| Сторінки (36/3584): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
І де твоє, о, зимо жало?
Де хижоока метушня?
Учора яструбом літала,
А нині смирна, мов ягня.
Учора вітром день палила.
Вужем торкалась людських ший.
А нині лють в канаву злила,
Така, хоч з тебе кіл теши.
Стоїш під синім дахом неба.
І точиш радість з-під ребра.
Сміється серце. Що ще треба?
Хіба що миру і добра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816278
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.12.2018
І коли я дивлюся на тебе з глядацької зали,
І коли я дивлюсь на світлину з обличчям твоїм,
У душі моїй бурі бушують, літають кинджали,
У душі моїй блискавки скачуть і гуркає грім.
І коли до твоєї (так рідко!) торкаюся спини,
І коли не торкаюсь, а чую її іздаля,
Щось гаряче вливається в тіло, спікає судини,
Темним коцом вкриває й водночас освітлює шлях.
І коли після ночі пускаю світанок на ганок,
І коли я у небі рахую зірки перед сном,
Я гойдаю у думах найбільшу зі всіх забаганок:
Так упитись тобою хоч раз, як у свято вином.
І коли я так думаю, кличу на поміч солдатів,
Щоб спокусі не дали захопити серце в полон.
Вимиваю тебе із думок, із душі, із плакатів
І стріляю в чуття, поки ще не відсирів патрон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816206
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2018
КАРТИНИ КАТЕРИНИ БІЛОКУР
Дух цвіту жінку цю торкнув крилом.
Поклав їй надих на худенькі плечі.
Її картини дихають теплом.
Вони правдиві, наче хліб із печі.
Вони м’які, як глина після злив.
Багаті, як поля на плід осінній,
В них стільки барви, стільки дивних див
І жодної злоби чи смутку тіні!
Глядиш на них – і бачиш лик землі –
Тієї, що ще мусить стати раєм.
Вони співають гімн життю без слів,
Вони - перлини у скарбниці краю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815948
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2018
Лисичка сиділа на призьбі біля своєї хати й плела з намиканої зі свого хвоста шерсті сіть. Навчилася вона це робити від рибалки Гая. Неодноразово, лежачи під кущем бузини, спостерігала за тим, як він це робить. І засвоїла науку. Руда плела сіть і співала пісеньку - неголосно. Вона була в передчутті чуда. «Ще трохи і я закінчу роботу, а тоді ласуватиму рибою щодня!» - думала собі. Аж тут невідь-звідки взявся павук. Він сів лисиці на голову й почав лазити по ній, перебирати лапами шерсть. Рудошерста хотіла скинути непрошеного гостя зі своєї макітри, мотнула нею, та павук не зрушив з місця.
- Геть від мене! - мовила лисиця. - Бо приб’ю.
- Спершу спробуй мене впіймати, - мовив він і заповз лисиці до вуха.
- Гаразд, не робитиму тобі шкоди, павуче. Тільки, прошу, вилізь з мого вуха.
- Маєш мені заплатити за спокій.
- Що я можу для тебе зробити?
- Муху злови мені.
- Цього я не вмію робити, комах ніколи не ловила. Ось доплету сіть, закину в річку, наловлю в неї риби. Зможу і тобі дати одненьку маленьку.
- Дякую, але я рибу не їм.
- А що? Мух лише?
- Різних комах, які є на деревах, кущах, у траві.
- Ну, то злізь із мене й пошукай їх!
- Не можу. Нюх утратив минулого тижня, а я ж комах по запаху знаходив.
- А як ти нюх утратив?
- Вірус потрапив до моєї крові. І не тільки до моєї, а й до крові всіх моїх родичів. Хвороби ми позбулися за певний час, але нюх до жодного з нас не повернувся. Сутужно нам.
- А давай я тебе навчу плести сітку, а ти навчиш її плести своїх родичів. У ті сітки ви зможете ловити комах.
- Слухай, а це ідея! Сітку можна повісити на гілках дерев та кущів, покласти між трави.
- Так. Тільки треба до ниток додати клейкої речовини, щоб жертва не могла вибратися з плетива.
- Слушно. І, здається мені, я вже знаю, де взяти клейку речовину.
- Де?
- Вона є в мені. Я її просто випльовуватиму. Але як потім витягати комах із липкої сіті? Роблячи це, можна й самому потрапити в пастку.
- Над цим треба подумати, - мовила лисиця.
Спочатку вона кілька разів потерла лапою своє спітніле чоло, потім потилицю і вже за хвилину руду осінила думка.
- Для плетіння сітки треба використати і клейкі нитки, й неклейкі. Клейкі потрібні будуть для того, щоб чіпляти на них здобич, а неклейкі для того, щоб по них вам, павукам, ходити, - мовила лисиця.
- Як же ми розпізнаємо, де клейка, а де неклейка нитка? – спитав павук.
- А ви клейкі нитки робіт світлішими, - продовжувала дивувати павука своїми розумовими здібностями рудошерста, - а неклейкі – темнішими.
- Добра твоя порада, лисице. Так і зроблю.
Павук зліз із голови лисиці і почав облаштовувати собі хату в глибокій щілині під вікном її хати. Щоранку він вилазив зі своєї домівки і спостерігав за тим, як лисиця плете сіть, сидячи на призьбі, й навчився сам це робити. Набутими знаннями і вміннями згодом поділився зі своїми родичами-павуками. З того часу й плетуть павуки, які втратили нюх, сітки, щоб зловити в них собі харч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815891
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2018
В одній гірській країні жив принц Мур. Був він мудрим, мужнім і сильним хлопцем. Неодноразово ходив із військом свого батька-короля в бій із ворогами-загарбниками. Принц не лякався ні гострого меча, ні сильного кулака, проте панічно боявся мишей. Цей страх за ним тягнувся шлейфом ще з дитинства. Якось, коли Муру було п’ять років, і він гуляв з нянею в королівському саду, миша, що вискочила з-за дерева, стрибнула йому на мешт і мовби приклеїлась до нього. Хлопець легко порухав пальцями. Миша не втекла. Тоді Мур голосно закричав і тупнув зі всієї сили ногою по землі. Довгохвоста, злякавшись різкого руху й крику, вкусила хлопця за литку, а тоді швидко подалася туди, звідки вибігла. Няня, побачивши рану на нозі принца, сплеснула в долоні. Вона взяла його на руки й понесла до замку. Там над раною хлопця почаклував придворний лікар. Згодом від неї і сліду не лишилось, але принцу ще довго снився сон, у якому миша нападає на нього й кусає його за різні частини тіла.
Коли Мур виріс і прийняв королівський трон, то наказав завезти до своєї країни багато котів для того, щоб вони знищили всіх мишей на його землі. Наказ короля був виконаний. Коти прибули з різних держав. Їх розвезли по всіх кутках королівства. Коти справилися зі своїм завданням. Вже закороткий час мишей у краю Мура значно поменшало. Коли довгохвостих зосталося не більше, як тридцять, вони зібралися за містом під мостом висохлої річки й почали думати, що їм робити далі. Миша Писклява сказала:
- Треба втікати нам із краю Мура.
Крутійка мовила:
- Але ж тут з давніх давен жили наші предки. Може, сховаємось у найглибших норах і виходитимемо на полювання тільки в той час, коли всі коти спатимуть?.
Миша Мудрійка довго мовчала. А тоді видала таке:
- Здається, я знаю, що нам робити. Треба піти до ворона Зума, якому сто років за місяць буде. Він живе у приліску, в старому дубі недалеко від джерела. Чула якось я від сороки-білобоки, що Зума надзвичайно мудрий і багатьом уже дав слушні поради.
Миші, погомонівши, посперечавшись між собою, прийшли до думки, що таки треба комусь з них піти до старого ворона. Проба ж грошей не коштує?
- Іди ти до Зума, дорога Мудрійко, - мовила миша Года, заступниця Гризька - голови мишачої громади.
- Гаразд, - погодилась вона. – Тільки ж треба якогось подарунка взяти для ворона. Не з порожніми ж руками до нього йти й поради про порятунок просити.
- В мене, - випалила миша Хапуга, - в норі є золота монета. Колись знайшла її в королівському саду і притягла до своєї хати. Здається, зараз настав її зоряний час.
- Гідним був би цей дарунок. Неси, Хапуго, монету сюди. Віднесу її Зумові.
- Гаразд.
Принесла Хапуга свій скарб, і тоді пацюк-командир мовив:
- На цьому наші збори, шановне мишаче братство й сестринство, закінчені. Наказую Мудрійці сьогодні ввечері приступити до виконання завдання. Всі решта мають сидіти в норах і не висовувати звідти своїх носів аж до глибокої ночі.
Розлізлися мишенята. А коли простір почала наповнювати темрява, Мудрійка накинула на себе темний кардаган, запхала до його кишені золоту монету й рушила туди, де мешкав Зум. Час від часу, коли чула дорогою якісь підозрілі звуки, ховалась під гіллям кущів, у високій траві. Коли знайшла дуб, на якому красувалась велика вороняча хата з викладеним мохом довкола, то стала під нею і тихенько почала співати:
- Вийди, вийди, Вороне.
Перед до-омом стою.
Дам тобі я золото.
За пора-аду твою.
Почув Ворон спів миші, виставив дзьоб із вікна.
- Мене викликаєш? – спитав.
- Так.
- А що траплось?
- Нас, мишей, король Мур наказав вигубити.
- Чув про це.
- Чи можеш пораду дати, що нам робити?
- Можу. І не тільки порадити, а й реально допомогти.
Мудрійка витягла з кишені монету. Та засвітилась у пітьмі, як зірочка в небі.
- Візьми золото. Тобі принесла, - мовила.
Ворон підлетів, ухопив королівську монету й мовив:
- Гарний дарунок! Стій, мала, тут. Я винесу тобі з хати чарівну мазь. Виготовив її нещодавно. Коли ви, миші, помастите нею передні та задні лапи, то у вас виростуть крила, і ви зможете літати. Літаючих мишей коти не зможуть зловити.
- Як це – виростуть крила? Хіба таке можливо?
- Можливо, якщо зробити те, що я сказав. Але через те, що ти, Мудрійко, засумнівалася у моєму слові, ви, миші, будете спати не так, як усі тварини, а головою донизу.
- Пробач.
- Уже пробачив, але перше слово важливіше від другого. Тому все-таки спатимете вниз головою.
Ворон віддав миші коробочку з маззю. Вона принесла її своїм друзям і родичам. Миші помастили маззю лапи і в них виросли крила. Ось звідки взялися летючі миші!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815798
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2018
Я не люблю порікувань і сліз,
І з порваними струнами гітари,
Коли у полі око бачить ліс,
А над собою – тільки сірі хмари.
Я не люблю, як в піхвах меч лежить
І пилом знеохоти припадає
У час, коли драконом зло біжить,
Безпеку краю на шматини крає.
Але люблю, як в позирку – весна,
Як у душі ґаздує тепле літо,
Коли п’яніє тіло без вина,
Як правда й честь вкривають обшир цвітом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2018
Шевченко влюбливим був? Так.
Запалювався часто, мрійно.
Але чуттям не впився всмак –
Не ті стрічалися постійно.
Кріпачку пан йому не дав,
Тримала шлюбних страху брила.
Хтось з нього просто користав,
Хтось недогледів в ньому крила.
А він кохав – вогнями грав.
Мав одружитися бажання.
Та біль, що пакт із ним уклав,
Забрав його без шлюбування.
Союз для велета – тягар.
Душі пила - не солод дині.
Мав геній множити свій дар,
Нести народу, не дружині.
1.12.18
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815681
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.11.2018
Колись в Африці, в тому місці, де зараз лежить пустеля Сахара, була савана (щось схоже до українського степу). В той час цей край не ще не потерпав від надмірної спеки, небо, принаймні, інколи поливало його землю дощами й тому на ній росла пишна трава, яку споживали верблюди. Ці тварини допомагали людям перевозити вантажі, іншого транспорту ще не винайшли. На вигляд тодішні верблюди були трохи іншими, ніж ті, які живуть зараз. Вони не мали горбів.
Та якось в тому краю сталися різкі й неприємні зміни. Небо перестало поїти землю дощами. Сонце стало агресивним. Воно спалювало все, що бачило на своєму шляху. Від його нестерпно гарячого подиху висохли річки й озера. Трава перестала рости, зникли поодинокі дерева та кущі. «Чому так сталося?» – спитаєте ви. А тому, що князь тієї землі Арбунбай розгнівав вищі небесні сили. В якийсь час він перестав їм дякувати за дар життя, за допомогу, став жорстоким і свавільним. Арбунбай заставляв своїх підданих працювати на нього сім днів на тиждень, без вихідних, тобто. Якщо ж хтось не виходив на роботу, то був покараний – отримував сорок різок. Сам князь, окрім того, що ставив підписи під написаними його писарем законами, нічого не робив, тільки їв, пив та веселився.
Вищі небесні сили не могли більше дивитися на свавілля власника савани, тому вирішили зіслати на нього кару. За дев’ять місяців на землю, яка належала Арбунбаю, не впало жодної краплини з неба. За цей час закінчилися всі запаси води. Почали гинути люди, верблюди. Золото та мідь, які видобувалися в краю, не було чим возити в інші країни. Казна князя спорожніла. Впав у зажуру він. Три дні нічого не їв та не пив, а тоді вкляк на коліна й зі сльозами в очах почав молитися:
- О, вищі небесні сили, помилуйте мене, мій народ і моїх верблюдів. Пробачте мені мою негідну поведінку. Віднині я поводитимусь так, щоб подобатися вам і людям.
Молився три дні Арбунбай, у перерві наказав витягнути зі свого князівського сховку половину із відкладених на чорний день запасів зерна та вина й роздати їх своєму народові. Сказав, що відтепер кожен із його підданих матиме вихідний день, а як буде така потреба, то і кілька днів при купі – на організацію весілля, похорон чи якусь іншу важливу подію. Вищі сили змилувалися над володарем савани, пустили на побіліле від спеки небо хмари, з яких вилився на землю проливний дощ. Втішився князь. Але радість його була передчасною. Дощ ішов тільки день. В наступні дні знову землю почало спікати сонце. Скликав князь на нараду всіх мудреців свого князівства й мовив:
- Що нам робити, як далі жити далі?
Один мудрець сказав:
- Треба дванадцять днів молитися, князю, тобі й усьому народові.
Другий прорік:
- Треба покидати нашу землю й шукати нову.
Третій запропонував таке:
- Треба розділити народ на дві частини: одній лишитися й молитися, іншій шукати нову землю.
Найбільше князь уподобав собі думку третього мудреця. Тож він наказав так зробити, як той запропонував.
По дванадцяти днях молитви, яку здійснювала одна група людей, друга знайшла нову землю, де росла трава й було одне озеро. Це була невелика ділянка. Її швидко обстежили. Золота-міді там не знайшли, місця для того, щоб пересилити туди весь народ, було явно замало. Тож вирішили повертатися у свої рідні місця, де могли все це добувати і з того прибуток мати. Проте верблюди навідріз відмовилися йти туди, де немає води. Вдруге тоді князь упав на коліна і, ридаючи, заголосив:
- Вищі небесні сили, пробачте мені непутящому. Зробіть так, щоб ми могли жити, як раніше. Обіцяю, що половину з тих грошей, які отримуватиму за видобуті і продані золото й мідь, я віддаватиму бідним.
І почув князь відповідь Творця Всесвіту уві сні під ранок:
- Клімат на тій землі, де ти жив раніше, вже не можна змінити. Там повіки буде пустеля, замість трави ростиме пісок. Але я зроблю так, що де-не-де у цій пустелі утворяться місця, де буде вода – озерце чи річечка, наприклад. А ще я пошлю вже цієї ночі ангелів до твого краю. Вони торкатимуть крилами твоїх верблюдів. Від цього в них ростимуть горби – в кого один з’явитися, в кого і два. В цих верблюжих горбах буде накопичуватися жир, який в разі потреби перетворюватиметься на воду. Тварини довго зможуть жити, не п’ючи. Та коли натраплять на воду (в оазі), то зможуть і п’ять відер втягнути в себе.
- Дякую тобі уклінно, Творче неба і землі! Обіцяю, що я свого слова дотримаю.
З того часу князь змінив своє життя, своє мислення, він ділився грошима, які надходили до його казни, з народом. Вболівав за те, щоби кожний його підданий мав житло і все необхідне для життя на землі. У верблюдів і справді виросли горби, а в пустелі з’явилися оази.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815576
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2018
В сосновому бору жила їжачиха Гостра Голка. Дружила вона із зайчихою Довге Вухо, з диким кабанцем Смугастиком та ведмедем Криволапком. Часто вчотирьох вони збирались на лісовій галявині, розповідали одне одному різні історії, співали пісні. Інколи ведмідь приносив з дому шашки, які йому на день народження подарувала колись мама, і друзі грали на першість. Зазвичай усіх обігравав ведмідь. Він давно тренувався, ще змалечку. Зайчиха Довге Вухо, як правило, пленталася в самому кінці. І через це дуже печалилася. Гостра Голка сміялася з куцохвостої. Вона казала їй:
- Напевно, все, що ти з’їдаєш, йде у вуха. Вуха ростуть, а розуму не прибавляється. Ха-ха-ха!
- Ну, навіщо ти так? – заступався за зайчиху Смугастик. – Ти ж також першість не здобуваєш. Тож і тобі можна закинути те, що твій розум іде в голки. Але Довге Вухо з тебе не глузує!
- І все ж я мудріша від зайчихи. Принаймні, друге або третє місце посідаю.
Якось друзі в одну зі субот зібралися на галявині й почали грати в «Лови». Не минуло і пів години, як небо насупилось, почорніло, й на галявину прилетів вітер. Він надув щоки, нахмурив брови, грізно завив і почав трясти дерева, що стояли довкруж поляни, на якій гралися звірята. Потім спрямував свою лють і на малят. Підняв у повітря зайця з їжаком, закрутив їх у шаленому танці. А коли стомився їх у своїй силі тримати, кинув під кущ калини. Згодом вчепився до кабана й ведмедя. Штурхав їх у плечі, бив по грудях. Злякалися друзі.
- Відступи від нас, - кажуть, - Вітре. Страшно нам і холодно!
- Відступлю. Але одного з вас мушу забрати зі собою.
- Чому? – тремтячим голосом спитала зайчиха.
- Бо пообіцяв одне звіря з лісу подарувати Морському цареві за те, що він дає мені можливість інколи ночувати в морі.
- Кого ж із нас ти забереш? – спитав Смугастик.
- Того, хто всім програє в шашки. Чув, любите ви бавитеся в цю гру. Тож починайте її. А я дмухатиму в цей час тільки на верхівки дерев.
- Мабуть доведеться нам із Довгим Вухом попрощатися, - сказала їжачиха. – Ха-ха-ха!
- Як ти можеш хихикати у такий страшний для кожного з нас момент? – заревів ведмідь.
- Але ж зазвичай саме заєць програє. Хіба ж я в цьому винна?
- Не сперечайтеся, а швидко беріться до діла! - мовив Вітер і грізно засвистів.
Криволапко поклав дошку на широкий пень, і друзі розпочали свій турнір. Ведмідь взяв перше місце, як зазвичай. А на четвертому на цей раз опинилася не зайчиха, а їжачиха.
- Ну, що ж, колюче створіння, доля обрала тебе. Полетиш зі мною до Морського царя.
- Я не хо…!
Останнього складу Гострої Голки друзі вже не почули. Вітер кинув її до своєї торби і на всій швидкості помчав до моря. Коли занурився в його солену воду, то почав кликати до себе Морського царя. Як той почув і прибув, вітер віддав йому їжака. Сподобалась царю тварина з голками. Вирішив він її не їсти, а залишити у своєму царстві. Навчив Гостру Голку дихати у морській воді, переміщати своє тіло, показав їй водорості, які можна їсти.
Спробувала їжачиха морську траву. «Можна їсти», - подумала собі, а тоді спитала Морського царя:
- Скажи, якщо я морем буду переміщатись, на мене ніхто не нападе?
- Нападе.
- Шкода. Бо якщо я скоро загину, то не зможу сказати Вітрові, щоб він розшукав моїх друзів і передав їм моє вибачення. Я не завжди, коли ходила по землі, гідно з ними поводилася. Зайчиху ображала…
Їжачиха заплакала.
- Ну, ну, не варто лити сліз. У морі тобі добре житиметься. А щоб тебе ніхто не з’їв, поки ти не передаси своє вибачення і не народиш їжаченят (ти повинна примножити свій рід!), я принесу тобі одну чарівну водорість. Коли ти її з’їси, твої голки зміцніють, стануть гострішими і довшими. Жодна велика морська риба не захоче тобою поласувати, боятиметься поколоти горлянку.
- Рада це чути, Морський царю. – Ти, як я бачу, добрий. Дякую тобі.
- Та не злий,- відповів він. – Будь тут. Я за хвилину повернуся.
Морський цар пірнув на дно, витягнув з-під нього коробку з чарівною водорістю, відкрив її, і дав її їжачисі. Після того, як Гостра Голка зжувала рослинку, яка містилася в коробці, в неї і справді голки у мент побільшали й зміцніли. Їжачиха зраділа. Ходила звідтоді по морському дну безпечно. За тиждень до Морського царя навідався Вітер. Цар не забув про те, що Гостра Голка хотіла з ним зустрітися. Тож наказав своїм слугам розшукати їжачиху й запросити її до замку. Коли Гостра голка з’явилася, то вклонилася Морському цареві, а Вітру мовила: «Передай ведмедику, зайчисі та кабанчику – тваринам, з якими дружила, моє щире вітання й скажи їм, що я усвідомила свою провину перед ними і прошу їх вибачити мені». Вітер пообіцяв виконати просьбу їжачихи. Подякувала йому, усміхнулась. «Сідай з нами за стіл. Слуги принесуть тобі водорості. А потім будемо співати». «Я співати не вмію», - мовила. «Вітер вміє, і я трішки!» «Тоді послухаю».
Їжачиха почала звикати до життя у морі. Вона навіть потоваришувала з кількома дрібними рибинами, які іноді ховалися між її колючками, коли відчували небезпеку. Віддячували рибки їжачисі тим, що очищали її шкіру від паразитів. Та коли Гострій Голці прийшов час народжувати малят, вона не могла розродитись. Рибки нічим не могли допомогти подрузі. Виручив їжачиху вітер, який у той час прилетів до моря, щоб сказати Гострій Голці про те, що кабан, ведмідь і зайчиха – друзі її, давно вибачили свою колишню подругу, що передають їй привіт і бажають, щоби вона жила в морі довго і щасливо. Зраділа Гостра Голка, подякувала вітру, й ураз дітки одне за одним покотилися з її тіла. «Яке щастя!» - мовила їжачиха. Пестила дітей Гостра Голка, годувала, доглядала. А як її малята виросли, стали дорослими, то теж вивели потомство. Згодом їжаки розлізлися по всьому морю. Радів вельми такому процесові Морський цар. Бо їжаки, до яких уже приклеїлось слово морські, почали користь морю приносити: поглинали в ньому вуглекислий газ, як рослини, і цим збільшували вміст кисню у воді. В нагороду за добрі справи Морський цар кожному їжачку, який підростав, вручав листочок чарівної водорості, яка, потрапляючи в організм тварини, збільшувала її силу вдвічі. Морські їжаки ставали такими сильними, що могли рити нори навіть у найтвердіших скелях. У них вони ховатися від хижаків, які їх атакували.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815450
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2018
Ну, ось і випав перший сніг.
Укрив поля, луги, діброви.
На сад, на дах будинку ліг.
На став не зміг, насупив брови.
Пішов гуляти по лісах.
Узяв гілки в свої лещата.
Сховався в кроні хвої птах.
В дупло залізли білченята.
Ведмідь в барлозі вхід заткав,
Узявся ліжко розстеляти.
А кріт пиріг зі снігу склав,
Та не доніс чомусь до хати.
Скрутилась лиска їжаком.
Ворона змерзла, в танці скаче.
Лиш зайчик тішиться сніжком –
Його на ньому вовк не бачить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2018
У сум сьогодні ти вдяглася, Осінь.
Лице змарніло, голос твій притих.
З’явилось срібло в чорному волоссі.
Пора тобі піти на передих.
Напрацювалась, подруго, уволю.
Прогнала літо з вулиць і лугів.
Зібрала овоч вистиглий із поля.
Зірвала листя, фрукти зі садів.
Що хочу я сказати на прощання?
Іди і моці в жили набери.
Тобі ми вдячні за твої старання.
За рік у гості знову приходи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815342
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.11.2018
Що треба нам? Щоб серце мірно билося,
Щоби добром наповнювався простір,
Щоб над землею небо голубилося,
Щоби сонце нам моргало з високості.
Щоби сади салютували квітами,
В той час, коли весна вдягне корону,
Щоб трави вигравали самоцвітами,
Напившись вранці світла і озону.
Щоб дихав день собачими легенями,
Щоб мир вівцею нам дивився в очі,
Щоб бігла радість в дні до нас оленями,
Щоб сон коханцем був для нас щоночі.
Щоб нам вдавалось гниль із мізків вигребти,
Щоб крок наш не спиняла вись захмарена,
Любов так пахла й нас бажала вигріти,
Мов кава, щойно в кавнику заварена.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815225
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2018
Я не люблю фальшивих діамантів,
Припудрених, але нещирих слів,
Як вилізає змієм зиск із мантій,
Коли з людей виліплюють рабів.
Я не люблю, коли серпом по волі,
Як гниль людині ломить генотип.
Люблю, як гідність сяє в ореолі,
Як у душі палає смолоскип.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815038
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.11.2018
Пора тобі старе вбрання спалити,
Вдягти на себе тренди світові,
Щоб ти могла, немов зоря, світити,
І щоб з’явився у твоїй крові
Той ген, який недолю проганяє,
Дає наснагу рухатись вперед,
Упалі крила вгору підіймає,
Дарує шанс іти в високий лет,
За тебе я молюся денно й нічно,
Твій біль купаю у сльозі своїй.
І хай сміється ворог твій одвічний,
Ти виграєш усі свої бої!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815022
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2018
Травень відбув на землі свою службу й пішов. А з ним канув канув у лету і навчальний рік у всіх загальноосвітніх школах України. Четвертоласниця Ліда, відбувши свято Останнього дзвоника й отримавши на руки табель, летіла додому, мов птах, на семи вітрах. Бали, виставлені в табелі, її повністю задовольняли, вставати вранці від завтрашнього дня вже не обов’язково, вчитися – теж. Отже, воля! Відпочинок! Канікули!
Вже наступного дня, тобто, першого червня, дівчина, поснідавши й вимивши посуд, накладений в мийці, подалася до моря. Вона жила за півтора кілометра від нього. Тож за пів години добралася. Море зустріло Ліду лагідно. Хвилі усміхалися їй, показували свої голубі блискучі зуби. Вітриська, що виходили з глибин води, мов тридцять три богатирі, цілували їй щоки, розкуйовджували волосся. Дівчина занурила руку у воду. Холодна. Плавати в такій зарано і небезпечно. Постояла біля водойми, поспостерігала за чайками. Пройшлася берегом. Він був майже безлюдним. Сіро ж! Хмарно! Вирішила, що і їй надовго затримуватися біля моря немає резону, годинку побула й побігла додому. Брат Сергій, який відчинив Ліді двері квартири, насварив на неї за те, що ходила до моря сама. Він мав обов’язок наглядати за молодшою сестрою, поки батьки були на роботі. Пообіцяла брату, що більше так чинити не буде. Отримала за це від нього цукерку.
Минуло кілька днів. За цей час вітер розігнав хмари, розчистив стежку до дверей сонячного будинку. Випхало світило з-під них свою гарячу жовту голову й повітря одразу наповнилося теплом. А коли воно впевнено й жваво рушило стежкою неба, наспівуючи пісеньку про літо, то й вода у морі зігрілася. Ліда потягла брата до нього. Того ж таки дня похлюпалась в морі, а брат поплавав. Звідтоді кожної погожої днини вони старалися відвідати море, щоб поплавати у воді, походити по теплому золотому пісочку або просто постояти на бережку, зловити очима далеч – пропливаючі човни, баржі, малі й великі кораблі. Часом, коли Ліда довго стояла на березі, їй вдавалося бачити, як з-під грайливих синіх хвиль вистрибують дельфіни, видаючи при цьому дивні свистячі звуки. Ліді здавалося, що вони кажуть їй: «Привіт, дівчинко». Тому вона, чуючи голоси тварин, завжди махала їм рукою і промовляла: «Привіт, дельфінчики! Добра вам, хороші!» Ліді здавалося, що дружелюбні морські ссавці розуміли те, що вона їм казала, бо вони, втікаючи в глибокі води, били хвостами об хвилі й цим дійством мовби дякували дівчині за теплі слова. На морі за Лідою зазвичай приглядав старший брат, який тільки закінчив одинадцятий клас. Інколи, у вихідні, вона йшла до глибокої соленої водойми з мамою чи татом або й з обома родичами одночасно. Море в їхній родині любили всі. Та діти, звісно, найдужче. Сергій не лише плавав, засмагав, спостерігав за тим, що робиться на пляжі й у воді, а й слухав музику чи розгадував кросворди. Ліда ж любила, сидячи після купання під великою білою парасолькою на покривалі, читати книжку. Іноді з мокрого піску вона ліпила замок чи фігурки людей у різних танцювальних позах.
Закінчувався червень. Повітря і все, що було надворі, пожирала люта спека. Люди щодня підливали квіти й дерева, щоб вони не посохли, вмикали в приміщеннях кондиціонери. У цю тридцятиградусну жарінь Ліда зі Сергієм подалися до моря. Коли Сергій наплавався, напірнався, дівчина вирішила й собі трохи розважитись: пострибати з пірсу, поплавати під водою. Брат навчив її, як це треба робити. Він дав Ліді свій акваланг, провів сестрі вчергове інструктаж, і вона пірнула вглиб моря. Не встигла і три хвилини поплавати під водою, як побачила велику мушлю, що лежала біла водорості на дні моря. «Візьму її собі», - подумала. Тільки простягнула руку до цікавої знахідки, як почула писклявий голос:
- Не бери цю річ.
- Хто ти? – спитала дівчинка.
- Молюск. А ця мушля – моя хата.
- І давно ти в ній живеш?
- Сто років. А маю бажання – дожити до двісті.
- Люди так довго не живуть.
- Бо вони мало плавають в морі.
- Думаю, це не від цього. Так закладено з віків.
