместный  наш,  он  твой  по  двум  причинам.
Твоей  руке  обязан  он  почином  -
Благословенной.  Строки  в  нем  мои
Вдохновлены  твоей  же  тайной  силой.
С  твоей  я  Музой  в  нем  соединила
Свою  -  так  к  небу  тянутся  с  земли.

Ты  блеск  ему  придал.  Господь  ведь  мог
Тебя  столь  щедро  дара  удостоить,
Себе  -  хоть  не  по  сути  -  уподобить,
Чтоб  ты  слагал  хвалу  для  тех  тонов,
Какими  ангелы  в  небесном  хоре
Поют,  тех,  за  какие  всякий  вторит
Псалмам,  что  создал  царственный  пророк.

О,  если  б  не  почил  ты  слишком  рано,
Веленьем  чести  будучи  влеком,
Того,  что  совершенством  мы  зовем,
Мир  не  лишил  бы  ты,  и  был  бы  славным
Труд  этот.  Так  -  он  получился  хром.
Кровоточит  он,  много  ран  на  нем...
Зачем  ты,  память,  мучишь  беспрестанно?

Но  здесь,  смотри  -  когда  б  ты  увидал!  -
Был  завершен  труд  Музы  вне  сравненья.
Здесь  собраны  осколки,  к  сожаленью.
Прости  мне,  что  порыв  был  слишком  нагл.
Когда  вредит  любовь  в  союзе  с  рвеньем,
То  зря  рвалась  любовь  дать  выраженье:
Слов  нужных  мир  не  знает  и  не  знал.

Заслуженную  честь  тебе  воздать
Единственной  я  целью  полагаю;
Что  создал  ты  -  все  блага  сочетает.
Как  множеству  потоков  -  направлять
Свой  к  морю  путь,  всем  -  с  благодарной  данью,
Так  мысли  в  беспокойстве  мне  внушают
Стремление  великий  долг  отдать

Достоинствам  твоим,  природы  кладу,
Вместившим  совершенства  глубину.
Ты  Феникс  был  по  ясному  уму  -
То  дар  небес,  его  земля  чтить  рада.
Стяжал  ты  истинную  похвалу,
А  разве  не  за  истинность  одну
Хвала  получит  вечности  награду?

Когда  веду  я  горестный  подсчет,
Припомню,  что  в  тебе  пришлось  утратить,
К  тебе  пытаюсь  мыслей  ход  направить,  -
Слабеет  сердце,  немота  берет.
Где  сердцу  силы  взять,  тебя  прославить?
Кто  знал  тебя,  признает  дружбы  ради:
Здесь  слов  никто  живущий  не  найдет.

Я  истину  на  помощь  призову
(Чтоб  мне  из-за  родства  не  быть  предвзятой):
Явись,  святая!  Соверши  обряды,
Что  мудрецы  уместными  сочтут.
Ведь  кто  из  тех,  кто  смотрит  ясным  взглядом,  -
Не  тех,  кому,  как  совам,  мрака  надо,  -
Не  подтвердит  здесь  правды?  Так  судьбу

Решили  небеса,  где  ныне  ты:
Мне  -  без  тебя  в  печали  оставаться,
Тебе  же  -  с  ангелами  обретаться
И  слышать  песни  высшей  красоты.
Тем  песням  -  от  земных  так  отличаться,
Как  здесь  твоим  -  меж  песен  выделяться:
Все  им  упреки  были  бы  пусты.

Бывает,  зданье  чудное  начнут,
Но  бросят  строить  прежде,  чем  окончат.
Однако,  кажется:  не  сделать  больше,
Не  выглядит  незавершенным  труд.
Так  и  твои  труды:  их  не  продолжат,
Но  разве  что  безумцы  опорочат
Их,  что  хвалу  любую  превзойдут.

Навеки  славу  им  твою  хранить:
Их  завершенными  нельзя  представить,
А  что  за  памятники  в  них  оставить
Ты  мог  бы,  если  б  дольше  мог  прожить?
Увы,  зачем  мир  должен  был  утратить
Такую  жизнь?  Хоть  боли  не  изгладить,
Тебе,  за  то,  что  создал,  -  славным  быть.

Вот  сердца  моего  тебе  дары:
Пером  я  и  чернилами  писала,
Но  так  любовь  здесь  кровью  истекала,
Не  зная  смерти.  Знаки  все  грустны,
В  строках  -  след  горя.  Их  любовь  слагала,
Искусства  в  помощь  я  не  призывала,
Слова  лишь  от  души,  хоть  и  скудны.

Прими  же  гимны  в  память  от  меня.
Когда  в  них  чуть  заметен  дух  твой  милый  -
Счастливым,  значит,  их  рожденье  было.
На  этом,  друг,  оставлю  речи  я.
Когда  б  моя  печаль  тебя  достигла
На  небесах,  раз  дело  заслужило...
То  было  б  счастье.  Так  ушла  б  и  я!

Перевод

09.  -  12.11.  2020

Перевод  опубликован  на  бумаге  в  сборнике:  И  музы,  и  творцы.  Несколько  поэтесс  эпохи  европейского  Возрождения  /  сост.  и  пер.  Валентины  Ржевской.  2-е  изд.,  доп.  –  Одесса  :  «Фенікс»,  2021.  –  С.67-70.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964439
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.11.2022


Александр Монтгомери. Запоздалое сожаление влюбленного. Перевод

Alexander    Montgomerie.  A  late  regrate  of  leirning  to  love.  Перевод

Сюжет  -  страдания  несчастливого  влюбленного,  жалеющего  о  том,  что  влюбился.  Но  не  менее  сюжета  здесь  важна  игра  звуков.  Я  постаралась  эту  особенность  передать,  насколько  получилось.

Источник  оригинала:  The  poems  of  Alexander  Montgomerie.  Edited  by  James  Cranstoun,  LL.  D.      Printed  for  the  Society  by  W.  Blackwood  and  sons,  Edinburgh  and  London,  1887.

Оригинал:

Alexander  Montgomerie    (c.  1550?–1598)  (or  c.  1545–1598)

A  late  regrate  of  leirning  to  love

Quhat  mightiemotione  so  my  mynd  mischeivis?
Quhat  uncouth  cairs  throu  all  my  corps  do  creep?
Quhat  restles  rage  my  resone  so  bereivis?
Quhat  maks  me  loth  of  meit,  of  drink,  of  sleep?
I  knou  not  nou  vhat  countenance  to  keep
For  to  expell  a  poysone  that  I  prove.
Alace!  alace!  that  evir  I  leirnd  to  love.

A  frentick  fevir  thrugh  my  flesh  I  feill;
I  feill  a  passione  can  not  be  exprest;
I  feil  a  byll  within  my  bosom  beill;
No  cataplasme  can  weill  impesh  that  pest.
I  feil  my  self  with  seiknes  so  possest,
A  madnes  maks  my  mirth  from  me  remove.
Alace!  alace!  that  evir  I  learnd  to  love.

My  hopeles  hairt,  vnhapiest  of  hairts,
Is  hoild  and  hurt  with  Cupids  huikit  heeds,
And  thirlit  throu  with  deidly  poysond  dairts,
That  inwardly  within  my  breist  it  bleids.
Bit  fantasie  my  fondvaffection  feeds
To  run  that  race  but  after  rest  or  rove.
Alace!  alace!  that  evir  I  leirnd  to  love.

Nou  sie  I  that  I  nevir  sau  afore;
Nou  knou  I  that,  vhill  nou,  I  nevir  kneu;
Nou  sie  I  weill  that  servitude  is  sore:
Bot  vhat  remeid?  It  is  no  tym  to  reu;
Quhair  Love  is  Lord,  all  libertie  adeu.
My  baill  is  bred  by  destinies  above.
Alace!  alace!  that  evir  I  leirnd  to  love.

All  gladnes  nocht  bot  aggravats  my  grief;
All  mirrines  mymurning  bot  augments.
Lamenting  toons  best  lyks  me  for  relief,
My  sicknes  soir  to  sorou  so  consents;
For  cair  the  cairfull  commounly  contents;
Sik  harmony  is  best  for  thair  behove.
Alace!  alace!  that  evir  I  leirnd  to  love.

I  felt,  fra  anis  I  entred  in  that  airt,
A  grit  delyte  that  leson  for  to  leir,
Quhill  I  become  a  prentise  ouer  expert;
For,  but  a  book,  I  cund  it  soon  perqueir.
My  doctours  wage  and  deuty  will  be  deir,
I  grant,  except  I  get  hir  jelous  glove.
Alace!  alace!  that  evir  I  leirnd  to  love.

Мой  перевод:

Александр  Монтгомери  (ок.  1550?–1598)    (или  ок.  1545–1598).

Запоздалое  сожаление  влюбленного

Ах,  что  за  мука  мысль  мою  гнетет?
Ах,  что  за  трепет  телом  овладел?
Боль  над  рассудком  власть  зачем  берет,
Есть  не  могу,  и  сон  уйти  сумел?
Изобретенье  неизвестно  мне,
Чтобы  вкушенный  яд  смогло  изгнать.
Жаль  мне,  жаль  мне,  любовь  мне  тяжко  знать.

Жаром  жестоким  плоть  поражена,
Страсть  такова,  что  слов  не  подберу.
Будто  копье  в  груди,  так  боль  грозна,
Я  от  страданья  средства  не  найду.
Горе  царит,  из  царства  не  уйду.
Время  пришло  веселье  отвергать.
Жаль  мне,  жаль  мне,  любовь  мне  тяжко  знать.

Сердце  мое,  что  всех  сердец  грустней,
И  раздразнил,  и  ранил  Купидон.
Бил  он  стрелой  отравленной  своей,
Кровоточить  принудил  сердце  он.
Воображеньем  замысел  рожден:
Мыслю  -  бороться,  взять  иль  горевать.
Жаль  мне,  жаль  мне,  любовь  мне  тяжко  знать.

То,  что  скрывалось,  вижу  я  теперь,
Новых  открытий  в  тень  не  оттолкнуть.
Знаю,  что  нет  несчастья  рабства  злей,
Но  как  спастись?  Искать  мне  поздно  путь.
Правит  Любовь  -  свободу  позабудь.
Небо  судило  -  должно  мне  страдать.
Жаль  мне,  жаль  мне,  любовь  мне  тяжко  знать.

Коль  радость  есть,  тем  горестней  грущу,
Коль  есть  веселье,  тем  сильней  скорблю.
Песен  печальных  для  души  хочу:
Грусть  их  чутка,  боль  чувствует  мою.
Те,  кто  грустит,  о  грусти  и  поют.
Музыку  плача  проще  им  избрать.
Жаль  мне,  жаль  мне,  любовь  мне  тяжко  знать.

Мне  школу  здесь  с  азов  пришлось  пройти,
Но  есть  большое  утешенье  в  том,
Что  удалось  мне  опыт  обрести:
Нынче  уже  владею  мастерством.
Дорого,  верно,  расплачусь  с  врачом,
Коль  не  смогу  ее  завоевать.
Жаль  мне,  жаль  мне,  любовь  мне  тяжко  знать.

Перевод  12  -  13.  09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964272
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.10.2022


Сэр Эдвард Дайер (1543 — 1607) . Два стихотворения о пути к счастью. Переводы

1)  Оригинал:

Sir  Edward  Dyer  (1543  —  1607)

My  mind  to  me  a  kingdom  is;
Such  present  joys  therein  I  find,
That  it  excels  all  other  bliss
That  earth  affords  or  grows  by  kind.
Though  much  I  want  which  most  would  have,
Yet  still  my  mind  forbids  to  crave.

No  princely  pomp,  nor  wealthy  store,
No  force  to  win  the  victory,
No  wily  wit  to  salve  a  sore,
No  shape  to  feed  a  loving  eye;
To  none  of  these  I  yield  as  thrall,
For  why?  My  mind  doth  serve  for  all.

I  see  how  plenty  suffers  oft,
And  hasty  climbers  soon  do  fall;
I  see  that  such  as  are  aloft
Mishap  doth  threaten  most  of  all;
They  get  with  toil,  they  keep  with  fear:
Such  cares  my  mind  could  never  bear.

Content  I  live,  this  is  my  stay,
I  seek  no  more  than  may  suffice,
I  press  to  bear  no  haughty  sway,
Look,  what  I  lack,  my  mind  supplies.
Lo  !  thus  I  triumph  like  a  king,
Content  with  that  my  mind  doth  bring.

Some  have  too  much,  yet  still  do  crave;
I  little  have,  and  seek  no  more.
They  are  but  poor,  though  much  they  have,
And  I  am  rich  with  little  store:
They  poor,  I  rich;  they  beg,  I  give;
They  lack,  I  leave;  they  pine,  I  live.

I  laugh  not  at  another's  loss,
I  grudge  not  at  another's  gain;
No  worldly  waves  my  mind  can  toss;
My  state  at  one  doth  still  remain:
I  fear  no  foe,  I  fawn  no  friend,
I  loathe  not  life,  nor  dread  my  end.

Some  weigh  their  pleasure  by  their  lust,
Their  wisdom  by  their  rage  of  will;
Their  treasure  is  their  only  trust,
A  cloaked  craft  their  store  of  skill:
But  all  the  pleasure  that  I  find
Is  to  maintain  a  quiet  mind.

My  wealth  is  health  and  perfect  ease,
My  conscience  clear  my  choice  defence;
I  neither  seek  by  bribes  to  please,
Nor  by  deceit  to  breed  offence:
Thus  do  I  live,  thus  will  I  die;
Would  all  did  so  as  well  as  I.



Мой  перевод:

Cэр  Эдвард  Дайер  (1543  —  1607)

Владею  царством.  Царство  —  мысль,
И  эта  счастлива  страна.
Любым  сокровищем  хвались,
Но  драгоценней  всех  она.
Пускай  судьба  даров  не  шлет  —
Их  клянчить  мысль  мне  не  дает.

Ни  властелин,  ни  скопидом,
Ни  битв  прославленный  герой,
Ни  ловкий  с  мелочным  умом,
Ни  дамам  милый  красотой  -
Мне  не  пример.  А  почему?
Я  восхваляю  мысль  одну.

Ведь  знаю:  богачам  —  терять,
А  с  высоты  легко  упасть.
Кто  многое  умел  стяжать,
Тому  -  и  большая  напасть.
Взять,  потрудясь;  боясь,  хранить...
В  такой  беде  не  мыслю  жить!

Ценить,  что  есть,  —  вот  мой  секрет.
Себе  излишков  не  ищу.
В  стяжательстве  мне  прока  нет:
Мысль  создает,  что  я  хочу.
Ну,  как?  И  чем  же  я  не  царь  -
Над  мыслью  верной  государь?

Имея,  просишь  ты  еще
И  страждешь,  будто  обделен.
Со  мной  не  так:  имею  все.
Богат,  хоть  мало  награжден.
Вас,  толстосумы,  одарю:
Вам  жизнь  страшна,  я  жизнь  люблю.

Коль  с  кем  беда,  я  не  смеюсь,
Везет  кому-то  —  зависть,  прочь!
Пусть  бурен  век,  я  тот  же  курс
Держу  —  свернуть  мне  не  пророчь!
Не  оскорблю,  не  обману,
Жизнь  славлю,  смерти  не  кляну.

Иным  блаженство  даст  разврат,
Их  подвиг  —  обобрать  других;
Казной  своей  и  суд  творят,
И  кто  хитер,  тот  мудр  для  них.
Одну  найти  я  радость  смог:
Чтоб  не  узнала  мысль  тревог.

Богат,  коль  весел,  коль  здоров,
И  совесть  у  меня  чиста.
Не  стану  подкупать  судов
И  мною  чтима  простота.
Так  жизнь  идет  моя,  друзья.
Все  б  попытались  жить,  как  я!



2)  Оригинал:


Sir  Edward  Dyer  (1543  —  1607)


I  joy  not  in  no  earthly  bliss;
I  force  not  Croesus'  wealth  a  straw;
For  care  I  know  not  what  it  is;
I  fear  not  Fortune's  fatal  law.
My  mind  is  such  that  may  not  move
For  beauty  bright,  nor  force  of  love.

I  wish  but  what  I  have  at  will;
I  wander  not  to  seek  for  more;
I  like  the  plain,  I  climb  no  hill;
In  greatest  storms  I  sit  on  shore.
And  laugh  at  them  that  toil  in  vain
To  get  what  must  be  lost  again.

I  kiss  not  where  I  wish  to  kill;
I  feign  not  love  where  most  I  hate;
I  break  no  sleep  to  win  my  will;
I  wait  not  at  the  mighty's  gate.
I  scorn  no  poor,  nor  fear  no  rich,
I  feel  no  want,  nor  have  too  much.

The  court  and  cart  I  like  nor  loathe;
Extremes  are  counted  worst  of  all;
The  golden  mean  between  them  both
Doth  surest  sit  and  fear  no  fall.
This  is  my  choice;  for  why?  I  find
No  wealth  is  like  the  quiet  mind.



Мой  перевод:

Cэр  Эдвард  Дайер  (1543  —  1607)

Сокровищ  не  хочу  искать,
Сундук  набитый  не  влечет.
Что  есть  забота  —  мне  не  знать,
Не  плачу  я,  что  жизнь  пройдет,
И  мысль  моя  столь  холодна  -
Ей  и  влюбленность  не  нужна.

Что  мне  дают,  благодаря,  -
Возьму.  За  лучшим  не  пойду.
Есть  горы.  Долы  -  для  меня.
Начнется  буря  —  пережду.
Смешны  мне  те,  чей  тяжкий  труд  —
То  брать,  что  после  отберут.

Не  лицемерен  я  с  врагом,
Друзьям  не  льщу,  но  не  предам.
Щажу  я  беззащитный  сон
И  не  проситель  —  к  господам.
Богач  -  не  страх  мой,  бедных  -  жаль.
По  мне,  жить  скромно  —  не  печаль.