В тебе є бажання – дожити до двісті. А в мене - вчитися в балетній школі.
- То вчися.
- Батьки не мають грошей, щоб оплатити мені навчання в ній.
- А чому?
- В них зарплатні невисокі. Спершу їм треба брата вивчити. Він цьогоріч до коледжу вступив, на відділення.
- Гм… Думаю, я зможу тобі допомогти.
- Ти? Як?
- В мене є одна перлина. Одна, але велика й золота. Я її довго ростив, а тепер віддам тобі, ти продаси і матимеш кошти на навчання у тій школі…, як вона там називається?
- Балетна. У ній вчать танцювати балет.
Молюск витягнув з мушлі золоту перлину.
- Бери її, - мовив.
- Тобі не шкода?
- Ні. Я собі іншу вирощу. Хоч це не швидка робота.
- Ти справді даєш мені її?
- Звісно. Хіба я схожий на брехача?
- Ні.
- Тоді бери.
Ліда взяла перлину, всміхнулася.
- Дякую тобі, друже, - мовила. - Живи ж ще сто років.
- А ти навчись танцювати.
- Тепер обов’язково навчусь. Обіцяю!
Помахала вільною рукою молюску й випливла з води.
- Ну, що, - спитав брат, - наплавалась?
- Так.
- А що ти там у кулаку тримаєш?
- Перлину.
- Яку ще таку перлину?
- Справжню.
- Жартуєш?
- Зовсім ні.
Ліда розкрила кулачок. Сергій, пробачивши на її долоні золоту блискучу кульку, від здивування й несподіванки аж поперхнувся слиною.
- Овва! Гарна! І, мабуть, дуже коштовна. Знайшла її на дні?
- Ні. Молюск подарував.
- Ну, й вигадниця ж ти, Лідко!
Дівчинка не стала сперечатись. Коли повернулася з братом додому, віддала перлину мамі. Вона продала її, й Ліда стала вчитися в балетній школі. А ще згодом, після здобуття атестату за середню освіту, в інституті культури. Вона стала артисткою балету. Спершу танцювала в Одеському оперному театрі, а коли вийшла заміж, в Київському. Збулася її найбажаніша мрія.
Майже щоліта Ліда приїжджала до батьків в Одесу, ходила до моря – плавала, засмагала. Інколи пірнала під воду в аквалангу, шукала на дні ту мушлю, в якій молюск викохав велику золоту перлину, але не знаходила її. Мабуть, молюск переніс свою хатку в інше місце, подалі від людей, щоби там ростити нову перлину. Згадуючи молюска, Ліда усміхалася, вона подумки дякувала йому: «Живи, любий друже, живи до двісті!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814979
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2018
Зелу на плечі сніг упав.
Дихнув у шию йому холодом.
І водномить ті дні украв,
Коли воно вбирає золото.
Прилип, мов порох до ноги,
І, наче пудрою цукровою,
Встелив сади, поля, дуги,
Заговорив жорсткою мовою.
Сказав, що він тепер вожак,
На зелень мода закінчилася.
Зело скривилося, однак
До ніг зухвальцю не вклонилося.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814882
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 22.11.2018
Для учнів 1 класу НУШ
Мода – вередлива мати.
Лай її, не лай,
Нині буде вам казати:
- Сукню одягай -
Довгу, за чи по коліна.
Завтра скаже:
- Ні!
Треба вбрати, Олю, Ліно,
Штанці шерстяні
Або джинси чи спортивні,
Куртку на пушку
Рукавички креативні,
Светра на замку.
Нині туфлі на підборах
Скаже брать тобі.
Завтра – на низькій основі,
Гострі чи тупі.
В українця ж, знай це, сину,
В моді завжди це:
Вишиванка, кожушина,
Шаровари ще,
Капелюх з пером у стрічці,
Взуйки шкіряні,
Крайка – мов огень у пічці,
Топірець у ній.
Українка ж завжди модна,
Як на ній вінок,
Вишиванка благородна,
Юпка, фартушок,
Чобітки чи черевички,
Вишитий жилет,
Усмішка ясна на личку,
Бусинок букет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814872
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.11.2018
Цього не купиш, не позичиш
І не вкрадеш, хоч як би праг.
Це те, до чого серце кличе,
Що генам міць дає і дах.
Це те, що Бог вдихнув людині,
Як їй у світ іти велів.
Це - як для птаха висі сині,
Мов прісні води для землі.
В собі це треба відшукати,
Від вражих визволить нашесть,
Щоденно терти, мов дукати.
Що це? Свободолюбість, честь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814732
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2018
На столітньому дубі дятел повісив картку з оголошенням:
- Дорогі мешканці карпатського лісу!
1 січня на головній галявині лісу для діток-тварин буде проводитися бал. Вхід вільний для малят при умові, що вони матимуть на собі святкове вбрання і гарний настрій, принесуть на галявину якусть свою іграшку чи музичний інструмент.
Коли це оголошення прочитали тварини-мами й діти, які були грамотні, у лісі почався рух.
Лисичка поїхала до міста з п’ятилітньою донею й купила їй нову жовто-блакитну накидку та ляльку, яка співає. Вовк своєму синові купив сіру смушеву шапку, шалик в чорно-білу клітинку й кубики. Зайчиха для обох донь-близнючок придбала на ринку білі кожушки й такого ж кольору рукавички, а ще мікрофон і барабан з паличками. Дикий кабан старшому синові купив у бутику модну джинсову куртку на ватній підкладці, а молодшому – кожушок з вибитими на ньому яблучками і штанці, й кожному по коробці «Леґо». Сорока сороченяті сама пошила сукню й жакет, а сопілку купила в магазині музичних інструментів. Козуля до свята вишила своїй доні сорочку й купила цимбали. Тільки білкуну Усміхайку ніхто не купив ані обновки, ані музінструменту, ані якоїсь іграшки. Його мама Рудуля вже рік не працювала, через хворобу. Більша частина грошей, які заробляв тато білкуна – Гризун, йшла на її лікування. Родина ледве зводила кінці з кінцями. Зажурився Усміхайко. Йому дуже хотілося потрапити на бал. Адже на ньому збереться багато тварин-малят, серед яких будуть і його близькі друзі – лисеня та вовченя, на ньому лунатиме музика, проводитимуться танці, ігри, а це значить, що буде весело. Та просити батька, щоб купив йому щось із того, що вимагалося, не посміло. «Головне, щоб мамі вистачило грошей на ліки!» – заспокоїло само себе білча й вистрибнуло з дупла. Воно вирішило зробити батькам подарунки до свята власними лапками. Побігало-пострибало лісом, знайшло під сосною кілька шишок, вигребло сховані ним восени під березою горіхи і почало робити аплікації на двох торішніх дубових листках. Матусі виклало квітку, таткові – сонечко. Клеєм послужила соснова смола. «Батькам мають мої роботи сподобатися», - подумало білчатко, коли їх довершило, й мило усміхнулося. Воно вирішило не заносити їх до свого дому, а сховати в порожньому дуплі старої ялини, що росла нездалік від них, до завтрашнього дня, тобто, до свята. Тільки шугнуло туди, як побачило всередині два малих маяки, що світилися.
- Хто тут? – спитало з острахом.
- Я! Совенятко!
- Що ти тут робиш?
- Сижу. Я загубилося.
- Як загубилося?
- Летіло з батьками на ринок і загубилося. Шукало батьків у лісі – не знайшло, вирішило тут, у дуплі, яке побачило, перепочити, бо стомилося.
- Гм… Це недобре, що ти загубилося. Завтра ж Новий рік. Ти маєш знайтися, тобто тебе мають знайти. Я покладу біля тебе свої аплікації. Ти їх оберігай. А я піду шукати твоїх батьків.
- Гаразд.
Білченя вистрибнуло з дупла й вирушило в путь. Різними стежками ходило, всіх питало, кого стрічало, про те, чи не чули, бува, історії про совенятко, яке загубилося. Сонце вже почало складати свої промінці в наплічник, щоб відбути з ним за небокрай, на перепочинок, напрацювалося ж за день, а білкун ще жодної новини не отримав про батьків згуби. І тут він побачив сороку, що летіла з торбою на правому крилі.
- Пані сороко, зупиніться, хочу вас про щось запитати.
- Що таке? – мовила та й сіла на гілку берези.
- Чи не бачили ви батьків совеняти, яке загубилося?
- Бачила. Шукали вони своє дитя, все місто обійшли-облетіли, та його не знайшли.
- Воно сидить у старому дуплі ялини, що росте біля дуба, в якому я живу з батьками.
- Справді? Тоді зателефоную його мамі, вона мені свій номер залишила на всяк випадок, й повідомлю їй цю чудову новину.
Поки сорока дзвонила мамі совеняти, білкун усміхався, наставляючи свої гострі білі зубки лісові. «Дяка небу, справа вирішиться!» - думав він. І так сталося. Вже за лічені хвилини батьки совеняти прибули до дупла, в якому сиділо їхнє малятко. Вони забрали його. Мама-сова, пустивши від щастя сльозу радості, подякувала пташці й білкуну за допомогу й мовила:
- Вирву вам, друзі, по пір’їні зі свого хвоста. Скільки добрих справ ви зробили сьогодні, стільки й чудес для вас зможе зробити ця пір’їна.
- Я зробила одне – зателефонувала тобі, совко, – мовила сорока.
- Задумуй одне бажання.
- Хочу, щоб у мене було нове гарне гніздо, бо те, яке я мала, віхола пошкодила три дні тому.
- Лети додому, там тебе чекає нова хата, - повідомила сова.
Полетіла білобока й крильми залопотіла від щастя, гніздо було дуже гарним і теплим.
- А я, - мовив Усміхайко, - встиг зробити дві добрі справи за сьогодні: змайстрував подарунки мамі й татові до Нового року й допоміг вашій згубі знайти вас.
- Задумуй два бажання.
Замислилось білченя: «Одяг новий забажати? Іграшку? Музінструмент? Ні. Інше».
- Хочу, щоб мама одужала, - мовило. Це перше.
- Одужає.
- А ще хочу, щоб татко за свою роботу гідну зарплатню отримував.
- І це буде.
- Дякую вам, пані сово, - пролепотіло білченя.
- І ми тобі дякуємо, - сказали сови й полетіли до свого дому. Коли білкун ввійшов до покоїв свого дому, побачив усміхнену маму.
- Я здорова! – сказала вона.
- Так? Це чудово! – відказав малюк.
- І ще один сюрприз чекає на тебе, любий Усміхайку, - продовжила ненька. - Заглянь до своєї кімнати. Там на ліжку пакет лежить, в ньому теплий комбінезон, шкіряні чобітки і футляр, в якому скрипка. Ти ж хотів навчитися грати на ній?
- Так! Ур-р-ра! Сталося! Збулося! – загорлав на весь дім білкун і пустив по хаті довгим ланцюжком сміх.
- Що сталося? Що збулося? – спитав тато, заходячи в дім.
- Бажання! Сова правду сказала!
Батьки білченяти перезирнулися, а тоді в один голос скрикнули:
- І справді сталося – чудо сталося! Я виздоровіла, а татові зарплатню збільшили, вдвічі.
На новорічному балу всі діти-тварини співали, танцювали, грали в «Лови», у «Третій зайвий», в «Хитру лисицю» та інші ігри, відгадували загадки. Білченя все це теж радо робило. А ще воно вийшло на сцену і заграло на своїй новій скрипці колядку «Щедрик, щедрик, щедрівочка». Пів ночі тато вчив Усміхайка, як це робити. Колись, малим, він ходив до музичної школи і знав ази музики. Гру білченяти всі присутні на святі сприйняли на ура. А його ведучий – олень Биструн Золотороженко, навіть квіти синові білки Рудулі вручив. Це був найкращий Новий Рік у житті білкуна Усміхайка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814628
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2018
День па́м'яті жертв голодомо́рів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада.
Хто оце вийшов з хатиночки –
В погляді смутку печать,
Ніжки тонкі, мов билиночки,
Ребра з-під шкіри стирчать?
В кого і м’язи на рученьках
Голод до крихітки з’їв,
Тільки животик від мученьки
Вийшов зі звичних країв?
В кого лице без кровиночки,
Радість в душі - на засув?
Хто це без хліба скориночки
Всененьку зиму відбув?
Це українська дитинонька,
Смерть її зве у політ.
Горбиться в лузі калинонька,
Сльози пускає у цвіт.
Мати зі світом прощається.
Братики в землю лягли.
Сталін – їх кат, усміхається:
- Добре це – мертві хохли!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2018
Дотанцьовує осінь балет.
Кілька па ще – і сцена фінальна.
Грудень їй подарує букет.
Вітер вручить листівку прощальну.
Ну, а осінь, вклонившись до п’ят
Глядачам свого вдалого лету,
Вип’є мжички з десяток горнят –
Візьме в іншому боці планету.
З того там розпочне, що і тут –
Буде тіло крутити у танці,
Літо брати потрохи до пут,
З його щік витирати рум’янці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814515
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.11.2018
Хлопчик Юрчик із Закарпаття ходив до 1 класу. Вчився він непогано. До кінця I семестру вже знав усі букви, читав слова (хай і складами), рахував до ста, розв’язував задачі й досліджував світ. Любив також фізкультуру – вправи різні виконувати, бігати, грати в рухливі ігри. До вчительки, як правило, відносився з повагою, а щодо однокласників… Їм любив робити всілякі капості. То клеєм намастить комусь сидіння на кріслі, то чийогось зошита чи щоденника заховає, як ніхто не бачив, то ніжку комусь в коридорі підставить, аби той упав, то дівчинку штовхне чи смикне за косу. А потім регоче, задоволення від своїх негарних вчинків отримує. Уже і вчителька пояснювала Юрчику, що так не гоже поводитися, і мама, яку вчителька запрошувала на розмову, навіть директор брав його до свого кабінету на розмову. Нічого не допомагало. Притихне на тиждень-другий, а тоді знову за своє.
Якось вчителька (це було навесні, у квітні місяці) після уроків сказала учням:
- Діти, завтра ми підемо до лісу на екскурсію, будемо спостерігати за природою. Тому вдягніться відповідно, візьміть на ноги гумові чобітки, вдягніть куртки і не забудьте про головний убір – кепку чи шапку. Пригадуєте, ми говорили з вами про те, що на деревах та кущах у лісі можуть бути кліщі?
- Так! – закричали учні.
- Отож так одягніться, щоб жоден кліщ не мав шансу торкнутися вашого тіла, вп’ястися вам у шкіру. До зустрічі!
- До завтра, вчителько. Бувайте здорові!
На другий день Ніна Іванівна почала навчальний день з того, що прочитала учням інструктаж з техніки безпеки, тобто нагадала правила поведінки в дорозі та в лісі, перерахувала всіх і повела до лісу. Він був недалечко від школи – хвилин десять-п’ятнадцять пішої ходьби. Діти йшли в колоні парами. Коли опинились на узліссі, почули стукіт дятла. Наблизились до дерева, звідки лунав звук, і побачили птаха. На просьбу вчительки описали його зовнішній вигляд і позу, в якій він знаходився, коли стукав дзьобом по стовбурі
- Яку користь приносить деревам дятел?
- Цей птах – лісовий санітар. Він лікує дерева, видзьобує личинки комах з їх кори, - зробила висновок Яна.
- Так. Він майстерно робить свою справу. А тепер подивіться, - мовила вчителька, - які дерева ростуть довкола нас.
Діти стали називати:
- Дуб, береза, вільха, ялина.
Вони розповіли, за якими ознаками визначили їх.
- Молодці. А які кущі бачите?
Учні походили лісом із вчителькою, знайшли кущі.
- Шипшина, калина, ліщина росте в лісі, - сказав від імені всіх Антон.
- Так. А які квіти ростуть у траві?
- Проліски, півники, ряст, - стали говорити діти
- Так. Це весняні квіти. Вони – як подих свіжого повітря, першими з’являються після зимової сплячки, наповнюють ліс красою, приносять радість людям. Поспостерігайте за цими квіточками. Опишіть їх вигляд, дослідіть їх запах.
Учні кинулися до квітів. Поприсідали біля них і самі стали, мов квіти. А Юрчик занудився. «Що там описувати?! – подумав він. – Квіти, як квіти. Дівочі забаганки. Піду краще пошукаю якогось гриба».
Заховався за кущем, поки однокласники розглядали рослини. А коли вони стали ділитися своїми спостереженнями із вчителькою, потихеньку віддалився від гурту. Зайшов углиб лісу і справді під дубом знайшов невеличкого білого. Вирвав його й пішов далі. За якусь хвилину-другу знайшов ще одного гриба, а потім ще три. Ось уже у нього п’ять грибів у наплічнику, який він завбачливо взяв зі собою вранці. «Хе! Хе! От я молодець! – промовив сам собі. - З користю проводжу час. А мої однокласники квіти описують! Ну і їжте свої квіти!». Тільки він це промовив, як тут їжак перетнув йому дорогу:
- Привіт, хлопче!
- Привіт!
- А чи не даси мені одного гриба, бо мої зимові запаси закінчилися?
- Не дам! Іди собі, а то штовхну ногою.
- Злий ти.
- Який є.
Ще пройшов з десять метрів, зустрів чорну змійку.
- Привіт!
- Привіт!
- А чи не даси мені одного гриба. Хочу юшку грибну зварити, ще як восени її їла, - мовила та.
- І не подумаю давати. Повзи собі, а то палицею вдарю.
- Злий ти.
- Який є.
Через п’ятнадцять метрів зустрів вовка.
- О, - сказав той, - їжа до мене сама йде.
Злякався Юрчик та й каже:
- У мене гриби є в наплічнику. Хочеш?
- Нє-а. Тебе хочу з’їсти. Ти більш калорійний А я три дні вже нічого не їв.
- Не їж мене, вовчику, будь ласка, бо мої батьки плакатимуть за мною, я в них одненький, і однокласники теж плакатимуть, і вчителька Ніна Іванівна. Їй ще й перепасти може за те, що не уберегла мене.
- Гм… Вчительки шкода. Ну, і батьків теж. А однокласники, мабуть, реготатимуть. Ти ж їм стільки прикростей зробив.
- Не робитиму більше. Тільки відпусти.
- А тварин і рослин любитимеш?
- Любитиму. Обіцяю.
- Гаразд. Давай свої гриби і дуй назад. А то всі тебе вже шукають. А вчителька і справді плаче. Я підглядав за ними.
- Дякую, вовче.
Виклав гриби на траву Юрчик і помчав щодуху назад. Через хвилин сім-десять почув звуки:
- Юр-чи-ку! Юр- чи-ку!
- Тут я! Тут я! – закричав радо та голосно.
Коли зустрівся з однокласниками та вчителькою, глянув їм у вічі й сказав:
- Пробачте. Я винен. Від нині не буду нікому робити зла.
Вчителька підійшла до хлопця, обійняла його.
Всі діти теж кинулись до Юрка, обліпили його, як плоди горобини обліплюють кущ, на якому ростуть восени.
- Як добре, що ти знайшовся! – вигукували учні. – Ми вже думали, що ти вовкові в лапи потрапив, бо почули якоїсь миті виття, що неслося з глибини лісу.
- Все могло би бути! Але я тут. І я вас люблю, друзі. І навіть ці перші весняні квіти люблю.
Хлопчик схилився над пролісками.
- Ви, справді, гарні, - мовив, встав і добавив ще це:
- Пробачте мені всі, кого я хоч раз у який-небудь спосіб образив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814485
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2018
Цвітуть у небі незабудки.
Оголосили мряці бій.
Виходить сонне сонце з будки
І потягається собі.
Сідає на небесну клумбу,
П’є свіжу каву з молоком.
Віддаль танцює вітер румбу,
Листку погрожує клинком.
Зі страху лист паде додолу,
У ньому гасяться вогні.
А сонце… блиском з ореолу
Зайців малює на вікні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814168
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.11.2018
Чому ти тут лежиш, Васильку?
Плита надгробна у воді.
Портрет намок. Зажди ось хвильку,
Зберу краплини і тоді
Погомоню з тобою, брате.
Ти кревним став мені тепер,
Коли лишив життя крилате
І за мою свободу вмер.
Лежиш тут, наче стятий колос,
А міг би брати всі кутки,
Де в шані шарм і сильний голос,
У душах сіяти квітки.
Лишив назавжди нас. Не сон це.
Рве душу навпіл твій відліт.
Коли ж зійде над нами сонце,
Освітить край на сотні літ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2018
Лисиця Зінька дуже любила грати ролі у виставах. З малих літ вона виступала на сцені – тоді, коли ходила в дитячий садок, і коли ходила до школи. Вона грала роль Лисиці в казках «Лисичка-сестричка та Вовк-панібрат», «Лисичка та Журавель», «Рукавичка» та інших. Любила також на садкових та шкільних святах читати вірші, співати пісні. У неї була мрія – стати акторкою театру чи кіно.
Але її ніхто з рідних і близьких у цьому бажанні не підтримував. «Ну, що це за професія – грати чуже життя? Треба жити своїм – учити дітей, лікувати хворих, продавати людям товари, вирощувати хліб, овочі чи фрукти, - казали тварини-сусіди.
Мама говорила:
- Я хочу бачити тебе лікаркою. Хочу, щоби ти лікувала тварин від хвороб і травм.
Тато вів своє:
- Я бажав би, щоби ти навчилася вести бізнес, придбала собі якусь власність – магазин чи майстерню і з того жила.
Подруга – вовчиця Гуда, радила Зіньці стати перукаркою. Вона запевняла лисицю в тому, що ця професія дуже важлива і потрібна, адже кожна тварина мусить, принаймні, раз у місяць навести лад на своїй голові.
Подруга, куниця Ора, казала лисиці, що та йшла з нею вчитися на візажиста. Бо це сучасна і модна професія. Ті, хто відвідують якісь урочистості, беруть участь у публічних виступах або просто хочуть гарно виглядати, звертаються до майстра з візажу.
Але лисицю не цікавили професії які їй пропонували інші, вона хотіла бути акторкою. Кожен день Зінька читала художні книжки. Брала їх зі шкільної й міської бібліотеки. Відпрацьовувала діалоги (розмову двох і більше осіб) і монологи (слово однієї тварини),які були в текстах, підбирала костюми собі до ролей (брала щось і з маминого гардеробу), ставала перед дзеркалом і вправлялася в акторській майстерності.
Коли мама дозволяла, Зінька ходила до театру. Спочатку відвідувала ляльковий театр, де ролі грали ляльки, а їх мову озвучували актори, і пальчиковий, де актори були маленькими, бо містилися на пальчиках лап, якими рухали тварини. Згодом лисичка почала ходити в театр юного глядача (ТЮГ), де на сцені показували вистави, в яких виступали тварини-актори. Коли лисиця вчилася у випускному класі школи, то відвідала кілька разів з бабусею й оперний театр. Там вона вперше побачила балети «Лускунчик» та «Лебедине озеро», які її дуже вразили. До речі, тільки бабуся схвалювала рішення Зіньки стати акторкою, бо колись, у дитинстві, теж захоплювалася акторською грою і брала участь у спектаклях, що їх ставили в школі.
Як тільки лисиця взяла в руки атестат про середню освіту і здала ЗНО (досить непогано!), то подала заяву на вступ до театрального інституту.
Мама злилась на доню. Тато хмурився. Подруги насміхалися.
- Що ти надумала? Куди ти пнешся, та ти ж звичайна руда лисиця з темного старого лісу!
Але Зінька не здавалася. Вона поставила собі ціль – стати акторкою, і вперто йшла до неї – поступила до вузу і щодень вдосконалювала свою артистичну майстерність.
Уже на третьому курсі навчання у вузі Зіньці почали пропонувати деякі другорядні ролі у місцевому міському драматичному театрі. Їй було приємно чути слова «Браво!» зі залу та оплески під кінець вистави. Кілька разів Зіньці навіть вручили квіти. Яка ж тоді була вона щаслива!
Та якось, коли лиска закінчувала третій курс, її мама важко захворіла. Їй потрібно було терміново зробити операцію. Гроші зібрали – трохи мали своїх складених, трохи зібрали їм добрі сусіди, але більшу частину позичили у знайомого ведмедя-банкіра Топтуна. Віддавати позичене треба було, мабуть, зо три роки і при цьому скупо жити. Зінька змушена була покинути вуз, хоч і не хотіла цього робити. Але платити ж за четвертий і п’ятий рік навчання було нічим. Тож лисичка забрала документи із вузу і пішла продавати капусту та буряк в овочевий магазин, щоби якось допомогти своїй сім’ї протриматися в цей нелегкий для неї час. Побачила Гуда Зіньку за прилавком магазину, голосно розсміялася. «Артистка широкого профілю!» - мовила. Побачила її Ора, сказала: «Артистка капустяного театру» .
Розплакалась Зінька, відчула їх зневажливе ставлення до себе. Йшла дорогою додому ввечері, вмивалася слізьми. І тут на плече їй сів горобчик:
- Чи маєш, дівчино, щось поїсти? – спитав.
- Маю. Печиво. Взяла собі, та не з’їла. Не маю апетиту. Ти голодний?
- Так. Дуже.
- Дам тобі дві печенини. Хай хоч одному з нас двох буде добре.
Лисичка витягла з торби печиво, поклала на свою долоню. Горобчик узяв дарунок, запхав його під крильце й мовив:
- Дякую тобі. А чого ти така сумна? Чого плачеш? - спитав.
- Як мені не плакати? – каже йому Зінька. – Хотіла стати акторкою, та не вийшло, мама в мене захворіла, мушу кинути вуз і йти працювати. І подруги насміхаються з мене.
- Утри сльози, лисичко. Я тобі допоможу. Знайди і підійми будь-які три камінці із землі.
- Навіщо?
- Так треба.
Зінька підняла три невеличкі. Вдарив по кожному з них горобчик дзьобом, і вони перетворилися на золоті злитки.
- Використай із користю, - кинув горобець і полетів. Тільки його й бачила Зінька.
Один злиток родина продала і віддала борги ведмедю. Ще один пішов на оплату за навчання – за два останні курси у вузі. А третій злиток Зінька залишила собі напам’ять або на чорний день.
Вона таки стала акторкою. Грала різні ролі у драматичному театрі. Подруги більше не насміхалися з неї, вони приходили на спектаклі, в яких була задіяна Зінька. Коли підіймали завісу на сцені, чи опускали після закінчення дійства, обидві гучно плескали в долоні. Вовчиця та куниця старалися брати в касі такі квитки, щоб сидіти в партері (у залі на першому поверсі) в третьому ряді посередині, щоб подруга їх могла бачити, щоб її підтримати. Вони стали пишалися Зінькою. Бо вона здобула популяпність. В антракті Гуда та Ора пили з нею каву у кав’ярні театру. Подруги теж обрали ті професії, про які мріяли: Гуда стала перукарем, а Ора – візажистом. Зінька часто і радо користувалася їхніми послугами.
І ти, дорогий друже, ніколи не відмовляйся від своєї мрії. Вона може здійснитися тільки тоді, коли ти впевнено і наполегливо будеш іти їй назустріч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813918
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 15.11.2018
СЦЕНАРІЙ СВЯТА «ХЛІБЧИК» (для дітей)
РОЛІ:
Зернятка
Тракторист
Сонце
Дощ
Комбайнер
Пекар
Продавець
Вантажівка
Калач
Дівчинка 1, дівчинка 2
Хлопчик 1, хлопчик 2
Автори (4)
Автівка для перевезення продуктів харчування
ЗЕРНЯТКА
Хто ми є такі? Зернята.
Хочемо у ґрунт стрибати,
Проростати з нього сміло,
До небес тягнути тіло.
Наша ціль – хліби родити,
Людям віддано служити.
Землю виоріть мигцем,
Нас туди пустіть бігцем.
ТРАКТОРИСТ
Заведу я трактор свій.
Розімну землі сувій.
Пухом стане ґрунт твердий.
Відвезу вас я туди.
І сівалкою посію
Це робити добре вмію.
Сонце грітиме вам груди,
А поїти дощик буде.
АВТОР
Так зробив він, як намріяв,
Зернята у ґрунт посіяв
Стали ті іти у ріст.
Наставляти сонцю хвіст.
СОНЦЕ
Я ж бо миле і кругленьке,
Жовте, лагідне, тепленьке.
Ґрунт зігрію я промінням,
Вистачить мені уміння.
ДОЩ
Я кидатиму краплини
На засохлі грудки глини.
Вдосталь їх у ґрунт наллю,
Вас, зернятка, напою.
АВТОР 1
Стали зерна проростати.
Колосками виростати..
Серпень. Виросли. Межа.
Час збирати урожай.
КОМБАЙНЕР
Заведу комбайн уранці.
Закручу в шаленім танці.
Справиться він, не лінивий,
Прибере колосся з ниви.
АВТОР 2
Взявся той до праці сміло.
Урожай зібрав уміло.
Зернята звільнив від трухи,
Знає всі потрібні рухи.
ВАНТАЖІВКА
Я автівка є вантажна.
Дуже вже особа важна!
Кузов, що у мене ззаду,
Підставляю зерно-паду.
Навантажені зернини
Я вожу на млин щоднини.
Змелють їх, займуться цим,
Зроблять борошном пухким.
У мішки позасипають,
Отвори позашивають.
В магазини повезуть.
Чи в пекарні віддадуть.
ПЕКАР
Руки з милом гарно вмию.
Пекар я, люблю пекти я.
Дам до борошна водиці,
Сіль, яйце і паляниці
Виліплю, хлібець, булчата.
Будуть хлопці та дівчата,
Як спечу в печі їх, їсти.
Вироблю ще й здобне тісто.
Печиво спечу, тортище.
Хай співає животище!
АВТІВКА
Не лошак я, не полівка.
Мчу я швидко. Я – автівка.
Як уп’юся я бензином,
В продуктові магазини,
У кафе і ресторани
Булки, хліб і круасани,
Тістечка, торти і кекси
Для Петра везу й Олекси.
ПРОДАВЕЦЬ
Я працюю в магазині,
Ґазді хліб продам, ґаздині –
Запашистий і м’якенький.
Для синочка, тата, неньки,
Для бабусі, дідуся,
Щоб родина їла вся.
ДІВЧИНКА 1
Називаюсь я Оксана.
Хліб люблю і круасани
З кремом, маком і варенням
Їм зі смаком і натхненням.
ДІВЧИНКА 2
Називаюсь я Надія.
Я люблю печення «Мрія».
Хрумаю його і чаєм
Чи компотом запиваю.
ХЛОПЧИК 1
Називаюсь я Ярема.
Я люблю торти із кремом.
Два шматки з’їдаю зразу,
Маю силу я у м’язах.
ХЛОПЧИК 2
Пряники люблю я дуже.
Їм у спеку їх і в стужу.
Запиваю молоком.
Витираюсь кулаком.
КАЛАЧ
Я калач, мене багато.
На столах у домі в свято.
На весіллі і у Пасху
Виявляю людям ласку.
Бути пишним – моє гасло.
Яйця в мені, цукор, масло,
Ви мене печіть, купуйте
В щічку, в чубчика цілуйте.
АВТОР 4
ХЛІБ – УСЬОМУ ГОЛОВА.
ПАМ’ЯТАЙТЕ ЦІ СЛОВА!
ПІСНЯ ПРО ХЛІБ
Я хлібина, хлібчик, хліб.
Їсть мене Олег і Гліб,
Мама, тато, бабця, дід
На сніданок і обід.
Їсть із маслом і сирком,
З ковбасою, огірком,
Із повидлом також їсть
Кожен член сім’ї і гість.
Їсть із супом і борщем,
В день зі сонцем чи дощем.
В день, коли лягає сніг
На двори і на поріг.
Хліб щодня приходить в дім.
Силу він дає усім.
В ньому жилка є жива.
Хліб - усьому голова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813836
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 14.11.2018
СЦЕНАРІЙ СВЯТА «ХЛІБЧИК» (для дітей)
РОЛІ:
Зернятка
Тракторист
Сонце
Дощ
Комбайнер
Пекар
Продавець
Вантажівка
Калач
Дівчинка 1, дівчинка 2
Хлопчик 1, хлопчик 2
Автори (4)
Автівка для перевезення продуктів харчування
ЗЕРНЯТКА
Хто такі забратись в глину,
Проростати з неїсміло,
До небес тягнути тіло.
Наша ціль – хліби родити,
Людям віддано служити.
Землю виоріть мигцем,
Нас у ґрунт пустіть бігцем.
ТРАКТОРИСТ
Заведу я трактор свій.
Розімну землі сувій.
Стане він м'яким ураз.
Відвезу туди я вас.
І сівалкою посію
Це робити добре вмію.
Сонце вам зігріє груди,
А поїти дощик буде.
АВТОР
Так зробив, як і намріяв,
Зернятка у ґрунт посіяв.
Стали ті іти у ріст.
Наставляти сонцю хвіст.
СОНЦЕ
Миле я таке, кругленьке,
Жовте, лагідне, тепленьке.
Ґрунт я вигрію промінням,
Вистачить мені уміння.
ДОЩ
Я кидатиму краплини
На засохлі грудки глини.
Вдосталь їх у ґрунт наллю,
Вас, зернятка, напою.
АВТОР 1
Стали зерна проростати.
Колосками виростати.
Серпень в світ прийшов. Межа.
Час збирати урожай.
КОМБАЙНЕР
Заведу комбайн уранці.
Закручу в шаленім танці.
Справиться він, не лінивий,
Прибере колосся з ниви.
АВТОР 2
Взявсь до праці швидко, сміло.
Урожай зібрав уміло.
Зернята звільнив від трухи,
Знає він потрібні рухи.
ВАНТАЖНА АВТІВКА
Я автівка є вантажна.
Дуже вже особа важна!
Кузов, що у мене ззаду,
Підставляю зерно-паду.
Навантажені зернини
Я вожу на млин щоднини.
Там займуться швидко ним,
Зроблять борошном пухким.
У мішки понасипають,
Отвори позашивають.
В магазини віддадуть
До пекарні завезуть.
ПЕКАР
Руки з милом гарно вмию.
Пекар я, люблю пекти я.
Дам до борошна водиці,
Сіль, яйце і паляниці
Виліплю, хлібець, булчата.
Будуть хлопці та дівчата,
Як спечу в печі їх, їсти.
Вироблю ще й здобне тісто.
Торт пектиму, печенини -
Для людей усе, щоднини.
АВТІВКА
Не лошак я, не полівка.
Швидко їду. Я – автівка.
Як нап'юся я бензину,
В продуктові магазини,
У кафе і ресторани
Булки, хліб і круасани,
Тістечка, торти і кекси
Для Петра везу й Олекси.
ПРОДАВЕЦЬ
Я працюю в магазині,
Ґазді хліб продам, ґаздині –
Запашистий і м’якенький -
Для синочка, тата, неньки,
Для бабусі, дідуся,
Щоб родина їла вся.
ДІВЧИНКА 1
Називаюсь я Оксана.
Хліб люблю і круасани
З кремом, маком і варенням
Їм зі смаком і натхненням.
ДІВЧИНКА 2
Називаюсь я Надія.
Я люблю печення «Мрія».
Хрумкаю його і чаєм
Чи компотом запиваю.
ХЛОПЧИК 1
Називаюсь я Ярема.
Я люблю торти із кремом.
Два шматки з’їдаю зразу,
Маю силу я у м’язах.
ХЛОПЧИК 2
Пряники люблю я дуже.
Їм у спеку їх і в стужу.
Запиваю молоком.
Витираюсь кулаком.
КАЛАЧ
Я калач, мене багато.
На столах у домі в свято.
На весіллі і у Пасху
Виявляю людям ласку.
Бути пишним – моє гасло.
Яйця в мені, цукор, масло,
Ви мене печіть, купуйте
В щічку, в чубчика цілуйте.
АВТОР 4
ХЛІБ – УСЬОМУ ГОЛОВА.
ПАМ’ЯТАЙТЕ ЦІ СЛОВА!
ПІСНЯ ПРО ХЛІБ
Я хлібина, хлібчик, хліб.
Їсть мене Олег і Гліб,
Мама, тато, бабця, дід
На сніданок і обід.
Їсть із маслом і сирком,
З ковбасою, огірком,
Із повидлом також їсть
Кожен член сім’ї і гість.
Їсть із супом і борщем,
В день зі сонцем чи дощем.
В день, коли лягає сніг
На двори і на поріг.
Хліб щодня приходить в дім.
Силу він дає усім.
В ньому жилка є жива.
Хліб - усьому голова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813835
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2018
І коли його бачила я на світлині,
На ефірі ТБ чи наживо де-де,
Моє серце тремтіло, мов лист на билині.
Мої ноги хотіли іти в па-де-де.
І коли його слухала, ширшали очі,
Вухо слово вбирало, мов пил пилотяг,
Укривались зірками захмарені ночі
Від харизми його й усіляких звитяг.
І коли він ішов, скупо кинувши фразу,
Бігли зорі за ним, мов за мишами кіт.
Не змогла в його душу залізти ні разу,
Закривав на замок він від мене свій світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813611
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.11.2018
Хлопчик Юрчик, першокланик, жив у славному Закарпатському краю ходив до 1 класу. Вчився він непогано. До кінця I семестру знав уже всі букви, читав слова (складами), рахував до ста, розв’язував задачі й потрохи досліджував світ. Любив також фізкультуру – вправи різні виконувати, бігати, грати в рухливі ігри. До вчительки відносився більш-менш із повагою, а щодо однокласників… Їм любив робити всілякі капості. То клеєм намастить комусь сидіння на кріслі, то чийогось зошита чи щоденника заховає, як ніхто не бачив, то ніжку комусь в коридорі підставить, аби той упав, то дівчинку штовхне чи смикне за косу. А потім регоче, задоволення від своїх негарних вчинків отримує. Уже і вчителька пояснювала Юрчику, що так не гоже поводитися, і мама, яку вчителька запрошувала на розмову, навіть директор брав його до свого кабінету на розмову. Нічого не допомагало. Притихне на тиждень-другий, а тоді знову за своє.
Якось учителька (це було навесні, у квітні місяці) після уроків сказала учням:
- Діти, завтра ми підемо до лісу на екскурсію, будемо спостерігати за природою. Тому вдягніться відповідно, візьміть на ноги гумові чобітки, вдягніть куртки і не забудьте про головний убір – кепку чи шапку. Пригадуєте, ми говорили з вами про те, що на деревах та кущах у лісі можуть бути кліщі?
- Так! – закричали учні.
- Отож так одягніться, щоб жоден кліщ не мав шансу торкнутися вашого тіла, вп’ястися вам у шкіру. До зустрічі!
- До завтра, вчителько. Бувайте здорові!
На другий день Ніна Іванівна почала навчальний день з того, що прочитала учням інструктаж з техніки безпеки, тобто нагадала правила поведінки в дорозі та в лісі, перерахувала всіх і повела до лісу. Він був недалечко від школи – хвилин десять-п’ятнадцять пішої ходьби. Діти йшли в колоні парами. Коли були під лісом, почули стукіт дятла. Наблизились до дерева, звідки лунав звук, і побачили птаха. На просьбу вчительки описали його зовнішній вигляд, позу, в якій він знаходився, коли стукав дзьобом по стовбурі. Тоді вчителька запитала дітей:
- Яку користь приносить дятел?
- Цей птах – лісовий санітар. Він лікує дерева, видзьобує личинки комах з їхньої кори, - відповіла Яна, яка першою підняла руку.
- Так. Він майстерно робить свою справу. А тепер подивіться, - мовила вчителька, - які дерева ростуть довкола нас.
Діти почали називати:
- Дуб, береза, вільха, ялина.
Вони розповіли, за якими ознаками визначили їх.
- Молодці. А які кущі бачите?
Учні походили лісом із учителькою, знайшли кущі.
- Шипшина, калина, ліщина росте в лісі, - зробив висновок Антон.
- Так. А які квіти ростуть?
- Проліски, півники, ряст, - затараторили діти.
- Вірно. Це весняні квіти. Вони – як ранок після ночі, як сонце після затяжних дощів, тішать люд, бо першими з’являються після довгої зимової сплячки. Квіти наповнюють ліс красою, милують людське око. Поспостерігайте за цими квіточками. Опишіть їх вигляд, дослідіть їх запах.
Учні кинулись навсібіч. Поприсідали в траві й самі стали, мов квіти. Юрчик занудився. «Що там описувати?! – думав він. – Квіти, як квіти – пелюстки, стебла й листки. Піду краще гриби пошукаю».
Посидів за кущем, поки однокласники бігали, рослини вибирали для опису. А коли вони почали ділитися своїми спостереженнями із вчителькою, потихеньку віддалився від гурту. Зайшов углиб лісу і справді під дубом знайшов невеличкого білого. Вирвав його, пішов далі. За якусь хвилину знайшов ще одного, а потім ще три. Ось уже в нього п’ять грибів у наплічнику, який він завбачливо взяв зі собою вранці. «Хе! Хе! От я молодець! – промовив сам собі. - Час у лісі проводжу з користю. А мої однокласники квіти описують! Ну і їжте свої квіти, будь ласочка!» Тільки він це промовив, як їжак перетнув йому дорогу:
- Привіт, хлопче!
- Привіт!
- А чи не даси мені одного гриба, бо мої зимові запаси закінчилися?
- Не дам! Іди собі, а то штовхну ногою.
- Злий ти.
- Який є.
Ще пройшов з десять метрів, зустрів чорну змійку.
- Привіт!
- Привіт!
- А чи не даси мені одного гриба. Хочу юшку грибну зварити, ще як восени її їла, - мовила та.
- Й не подумаю цього робити. Повзи собі, а то палицею вдарю.
- Злий ти.
- Який є.
Через п’ятнадцять метрів зустрів вовка.
- О, - сказав той, - їжа до мене сама йде.
Злякався Юрчик та й каже:
- У мене гриби в наплічнику є. Хочеш?
- Нє-а. Тебе хочу з’їсти. Ти більш калорійний. А я три дні вже нічого не їв.
- Не їж мене, вовчику, прошу тебе, бо мої батьки плакатимуть за мною, я в них один-одненький, та й однокласники плакатимуть, і вчителька Ніна Іванівна. Їй ще й перепасти може за те, що не бберегла мене.
- Гм… Вчительки шкода. Ну, і батьків теж. А однокласники, мабуть, реготатимуть. Ти ж їм стільки прикростей зробив.
- Не робитиму більше. Тільки відпусти.
- А тварин і рослин любитимеш?
- Любитиму. Обіцяю.
- Гаразд. Давай свої гриби і дуй до своїх однокласників. Вони тебе вже шукають. І вчителька плаче. Бачив, підглядав за ними.
- Дякую, вовче.
Виклав гриби на траву Юрчик і помчав щодуху туди, звідки прийшов. Через хвилин сім-десять почув:
- Юр-чи-ку! Юр- чи-ку!
- Тут я! Тут я! – закричав радо та голосно.
Коли зустрівся з однокласниками й учителькою, глянув їм у вічі й мовив:
- Пробачте. Я дуже завинив перед усіма вами. Від нині не буду нікому робити зла.
Ніна Іванівна підійшла до хлопця, обійняла його, притулила до своїх грудей.
- Налякав ти нас! – мовила. – Сподіваюся, більше так ніколи не чинитимеш.
- Ніколи! Обіцяю!
Діти теж кинулись Юрка обіймати, обліпили його, як плоди горобини обліплюють гілки куща, на яких ростуть восени.
- Як добре, що ти знайшовся! – вигукнула Оля.
- Ми вже думали, що ти вовкові в лапи попав, - мовив Тарас.
- Так, бо чули виття, яке йшло з глибини лісу й нагадувало вовче, - сказала Іра.
- Могло б і таке бути! Але я тут. З вами. І я вас люблю, друзі. Вас і навіть ці перші весняні квіти. І траву, і дерева, і дятла.
Хлопчик схилився над пролісками.
- Чудові! – мовив. - Пробачте мені Ніно Іванівно і всі, кого я хоч раз в який-небудь спосіб образив.
- Пробачаємо! – відповли всі дружно й голосно, аж луна пішла лісом: «Мо-о-о-о-о!», після якої почулося вовче виття, але не страшне, а радісне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813403
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2018
Осінь в третю фазу ступила.
Поголила гілки дерев.
Леза в бритві своїй ступила,
Немов зуби столітній лев.
Закричала на глас: "Forever!
Жовтизною покрила шлях!"
В позу "струнко" стали дерева,
Наче щогли на кораблях.
Навпіл гордість їй гнула груди,
Все змінила – і луг, і бір.
Три пори тепер спати буде
У печері Карпатських гір.
7.11.18 Любов Пікас
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813238
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2018
В одному лісі, що звався Західним, жили різні-прерізні тварини. Були вони дружними, ходили одне до одного в гості, збиралися у свята та вихідні на великій галявині, обмінювалися своїми думками, вміннями. Діти тварин древнього лісу відвідували дитячі садки, вчилися у школі.
Все саме так і було, доки до їхнього Західного лісу не залетів двоглавий орел зі Східного і не збудував у ньому свою хату. Спершу новопоселений не показував свого злого характеру, вітався зі всіма, кого стрічав на шляху, робив приємні компліменти, напрошувався у гості, і, коли ті кликали його, приходив до них не з порожніми лапами, а з коштовними подарунками. Та згодом, коли орлові вдалося втертися до всіх в довіру, він показав свою справжню суть, почав робити тваринам Західного лісу різні пакості, бо саме задля цього він і прибув сюди. Коли зустрічав когось із тварин у лісі, то робив вигляд, що хоче обійняти, поцілувати її, насправді ж наближався для того, щоб видзьобати з її уст усі слова добра, любові, ввічливості, щоби прикласти до її серця шматок чарівного льоду, який завжди носив у своєму чемоданчику-холодильнику, який привіз зі собою з далекого краю. Тварини від таких дій мінялися просто на очах. Вони ставали байдужими, не хотіли одне з одним спілкуватися, а якщо і спілкувалися, то говорили одне до одному зневажливі слова, вживали навіть лайливі. За місяць часу пересварив орел-зайда майже всіх мешканців між собою. Діти тварин Західного лісу перестали відвідувати дитячі садочки, вчитися у школах, цілими днями байдикували, бігали по болоті, кидалися ним, обзивали одне одного. Батьки не читали їм книжок, не ходили з ними до лялькового театру. Дорослі перестали ходити на роботу. В лісі настав справжній хаос. Почастішали бійки, крадіжки, підпали. Зажурився лев Жовтий Зуб – правитель Західного лісу. Він не мін зрозуміти, в чому причина злих перемін. Не знав, що все це – наслідок дій орла. Бо той і далі був привітним до всіх, особливо до тих, до кого йому ще не вдалося підійти впритул при зустрічі. Жовтому Зубу двоглавий не нашкодив тільки тому, що не мав доступу до нього. Той був під потрійною охороною. Перше, зовнішнє коло варти, орлові вдалося розірвати вже через два тижні по прибуттю (злакомилися на компліменти). Ще через два наповнив злобою друге коло (купилися на подарунки). Третє, що складалося з наймудріших, найспритніших і найвірніших особин, поки що ще тримало міць і пильність.
- Що робити? – думав правитель, аналізуючи те, що сталося. – Як повернути мешканців Зпахідного лісу до колишнього життя? Біда, яка звалилася – наслідок його особистої провини чи хтось злий наслав чари?
Лев шукав відповіді на всі ці питання, та не знаходив. Тож пішов до свого сторічного друга-ворона, який жив на старому розлогому дубі, що стояв на території його замку. Багато за життя бачив ворон, багато знав. Приніс йому лев їжу в мисці й мовив:
- Чи знаєш ти, друже, що робиться в нашому лісі?
- Літаю ж, бачу.
- А чи знаєш, чому такі невтішні зміни настали?
- Думав я над цим питанням. І здається мені, що тут без впливу двоглавого орла не обійшлось. Це ж акурат через місяць після того, як він прибув до нашого лісу, в ньому все пішло верх дном.
- А й справді так. Але ж я нічого злого за ним не помічав. Подарунки роздавав, компліменти.
- І все ж щось нещире я в ньому помітив. Тому знаєш, що я зроблю?
- Що?
- Полечу в той край, з якого прибув до нас орел. Є в мене там подруга – ворона Карка. Вона старша за мене, розумніша і про всіх все знає.
- Тоді лети й щасливо повертайся. Чекатиму!
- Зроблю, що в моїх силах.
Полетів Чорний ворон, зустрівся з подругою-вороною. Взагалі Карка народилася в Західному лісі й лише через випадок долі опинилася в Східному. Мудрійка-ворона розповіла Чорному ворону про те, що двоглавого орла до їхного лісу послав чарівник, який служить царю Східного лісу – бурому ведмедю Лахмачу. Цар дано жив бажанням розсварити між собою мешканців Західного лісу для того, щоб заволодіти ним. Бо ж відомо, що землю, мешканці якої живуть у сварках одне з одним, легко захопити.
- Що ж нам робити?
- Як що? Перехитрити двоглавого, вбити його, розтопити серця мешканців Західного лісу, знову відкрити школи, вивчити слова ввічливості з усіма, хто прийде до неї, і жити так, як раніше.
- Але хто ж його перехитрить? І чим розтопити холодні серця?
- Цього я не можу сказати. Але я знаю того, хто може дати тобі пораду.
- Хто?
- Золоторогий олень.
- Де його знайти?
- Він живе у вашому краю, в Карпатах, на найвищій горі, де росте яблунька, що дає золоті яблука.
- Не чув про таке чудо.
- Цей олень на тій горі недавно поселився. Спустився з небес зі золотою щепою в зубах. Посадив її, і тепер вона родить йому золоті яблука. Він їсть щодень по одному, і від того його розум ще більше ясніє.
- А ти звідки знаєш про це?
- Я іноді буваю у дворі царя Лохмача. Чула від крука Гострого Лука, який годується об’їдками з царської кухні, що Лохмач тому й підбирається до вашого лісу, щоб цю гору високу зайняти, оленя привласнити, і щоб той олень йому служив.
- А як він про оленя дізнався?
- Про нього йому його маг розповів. Сон мав він про оленя. У ньому маг чув голос, який сказав йому, що той із правителів землі буде непереможним, хто першим відвідає оленя й засвідчить йому свою повагу.
- Дякую за інформацію, Карко. Лечу додому, щоб якнайшвидше розповісти про це своєму правителю. Якщо в нас усе вийде, то я віддячуся тобі, люба подруго. Бережи себе!
- І ти бережи себе, Чорний. Бажаю правителю Західного лісу успіху!
Карка повісила на крило другові торбину, в якій був шматок сиру, сказала:
- Візьми, з’їси, як зголоднієш.
- Дякую.
Полетів Чорний. За добу тільки раз зупинявся, щоб перепочити і підкріпитися сиром. Коли прибув до свого правителя Жовтого Зуба, розповів йому все, про що дізнався від Карки. Витяг лев-правитель свій гострий меч зі скрині (давно не випробовував його), покликав сім вартових (з найближчого кола) й вирішив з ними найвищу гору Карпат узяти. Не пройшли вони й пів гори, як на їхьому шляху двоглавий нарисувався.
- Куди йдете, шановні? – спитав.
- До річки, купатися, - мовив правитель.
- А можна я з вами?
- А чого ж не можна? Долучайся.
Жовтий Зуб зі своїми охоронцями – двома вовками, двома тиграми, двома пантерами та удавом, що сидів у наплічнику лева йдуть, а орел над ними летить. Підійшли вони до річки, сіли перепочити.
- Спершу перекусимо, а тоді скупаємось у водоймі, - мовив правитель.
Посідали всі, хто йшов, колом довкруж скатерки, яку простелив на траві найстарший із вартових – вовк, виклали на неї з наплічників їжу, яку мали, стали споживати її. А удав не вилізає, чекає спеціального сигналу від лева.
- І в мене є обід зі собою, - сказав орел. – Можна я сяду з вами і пригощу вас ним?
- Що ж, викладай те, що маєш, - відповів Жовтий Зуб.
Сів орел біля них, витягнув рулет з якоюсь начинкою – гарно запахло! Порізав його, посипав крижинками льоду, які витяг зі свого модного чемодана, поклав на скатертину.
- Притрусив, щоб не топився на сонці. Пригощайтеся! Смакота ще та!
Ніхто не доторкнувся до рулету. Тоді орел знову розкрив чемоданчик, витягнув звідти великий гострий шматок льоду. Лев одразу зрозумів, що двоглавий хоче зробити, тож голосно заричав. Вирвався тієї ж миті з наплічника удав, кинувся на двоглавого, обкрутився довкруж обох його ший (мав завдання так учинити, як почує рев лева).
- Що це? – ледве прошипів орел. – Я до вас із дарами, а ви…
Не дав договорити йому правитель, подав удаву знак до дії (махнув головою) і змій приморочив двоглавого. Тоді правитель витяг із піхов свого гострого меча й відтяв підступному ворогу обидві його голови. Вовк із тигром скинули їх одразу до річки, яка несла свої води до Східного лісу. Хай лапають! Зібрали речі вартові із землі й разом зі своїм правителем продовжили сходження на гору. Під вечір дісталися вершини. На ній і справді побачили дерево із золотими яблуками, а під ним дивовижного оленя, роги якого блистіли, мов сонце в полудень ясного літнього дня. Підійшли ближче, вклонилися чудній тварині, представилися.
- Що вас привело до мене?
- Поради прийшли просити.
- Якої?
- Не знаємо, чим розтопити серця мешканців Західного лісу, які охолодив двоглавий орел?
- Ви мої перші відвідувачі. Тому буду вам служити. Так мені наказано зверху. Дам я вам одне зі своїх золотих яблук. З’їсти ви його не зможете. Але до кого ним дотулитеся, той переміниться, стане таким, як був раніше, тобто, тепло-сердечним.
- Щиро дякую тобі, любий оленю! – мовив Золотий Зуб. – Приходь до мене в неділю чи в будь-який інший день на гостину.
- Дякую. Може, колись прийду.
- Бувай!
- Приходьте й ви до мене, як матимете таку потребу! Радий буду послужити вам.
- Гаразд.
Лев з охоронцями ще раз вклонилися золоторогому й почали спускатися вниз. Сонце почало ховати свої жовті коси за обрієм, обшир все більше й більше наповнювала темрява ночі. Та подорожуючих це не лякало, яблучко, яке ніс правитель, освічувало їм дорогу. Кого зустрічав володар Західного лісу на шляху у ту ніч, до того дотулявся яблуком, той у ту ж мить перемінювався. «Має яблуко силу!» - радів лев. За місяць часу всі тварини стали такими, якими були до того, поки їх серця не охолодив двоглавий. В Західному лісі знову почали працювати садочки та школи. Діти-тварини стали вивчати слова ввічливості і знайомити з ними своїх батьків. Лісом потекли дружні розмови, понеслись дзвінкі пісні, покотився веселий щирий сміх. Мешканці Західного лісу повернулися до свого звиклого життя. Більше нікому не хотілося шкодити їм, захоплювати їхню землю, бо знали (Чорний ворон розніс цю новину по всьому світі, а Карка допомогла), що золоторогий олень випустив таку силу над Західним лісом, яка спаралізує кожного, хто зі злими намірами перетне його межі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813233
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2018
На столітньому дубі дятел повісив картку з оголошенням:
- Дорогі мешканці карпатського лісу!
1 січня на головній галявині лісу для діток-тварин буде проводитися бал. Вхід вільний для малят при умові, що вони матимуть на собі святкове вбрання і гарний настрій, принесуть на галявину якусть свою іграшку чи музичний інструмент
Коли це оголошення прочитали тварини-мами й діти, які були грамотні, у лісі почався рух.
Лисичка поїхала до міста з п’ятилітньою донею й купила їй нову шовкову накидку та ляльку, яка співає. Вовк своєму синові купив сіру смушеву шапку, шалик і кубики. Зайчиха для обох донь-близнючок придбала на ринку кожушки й білі рукавички, а ще мікрофон і барабани. Дикий кабан старшому синові купив у бутику модну куртку на ватній підкладці, а молодшому – кожушок і штанці, й кожному по коробці з цеглинками «Леґо». Сорока сороченяті сама пошила сукенку й жакет, а сопілку купила в магазині музичних інструментів. Козуля до свята придбала своїй доні вишиту сорочку, джинси й іграшкові цимбали. Тільки білчаткові ніхто не купив ані обновки, ані музінструменту,ані якоїсь іграшки. Його мама Рудуля вже рік як не працювала через те, що хворіла. Левова частка грошей, які заробляв тато Гризун, йшла на її лікування. Родина ледве зводила кінці з кінцями. Засмутилося білченятко. Йому дуже хотілося потрапити на бал. Адже на ньому збереться багато тварин-малят, серед яких будуть і його друзі – лисеня та вовченя, на ньому лунатиме музика, проводитимуться танці, ігри, загалом, буде весело. Та просити батька, щоб купив йому те, що потрібно було для того, щоб потрапити на бал, не посміло. «Головне, щоб вистачило грошей мамі на ліки!» – заспокоїло само себе білча й вистрибнуло з дупла. Воно вирішило зробити мамі й татові подарунки до свята власними лапками. Побігало-пострибало лісом, знайшло під сосною кілька шишок, вигребло сховані ним восени під березою горіхи і почало робити аплікації на двох торішніх дубових листках. Мамі виклало квітку, татові – сонечко. Замість клею використало соснову смолу. «Батькам мають роботи сподобаються», - подумало білча, коли закінчило робити аплікації. Воно вирішило не заносити їх до свого дому, а сховати в порожньому дуплі старої ялини, що росла нездалік від них, до завтрашнього дня, тобто, до свята. Тільки шугнуло туди, як побачило два малих маячки, що світилися.
- Хто тут? – спитало з острахом білча.
- Я! Совенятко!
- Що ти тут робиш?
- Сижу. Я загубилося.
- Як загубилося?
- Летіло з батьками на ринок і загубилося. Шукало батьків у лісі – не знайшло, вирішило тут, у дуплі, яке побачило, перепочити, бо стомилося.
- Гм… Це недобре, що ти загубилося. Завтра ж Новий рік. Ти маєш знайтися, тобто тебе мають знайти. Я покладу біля тебе свої аплікації. Ти їх оберігай. А я піду шукати твоїх батьків.
- Гаразд.
Білченя вистрибнуло з дупла й вирушило в путь. Різними стежками ходило, всіх перепитало, кого зустріло, про те, чи не чули історії про совеня, яке загубилося. Сонце вже почало складати свої промінці в наплічник, щоб відбути з ним за небокрай, на перепочинок, напрацювалося ж за день, а в білкуна – ще жодної новини на руках про батьків совеняти. І тут він побачив сороку, що летіла з торбою на правому крилі.
- Пані сороко, зупиніться, хочу вас про щось запитати.
- Що таке? – мовила та й сіла на гілку берези.
- Чи не бачили ви батьків совеняти, яке загубилося?
- Бачила. Шукали вони своє дитя, все місто обійшли-облетіли, та його не знайшли.
- Воно зараз сидить в старому дуплі ялини, що росте біля дуба, в якому я живу з батьками.
- Справді? Тоді зателефоную його мамі, вона мені свій номер залишила на всяк випадок, й повідомлю їй цю чудову новину.
Сорока задзвонила мамі совеняти, сказала їй, де шукати маля. Батьки совеняти за лічені хвилини знайшли його. Вони забрали маля, гарно подякували пташці й білченяті за допомогу. Сова сказала:
- Вирву вам, друзі, по пір’їні зі свого хвоста. Скільки добрих справ ви зробили сьогодні, стільки й чудес для вас зможе зробити ця пір’їна.
- Я зробила тільки одне добре діло – зателефонувала тобі, совко, – мовила сорока.
- Задумуй одне бажання.
Сорока задумала, щоб у неї було нове гарне гніздо, бо те, яке мала, віхола пошкодила три дні тому.
- Лети додому, там тебе чекає нова хата, - повідомила сова.
Полетіла білобока.
- А я, - мовило білченя, - встигло зробити дві добрі справи за сьогодні: змайструвало подарунки мамі й татові до Нового року й допомогло вашій згубі знайти вас.
- Задумуй два бажання.
Замислилось білченя: «Одяг та іграшку забажати? Чи ідяг та музінструмент? Ні. Інше».
- Хочу, щоб мама одужала, - мовило. Це перше.
- Одужає.
- А ще хочу, щоб татко за свою роботу гідну зарплатню отримував.
- Матиме.
- Дякую вам, пані сово, - пролепотіло білченя.
- І ми тобі дякуємо, - сказали сови й полетіли до свого дому. Білкун поспішив до свого. Коли ввійшов до покоїв, побачив усміхнену маму.
- Я здорова! – сказала вона.
- Так? Це чудово! – відказав малюк.