На  сундуки  и  на  суму
Смотрю,  в  чрезмерном  видя  вред.
Умеренность  —  вот  путь  к  добру.
Идите  им:  надежней  нет.
На  нем  я  встретить  счастье  смог:
В  чем  счастье?  В  мыслях  без  тревог.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964238
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.10.2022


Генри Перси, граф Нортумберленд. Из Зерцала правителей. Перевод

Генри  Перси,  граф  Нортумберленд.  Из  "Зерцала  правителей".  Перевод

Постаралась  перевести  еще  один  фрагмент  из  "Зеркала  для  магистратов"/  "Зерцала  правителей".

Этот  монолог  –  от  имени  Генри  Перси,  первого  графа  Нортумберленда  (1342  –  1408),  который  участвовал  в  свержении  Ричарда  II  и  замене  его  на  Генриха  IV,  а  затем  выступил  уже  против  Генриха  IV.  (Это  не  Хотспер,  это  его  отец,  но  Хотспер  упоминается  в  монологе).

Нортумберленд,  рассказывая  о  превратностях  своей  судьбы,  объясняет  свои  несчастья  не  только  своим  поведением,  но  и  поведением  Ричарда  II,  свержение  которого  рассматривает  как  совершенно  обоснованное.  Вывод  же  касается  пороков  знати,  опасных  для  нее  независимо  от  того,  как  ведет  себя  монарх  (и  в  этих  пороках  повинен  также  герой  монолога).

Монолог  Нортумберленда  интересен  в  связи  с  [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938071"]монологом  Ричарда  II  из  того  же  сборника[/url],  а  также  –  в  связи  со  второй  тетралогией  шекспировских  исторических  хроник  (Нортумберленд  –  среди  ее  персонажей).

В  монологе  есть,  конечно,  художественные  вольности;  некоторые  отмечены  в  примечаниях.

Оригинал  (орфография  старинная):

How  Henry  Percy  Earle  of  Northumberland,  was  for  his  couteous  and  trayrerous  attempt  put  to  death  at  Yorke,  Anno  1407.

1.

 O  morall  Senec,  true  finde  I  thy  saying,
That  neither  kinne,  riches,  strength,  or  favour,
Are  free  from  fortune,  but  are  aye  decaying:
No  wordly  welth  is  ought  sauve  doubtfull  labour,
Man's  life  in  earth  is  like  vunto  a  tabour,
Which  nowe  to  myrth  doth  mildly  men  prouoke
And  straight  to  warre,  with  a  more  sturdy  stroke.

2.

All  this  full  true  I  Percy  finde  by  proofe,
Which  whilom  was  earle  of  Northumberland:
And  therefore,  Baldwine,  for  my  pier's  behoofe,
To  note  men's  falles  sith  thou  hast  tane  in  hand,
I  would  thou  should  my  state  well  understand:
For  fewe  kinges  were  more  than  I  redouted,
Whom  double  fortune  lifted  up  and  louted.

3.

As  for  my  kinne  their  noblenesse  is  knowen,
My  valiant  acts  were  folly  for  to  prayse,
Where  through  the  Scots  so  oft  were  overthrowen,
That  who  but  I  was  doubted  in  my  days:
And  that  king  Richard  found  at  all  assayes,
For  never  Scots  rebelled  in  his  raigne,
But  through  my  force  were  eyther  caught  or  slayne.

4.

A  brother  I  had  was  earle  of  Worcester,
Always  in  office  and  favour  with  the  king,
And  by  my  wife  dame  Elinor  Mortimer,
A  sonne  I  had  which  so  the  Scots  did  sting,
That  being  yong,  and  but  a  very  spring,
Henry  Hotspur  they  gane  him  unto  name,
And  though  I  say  it,  hee  did  deserve  the  same.

5.

Wee  three  triumphed  in  king  Richard's  time,
Till  fortune  ought  both  him  and  us  a  spite:
But  chiefly  mee,  whome  clerely  from  any  crime,
My  king  did  banish  from  his  favour  quite,
Ploclayming  mee  a  trayterous  knight:
Where  through  false  slaunder  forced  mee  to  bee,
That  which  before  I  did  most  deadly  flee.

6.

Let  men  beware  how  they  true  folke  defame,
Or  threaten  on  them  the  blame  of  vices  nought,
For  infamy  breedeth  wrath,  wreke  followeth  shame:
Eke  open  slander  often  times  hath  brought
That  to  effect,  that  erst  was  never  thought:
To  bee  misdeemed  men  suffer  in  a  sort,
But  none  can  beare  the  griefe  of  misreport.

7.

Because  my  king  did  shame  mee  wrongfully,
I  hated  him  and  in  deede  became  his  foe:
And  while  hee  did  at  warre  in  Ireland  lye,
I  did  conspire  to  turne  his  weale  to  woe:
And  through  the  duke  of  Yorke  and  other  moe,
All  royall  power  from  him  wee  quicklely  tooke,
And  game  the  same  to  Henry  Bolenbroke.

8.
Neither  did  wee  this  only  for  this  cause,
But  to  say  truth,  force  draue  us  to  the  same:
For  hee  despising  God  and  all  his  lawes,
Slewe  whom  hee  would,  made  sinne  a  very  game:
And  seeing  neyther  age  nor  counsaile  could  him  tame,
Wee  thought  it  well  done  for  the  kingdome's  sake,
To  leave  his  rule,  that  did  all  rule  forsake.

9.

But  when  sir  Henry  had  attaynde  his  place,
Hee  strayght  became  in  all  poynts  worse  then  hee,
Destroye  the  peeres,  and  slew  king  Richard's  grace,
Against  his  othe  made  to  the  lordes  and  mee:
And  seeking  quarels  how  to  disagree,
Hee  shamelesly  required  mee  and  my  sonne,
To  yeelde  hym  Scots  which  wee  in  fielde  had  woone.

10.

My  nephue  also  Edmund  Mortimer,
The  very  heyre  apparent  to  the  crowne,
Whome  Owen  Glendour  held  as  prisoner,
Viley  bound  in  dungeon  deepe  cast  downe,
Hee  would  not  ransome,  but  did  felly  frowne
Against  my  brother  and  mee,  which  for  him  spake,
And  him  proclaymed  traytor  for  our  sake.

11.

This  foule  despite  did  cause  us  to  conspire,
To  put  him  downe  as  wee  did  Richard  erst,
And  that  wee  might  this  matter  set  on  fire,
From  Own's  jaile,  our  coosin  we  remerst,
And  unto  Glendour  all  our  griefs  reherst,
Who  made  a  bond  with  Mortimer  and  mee,
To  prive  the  king  and  part  the  realme  in  three.

12.

But  when  king  Henry  heard  of  this  devise,
Toward  Owen  Glendour  hee  sped  him  very  quicke,
Mynding  by  force  to  stop  hur  enterprise:
And  as  the  devil  would,  than  fell  I  sicke,
Howbeit  my  brother,  and  sonne,  more  polliticke
Than  prosperous,  with  an  hoast  from  Scotland  brought,
Encountered  him  at  Shrewsbury,  where  they  fought.

13.

The  one  was  tane  and  kild,  the  other  slayne,
And  shortly  after  was  Owen  put  to  flight,
By  means  whereof  I  forced  was  to  fayne,
That  I  knew  nothing  of  the  former  fight:
Fraude  oft  auayles  more  then  doth  sturdy  might,
For  by  my  faining  I  brought  him  in  beliefe,
I  knewe  not  that  wherein  my  part  was  chiefe.

14.

And  while  the  king  thus  took  mee  for  his  frend,
I  sought  all  meane  my  former  wrong  to  wreake,
Which  that  I  might  bring  to  the  sooner  end,
To  the  bishop  of  Yorke  I  did  the  matter  breake,
And  to  the'earle  marshall  likewise  did  I  speake,
Whose  father  was  through  Henrie's  cause  exiled,
The  bishop's  brother  with  trayterous  death  defiled.

15.

These  strayt  assented  to  doe  what  they  could,
So  did  the  lord  Hastings  and  lord  Fauconbridge:
Which  altogether  promised  they  would
Set  all  their  power  the  king's  dayes  to  abridge:
But  see  the  spite,  before  the  brydes  were  flydge
The  king  had  word  and  seasoned  on  the  nest,
Whereby,  alas,  my  freendes  were  all  opprest.

16.

The  bloudy  tyrant  brought  them  all  to  end
Excepted  mee,  which  into  Scotland  scapt,
To  George  of  Dunbar  th'earle  of  March,  my  frend,
Who  in  my  cause  all  that  hee  could  ey  scrapt:
And  when  I  had  for  greater  succour  gapt,
Both  at  the  Frenchmen  and  the  Fleming's  hand,
And  could  get  none,  I  tooke  such  as  I  fand.

17.

And  with  the  helpe  of  George  my  very  frend,
I  did  enuade  Northumberland  full  bolde,
Whereas  the  folke  drewe  to  mee  still  on  end,
Bent  to  death  my  party  to  upholde:
Through  helpe  of  these,  full  many  a  fort  and  holde,
The  which  the  king  right  manfully  had  mand,
I  easely  wonne,  and  seised  in  my  hand.

18.

Not  so  content  (for  vengeance  draue  mee  on)
I  entered  Yorkshire,  there  to  wast  and  spoilt:
But  ere  I  had  far  in  the  countrye  gone,
The  shriffie  thereof,  Rafe  Rokesby  did  assoyle
My  troubled  hoast  of  much  part  of  our  toyle:
For  hee  assaulting  freshly  tooke  through  power,
Mee  and  lord  Bardolph  both,  at  Bramham  More.

19.

And  thence  conveyed  us  to  the  towne  of  Yorke,
Until  hee  knewe  what  was  the  kinge's  entent:
There  loe  lord  Bardolph  kinder  than  the  storke,
Did  lose  his  head,  which  was  to  London  sent,
With  whome  for  friendship  mine  in  like  case  went,
This  was  my  hap,  my  fortune  or  my  faute,
This  life  I  led  and  thus  I  came  to  naught.

20.

Wherefore,  good  Baldwine,  will  the  peeres  take  heede,
Of  slaunder,  malice,  and  conspiracy,
Of  couetise,  whence  all  the  rest  proceede,
For  couetise  joynt  with  contumacy,
Doth  cause  all  mischiefe  in  men's  hartes  to  breede:
And  therefore  this  to  esperance  my  word,
Who  causeth  bloudshed  shall  not  escape  the  sword.


Мой  перевод:

Как  Генри  Перси,  граф  Нортумберленд,  был  за  свое  алчное  и  изменническое  покушение  предан  смерти  в  Йорке,  в  году  1407.

1.

Род,  мощь,  казна  –  подчинены  судьбе.
С  твоей,  Сенека,  я  согласен  мыслью.
Нет  благ  непреходящих  на  земле,
И  непременно  лишь  заботам  длиться.
С  гремящим  барабаном  жизнь  сравнится:
Звучит  потише  –  будем  пировать,
Но  громче  бьет  –  и  едем  воевать.

2.

Что  так  и  есть,  пришлось  мне  доказать.
Я,  Перси,  графом  был  Нортумберлендом.
Раз,  Болдуин,  ты  взялся  описать
Властей  паденья,  расскажи  об  этом.
Пусть  мне  подобных  я  снабжу  примером:
Хоть  был  иных  я  королей  грозней,
Вслед  взлету  крах  –  игра  судьбы  моей.

3.

Коль  вспомнить  род  –  из  знатной  я  семьи.
Храбрец  был,  мной  привыкли  восхищаться.
Кого  страшились  столь  же  в  дни  мои?
Я  часто  в  бегство  обращал  шотландцев,
Врагам  грозил  –  в  том  Ричард  убеждался:
При  нем  шотландцы  позабыли  бунт,
Моим  трудом  –    сдаются  иль  падут.

4.

Мой  брат,  граф  Вустер,  был  у  короля
В  почете  и  всегда  при  деле  важном,
И  сына  мне  дала  жена  моя,
Который  бил  шотландцев  столь  отважно,
Что  с  юных  лет  уже  для  них  был  страшен
Так,  что  Горячей  Шпорой  прозван  стал.
Не  льщу  я,  сын  признанье  с  тем  снискал.

5.

При  Ричарде  успех  был  нам  троим,
Но  провести  нас  всех  судьба  решила,
Меня  –  всех  больше.  Королем  гоним
Я  стал,  хоть  с  очевидностью  безвинно.
Изменником  назвал  он  без  причины.
К  злодейству  подтолкнула  клевета:
Я  то  свершил,  чего  бежал  всегда.

6.

Остерегайтесь  верных  оскорбить,
Во  зле  винить,  коль  зло  они  изгнали.
Гнев  –  от  бесчестья,  вслед  стыду  –  губить.
Решатся  те,  кого  оклеветали,
На  то,  о  чем  сперва  не  помышляли.
Коль  не  поймут,  не  ценят  нас  –  грустим,
Но  оговора  –  не  перенести.

7.

Король  мне  зря  бесчестье  причинил  –
И  вправду  я  его  возненавидел.
Он  на  войну  в  Ирландию  отплыл,
Что  заговор  создам  я,  не  предвидел.
Поддался  герцог  Йоркский,  и  другие  –
И  вскоре  власти  был  король  лишен,
А  Болингброку  отдали  мы  трон.

8.

Хотя  свою  причину  я  назвал,
Мы  подчинились  принужденью,  право:
Законы  Божьи  Ричард  презирал,
Вершил  убийства,  сделал  грех  забавой.
Года,  совет  –  с  таким  не  сладят  нравом.
Мы  думали:  державу  мы  спасем,
Коль  власть  преступную,  восстав,  снесем.

9.

Но  Генрих  Болингброк  ту  власть  сменил  –
И  оказался  даже  худшей  властью.
Знать  уничтожил,  Ричарда  убил  –
Нам  клятву  соблюдать  не  собирался.
Все  поводов  искал,  чтоб  препираться.
Потребовал,  наглец:  пусть  я  и  сын
Ему  шотландских  пленных  отдадим.

10.

Был  Эдмунд  Мортимер,  племянник  мой,
Пленен  Глендауэром,  в  темницу  брошен.
И  выкупать  его  не  стал  король.
Некстати  Мортимер  вернуться  может:
Он  был  наследник  Ричарда  неложный.
Просили  с  братом  –  Генрих  гнев  явил,
В  измене  Мортимера  обвинил.

11.

Опять  обида  –  заговор  опять:
Чтоб  Генриха  короны  мы  лишили,
Как  Ричарда.  Чтоб  делу  –  не  стоять,
Кузену  мы  свободу  возвратили,
Глендауэра  в  план  свой  посвятили.
Был  договор  наш:  свергнем  короля
И  на  три  части  делится  земля.

12.

Король  узнал  о  плане  и  спешил
К  Глендауэру  на  встречу,  чтоб  сражаться:
Бить  силой  по  отваге  он  решил.
Я  захворал  –  нечистый  так  вмешался.
А  брат,  сын  –  благородства  больше  счастья  –
С  шотландским  войском  к  Шрусбери  пришли.
Там  с  королем  жестокий  бой  вели.

13.

Взят  и  убит  один  был,  а  другой
Погиб,  Глендауэр  в  бегство  обратился.
Но  выкрутился  я,  раз  был  больной:
Что  ничего  не  знал  я,  притворился.
Обман  мне  больше  силы  пригодился  –
Бывает  так.  Поверил  государь,
Что  я  не  знал  о  том,  в  чем  был  главарь.

14.

Считаясь  снова  другом  короля,
Пути  отмщенья  я  искал  усердно,
Хотел  скорейшего  успеха  я.
Епископ  Йоркский  приобщился  к  делу,
И  графу-маршалу  я  все  поведал,
Чей  был  отец  к  изгнанью  присужден,
Брат  Йоркского  епископа  –  казнен.

15.

Согласье  дали  названные  мной,
А  также  лорды  Фоконбридж  и  Гастингс,
Чтоб  поскорей  дух  испустил  король,
Что  cмогут,  делать  –  но  судьба  смеялась:
Еще  птенцы  в  гнезде  не  оперялись,
Как  хищник  на  гнездо  –  король  –  напал,
Друзей  моих  безжалостно  пожрал.

16.

Их  всех  кровавый  порешил  палач,
Лишь  я  сумел  в  Шотландии  укрыться.
Джордж  Дамбар  принял  там  меня,  граф  Марч  –
Всегда  я  мог  на  друга  положиться.
Хотел  я  большей  помощи  добиться,
Французы  и  фламандцы  отказать
Решили  мне  –  я  взял,  что  смог  сыскать.

17.

Друг  Джордж  помог  мне,  и  Нортумберленд
Я  захватил,  где  многие  мне  верность
Хранили  –    был  мне  жителей  привет,
Им  насмерть  за  меня  стоять  хотелось.
С  их  помощью  взял  не  одну  я  крепость.
Король  с  отвагой  крепости  держал,
И  все  же  я  легко  их  отобрал.

18.

Но  было  мало  –  я  ведь  мстить  хотел.
Вошел  я  в  Йоркшир,  жег  его  и  грабил,
Но  углубиться  в  край  я  не  успел:
Шериф  Рейф  Роксби  свежие  возглавил
Войска  и  от  трудов  меня  избавил.
Я  и  лорд  Бардольф  были  пленены,
С  пути  при  Брамем-Муре  сведены.

19.

Плененных,  отвезли  нас  в  город  Йорк  –
От  короля  там  дожидаться  слова;
Лорд  Бардольф  добр  был,  но  спастись  не  смог:
Бедняги  голову  послали  в  Лондон.
Послали  и  мою  в  ларце  подобном,
За  дружбу.  Случай  то,  судьба,  вина?  –
Так  прожил  я,  так  наступила  тьма.

20.

Вот,  Болдуин,  пусть  стережется  знать
Своих  злословья,  заговоров,  злобы.
Пусть  алчности  не  станет  поощрять,
Ведь  в  ней  –  всей  мерзости  людской  основа,
Коль  алчность  станет  к  бунту  призывать.
Пусть  как  девиз  мой,  Esperance,  звучит:
Проливший  кровь  меча  не  избежит.