- І ще один сюрприз чекаєна тебе, - продовжила ненька. - Глянь на своє ліжечко. Там новий теплий комбінезон і шкіряні чобітки. А ще скрипка. Ти ж хотів, сину, навчитися грати на ній?
- Так! Звісно! Ур-р-ра! Сталося! Збулося!
- Що сталося? Що збулося? – спитав тато.
- Бажання! Сова правду сказала!
Батьки білченяти перезирнулися, а тоді в один голос скрикнули:
- І справді сталося – чудо сталося! Я виздоровіла, а татові зарплатню збільшили, аж удвічі.
На новорічному балу всі діти-тварини співали, танцювали, грали в «Лови», у «Третій зайвий», в «Хитру лисицю» та інші ігри, відгадували загадки. Білченя все це теж радо робило. А ще воно вийшло на сцену і заграло на своїй новій скрипці колядку «Щедрик, щедрик, щедрівочка». Пів ночі тато вчив білкуна, як це робити. Колись, малим, він ходив до музичної школи і знав ази музики. Гру білченяти всі присутні сприйняли на ура. А ведучий свята – олень Биструн Золотороженко, навіть квіти синові білки Рудулі вручив. Це був найкращий Новий Рік у житті білченяти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813092
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2018
В родині ослів довго не було дітей. Та якось доля змилувалася над ними й подарувала їм синка. Назвали батьки дитя Іанчиком. Любили його до безтями, гляділи пильно, розвивали, як могли. Й Іанчик любив їх, поважав, слухав. Ріс веселим, рухливим, допитливим. Коли вранці вставав, усміхався мамі, татові, сонечку, яке ніжно гладило його мордочку своїми промінцями, чи хмаркам, які пливли по нчиньому небу, мов кораблики по морі, калині, що росла під його вікном, простягала до Іанчика свої гілки-руки й навесні тішила його білим цвітом, а восени – червоними плодами.
- Привіт, синку, - казала мама, коли він прокидався.
- Привіт, любий, – говорив татусь.
- І вам два моїх привіти, - відповідав ослик.
Коли Іанчик злізав з ліжка, то спершу біг до ванни, мив личко, вуха, чистив зуби, а тоді вдягав шкільну форму і йшов на кухню. Звідти зранку завжди доносився приємний аромат, від якого в ослика так ріс апетит, як росте влітку трава чи гриб в лісі після теплого дощу. Син із задоволенням поїдав сніданки, які готувала мама, дякував неньці за турботу, цьомкав її в щічку, закидав наплічник із книжками й зошитами на спину і йшов до школи.
Коли зустрічав учителів чи учнів, завжди з ними вітався, при цьому широко розкривав мордочку й показував майже всі свої довгі білі й ціленькі зуби.
Іанчик любив школу, він завжди уважно слухав учительку, старанно виконував завдання, які вона давала. Ослик дужелегко запам’ятовував букви, він швидко навчився читати і рахувати до сто. Коли мама святкувала свій день народження, Іанчик намалював їй квіти, а ще допоміг татові спекти для неї морквяний торт. А коли народини справляв тато, ослик намалював йому машину і спік для нього з мамою вівсяне печиво – те, яке він найбільше любив.
Якось ослик вийшов у двір. Мама дозволила йому погуляти. Сів він у пісочниці й почав із піску ліпити фрукти та овочі. Ту коник підійшов.
- Привіт, Іанчику, - мовив.
- Привіт, Буланчику, - відповів йому ослик.
- А що ти ліпиш?
- Яблучко.
- А навчи мене.
- Сідай біля мене, дивись і вчись.
Показав ослик, як ліпити яблуко, грушку і буряк. Спробував коник сам це зробити. Вийшло. Зліпив три різні фрукти. Зрадів.
- Дякую, тобі, Іанчику, - мовив, - за науку, піду додому вже. Подивлюся мультик та й ляжу спати. Завтра мені вранці в садок іти.
- І я піду, почитаю перед сном Букварик і залізу під ковдру.
- Ну, то бувай!
- І ти бувай, друже!
Іанчик не дармував жодного години в дні, завжди чимось корисним займався. Минулий тиждень він провів ось так. В понеділок навчив грати у футбол єнота Джудю. У вівторок виніс надвір мольберт, фарби, пензлик і змальовувавав квіти, які росли на клумбі біля їхнього будинку (збирався подарувати картину бабусі на день народження). В той же день навчив малювати дерево двох близняток-зебреняток, які спостерігали за його творчим процесом з широко відкритими мордочками. В середу Іанчик перемив увесь посуд на кухні, а тоді покатався на роликах. Згодом дав їх кабанчику Хрюлі, щоб і той покатався, ще й інструктаж йому провів. У четвер Іан сходив до магазину, купив продукти харчування, які мама просила, а тоді чотирирічному сусіду-ослику Сльомі прочитав казку. Так він заспокоїв малого, що плакав за мамою, яка пішла до перукарки стригтися, а його не взяла зі собою. В п’ятницю з татом Іанчик посадив у дворі бузок. У суботу до обіду порохотягом визбирав пил з підлоги в усіх кімнатах, а по обіді навчив п’ятирічного їжака Шпичку, який прийшов до нього в гості, робити фруктовий салат, пів миски якого лишили батькам Іанчика, а пів самі з’їли. А в неділю… в неділю вирішив Іанчик піти до лісу. На це його підбив ведмідь Чорна Лапа. Він учився у тій школі, що й ослик, тільки ходив до четверого класу.
- Ти ж любиш робити приємні сюрпризи батькам? – спитав ведмідь.
- Звісно, люблю, - відповів Іанчик.
- Ну ось. В тебе є можливість назбирати й принести їм свіжих грибів. У лісі їх безліч.
- А звідки ти знаєш?
- Був там із татом минулого тижня.
- Якщо так, то піду з тобою, - погодився Іан.
Ослик не став питати дозволу в батьків на те, щоб іти із ведмедем до лісу. Вирішив, що зробить їм сюрприз, коли прийде з грибами. Він вдягнув свій спортивний костюм, накинув на голову кепку, витягнув із шухляди торбину так, щоб батьки не бачили й мовив їм:
- Піду, погуляю у дворі. Добре?
- Гаразд, - відповіла мама.
Вийшов ослик, а ведмедик уже стоїть біля сходів, на ослика чекає.
- Торбину взяв? – запитав.
- Так.
- Тоді ходімо.
Пішли вони. Ліс ріс не далеко від їхнього дому – двадцять хвилин іти. Коли дотьопали, ввійшли вглиб, в ослика очі порозбігалися від побаченого: що два-три метри – сім‘я грибочків, по три, по чотири, по п’ять при купці. Були серед них і підосичники, і підберезники, і боровики, а ще сироїжки (брали тільки з голубими шапками) та лисички. Швидко обоє заповнили торбини, а тоді сіли собі на повалений стовбур, щоб відпочити. Аж тут білочка з’явилась, пристрибала вона до хлопців та й каже:
- Дайте мені хоч по одному грибку. Вийшла я недавно з дому, жодного грибка у своїй окрузі не побачила.
- То пошукай в іншому місці, ми собі назбирали, дві години ходили, мучились, спини згинали, - мовив ведмідь.
Схилила голову білка додолу. А ослик їй:
- Не сумуй. Дам я тобі три грибки. Ще багато залишиться в мене.
Лишив Іанчик грибки на стовбурі, де сидів.
- Ходи, - каже, - Чорна Лапо, мо’ ще назбираємо.
- Стомився я.
- Тоді додому?
- Так.
Не встигли зробити й десяти кроків, як перед ними їжачок-колючок,мов з-під землі, виріс.
- Добридень вам! – каже.
- Добридень, їжаче, - відповідають друзі-грибники.
- А що маєте в торбі?
- Гриби.
- А дасте хоч зо ри мені?
- Ну, певно, - каже ведмідь, - ми собі назбирали, дві години ходили по лісі, мучились, спини згинали.
Засмутився колючий, опустив очі додолу.
- Ходив у районі свого дому годину, - каже, - не знайшов грибів, таке враження, що їх косар косою скосив. А в мене троє діток. Будуть, мабуть, нині голодні.
- Не журися, їжаче, дам тобі дванадцять грибків, щоб кожному члену твоєї родини по три було, - мовив Іанчик.
Витяг гриби зі своєї торби й лишив їх на стежці, якою їжак ішов.
- Дякую уклінно, - мовив колючко.
- Як усе пороздаєш, то що додому принесеш? – спитав ведмідь.
- Та пів торби ще є.
Рушили вони далі. Аж тут лісникова жінка йде.
- Привіт, шановні, - каже.
- І ми вас вітаємо, - мовили ведмідь і ослик.
- Грибів назбирали?
- Так.
- А чи не поділилися б ви зі мною? Стара я, погано бачу, дві години ходила по лісі, нічого не знайшла. А мій чоловік, лісник колишній, захотів, щоб я йому юшки зі свіжих грибів зварила. Хворіє він.
- Можна зварити щось інше, - сказав на те ведмідь, - ми собі грибів назбирали, дві години ходили по лісі, мучились, спини згинали.
- Вибачте, - мовила старенька, розвернулась і пошкандибала до своєї хати.
- Заждіть,- каже Іанчик, - я дам вам грибів.
Зупинилася бабуся, ослик підійшов до неї і висипав до її торби решту тих грибів, які в нього лишилися.
- Хай швидко одужує ваш чоловік, - мовив. – Передавайте йому від нас вітання.
- Дякую, добра дитино, - сказала бабуся і сльоза радості покотилася по її зморщеній щоці.
- Що тепер принесеш додому? Де твій сюрприз? – спитав ведмідь ослика.
- Не буде сюрпризу. Але я не міг інакше вчинити.
- Я ж зміг!
- Мабуть, в тебе серце твердіше.
Коли залишилося зовсім трохи до виходу з лісу, вгорі голосно закувала зозуля. Грибарі-школярі зупинилися, знесли носи до неба. Зозуля впала перед ними, як грушка з гілки, й одразу перетворилася на красиву жінку в золотій сукні, зі синім шалем на голові.
- Вітаю вас! – мовила вона.
- І ми вас вітаємо, - відповіли ослик та ведмідь.
- А що, хлопці, назбирали грибів?
- Так, - сказав Чорна Лапа. – Тільки Іанчик всі свої гриби роздав. А в мене є. Ось, подивіться.
І показав жінці торбу. Плеснула вона тричі в долоні й зникла, наче ніколи й не стояла перед осликом і ведмедиком. Тієї ж миті Іанчик відчув, що торба в його руках якось поважчала. Заглянув до неї, аж там повно грибів, та всі товстенькі, свіженькі, чисті.
- Що за чудо? – мовив він. – Дивись, ведмедю!
Чорна Лапа глянув, скривився. Грибів у торбі ослика було більше, ніж у його, та й на вигляд вони були кращими.
- Мабуть, ця жінка, - сказав він, - якась фея.
- Так, і не якась, а добра фея.
- Пощастило тобі, Іанчику! - випалив Чорна Лапа. – Боровиків наклала тобі чарівна пані багато.Чого ж я не поділився своїми грибами? Обдарувала вона б і мене.
Приніс Іанчик торбу з грибами в дім. Побачила мама, зраділа.
- Які ж гарні! – мовила.
Вона зварила з дев’яти грибів юшку, а решту нанизала на три разки й повісила сушити, щоб мати з чого грибний суп взимку варити. Ослик розповів матусі про свою лісову пригоду. Вона обійняла його, поцілувала і сказала:
- Добрий ти, сину! Пишаюся тобою. Але без дорослих більше ніколи не ходи до лісу. Бо у ньому не тільки добру фею можна зустріти, а й лиху.
- Гаразд!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813073
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2018
У родині ослів було двоє дітей-близнят – син Тосик та доня Тінка. Доня росла слухняною, була зі всіма ввічливою, привітною. А Тосик любив вередувати. Коли його просили щось зробити, він кричав: «Не хочу! Не буду!» або грав у мовчанку. Каже, наприклад, мама:
- Діти, наведіть лад у своїх кімнатах.
Тінка одразу схопиться з місця і почне складати іграшки, поправляти постіль на ліжку. А Тосик, мовби й не чує, бавиться собі танком чи малює автівку. Доки йому тричі не повториш одне і те саме, не зрушить з місця. Коли ж таки візьметься виконувати просьбу чи наказ мами, то скривить обличчя при цьому, знехотя складатиме розкидані речі, проситиме сестру, щоб йому допомогла.
Покличе діток мама їсти борщ. Тінка зразу прибіжить, виїсть усе з мисочки, подякує мамі, вимиє за собою посуд. А Тосик почне стогнати:
- Не хочу борщу! Хочу смаженої картоплі й канапку з ковбаскою дайте.
- Не корисно це часто їсти, сину, - пояснює йому мама.
- Ну і що з того? Мені така їда подобається! – провадить далі та ще й хмурить брови, тупає ногою.
- Ой, Тосику! Чому ти такий незгідливий? З’їж хоч кілька ложок борщу, від бурячка, що є ньому, щічки рум’яніють, від сметани зубки,й кості міцніють.
- Гаразд. З’їм, та лише кілька ложок! – мовить.
Каже тато:
- Діти, підіть до саду й визбирайте яблука, що попадали на землю.
- Добре, - каже доня.
- Не піду! – відмовляє син. – Зайнятий я, складаю кран із конструктора.
- Склади та йди.
Тосик складе кран, а тоді ще щось почне складати, тільки б яблука не збирати. Поки тато не гримне на нього, не відірветься від гри.
Або ще таке. Вчителька на уроці просить:
- Діти, складіть і запишіть в зошиті речення про школу.
Тінка напружить мозок і складе, і то навіть не одне, а два чи три. А Тосик у той час малює на у блокноті слоника.
- Чому ти не написав? – питає вчителька-сова ослика, коли підходить до його парти.
- Не хочу, не вмію, - відповідає він.
- Бери приклад зі своєї сестри. Вона вже два речення написала.
Скривиться і аж тоді почне думати.
Якось у вихідний день, в суботу, Тосик та Тінка вийшли у двір. Ослик взяв із дому дзиґу, крутив її. Його сестричка прихопила ведмедика, носила його подвір’ям, гойдала, підкидала вгору, танцювала з ним вальс. Тосику це не сподобалось. Підскочив вын до сестри, вирвав ведмедя з її рук.
- Віддай! – сказала Тінка.
- Не віддам!
Сіла осличка на лавку, заплакала. А братові хоч би що. Крутить свою дзиґу, а ведмедя під пахвою тримає. І тут небо потемніло, знялася шура-буря, над Тосиком почав закружляти вихор, а тоді вхопив його й поніс до лісу.
- Братику! Братику! – закричала Тінка. Вона кинулась наздоганяти той вихор, але не змогла, втік він, заховався за високими соснами разом із Тосиком, якого вхопив.
Заплакала осличка, а за мить розвернулася й побігла додому. Розказала батькам про те, що сталося у дворі. Стали вони думати-гадати, як сина шукати-визволяти. Зійшлися на тому, що треба до поліції зателефонувати, так і зробили. Але й самі ґав не ловили, зібрали родичів, сусідів, кожен з яких взяв зі собою ліхтаря, та й рушили до лісу на пошуки ослика-непослуха. Ходили до вечора по лісі, блукали, ослика гукали, шукали – не знайшли. Поліціанти теж не марнували часу – вийшли на пошуки осла, озброївшись раціями. Містом, полем, лісом пройшлися. Однак і їхня робота не дала результату.
Довго не могли заснути мама, тато та сестра Тосика, все ж під ранок сон їх подолав. Тінці приснився патлатий, бородатий дядько Свистун. Коли він свистів у свисток, вітри починали бешкетувати.
- Дядьку, ви маєте владу над вітрами? – запитала його Тінка.
- Так.
- А чи не бачили ви, куди вітри понесли мого брата Тосика?
- Як не бачив? Бачив, звісно.
- Куди ж?
- До лісу.
- Мої батьки весь ліс обійшли, поліціянти в ньому були, але брата мого не знайшли.
- Бо він не на землі, а під землею знаходиться, в темному підземному царстві.
- А що це за таке царство?
- Таке, що в ньому нечемні діти перевиховуються. А ті, які не хочуть ставати кращими, залишаються там жити назавжди.
- А тих дітей там хоч годують?
- Так.
- А чим?
- Борщем, кашами, молоком, сиром, яблуками, горіхами, інколи медом, як вони старанно виконують накази. А цукерків, вафель, печень тортів, піци, ковбаси, смажених котлет не дають. Сонця там немає, і неба немає, і річки, і травички. Пташки не співають, коники-стрибунці не сюрчать.
- А що ж там є?
- Суцільна мряка. Є, правда, дерева, але голі, є ріки, але в них майже немає води. Тільки три години на добу там світить світло. У цей час усіх нечемнух заставляють читати, писати, малювати, складати різні речі, підмітати двори у темному царстві, чистити картоплю, буряк на борщ і таке інше..
- Гм… Там доволі сумно… А чи можна звідти якось вибратися? – спитала Тося.
- Можна, – каже дядько Свистун. – Ти могла б визволити свого брата, якби захотіла.
- Як я це могла б зробити?
- Я скажу тобі. Купи три добрих шматки м’яса, сім яблук і з цим всім іди до лісу, широкою стежкою. Біля першого колодязя, який побачиш справа, зустрінеш тигра. Він ричатиме, але ти не лякайся, кинь йому шматок м’яса. Він вхопить їжу, з’їсть її і пропустить тебе. Ще через 100 метрів, коло другого колодязя, який стоятиме зліва від стежки, побачиш лева. Він теж ричатиме. Але ти і його не лякайся. Кинь йому два шматки м’яса, які в тебе ще будуть. Він з’їсть їжу і також пропустить тебе. Через наступних 100 метрів ти побачиш хатку лісника. Підійдеш до неї, постукаєш у вікно. З хати вийде бабуся. Даси їй сім яблук, і вона покаже тобі вхід до підземного царства.
- Гаразд. Я постараюся так зробити, як ви мені порадили.
- Це ще не все, дівице-ослице. Ти маєш розповісти, коли прийдеш у темне царство, три вірші, розв’язати три приклади і відгадати три загадки. Тільки після цього зможеш побачити брата.
- Гаразд. Я підготуюся.
- Ще одне.
- Що?
- Те, що, мабуть, найголовніше. Тільки тоді, коли твій брат пообіцяє, що буде у земному світі слухняним, працьовитим, ввічливим, він зможе вийти з мого царства.
- Сподіваюся, він зрозумів помилки, які робив, і більше їх не захоче робити.
Дядько Свистун свиснув у свисток і зник. І тут Тінка прокинулась.
- То це був сон? – спитала сама себе і сама собі відповіла: «Так. Але я зроблю все так, як мені порадив цей чудернацький лахматий бородатий дядько зі свистком у руках. Яблук у нашій коморі багато – зі свого саду всі. А м’яса, здається, немає».
Тінка заглянула в морозильну камеру.«Так і є. Мама вигребла останні запаси, коли варила борщ». Зажурилася дівчина-ослиця. Але тут її мозок прошила думка: «В мене ж є гроші – ті, які мені подарували на день народження дід та бабуся!»
Тінка витягла шкатулку з тумбочки, що стояла в її кімнаті, відімкнула її своїм ключиком, взяла гроші й пішла до магазину. Ляльку хотіла купити на днях за них – таку, що танцює й говорить, але купила три шматки м’яса, цей товар зараз важливіший, подумала. Винесла з комірчини сім яблук і вже, було, хотіла виходити з дому, але затрималась. «Треба написати записку батькам», - вирішила. І написала, таке:
Дорогі мамо й тату! Не хвилюйтесь за мене. Я знаю, де Тосик, і пішла за ним.
Ваша Тінка
Дівчинка-ослиця лишила записку на столі в залі, взяла наплічник, куди кинула м’ясо та яблука, закрила на ключ дім і попрямувала до лісу. Йшла широкою стежкою, як казав їй у сні бородань. Біля першого колодязя побачила тигра, кинула йому шматок м’яса. Він з’їв його й зник. Ще через сто метрів Тінка зустріла лева. Той теж з’їв м’ясо, яке йому кинула дівчинка, і зник з очей, як зникає туман в животі сяйного сонця. Невдовзі осличка побачила й хатину. Підійшла до неї, постукала тричі у віконце, вийшла бабця. Тінка дала їй яблука й попросила показати вхід до підземного царства.
- А ти не боїшся туди йти? – спитала старенька. - Злі люди можуть звідти й не вийти!
- Сподіваюся, що я не зла.
- Тоді поведу тебе, тільки очі мушу закрити тобі хусткою.
Підвела її до столітнього дуба, зняла хустку з очей. «Вхід у дуплі цього дерева», - мовила, стукнула об кору тричі й пішла. Дупло відчинилося, як ліфт. Тільки Тінка залізла в нього, з’їхала донизу. А там нічого, окрім мряки.
- Агов! Чи хтось тут є? – крикнула.
- Є! Є! Є! – почувся протяжний голос сови.
У ту ж мить темряву освітив ліхтар, який тримав у руках той самий дядько, що Тіні приснився – лахматий, бородатий, зі свистком у руці.
- Прийшла таки? Ходи за мною, - сказав він. – Розкажеш мені три вірші, розв’яжеш три приклади, відгадаєш три загадки, тоді я проведу тебе до твого брата. Він зараз навчається, пише речення про школу.
Тінка розказала дядькові Свистуну вірші – з інтонацією, голосно та виразно, розв’язала три приклади – швидко й правильно, і відгадала загадки. Ось такі.
- Що у світі наймиліше?
- Сон, бо чим би не займався вдень, а прийде ніч, усе залишиш, бо захочеш спати.
- Так. А що у світі найсвітліше?
- Любов. Вона освітлює найбільшу темряву.
- Погоджуся. А що є найдорожчим?
- Життя. Бо всяку річ можна купити, а друге життя – ні за які гроші. Тому варто дотримуватися цього: якщо хочеш довго жити, треба добро собі й іншим чинити.
- Бачу, ти мудра і добра дівчинка. Проведу тебе до твого брата.
За хвилину Тінка вже бачила Тосика. Він сидів за партою – серйозний, зосереджений, щось писав у зошиті.
- Братику! – крикнула. - Я прийшла за тобою. Але ти зможеш звідси вийти тільки тоді, коли пообіцяєш, що будеш слухняним, ввічливим і працьовитим.
- Буду! Буду! Буду! – прострочив Тосик і кинувся обіймати сестру. – Чесне слово, буду, - додав і благально подивився на дядька Свистуна.
- Так тому й бути, - мовив бородань, - відпущу тебе. Слово вмію тримати. Дякуй сестрі. Вона багато зробила для тебе.
- Дякую, тобі, Тіночко, і вам, дядьку. Ви навчили мене людяності.
- Бувайте, малятаослята! – сказав Свистун.
Він так розчулився, що аж у кутиках його червоних очей сріблом заграли сльози. Але витер рукою їх, свиснув, і брат зі сестрою в той же мент опинилися на поверхні. Вони обійнялися, а тоді взялися за руки й побігли широкою стежкою додому. Біля першої криниці зустріли лева. Тосик злякався, але лев на нього не рикнув, тільки хитро підморгнув Тінці та й зник у гущавині лісу. Біля другої криниці тигр нарисувався. Брат знову злякався. Але Тінка мовила: «Він не завдасть нам шкоди». Тигр підморгнув їй і зник так само, як лев. Додому ослята добралися швидко. Забігли до хати (двері були відчинені), а в ній мама й тато сидять за столом, сльози ковтають, а навпроти них поліціант – записку читає. Розповіла доня їм про те, як їй вдалося знайти і врятувати брата.
- Добра ти в мене і смілива, - мовила матінка. – Пишаюся тобою. А ти, синку, що скажеш?
- Вибачте мені, мої рідні! Я більше не буду вередливим. Я вас усіх дуже люблю!
- Вибачаємо! – сказали в один голос.
З того часу Тосика мовби підмінили. Він став гарно вчитися, слухав батьків і всіх старших, був зі всіма ввічливим, добрим. Гроші, які батьки давали йому на кишенькові розтрати, складав. За них, коли набралася потрібна сума, купив сестрі подарунок до дня іменин – ляльку, що співає й танцює. Радощам Тіни не було меж. Обійняла Тося, поцілувала в щоку і сказала: «Ти найкращий брат у світі». «А ти, - відповів він їй, - найкраща сестра!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812947
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2018
В одного господаря, який жив у селі Возове, була курочка Біла. Якось, коли вона прогулювалася подвір’ям, на неї напав орел. Він вп’явся пазурами в її спину і хотів уже, було, понести птицю до свого дому, але їй вдалося вирватися з лап хижака і сховатися в хліві. Біла врятувалася, але стрес, який пережила, наклав свій слід на її життя. Курка перестала нести яйця. Господар не міг зрозуміти, що з нею не так. Годував він Білу добре, як завжди. Тиждень чекав, два, думав, може все внормується, але курка не знесла за цей час жодного яйця. Тоді господар сказав своїй дружині:
- Треба Білу зарізати завтра. Чого дарма її годувати?
- Як скажеш, - відповіла вона.
Почула курка розмову своїх господарів, впала в розпач. Але за якусь мить опанувала себе, підійшла до ворона, що сидів у саду, та й каже йому:
- Слухай, Чорний! Поможи мені в одній справі.
- В якій?
- Господар вирішив мене зарізати завтра. А я хочу жити.
- Що я можу для тебе зробити?
- Відчини мені двері у хліві вночі, як я тричі квокну. Я вийду, перелечу через паркан та й піду собі, куди очі глядять.
- Гаразд. А що ти мені за це даси?
- Дам тоді одне велике яйце. Я зарила його в сіні ще два тижні тому.
- Домовились.
Як курка серед ночі квокнула тричі, ворон підлетів до хліва, відсунув дзьобом защіпку. Біла вийшла, дала Чорному яйце, перелетіла через паркан і пішла собі, куди очі глядять. Минула одне село, друге, в третє зайшла, чує, хтось плаче під кущем, обабіч дороги. Підійшла ближче, побачила сірого кота з рудою плямою на правому боці.
- Що з тобою, коте? – спитала Біла.
- Вигнав мене господар, якому я десять років вірою і правдою служив.
- А чого вигнав?
- Бо я мишей перестав ловити. Але я не винен в тому, це все орел. Хотів він якось курча вхопити, яке ходило по подвір’ї, а я не дав, він мені за це вуса зі злості висмикнув. Тепер у мене немає нюху.
Кіт знову заплакав.
- Слухай, не завивай. Я теж стала нічийною. Сама втекла від господаря через те, що він хотів мене зарізати. Давай удвох кудись подамося.
- А куди?
Та куди очі глядять.
- Гаразд, - погодився кіт. – До речі, мене звуть Вусиком. А тебе ж як?
- Білою.
- Бо ти білого окрасу?
- Мабуть. А тебе тепер треба якось по-іншому назвати. Бо в тебе ж вусів уже немає.
- Ти правий. Яке ж ім’я мені взяти?
- Думаю, Безвусько підійде.
- Гм… Добре. Буду Безвуськом.
Пішли вони. Чорне покривало, яким було вкрите небо, продірявив гострим кінцем місячний серпик. А потім почав малювати довкола себе срібним пилком зірочки, яких усебільше й більше з’являлося на небозводі. Зірки танцювали, світили з небес своїми блискучими животами. Від цього дійства душі наших нічних мандрівників – курки й кота, теж засвітилися. Йшли вони, любувалися небом. По якомусь часі Біла й каже:
- Може, перепочинемо трохи, Безвуську? Я вже зі сил вибилась.
- Давай відпочинемо, - відповів кіт.
- Де примостимося?
- А он, подивися направо, копиця видніє за чиїмсь обійстям. Зариємось в неї та й поспимо собі, доки день не вийде.
- Добра ідея, - схвалила Безвуськову пропозицію курка.
Залізли вони в сіно й позасипали. Вранці збудились від того, що хтось під копицею скавучав. Наставив кіт одне око з-під сіна, побачив пса, в очах якого смуток звив гніздо.
- Вилізаймо, - каже, - курко, якийсь бідний пес прибився до нас. Спитаємо, яка в нього біда.
- Добре, - мовила Біла.
Випхали вони тіла з копиці. Пес побачив кота й курку, здивувався.
- А що ви тут робили? – спитав.
- Та спали.
- А чому в копиці?
Розповіли собаці кіт і курка свої історії.
- А ти ж чому щойно плакав? – спитав кіт.
- Я захворів на ангіну й після того втратив голос. Господар чекав тиждень, два, думав, я почну гавкати. Та мій голос не відновився. Він розсердився і прогнав мене зі свого двору.
- А чому на ангіну захворів?
- Їв лід.
- Де ж ти його знайшов улітку?
- Господиня винесла миску з льодом надвір, холодильник розморожувала. Мені той лід м’ясом запах, тож я злакомися і погриз його.
- Зрозуміло. Мабуть на ньому у морозилці м’ясо лежало.
- Мабуть, так.
- Що ж нам, друзі, тепер робити? – спитала курка Біла.
- Треба найперше житло спорудити, бо десь же нам треба жити, ховатися від дощу й холоду ляків та нападників всіляких. А коли матимемо хату, зможемо туди харчів наносити та й будемо собі якось житимемо, - сказав кіт.
- А де ж узяти тих харчів? Красти пропонуєш? – спитав пес.
- Красти не годиться, ось мій отвіт. Треба зайнятися якимсь ділом, яке б нам давало дохід.
- Яким? – спитав кіт.
- Треба подумати, - мовила курка.
Думала вона рівно п’ять хвилин, а тоді прокукурікала:
- Я малюватиму картини. Бачила, як це робив один художник в лузі. Я навіть пробувала дзьобом кілька разів зобразити квітку, дерево, сонечко на грядці свого господаря. Але він мене, щоразу виганяв із грядки, не даючи можливості закінчити сюжет.
- А фарбу де взяти, пензлик та папір?
- Я знаю, як фарбу виготовити, – мовив пес. - Пережую квіти різних кольорів, та й витисну з них сік крізь зуби, кожен колір окремо на великий лист лопуха покладу, от вам і фарби будуть – натуральні.
- А я дістану аркуші, - запалився кіт.
- Де?
- Зароблю грошей та й куплю.
- Як ти заробиш, як у тебе нюху немає, мишу навіть не можеш зловити.
- Я вмію акробатичні вправи робити, від Олеся, онука свого господаря, що приїжджав на канікули до діда в гості, навчився – перекиди вперед, назад, стійку на голові, на одній лапі, на двох. Виступлю десь на площі в місті, розповідав мені Олесь, що так роблять люди, і що за це їм гроші дають. Він навіть хотів мене до міста взяти на два тижні, випробувати в ролі ариста, але його батьки не дозволили йому цього.
- Спробуємо, друзі, все те, що надумали. Нам втрачати нічого. Плачем біді не зарадиш. Мусимо шукати виходу зі складної ситуації, в яку ми попали.
Вранці кіт побіг до міста. Спитав іншого кота, який трапився йому на шляху, як добратися до центру. Той, дізнавшись, що Безвусько хоче там виступити, провів його. Став кіт на одному з кутів головної площі міста й почав показувати те, що уміє. Спершу люди дивилися, дивувалися, усміхалися, але не кидали грошей. Та невдовзі все перемінилося. Кіт дуже старанно виконував вправи, піднявкував при цьому, а як закінчував програму, просив кинути в кепку хоч щось, благально дивлячись перехожим в очі. І вони милосердились над ним, кидали хто одну гривню, хто дві, а хто п’ять чи навіть десять гривень. Кіт був задоволений. По обіді залишив площу, пішов до магазину, купив пензлик, папір, три буханці хліба, пачку масла та й пішов за місто, до місця, де вони з куркою та псом вранці розійшлися. Знайшов їх за роботою – будували дім з каменю та глини. Взявся їм допомагати. Трохи друзі і перепочивали, хліб з маслом вживали. До перших сутінків вдалося трійці звести чотири стіни й накрити їх шматком бляхи, яку пес знайшов недалеко від копиці зі сіном у яру і приволік. Зраділи усі.
- Не пропадемо! – мовили в один голос.
З’їли хліба з маслом, попили води та й позасинали.
Вранці курка стала мостити підлогу, пес двері робити, а кіт вікно. До вечора й це їм вдалося зробити. Знову з’їли хліба з маслом, запили водою й полягали спати. Третього дня ліжка змайстрували. Четвертого – стіл і три стільці. Доїли той хліб, що кіт приніс із міста, попили води, полягали спати. На п’ятий день Біла сказала:
- Тепер я хочу малювати.
- Гаразд, - мовив Жовта Пляма. – Я йду робити тобі фарби.
- А я махну до міста. Може, пощастить на їду заробити.
- Йди, - погодилась курка.
Пес наробив фарб з різних рослин: червону – з мальви, жовту – зі соняшника, зелену – з трави, синю – з волошок, коричневу – з дубової кори, фіолетову – з фіалок, білу – із квітів калини.
Курка вибрала в лузі місце, яке їй видалося привабним. Пес приніс їй туди папір. Поклав його на дошку, яку знайшов біля річки, й птиця взялася за роботу. Малювала натхненно. За пів дня картина була довершила. Понесли пес із куркою її додому. А тут і кіт повернувся з міста. Приніс у торбі кільце ковбаси, хліб та трохи сиру.
- Зараз файно пообідаємо, друзі, - мовив.
- Чудово! – сказала Біла.
- Так, - підтвердив Жовта Пляма.
Сіли вони за стіл, стали смакувати наїдками, четверту частину спожили, решту на інші дні тижня лишили.
- Що робитимемо з картинами? – запитав пес.
- Можна віднести їх до міста і там продати чи в селі комусь запропонувати, - сказав кіт.
- Так, - погодилась курка. – Гроші нам потрібні.
За тиждень курка намалювала три картини. В суботу всі троє несли шедеври Білої до міста. Спершу люди дивилися, дивувалися, але не купували їх. Але десь так години за дві один професор з борідкою зацікавився малюнками курки. Він спитав, скільки коштує той, на якому зображений луг з квітами та метеликами. Почувши у відповідь «що дасте, те буде», дав за неї сто п’ятдесят гривень. Ще дві картини продались майже одразу за першою за такою ж ціною. За чотириста п’ятдесят гривень, які вторгували за картини, друзі купили ще трохи аркушів, фарб і продуктів харчування. Задоволені виторгом і покупками, пішли додому.
З того часу курка малювала щотижня по три картини, кіт прибирав у домі й виступав у суботу на площі, пес готував для всіх сніданки та вечері, допомагав курці носити дошку, аркуші на луг, в ліс. Картини до міста несли всі троє.
До зими друзі вимурували в хаті піч, наготували дров. Тож їм уже не страшні були сніги й морози. Жовта Пляма почав варити борщ та кашу. До приходу весни він навчився навіть вареники ліпити, кіт допомагав йому трохи – тісто місив, чистив і м’яв картоплю. А курка тільки те робила, що шукала красиві пейзажі і змальовувала їх. В неділю друзі відпочивали. Під хатою на лаву сідали, пісні співали. До пса, до речі, голос вернувся, а до кота – нюх, у нього виросли нові тонкі руді вуса і тепер друзі перестали називати його Безвуськом, а кликали Вусиком. Добре зажили! Та що там казати, не просто добре, а дуже добре зажили! На заздрість усім ворогам, на радість усім добродіям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812940
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2018
1.Тут пісня, музика звучить,
Тече, немов вода у крані.
Урок минає, наче мить,
Тут голос – пан, а нота – пані
(Кабінет музики)
2. Живуть тут голки, нитки та тканини,
Ще ножиці, папір усякий, клей.
Тут вироби святкують уродини.
Їх мама – руки, тато – банк ідей.
(Кабінет трудового навчання)
3. Тут містяться всілякі карти –
Півкуль, країн, материків.
Тут компаси кладуть на парти,
Готують тут мандрівників.
(Кабінет географії)
4. Співають числа тут сонети.
Тут логіка іде тур.
Затягують в свої тенета,
Площі й периметри фігур.
(Кабінет математики)
5. Мов житом повнять голий лан,
Так словом шир тут наповняють.
Читають байку вірш, роман,
Ідею твору визначають.
(Кабінет літератури)
5. Тут мови рідної навчають,
Писати назви рік та гір.
Частини мови визначають,
Складають речення і твір.
(Кабінет рідної мови)
6. Читають вірші тут, поеми –
Гіркі й солодкі, наче джем.
Всі твори тут – на різні теми,
Написані за рубежем.
(Кабінет зарубіжної літератури)
7. Ту завжди рух – стрибки, пробіжки.
Тут м’яч летить у сітку, ціль.
Драбини, трос тут є, доріжки.
Тут кріпне м’яз і никне біль.
(Спортзал)
8. Комп’ютери тут, ноутбуки.
Із ШІ тут вчать зв'язок тримати,
із файлом працювать без муки
Та інформацію шукати.
(Кабінет інформатики)
9. Тут роблять досліди всілякі.
Вивчають речовин будову.
Тут змішують усе без ляків.
Прозоре роблять кольоровим.
(Кабінет хімії)
10. Вивчають тут, чому буває дощ,
Чому гримить, вкриває снігом віти,
Що в собі має кисень, брук із площ,
Чому вода кипить і світло світить.
(Кабінет фізики)
11. Вивчають тут живих істот,
Щоб дати їм роки в дарунок,
Для чого очі, вуха, рот,
Для чого мозок, серце, шлунок.
Рослини теж вивчають тут,
Для чого їм насіння, корінь,
Із чого листя, гілка, ґрунт,
Як утворились ріки, гори.
(Кабінет біології)
12. Тут розглядають склад їди,
Яку вживають часто люди,
Застерігають від біди,
Звільняють очі від полуди.
Тут кажуть, що таке робить,
Щоби було здоровим тіло.
Щоби моглося довго жить
І щоб нічого не боліло.
(Кабінет охорони здоров’я)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2018
Жив у селі Мурованці хлопчик. Звали його Петриком. Був він змалечку дуже слухняним і щиросердним. Коли хлопець ішов вулицею, то зустрічним здавалося, що в його очах сонечко оселилося, так він освічував і зігрівав ними все, що було довкруж. Хоч би чим був зайнятий Петрик, все покине, а виконає те, що мама скаже йому зробити, та й не тільки мама.
Сусідка попросить яблука в саду зібрати чи молодша сестричка книжку почитати, чи тато трави кроликам дати, виконає, ще й привітно усміхнеться при цьому.
А як Петрик любив домашніх тварин! І корову Зірку, і собаку Сірка, і кота Чорновусенка, і курку Галушку, і трьох білих кроликів з чорними вушками – Ніфа, Нуфа і Нафа, сам їх так назвав. Часто годував, поїв своїх домашніх улюбленців хлопець, а ще любив з ними розмовляти. Для тварин він і школу організував, в якій сам був учителем. Зірку навчив вірші декламувати, Сірка – гопак танцювати, Галушку – до ста рахувати, Чорновусенка –хвостиком квіти та дерева малювати. Ну, а Ніфа, Нуфа та Нафа – робити акробатичні вправи. За кожен помітний успіх Петрик давав тваринам призи: псові – кістку з м’ясом, коту –шматок сирка (ділився своєю їжею), кроликам – яблук з їхнього власного саду, корові – сінця чи пахучої трави. Іноді давав своїм підопічним і цукерки чи печиво. Любили Петрика друзі-тварини. Терлися об його руки, ноги, а кіт із собакою навіть цілували його в щоки. Раз на тиждень хлопець для своїх однокласників і друзів-сусідів організовував концерт, на якому виступали його учні-тварини. Виступи відбувалися в саду, на круглій галявці між двома яблуньками. Корова виходила на середину, вклонялася і декламувала вірші, пес танцював гопак, курка рахувала фрукти, які Петрик потім роздавав глядачам. Кіт малював картину на очах у присутніх. Кролики робили перекати, стрибки вгору, стійку на голові. Всі гучно плескали тваринам-артистам і дарували їм квіти.
Якось, це було влітку, Петрусь зі своїми батьками поїхав на відпочинок до Чорного моря. Важко було хлопчикові залишати своїх друзів-тварин, але бажання побачити Одесу, поплавати в теплій соленій воді брало верх. Доглядати корову, курку, пса, кота та кролів узялися бабуся з дідусем, їхня хата стояла за п’ятдесят метрів від Петрикової. Щоранку і щовечора приходили вони до друзів-тварин онука, годували їх, поїли, корову доїли. Та якось, за три дні до приїзду дітей, бабуся, йдучи додому, забула закрити хлів, де жили корова, курка та кролі, стара вже була, стомилася в той день, бо, крім звичних справ ще й варення з вишень на зиму варила.
Корова зрозуміла, що вони не зачинені, бо не чула, щоб клацнув замок у дверях, коли бабця вийшла. Підійшла до виходу, торкнула копитом двері, вони піддалися, відчинилися,тобто.
- Ходімо, - каже, - друзі, надвір. Подихаємо свіжим повірям.
- Ходімо, - мовила курка.
Вийшли вони, темно надворі, та на небі зорі блистять, місяць сяє.
- Гарно! – мовив Нуф.
- Чудово! – потвердив Наф.
- Магічно! – докинув Ніф.
- Так, - погодився Сірко, що сидів біля буди. - Небо вночі дуже красиве, коли без хмар.
- Може, прогуляємось селом, друзі? – запропонувала Галушка.
- Чому б і ні? – сказала Зірка.
- Тоді рушаймо, - сказав Чорновусенко і рішуче відхилив браму.
Стали вони в ряд та й пішли селом. Ідуть, корова вірші декламує, кролі перекати роблять, пес наприсядки скаче. Весело їм! Аж тут, на пів дорозі до кінця села, дядько якийсь їх наздогнав вантажівкою. Спинив він її біля компанії тварин, випхав голову крізь відчинене бічне віконце й каже:
- А куди це ви, шановні, йдете?
- А нікуди. Прогуляємось селом та й додому повернемось.
- Залізайте в кузов моєї машини, я вас відвезу в кінець села й назад також, чого будете свої кінцівки збивати об асфальт?
- Що скажете на те, друзі? – питає корова.
- Може, пристанемо на пропозицію? – запропонувала курка. – Ми ще ніколи в машині не їздили.
- Проїдемось, - мовив Наф. - Спробуємо, як це.
Дядько допоміг усім залізти до кузова: кому драбину до кузова приклав, кого руками підіпхав. А коли всі були на кузові, завів мотор і рушив. Проїхали вони село, дядько назад не розвертає автівку.
- Зупиніться, пане! – закричала корова. – Село закінчилося, везіть нас назад!
- Та хіба я дурний, - каже дядько, - відвозити вас назад? Будете тепер у мене жити.
- Ай-ай-ай! – закричали. – Ой-ой-ой!
- Замовкнуть, бо поб’ю вас палицею. Я ще й рушницю маю при собі.
Затихли тварини, зажурились. І навіщо, подумали собі, вони покинули рідне подвір’я, пощо їм здалася та вечірня прогулянка? «Що ж з нами тепер буде? - шепотіли.- Що буде?» Завіз їх дядько на якийсь хутір, зупинив автівку біля недобудованої хати й каже:
- Вилізайте. Будете тепер тут жити.
Злізли тварини, голови похилили. Завів їх новий господар до хліву, в якому ні сінця на долівці, щоб було м’яко та тепло спати, ні крихти чогось їстівного. Лягли вони на сиру землю, погомоніли трохи одне з одним та й позасинали, потомлені були й нажахані.
Просиділи день у хліві, другий – не приходить господар, не виводить їх з помешкання, не годує і не поїть.
- Гаплик нам буде, - каже Сірко.
- Я ягідки калини кидала краєм дороги, як ми їхали, Петрусь мені колись дав намисто з ягід, те, яке я на шиї носила. Казав, як загублюсь, щоб не впадала в розпач, а йшла і ягоди висипала. По тих ягодах він зможе знайти мене.
- То, може, так і буде? – мовив Ніф.
- Може так, а може, й ні. Хто зна, коли наш Петро з моря повернеться? Треба самим мізкувати, як звідси вибиратися, - мовила курка.
- Може спробуємо двері вибити? – сказав пес.
- Чи шибку? – додав кіт.
- А якщо господар почує дзенькіт скла, прибіжить і позабиває нас? – пропищав Чорновусенко.
- Як не позабиває, - мовив Нуф, - то самі скоро здохнемо тут без їжі й води.
- Так, - сказала Галушка й заплакала.
Прийшли дід з бабою до доньчиного обійстя наступного дня, бачать, двері у хліві відчинені. Заглянули до середини, жодної тварини не побачили. Куди ж усі поділися? Може, злодій забрався на подвір’я й украв їх?
Два дні старі ходили луками, селом, питали сусідів, чи не бачили доньчиних тварин, ніхто нічого не чув і не бачив.
- Мабуть, треба йти до поліції й заяву писати про те, що вночі з обійстя пропала корова, собака, кіт, курка і три кролики, - мовив дід.
- Підемо, - погодилася баба. – Але дітям поки що не сажемо про те, що трапилось, не будемо псувати їм відпочинок. Може, ще знайдуться тварини до їхнього приїзду з моря.
- Дав би Бог, – мовив дід.
Поїхали дідз бабою наступного дня до району. Розповіли дільничому в поліції про те, що сталося. Той прийняв від них заяву і пообіцяв розібратися.
А вже за день додому приїхали одеські відпочивальники. З автобуса, що привіз їх до центру села, Петрик не йшов, а летів, мов молодий орел. У наплічнику він мав гостинці для кожної тварини, хотів якнайшвидше віддати подарунки своїм учням-друзям. Бабця з дідусем зстрічали родину під брамою.
- Привіт, бабусю, дідусю!
- Привіт, Петрику, - мовили обоє.
- Як там Зірка, Галушка, Чорновусенко, Сірко, Ніф, Нуф та Наф?
- Пропали вони, онучку. Вже четвертий день шукаємо їх, не можемо знайти.
- Це ви так жартуєте? – спитав Петрусь і кинувся до буди. В ній він собаки не побачив. Зморщив чоло. Відчинив хлів – і там було пусто, побіг за хату, до саду – нема ніде нікого. Сів хлопець на лаву й заплакав. Зажурилися й батьки, як дізналися про біду, яка сталася.
- Не догледіли ми тварин ваших, - мовила бабця. – Пробачте нам, діти. Віддамо вам свою живність: козу, п’ять курок та пса Кудлая.
- Так не піде, бабцю. – відказав Петрусь. – Я мушу знайти своїх тварин. Вони ж мої друзі.
І тут хлопець згадав, що колись корові він подарував коралі зі сушених ягід калини. Він пас тоді Зірку під лісом і сказав їй, що як загубиться, то щоб не плакала, а дорогу шукала, ягоди кидала, по них він її знайде. Треба подивитися, чи немає десь висипаних ягід калини. Петрик походив лугом, що розкинувся на вшир одразу через хату від них – не знайшов там жодної ягідки, пройшов пів дороги селом – та сама історія. Все ж розповів історію з ягодами батькам, а ті переповіли її поліції. Тварин знайшли через годину саме завдяки ягодам, які корова кидала з автівки. Крадій навідався на хутір третого дня. Дав тваринам трохи їжі й наказав сидіти тихо, якщо хочуть ще трохи пожити. Поліціяни знайшли загублеників на четвертий день після пропажі. Вони повернули тварин власникам, а крадію влаштували засідку. Два дні пильнували хлів, та злодій не з’являвся, тільки на третій день він приїхав автівкою, і не сам, а з різником. Обох чоловіків затримали й забрали до відділку поліції, там вони дали свідчення. Коли господарі привезли Зірку, Галушку, Сірка, Чорновусенка, Ніфа, Нуфа та Нафа додому, то відразу нагодували, напоїли, помили й обласкали. А Перусь вручив їм подарунки, які привіз із моря. Більше ніколи тварини не покидали подвір’я дому господарів без дозволу. І Петрусь звідтоді не залишав своїх друзів на тривалий час. Про історію, що трапилася з друзями-тваринами Петрика в селі Мурованці, написали в обласній газеті. І тепер до цього колись не дуже знаного населеного пункту вчащають туристи. Вони хочуть погомоніти з хлопцем, побачити, як виступають його підопічні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811695
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2018
КАЗКА «ВИШИТА СОРОЧКА»
У князя Ярослава та княгині Ольги народився первісток. Мама захотіла назвати його Святополком, а тато – Мстиславом. Ішов п’ятий день, відколи син на світ з’явився, а вони ніяк не могли дійти згоди щодо імені дитини. Коли за сніданком розпочали чергову суперечку, до кімнати крізь прочинену у вікні кватирку влетів ворон, який років із п’ятдесят жив при князівському дворі. Він накреслив крилами три кола під стелею, а тоді сів на край столу і промовив: «Дайте первістку ім’я Гуляйсила. З ним знайде свою славу». Послухали ворона князь із князівною. Назвали хлопця так, як він їм порадив. Ріс Гуляйсила швидко, так, як росте дріжджовий хліб у печі. За три роки став на вигляд таким, як дванадцятирічна дитина. А тоді мовив батькам:
- Я вже багатого чого вмію – читати, писати, рахувати, полювати. Тільки б битися навчитися.
- Навіщо тобі цьому вчитись, синку?
- Щоб у бій ходити, в разі потреби вміти рідний край захистити.
- Ти ще малий, щоб про це думати.
- Але я вже можу дуба переламати, бочку з водою підняти, річку перестрибнути.
- Не може такогобути, - мовив тато. – Цього навіть я не зроблю.
- Не віриш, батьку, то ходімо зі мною, перевіриш мої здібності.
Пішов князь зі сином у двір. Спершу підняв Гуляйсила велике дубове поліно, що лежало у задньому дворі, й переламав його навпіл. Потім, коли спустився з батьком до льоху, бочку з вином підніс догори. Накінець попрямували до річки, тієї, що протікала перед їхнім замком, Гуляйсила розігнався і перестрибнув її. Князь був неабияк здивований можливостями сина. Він запросив до себе воїна, який найкраще проявив свої вміння в бою з монголами, щоб той навчив Гуляйсилу різним військовим премудростям. Вчитель не міг натішитись його успіхами. За місяць князенко навчився володіти списом, шаблею та пістолем. Ще через місяць їздив на коні та стріляв із лука. Окрім того, хлопець продовжував інтенсивно рости й розвиватися. За рік від початку тренувань виглядав уже так, як двадцятичотирирічний парубок. І тоді на Україну напали московіти. Піійшли до її кодонів з півночі, півдня й зі сходу з монголами й гагаузами, з якими перед нападом підписали угоду про військовий союз, і почали прориватися вглиб.
Зажурився князь. Почав думати, як країну захистити, в кого підмоги просити. Військо ворога за своєю чисельністю переважало його втричі. Гуляйсила теж думав, що робити. На третій день від почату війскових дій він підійшов до батька і сказав йому:
- Не журися, князю. Я поведу військо в бій. Але накажи своїм майстрам, щоби зробили мені шаблю, в три рази більшу й важчу за звичайну, спис, у три рази довший, ніж ті, якими користуються наші воїни, лук і стріли, в три рази міцніші та гостріші, ніж ті, що їх носять наші лучники. А пістоль зі собою візьму той, з якого я вчився стріляти. Тільки куль хай побільше наготують мені.
- Гаразд, сину. Зараз накажу зробити те, що ти попрохав.
Вийшов в поле Гуляйсила, впав на коліна, підніс голову до неба, помолився Всевишньому. Попросив у нього благословення на свій новий шлях – шлях захисника рідного краю, і ліг спати. Вранці встав, а вже все, що він замовляв, лежить на столі у князівській залі, ще й матір хрещена сидить на кріслі біля столу з пакунком у руках. Побачила свого хрещеника, встала.
- Здоров був, синку, - мовила.
- Здорові були і ви, матінко! Чого зволили прийти до замку, ще й так зраночку?
- Вишивану сорочку тобі принесла.
- В мене ніби й не уродини сьогодні.
- Так. Але сон мені був такий, що маю пошити тобі сорочку й вишити на ній власноруч червоними та чорними нитками грона калини: на грудях та на плечах. А ще голос, який почула уві сні, велів мені тобі передати, що як будеш цю сорочку на собі мати, не загинеш: ні від меча, ні від кулі, ні від будь-якої іншої бідулі.
- Овва! Най би так і було.
- Так і буде. Клала хрестики на сорочці тільки з такими думками.
Усміхнувся мило Гуляйсила хрещеній, вклонився зичливо, подякував тепло-щиро і пішов до своєї опочивальні. Розкрив швидко пакунок, витягнув з нього сорочку, вдягнув її на себе і пішов надвір готуватися до бою. Того ж таки дня зорганізував військо до походу, а наступного повів його на південь, де вороги прорвали оброну й захопили кілька українських містечок та сіл. Вміло керував військом Гуляйсила, безстрашно й сам ішов на ворога. До вечора військо монголів і гагаузів, яке вели московіти, було розбите. Під ранок повів своїх воїнів Гуляйсила на схід. Злякався московітський цар. Наказав військо, яке там стояло, укріпити. Прибули нові сили з Московії, пушки привезли зі собою, пістолі, але це не допомогло. І на східному напрямі Гуляйсила поборов ворогів: хтось був убитий, хтось врятувався втечею. Кого тільки не посилав московітський цар до українського княжича з метою убити його, ніхто так і не зміг цього зробити. Ні куля не брала Гуляйсилу, ні меч, ні стріла, ні навіть постріл гармати. Після поразки на східному фронті вороги вирішили забрати військо з півночі, щоб ще й ці, останні сили, не втратити. Підняли вони білий прапор на палі, коли Гуляйсила наблизився зі своїми воїнами до них, мовляв, здаємося. Князенко прийняв їхню капітуляцію. Фактично за три дні війна закінчилася. Всі славили сина князя Ярослава і княгині Ольги. А народ український почав про нього складати пісні та легенди. Слава про силу та розум Гуляйсили розійшлася по всьому світі, перешла через гори, долини й моря. З того часу ніхто на Україну не наважувався нападати. Все ж московітський цар не міг заспокоїтись, він затаїв зло на Гуляйсилу і весь час тільки й думав про те, як знищити князя-переможця, бо розумів, що без нього українське військо не буде таким сильним. Якось цар за велику плату вмовив одного турецького купця поїхати до України й дізнатися про те, що допомагає Гуляйсилі рятуватися від смерті. Сів той у бричку, до якої напхав різного товару: дорогоцінні тканини, чоботи, сіль, мішечки з кавою різних сортів (дізнався, що Гуляйсила любить ранками пити турецьку каву), і повіз його царський кучер кіньми до України. Коли купець наблизився до головних воріт палацу, в якому проживав князь Ярослав, охоронці оглянули його й речі, які він мав на возі і, не знайшовши нічого небезпечного, попросили князя дати дозвіл чужеземцеві із крамом на в’їзд у двір замку. Той дав його. Турецький купець в’їхав. Люди князя купили в нього дещо з товарів.
- А каву хай княжич вибере собі сам, - мовив купець. – Я йому добру знижку зроблю яко непереможному полководцю.
Прийшов княжич, став нюхати кавові зерна, набрані в чаші з різних мішків, вибрав собі ту, запах якої найбільше сподобався.
- За пів вартості віддам вам її, - мовив турок. Але скажіть, вельмановний пане Гуляйсило, чи правду кажуть в народі, що вас ні куля ворожа не бере, ні шабля, ні стріла із лука, ні навіть гармата?
- Правду.
- Але як таке може бути?
- А так. Вишила мені хрещена матінка сорочку. Як я її одягаю, то смерть наді мною не має влади.
Зрадів купець, що вивідав секрет, за яким прийшов, і віддав княжичу мішок тієї кави, яку він собі сподобав, задурно.
Подякував Гуляйсила турку. На тому й розійшлися. Купець погнав коней на Московщину. Довго був у дорозі. Але тим не журився, мав бо що сказати московітському царю. Як зайшов у палац до ного, розказав йому те, що вивідав – про сорочку вишиту. Дав за цю послугу турку цар мішечок чистого золота. Та не довіз його купець додому, вбив його служник московітський, який був наданий туркові царем ніби то для охорони, а насправді для знищення.
Почав з того часу володар сусідньої східної країни думати-гадати, як би то у княжича України сорочку відібрати. Тай надумав. Поїде він, вирішив, мирову із князем Ярославом підписувати, тобто, акт про ненапад. Та й підкупить когось із його слуг, попросить обміняти сорочку Гуляйсили на його – таку ж, вишиту гронами калини, тільки без чудодійної сили (один воїн-художник запам’ятав узір, що був на сорочці Княжича, і намалював його для вишивальниці). Послав своїх гінців наступного дня цар до України, щоб ті передали князю Ярославу його просьбу про приїзд. Погодився він на зустріч, бо, як не крути, все ж краще жити в мирі зі сусідом, ніж у ворожості. А вночі хрещеній мамі Гуляйсили під ранок знову сон наснився. Якийсь голос сказав їй:
- Піди до замку князя, візьми ту сорочку, яку ти вишивала похреснику, й доший на ній сваргу на рукаві. Цей знак захистить його і всю Україну.
Поїхала хрещена Гуляйсили до княжого замку зранку. Зустріла її княгиня Ольга, яка була двоюрідною сестрою хрещеної її сина.
- Що привело тебе, Марисю, до нас у таку рань? – здивувалась Ольга.
- Сон, люба, й обов’язок. Принеси мені, будь ласка, ту сорочку княжича, яку я вишивала. Мені треба на ній дещо дошити.
Виконала княгиня Ольга прохання сестри, хрещена зробила швиденько те, про що їй голос попрохав.
Після цього у світлиці посиділи собі обоє трішки, вареничків поїли зі сиром та афинами, чаю малинового попили, медовими пряниками поласували. Попрощалася Марися з Ольгою й відбула до свого дому. По обіді у той же день до замку прибув московітський цар. Йому вдалося дістати сорочку княжича. Слуга Гуляйсили віддав йому її за мішечок золота, на її місце він поклав сорочку, привезну з Московії. Підписав князь Ярослав мирну угоду з царем Алєксандром, випили вони за столом по келиху червоного вина, щоб скріпити дружбу, закусили печениною та й розійшлися. Московітський цар не їхав коньми, а летів, прагнув якнайшвидше покинути межі України і впинитися у власному палаці. Як тільки прибув до нього, віддразу скинув з тіла свою сорочку й натягнув князеву, хотів спробувати її магічну силу. Аж тут нитка зі сварги, що її дошила Гуляйсилина хрещена, перетворилася на змію. Вона обвилася довкруж царевої шиї і вкусила його у груди. Цар упав і за три хвилини вмер. Про те, що сталося, дізналися всі, в т. ч., князь Ярослав, княгиня Ольга та Гуляйсила. Витягнув сорочку український княжич, думав у ній на похорон до московітского царя поїхати, а вона без сварги. Зрозумів одразу, хто вкрав оригінал і чому загинув московітський цар. Хотів Гуляйсила після похорону поїхати до Московії, з дружиною царя поговорити, але та випередила його, наказала своїм посланцям відвезти сорочку Гуляйсилі, боялася, щоб він не вбив ще й її. Ті й відвезли. Слугу, який зрадив українського князя, було ув’язнено. Він привселюдно розкаявся й попросив про помилування. Отримав його, до кінця віку свого перебував у в’язниці, відмолював свій гріх, аж поки не помер. А на Україну більше ніхто не посмів напасти. Боялися.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811570
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2018
Ідуть до магазину дід з онуком.
В думках у них – незчисленно ідей.
І тут слова у вухо Гени круком:
- Ховайся, внучку, вчителька іде.
Сказав я їй, що хворий ти, в постелі,
Коли дзвонила вранці у наш дім.
Що весь сніданок ти лишив в тарелі,
Що тілом вірус бігає твоїм.
- Ну, ти даєш, дідусю любий-милий.
Мені також дзвонила класна мем.
Сказав, що ти ледь вирвався з могили,
Що серце твоє дихає вогнем.
Що ліки підносив тобі й харчі.
Отож ховайся, діду, ти мерщій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811533
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 27.10.2018
Ось було небо чорно-сизе,
Ось вітер лист останній рвав,
Встеляв долівку чорним хмизом
І штурмом кожну шпарку брав.
Гонив людей і всяку живність
З дворів і вулиць в укриття.
Та полудень убрався в милість
Вніс корективи у життя.
Розсвітлив небо. Втихомирив
Бурливі голови вітрам.
Забрав із їхніх рук сокири
І мир вернув в довкілля храм.
Зі сховку вилетів горобчик.
Розправив пір’ячко густе.
З будинку радо вибіг хлопчик,
Посіяв сміх. Нехай росте!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811188
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.10.2018
Росте жура в очах берези,
Прийшла пора руйнівних дій.
Останній лист їй гострим лезом
Стинає вітер-лиходій.