Перевод  06.05.2022,  12-14.07.2022

Предан  смерти  в  Йорке,  в  году  1407  -  исторически  Нортумберленд  погиб  в  битве  при  Брамем-Муре  в  1408  г.  Эта  битва  упоминается  в  конце  стихотворения.

Болдуин  -  по-видимому,  имеется  в  виду  Уильям  Болдуин,  один  из  авторов  сборника  "Зеркало  для  магистратов".

Ричард  -  король    Англии  Ричард  II  (1367  –  1400,  правил  в  1377  –  1399).

Мой  брат,  граф  Вустер  -  Томас  Перси,  граф  Вустер  (1343  –  1403).

Сына  мне  дала  жена  моя  –  в  оригинале  женой  Нортумберленда  названа  Элинор  Мортимер  (dame  Elinor  Mortimer).  Исторически  он  был  женат  на  Маргарет  Невилл,  и  затем  на  Мод  де  Люси.

Сын  –  Генри  Перси  Хотспер  (Гарячая  Шпора)  (1364  –  1403),  cын  Нортумберленда  и  Маргарет  Невилл.

Герцог  Йоркский  -  Эдмунд  Ленгли,  герцог  Йоркский  (1341  –  1402).

Болингброк  -  будущий  король  Англии  Генрих  IV  (1367  –  1413).

Эдмунд  Мортимер  -  в  данном  случае,  как  и  в  первой  части  шекспировской  хроники  "Генрих  IV",  объединены  два  человека:  сэр  Эдмунд  Мортимер  IV  (1376  –  1409),  пленник  и  затем  зять  Оуэна  Глендауэра,  называвшего  себя  принцем  Уэльским  предводителя  восстания  в  Уэльсе,  и  Эдмунд  Мортимер,  пятый  граф  Марч  (1391  -  1425),  возможный  наследник  свергнутого  Ричарда  II.

Кузену  мы  свободу  возвратили  –  Мортимеру  (кузену  –  родственнику  по  боковой  линии.  Так  же  в  оригинале).

Взят  и  убит  один  был,  а  другой  Погиб  –  один  –  Вустер,  другой  –  Хотспер.

Епископ  Йоркский  –  Ричард  Скруп  (ок.  1350  –  1405),  казненный  за  участие  в  восстании  против  Генриха  IV  и  выведенный  во  второй  части  шекспировской  хроники  "Генрих  IV".  Архиепископ  Йоркский,  но  в  оригинале  назван  епископом  (bishop).

Лорд  Бардольф  добр  был  –    в  оригинале  "добрее  аиста".

Esperance  (фр.  надежда)  –  девиз  рода  Перси.  В  первой  части  шекспировской  хроники  "Генрих  IV"  его  восклицает  Хотспер.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964164
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.10.2022


Диалог писателя и историка


 -  Исследователь,  добрый  день!  Читал  я,
Как  прошлое  ты  воскрешаешь  нынче,
Как  сочетаешь  факты  для  картины,
Как  доказательства  найти  умеешь,
То  смело  заявить,  то  опровергнуть.
Ты  для  меня  учитель,  лучше  -  нет,
И  знания  даешь  мне,  и  сюжет.

-  День  добрый,  сочинитель!  Что  ж,  приятно,
Что  похвалы  меня  ты  удостоил,
Что  факты  не  всегда  ты  презираешь,
Что  счел  того,  кто  служит  им,  полезным,
Хоть  изредка  полезным...  Я  утешен.
Ведь  чаще  я  тебя  с  трудом  терплю:
Уж  слишком  ценишь  выдумку  свою.

-  Чем  то,  что  я  пишу,  тебе  противно?
-  Тобою  правда  не  всегда  любима.

Признаю:  правде  изменяют  также
 Мои  товарищи  -  кто  льстить  желает,
Кто  власти,  что  неправедна,  страшится,
 Кто  ищет  правды,  но  настойчив  мало...
А  ты  посеешь  вымысел  законно.
Пусть  буду  возмущаться  -  все  равно,
Тебе  выдумывать  разрешено.

-  Жаль,  что  меня  к  лжецам  ты  причисляешь:
Ведь  опираюсь  на  твои  исканья,
А  коль  предположу  -  не  утверждаю,
Что  ошибиться  не  могу...  Послушай,
Давай  читателя  судьей  назначим.
Коль  хочет,  пусть  осудит  он  меня,
К  твоим  трудам  почтение  храня.

-  Но  кто  читатель  этот  будет?  Право,
То  изберет  он,  что  ему  по  вкусу.
Его  хитро  ты  словом  очаруешь,
Хитро...  иль  славно.  Я  придумал  выход:
О  жизни  в  прошлом  сам  рассказ  сложу  я
И  сделаюсь  твоим  учеником,
Науке  верность  сохранив  при  том.

-  На  том  спасибо!  Вымысел  с  обманом
Не  станем  смешивать  -  ведь  есть  различье.
Я  -  честный  выдумщик,  твой  труд  -  основа
Для  выдумки  моей.  А  коль  удастся,
Что  не  доказано,  то  -  угадаю.
Покуда  ты  не  сможешь  доказать,
Позволь  мне,  что  представлю  я,  сказать.

16-17.10.2022

P.S.  Конечно,  писателем  и  историком  может  быть  один  человек,  но  в  этом  моем  стишке  это  разные  персонажи.  Или  же  это  раздвоение  одной  личности,  что,  может  быть,  даже  интереснее.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964077
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.10.2022


О много битой серьезности

О  много  битой  серьезности

Ну,  давайте  ударим  еще  раз
Серьезного  человека,
Ведь  на  празднике  шутников  он  -  большая  помеха.

Никогда  не  поймет  он,  наверно,
В  чем  провинился:
Он,  чудя,  не  боится  быть  скучным  -  как  с  этим  мириться?

Если  злой,  глупой  шутку  сочтет  он,
Не  станет  смеяться.
И  откуда  в  общенье  такой  малой  гибкости  взяться?

Если  что-то  он  скажет,  то  это
В  виду  и  имеет.
Если  трудное  что  нужно  сделать,  он  сил  не  жалеет.

А  бывает,  серьезный  увидит
Обычное  странно:
Если  мельницу  встретит,  то  в  ней  узнает  великана.

Ах,  сюжет  этот  стар,  но  над  ним  мы
Все  так  же  смеемся:
Раз  уж  он  повторяется,  тоже  не  отвернемся.

А  бывает  еще,  в  диалоге
Возникнет  угроза:
Шутников  обвинит  в  том  серьезный,  что  слишком  серьезны.

Для  забавы  без  удержу  странный
Предстанет  помехой...
Чтоб  шутить  не  мешал,  и  бьют  серьезного  человека.

04.10.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964076
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.10.2022


Кейт Валуа — принцеса-примирителька. Стаття



Мій  твір  на  тему  «образ  принцеси  Катерини  де  Валуа  у  шекспірівській  п’єсі  «Генріх  V».

(Чому  викладаю  його  сьогодні:  у  історичного  прототипу  цього  літературного  персонажа  сьогодні,  27  жовтня,  день  народження.  Тільки  календар  змінився).


                 Мені  подобається  шекспірівська  п’єса  «Генріх  V»,  але  найперша  причина,  з  якої  вона  мені  колись  сподобалася  —  сцена  залицяння  Генріха-переможця  до  його  майбутньої  нареченої,  принцеcи  Катерини  де  Валуа.  Згодом  виявилося,  що  у  цій  п’єсі  є  ще  багато  такого,  що  для  мене,  та  й  не  тільки  для  мене  цікаво:  образ  ідеального  короля  (що  обговорюється..  та  обговорення  також  викликає  цікавість),  європейські  правила  війни  початку  XV  ст.  і  їх  відмінності  від  сучасних  для  нас,  мир  у  Труа  —  «дві  держави  і  один  король…»  Та  все  це  звернуло  на  себе  мою  увагу  згодом,  —  коли  виявилося,  що  це  має  звернути  на  себе  мою  увагу  і  може  бути  для  мене  зрозумілим  —  а  насамперед  я  помітила,  хоча  вона  й  наприкінці  п’єси,  сцену  Генріха  і  Катерини.  У  цьому  сором  зізнаватися?  Мабуть,  що  ні.  Чому  читачці  й  глядачці  має  бути  байдужа  бесіда  героя  знаменитого  циклу  п’єс  з  його  майбутнім  подружжям?  Можна,  звичайно,  зробити  суворе  личко  й  заявити:  «Ні,  війна  і  мир  важливіші,  контраст  відповідального  англійського  короля  і  пихатого  французького  дофіна  Луї  важливіший,  поводження  короля  із  підданими  перед  великою  битвою  і  після  неї  важливіше…».  І  це  буде  правдою.  Тільки  тим  самим  —  і  вже  стосовно  мене  —  буде  підтверджена  точність  того  зауваження,  яке  у  цій  самій  сцені  з  принцесою  шекспірівський  Генріх  V  робить  стосовно  її,  принцеси  Катерини:  »  Я  знаю,  що  ти  мене  кохаєш.  Увечері,  в  спальні,  ти  розпитуватимеш  про  мене  свою  фрейліну  і,  звичайно,  ганитимеш  те,  що  тобі  найбільше  припало  в  мені  до  серця».  (Переклад  В.  Ружицького.  Фрейліну    —  це  придворну  даму  Алісу,  яка  раніше  навчала  принцесу  основам  англійської  мови  і  тепер  виступає  як  перекладачка,  що  її  страхує).

                 Катерина  де  Валуа  (1401-1437),  як  ми  пам’ятаємо,  у  першому  шлюбі  —  дружина  англійського  короля  Генріха  V  Ланкастера  і  мати  його  спадкоємця,  Генріха  VI,  а  у  другому  шлюбі  —  дружина  валлійця  Оуена  Тюдора  і  бабуся  Генріха  VII,  першого  короля  нової  династії  Тюдорів.  Нещасний  Генріх  VI  успадкував  душевну  хворобу  свого  діда  по  матері,  французького  короля  Карла  VI,  але  в  шекспірівських  хроніках  він  зображений  не  як  хворий  —  лише  як  слабкий.  Три  з  чотирьох  п’єс  першої  тетралогії  присвячені  царюванню  сина  Катерини,  а  в  четвертій  приходить  до  влади  її  онук  від  другого  шлюбу,  що  вважається  великою  радістю,  та  ані  сама  Катерина,  ані  її  другий  шлюб  у  першій  тетралогії  не  згадуються.  Перший  чоловік  Катерини,  Генріх  V,  у  першій  тетралогії  згадується  декілька  разів  з  повагою.  Дія  першої  тетралогії  починається  з  його  похорону,  що  знаменує  перехід  від  епохи  перемог  до  епохи  реваншу  й  внутрішніх  лих.

                 У  другій  тетралогії  шекспірівських  хронік  у  її  головного  героя,  розумного  принца  Генріха  (якого  Фальстаф  і  Пойнс  звуть  «Хал»,  в  українському  перекладі  Д.  Паламарчука  «Генрусик»),  а  згодом  —  переможного  короля  Англії  Генріха  V,  при  його  присутності  на  сцені  у  трьох  п’єсах  тетралогії  з  чотирьох,  дуже  довго  немає  любовної  лінії.  Коли  він  вперше  не  з’являється,  а  згадується  наприкінці  «Річарда  II»  (акт  5,  сцена  3),  з  його  переданих  батькові  слів  складається  враження,  що  принц,  майбутній  герой,  бажає  жартувати  з  кохання  так  само,  як  і  з  лицарського  кодексу:

«Персі  Я,  пане,  два  дні  тому  бачив  принца

Й  про  поєдинки  в  Оксфорді  сказав.

Генріх  Що  відповів  джигун?

Персі  Він  відповів,  що  піде  в  дім  розпусти,

І  рукавичку  вихопить  у  хвойди,

И  натягне,  як  любовний  подарунок,

І  зсадить  в  ній  найдужчого  з  коня».

(Переклад  В.  Струтинського)

І  ця  заява  мала  б  шокувати,  та  Генріх-батько  підказує  глядачам,  як  її  слід  сприймати:

Розпусник  він  і  відчайдух,  та  в  цім,

Одначе,  іскорки  надії  бачу,

Що  з  часом  мають  запалати  ясно.

(Переклад  В.  Струтинського)

                 У  першій  частині  «Генріха  IV»  принц  і  сер  Джон  Фальстаф  спільно  користуються  милостями  пані  Спритлі,  до  того  ж  —  у  той  час  дружини  поступливого  чоловіка;  як  ми  пам’ятаємо,  вона  потім  овдовіє  і  вийде  заміж  за  Пістоля.  У  другій  частині  «Генріха  IV»  (акт  2,  сцена  2)  Фальстаф  у  листі  стверджує,  що  Пойнс  поширює  чутки,  начебто  принц  збирається  одружитися  з  сестрою  Пойнса  Нелл  —  принц  спілкується  з  Пойнсом,  але  ріднитися  з  ним  не  збирається.  Таке  легковажне  поводження  без  глибоких  прихильностей  до  жінок  відповідає  реалістичному  зображенню  характеру  начебто  непутящого  принца,  та  жіноча  частина  аудиторії  п’єс  може  вирішити  —  хоча  не  сказати  вголос:  «Для  майбутнього  героя  —  замало!»  Тому,  коли  в  епілозі  другої  частини  «Генріха  IV»  лунає  обіцянка,  що  у  наступній  п’єсі  з’явиться  наречена  Генріха,  ця  обіцянка  може  пролунати  як  довгоочікувана  для  жінок,  які  читають  чи  дивляться  п’єсу:  нарешті,  ось  вона!

                 Роль  Катерини  набагато  менше  за  обсягом,  ніж  роль  Генріха,  та  все  ж  …  ця  роль  важлива.  На  ній  завершується  даний  етап  протистояння  Англії  і  Франції,  і  ця  роль  —  тієї,  з  ким  головний  герой  другого  циклу  хронік  одружується.  Тому  про  цю  маленьку  жіночу  роль  слід  поговорити  детальніше  (ми  вже  звикли  до  нього,  яка  ж  вона  буде?)

                 У  епілозі  другої  частини  «Генріха  IV»  обіцяно,  що  у  наступній  п’єсі  циклу  автор  «забавить  вас,  показавши  прекрасну  Катерину  Французьку»  (переклад  Д.  Паламарчука,  в  оригіналі  «make  you  merry  with  fair  Katherine  of  France»).  Красуня,  яка  забавляє,  смішна  для  публіки  красуня  —  поєднання,  яке  може  здатися  дещо  неочікуваним,  особливо  коли  йдеться  про  принцесу.  Для  нетеатральної  принцеси  воно  може  бути  образливим.  Катерина  має  забавити,  але  залишитись  красунею;  має  бути  красунею,  але  забавляти.  Обіцяний  у  тому  ж  епілозі  сер  Джон  Фальстаф  у  останній  п’єсі  циклу  на  сцену  не  вийде,  хоча  його  останні  хвилини  там  описуються.  А  ось  смішну  красуню  Катерину  глядачам  покажуть,  навіть  якщо  вона  смішною  бути  не  хоче.  Втім,  можливо,  вона  викличе  глядацьку  симпатію.  Може,  її  пожаліють,  а  може  —  її  вважатимуть  розумнішою,  ніж  спершу  здалося.  Все  це  —  за  одного  й  того  ж  самого  дуже  невеликого  обсягу  тексту.

                 У  п’єсі  «Генріх  V»  наречена  головного  героя  один  раз  згадується  і  двічі  з’являється.  Згадується  вона,  коли  її  батько,  Карл  VI  відповідає  на  пред’явлені  йому  від  імені  англійського  короля  вимоги:  король  Франції  пропонує  Генріхові  «Катерину,  свою  дочку,  і  разом  з  нею  як  посаг  декілька  дрібних  і  неприбуткових  герцогств».  І  англійський  король  Генріх  не  задоволений  такою  пропозицією,  «The  offer  likes  not»  (монолог  Хора  перед  третім  актом).  З  чого  випливає,  що  обіцяна  красуня-наречена  ще  не  здатна  врятувати  від  війни,  її  красою  політичний  розрахунок  не  скасовується.  (Історично  Генріх  сватав  Катерину  і  навіть  заприсягся  не  сватати  іншої,  але  запросив  занадто  великий  посаг.  Згодом,  як  відомо,  він  взяв  її  без  посагу,  але  був  визнаний  спадкоємцем  тестя).

                 Вперше  Катерина  з’являється  на  сцені  (акт  3,  сцена  4)  у  комічному  епізоді  після  епізоду  доволі  страшного:  після  того,  як  її  майбутній  перший  чоловік  загрожує  французькому  місту  Гарфлеру  жорстоким  розграбуванням  і  вбивством  мешканців,  якщо  місто  не  здасться  (акт  3,  сцена  3).  (Що  за  тодішнім  правом  війни,  як  і  за  правом  війни  часу  написання  п’єси  —  1599  р.  —  законно).  Комічна  сценка  з  Катериною  демонструє,  що  називається,  культурний  конфлікт.  Принцеса,  яка  бажає  познайомитись  з  англійською  мовою,  перекручує  деякі  зі  слів,  які  вчить,  між  тим,  як  послужлива  помічниця  Аліса  хвалить  принцесу:  та  вимовляє  нові  для  неї  слова  зовсім  так  само,  як  англійці.  Потім  настає  момент  для  брутального  жарту:  що  в  одній  мові  —  пристойні  слова,  те  в  іншій  лунає  схоже  на  непристойні.  «Нога»  (foot)  і  «сукня»  («gown»)  англійською  лунає  як  «статевий  акт»  (foutre)  і  «вагіна»  (con)  французькою,  що  вкрай  бентежить  Катерину:  «Боже  милостивий!  Які  погані,  непристойні,  грубі,  соромітні  слова!  Хіба  може  їх  уживати  шляхетна  дама?  Нізащо  в  світі  я  не  вимовила  б  цих  слів  при  французьких  вельможах(…)  А  проте,  доведеться  повторити  ще  раз  весь  урок  »  (Переклад  В.  Ружицького,  оригінал  французькою).