Взяли в облогу небо хмари.
Завив садок, поникнув лан.
Світило-сонце у радари
Піймав розбійник-ураган.
Спустіли вулиці та сквери.
Втягнули в груди спів птахи.
Справляють бал вітри-химери,
Зірвало нині їм дахи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811185
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.10.2018
Якось лисичка збирала гриби в лісі. Як набрала більше, ніж пів торби, сіла на пеньок, щоб трішки перепочити й пиріжок спожити – з халвою, взяла його зі собою. Не встигла й до рота піднести, як вовк нарисувався.
- Привіт, лисичко!
- Привіт, вовче.
- А чого сидиш?
- Стомилася.
- А що тримаєш в лапі?
- Пиріжок.
- А дай мені.
- У мене лиш один.
- Дай половину, ми ж друзі.
Не хотіла лисиця ділитися з вовком пиріжком, але що тут вдієш, стоїть над душею, як над падаллю зграя круків, в очах його вогонь грає. Дала йому пів пиріжка. З’їв сіроманець, подякував і каже:
- Смачний! А де ти його взяла?
- В місті купила.
- А гроші вкрала чи заробила?
- Заробила. Гриби продала.
- А гриби звідки взяла?
- Як звідки? В лісі назбирала. Піду я, вовче. Як хочеш смачну їжу споживати, то треба працювати.
- Може, б і я грибів назбирав, їх продав та й купив собі такого ж смачного пиріжка?
- Та збирай.
- А які треба?
- Які знаєш. Ну, успіху тобі!
- І тобі.
Лисичка побігла. Набрала грибів повну торбу й понесла їх до міста. Там продала першій ліпшій перекупниці, купила три пиріжки з м’ясом, три – з квасолею та й почвалала додому.
Вовк теж назбирав грибів, правда, не цілу торбу, трохи менше, й поніс їх до міста.
- Купіть, - каже перекупці, що стояла при вході до ринку, - у мене гриби.
- А які маєш?
- Та отакі (показав).
- Мухомори? Ти з глузду з’їхав, насміхаєшся наді мною, вовче?
Та й почала сірого палицею бити по хребті. Ледве втік бідолаха.
Зустрів лисицю на другий день на тому ж місці, де вона вчора сиділа, та й каже:
- Що ж ти мене, лиско, обдурила? Грибів у мене не купили, ще й добре мене за них набили.
- А яких ти грибів назбирав?
- Мухоморів.
- Так це ж отруйні гриби.
- Ти казала брати ті, які я знаю. А я знаю лише мухомори. Їм їх, коли живіт болить.
- Люди цих грибів не їдять. Від них вони можуть померти.
- Я не знав цього. Може, сьогодні разом збиратимемо гриби?
- Мало нині їх у лісі. Дощ не падав, то й не виросли. Я ягоди буду збирати, їх теж люди купують. Ну, бувай, вовчику.
- Бувай. То, може, і я теж ягід назбираю?
- А чого б і ні?
- А які треба?
- Ті, які ти знаєш.
Пішла лисичка. Нарвала повний кошик малини, віднесла до міста, продала, знову накупила пиріжків – з куркою і печінкою. Радесенька!
Вовк теж нарвав ягід – вовчих. На цей раз повну торбу. «Мабуть, багато грошей зароблю! Накупую пиріжків - усіляких!» - думав собі. Прийшов на ринок. Перекупка до нього:
- А що приніс, вовче?
- Ягоди.
- Продаси їх мені?
- Так.
- А покажи їх. Свіжі?
- Дивіться.
Глянула перекупка, а в торбі вовчі ягоди.
- Ах ти ж такий-сякий! Що це ти мені пропонуєш купити?!
Та й палицею вовка – по ребрах, по лапах, по голові. Ледве втік сіроманець. Наступного дня пішов лисицю шукати. Як зустрів, мовив:
- Знову, лисичко, ти мене обдурила. Ягід у мене не купили, другий раз побили.
- А які ти ягоди збирав?
- Та свої, вовчі, звісно.
- Та хто ж вовчі ягоди людям продає? Вони ж для них отруйні.
- А які треба?
- Малину чи ожину, наприклад.
- То, може, разом підемо, і ти покажеш мені ці ягоди?
- Не підемо, вовчику, малина вже відходить. А ожина ще зелена. Я нині буду трави лікувальні збирати. Їх теж люди купують.
- То, може, і мене візьмеш зі собою?
- Ходи.
Пішли вони. Лисичка вирішила показати вовку якусь отруйну рослину, а потім відірватися від нього й нарвати м’яти та звіробою. Завела вона сірого вглиб лісу. А там папороть цвіте. Каже вовкові:
- Рви. То лікувальна трава. Матимеш за неї файні гроші. А я далі піду, в іншому місці ще щось знайду.
Зірвав вовк квітку. Сів, зачудувався нею.
- Так хочу пиріжків! – каже. – Може, врешті збудеться моє бажання, як продам цю квітку.
- Не продавай мене, - мовила рослина. – Я не проста, а чарівна. Ось тобі пиріжки.
Сіро-шерстий аж охнув з несподіванки. Перед ним на тарелі зявилось п’ять пиріжків із м’ясом. З’їв він три, пішов додому. І квітку зі собою взяв. Як прибув у дім, запхав квітку у вазу з водою, поставив на столі.
- Живи тепер тут, - мовив. – Я за тобою доглядатиму.
- Гаразд, – сказала квітка.
З того часу вовк щодня мав пиріжки. Поправився, на морді посвіжів. По лісі нечасто бродив, не мав потреби, то ж не зустрічав лисиці. Та якось вона сама приперлася до нього. Сіроманець сидів під вікном свого дому на лаві і співав.
- Здоров був, вовчику-братчику!
- Привіт, лисице.
- Ну, що, продав квітку, яку я тобі показала?
- Ні.
- Не купили ще й набили?
Та й сміється, прикривши морду лапою.
- Не так. Квітка та виявилася чарівною, лиско.
- Брешеш.
- Не брешу. Вона в моєму домі зараз. Щоранку підходжу до неї й кажу: «Хочу пиріжків». І вони одразу з’являються.
- А продай мені ту квітку. Я тобі за неї свій старий лисячий хвіст віддам. Обмотаєш ним взимку шию, буде тобі тепло.
- Ні, лиско. Пиріжки мені миліші.
Розізлилася руда, пішла додому. Дорогою думала над тим, як викрасти у вовка чарівну квітку. Та й надумала. Прийшла наступного дня до вовка й каже йому:
- Сьогодні на головній поляні лісу концерт має бути крутезний.
- А хто виступатиме?
- Ведмідь і двоє зайців із сусіднього лісу. Ведмідь співатиме, а зайці гратимуть – один ні гітарі, другий на барабані.
- А коли концерт починається?
- О чотирнадцятій годині.
- Мабуть, піду подивлюся.
- Я теж піду.
- О пів на другу вовк гарно вбрався й пішов туди, де мав, за словами лисиці, відбутися концерт. Руда в той час стояла за деревом, що росло біля хати власника чарівної квітки, й спостерігала за ним. Як тільки спина вовка сховалася за деревами, влізла до його хати через прочинену кватирку, підійшла до квітки та й каже:
- Хочу пиріжків.
- Я слухаю тільки свого господаря, - відповіла їй вона й стулила свій цвіт докупи.
Розізлилася рудошерста, витягла квітку з вази, кинула її на діл, а тоді почала лізти надвір через кватирку, а не може. То голову пхала, то лапи, то хвіст, не пускає щось її з хати. Аж тут вовк відчиняє двері.
- А що ти тут, лиско, робиш? – каже. – Квітку хотіла викрасти?
- Хотіла, - озвалася квітка з підлоги.
Вовк підняв її, запхав до вази, а тоді взяв віника і почав ним лисицю бити.
- Не карай, пробач. Я більше не буду.
- І я не буду… з тобою дружити, бо ти брехлива та хитра. Не підходь більше до мого дому і як на шляху побачиш мене – тікай, якщо хочеш цілою зостатися.
Викинув вовк руду з хати. Побігла чимдуж. Відтоді сіроманець не бачив її в лісі. Мо’, до другого перебралась? Або добре ховається.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810954
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2018
П’ять років кінь Сиве Яблуко жив у свого господаря Михайла. Робив усе, що наказував йому чоловік. Той за те давав йому житло та їжу в холодну пору року, а в теплу – виводив на луг, щоб він міг там пастися. Якось кінь віз господаря до лісу, їхав швидко, незчув, як зачепив правим копитом корінь дерева, що виліз на поверхню, впав і зламав ногу в коліні. Стати на неї не зміг. Тож мусив пан Михайло думати про те, як йому коня додому доправити. Добре, що телефон мав зі собою. Вийшов на узгірок, де був зв'язок, задзвонив сусідові Павлу, син якого, Ростислав, їздив вантажівкою, попросив у нього допомоги. Ростик, дяка Небу, був удома, тож погодивс допомогти, приїхав за пів години. Коли ветеринар, якого привів господар під вечір додому, оглянув коня, то сказав, що перелом у тварини серйозний, зі зміщенням, і що, можливо, кінь уже не зможе працювати так, як працював раніше, навіть, якщо кістка й зростеться. Він порадив панові Михайлу здати тварину на м’ясо.
Кінь підслухав розмову ветеринара й господаря й вирішив рятуватися. Коли люди вийшли з хліва, він покликав пса, що під хлівом лежав біля буди. Той прибіг, відхилив мордою двері.
- Що таке? – спитав.
- Рексе! Допоможи мені.
- А хіба лікар тобі не допоміг?
- Ні. Сказав, щоб господар мене зарізав, бо я інвалідом буду. А я… жити хочу. Знайди мені кусок шмати, перев’яжи нею ногу, і я втечу від господаря.
- Не зможеж із поламаною ногою піти.
- Спробую.
- Гаразд, - сказав пес.
Рекс побігав довкруж хати, знайшов якусь стару сорочку, що висіла на плоті біля городу, приніс її коневі. Спершу своїм мокрим язиком вилизав рану на його нозі, а тоді обмотав коліно сорочкою. Та та так міцно стиснув кістку наприкінці, що вона на місце стала.
- Це все, що я можу для тебе зробити, - мовив.
- Дякую, Рексе. Ніколи не забуду твоєї доброти.
Коли у всіх вікнах хати господаря згасло світло, кінь почекав ще пів години, а тоді тихо вийшов зі стайні. Пес провів його до брами. Відчинив йому її й зачинив за ним.
- Бувай, Сиве Яблуко! Хай щастить тобі!
- Бувай, Рексе! І в тебе хай буде все добре!
Кінь пошкандибав вулицею. Нога боліла, але вже не так гостро, як до вправлення кістки. Сиве Яблуко йшов і плакав. Він мовчки прощався зі своїм господарем і з селом. Що його далі чекає? Де знайде свій притулок? Минув, отак плачучи й роздумуючи, три села, відчув утому. Зійшов зі шосе, ліг у траві на лузі. Глянув у небо, аж тут зірка впала. «Може, на щастя?» – подумав і підхопився. Часу на лежання немає, треба йти вперед, бо вдосвіта, як господар помітить його відсутність у хліві, то почне шукати, пуститься гостинцем навздогін. При цій думці повернув кінь направо, стежку серед трави помітив. Ішов нею зо пів години, а тоді побачив якусь будову. Це була стара покинута колгоспна стайня – без вікон, та зі стінами й дахом. Зайшов кінь до середини, впав на долівку, мов мертвий і заснув. А коли збудився, то побачив біля себе кота.
- Що ти тут робиш? - спитав його кінь.
- Живу. Миші лапаю в полі. Господар мене прогнав, бо я кільце весільної ковбаси зі столу потягнув, украв, тобто. Запашна була!
- Тепер, мабуть, і я тут буду жити.
- А в тебе яка історія?
- Ногу зламав, то господар вирішив із мене ковбасу зробити.
- А-а-а! А як ти з поламаною ногою добрів сюди?
- Та пес мені кість вправив, коліно перев’язав, то я якось помаленьку дошкутильгав.
- Покажи, де перелом.
Кінь показав. Крізь сорочку, якою була обв’язана нога, виступала кров.
- Треба промити рану і чимось чистим перев’язати коліно.
- Де ж узяти щось чисте?
- Зараз я пошукаю.
Побіг котисько до села, побачив на шнурку в саду лляний рушник. Він був старий, але чистий. Стягнув його кіт лапою, приніс до стайні. Вилизав рану на коліні коня язиком, як це робив пес, обмотав ногу рушником. А ту сорочку, що була з кров’ю, поправ у рівчаку з водою й кинув на підвіконня, щоб висохла.
З того часу кіт з конем стали жити на фермі разом. Три дні кіт носив Сірому Яблучку траву в сорочці. А на четвертий почув кінь силу в тілі, встав. Нога в ного майже не боліла. Сиве Яблучко аж заспівав з радості.
- Огогого! Отого-огого-огого-огого! Огогого!
- О, та ти файно співаєш, - мовив кіт. – А я вмію грати на сопілці.
- Не вірю.
- Зараз доведу.
Вибіг кіт надвір, за хвилину вернувся з інструментом. Заграв українську народну пісню «Ой чий то кінь стоїть».
- Ти і справді вмієш грати. І пречудово. А може ми трохи потренуємось, тай підемо вдвох як мандрівні артисти гроші заробляти?
- А де ми змогли б грати?
- Як де? На весіллях, на день народженнях, на святкуваннях Дня села, фестах різних.
- Гм… Непогана ідея. Що ж. Будемо тренуватися.
Кіт, як згодом виявилось, не тільки грав на сопілці, він умів ще й читати, син господаря його цьому навчив.
Знайшов він, як жив уже на покинутій фермі, старого співаника з нотами та текстами до пісень на смітнику під містом, і притягнув його до помешкання. Місяць стратили друзі на те, щоб вивчити пісні. А коли, як їм здавалося, були готові до того, щоби презентувати себе іншим, кіт і каже:
- Пора їхати до міста. Через три дні там буде ярмарок. Можемо виступити перед пулікою. Може, хтось нам яку копійку кине або творчу роботу запропонує.
Так і зробили. Прибули вранці до міста, сіли при вході на ринок та й розпочали свій виступ. Кіт грав на сопілці, а кінь співав. Люди кидали їм гроші на стару сорочку, яку кинув кіт біля своїх ніг. До обіду виступали. А по обіді встали, гроші порахували й пішли на закупи. Набрали всілякої їжі в торбу, гігієнічні засоби купили – мило, зубні щітки, пасту, й подалися додому.
Наступної суботи знову пішли до міста. Один чоловік, почувши, як файно кінь із котом виступають, сказав їм:
- Чи не хотіли б ви виступити у четвер на дні народження у мого внука?
- А заплатите?
- Звісно. Двісті гривень за дві години вас влаштує?
- Так.
З того часу кіт з конем не тільки біля ринку виступали, а й на днях народження, весіллях та інших урочистостях. Якось пан Михайло прибув на ринок у той час, як його колишній підопічний стояв при вході й співав. Господар спитав:
- Це ти, Сиве Яблуко?
- Так.
- Я тебе заберу додому.
- Не піду я до тебе. Ти хотів мене зарізати. А я вижив і став артистом.
- Але ти – моя власність. Якби я тебе продав, то мав би гроші.
- Скільки б ти за мене взяв?
- Тисячу гривень.
- Я тобі їх дам.
- Даси? – здивувався колишній господар.
- Так.
Кінь витягнув зі сумки гроші і дав їх панові Михайлу.
- Тепер у тебе до мене нема претензій?
- Тепер ні, - відповів пан Михайло.
Вдома чоловік розповів своїй родині про те, що бачив свого коня в місті, і що той навчився співати і тепер цим заробляє гроші. «Дав мені тисячу гривень, як компенсацію за втечу», - мовив дід. Вчув пес цю новину (кіт хатній йому її приніс) і вирішив податися до міста, щоб на власні очі побачити колишнього друга. Як задумав, так і зробив. Заскочив першого суботнього ранку до рейсового автобуса, поки водій смалив цигарку надворі біля кабіни, сховався під незайнятим сидінням і так прибув до міста. Біля ринку і справді зустрів коня Сиве Яблуко.
Обійнялися друзі. Поцілувалися навіть. Кінь познайомив пса із котом і запросив його до себе в гості. По обіді артисти накупили всякої їжі за гроші, які їм накидали перехожі, і разом із псом пішли на ферму. Коли добре наїлися, полягали спати.
- Гарно ви тут влаштувалися, - мовив пес.
- Якщо тобі подобається, то залишайся в нас жити, - запропонував Рексові кінь.
- А що я буду у вас робити?
- Охоронятимеш дім.
- Я не проти.
- А хочеш, - сказав кіт, - я тебе навчу відбивати ритм пісень на ящику? Навчишся, зможеш з нами виступати.
- Хочу.
- Кіт навчив пса цьому. За тиждень до міста подались уже втрьох.
Через годину підійшов до них якийсь поважний чоловік, кинув десять гривень у шапку котову й спитав:
- Скільки пісень маєте в репертуарі?
- Дванадцять, - відповів кінь.
- Похвально. А хочете в цирку виступати, по різних містах їздити?
- Треба подумати, - мовив кіт.
- Та що там думати, - запалився кінь, - підходить зима, а в нашому житлі вікон нема.
- То як, згідні до цирку піти? – спитав чоловік.
- А ви нас там не будете зобиджати?
- Ні. Ми укладемо угоду, в якій запишемо ваші і наші обов’язки на рік співпраці, наприклад. Якщо вам не сподобається, підете через рік, а як сподобається, укладемо нову угоду.
- Ну, якщо так, то ми згідні.
Коневі, котові та псові сподобалось виступати в цирку. Директор пілувався про них, добре годував, в холодну пору року в теплі тримав. А як коня, кота та пса тішили оплески глядачів, особливо діток, усмішки яких сяяли, як зорі в небесах! А ще всім членам тваринноного музичного гурту подобалося те, що всяк хотів після висупу з ними сфотографуватися. Коня, пса і кота навіть за кордон почали запрошувати на гастролі. На стовпах перед їх виступами розклеювали афіші, на яких містилася світлина з артистами і такі слова: «Зустрічайте гурт «Якбинезламананога».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810827
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2018
Жила в одному селі баба Параска. На літо до неї приїжджав з міста онук Миколка, щоб відпочити в селі, зустрітися з друзями, з якими ріс, поки не виїхав з батьками до міста, й бабцю потішити. Тримала вона корову Товстуню, гусака Шипуна, кицю Нявкотуню та пса Буркуна. Товстуня бабці молоко давала, Шипун пір’я, з якого бабця зривала пух, Нявкотуня миші лапала, а Буркотун охороняв подвір’я та дім. Господиня тварин годувала, тепле житло їм давала. Й вони були вдячні їй за це, слухали бабцю, завжди трималися купи – вчотирьох гуляли, пісні співали, в «Лови» чи у футбол грали старим подряпаним м’ячем, який віддав їм Миколка минулого року, коли йому мама купила новий. Дружбі, яка була між тваринами в цьому дворі, заздрили всі довкола: і корови, й кози, і пси, і коти, і гуси, й качки, й індики, і навіть миші та голуби.
Хтось іншим цю дружну четвірку в приклад ставив, а хтось і заздрив їй, як от бик Ревун, кіт Дряпун, собака Хруня й індик Стрибун. Зібрались вони яось у тітки Васелини, що жили по ліву сторону від Миколкової бабці, та й стали думати над тим, як розвалити дружбу мешканців її. Думали, думали та й придумали. Кожен з тих, що зібралися на пасовиську, мав виманити одного із підданих Параски. Бик мав принести корові букет квітів і запросити її на вечірню прогулянку до річки Березниці, що текла за три кілометри від її дому. Кіт мав купити два квитки в касі лугового театру й повести кицю на концерт цвіркунів. Хруня мала запросити Буркуна на вечерю при свічках до єдиного в селі кафе «Ластівка», замовити йому бульйон із м’ясом. Індик Стрибун – завести Шипуна до магазину «Секондхенд» по обіді. Саме тоді туди мали завезти новий товар. Якщо б Гусак вибрав собі щось гарненьке, Стрибун заплатив би за це. Як домовились злодуми, так і вчинили. Зробили пропозиції підданим баби Параски, й ті погодився провести вечірній час у їхньому товаристві. Коли надворі почало темніти, пішла господиня до хліва й узялася за голову – ні корови, яку треба було доїти, ні пса, який мав охороняти дім, ні кота, який повинен був миші ловити на подвір’ї, ні гусака не було. Гукала, ходила довкола дому, поза ним, не знайшла тварин, як у воду канули.
Під ранок, правда, знайшлися. Вишикувалися перед ворітьми й стали бабу з хати викликати.
«Хочу їсти, пити!» - ричала корова. «Хочу молока», - стогнала киця. «Хочу борщу і кістку з м’ясом», - скавулів пес. «А мені б зерняток хоч із кулак», - шипів гусак.
Вискочила господиня. «А…, їсти хочете? – спитала. – Де ж ви були всю ніч?»
«Ми… ми… , - промичала корова. «Не раби!» – закінчила думку киця. «Маємо право на власне життя», - додав пес. «Так! Так!» – підтвердив гусак.
«Ага! Маєте право! Ну, то йдіть від мене і живіть, як хочете, за своїм правом», - мовила пані Параска й зачинила за собою спершу ворота, а потім і двері дому.
«Що будемо робити?» - спитав Шипун. «Та підемо на луг, там щось конче знайдемо собі» - мовила корова.
До перших холодів перебивалась четвірка, як могла. Корова та гусак жували траву, якої ставало все менше й менше. Кіт миші лапав, кількість яких теж зменшувалась. Найгірше було псові, той не міг собі нічого путнього знайти. Тож став вислужуватися перед пастухами, поки ті пасли корів, навертав парнокопитних до гурту, й за це вони давали йому кусень хліба чи миску молока під вечір. Буркотун помітно схуд. Решта тварин теж мали не приваливий вигляд. А тут ще й позастуджувались, почали кашляти, не звикли жспати надворі, де було холодно вночі. Якусь лікувальну траву їм приносила, коли знаходила, корова, та вона мало допомагала.
Коли вдарив перший мороз, випав сніг, друзям стало ще гірше.
- Як ми тепер будемо? В баби так тепло було в хаті біля печі, – сказала киця й заплакала.
- Та і я в неї мав буду з килимом. Треба вертатися до господині, - мовив пес.
- Чи схоче вона нас прийняти? – засумнівався гусак.
- Не відомо, але проба грошей не коштує, - вставила своє слово корова.
- Згода! – мовили всі в один голос.
- Тільки ж до господині треба йти не з порожніми лапами, а з подарунками, щоби хоч якось задобрити її, - зауважив гусак.
- Так, - погодилися всі.
Корова мала трохи насушної трави, яку сховала на чорний день в ямці під горобиною. Друзі зв’язали її знайденим на пасовиську шнуром й закинули утворений тюк подрузі на спину. Гусак нащипав з кущів ягід глоду й калини, кинув їх до торби, яку знайшов біля загаслого вогнища. Буде бабі на ліки! Пес витягнув зі сховку підкову, яку знайшов влітку біля річки, подарує господині на щастя. Киця – руту-м’яту з дупла верби, нарвала її ще до перших приморозків, дасть бабці, щоб чай із неї варила. Взяли друзі дари й рушили до села. Підійшли до брами бабусиної хати, стали гукати господиню.
- Чого прийшли? – спитала, коли вийшла.
Опустили голови.
- Та говоріть вже, слухаю.
- Хочемо повернутися до вас, наша найкраща в світі господине, - мовила корова. – Недобре нам надворі, застудилися ми.
- Ми зрозуміли, що вчинили не правильно, - проскавучав пес.
- Дурними й невдячними були, - прошипів гусак.
- Пробачте нас, - на сам кінець пропищала киця.
- Ну, якщо ви усвідомили свою провину, розкаялись, то так цьому й бути, пробачаю вас. Повертайтеся додому.
Бабця Параска відчинила браму. Всі тварини радо зайшли на подвір’я, поклали перед нею свої дари. Господиня блудників нагодувала, напоїла і спати вклала. Й зажили всі так, як і раніше – дружньо та весело. Корова молоко давала. Пес дім сторожив. Киця миші ловила, бабі спину гріла. Гусак пір’я нарощував. Баба їх любила. Коли до села приїхав Миколка з батьками, то бабці привіз картину, яку намалював власноруч, а тваринам шайбу й чотири хокейні ключки (гроші на них відкладав). За два тижні, поки мав канікули й гостював у бабусі, навчив тварин на ставку, який колись його дід викопав у кінці городу, грати в хокей. Мали вони, чим розважитись аж до весни. Не слухали більше корова, пес, кіт і гусак нікого, окрім бабці та її родини. І добре їм жилося.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810734
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2018
Це не взяти до рук, не покласти у банк,
Не украсти і не відібрати.
Це не змиють дощі, не розплющить і танк,
Не закриє це присуд за ґрати.
Це приходить нізвідки і йде в нікуди,
Це солодкий плід серця і неба.
Як в пустелі дорожньому кухоль води,
Так усьому живому це треба.
А без цього все суще, мов мертве стає,
Мовби виклював хто йому очі.
З цим танцює душа, сонце вранці встає,
І палає зоря серед ночі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810574
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2018
Котик Біла Лапка з’явився у дворі дому, де жив Ромчик, під кінець літа.
- Дай мені хлібця, будь ласка, - попросив рудошерстий, коли хлопчик вертався зі школи.
- Не маю біля себе.
- То винеси з квартири. Я дуже голодний. Від учора нічого не їв.
- Гаразд. Подивлюся, що в нас є, щось тобі винесу.
Зайшов до помешкання, мами-тата немає – на роботі, тільки бабуся на кухні порається.
- Мий руки, переодягайся і сідай до столу, - мовила вона внукові.
Зробив хлопець те, що бабуся наказала й мовив їй:
- Багато борщу налий, щось я дуже зголоднів.
Налила бабця повну тарілку ще й сметани ложку вкинула.
- Смачного, Ромчику!
- Дякую. Ти відпочинь, бабусю. Я миску сам помию, коли справлюся з обідом.
- І справді, йду приляжу, притомилась я.
Як тільки бабуся вийшла, Роман взяв півлітрову банку з полиці, налив туди борщу (брав зверху, де сметанка була), вклав банку до сміттєвого відра, прикрив її зверху старою газетою. Решту борщу доїв, помив тарілку, ложку, витер стіл, за яким сидів, взяв відро і пустився надвір.
- Куди ти? – спитала бабуся.
- Сміття винесу.
«Якось не так, як завжди, поводиться сьогодні мій онук. І посуд за собою помив, і сміття поніс. Що з ним сталося?» - здивувалася бабця.
Поки вона перетирала думки в голові, хлопець вже біля сходів, надворі, годував кота Білу Лапку. Поїв рудошерстий, подякував своєму годувальнику, ліг на лаві, зажмурив очі. Ромчик виніс сміття й побіг до хати.
З того часу Ромчик щоразу, коли повертався зі школи, виносив котові то супу, то борщу, то пів котлети чи сердельки. Зранку міг йому й канапку зі сиром чи ковбасою кинути. Бабуся зауважила, що її внук став більше їсти й більше допомагати – виносив сміття, мив посуд. Вона сказала про це мамі. Неньку зацікавив цей факт. «Гм…Їсть більше, а не поправляється. Може, виливає в туалет чи в раковину на кухні?» – подумала вона й вирішила прослідкувати за сином. Сховалася за дверми кухні й побачила, що він половину накладеного в тарілку переливає в банку, яку ховає до відра зі сміттям. Нічого не мовила на те. Коли син поніс сміття, щоб викинути його до баку, підійшла до вікна на кухні й побачила, що Ромчик їжу з банки скидає у бляшанку, яка лежить з боку сходів. До бляшанки підбігає рудошерстий кіт із білими лапками і їсть те, що приніс йому її син.
- Так ось чому він просить великі порції! – скрикнула. – Він котові віддає половину!
Коли Роман повернувся зі двору, мама сказала, що викрила його секрет, бачила з вікна, як він наливав суп котові.
- Не свари на мене, прошу тебе. Три місяці тому я зустрів цього кота під будинком, він ледве дихав, попросив мене, щоб я його нагодував. Як я міг відмовити?
- А чому ти нам з бабусею нічого не сказав?
- Боявся, що будете лаяти мене й не дозволите виносити їжу котові-безхатьку. Думав, день-два погодую руденького, він оклигає й піде туди, звідки прийшов. А він залишився в нашому дворі і щодня – рано й по обіді, чекає від мене милості. Мамо, ти більше не дозволиш мені його годувати?
- Ну, раз ти вже взявся за цю справу, то продовжуй її робити. Тільки питай, що можна брати з дому.
- Гаразд. Дякую. Ти в мене найкраща матуся у світі!
Ромчик обійняв неньку і поклав їй на щоку свого малого теплого цьомчика.
Цілий рік годував хлопець кота. Біла Лапка зажди радо зустрічав свого друга, мурчав, терся об ногу Ромчика, коли він повертався зі школи. За рік кіт підріс, помудрів. Він часто сидів на клумбі й слухав пісні, що долітали із прочиненого вікна квартири, що знаходилася на першому поверсі. Їх співав п’ятнадцятирічний Ігор, який хотів стати артистом. Кіт іноді підспівував йому, тихенько, щоб ніхто не чув.
Якось до Ромчикової родини припхалася біда, захворів татко хлопця. Йому необхідно було терміново робити операцію на серце. Потрібної суми грошей в родини не було. Зажурилася всі – бабуся, мама, Ромчик. Кіт побачив зажуру в очах свого годувальника, спитав:
- Що сталося, друже?
- Тато захворів.
- То хай лікується.
- Він потребує операції, а вона дуже коштовна. У нас немає таких грошей.
- Я щось придумаю.
- Що ти можеш придумати, Білолапченку? – сказав хлопчик й усміхнувся.
Наступного дня кіт, побачивши Романа, підбіг до нього й каже:
- Я придумав, як зможу допомогти. Співатиму в переході у метро. Коли ти мене одного разу брав зі собою на озеро, і ми заходили в метро, я бачив там деяких людей, що стояли, співали, і їм за це кидали гроші.
- Так то ж люди!
- Я теж вмію співати. Маю слух. Чесно! Якби ти мені гітару дістав, я б і заграв, мені здається.
- Є в мене гітара. Татко колись в молодості грав на ній. Правда, вона стара, подряпана.