                 Найуїдливіший  глядач  або  читач  п’єси  зауважить,  що  навряд  чи  юна  принцеса  має  володіти  арсеналом  непристойних  слів  своєю  мовою  —  радше  жарт  пасує  для  тієї  частини  англійської  аудиторії  п’єси,  яка  знайома  з  французькою  мовою  у  відповідному  обсязі.  (Юна  принцеса,  за  нашими  уявленнями  —  дівчинка-підліток,  адже  історичній  Катерині,  1401  року  народження,  під  час  цієї  бесіди  з  Алісою,  яка  відбувається  перед  битвою  при  Азенкурі  в  1415  р.,  має  бути  13  років.  14  років  їй  виповниться  через  день  після  битви,  27  жовтня.  Битва  була  25  жовтня).  Та  жарт  продовжує  протиставлення  англійців  і  французів,  точніше  —  уявлення  про  них,  у  п’єсі:  ті,  чиї  манери  вважаються  гіршими,  воюють  краще,  так  що  гордувати  щодо  них  не  рекомендується.  А  ті,  хто  бажає  на  підставі  цієї  сценки  робити  висновки  про  характер  юної  Катерини,  можуть  побачити,  що  вона  —  допитлива,  ініціативна,  в  міру  примхлива.  «Я  так  і  кажу  —  л  і  к  у  ть,  ш  і  я  ї  п  і  д  в  о  р  і  т  т  я  .»  (Переклад  В.  Ружицького,  оригінал  французькою).

                 Головна  сцена  в  п’єсі  за  участю  Катерини  —  їх  спільна  сцена  з  Генріхом,  який  сватається,  у  п’ятому  акті  (акт  5,  сцена  2).  І  тут  з’ясовується,  що  найголовніше  в  ролі  Катерини  —  те,  як  вона  слухає.  Шекспірівська  дотепність  обрушується  на  неї  від  імені  англійського  нареченого  могутньою  лавиною.

                 Все  ж  можна  помітити,  що  від  Катерини  принаймні  дві  фрази  вимагається  сказати  так,  щоб  це  запам’яталося:  «Хіба  є  можливо  покохати  ворога  Франції?»  і  «Тоді  цього  бажати  мені.»  (Остання  фраза  —  та,  якою  Катерина  дає  згоду  на  шлюб  з  Генріхом,  якщо  буде  згодний  її  батько,  король  Франції  Карл  VI).


                 Мені,  і  мабуть  що  не  тільки  мені  сцена  залицяння  Генріха  до  Катерини  подобається  контрастом  між  попередніми  промовами  короля  і  його  теперішніми  намаганнями  освідчитися  у  коханні.  Він  як  і  раніше  —  завойовник,  але  цього  разу  —  завойовник  дівчини,  яка  має  зрозумілі  причини  для  холодності  до  нього.  Від  неї  залежить,  чи  не  заплатить  він  за  успіх  своїх  завоювань  нещастям  у  особистому  житті.  То  що?  Для  сильного  і  честолюбного  короля  щастя  у  шлюбі  з  завойованою  дружиною  начебто  зовсім  не  має  бути  на  першому  місці,  але  що,  коли,  вважаючись  переможцем,  він  все  ж  відчуватиме  тепер  нестачу  чогось  непоправного?  Для  порівняння,  в  історичній  хроніці  ‘Histoire  des  ducs  de  Normandie  et  des  rois  d’Angleterre’,  написаній  Анонімом  з  Бетюну,  наводиться  діалог  традиційно  неуспішного  і  негативного  короля  Джона  Безземельного  з  його  другою  дружиною,  Ізабеллою  Ангулемською.  «Вам  відомо,  міледі,  про  все,  що  я  втратив  через  вас».  —  «А  я,  мілорде,  втратила  найкращого  лицаря  в  світі  через  вас».  Джон  відбив  Ізабеллу  в  іншого  нареченого,  Юга  де  Лузін’яна,  що  створило  привід  для  конфіскації  Філіппом  Августом  його  земель  у  Франції.  Генріх,  одружуючись  із  Катериною,  не  втрачає,  а  багато  набуває  в  політичному  плані,  та  все  ж,  якщо  він  набуде  ще  й  жінку,  яка  не  любить,  перемога  не  буде  повною,  обернеться  насмішкою  над  його  геройством  —  принаймні  у  цій  п’єсі,  для  її  глядачів  та  читачів.  При  тому,  що  в  п’єсі  є  знаменитий  монолог  успішного  короля  Генріха  про  ceremony  —  королівський  ритуал,  у  перекладі  В.  Ружицького  —  пишноту,  чия  привабливість  така  оманлива  (акт  4,  сцена  1).

                 Знаменита  п’єса  має  різні  трактування,  і  сцена  Генріха  з  Катериною  не  всім  подобається  —  радше  не  всі  коментатори  читають  її  на  користь  літературного  Генріха.  Дуже  значний  коментатор  Е.  Герр  назвав  цю  сцену  дипломатичним  згвалтуванням  (a  diplomatic  rape)  (Henry  V,  ed.  Gurr,  12–15,  34–7),  і  та  ж  оцінка  прижилась  у  інших  коментаторів  (наприклад,  Park  Honan.  Shakespeare:  A  life).  Н.  Е.  Мікеладзе  у  значній  роботі  «Шекспір  і  Макіавеллі:  тема  «макіавеллізму»  у  шекспірівській  драмі»  «Шекспир  и  Макиавелли:  тема  «макиавеллизма»  в  шекспировской  драме»  (Москва:  ВК,  2005  г.  492  с.)  бачить  у  цій  сцені  свідоцтво  досконалого  «макіавеллізму»  головного  героя  тетралогії.  Генріх,  лицяючись  до  Катерини,  грає  одну  зі  своїх  багатьох  ролей,  цього  разу  —  простого  хлопця,  але  при  цьому  не  втрачає  з  виду  політичних  цілей.  «Під  маскою  солдатської  простоти,  під  личиною  «людини  прямої  і  чесної»,  яка  не  вміє  говорити  про  свої  почуття,  час  від  часу  проглядає  «вперте,  залізне  обличчя»  (stubborn  outside,  iron  aspect)  «найкращого  короля  своїх  підданих»  (Н.  Э.  Микеладзе,  «Шекспир  и  Макиавелли:  тема  «макиавеллизма»  в  шекспировской  драме»  (Москва:  ВК,  2005  г.  492  с.)

                 Бажаю  заступитися  —  наскільки  можливо  заступитися.  Успіх  актора  залежить  від  його  контакту  з  глядачем.  Хоча  Кейт  і  каже  Генріхові  «me  understand  veil  —  я  все  зрозуміло»,  видимо,  всього  багатства  дотепності  нареченого,  що  складає  його  роль  простого  хлопця,  вона  оцінити  не  може,  —  принаймні,  так,  як  англомовні  глядачки  п’єси  (маю  на  увазі,  звичайно,  Катерину  —  персонаж  у  порівнянні  із  глядачками).  Далі,  попередня  сцена  з  уроком  англійської  підказує,  що  саме  такий  спосіб  спілкування  для  Катерини  має  бути  незвичний,  міг  би  здатися  для  неї  занадто  брутальним.  Але  про  щирість  Генріха  Катерина  може  судити  за  якимось  деталями,  що  не  перекладаються  —  за  звучанням  голосу,  жестами.  А  двічі  у  цій  сцені,  коли  Катерина  дорікає  Генріхові  за  нещирість,  це  відбувається  після  того,  як  Генріх  звертається  до  неї  із  наголошеною  вишуканістю,  у  манері,  до  якої  при  французькому  дворі  вона  мала  звикнути  більше.  Один  раз  —  на  самому  початку  сцени,  коли  Генріх  починає  розмову  з  нею  у  віршах  (і  після  цього  він  переходить  на  прозу,  помічаючи  про  себе  :  ‘The  princess  is  the  better  Englishwoman’,  «З  принцеси  вийде  непогана  англійка»  (переклад  В.  Ружицького),  тобто  так  само,  як  англійки,  вона  стережеться  лестощів.  Можлива  аналогія  —  з  листом  Гамлета  до  Офелії,  який  Полоній  читає  Клавдієві  й  Гертруді:  також  —  на  початку  віршик,  потім  —  проза  і  жарт,  які,  на  погляд  автора  листа,  мають  пролунати  краще.  Інший  раз  —  далі,  коли  Генріх  осипає  Катерину  компліментами  французькою.  Вона  зауважує  тоді:  «Ваша  majestee    (величність)  знає  досить  fausse  (фальшивих)  французьких  cлів,  щоб  обманити  найбільш  sage  demoiselle  (розважливу  дівчину),  яка  є  en  France  (у  Франції)»  (переклад  В.  Ружицького).  Коли    згадується  його  суворий  вигляд  (stubborn  outside),  можливо,  це  літературний  Генріх  дещо  іронізує  із  зовнішності  історичного  Генріха,  як  її  представлено  на  його  найвідомішому  портреті:  таке  обличчя  («в  очах  криця  відсвічує»,  переклад  В.  Ружицького),  за  словами  літературного  Генріха,  заважає  лицятися  до  жінок…  Та  у  даному  випадку  це  не  мимовільна  обмовка,  що  видає  справжній  характер  того,  хто  говорить,  а  свідома  його  самокритика,  яка  стосується  очевидного.

                 Та  найбільше  мені  хочеться  посперечатися  ось  із  цим  фрагментом:  «Ставлення  шекспірівського  персонажа  до  музики  і  роль  музики  в  його  житті  (ще  частіше  у  передсмертні  хвилини)  завжди  є  важливим  засобом  характеристики  героя.  «Співоча  смерть»  короля  Джона,  благословення  «тому,  хто  послав  музику»  Річарда  II,  навіть  прохання  Болінгброка  про  «ледь  чутну  музику»  наприкінці…  Генріха  V,  який  називає  мову  нареченої,  яку  він  щойно  запевняв  у  своєму  коханні,  «ламаною  музикою»,  —  ймовірно,  не  зворушує  музика,  у  нього  «немає  музики  в  душі».    (Н.  Э.  Микеладзе,  «Шекспир  и  Макиавелли:  тема  «макиавеллизма»  в  шекспировской  драме»  (Москва:  ВК,  2005  г.  492  с.)

                 Якщо  літературний  Генріх  чує  в  голосі  Катерини  музику,  хоч  і  ламану  (причому  ламана  вона  тому,  що  Катерина  розмовляє  ламаною  англійською)  —  виходить,  музика  для  нього  небайдужа,  інакше  він  не  вдався  б  до  такого  образу.  Про  історичного  Генріха  V  точно  відомо,  що  він  був  музикантом  і  композитором,  залишаючись  при  цьому  грізним  государем  і  воїном:  збереглися  рукописи  деяких  музичних  творів  (‘Gloria’  і  ‘Sanctus’  у  збірці  XV  століття  під  назвою  ‘the  Old  Hall  manuscript’),  що  визнаються  його  творами  (інформація  про  це  є,  наприклад,  у  книзі  Vale  M.  Henry  V:  The  Conscience  of  a  King.  New  Haven  and  London.  Yale  University  Press,  328  p.  Chapter  6.  The  King  and  the  Peaceful  Arts.  Music,  its  Patronage  and  Practice).  Не  єдиний  приклад,  коли  в  одній  значній  історичній  особистості  поєднуються  таланти  до  музики  і  до  військової  справи.  Літературний  шекспірівський  Генріх  V,  видимо,  музичний  не  настільки:  у  першій  частині  «Генріха  IV»,  у  розмові  з  Фальстафом,  він  кепкує  з  лютні  закоханого  («Генріх  IV»,  ч.  1,  акт  1,  сцена  2,  і  з  погляду  історичної  точності  згадка  про  лютню  тут  —  анахронізм).  Якби  Шекспір  знав  про  захоплення  прототипу  свого  героя  музикою,  це  перетворилося  б  на  яскраву  позитивну  рису  для  Генріха  з  його  п’єс.

                 Та  історичний  Генріх  V  також  вільно  говорив  французькою,  що  робить  сценку  з  Катериною  з  шекспірівської  п’єси  історично  неможливою  —  хоча,  справді,  він  говорив  англійською  публічно  і  підтримував  використання  англійської  мови.  Поява  двох  мов  і  мовної  перепони  у  сцені  з  Катериною  у  шекспірівській  п’єсі  «Генріх  V»  може  мати  багато  інтерпретацій  у  постановках  —  бути  засобом  створення  і  комізму,  і  дещо  сумного  комізму;  бути  засобом  показати  і  віддалення  між  майбутнім  подружжям,  і  таке  віддалення,  яке  все  ж  буде  подолане.

                 Мені  більше  хочеться  (хочеться  —  це,  зрозуміло,  особиста  перевага  читача,  та  заснована  на  тексті)  бачити  у  комічній  принцесі  Катерині  не  створювачку  чергового  приводу  для  майбутнього  чоловіка  грати  роль,  а,  навпаки,  —  дзеркало,  що  спонукає  його  показати  себе  справжнім  —  у  даному  випадку  таким,  що  бореться  за  кохання,  без  якого  його  ж  велика  воєнна  перемога  з  нього  сміятиметься.  Те,  що  у  цій  же  сцені  продовжують  згадуватися  політичні  інтереси  Генріха,  на  мій  погляд,  не  створює  суперечності:  він  не  має  відмовлятися  від  їх  переслідування,  та  це  не  означає,  що  він  не  може  щиро  хотіти  сімейного  щастя.

                 На  того,  хто  звернеться  до  п’єси  невідомого  автора  «Славетні  перемоги  Генріха  V»,  що  вважається  джерелом  другої  шекспірівської  тетралогії  (висловлено  також  версію,  що  автором  цієї  п’єси  міг  бути  молодий  і  поки  що  менш  досвідчений  Шекспір  —  Tillyard,  E.  M.  W  Shakespeare’s  History  Plays.  New  York,  1944;  Pitcher,  Seymour  M.  The  Case  for  Shakespeare’s  Authorship  of  «The  Famous  Victories».  New  York,  1961),  очікує  відкриття.  Катерина  там  не  розмовляє  ламаною  англійською  мовою,  що  зменшує  комізм  ролі  —  взагалі  змінює  її.  А  крім  цього,  роль  Катерини  там  значніша:  вона  навіть  веде  з  майбутнім  нареченим  перемовини  —    точніше,  справляє  на  Генріха  психологічний  вплив.

                 Видно  схожість  між  відповідною  сценою  зі  «Славетних  перемог»  і  сценою  Генріха  та  Катерини  з  «Генріха  V»:  так  само  Генріх  називає  французьку  наречену  «Кейт»,  так  само  запитує,  чи  може  вона  його  покохати,  так  само  Катерина  вказує  на  лихо,  яке  він  заподіяв  тій  стороні  конфлікту,  до  якої  вона  належить,  як  на  перешкоду  для  її  кохання  і  наголошує,  що  підкоряється  волі  батька;  так  само  Генріх  говорить  і  про  свою  любов,  і  про  політичні  інтереси.  Та  помітна  відмінність  у  деяких  деталях.  У  «Славетних  перемогах»  Генріх  оголошує  глядачеві  про  свою  любов  до  Катерини  перш,  ніж  Катерина  з’явиться  на  сцені  —  і  це  виключає  сумніви  у  його  щирості.  Генріх  у  п’єсі  »  Генріх  V»  хоче  кохати  і  бути  коханим,  але  ще  не  кохає.  Це  його  перша  зустріч  із  нареченою,  а  за  характером  Генріх  сильно  відрізняється  від  Ромео  і  Орландо.  Про  історичного  Генріха  повідомляють,  що  він  до  першої  зустрічі  з  майбутньою  нареченою  довго  розглядав  її  портрет,  але  у  шекспірівській  п’єсі  про  це  не  говориться.  У  «Славетних  перемогах»  Катерина  оголошує  про  свою  прихильність  до  Генріха  так,  що  і  він,  і  глядачі  про  це  чують;  в  п’єсі  «Генріх  V»  вона  не  висловлює  своїх  почуттів,  так  що  Генріх  каже  герцогові  Бургундському,  що  поки  що  не  збудив  у  ній  кохання.  А  дві  відмінності  мабуть  що  особливо  важливі.  У  «Славетних  перемогах»  Генріх  запитує  Катерину:

«Чи  можеш  ти  кохати  короля  Англії?»

У  «Генріху  V»  він  запитує:

«Чи  можеш  ти  мене  покохати?»  (Переклад  В.  Ружицького).

І  так  роль  короля  зникає,  а  залишається  людина,  яка  шукає  любові.  (Можливо,  аргумент  на  користь  того,  що  Генріх,  який  розмовляє  з  Катериною,  не  грає  простого  хлопця,  а  щиро  намагається  боротися  за  її  кохання).

У  «Славетних  перемогах»  Катерина  каже:

«Як  мені  кохати  того,  хто  був  такий  жорстокий  з  моїм  батьком?»

У  «Генріху  V»  вона  каже  ламаною  англійською:

«Хіба  є  можливо  покохати  ворога  Франції?»  (Переклад  В.  Ружицького).

І  тут  поворот  —  від  особистого  до  спільного.  Смішна  молоденька  красуня  нагадує,  що  вона  —  принцеса,  яка  приймає  близько  до  серця  біди  своєї  країни.  Ймовірно,  вона  може  сказати  ці  слова  так,  щоб  Генріхові  стало  не  по  собі.

Принцеса  Кейт  не  належить  до  числа  шекспірівських  героїнь,  які  запам’ятовуються  тим,  що  говорять  і  роблять.  Вона  не  з  того  ж  ряду,  що  Джульєтта,  Порція,  Беатріче,  Розалінда,  Віола.  Але  …  у  таких  випадках  потрібне  «але».  Катерина  втілює  собою  примирення  сторін,  які  ворогують.  Король  Генріх,  її  майбутній  перший  чоловік  —  воїн,  який  поновив  війну,  а  його  зустріч  і  поєднання  в  шлюбі  з  нею  війну  припиняють.  (Наступні  воєнні  дії  проти  брата  Катерини  Карла,  майбутнього  Карла  VII  в  п’єсі  не  відображено).  Катерину  можна  розглядати  як  комічну  протилежність  Генріха,  з  якою  вони  взаємно  притягаються  і  присутність  якої  дозволяє  йому  проявити  себе.  Забавно,  що  вона,  отже,  потрапляє  до  тієї  ж  групи  персонажів,  що  й  настільки  несхожі  на  неї  Флюелен  і  навіть  сер  Джон  Фальстаф.  Генріх  дуже  активний,  Катерина  —  значно  менше,  та  за  сюжетом  п’єси  «Генріх  V»  він  рухається  до  неї,  їх  зустріч  відмічає  розв’язку.  Катерина,  за  невеликої  ролі  й  комічних  рис,  —  символ  відновленого  миру  в  п’єсі  про  війну.  І  тому  вона  значніша,  ніж  звичайно  виглядає  —  і  має  виглядати  —  з  першого  погляду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964011
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2022


John Lydgate. A Valentine to Her that excelleth all. Перевод

Историческая  валентинка  в  стихах.

Джон  Лидгейт  (ок.  1370  —  ок.1451),  плодовитый  английский  поэт  и  последователь  Чосера  (на  этот  раз  точно  он),  написал  стихи  о  возлюбленной  по  поводу  знаменитого  праздника,  Валентинова  дня.  Будучи  бенедиктинским  монахом,  стихи  он  создал  такие,  что  они  вполне  согласуются  с  этим  его  образом.  Стихи  прославляют  даму  сердца  автора,  но  при  этом  обращены  к  другой  даме  —  к  королеве  Кейт…  то  есть  к  Екатерине  де  Валуа,  дочери  короля  Франции  Карла  VI,  а  ко  времени  написания  этих  стихов  Лидгейта  —  королеве-матери  в  Англии,  то  есть  —  вдове  Генриха  V  и  матери  Генриха  VI  Ланкастеров.  По-видимому  —  еще  не  жене  Оуэна  Тюдора,  или  же  об  их  любви  еще  не  стало  известно.  То,  что  стихи  написаны  для  Екатерины,  и  обратило  на  них  мое  внимание.  Я  пока  не  видела  их  других  переводов.

Источник  оригинала:The  Minor  Poems  of  John  Lydgate.  Edited  from  all  available  mss.,  with  an  attempt  to  establish  the  Lydgate  Canon  by  Henry  Noble  MacCracken,  Ph.  D.  Assistant  Professor  of  English  in  Yale  University  London:  Published  for  the  Early  English  Text  Society  by  Kegan  Paul,  Trench,  Trübner  &  Co.,  Ltd,  and  by  Henry  Frowde,  Oxford  University  Press,  1911.  —  V.  1  —  P.304-310.

Оригинал:

John  Lydgate

A  Valentine  to  Her  that  excelleth  all

Lo  here  beginnethe  a  balade  made  at  pe  reurence  of  our  lady  by  daun  Johan  Lidegate  the  Munke  of  Bury  in  wyse  of  chesing  loues  at  Saint  Valentynes  day.

Saynt  Valentyne,  of  castume  yeere  by  yeere,
Men  have  an  vsance  in  this  Regyoun
To  looke  and  serche  Cupydes  Kalendere,
And  cheese  theyre  choys  by  great  affeccion;  —
Such  as  beon  pricked  by  Cupydes  mocion,
Taking  theeyre  choyse,  as  theyre  soort  dothe  falle
But  I  loue  oon  whiche  excellithe  all.

Some  cheese  for  fayrnesse  and  for  hey  beaute,
Some  for  estate,  and  some  for  rychesse,
Some  for  fredame,  and  some  for  bountee,
Some  for  theyre  poorte  and  theyr  gentylees,
Some  for  theyre  plesaunce  and  some  for  theyre  goodnesse,
Lyche  as  the  chaunce  of  theyre  soorte  doth  falle,
But  I  love  one  which  excellece  alle.

I  chase  thate  floure  sithen  goon  ful  yoore,
And  euery  yeere  may  choyse  I  shall  reneuwe,
Vpon  this  day  conferme  it  euermore,
Sheo  is  in  love  so  stedfast  and  so  truwe;
Who  louethe  hir  best,  hit  shal  him  neuer  ruwe,
Yif  such  a  grace  vn-to  his  soort  may  falle,
Whame  I  have  chose  for  she  excellese  alle.

Men  speke  of  Lucresse  that  was  of  Roome  towne,
ffor  wyvely  trouth  founded  on  clennesse,
Some  wryte  als  of  Marcea  Catoun
With  laude  and  prys  for  hir  stedfastnesse;
And  some  of  Dydo  for  hir  kyndnesse,
 (ffortune  such  happe  leet  upon  hem  falle)
But  I  love  oone  pat  excelles  alle.

Rachel  was  feyre,  Lia  was  eke  feconde,
And  ryche  also  was  the  qweene  Candace,
So  in  hir  tyme  Right  fayre  was  Roosamounde,
And  Bersabee  hade  a  goodely  face,
Of  Kyng  Dauid  she  stoode  so  in  the  grace,
ffirst  whane  his  look  he  leet  vpon  hir  falle,
But  I  loue  oone  whiche  excellese  alle.

Be  noble  kyng,  the  mighty  Assuere,
Cherisshed  Hester  for  hir  gret  meeknesse,
ffor  wommanhed  and  for  hir  humble  chere,
Made  hir  a  qweene,  and  a  gret  Pryncesse;
To  the  Juwes  lawe  she  was  defenseresse,
In  sodein  mescheef  that  did  vpon  hem  falle,
But  I  loue  oon  which  excellese  alle.

Saba  came  fer  for  kyng  Salamon
To  seen  his  richchesse  and  his  sapience,
His  staately  housholde,  and  his  hye  Renoun,
Gaf  him  presence  of  gret  excellence,
Herde  his  proverbes  and  his  gret  prudence,
Where  as  he  seet  in  his  royal  stalle,
But  I  loue  oone,  that  excellese  alle.

What  shal  I  seyne  of  qweene  Penelope?
Or  in  Greece  of  the  qweene  Alceste?
Of  Polixeeene  other  of  Medee?
Or  of  qweene  Heleyne  holden  the  fayrest?
Lat  hem  farewell!  and  let  her  name  rest!
My  ladyes  name  theyre  renoun  doothe  appalle,
Whome  I  have  chose  for  she  excellse  alle.

Tesbe  the  mayde  borne  in  Babyloun
that  loue  so  weel  the  yonge  Pyramus,
And  Cl[e]opatre  of  wlful  mocyoun
List  for  to  dye  with  hir  Antonyus.
Sette  al  on  syde  oone  is  so  vertuous
Whiche  that  I  do  my  souerein  lady  calle,
Whame  I  loue  best  for  she  excellepe  alle.

Gresylde  whylome  hade  great  pacyence,
As  hit  was  prened  fer  vp  in  Itayle,
Pallas  Mynerua  haden  eloquence,
And  Pantasilia  faught  in  plate  and  mayle,
And  Senobya  lyouns  wolde  assayle,
To  make  hem  taame  as  Oxe  is  in  a  stalle,
But  I  love  oone,  that  excellese  alle,

And  if  I  shall  hir  name  specyfye,
that  folk  may  wit  whiche  shee  should  be,
this  goodley  fresshe  called  is  Marye,
A  braunche  of  kynges,  that  sprange  of  Iesee,
that  made  the  lord  thorughe  hir  humylyte
To  let  his  golddewe  in-to  hir  brest  dovne  falle,
To  bere  the  fruyt  which  should  saue  vs  alle.

I  mene  thus,  whame  the  Holy  Goost  alight
In-to  hir  brest,  to  saue  vs  euerych  oone
Right  as  the  dewe,  with  siluer  dropes  bright,
ffell  vpon  the  flees  of  Gedeoun,
And  as  the  yerde  also  of  Aaroun
Bourjouned,  and  bare  fruyt  to  surge  oure  galle,
Whome  I  loue  best,  for  sheu  excelles  alle.
Clpippes  is  probably  a  corruption  of  eclipse.

She  of  oure  yvel  adawed  hathe  the  clippes,
Oure  victorye  of  the  serpent  wonne,
this  is  sheo,  that  whylome  in  papocolippes
Saint  Iohan  the  apostel  sawe  clothed  in  [a]  sonne;
Mankyndes  Ioye  at  hir  was  first  begonne,
Refuyt  to  synners  pat  for  help  do  calle
To  hir  of  goodnesse,  which  excellese  alle.

This  is  the  mayde,    which  on  pawtere,  awtere
With  chyde  in  armys  appered  plenly  thanne,
And  shoone  for  brightenesse  as  any  sonne  cleere,
To-fore  themperour  cleped  Octonyon
And  he  felle  donne  and  worship  hir  began,
Lefft  his  pryde  and  gan  hir  socour  calle,
To  hir  of  goodenesse,  that  excellese  alle.

Sheo  was  cheef  roote  of  oure  saluacyoun,
that  first  for  man  the  helthe  gan  pourchace,
Whame  Gabryell  with  salutacyoun,
Gane  frome  the  lord  hir  salue  in  the  place,
Sheo  brought  first  Theofilus  to  grace,
Out  of  the  meecheef  that  he  was  Inne  falle,
Whame  I  loue  best,  for  she  excelles  alle.

Men  at  theyre  lust  may  boothe  cheese  and  leet,
Lyche  as  love  doothe  theyre  hertes  distreyne,
Kateryne  was  goode  and  sainte  Margarete,
Agnes  Agas  and  Marye  Magdaleene.
Fydes  Lucya  and  also  sainte  Eleyne.
But  of  my  soort  the  soort  is  so  befalle,
I  loue  oon  best,  for  sheo  excellethe  alle.

Affter  theyre  hertes  to  euery  man  is  free,
Who  euer  sey  nay,  in  loue  for  to  cheese  ;
In  choys  of  love  ther  is  gret  libertee
Euery  sesoun,  wheper  hit  thowe  or  freeze;
And  for  my  part,  by  eause  me  list  not  leese,
Ne  in  my  choyse  per  may  no  meschief  falle,
I  haue  choose  oon  which  pat  excellepe  alle.

Frome  yeere  to  yeer  for  neeglygence  or  rape,
Voyde  of  al  chaunge  and  of  nufanglenesse,
Saint  Valentyne  hit  shal  me  not  escape
Vpon  thy  day,  in  token  of  stedfastnesse,
But  that  I  shal  conferme  in  sikurnesse
My  choys  of  nuwe,  so  as  it  is  befalle,
To  love  hir  best,  whiche  that  excellethe  alle.

Lenvoye

Noble  pryncesse,  braunche  of  flour  delys,
Whas  goodenesse  thoroughe  the  worlde  doop  shyne,
So  wl  avysed,  so  prudent,  and  so  wys,
Saint  Clottis  blood,  and  of  that  noble  lyne!
Lowly  beseeche  I,  confeeme  and  termyne
To  yif  me  love,  lyche  as  it  is  befalle,
To  love  hir  best  that  excellepe  alle.

With  humble  herte  beseeching  that  virgine,
Whiche  is  moost  feyre,  moost  bountevous  and  goode,
To  sixst  Henry,  his  moder  Kateryne,
To  sheede  hir  grace,  and  to  theyre  noble  bloode;
And  Cryst  Iesu,  that  starf  vppn  the  Roode,
Haue  on  vs  mercy,  whane  we  for  help  calle,
For  love  of  hir,  pat  excellepe  alle!

Мой  перевод:

Джон  Лидгейт

Валентинка  Славнейшей  из  жен

Гляньте,  здесь  начинается  баллада,  сложенная  в  честь  Богородицы  отцом  Иоанном  Лидгейтом,  монахом  в  Бери,  в  виде  стихов  о  выборе  возлюбленной  в  Валентинов  день

В  день  Валентинов  есть  у  нас  в  краю
Обычай,  что  блюдем  мы  год  за  годом:
Мужчина  каждый  милую  свою
Находит  в  справочнике  Купидона,
Его  приказы  слушая  покорно.
Судьбе  любого  выбор  подчинен,
Но  я  люблю  Славнейшую  из  жен.

За  красоту  иные  изберут,
Иные  выбирают  за  богатство,
Иные  вольность  иль  щедрость  чтут,
Изяществом  манер  еще  пленятся,
Еще  к  любезной,  к  доброй  устремятся.
Найдут,  что  мило,  —  выбор  совершен,
Но  я  люблю  Славнейшую  из  жен.

Уже  давно  избрал  я  свой  цветок,
И  каждый  год  я  повторяю  выбор,
В  день  этот  подтверждаю:  выбрать  смог.
Она  верна  и  любит  очень  сильно;
Тот  не  найдет  раскаяться  причины,
Кто  лучший  Ей  слуга:  он  награжден  —
Ведь  я  люблю  Славнейшую  из  жен.

О  римлянке  Лукреции  молва:
Что  чистоту  супруги  воплотила,
А  Марция,  Катонова  жена,
Известна  тем,  что  стойкость  проявила;
Дидона  доброте  не  изменила
 (Такой  их  приговор  судьбы  нашел)  —
Но  я  люблю  Славнейшую  из  жен.


Рахиль  взяла  красой,  а  Лия  —  та
Детьми;  была  Кандакия  богата;
В  преданье  —  Розамунды  красота;
Вирсавия  была  лицом  приятна,
Царя  Давида  увлекла  изрядно:
Раз  на  нее  взглянул  —  и  был  влюблен,
Но  я  люблю  Славнейшую  из  жен.

Могучий  Артаксеркс  Эсфирь  вознес,
В  ней  женственность  и  скромность  оценил  он.
Нрав  кроткий  ей  отличия  принес:
От  мужа  сан  царицы  получила.
Она  закон  евреев  защитила,
Народ  ее  был  от  беды  спасен  —
Но  я  люблю  Славнейшую  из  жен.

А  к  Соломону  гостьей  прибыла
Царица  Савская,  чтоб  убедиться,
Cколь  мудр  он,  сколь  богат;  его  дела
И  двор  царицу  звали  восхититься.
Царь  притчи  ей  сказал  и  поделился
С  ней  знаньями,  его  был  пышен  трон  —
Но  я  люблю  Славнейшую  из  жен.

О  Пенелопе  что  могу  сказать?
Иль  о  царице  греческой  Алкесте?
Как  Поликсену  иль  Медею  звать?
Что  о  Елене,  красотой  известной,
Скажу?  Забуду  их  я  для  Чудесной!
Она  затмила  славу  тех  имен,
Мной  избрана  Славнейшая  из  жен.

А  Фисба  в  Вавилоне  родилась,
Любила  крепко  юного  Приама.
Антоний  умер  —  смерти  отдалась
И  Клеопатра,  своевольна  нравом.
Одна  достоинства  все  сочетала  —
То  Госпожа  моя,  пред  кем  склонен,
Кого  люблю  —  Славнейшая  из  жен.

Смогла  Гризельда  многое  стерпеть  —
В  Италии  о  том  поведать  рады;
Минерва  речь  могла  вести,  как  петь,
И  Пентесилия  сражалась  в  латах.
Зенобии  был  львиный  лов  —  забава:
Как  в  стойле  бык,  был  ею  лев  смирен  —
Но  я  люблю  Славнейшую  из  жен.

Коль  нужно  имя  Госпожи  моей,
Чтоб  знали  люди,  кто  Она  такая,
Она  —  Мария.  Предки  —  Иессей
И  род  царей,  а  скромность  —  основанье
Рожденья  Бога.  Пала  золотая
На  грудь  Ее  роса,  чтоб  принесен
Был  Ею  Плод  и  был  Им  мир  спасен.

Я  разумею  вот  что:  Дух  Святой
Сошел  к  Ней,  чтоб  спастись  людскому  роду,
Как  та  роса,  что,  капель  чередой
Упав,  руно  смочила  Гедеона,
Сверкая  серебром;  как  Аарона
Жезл  цвел,  дал  плод  —  и  каждый  исцелен.
Кого  люблю  —  Славнейшая  из  жен.

Затмение  злу  послано  Женой,
Над  змеем  нам  победа  Eй  дается.
Ее  апостол  Иоанн  святой
Зрел  в  «Откровенье»  облеченной  в  солнце.
Вся  наша  радость  от  Нее  берется,
К  Ней  каждый  грешник  в  горе  обращен,
Она  добра,  Славнейшая  из  жен.

Она  —  та  Дева,  что  на  алтаре,
Держа  Ребенка  на  руках,  предстала
В  сиянии  —  свет  солнца  не  сильней  —
Пред  императором  Октавианом,
И  пал  пред  Ней,  Ей  поклоняться  стал  он,
Была  забыта  гордость  —  и  пришел
За  помощью  к  Славнейшей  он  из  жен.

Она  —  спасенья  нашего  исток,
С  Ней  людям  искупление  открылось.
Ей  Гавриил  приветствие  изрек,
Так  благодать  в  Ней  Божия  явилась.
Феофил  первый  получил  с  Ней  милость,
А  до  того  он  в  скорбь  был  погружен.
Кого  люблю  —  Славнейшая  из  жен.

Мужчины  вслед  желанию  спешат,
Приязнь,  любовь  —  их  выбора  причины.
Екатерина,  Маргарита  —  клад
И  святы,  и  Агнесса,  Магдалина;
Луция  и  Елена  —  также  чтимы.
Но  я-то  знаю,  с  Кем  соединен:
Ее  люблю,  Славнейшую  из  жен.

Сердца  всегда  свободны  предлагать
Мужчины,  не  отвергнуть  им  свободы.
Преград  им  мало,  чтоб  любовь  избрать
В  любую  пору  —  и  в  жару,  и  в  холод.
Что  до  меня,  играть  мне  не  угодно
И  выбор  мной  не  будет  изменен:
Избрал  Ее,  Славнейшую  из  жен.