- Це навіть краще, що така. Дуй за нею, часу на роздуми немає.
Хлопець метнувся в дім, виніс інструмент.
- Бери. Тільки потім поверни її мені, щоб татко не розсердився на мене.
- Поверну. Але ти мені ще картку дай, напиши на ній таке: «Збираю гроші для доброї людини, яка мене, безхатька, прийняла й цілий рік годувала, на операцію».
Приніс хлопець інструмент, картку із записом, мовив:
- Я допоможу тобі занести гітару, хоч маю сумнів, що щось із твоєї затії вийде.
- Допоможи.
Підніс хлопець інструмент котові до станції метро. Сів кіт у проході, став грати та співати українські народні пісні – ті, що чув з вікна від парубка, який жив на першому поверсі в тому ж під’їзді, що й Ромчик. Його в момент обступили перехожі. Вони почали кидати незвичному музикантові у відкритий футляр від гітари гроші. Ну, бо вже дуже пронизливо співав він і дуже старанно перебирав своїми білими лапками струни гітари. Хлопець постояв трохи поодалік від кота, послухав його гру, а тоді усміхнувся й сказав, що йде робити уроки і години через три повернеться, щоб допомогти Білолапкові занести інструмент додому.
- Чекатиму тебе, - мовив кіт.
Коли Ромчик повернувся до метра, у кота футляр майже доверху був наповнений паперовими купюрами. Лежало там і п’ять гривень, і десять, і двадцять, і п’ятдесят, і сто. А якийсь пан навіть кинув 10 доларів. Цілий тиждень співав кіт під бій гітари і щоразу на іншій станції метро. Люди радо кидали вусаню гроші. Бо ж такого дива ще ніколи в своєму житті не бачили, щоб кіт умів грати на музичному інструменті й співати українські народні пісні. А коли Біла Лапка співав пісню Володимира Івасюка «Червона рута», Скрябіна «Люди, як кораблі», «У осені очі твої» від гурту «КОЗАК СИСТЕМ», то перехожі просто шаленіли. Вони гучно плескали, кричали «браво» і спішили вкинути у футляр якусь солідну купюру. Та не все відбувалося гладко. Сьомого дня з рудошерстим артистом стався неприємний випадок – один підпилий молодик, побачивши гроші у футлярі кота, вирішив їх забрати собі. Це йому не вдалося. Кіт розізлився на нахабу, вкусив його за руку, коли той хапав гроші, ще й подряпав лапою обличчя. Треба було бачити, як втікав підпилий хуліган від рудошерстого! Все ж стояти котові в метро стало небезпечно, бо хоч молодик і відступився, та обіцяв, утікаючи, що повернеться зі своїми дружками, і вони розірвуть новоз’явленого артиста на шматки.
- Обійду усі станції, чуєш, - кричав, біжучи, - знайду тебе і ро-зір-ву!!!
Кіт розповів про інцидент, який стався, Ромчику, коли той прийшов його забирати по обіді. Хлопець сказав:
- Більше, Біла Лапко, ти не підеш співати. Мама сказала, що грошей уже зібрано достатньо для того, щоб татові зробили операцію. Трохи зібрав ти, трохи передали татові співробітники, трохи мамині, якусь лепту внесли й сусіди по під’їзду.
- Радий це чути.
І справді, на другий день після цієї розмови хворому зробили операцію. Вона пройшла успішно. Коли тато прокинувся після наркозу й побачив біля себе жінку, то спитав у неї:
- Як тобі вдалося зібрати потрібну суму?
Мама розповіла йому, в т. ч. й про те, як рудошерстий співав у метро, і що йому погрожував розправою якийсь розбійник.
- Спочатку тато сміявся, а потім заплакав і сказав:
- Цьому котові місце в нашій квартирі, а не надворі.
- Я теж подумала про те, щоб його забрати з вулиці.
- А співати від тепер буде тільки для нас і для наших гостей, але тоді лише, коли сам захоче.
- Чудова ідея! Запропонуємо йому це.
Того ж таки дня кота забрали з двору до квартири. Ромчик був на сьомому небі від щастя, відтепер Біла Лапка жив з ним в одній кімнаті, спав з ним в одному ліжку і в туалет навчився ходити на лоток, коли не було кому його вивести надвір. Хлопчик гуляв з рудим, коли повертався зі школи. Інколи, сусіди збиралися біля під’їзду і просили Білолапенка щось заграти їм на гітарі й заспівати. Коли кіт погоджувався, хлопець виносив музичний інструмент і Біла лапка давав концерт. Коли закінчував його, слухачі плескали йому, часом і дари приносили коту: хто кусник ковбаски, хто шматок сиру чи сала, хто яйце. Старші на біс просили виконати пісні «Червону руту», «Ніч така місячна», молодші - «У осені очі твої» з репертуару «КОЗАК СИСТЕМ», «Поцілуй, обійми» - від «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ» або «Не йди» - від гурту «Океан Ельзи».
Ось така історія.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810424
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2018
І коли ти п’єш каву зі струдлем в каварні чи вдома.
І коли дивовижу із вулиць безмірами п’єш.
І коли тебе в ліжко вкладає бажання і втома,
І коли ти, збудившись, до праці, навчання встаєш,
І коли, мов метелик, летиш на привабливе світло
Все-можливих тусовок чи просто в театр на балет,
І коли, обцілований сонця устами і вітру,
Одягаєш на душу блаженного стану браслет,
І коли ти, занурившись в книгу, вишукуєш скарби,
І коли сієш жито чи вариш гурманам обід,
І коли позичаєш у літа чи осені фарби
І у книзі життя розмальовуєш завтрашній слід.
І коли несмертельна недуга тебе атакує,
Щось не так, як хотілось, не смій докоряти судьбі,
Пам’ятай, що на сході стоїть і життям ризикує
Захисник України, щоб вільно жилося тобі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809925
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.10.2018
Іоан Павло Другий. Хто він?
Папа Римський, слуга Господній.
В ньому зріли слова Христові,
Мов улітку плоди городні.
В нім добро дзвеніло, мов ліра,
Ніс його людям різних націй.
Паленіла зорею віра
В силу мрії, не тільки рацій.
В світ ішов він – і всяк всміхався,
Бо радів його світлій з’яві,
В слово, мовлене ним, вслухався,
Зашивав ним стежки діряві.
Все любив він, що душу тішить –
Добру книгу, виставу, лижі.
Віднайшов словотвору ніші,
Правд лишив у них дивовижі.
Вчив прощати минуле вірних,
Шанувати людину й Бога.
Перл – один із його добірних:
«Вір в любов. У ній - перемога».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2018
В одному карпатському лісі жили різні тварини – звірі, птиці, плазуни, комахи. Його головою був тигр на ймення Смугач. Любив він самоту, рідко коли з ким сходився, хіба часом ходив у гості до свого молодшого брата Підсмугача або той його відвідував. Але раз на місяць, так було заведено з давніх часів, голова лісу збирав своїх підданих на галявині біля джерела і проводив нараду. Від кожного роду приходив один представник. Мешканці карпатського лісу жили між собою дружно, кожен із кимось товаришував. Лисиця Рудька, наприклад, дружила з куницею Кунькою, Ведмідь Буркун – з вовком Ребриком, заєць Сіряк із бобром Зубком, їжак Шпичка з кабаном Ікластиком, лось Рогач – із косулею Коською, а ворона Каркуся з орлицею Злетою. Кожна тварина в лісі виконувала обов’язки, покладені на неї громадою. Рудька і Кунька підмітали стежки-доріжки, скидали сміття в яри та присипали його глиною. Буркун із Ребриком будували хати для мешканців лісу. Сіряк із Зубком виготовляли будівельні матеріали із висохлих дерев, які їм привозили, й продавали їх у своєму магазині, який називався «Тепла оселя». Їжак Шпичка з кабаном Ікластиком робили меблі на продаж й возили до меблевого магазину, яким завідував молодший брат Тигра Смугача – Підсмугач. Рогач із Коською в теплу пору косили газони у місцях, де гралися діти лісових мешканців, збирали лікарські рослини, в холодну – виготовляли на замовлення бажаючих матраци, подушки, ковдри і теж їх продавали. Каркуся та Злета теж мали магазин, на першому поверсі якого ворона продавала продукти харчування – хліб, печиво, мед, молоко, горіхи, сушені гриби, всілякі ягоди, дикі яблука й грушки та інше, а на другому, орлиця, – одяг, взуття, торбини, гаманці, парасолі та інші потрібні дрібнички.
Коли мешканці збиралися на нараду, то спочатку слухали Смугача. Той доповідав про те, що було зроблено за місяць для лісової громади, скільки грошей і на що витрачено, скільки залишилося в касі. Після цього помічники тигра звітували про свою роботу. Половину із зароблених грошей лісові мешканці тратили на свої потреби, половину віддавали касирці – білці Пишнохвістці, під розпис. Гроші, які вона приймала, йшли на розвиток громади, на загальні потреби: на охорону та відбудову лісу, на підтримування чистоти в ньому, на допомогу хворим та немічним. Такий порядок усім подобався й існував довгі роки, до того часу, поки в лісі-пралісі не з’явився ведмідь на ймення Білошерстий. Його ім’я йому підходило, бо він і справді мав білу густу шерсть. Як Білошерстий забрів до давнього карпатського лісу, ніхто не знав. Може, прилетів з якогось далекого краю на чарівному килимі, може виліз, як джин, із якоїсь пляшки чи бочки, яку хтось випадково відкоркував, але з того часу, як він з’явився, сталий порядок у лісі порушився й усе пішло шкереберть.
Новоприбулий мешканець відрізнявся від усіх тварин лісу тим, що не хотів працювати. Він завжди мав у кишені своєї шуби пляшку з якоюсь наливкою і кожному, до кого підходив, пропонував відпити з неї ковточок взамін на хліб і сіль. Наливка мала непоганий смак, зігрівала в холод, у спеку холодила. Тож звірі радо приймали частування Білошерстого. Але через якийсь час, хтось за тиждень, хтось за два, хтось за три з тих, хто пробував наливку, змінили свою звичну поведінку. Вони перестали виконувати покладені на них обов’язки. Лисиця з куницею не підмітали стежки, Буркун із Ребриком не будували жител. Сіряк зі Зубком не виготовляли будівельні матеріали, а Шпичка й Ікластик меблі. Рогач із Коською не стригли газони, не виробляли тих речей, на які лягають і якими вкриваються звірі, коли йдуть до сну. Хіба Каркуся та Злета продовжували займатися торгівлею. Вони наливки не пробували.
Розізлився Смугач, коли дізнався про такі лихі зміни. Він скликав тварин на позачергове зібрання. Зобов’язав сороку Білобоку донести його наказ до кожного з тих, хто в лісі-пралісі проживає. Але Білошерстий і Білобоку спокусив своєю наливкою. Тому вона нікому нічого не повідомила, тільки Білошерстому сказала про наказ, і це було ще до того, як ковтнула кілька грамів запашної рідини, яку він їй поспіхом накрапав до дзьобика.
В призначений головним тигром лісу час ніхто зі звірів біля ставка не з’явився. «Що ж робити?» – думав Смугач. Поки він думав, майданчики, двори заростали будяками, стежки покривалася сміттям, молоді сім’ї не могли придбати собі житло після одруження і тому спали просто неба у траві, не мали ані ліжка, ані крісла, ні стола, ні одягу нового чи взуття. Так, як майже ніхто не працював, то і грошей не отримував. Запаси продуктів у коморах звірів закінчувалися. «Треба якось прогнати цього зайшлого ведмедя з нашого лісу, - прийшов до висновку Смугач, - бо страшно подумати, чим все може закінчитися, як він ще трохи поживе в нашому лісі. Але як прогнати зайду-ведмедя? Він великий, сильний і лютий, завжди носить при собі пляшку зі чарівною рідиною і кожному зустрічному дає її спробувати. Як ця пляшка наповнюється? Ким? Не Божі чари у тій рідині! – роздумував голова лісу, - ой, не Божі! Від нечистого, мабуть, вони, раз усі, хто ковтає напій, знеохочуються до праці, до порядку, перестають поважати одне до одного. А! – прошила тигра ще одна думка, - треба якось відібрати в Білошерстого ту пляшку. Розбити її – і ділу кінець. Але як це зробити?...»
Вирішив Смугач порадитись зі своїм молодшим братом Підсмугачем. Пішов до нього в гості. Знав, що він не ковтав рідину з пляшки Білошерстого.
- Здоров був, братику! – мовив Голова лісу, зайшовши в дім Підсмугача.
- І ти будь здоровий. Сідай до столу. Супом пригощу тебе. Щойно зварив.
- Не до супу мені, брате. Знаєш, мабуть, що в нашому лісі коїться?
- Як не знати? Не сліпий і не глухий я, дяка Богу.
- І що нам робити зі всім цим?
- Не знаю.
- Я маю одну думку – треба якось викрасти пляшку з кишені шуби Білошерстого.
- Добра ідея. Але як це зробити?
- Прийшов ось з тобою порадитися.
- Гм… Ну, не цілу ж добу бродить лісом той ведмедько. Колись же й засинає?
- Та мусить.
- Треба винюхати, де він спить, коли сон його лапає, а як будемо це знати, то зможемо ту нечисть, яку він носить у пляшці, забрати, - мовив Підсмугач.
- А як пробудиться? Кажуть, він шубу ніколи не знімає зі свого тіла, а як розізлиться, то найміцніше дерево вирве зі землі з коренем, переламає на друзки.
- Ну, тоді треба його добре приспати.
- Точно. Нарвати чар-зілля і напоїти його ним. Але як зробити так, щоб він захотів це зілля випити?
- Треба подумати… Ага! Придумав уже.
- Так скоро? Говори.
- Ти підеш до цього ведмедя – лежебоки-невмивайка-наливайка і запросиш його до себе на обід. Скажеш, що хочеш з ним побалакати, владу йому передати, вручити грамоту з печаткою, на якій буде записано, що відтепер він, Білошерстий, володар лісу. Коли спитається, чому ти так хочеш вчинити, скажеш, що вже не можеш собі дати раду зі своїм підданими, ніхто з них тебе не слухає. І це буде правдою!
- Гіркою правдою! А далі що ж?
- Він прийде до тебе, і ти даси йому випити чаю зі снодійною травою. Коли Білошерстий засне, витягнеш з його одежі пляшку.
- А в тебе, брате, мудра голова! Через рік-два-три передам тобі свою владу, якщо, звісно, мені вдасться позбутися того клопоту, що звалився на мою голову невідь звідки.
- Як накажеш мені колись служити лісовій громаді, і вона не буде проти, то служитиму. Та зараз не час про це говорити. Треба якнайшвидше рятувати ліс від небезпечного зайди.
- Так. Завтра зраночку піду до нього.
Наступного дня Смугач, вставши вдосвіта, поклонився святим Небесам, поцілував землю лісу-пралісу й пішов до Білошерстого. Коли зустрів його, сказав йому все те, що порадив йому молодший брат. Білошерстий погодився прийти до голови лісу в гості. Як тільки ведмідь сів до столу, Смугач налив йому чаю зі снодійної трави.
- Випий! Цей чай підбадьорливий! Сил додає тілу, радість вливає до крові.
- У мене теж є гостинець для тебе, - сказав Білошерстий. - Давай чарку, та якнайбільшу.
Тигр дав. Ведмідь витягнув із кишені пляшку (рідина у ній ніколи не зникала) і налив господарю з неї наливки. Смугач подякував за питво, взяв чарку до лапи. Ведмідь почав пити чай, що його йому приготував Смугач. Він був рожевим на колір і гарно пахнув – малиною. Пив і хвалив напій: «Смачний! Ароматний!» А голова лісу тільки вдав, що випив ведмедеву наливку, а сам непомітно для ведмедя вилив його в рукав свого грубого смугастого светра, який спеціально для цієї оказії вдягнув. Через кілька хвилин Білошерстий заснув, та так міцно, що не чув, як тигр витягнув пляшку з кишені його шуби, як до хати ввійшов Підсмугач, як тигри-брати вклали його до великої тачки, повезли і скинули за лісом, недалеко від села. Коли Білошерстий очуняв, то почув якісь крики. Підняв голову й побачив людей, які наближалися до того місця, де він лежить. Хтось тримав вили, хтось спис, а в когось і справжня мисливська рушниця була в руках. Всі дружно кричали: «Смерть руйнівнику! Смерть руйнівнику!» Ведмідь злякався не на жарт, зірвався, мов ошпарений, на лапи й кинувся навтьоки. Люди побігли за ним, але не наздогнали. Зник лежебока-підпивайко-наливайко, розчинився, мов пара над озером. А пляшку з наливую Смугач розбив об скелю й перехрестив те місце тричі.
З того часу більше ніхто не бачив ведмедя Білошерстого у карпатських краях. А всі тварини лісу по якомусь часі знову взялися до праці, кожен до своєї. Й зажили дружно, по-честі, так, як це було до того часу, поки до їхнього лісу не забрів ведмідь у грубій білій шубі з пляшкою в кишені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809703
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2018
Без вас мій ранок кожен і обід,
І вечір теж не висвітлений вами.
Ви мій солодкий недосяжний плід,
Сльозою вмитий, витертий вітрами.
Ви мій неспокій, що з душі проріс,
Моя туга, що рухається кров’ю.
Мій вічний голод, що росте, мов ліс.
Хоч раз та угасіть його любов’ю.
Засійте радість у моїм нутрі.
Спаліть на вугіль всі свої вагання.
Зловіть для мене у ріці Дніпрі
Ту рибу, що виконує бажання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2018
Йшов другий місяць літа. Восьмирічна Марічка гуляла зі своєю однокласницею Зоряною у дворі. Раптом позад себе вона почула голосне гавкання. Повернулася й побачила біля дворового пса.
- Чого гарчиш? – спитала його.
Той ніяк не відреагував на Марійчине запитання, продовжував грізно гавкати.
Марічка підійшла ближче і побачила, на кого гавкає пес – на кошеня, що сховалося під сходами. Воно звилося в клубок і не знало, що йому робити. У великих блакитно-сірих очах кота завмер переляк. Коли він побачив Марічку, сказав їй пошепки:
- Врятуй мене, дівчинко. Будь ласка.
Марічка рішуче підійшла до кривдника:
- Ану відійди, псюро, від кошеняти, бо покличу тата і той тебе більше не підпустить до нашого двору.
Пес витріщився на Марічку.
- Гав! Гав! – вишкірив зуби. – Хочеш, щоб я на тебе свою лють перекинув?
- Не боюсь я тебе! Відійди, кажу. Я не одна у дворі, глянь вліво, там подруга моя стоїть. Отримаєш від нас на горіхи, як не послухаєш.
- Так! – крикнула Зоряна, наблизившись.
Пес кілька секунд думав, а тоді потихеньку став віддалятися від місця, де стояв, ліг собі біля лавки і став спостерігати за тим, що буде далі. Марічка витягнула котика з-під сходів. Він був легенький, мов пір’їнка, хоч мав, певно, вже зо три місяці, бо довгеньким був, й тремтів від страху.
- Не бійся, - мовила Марічка. - Я тобі кривди не заподію. Зараз занесу тебе до своєї квартири і чимось нагодую.
- Візьмеш його до себе? – запитала Зоряна.
- Так. Бо пес не залишить його в спокою. А він дивись, який – малий, худий і, мабуть, дуже голодний, тремтить, як осикова гілка.
- М’яв! – мовив кіт. – Так, я голодний, і навіть дуже. Забери мене, дівчинко, нагодуй. Буду дуже тобі вдячний.
- А мама не буде на тебе, Марічко, сварити через цього безхатька? – поцікавилась подружка.
- Не знаю. Зараз побачу.
Принесла дівчинка скарб, який знайшла під сходами, додому.
- Де ти його взяла? – спитала ненька, коли побачила котячий клубок не першої чистоти в руках доньки.
- У дворі.
- Віднеси назад.
Марічка голосно заплакала.
- Чого ти?
- Його… , - проскиглила, – його… пес дворовий хотів загризти. Якби я не відігнала того злого собацюру, то таки загриз би. А він… ще такий маленький і без мами. У дворі йому залишатися небезпечно. Давай його залишимо в себе, матусю. Прошу тебе!
Дівчинка почала голосно плакати, котик жалісно й тонко нявчати. Мамі не залишалось нічого білше, як сказати:
- Гаразд. Хай залишається. Я його викупаю, але ти будеш сама за ним доглядати – годувати, виводити на прогулянку, забирати з двору, змінювати йому насип в туалетному лотку.
- Звичайно буду. Дякую, мамочко!
Мама викупала кота в тазі. Поки Марічка сушила його, закутавши в рушник, пішла до ветаптеки, купила в ній краплі від бліх, ошийник, а в супермаркеті – корм та туалет для котяти. Коли хвостатий найденник був нагодований, вимитий і пролікований, то, помурчавши кілька хвилин, заснув на старому маминому шалику в кутку Марійчиної кімнати. Спав довго, майже добу. Мабуть, був втомлений вулицею і страшними пригодами. Коли ж пробудився, привітався з Марічкою. Дівчинка назвала кота Максом. Та це був не хлопчик, як виявилось згодом, а дівчинка. Тому прийшлося тварині змінити кличку. Так Макс став Максою, а згодом Масьою. Спинка у Масі була тигрова, лапки теж, хіба на кінчиках білі, ніби черевички взув, і грудки білі, мовби жабо на них начепив. Марічка одразу полюбила кішку, а кішка її – стрічала зі школи, проводжала до неї, сиділа на колінах своєї малої господарки, коли та вчила уроки. Мама теж полюбила Масю, але злилась на на неї, коли вона інколи робила сюрпризи їй: лишала калюжу зі сечі в якійсь частині хати – під дверима, наприклад, чи під ліжком. Неньці доводилось довго вимивати місце, де киця спорожнила свій міхур, щоб звільнити його від неприємного запаху.
Марічка пояснювала киці, що так не слід робити, але Мася все-одно час від часу робила шкоду. Може, тому, що мама сварила на неї? Хто зна.
Коли киця прожила місяць у квартирі Марічки, підросла й збільшила свою вагу вдвічі, до них приїхала бабуся зі села. Привезла молоко, сир, сметану. Марічка найперше Масі сиру накидала в мисочку.
- Ще й сама не спробувала, - сказала бабця, а вже кота взятого з вулиці годуєш?
- Та ти, подивись, як він наминає сир. Подобається йому він, бабцю.
- Ще б не подобався! Натур-продукт! Тільки ж я тобі та твоїм батькам привезла сир, а не котові.
- Він теж член родини.
- Добрий член! Хіба шкоду робить. Мама вже все мені розповіла. І навіщо кота тримати в квартирі? Інша справа, коли живеш у своєму домі, де є власне подвір’я, де кіт увесь день може бігати та ще й користь приносити – мишей ловити.
- Я його люблю, бабусю, а він любить мене. Хіба цього мало?
- Не знаю.
- Так ото ж.
Коли прийшла ніч і всі пішли спати, кіт заснув на ліжку біля Марічки. Вночі він пзбудився, почув, як бабця стогнала за стіною. Просунув тіло до її кімнати через ледь прочинені двері, зрозумів, що з бабцею щось не те. Виліз на неї, пройшовся по грудях, наче робив діагностику, а тоді став голосити:
- Хто-небудь, біжіть сюди! У бабці серце зупиняється! М’яв! М’яв! М’яв!
Але ніхто не почув його тонкого писклявого голосу. Всі міцно спали, бо пізно лягли, з бабцею довго спілкувалися. «Що ж робити?» - думав кіт. Ліг він на хвилинку бабці на груди, зігрів їх трохи, а тоді встав і лапами почав інтенсивно масувати м’язи, під якими билося бабине серце. Старенька розплющила очі. Їй значно полегшало, гострий біль зник. Зраділа. Зрозуміла, хто її рятівник, погладила кота, а тоді загукала:
- Доню, люба, підійди!
Марійчина мама збудилася, прибігла до бабці.
- Що сталося, мамо? – спитала.
- Серце прихопило, доню. Крізь сон відчула в грудях гострий біль. А потім стало важко дихати, думала, що вже помру. А кішка (уявляєш?) врятувала мене. Так вправно забила лапами по грудях, що смерть злякалась і відступила.
- М’яв! М’яв! Так! Так! – сказала Мася.
- Я все-таки викличу тобі швидку допомогу, - мовила мама й набрала 101.
Коли лікар прибув і оглянув бабусю, сказав, що критичний стан минув, але попросив медсестру зробити якийсь укол жінці й порадив їй пройти обстеження ближчим часом. Бабця це зробила. З того часу вживала щодня пігулки, які їй виписав лікар, і прожила ще багато років. Щотижня вона привозила зі села у дім онуки молоко, сир та сметану і просила якусь частину дарів вділяти киці. Вона щоразу ніжно гладила Масю й казала:
- Моя ж ти киця-рятівниця! Як добре, що тебе до свого мешкання принесла моя онука.
З того часу Мася при поребі займалася лікуванням домочадців. Як у когось живіт заболів, шия чи спина, наприклад, киця лягала на хворе місце, вигрівала його своїм теплим пухнастим тільцем або масувала лапками, і хвороба відступала. Так віддячувала за те, що її не кинули тоді, коли перебувала в біді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809578
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2018
Вчора був день і сьогоднішній йде до кінця.
З друзями міг ти зійтися, ковтнути винця,
Книгу якусь почитати – серйозну чи ні,
Замок оглянути в Відні чи Галичині.
Міг би зійти на найвищу в Європі гору,
Оком моргнути Верзасці-ріці чи Дніпру.
Ліс засадити новими деревами. Так.
Гарний концерт подивитись, кіно чи спектакль.
Винайти ліки би міг від смертельних хвороб,
Стримати того, хто світу легені рве , щоб
Дати життя всьому тому, що дихає ще,
Гріється сонцем і сяє, умите дощем.
Міг би добро дарувати, збирати гриби,
Квіти ростити, шукати у морі скарби.
Стати на горло отруйній гадюці війні,
Рани прибрати на тілі країни гнійні.
Можеш багато чого ти, допоки живеш,
Як на шляху перешкод не наставиш і меж.
Ну, то іди і фундамент під щось таки рий.
Крани зневірі та ліні скоріш перекрий.
Верзаска –найпрозоріша річка Європи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809339
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.10.2018
Згадуй про мене, коли після сну встаєш,
Каву на кухні із шоколадом п’єш,
Як випускаєш кільцем цигарковий дим,
Думаєш, як повернути Донбас чи Крим.
Згадуй про мене, коли їх до бісу шлеш,
Як свої сіті на рибу в Дніпрі кладеш,
Лущиш слова, мов квасолю, із голови,
Кидаєш сум чи радість із-під брови.
Хай не присутній у жодній з моїх ночей,
Згадуй про мене, ну, хоч би згадуй. О’кей?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809184
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2018
Мова – квітка народу, її не ламай,
Хай викохує цвіт, прибавляє у рості.
В дні посухи дбайливо її підливай
І виполюй бур’ян, що краде її простір.
Українська – твоя? Хай з тобою встає,
Обшир довкруж вкриває пелюстяним пледом,
З року в рік насінини добірні дає,
Пахне сонячним променем, полем і небом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2018
Хто любить, як небо вдягає блакить,
Як сонце планету лоскоче,
Як хмарка пливе, як веселка висить,
Як дощик у шибку стукоче,
Як марево сіре окутує ліс,
Як сад угинається плодом,
Як ніч накидає у зоряний віз
Сни-мрії й везе небозводом,
Як пташка співа за вікном на зорі,
Як вітер вигойдує вітку,
Танцює сніжок у зимовій порі,
Народжує пуп’янок квітку.
Хто любить науки і знань дивовиж,
Дитячий запал і знемогу,
Той вчителем може назватися лиш,
Наставником, посланцем Бога.
Дивовиж – дивовижа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808863
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.10.2018
Снідає малий Олекса.
Тут прибігла мишка.
- Дай мені шматочок кексу,
Бо вкушу за ніжку.
Налякався хлопчик мишки.
Ласощі жбурляє.
З’їла та усе до кришки,
Але не втікає.
- Ще! - пищить і нумо оком
Хлопчика свердлити.
Кинув ще й узявся боком
З хати виходити.
Не пуска, на ногу сіла
Та й надула щоки.
Кіт забігу дім – уздріла,
Кинулась навтьоки.
Але тіло не сховала
Мишка під долівку –
В зуби котику попала,
Ось така кінцівка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808727
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2018
О, музико, життя наснаго, серця!
Ти слухача несеш увись без крил.
Маниш до себе, наче птиць озерце,
В ясир береш без хитрості і сил.
О, музико! В душі гойдаєш хвилі
Не згірш од вітру, що веде русло.
І хоч міняєш напрямок і стилі.
Незрушно теплим є твоє чоло.
Видзьобуєш, мов просо курка, болі,
Мов кран, вантаж знімаєш із плечей,
До миру звеш, до праці, до любові,
Влетиш до вуха, сад росте з очей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808600
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2018
Люби цей день, що ходить світом
І зі собою сонце носить,
Порозставляй за алфавітом
Його добра у серці стоси.
І сад люби зі плодом-листом,
Що щиро дивиться ув очі,
І сяйне зоряне намисто
На темних грудях пані ночі.
Люби поля, укриті потом
(В них стільки праці і надії!),
Ліси – із киснем і болотом,
Дороги, що ведуть до мрії.
Складай свій шлях зі світлих літер.
Вклоняйся Богу і хлібині.
Люби свободу, наче вітер,
А ще… Людину у людині.
1.10.18
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808510
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.10.2018
Без віри як у світі жити?
Без віри день якийсь гіркий,
Він, наче жнець у полі жито,
Стинає в погляді зірки.
А без надії… як стрічати
Світань, що йде із темноти,
До мрії на Пегасі мчати,
Немов капусту, сум, сікти?
А що любов? Любов тримає
Надію й віру між епох.
Нема її – і нас немає.
Зав’яла квітка, корінь всох.
Світань - світанок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808480
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2018
Софія не знала своїх батьків. З малих літ вона перебувала в сиротинці, потім її перевели до школи-інтернату. Ніхто ніколи не відвідував її там. Але дівчинка гарно вчилася й, коли закінчила одинадцятий клас й успішно здала ЗНО, вступила до педагогічного вузу. Попрощалась вона зі своїми вихователями та іншими працівниками інтернату, сіла на лаву, що стояла в дворі навчального закладу, замислилась:
- Досі про мене як не як, але піклувалися інші. Тепер я маю піклуватися про себе сама. Треба приймати виклик долі й рухатися вперед. Перший крок зроблено – я студентка. Далі – треба наполегливо вчитися. І я це буду робити. А тоді стану вчителькою, вийду заміж, народжу дітей, роботу пильнуватиму й діток любитиму – своїх і чужих. З цими думками Софія й вишла за ворота інтернату. йде вона дорогою, бачить, бабця сидить на траві, біля тротуару самого, та й так стогне, так трясеться, що аж страшно, нитки сухої на її вицвілій сукні немає.