Из  года  в  год  все  то  же  я  скажу,
Не  мне  —  забыть,  не  мне  —  за  новым  гнаться;
Всяк  Валентинов  день  я  с  тем  же  жду
И  выскажу  охотно  постоянство.
Что  б  ни  было  —  не  стану  колебаться
И  будет  вновь  мой  выбор  подтвержден:
Люблю  Ее,  Славнейшую  из  жен.

Посылка

О  королева,  лилии  дитя,
На  целый  мир  свет  доброты  вы  льете,
Мудры,  разумны,  знание  ценя,
И  от  святой  Клотильды  род  ведете!
О  милости  молю  вас:  cоизвольте
Любви  мне  дать  —  пусть  буду  наделен,
Чтоб  лучше  чтить  Славнейшую  из  жен.

К  Ней  со  смиреньем  обращаюсь  я  —
К  Прекраснейшей,  Щедрейшей  и  Добрейшей:
Пусть  Генриха  Шестого,  короля,
Хранит  и  мать  его,  и  род  знатнейший;
Как  и  Господь  наш,  на  Кресте  умерший,
Да  явит  милость  нам,  когда  зовем,  —
Ведь  любит  Он  Славнейшую  из  жен!


Перевод  18-22.09.  2022

Примечания  переводчицы:

В  переводе  применено  написание  заглавной  буквы,  свойственное  русскому  языку,  когда  речь  идет  о  Богородице  (поскольку  уже  в  подзаголовке  оригинала  объявлено,  кто  именно  —  дама  сердца  автора).

Марция,  Катонова  жена  —  здесь:  Марция  (около  79  —  после  49  г.г.  до  н.э.),    жена  Марка  Порция  Катона  Младшего,  Утического.  Беременную  Марцию  ударила  молния,  и  она  потеряла  ребенка,  но  сама  уцелела;  у  нее  были  и  другие  дети.  Катон  Утический  разводился  с  Марцией,  но  потом  вновь  женился  на  ней.

Рахиль  взяла  красой,  а  Лия  —  та  Детьми  —  буквально:  «Рахиль  была  прекрасна,  а  Лия  была  также  плодовита».  Cогласно  Библии  (Книга  Бытие  29),  старшая  сестра,  слабая  глазами  Лия,  навязанная  в  жены  патриарху  израильского  народа  Иакову,  родила  ему  шесть  сыновей  и  дочь,  не  считая  детей  от  наложницы,  признанных  по  обычаю  детьми  Лии;  младшая  сестра,  более  красивая  Рахиль,  в  которую  Иаков  влюбился  сначала,  родила  ему  только  двух  сыновей,  не  считая  детей  от  наложницы,  признанных  по  обычаю  детьми  Рахили.

Кандакия,  или  Кандака  —  титул  правящих  цариц  древнего  царства  Куш,  которое  существовало  в  северной  части  территории  современного  Судана  с  IX  или  VIII  века  до  н.э.  по  IV  век;  eго  название  в  Синодальном  переводе  Библии  передано  как  «Ефиопия»  и  применено  по  крайней  мере  к  трем  разным  странам.  Согласно  Библии  (Деяния  святых  апостолов  8:27-39),  eвнух,  хранитель  всех  сокровищ  Кандакии,  царицы  Ефиопской,  был  крещен  апостолом  Филиппом.

Розамунда  —  по  всей  видимости,  Розамунда  де  Клиффорд  (ум.  1176),  любовница  короля  Англии  Генриха  II  Плантагенета,  мужа  Алиеноры/Элеоноры  Аквитанской.

Пентесилия  (Пентесилея,  Пенфесилия)  —  царица  амазонок,  сражавшаяся  в  Троянскую  войну  на  стороне  Трои  и  погибшая  в  битве  от  руки  Ахилла.

Зенобия  (240  —  после  274)  —  царица  Пальмиры,  объявившая  о  независимости  от  Рима,  но  потерпевшая  поражение.

Руно  Гедеона  —  согласно  Библии,    «И  сказал  Гедеон  Богу:  если  Ты  спасешь  Израиля  рукою  моею,  как  говорил  Ты,    то  вот,  я  расстелю  здесь  на  гумне  стриженую  шерсть:  если  роса  будет  только  на  шерсти,  а  на  всей  земле  сухо,  то  буду  знать,  что  спасешь  рукою  моею  Израиля,  как  говорил  Ты.  Так  и  сделалось:  на  другой  день,  встав  рано,  он  стал  выжимать  шерсть  и  выжал  из  шерсти  росы  целую  чашу  воды»  (Книга  Судей  6:36-38).

Жезл  Аарона,  Ааронов  жезл  —  согласно  Библии,  жезл  Аарона,  брата  Моисея,  ‘расцвел,  пустил  почки,  дал  цвет  и  принес  миндали’  (Книга  Чисел  17:  8)  в  знак  избрания  Левиина  колена  (левитов)  на  служение  Богу.  Жезл  Аарона  считается  символом  Богородицы.

ФеОфил  —  к  нему,  по  всей  видимости,  обращены  Евангелие  от  Луки  и  Деяния  святых  апостолов;  его  принято  называть  ФеОфил,  а  не  ФеофИл.

Святая  Клотильда  (около  475  —  между  544  и  548)    —  вторая  жена  знаменитого  Хлодвига  I  Меровинга,  короля  франков.  О  королева  (буквально  «благородная  принцесса»),  лилии  дитя  —  Екатерина  де  Валуа  (1401—1437),  дочь  короля  Франции  Карла  VI,  на  момент  написания  оригинала  —  вдовствующая  королева  Англии,  вдова  Генриха  V  и  мать  Генриха  VI  Ланкастеров.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963989
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.10.2022


John Lydgate (?) The Siege of Harfleur and the Battle of Agincourt, 1415. Перевод

Поэма  о  двух  значительных  эпизодах  Столетней  войны,  бывших  в  начале  XV  века:  осаде  англичанами  Гарфлера  и  битве  при  Азинкуре.  Опубликована  поэма  около  1530  г.  без  имени  автора.  Автором  часто  (в  частности,  в  источнике  оригинала)  признается  известный  английский  поэт  Джон  Лидгейт  (ок.  1370  -  ок.1451)  -  монах-бенедиктинец,  последователь  Чосера  и  очень  плодовитый  автор.
При  наличии  художественных  вольностей,  жестокость  средневековой  войны  здесь  показана;  характер  короля  Генриха  V  изображен  как  сложный  -  чего  и  следовало  ожидать.  Автор  выражает  королю  свою  симпатию.
В  изданиях,  которые  я  нашла  в  электронной  форме  и  сравнила,  заголовки  частей  поэмы  проставлены  на  полях  (такое  впечатление,  что  они  привнесены  редактором).  Поэтому  в  переводе  я  заголовки  частей  вписала  сбоку  от  основного  текста  и  взяла  в  скобки.

Источник  оригинала:  An  English  Garner.  Ingatherings  from  our  history  and  literature  by  Edward  Arber,  F.S.A.  Volume  VIII.  Archibald  Constable  and  Co.  Whitehall  Gardens,  Westminster,  MDCCCXCVI  (1896).  P.13-24.




Мой  перевод:

Джон  Лидгейт  (или  ему  приписывается).

Осада  Гарфлера  и  битва  при  Азинкуре,  1415.

Далее  следует  битва  при  Азинкуре  и  великая  осада  Руана  королем  Генрихом  Монмутом,  Пятым  этого  имени,  выигравшим  Гасконь  и  Гиень,  и  Нормандию.

О  Боже,  Ты,  Кто  создал  этот  мир
И  принял  смерть  за  нас,  прибитый  к  древу,
Молю  Тебя  о  том,  чтоб  сохранил
Ты  край  английский  -  для  Марии-Девы!
Ты  Крепок,  Триедин!  Еще  моленье:
Да  будет  Генриха  душа  с  Тобой  -
Он  был  отважный  витязь  и  король.

Воитель  благородный,  дел  твоих
Пусть  не  постигнет  никогда  забвенье!
В  отваге  ты  пример  был  для  других
И  правил  Англией,  ее  лелея.
Всех  рыцарских  достоинств  воплощенье!
Хоть  нет  тебя  средь  Девяти  Достойных,
Завоеватель  для  времен  ты  новых!

Наш  государь  во  Францию  послал  ............  (Дофин  предлагает  теннисные  мячи)
Пригодного,  надежного  герольда.
Свое  наследье  получить  желал:
Нормандию  с  Гиенью  и  Гасконью.
Пускай  дофин  уступит  то  ему,
Чем  Первый  Эдуард  владел  когда-то.
"А  если  он  откажет  -  так  возьму,
Меч  применив,  все  то,  что  взять  мне  надо!"
Дофин  ответил  -  наглым  был  ответ,
И  с  ним  посол  отправился  обратно:
"Пока  король  ваш  прожил  мало  лет
Для  войн  больших.  Чем  горд  он  -  непонятно.
Он  нежен,  юн,  слыхал  я  -  и  моей
Любезности  он  радоваться  станет.
Я  шлю  бочонок  теннисных  мячей:
Пускай  с  подарком  этим  он  играет".

Тут  наши  господа  решили  все:
Во  Франции  не  стоит  оставаться.
Великий,  малый  -  в  Англию  скорей,
Домой  охотно  стали  возвращаться.
Приехав,  рассказали  королю,
Как  отвечал  дофин  и  что  готовит.
Король  ответил:  "Отблагодарю
Дофина  я,  коль  мне  Господь  позволит!"

Тем  временем  дофин  переменил
Решенье,  отрядил  послов  поспешно
И  перемирье  соблюдать  просил
Для  Господа,  что  был  распят,  безгрешный.

"Нет!"  -  короля  был  нежного  ответ.  .............(Король  Генрих  хочет  ехать  во  Францию)
"Во  Францию  теперь  путь  устремлю!
Дофин  дразнился  -  я  дразнюсь  не  хуже:
Такие  мячики  ему  пошлю,
Что  крышу  замка  с  высоты  обрушат".

Король  наш  был  в  Вестминстере  тогда,
И  знать  при  нем.  Сказал  он  за  обедом:
"На  Францию  идти  ли,  господа?
Пусть  Иоанн  святой  поможет  в  этом:
Я  сам  в  поход  отправиться  хочу,
Но  все  же  посоветуйте,  прошу!
Что  вы  хотели  бы,  чтоб  я  избрал?
Сейчас  скажите:  выслушав,  решу".
И  первым  герцог  Кларенс  отвечал:
"Пускай  поход  начнется,  государь!"
С  ним  и  другие  лорды  согласились:
"За  королем  своим  в  любую  даль
Пойдем,  покуда  жизней  не  лишились".

"Благодарю  вас  всех!"  -  король  сказал,
Надеюсь  защитить  я  наше  право
И  вам,  когда  смогу,  награду  дам.
Теперь  зову  и  молодых,  и  старых,
Чтоб  времени  никто  зря  не  терял,
Чтоб  каждый  в  Саутгемптон  выступал  -
Там  соберемся  перед  днем  Петровым,  ............  [1  августа  1415  г.]
И,  с  милостью  Господней,  я  б  желал
Начать  оттуда  путь  соленым  морем!"

Орудий  много  заказал  король  -
Их,  сделав,  сразу  в  Лондон  отправляли;
Корзины  стрел  и  луков  чередой;
Немало  копий,  ядер  собирали;
Кинжалы  -  также  их  не  забывали;
Отличные  мечи  -  хвалить  их  должно;
Щиты  и  латы,  что  в  бою  надежны.

Вот  в  Саутгемптон  наш  король  идет............  (Англичане  прибывают  в  Нормандию)
Со  знатью  вместе:  медлить  он  не  склонен.
Там  ожидают  их  принять  на  борт
Прекрасных  кораблей  пятнадцать  сотен.
Хоть  золота,  я  слышал,  миллион,
Враги,  чтоб  предан  был  король,  платили,
На  взгляд  их,  был  он  мало  оценен:
На  их  беду,  его  не  погубили.

Здесь  Саутгемптон,  дальше  -  остров  Уайт
И  между  ними  -  ряд  судов  отменных,
Чьи  мачты,  право,  радовали  взгляд,
Тянувшиеся  ввысь  на  фоне  неба.
На  всех  щитах  здесь  красный  крест  горел,
И  пушки  на  их  палубах  стояли.
Святой  Георгий  со  знамен  глядел,
Герб  Англии  повсюду  замечали.

Король,  не  медлив,  на  корабль  взошел,
Все  лорды  были  столь  же  торопливы.
Был  поднят  каждый  якорь,  и  пошел
Корабль  за  кораблем,  несом  приливом.
На  мачтах  поднимали  паруса
И  ветру  ласковому  подчинились,
Попутному.  А  поглядеть  -  краса.
Вперед  во  имя  Троицы  стремились.....................[7  августа  1415  г.]

Направились  к  Нормандии  суда,
День,  ночь  стремились  к  цели  неустанно,
И  стала  с  кораблей  земля  видна
Плывущим  на  другое  утро  рано.
Чем  ближе  берег  -  тем  прекрасней  день,
Кто  был  там,  тот  и  сердцем  веселился.
Вот  все  суда  уж  подошли  к  земле,
И  каждый  якорь  в  воду  погрузился.
И  стали  лодок  множество  спускать,
Чтоб  воины  поток  преодолели.
И  скоро  лодок  тысяча  пристать
Смогла  -  в  них  латы  воинов  блестели.

Король  в  Кутансе  высадился.  Был  ................  (Пушки  играют  в  теннис  с  Гарфлером)
Канун  Пречистой  Девы  Вознесенья................[14  августа  1415  г.]
Король  к  Гарфлету  с  войском  подступил,
И  этот  город  взяли  в  окруженье.
Король  свой  поднял  стяг.  Еще  других
Знамен  немало  было  рядом  ярких.
Для  короля  поставили  палатку  -
С  нарядной  вышивкой,  в  гербах  цветных.
Палатка  короля  -  с  венцом,  в  порядке
Отличном  -  лорды.  Это  -  лагерь  их.

"Брат  Кларенс,  башни  города  займу,  -
Сказал  король.  -  И  всех  девиц  прекрасных,
Всех  дочерей  его  я  в  плен  возьму:
Пусть  ото  сна  французы  пробудятся!
Пусть  "Лондон"  вступит  в  бой!  Пускай  пойдут
С  ним  вместе  и  другие  пушки  в  дело!
С  Гарфлетом  в  теннис  пусть  ведут  игру,
В  которой  мне  достанется  победа!

Играем  же!  Господь,  благослови!
Готовьтесь,  дети,  -  завоюем  счастье!"

Ведь  пушка  каждая,  что  привезли,
Уже  ядро  в  своей  держала  пасти.

Гарфлета  капитан  прислал  узнать,
Зря  не  теряя  времени,  как  видно,
Что  наш  король  задумал  здесь  искать,
Раз  к  городу  с  такой  явился  свитой.
"Мне  город  сдайте!"  -  "Господом  клянусь
И  Дионисием  Святым,  не  сдам  я!"  -
"Так  выиграть  у  вас  его  берусь,
Коль  милость  Божью  ныне  сохраняю.
Мячи  из  камня  и  железа  я,
Тяжелые,  привез  сюда  с  собою.
Клянусь  Христом,  умершим  за  меня,  -
Сравняю  стены  ваши  я  с  землею".

"Вперед!  -  большая  пушка  говорит,  -...............  (Король  Генрих  дарует  перемирие)
Друзья,  держитесь,  мы  в  игру  вступаем!"
От  пушек  наступил  французам  стыд:
Помог  Христос,  с  ним  -  Дева  Пресвятая.
"Пятнадцать"  -  пушки  "Лондона"  то  речь:
Усердно  чередой  бросает  ядра.
Вторая:  "Тридцать.  Если  приналечь,
Верх  одержу!"  Прочна,  стена  стояла,
Но  не  было  трудом  ее  свалить.
"Дочь  короля":  "Игра!  Не  заглушить:
Послушайте,  девицы,  дело  верно!
Есть  сорок  пять  у  нас,  и  можем  бить".
Со  всех  сторон  они  разбили  стены.

Нормандцы  согласились:  "Медлить  -  зло,
Скорей  исполним  общее  решенье!
Ведь  там,  где  вражье  пролетит  ядро,
В  Гарфлете  не  останется  строенья.
Разрушил  враг  все  наши  укрепленья".
Рыдали  женщины:  "Ах,  горе  нам!"
Французы  молвили:  "Нам  -  посрамленье!
Наверное,  быть  должен  город  сдан.
Пойдем  теперь  c  мольбою:  наступать
Пусть  прекратит  на  нас  король  английский.
Коль  не  захочет  милость  оказать  -
Не  отвратить  погибели  нам  близкой.
К  дофину  обратимся:  отрядит
Пусть  помощь,  или  город  сдать  придется".

Отправились  посланники:  спешит,..........................  [10  cентября  1415  г.]
Кто  короля  упрашивать  берется.
Сред  них  явился,  точно,  лорд  Коргран,
Который  города  был  капитаном;
Желам  Боусер  промедлить  не  желал,
Спешило  и  других  господ  немало.
Вот  стали  перед  нашим  королем,
Колена  со  смиреньем  преклонили:
"Король  любезный!  Молимся  о  том,
Чтоб  все  тебя  несчастья  пощадили!
Прошение  к  тебе  -  о  перемирье.
Коль  до  полудня  воскресенья  знать........................[22  сентября  1415  г.]
Мы  будем,  что  подмоги  нас  лишили,
Тебе  мы  обещаем  город  сдать.

Ответил  наш  король:  "На  этот  раз
Вам  будет  милость.  Так  распоряжусь  я:
За  помощью  пускай  один  из  вас
Поедет,  здесь  другие  остаются".
За  помощью  поехал  капитан.
Как  мог,  скорей,  добрался  до  Руана.
Надеялся  застать  дофина  там,
Но  тот  исчез:  бежал  от  встречи  явно.

Стал  капитан  о  помощи  просить:.........................  (Французы  сдают  Гарфлер)
"Гарфлет,  должно  быть,  навсегда  потерян;
Не  сможем  мы  свой  город  защитить:
Со  всех  сторон  уж  пали  наши  стены".
Совет  ему  был  нужен  непременно:
"Что  повелите?  Что  мне  предпринять?
Должны  сразиться  мы  до  воскресенья,
Иначе  город  мне  придется  сдать!"

И  был  господ  Руана  приговор,
Что  городу  необходимо  сдаться:
Сравнится  англичан  король  со  львом,
Мы  с  ним  не  смеем  в  поле  повстречаться!
Услышав,  мешкать  капитан  не  стал,
Отправился  назад  к  Гарфлету  срочно.
Туда  стремясь,  так  быстро  он  скакал,
Что  смог  попасть  на  место  той  же  ночью.

Опять  пред  нашим  королем  предстал,...............  [22  сентября  1415  г.]
Склонился,  и  с  почтением  неложным
"Любезный  государь!  -  ему  сказал,  -
С  тобою  пребывает  милость  Божья!
Вот,  все  ключи  принес  тебе  -  возьми!  -
Я  от  Гарфлета,  царственного  града!
Палаты  здесь,  покои  -  все  твои!
Распоряжайся,  нет  тебе  преграды."

Король  в  ответ:  "Да  славятся  за  то
Христос  Господь  и  Дева  Пресвятая!
А  Дорсета  я,  дядю  своего,..............  (21  тысяча  французов  выслана  из  Гарфлера)
Гарфлета  капитаном  назначаю.
Здесь  прежним  горожанам  впредь  не  жить:
Пускай  они  задержатся  на  время,
Какое  нужно,  чтобы  устранить
Все  стен  в  бою  жестоком  поврежденья.
Исполнят  -  и  в  другие  города
Пускай  уходят,  без  остатка  только:
Простолюдины,  как  и  господа,
Ни  женщины  не  бросив,  ни  ребенка!"

Так  двадцать  тысяч  и  одна  ушли  -
Оставив  город,  слезы  проливали.

Тогда  большие  пушки  привезли
В  Гарфлет  -  орудья  в  городе  собрали.

Открылась  в  войске  тяжкая  болезнь,
И  с  жизнью  много  англичан  рассталось.
Cто  сорок  с  лишним  умирали  в  день,
Всего  лишь  десять  тысяч  жить  осталось.

Король  наш  в  замок  отошел  тогда.
Пробыв  там  столько,  сколько  счел  возможным,
Он  объявил:  "Надеюсь,  господа,
К  Кале  пойти,  коль  будет  воля  Божья!"

Когда  Гарфлет,  град  царственный,  был  взят  -
Так  всемогущий  Бог  распорядился  -
Король  наш  остановке  не  был  рад,
И  в  сторону  Кале  он  устремился.
"Брат  Глостер,  отправляемся  сейчас:
Мы  дольше  оставаться  здесь  не  станем.
Кузен  наш  Йорк,  вот  план  какой  у  нас:
Поход  Вы  продолжайте  вместе  с  нами!
Кузен  мой  Хантингтон,  мы  выступаем,
Граф  Оксфорд  присоединится  пусть!
А  герцог  Саффолк,  мы  повелеваем,
С  отрядом  пусть  близ  нас  продолжит  путь!
Граф  Девоншир  -  не  смог  бы  он  свернуть!
Сэр  Томас  Харпинг  -  он  в  трудах  усерден,
Лорд  Брук  -  он  рад  к  походу  был  примкнуть,
И  также  сэр  Джон  Корнуолл  пусть  едет.
Сэр  Гилберт  Амфри  -  пользу  принесет;
Лорд  Клиффорд  -  милости  прошу  у  Бога!
Сэр  Вильям  Босуэр  -  не  подведет,
Коль  будет  нужно,  все  они  помогут".

Король,  -  Господь  его  оберегал,  -
Отправился.  Нигде  не  задержался,..............  [18  октября  1415  г.]

В  пути  большие  реки  проезжал
И  наконец  до  Сены  он  добрался.

Французы  мост  разрушили,  чтоб  враг  ......(Англичан  будут  продавать  по  шестеро  за  мелкую  монету)
Реки  не  пересек.  Но  принял  меры
Король,  когда  узнал,  что  стало  так:
Он  приближался  к  городу  Тюррейну.
Противник  мощные  войска  послал,
Был  наш  король  взят  ими  в  окруженье.
А  герцог  Орлеанский  речь  держал:
"Король  английский  прекратит  движенье.
Кто  допустил,  чтоб  путь  он  продолжал?
Надеюсь,  прежде,  чем  придет  в  Кале,
Перехитрить  его  удастся  мне".
Бурбонский  герцог  Господом  ему
И  Дионисием  святым  поклялся:
"Окончим  славно  в  теннис  мы  игру.
Пусть  господа  английские  страшатся!
Дворян  и  лучников  им  возвращать  -
Клянусь  святым  я  Иоанном  в  этом!  -
За  плату  будем:  пленных  продавать
По  шестеро  за  мелкую  монету".
Сказал  и  герцог  Барский,  и  слова
Его  с  великой  гордостью  звучали:
"Клянусь  я  Господом!  Свершу  сполна:
Мне  под  коня  падут  все  англичане,
Которые  остаться  здесь  мечтали.
Усильем  общим  пришлых  разобьем,
Пленим  их,  к  подчиненью  приучая,
Потом  -  домой,  и  на  обед  пойдем!"

Король  наш  Генрих  был  умен  и  смел,
И  царственно  повел  приготовленья:
Он  кольев  наготовить  повелел
И  вбить  их  перед  лучниками  в  землю.
Французы  видели,  чем  занялись
Противники,  как  битвы  ожидали,
И  им  пришлось  из  седел  -  снова  вниз,
Верхом  сидели  -  на  ноги  вновь  встали.

Король  взошел  на  холм,  и  с  вышины...................(Знаменитая  битва  при  Азинкуре)
Глядел  на  долы,  что  лежали  рядом.
Он  видел:  близятся  французов  тьмы
К  нему,  подобны  снегу  или  граду.
Он  преклонил  колена.  В  тот  же  миг
Все,  кто  пришел  с  ним,  на  колени  пали.
Перекрестившись,  всяк  к  земле  приник,
Дал  поцелуй  ей  -  на  ноги  вновь  встали.
"Хочу  знать  время".  -  "Скоро,  государь,
Заутреня".  -  "Ну  что  же,  нам  -  в  дорогу.
А  этот  добрый  час  -  нам  свыше  дар.
Он  означает:  с  нами  -  милость  Бога!
Молиться  станут,  чтобы  нам  -  подмога,
Святые,  что  в  гробницах.  Сотворит
Молитву  в  Англии  монахов  много:
Для  нас  Ora  pro  nobis  прозвучит".

Святой  Георгий  с  нашим  войском  был  -
Его  вблизи  видали,  это  верно  -
Был,  с  неба  Духом  посланный  Святым,
Чтоб  государь  наш  одержал  победу.

Вот  труб  призыв  веселый  -  и  идут  ...................[25  октября  1415  г.]
Два  войска,  и  сраженье  начинают.
Вот  наши  лучники  отважно  бьют  -
Французы  скоро  кровью  истекают.
Разили  стрелы  точно  и  несли
Французам  смерть.  Взяла  она  немало:
Нагрудники  и  шлемы  -  не  спасли,
Одиннадцать  их  тысяч  в  драке  пало.

Король  сражался  сам  -  известно  мне,...................(Триумф  короля  Генриха  в  Лондоне)
Он  в  битве  лично  принимал  участье
И  не  щадил  врагов.  В  другой  стране
Еще  монарха  не  было  у  власти,
Чтоб  смог  в  бою  такой  успех  снискать  -
Пycть  с  правом  Англия  зальется  песней!
Нам  -  время  Laus  Deo!  восклицать,
Пора  для  благодарственных  молебствий.
В  плен  Орлеанского  сумели  взять
Мы  герцога:  бороться  он  не  стал.
Бурбонский  герцог  также  в  плен  попал,
И  герцог  Барский  счел,  что  сдаться  надо.
Сир  Бергигонт  нам  в  битве  уступил,
Как  и  других  французов  много  знатных.

Вот  так  король  наш  нежный  победил:
Его  Господь  всесильный  не  оставил.
И  молодых,  и  старых  взял  с  собой
Он  пленных,  и  свой  путь  в  Кале  направил.

Цель  добрую  он,  возвращаясь,  ставил:...................  [16  ноября  1415  г.]
Достигнув  Кентербери,  приношенье
Фоме  Святого  гробу  совершил,
А  после  отбыл  в  Кент  без  промедленья.
Приехал  в  Элтем  -  добрый  час  то  был...................  [22  ноября  1415  г.]
Как  через  Блэкхит  ехал,  перед  ним.....................  [23  ноября  1415  г.]
Предстал  уже  и  Лондон  недалекий.
"Привет  тебе,  град  царственный!  Храним
Христом  да  будешь  от  любой  тревоги!"
И  благородный  град  благословил,
Просил  ему  у  Бога  легкой  доли.
В  Вестминстер  он  приехал  и  привез
Туда  с  собою  пленников  французских.
Освободил  он  тех,  кто  выкуп  внес,
Позволил  им  в  страну  свою  вернуться.

На  этом  я  окончу:  описать........................  (Плачевная  осада  Руана)
Исход  великой  битвы  смог  -  и  хватит.
Ведь  места  в  книге  нет,  чтоб  рассказать
О  величайшей:  был  Руан  в  осаде.

Три  с  лишним  года  та  осада  шла.
За  сорок  пенсов  крысу  продавали:
От  голода  там  гибли  без  числа,
Без  мяса  дети,  женщины  страдали.
Двоих  детей  кормила  грудью  мать,
Кость  голую  не  прекратив  глодать.

Писать  об  этом  тяжело...  Руан
Был  слез  достоин,  это  слишком  ясно.
Но  все  ж  жалел  король  наш  горожан:
По  главным  праздникам  давал  им  мяса.
И  наконец  -  не  ложь  то!  -  город  сдался.

На  этом  я  сказал,  что  довелось:
Да  примет  наши  души  в  рай  Господь!

Так  оканчивается  битва  при  Азинкуре.

Напечатано  в  Лондоне  в  Фостер  Лейн,
в  приходе  Святого  Леонарда,
мной  Джоном  Скотом.

Finis

(конец  -  лат.)

Перевод  07.08  -  18.08.2022

Примечания  по  изданию  оригинала:

В  Кутансе  -  должно  быть:  Кле-де-Ко  (Clei  de  Caus).

Лорд  Коргран,  Который  города  был  капитаном  -  должно  быть:  сир  Лионель  Бракемон  (sir  Lionel  Braquemont).

Сэр  Томас  Харпинг  -  должно  быть:  сэр  Томас  Эрпингем  (sir  Thomas  Erpingham).

Сэр  Гилберт  Амфри  -  должно  быть:  сэр  Гилберт  Умфравиль  (sir  Gilbert  Umfreville)

Сэр  Вильям  Босуэр  -  должно  быть:  сэр  Вильям  Буршье  (sir  William  Bourchier).

До  Сены  -  должно  быть:  Соммы.

Примечания  переводчицы:

Девять  достойных  (the  Nine  Worthies)  -  Гектор,  Александр  Македонский,  Гай  Юлий  Цезарь,  Иисус  Навин,  царь  Давид,  Иуда  Маккавей,  король  Артур,  Карл  Великий,  Готфрид  Бульонский.

Завоеватель  для  времен  ты  новых  -  буквально:  "ты  был  Завоевателем  в  твое  время"  (wast  thou  a  Conqueror  in  thy  time).

Пока  король  ваш  прожил  мало  лет  Для  войн  больших  -  исторически  дофин  Людовик  (р.  в  январе  1397)  был  на  11  лет  моложе  английского  короля  Генриха  V  (р.  в  сентябре  1386,  по  другим  данным  -  в  августе  1387).

Он  нежен  -  в  оригинале  использовано  и  повторяется  слово  comely,  то  есть  "миловидный,  привлекательный".

Эпизод  с  теннисными  мячиками,  по  преданию,  подаренными  Генриху  французским  дофином,  знаменитый,  в  особенности,  благодаря  шекспировской  пьесе  "Генрих  V",  возможно,  вдохновлен  известным  в  Средние  века  греческим  романом  "История  Александра  Великого"  ("Роман  об  Александре").  В  этом  романе  Александр  Македонский  получает  несколько  подобных  оскорбительных  подарков  от  персидского  царя  Дария.

Герцог  Кларенс  и  ниже  брат  Глостер  -  младшие  братья  Генриха  Томас,  герцог  Кларенс  (погиб  на  войне  во  Франции  в  1421  г.),  и  Хамфри,  герцог  Глостер  (1391-1447),  впоследствии  осуществлявший  регентские  полномочия  при  своем  племяннике  Генрихе  VI.

Красный  крест  -  крест  Святого  Георгия.

Гарфлет  -  конечно  же,  правильно  Гарфлер  (франц.  Арфлер,  Harfleur  ).  Но  в  тексте  оригинала  употреблено  написание  Harflete  (что  читается  "Гарфлит").

Желам  Боусер  -  в  оригинале  Gelam  Bowser,  ударения  в  обоих  случаях  -  на  первый  слог.

Коль  до  полудня  воскресенья  знать  Мы  будем,  что  подмоги  нас  лишили,  Тебе  мы  обещаем  город  сдать  -  по  тогдашнему  праву  войны,  упорство  в  защите  крепости  без  надежды  получить  помощь,  которое  мы  обычно  считаем  героизмом,  осуждалось  и  могло  повлечь  наказание  защитников  со  стороны  взявшего  эту  крепость  противника  (казнь  по  этой  причине  угрожает  гражданам  Кале,  изображенным  Роденом;  позднее  Столетней  войны  это  правило  описано  как  действующее  в  "Опытах"  Монтеня).

Брат  Глостер,  отправляемся  сейчас  -  в  оригинале  использовано  итальянское  слово  veramente,  "действительно".  Может  быть,  появление  этого  слова  -  следствие  известного  покровительства  со  стороны  Глостера  английским  и  итальянским  гуманистам.  Генрих  в  стихотворении  обращается  к  Глостеру  по-итальянски,  подчеркивая  этот  интерес  брата.

Герцог  Орлеанский  -  в  данном  случае  Карл,  герцог  Орлеанский  (1394  -  1465),  плененный  в  битве  при  Азинкуре  и  проведший  в  английском  плену  24  года.  Знаменитый  поэт.

Ora  pro  nobis  -  Молись  за  нас  (лат.)

Французы  видели,  чем  занялись  Противники  -  исторически,  как  известно,  английские  лучники  и  дурная  осенняя  погода  разбили  французскую  рыцарскую  конницу  прежде,  чем  вступила  в  бой  французская  пехота.

В  поэме  не  отражен  также  приказ  Генриха  убить  французских  пленников,  ввиду  опасности  повторного  наступления  французской  армии  на  уступавшую  ей  численностью  английскую.  Этот  приказ,  который  сейчас,  несомненно,  считался  бы  военным  преступлением,  в  то  время  также  противоречил  праву  войны,  но  был  воспринят  как  оправданный  военной  необходимостью.

Laus  Deo!  -  Хвала  Господу!  (лат.)

Три  с  лишним  года  та  осада  шла  -  осада  Руана  продолжалась  с  конца  июля  1418  г.  по  19  января  1419  г.


Оригинал:

John  Lydgate.  The  Siege  of  Harfleur  and  the  Battle  of  Agincourt,  1415.

Hereafter  followeth  the  Battle  of  Agincourt  and  the  great  Siege  of  Rouen,  by  King  HENRY  of  Monmouth,  the  Fifth  of  the  name;  that  won  Gascony,  and  Guienne,  and  Normandy.

God,  that  all  this  world  did  make
And  died  for  us  upon  a  tree,
Save  England,  for  Mary  thy  Mother's  sake!
As  Thou  art  steadfast  God  in  Trinity.
And  save  king  Henry's  soul,  I  beseech  thee!
That  was  full  gracious  and  good  withal;
A  courteous  Knight  and  King  royal.

Of  Henry  the  Fifth,  noble  man  of  war,
Thy  deeds  may  never  forgotten  be!
Of  Knighthood  thou  wert  the  very  Loadstar!
In  thy  time  England  flowered  in  prosperity,
Thou  mortal  Mirror  of  all  Chivalry!
Though  thou  be  not  set  among  the  Worthies  Nine;
Yet  wast  thou  a  Conqueror  in  thy  time!

Our  King  sent  into  France  full  rath,
His  Herald  that  was  good  and  sure.
He  desired  his  heritage  for  to  have:
That  is  Gascony  and  Guienne  and  Normandy.
He  bade  the  Dolphin  [Dauphin]  deliver.  It  should  be  this:
All  that  belonged  to  the  first  Edward
"And  if  he  say  me,  Nay!;  iwis
I  will  get  it  with  dint  of  sword!"
But  then  answered  the  Dolphin  bold,
By  our  ambassadors  sending  again,
"Methinks  that  your  King  is  not  so  old,
War  great  for  to  maintain.
Greet  well,"  he  said,  "your  comely  King
That  is  both  gentle  and  small;
A  ton  full  of  tennis  balls  I  will  him  send,
For  to  play  him  therewithal".

Then  bethought  our  Lords  all,
In  France  they  would  no  longer  abide:
They  took  their  leave  both  great  and  small,
And  home  to  England  gan  they  ride.
To  our  King  they  told  their  tale  to  the  end;
What  that  the  Dolphin  did  to  them  say.
"I  will  him  thank",  then  said  the  King,
"By  the  grace  of  GOD,  if  I  may!"

Yet,  by  his  own  mind,  this  Dolphin  bold,
To  our  King  he  sent  again  hastily;
And  prayed  him  truce  for  to  hold,
For  Jesus'  love  that  died  on  a  tree.

"Nay,"  then  said  our  comely  King,....................(King  HENRY  will  go  to  France}
"For  into  France  will  I  wind!
The  Dolphin,  anger  I  trust  I  shall:
And  such  a  tennis  ball  I  shall  him  send,
That  shall  bear  down  the  high  roof  of  his  hall.

The  King  at  Westminster  lay  that  time,
And  all  his  Lords  every  each  one;
And  they  did  set  them  down  to  dine:
"Lordings",  he  saith,  "by  St.John!
To  France  I  think  to  take  my  way:
Of  good  counsel  I  you  pray,
What  is  your  will  that  I  shall  do?
Shew  me  shortly  without  delay!"
The  Duke  of  Clarence  answered  soon,
And  said,  "My  Liege,  I  counsel  you  so!"
And  other  Lords  said,  "We  think  it  for  the  best
With  you  to  be  ready  for  to  go;
Whiles  that  our  lives  may  endure  and  last".

"Grammercy,  Sirs!"  the  King  gan  say,
"Our  right,  I  trust,  then  shall  be  won;
And  I  will  'quite  you  if  I  may:
Therefore  I  warn  you,  both  old  and  young,
To  make  you  ready  without  delay
To  Southampton  to  take  your  way
At  St.  Peter's  tide  at  Lammas;.....................[1st  August  1415]
For  the  grace  of  GOD,  and  if  I  may,
Over  the  salt  sea  I  think  to  pass!"

Great  ordnance  of  guns  the  King  let  make,
And  shipped  them  at  London  all  at  once;
Bows  and  arrows  in  chests  were  take,
Spears  and  bills  with  iren  [iron]  gunstones;
And  arming  daggers  made  for  the  nonce:
With  swords  and  bucklers  that  were  full  sure.
And  harness  [armour]  bright  that  strokes  would  endure.

The  King  to  Southampton  then  did  ride.......................[The  English  arrive  in  Normandy]
With  his  Lords;  for  no  longer  would  he  dwell.
Fifteen  hundred  fair  ships  there  did  him  abide,
With  good  sails  and  top-castle.
Lords  of  France  our  King  they  sold
For  a  myllyant  [million]  of  gold  as  I  heard  say.
By  England  little  price  they  told  [reckoned],
Therefore  their  song  was  "Well  a  way!"

Between  [South]hampton  and  the  Isle  of  Wight,
These  goodly  ships  lay  there  at  road,
With  mastyards  across,  full  seemly  of  sight,
Over  the  haven  spread  abroad:
On  every  pavis  [target]  a  cross  red;
The  waists  decked  with  serpentines  [cannon]  strong.
St.  George's  streamers  spread  overhead,
With  the  Arms  of  England  hanging  all  along.

Our  King  fully  hastily  to  his  ship  yede,
And  all  other  Lords  of  every  degee:
Every  ship  weighed  his  anchor  in  deed,
With  the  tide  to  haste  them  to  the  sea.
They  hoisted  their  sails,  sailed  aloft:
A  goodly  sight  it  was  to  see.
The  wind  was  good,  and  blew  but  soft:
And  forth  they  went  in  the  name  of  the  Trinity.  [7th  August  1415.]

Their  course  they  took  toward  Normandy,
And  passed  over  in  a  day  and  a  night.
So  in  the  second  morning    early,
Of  that  country  they  had  a  sight:
And  ever  [as]  they  drew  near  the  coast,
Of  the  day  glad  were  they  all;
And  when  they  were  at  the  shore  almost,
Every  ship  his  anchor  let  fall,
With  their  tackles  they  launched  many  a  long  boat
And  over  ha[t]ch  threw  them  into  the  stream;
A  thousand  shortly  they  saw  afloat,
With  men  of  arms  that  lyth  did  leme  [?pleasantly  did  shine].

Our  king  landed  at  Cottaunses  [Coutances]  without  delay,      ........(The  guns  play  tennis  with  Harfleur)
On  our  Lady's  Even  [of]  the  Assumption;  .............[14th  August  1415]
And  to  Harflete  [Harfleur]  they  took  the  way
And  mustered  fair  before  the  town.
Our  King  his  banner  there  dis'splay,
With  standards  bright  and  many  [a]  pennon:
And  there  he  pitched  his  tent  adown;
Full  well  broidered  with  armory  gay.
First  our  comely  King's  tent  with  the  crown,
And  all  other  Lords  in  good  array.

"My  brother  CLARENCE,"  the  King  did  say,
"The  towers  of  the  town  will  I  keep
With  her  daughters  and  her  maidena  gay,
To  wake  the  Frenchmen  of  their  sleep."
"London,"  he  said,  "shall  with  him  meet;
And  my  guns  that  lieth  fair  upon  the  green;
For  they  shall  play  with  Harflete
A  game  of  tennis  as  I  ween.

Go  we  to  game,  for  God's  grace!
My  children  be  ready  every  each  one."

For  every  great  gun  that  there  was,
In  his  mouth  he  had  a  stone.

The  Captain  of  Harflete  soon  anon
Unto  our  King  he  sent  hastily
To  know  what  his  will  was  to  be  done,
For  to  come  thither  with  such  a  meiny?

"Deliver  me  the  town!"  the  King  said.
"Nay!"  said  the  Captain,  "by  God  and  St  Denis!"
"Then  shall  I  win  it,"  said  our  King,
"By  the  grace  of  GOD  and  his  goodness,
Some  hard  tennis  balls  I  have  hither  brought
Of  marble  and  iron  made  full  round.
I  swear,  by  JESU  that  me  dear  bought,
They  shall  beat  the  walls  to  the  ground."

Then  said  the  great  gun,                            (King  HENRY  grants  a  Truce)
"Hold  fellows,  we  go  to  game!"
Thanked  be  MARY  and  JESU  her  son,
They  did  the  Frenchmen  much  shame.
"Fifteen  afore,"  said  "London"  then;
Her  balls  full  fair  she  gan  outthrow.
"Thirty"  said  the  second  gun.  "I  will  win  and  I  may."
There  as  the  wall  was  most  sure,
They  bare  it  down  without  nay.
The  "King's  Daughter"  said  "Hearken  this  play!
Hearken  Maidens  now  this  tide!
Five  and  forty  we  have,  it  is  no  nay".
They  beat  down  the  walls  on  every  side.

The  Normands  said,  "Let  us  not  abide
But  go  we  in  haste,  by  one  assent!
Wheresoever  the  gunstones  do  glide,
Our  houses  in  Harfleet  are  all  to  rent:
The  Englishmen  our  bulwarks  have  brent".
And  women  cried,  "Alas  that  ever  they  were  born!"
The  Frenchmen  said,  "Now  be  we  shent!
By  us  now  the  town  is  forlorn  [uttely  lost]:
It  is  best  now  therefore
That  we  beseech  this  English  King  of  grace,
For  to  assail  us  no  more;
Lest  he  destroy  us  in  this  place.
Then  will  we  bid  the  Dolphin  make  him  ready,
Or  else  this  town  delivered  must  be."

Messengers  went  forth  by  and  bye,  .............[10th  September  1415]
And  to  our  King  came  they:
The  Lord  Corgraunt  certainly,
For  he  was  Captain  of  the  place,
And  Gelam  Bowser  with  him  did  hie,
With  other  Lords  more  and  less.
And  when  they  to  our  King  come  where,
Full  lowly  set  them  on  their  knee:
"Hail,  comely  King!"  gan  they  say
"CHRIST  save  thee  from  adversity!
Of  truce  we  will  beseech  thee
Until  that  it  be  Sunday  noon:.................[22nd  September  1415]
And  if  we  may  not  recovered  be,
We  will  deliver  the  town."

Then  said  our  King  full  soon,
"I  grant  you  grace  in  this  tide  [time];
One  of  you  shall  forth  anon,
And  the  remnant  shall  with  me  abide!"
Their  Captain  took  his  next  way,
And  to  Rouen  fast  gan  he  ride.
The  Dolphin  he  had  thought  there  to  find
But  he  was  gone;  he  durst  not  abide.

For  help  the  Captain  besought  that  tide.........(The  French  surrender  Harfleur)
"Harflete  is  lost  for  ever  and  aye;
The  walls  be  beaten  down  on  every  side,
That  we  no  longer  keep  it  may".
Of  counsel  all  he  did  them  pray.
"What  is  your  will  that  I  may  do?
We  must  ordain  the  King  battle  by  Sunday,
Or  else  deliver  him  the  town!"

The  Lords  of  Rouen  together  did  rown  [whisper]  ;
And  bade  the  town  should  openly  yield.
The  King  of  England  fareth  as  a  lion:
We  will  not  meet  with  him  in  the  field!
The  Captain  would  then  no  longer  abide,
And  towards  Harflete  came  he  right;
For  so  fast  did  he  ride
That  he  was  there  the  same  night.

And  when  he  to  our  King  did  come,  .....[22nd  September  1415]
Lowly  he  set  him  on  his  knee:
"Hail,  comely  Prince!"  then  did  he  say,
"The  grace  of  GOD  is  with  thee!
Here  have  I  brought  the  keys  all
Of  Harflete  that  is  so  royal  a  city.
All  is  yours,  both  chamber  and  hall;
And  at  your  will  for  to  be."

"Thanked  be  Jesu!"  said  our  King,
"And  Mary  his  mother  truly!
My  uncle  Dorset,  without  letting,                        (21,  000  French  sent  out  of  Harfleur)
Captain  of  Harflete  shall  he  be.
And  all  that  is  within  the  city
Awhile  yet  they  shall  abide,
To  amend  the  walls  in  every  degree
That  are  beaten  down  on  every  side:
And  after  that,  they  shall  out  ride
To  other  towns  over  all.
Wife  nor  child  shall  not  there  abide:
But  have  them  forth,  both  great  and  small!"

One  and  twenty  thousand,  men  might  see,
When  they  went  out,  full  sore  did  weep.
The  great  guns  and  ordnance  truly
Were  brought  into  Harflete.

Great  sickness  among  our  host  was,  in  good  fay  [faith],
Which  killed  many  of  our  Englishmen:
There  died  beyond  seven  score  upon  a  day;
Alive  there  was  left  but  thousands  ten.

Our  King  himself  into  the  Castle  yede,
And  rest  him  there  as  long  as  his  will  was:
At  the  last  he  said,  "Lords,  so  God  me  speed!
Towards  Calais  I  think  to  pass."

After  that  Harflete  was  gotten,  that  royal  city,
Through  the  grace  of  God  omnipotent;
Our  comely  King  made  him  ready  soon,
And  towards  Calais  forth  he  went.
"My  brother  Gloucester  veramente
Here  will  we  no  longer  abide!
And  Cousin  of  York,  this  is  our  intent:
With  us  forth  ye  shall,  this  tide!
My  Cousin  Huntingdon  with  us  shall  ride;
And  the  Earl  of  Oxenford  with  you  three!
The  Duke  of  Southolk  [Suffolk]  by  our  side
He  shall  come  forth  with  his  meiny!
And  the  Earl  of  Devonshire  sikerly!
Sir  Thomas  Harping  that  never  did  fail;
The  Lord  Broke  that  came  heartily
And  Sir  John  of  Cornwall:
Sir  Gilbert  Unfrey  that  would  us  avail;
And  the  Lord  Clifford,  so  God  me  speed!
Sir  William  Boswer,  that  will  not  fail;
For  all  they  will  help,  if  it  be  need."

Our  King  rode  forth,  blessed  might  he  be!  ...........[18th  October  1415]
He  spared  neither  dale  nor  down;
By  waters  great  fast  rode  he,
Till  he  came  to  the  water  of  [the]  Seine.

The  Frenchmen  threw  the  bridge  adown                      (Englishment  to  be  sold  six  for  a  penny)
That  over  the  water  they  might  not  pass.
Our  King  made  him  ready  then;
And  to  the  town  of  Turreyn  went  more  and  less.
The  Frenchmen,  our  King  about  becast
With  Battles  strong  on  every  side  ;
The  Duke  of  ORLEANS  said  in  haste
"The  King  of  England  shall  abide.
Who  gave  him  leave  this  way  to  pass?
I  trust  that  I  shall  him  beguile
Full  long  ere  he  come  to  Calais."
The  Duke  of  Bourbon  answered  soon
And  swore  by  God  and  by  St.  DENIS
"We  will  play  them  every  each  one,
These  Lords  of  England  at  the  tennis;
Their  gentlemen,  I  swear  by  St.  JOHN!
And  archers  we  will  sell  them  [in]  great  plenty:
And  so  will  we  rid  [of]  them  soon,
Six  for  a  penny  of  our  money."
Then  answered  the  Duke  of  BAR,
Words  that  were  of  great  pride:
"By  God!"  he  said,  "I  will  not  spare
Over  all  the  Englishmen  for  to  ride,
If  that  they  dare  us  abide:
We  will  overthrow  them  in  fere  [company],
And  take  them  prisoners  in  this  tide:
Then  come  home  again  to  our  dinner!"

HENRY  our  King  that  was  so  good;
He  prepared  there  full  royally:
Stakes  he  let  [caused  to]  hew  in  a  wood,
And  then  set  them  before  his  archers  verily.
The  Frenchmen  our  ordnance  gan  espay.
They  that  we  ordained  for  to  ride
Lighted  adown,  with  sorrow  truly;
So  on  their  feet  fast  gan  abide.

Our  King  went  up  upon  a  hill  high                                    (The  famous  battle  of  Agincourt)
And  looked  down  to  the  vallyes  low:
He  saw  where  the  Frenchmen  came  hastily
As  thick  as  ever  did  hail  or  snow.
Then  kneeled  our  King  down,  in  that  stound,
And  all  his  men  on  every  side:
Every  man  made  a  cross  and  kissed  the  ground,
And  on  their  feet  fast  gan  abide.
Our  King  said,  "Sirs,  what  time  of  the  day?"
"My  Liege,"  they  said,  "it  is  nigh  Prime  [9  a.m.  ]"
"Then  go  we  to  our  journey,  в  дорогу

By  the  grace  of  Jesu,  it  is  good  time:
For  saints  that  lie  in  their  shrine,
To  GOD  for  us  be  praying.
All  the  Religious  of  England,  in  this  time,
Ora  pro  nobis  for  us  they  sing."

St.  GEORGE  was  seen  over  the  host:
Of  very  truth  this  sight  men  did  see.
Down  was  he  sent  by  the  HOLY  GHOST,
To  give  our  King  the  victory.

Then  blew  the  trumpets  merrily,..................[25th  October  1415]
These  two  Battles  [Armies]  together  yede.
Our  archers  stood  up  full  heartily,
And  made  the  Frenchmen  fast  to  bleed.
Their  arrows  went  fast,  without  any  let,
And  many  shot  they  throughout;
Through  habergeon,  breastplate,  and  bassinet.
An  eleven  thousand  were  slain  in  that  rout  [company].

Our  gracious  King,  as  I  well  know,                                    (King  Henry's  Triumph  in  London)
That  day  he  fought  with  his  own  hand.
He  spared  neither  high  ne  low.
There  was  never  King  in  no  land,
That  ever  did  better  on  a  day.
Wherefore  England  may  sing  a  song:
Laus  DEO!  may  we  say;
And  other  prayers  ever  among.
The  Duke  of  ORLEANS,  without  nay,
That  day  was  taken  prisoner.
The  Duke  of  Bourbon  also  in  fere  [company]:
And  also  the  Duke  of  Bar  truly.
Sir  BERGYGAUNTE  he  gan  him  yield;
And  other  Lords  of  France  many.

Lo,  thus  our  comely  King  conquered  the  field,
By  the  grace  of  God  omnipotent,
He  took  his  prisoners,  both  old  and  young,
And  towards  Calais  forth  he  went.

Не  shipped  there  with  good  intent:..............[16th  November  1415]
To  Canterbury  full  fair  he  passed,
And  offered  to  St.  Thomas's  shrine.
And  through  Kent  he  rode  in  haste;
To  Eltham  he  came  all  in  good  time.:..............[22nd  November  1415]
And  over  Blackheath,  as  he  was  riding,  .:..............[23nd  November  1415]
Of  the  city  of  London  he  was  ware.
"Hail,  royal  city!"  said  our  King,
"CHRIST  keep  thee  ever  from  sorrow  and  care!
And  then  he  gave  that  noble  city  his  blessing
He  prayed  JESU  it  might  well  fare!
To  Westminster  did  he  ride,
And  the  French  prisoners  with  him  also:
He  ransomed  them  in  that  tide,
And  again  in  their  country  he  let  them  go.

Thus  of  this  matter  I  make  an  end,...............(The  Lamentable  Siege  of  Rouen)
To  th'effect  of  the  Battle  have  I  gone:
For  in  this  book  I  cannot  comprehend
The  greatest  battle  of  all,  called  the  Siege  of  Rouen.

For  that  Siege  lasted  three  years  and  more,
And  there  a  rat  was  [sold]  at  forty  pence
For  in  the  city  the  people  hungered  sore.
Women  and  children,  for  [de]falt  of  meat,  were  lore  [lost];
And  some  for  pain,  bare  bones  were  gnawing,
That  at  their  breasts  had  two  children  sucking.

Of  the  Siege  of  Rouen  it  to  write  were  pity,
It  is  a  thing  so  lamentable:
Yet  every  High  Feast,  our  King,  of  his  charity,
Gave  them  meat  to  their  bodies  comfortable;
And  at  the  last  the  town  wan,  without  fable.

Thus  of  all  as  now  I  make  an  end:
To  the  bliss  of  heaven,  GOD  our  souls  send!

Thus  endeth  the  Battle  of  Agincourt.

Imprinted  at  London  in  Foster  Lane,
in  Saint  Leonard's  parish,
by  me  John  Skot.

FINIS.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963861
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.10.2022