- Що з вами, бабцю? – спитала.
- Стара я, немічна, до того ж недобачаю. Йшла до аптеки по ліки, упала в баюру, глибоку. Замочила одяг і ногу забила, не можу встати.
- Ану покажіть її.
Бабця оголила ногу. Глянула Софія на коліно, а воно посиніло, напухло. Шкода дівчині стало старенької. Каже:
- Я вам дам, бабцю, свою спідницю й кофтину, щоб ви переодягнулися, щоб не застудилися, й викличу карету швидкої допомоги. Гаразд?
- Буду вдячна тобі, дівчино.
Витягнула Софія з торби речі, про які бабці сказала, які їй волонтери, що приходили в інтернат минулого року, дали, переодягла стареньку, викликала швидку. Машина приїхала через двадцять хвилин. Перед тим, як сідати до машини, бабуся дістала зі своєї сумки три цукерки – одну в зеленій обгортці, другу в золотій, третю у фіолетовій, і дала їх дівчині.
- Навіщо, бабусю? З’їжте самі.
- Ні. Це для тебе. Як будеш дуже бідувати, не матимеш, де жити, з’їж ту, що у фіолетовій обгортці. Як заслабнеш і ліки не допомагатимуть, з’їж ту, що в зеленій. А як не зможеш дитинку зачати чи народити, то з’їж ту, що в золотій. Запам’ятала? – прокричала вже зі швидкої.
- Так! – голосно відповіла бабці Софія і помахала їй рукою. Тоді запхала цукерки в сумку й рушила до автобусної станції. Дівчина мала їхати до Львова, влаштуватися в гуртожиток, який належав вузу, до якого вона вступила. Коли автобус під’їхав до зупинки, Софія зайшла, показала водію своє посвідчення сироти й сіла в салоні. Поселилася, коли приїхала, в гуртожитку без проблем і вже наступного дня пішла на заняття до вузу. Дівчина серйозно відносилася до своїх студентських обов’язків. Подружилася з дівчатками, які були з нею в групі, й з тими, що проживали з нею в одній кімнаті. Вона не розкошувала, проживаючи у Львові, але й не бідувала. Щомісяця Софія отримувала стипендію, за гуртожиток вона не платила, ще й мала талони на безкоштовні обіди. Інколи дівчата – подруги по кімнаті, запрошували Софію до себе додому на вихідні, пригощали і в гуртожитку її тими домашніми стравами, які їм давали їхні батьки. Разом ходили вони на заняття, готувалися до пар, разом відпочивали. На літніх канікулах Софія ніколи не сиділа, склавши руки, то одяг продавала на ринку, то газети, підробляла, тобто, як могла.
Коли вона навчалась на четвертому курсі, її, як і інших її однокурсників, направили до школи відбувати практику, тобто проводити уроки. Хтось зі студентів потрапив до міської школи, хтось, як і Софія, до сільської. Поселили дівчину на час проходження практики в будинку одинокої сімдесяти трирічної вчительки, яка вже у школі не працювала. Господиня дівчині не тільки окрему кімнату виділила, а й підгодовувала її. Софія, чим могла, віддячувала вчительці – то яблука в саду позбирає та ще й поріже до сушіння, то на грядку з господинею піде, картоплю допоможе вибрати, моркву, буряк. Поки вчительська донька навідалася до села, майже весь урожай з грядок та саду перекочував до комори. І вона цьому фактові дуже дуже рада, бо їй у той час зовсім не до роботи було, кепсько почувалася через те, що її п’ятирічне маля було хворе. У дівчинки на попередньому тиждні виявили саркому.
- Чому до такої такої малої дитини вчепилася така недобра хвороба? – думала Софія. – Мабуть, рідним дуже важко сприйняти цей факт. Єдина донечка в батьків, єдина внучка у бабусі і може померти. Так сказали лікарі.
Раптом Софія згадала про цукерки, які дала їй колись стара жінка. Дівчина поклала їх у внутрішню кишеньку сумки і рідко витягала. Вони були маленькі, тверденькі, не танули, не втрачали запах. Потреби в тому, щоб їх з’їсти Софія поки що не бачила. Та тут такий випадок… , що, подумала, варто було б пригостити цукеркою в зеленій обгортці дівчинку. Може, вона врятує їй життя? Так і зробила. І, о, Царю Небесний! Дівча, як тільки, досмоктало цукерку, розцвіло, мов маківка в навесні в полі. Щічки її взялися рум’янцем, сині кола під очима щезли, як роса на сонці. Повезла дитину мама після вихідних до лікарні, обстежили її ще раз – все в нормі. Не могли зрозуміти ні лікарі, ні матуся, ні сусіди, ні бабуся, що сталося, чим пояснити такі швидкі разючі зміни в стані дівчинки. Рідні Богові дяку віддали й на подячну Службу в церкву дали. Через тиждень в селі сталася ще така біда. Батько, мати і двійко їх старших дітей пішли в поле (за три кілометри від хати) збирати картоплю. Найменшого свого синка – чотирирічного Іванка, який був трохи застудженим, залишили на восьмирічну доньку Ліну. «Дивись за ним, - сказали їй. – Не залишай самого». Ліна й дивилась за малим. Але коли Іванко задрімав у своєму ліжку, дівчинка лишила його й побігла до саду збирати груші. Подруга Оля, побачивши з дороги Ліну, попростла її вийти на вулицю й пограти з нею й іншими дітьми у «Лови». Дівчинка послухала її. Іванко ж спить, подумала. То чом їй трішки не погратися із дітлахами? А брат тільки удавав, що заснув. Коли сестра закрила за собою браму й побігла вулицею, він встав, витяг сірники зі шухляди, які йому завжди забороняли брати, і, сидячи в ліжечку, став їх палити – паличку за паличкою, паличку за паличкою. Один сірник упав на подушку, вона загорілася. Іванко злякався, відійшов, думав, подушка згорить і цим усе закінчиться. Але так не сталося. На ліжку почала горіти постіль, матрац. Іванко вибіг надвір, став на порозі і почав голосно плакати. Софія вчула. Прибігла. Потягла його за ворота, стала кликати на допомогу сусідів. Хата була невеликою, дерев’яною, тож поки ті кинулись гасити її, поки приїхала пожежна машина, яку вони викликали, встигла добре обгоріти. Згоріли два деревяні ліжка й шафа з дерева. Коли Софія дізналася про цю страшну подію, зажурилася. Але тут же згадала про те, що у неї в сумці є цукерка у фіолетовій обгортці, яка може допомогти. Треба її віддати комусь зі членів цієї сім’ї, вирішила.
Підійшла Софія до чотирирічного Іванка, що сидів під парком на лаві, та й каже:
- Візьми цукерочку, хлопче. Вона смачна. Але більше ніколи не грайся сірниками. Добре?
- Не буду. Дякую.
Тільки малий з’їв цукерку, як там, де стояла обгоріла хата, нова піднялася – двоповерхова, а спереду хати молодий сад виріс, а позаду – грядочки, як пасочки, лягли, справа хлівець злетів угору, як горобець. Зліва криниця гарна й сіра, як киця.
Зраділа Софія. Івасикова родина й люди в селі дивувались, звідки все це узялося. В неділю всі зібралися в церкві, подякували Богові за чудо, родина погорільців найдужче поклони била, дяку голосила..
Коли Софія завершувала відбувати навчальну практику в сільській школі, вчительський колектив запросив її на святковий обід до кафе. Пішла. За столом педагоги хвалили дівчину, а директор школи запропонував дівчині після закінчення навчання у вузі повертатись до їхнього села.
- Вчителька історії піде на пенсію, Софіє. Ти могла б зайняти її місце. Тобі ж сподобалась наша школа, наше село?
- Так. А де я житиму?
- Підселимо тебе до якоїсь бабусі. Їх тут, самотніх, вдосталь. А там, дивись, і заміж вискочиш, перейдеш до чоловікової оселі.
Подякувала Софія перед тим, як виїжджала зі села, директору школи, її вчителям, господині, в якої жила, учням, яких навчала, й поїхала до міста – доучуватись.
Коли закінчувала п’ятий курс, з нею трапилась неприємна пригода. На тротуарі її збив п’яний мотоцикліст. Дівчині потрібно було терміново робити операцію, рятувати колінний суглоб. Софія подумала:
- Якби я не віддала цукерку у фіолетовій обгортці, то тепер би сама нею скористувалась, а тепер, не знаю, що буде з моєю ногою. Грошей на операцію у мене немає.
Але потрібні кошти знайшлися. Студенти і викладачі вузу, в якому навчалась Софія, дізнавшись про біду, яка трапилась зі студенткою-сиротою, швидко зібрали необхідну суму, ногу дівчині було врятовано. Через місяць Софію виписали з лікарні, і вона, спираючись на палицю, вже могла ходити. Дівчина успішно здала випускні екзамени й отримала диплом.
Задзвонила директору школи, в якій проходила практику. Він сказав:
- Моя пропозиція залишається в силі. Оксана Антонівна таки звільнилася зі школи, вчора всім колективом провели її на пенсію. Якщо маєте охоту, приїжджайте, радо приймемо вас до свого колективу.
- А де я житиму?
- Там, де й жили. Катерина Василівна погодилась вас прихистити. Їй одній сумно. Вчителька ж! Хоче спілкування!
- Дякую за запрошення. З радістю приймаю його.
Софія приїхала до села, коли діти були на канікулах. Її прийняли на роботу. Вона щодня приходила до школи, вивчала документи, готувалася до роботи з учнями.
Якось у вихідний Софія і ще одна молода незаміжня вчителька пішли на дискотеку до сільського клубу. Катерина Василівна підбила їх до цього.
- Чого сидіти в хаті у молоді роки? – сказала. – Вони збігають, як з горба вода. Я ось, приміром, ще, здається, й не жила, а сімдесятку розміняла.
В клубі в той вечір Софія познайомилася з гарним молодим чоловіком – Павлом, який недавно повернувся додому із заробітків з Чехії. Молоді люди відчули симпатію одне до одного. Танцювали, розмовляли. Павло провів Софію до місця ї мешкання. Звідтоді стали зустрічатися. А через пів року Павло запропонував Софії руку та серце.
- А твої батьки не будуть проти? – спитала дівчина. - Я ж сирота. В мене нічого крім голови та рук немає.
- В тебе є все, що я ціную – краса, розум, працелюбність і, головне, людяність. А щодо матеріальних благ…, то це наживне. Я п’ять років важко й майже без вихідних працював за кордоном. Заробив і на хату, і на автомобіль. Тобі, до речі, яка марка автівки подобається? Хочу придбати на днях легкову машину.
- Мені будь-яка, аби їхала.
- Тоді куплю мерседеса. Батьки, до речі, не проти, щоб я на тобі оженився.
- Приємно це чути.
Коли Софія вперше переступила поріг Павлового дому, застала його сестру Галину в чорній хустці.
- Вона в жалобі? – спитала хлопця тихенько. – Що сталося?
- В Галі померла донька. Не народившись, ще в утробі. Це вже третя дитина, яку вона втратила. Не може виносити маля. Куди тілки не їздила, до яких лікарів не зверталася, ніхто їй не може допомогти.
- Я спробую.
- Ти? Але як?
- Не питай. Не скажу.
Софію Галина приязно зустріла в домі батьків. Обійняла її, посадила за стіл. І через тиждень зачала дитя. Софія пригостила її цукеркою в золотій обгортці, коли пили чай зас столом. Через два місяці вона вийшла заміж за Павла. А невдовзі обидві жінки народили чудових і здорових хлоп’ят – продовжувачів роду Линевичів. У головної героїні не залишилося жодної чарівної цукерки. Та вона вирішила носити повсякчас у своїй сумочці принаймні три звичайні. Пригощала ними бабусь, знайомих діток та усіх скривджених, які стрічались їй на шляху. Давала цукерку людині й подумки бажала їй добра. І до неї, як не дивно, те добро (до кого мале, до кого велике) приходило.
Якось Павло спитав Софію:
- Скажи, як ти це зробила, що моя сестра змогла зачати й виносити дитя?
- Нічого я не робила. Так доля забажала, - відповіла, посміхнувшись.
І в цих словах майже не було обману. Чудодійні цукерки їй доля і справді сама підкинула. Але тільки через те, що вона чужу гірку долю підсолодила. Право долі – пропонувати, право людинни – вибирати.
Щодо Софії з Павлом, то у них життя було довгим, радісним, щасливим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808292
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2018
В одній родині жили п’ятеро осіб: тато Даниїл, мама Єфросинія, син Маркіян і дві доньки – Мар’яна і Світлана. Маркіян навчався в п’ятому класі, Мар’яна – в четвертому, а Світлана – в третьому. В будні дні, вечорами, як правило, Марко любив грати в комп’ютерні ігри, в вихідні – у футбол на спортивному шкільному майданчику разом із однокласниками. Взимку хлопець катався на ковзанах, на ставку за парком, коли він вкривався грубим шаром льоду.
Мар’яна – старша донька, любила малювати і тому мама віддала її на навчання до Школи мистецтв, яку вона відвідувала вже другий рік поспіль.
Світлана – наймолодша з усіх, кохалася в книжках. Спершу їх їй читала мама. А коли дівчинка освоїла грамоту, то стала книжки читати сама. Деякі з них їй купували батьки, деякі вона брала у шкільній чи міській бібліотеці. Навіть надвір не виходила без книжки. Читала, сидячи на лаві під домом чи в парку, на березі ставка в теплі дні. Взимку Світлана рідко виходила з дому, хіба як була якась важлива потреби.
Добігав до фінішу якраз перший місяць зими –грудень. Мороз що раз, то дужче набирав сили. Сніг вдягнув ліси, сади й луги у пухкі білі шуби та шапки. Всі члени сімейства Хорошенків з нетерпінням чекали приходу Різдва. В це свято родина збиралися за святковим столом, поїдала різні смаколики, колядувала. А за тиждень до нього кожна дитина писала на аркуші паперу, який подарунок бажає отримати на Різдво. Записки вкладали в конверти й лишали їх під святково вбраною ялинкою, яку традиційно приносив із лісу тато.
Цього року батько теж пішов до лісу, щоб вибрати й зрубати в ньому одне з невеликих вічнозелених деревець. Він зарання придбав дозвіл на його зруб (заплатив гроші за дерево й отримав квитанцію) і тому ходив лісом без остраху.
Довго блукав, придивлявся до кожної ялинки і нарешті натрапив на таку, якої бажав – середнього розміру, з пропорційно розміщеними довкруж стовбура гілками. «Красуня! - вигукнув тато. Тільки скинув наплічник з плеча й розкрив його, щоб витягти сокиру, як ялинка заговорила людським голосом:
- Не рубай мене, чоловіче!
- Ти говориш? Свят! Свят! Свят!
- Так. Я говорю. Я жива і хочу жити.
- Я думав, дереву все-рівно, жити чи ні.
- Не все-рівно. Я можу, якщо ти мене не зрубаєш, ще двісті або й триста років прожити в цьому лісі.
- Так довго?
- Так. Окрім того, що мені приємно жити в цьому лісі, бачити своїх співмешканців, небо, відчувати тепло сонця, вітатися з вітрами, ловити дощі, я приношу ще й користь оточенню.
- Яку?
- Даю людям кисень. За моїм стовбуром ховається заєць від вовка та мисливця. На моїх гілках пташки сидять, від сонечка палючого ховаються, білка й шишкар знаходять свій корм – шишки з насінням. Коли ж я постарію і мені вже важко буде втягати із землі вологу, виробляти кисень, то з мене можна буде зробити скрипки, гітари, мандоліни, віолончелі, фортепіано та арфи. Музичні інструменти, виготовлені з мого стовбура, видають дуже чисті звуки.
- Ти скільки розповіла мені… Я збентежений.
- То що? Як вчиниш зі мною?
- Не рубатиму тебе, звісно. Куплю штучну ялинку.
- Рада, що ми порозумілися.
- І я радий, що поспілкувався з тобою. Бувай, ялинко. Якщо комусь розповім про нашу розмову, не повірять.
- А ти не розповідай чужим, тільки своїм. І ще одне... Знаю, що твої діти чекають подарунків до Різдва, та й ви з жінкою бажаєте їх отримати. Цьогоріч можете попросити і справді те, що хочете, його отримаєте, але це має бути таке бажання, яке принесе радість вам і, одночасно, іншим людям.
- Ти не жартуєш?
- З якого б це дива я жартувала?
- Ну, не знаю…, бувай, ялинко!
- Бувай, чоловіче!
Коли батько родини прийшов додому в порожні, жінка спитала його:
- А де ж ялинка?
- Немає. Я більше не рубатиму дерева. Ніколи. Завтра поїду до райцентру і куплю штучне дерево.
Чоловік розповів жінці й дітям про свою пригоду в лісі. Ті з недовірою слухали. Але про всяк випадок кожен з них вирішив задумати таке бажання, яке б порадувало їх, та й іншим приємність принесло.
Маркіян хотів новий телефон або планшет. Але як цими предметами він міг потішить інших? Тож на аркуші написав, що хоче новий футбольний м’яч, яким можна буде грати у футбол зі своїми друзями в дворі.
Мар’яна хотіла, щоб їй купили спортивний костюм, подібний до того, який носить її улюблена співачка Христини Соловій. Але яку радість цим подарунком вона принесе іншим? Швидше, навпаки – неприязнь викличе до себе, заздрити будуть їй дівчатка в класі й у дворі. Треба попросити щось таке, що б їх потішило. Фарби! Так. Вона попросить хороші фарби. Ними малюватиме квіти. Жоржини, маки, волошки їй вдається дуже гарно відтворити! Як живі виглядають вони на її малюнку! Готові роботи даруватиме своїм друзям і рідним.
Світлана – наймолодша, недовго думала. Вона відразу написала, що хоче отримати книги, всі книги, які вийшли за останні пів року у видавництвах України для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Вона їх сама прочитає, потім дасть подругам, дітям сусідським, учням свого класу, щоб вони прочитали. Після цього книги можна буде завезти до бібліотеки, до сирітського будинку.
Мама не знала, що їй побажати. Вона любила їсти пиріжки, як і всі в домі, але не любила їх робити. Тож замовила собі (а раптом і справді отримає!) чудо-піч, таку, що може сама приготувати і спекти за годину сто пиріжків. Записуєш програму, наприклад, «пиріжки з яблуками», і вона їх пече. Якщо спекти більше, то можна й родину нагодувати, й обездолених ними пригостити, залишати їх, наприклад, при церкві в пакеті, додавши оголошення: «Для тих, хто потребує».
Тато довго думав над тим, що попросити. Він найбільше вірив у те, що бажання може здійснитися, бо особисто сам говорив із деревцем. Що ж йому попросити? Хотів би нову машину чи дім новий. Але ж це надто мілко. Треба щось дуже важливе попросити. Може, таке: щоб в Україні настав мир, щоб справедливість перемогла?
Мабуть, цього й попрошу. Тим паче, що зараз на сході, під лінією розмежування України з так званою ДНР, стоїть його племінник Михайло. Сестра Ірина, його мама, дуже хвилюється за сина, плаче, щодня просить Бога, щоб живим і здоровим повернувся додому. Про це й попросив.
Якою ж була радість батька, коли вранці він, увімкнувши телевізор, почув новину про те, що війна в Україні закінчилася, що так званих ДНР і ЛНР більше не існує, території, які вони займали, належать, як це було й раніше, Україні. Крим також вернувся в лоно своєї Неньки, знову став частиною країни синіх небес, жовтих хлібів, співучих солов’їв, червоної калини та зеленої верби. Російські та проросійські сили втекли з територій, що колись відкололися. Всі члени родини щиро раділи таким звісткам, а заодно й подарункам, які просили й отримали. Марко зателефонував хлопцям, привітав їх зі святом, похвалився перед ними новим м’ячем, запросив по обіді на критий майданчик, щоб вони разом з ним випробували його різдвяний дарунок на міцність, тобто, покопали м’яч, позабивати ним голи у ворота. Мар’яна намалювала за день чотири малюнки, подарувала по малюнку кожному члену сім’ї. Світлана. Поки лягала спати, прочитала дві книжечки й запропонувала їх прочитати подругам зі свого класу. Дуже цікавими були і з яскравими малюнками. Мама в той день, вставши зраненька і не випивши навіть кави, почала читати інструкцію, яка додавалася до чудо-печі. Коли все зрозуміла, наставила програму так, щоб піч спекла пиріжки з яблуками. За годину машина видала 100 рум’яних пахучих пиріжків. Коли члени родини йшли на святкове Богослужіння до церкви, то взяли зі собою п'ятдесят. Вони їх роздали біля церкви безхатькам. А як повернулися додому, сіли за стіл – їли, пили, колядували, Бога прославляли. Такого, як ви вже, мабуть, зрозуміли, щасливого Різдва вони ще ніколи не знали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808075
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2018
Яке сьогодні небо чисте!
Яка у нім лазур п’янка!
Заграй-но, вітре-бандуристе,
На струнах сонця гопака
Журавликам, що збились в зграї,
Відчувши літа мілину.
Хай в ріднім краю покружляють
Перед відльотом в чужину,
Хай скинуть в танці смутку гирі,
Котрі вчепилися до крил.
Хай легко їм летиться в ирій –
У далеч-край, за небосхил.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807963
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2018
- Жабо, ти чого в обід
На город мій прискакала?
- Я беззуба, наче дід,
І нема у мене жала.
Вдень між грудочок посплю,
А вночі візьмусь до праці.
Людям лиш добро роблю,
Та нема від них овацій.
- Робиш що?
- Ловлю комах,
Що городину з’їдають.
- Дієш ти, неначе птах?
- Так, та гірше виглядаю.
Знаю тільки слово «ква».
Не виводжу гам у лузі.
- Чуєш, не сумуй мала.
Запишу тебе у друзі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807923
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2018
День сонце викотив за пруг, мов капустину,
Очима хати засвітили, мов кроти.
Стелила ніч у небі темну скатертину.
На неї клала круглий таріль золотий.
Звала мене до столу, щось там шепотіла.
- Я не прийду, не жди, - їй кинула слівце, –
Чолом торкнутися бажає сон до тіла,
Ще зовсім трішки й попаду в його сильце.
Сердилась ніч:
- Дарма не йдеш до мене в гості.
Чарівні яблука в саду моїм ростуть.
З’їси одне – помолодіють твої кості.
Заграють очі, щоки маком розцвітуть.
Всміхнулась я:
- Куди мені вже молодіти?
На моїх скронях дикі птахи гнізда в’ють.
У вільне плавання пішли дорослі діти.
Є онучата, що їх учнями вже звуть.
- Покличу іншого когось на частування,
Того, хто згідний віддалитись за межу.
- Давай!
Лягла. Сну віддалася без вагання,
В його обіймах до світанку пролежу.
25.09.18 Любов Пікас
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2018
Люби цей світ, дитино мила,
І хмар воложисте есе,
І сонце, що на дужих крилах
Своє тепло Землі несе,
І дерево в зеленій хустці
І з барвних квітів килимок,
Рибину у сріблястій лусці
І сад, що від дощу намок.
Люби сніжисте покривало,
Що взимку гріє комиші,
І слово – те, яке постало
Із розуму й чуттів душі.
Люби солений запах моря
І ночі вогники – зірки,
Люби людину – ту, що поряд,
І ту, що йде через віки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2018
В одному українському місті жили собі Зореслав та Соломія. Мали вони трійко доньок-дівчат. Старшу доньку звали Діаною, середульшу – Оляною, а наймолодшу – Квітаною. Старша була, як жирафа, висока, як лисиця, руда, обличчя її вкривали веснянки, в очах грала соком трава. Середульша була трішки сутулувата, волосся мала русяве, ніс – товстий і кирпатий, лице – овальне, смугляве, губи – як маки на рушникові, очі – як ягоди спілі тернові. Обличчя ж наймолодшої нагадувало яблуко білий налив після сонця і злив, кожна її брівка була чорна й тонка, як шнурівка, ніс мала невеличкий, рівний як атлет губи пухкі, як омлет, волосся світло-русе, пряме. Зіниці в очах, як шоколадне драже. Старша любила все рахувати. Середульша – книжки читати. А наймолодша – за природою спостерігати. Гай і поле, сонце-пічка, ліс і небо, річка-стрічка були її найкращими друзями. А ще пташки й усілякі комашки – ластівки, голуби, лелеки, метелики, бабки, мурашки. А як квіти вона любила! Ті, що в лузі – дзвоники, ромашки, маки та волошки, і ті, що на клумбі – ружі й усілякі потрошки – флокси, хризантеми, айстри та тюльпани, лілії, нарциси, мальви-отамани.
Якось старша дочка Діана, коли їй сповнилося 14 літ, пішла до магазину по хліб та масло. Раптом на рівній дорозі вона спіткнулася, впала й побачила на обочині три камінчики – зелений, жовтий та червоний. Тільки хотіла підняти їх, щоб узяти собі, як почула голос:
- Можна брати лише один. Зелений візьмеш – багатство знайдеш. Жовтий вибереш – мудрість здобудеш. Червоний піднімеш – любов і милість у серці носитимеш.
- Візьму зелений, - мовила. – Багатому легко в світі жити – що хоче, те має, хоче працює, хоче, відпочиває.
І підняла Діана зелений камінь. Два інших одразу відповзли, наче вужі, і зникли.
Коли двчина повернулася з магазину додому, то надійно сховала знайдений камінь і нікому про нього не розповіла.
Три камені побачила на дорозі в той день і дванадцятирічна Оляна, середульша донька, коли поверталася зі школи додому. Вона вибрала собі жовтий камінь, її цікавила наука, тайни Всесвіту. Оляна також сховала камінь, не похвалившись знахідкою ні перед ким.
І молодшій, десятирічній Квітані, випала нагода побачити три різнобарвні камінчики. Це сталося тоді, коли вона годувала голубів у парку. Кинула шматочки хліба птахам – визбирали дзьобами до крихти, розлетілись. А тоді на брук невідь-звідки впали три камінці. Вибрала з-поміж них червоний.
Минув час. Сестри виросли. Старша першою продала камінь, який знайшла. Отримала за нього мільйон гривень, побудувала завод по переробці сміття за містом, вийшла заміж і стала найбагатшою особою у своєму районі. Середульша теж продала свій камінь. За гроші, які виручила, здобула освіту в столиці України та за кордоном, згодом зробила якийсь винахід у космічній галузі, стала завідувачкою дослідної лабораторії при столичному університеті й відомою не тільки в Україні, а й у світі науковицею. Молодша свого каменя вирішила не продавати. Вона закінчила школу, педагогічний коледж і стала працювати вчителькою початкових класів у місті своєї області (змалку мріяла обрати цю професію). Квітана вчила свої учнів здобувати знання та вміння, закликала не здаватися, коли щось одразу не виходить, йти вперед, працювати наполегливо і, головне, бути людиною. Молодші школярі любили свою вчительку, вони часто приносили їй квіти – городні, польові, цукерками пригощали. Як тільки Квітана Зореславівна (так її звали діти) чула, що хтось із її знайомих має горе чи важку недугу, то зачинялася у своїй кімнаті, витягала червоний камінь зі шкатулки, яку тримала під матрацом, і просила:
- Камінець-знахідець, милий Божий посланець, поможи (називала ім’я) вийти з біди.
І ставалося чудо. Але воно – це чудо, могло ставатися тільки один раз на місяць. Тож Квітана мусила думати, за кого просити, кого вибирати. Її камінчик допоміг дівчинці, яка мала складну операцію, хлопчику, що попав під автівку, жінці, в якої згоріла хата, чоловікові, якого обікрали злодії. Він допоміг врятуватись дитині, яка мало не потонула в озері, дідусеві, який заблукав у лісі, діткам, які, втратили батьків (знайшли невдовзі нову хорошу сім’ю), парубку з бідної сільської родини, який писав гарні повісті, проте жодне видавництво не хотіло видати книгу з його творами за свій кошт. Це стало можливим тільки тоді, коли Квітана попросила за хлопця в камінця.
Минуло дванадцять років з того часу, як кожна зі сестер вибрала собі камінець. Дві старші сестри на той час мали сім’ї, молодша жила одна. Вона доглядала за батьками, працювала в школі, читала книжки, займалася з учнями після уроків.
Одного до воріт сміттєпереробного заводу підійшла літня жіночка.
- Що ви хочете? - спитав її охоронець.
- Хочу попросити грошей у вашої директорки на лікування онуки.
Охоронець задзвонив секретарці директорки. Та сказала, що директорки немає і не буде сьогодні. Він переказав це бабці.
Підійшла старенька другого дня до віріт, їй сказали те саме, що й попереднього. Зробила ще й третю спробу. На цей раз директорка, як їй повідомили, була на роботі, але не могла бабцю прийняти, бо на завод прибули поважні гості, якими мусила опікуватися до кінця робочого дня.
- Задзвоніть їй, - попросила бабуся, - й спитайте, коли вона матиме час для мене.
Охоронець зателефонував. Він розповів секретарці про те, що бабця прийшла вже втретє, просить грошей на ліки для хворої онуки, має виписки з лікарні і паспорт матері дитини.
- Скільки вона хоче, спитай?
- Скільки гривень, бабцю, ви збираєтесь просите в Павліни Теодорівни, в директорки заводу?
- Хотіла б десять тисяч, але вже скільки дасть.
Диреторка, дізнавшись про бабусину біду, сказала секретарці взяти в касі двісті гривень і дати їх бабці, бо вона не має часу на особисті зустрічі з нею. Працівниця так і зробила, дала бабці двісті гривень. Та подякувала і пішла, голову опустивши, додому. Біля універмагу зустріла Оляну, яка приїхала до рідного міста на запрошення мерії. Жінці мали вручати грамоту про присвоєння звання його почесної громадянки. Не посоромилась бабця звернутися й до Оляни, знала її в лице, прибирала колись в тій школі, де вчилась вона разом зі своїми сестрами:
- Добрий день, вельмишановна пані! – мовила. - Чи не могли б ви мене вислухати?
- Якщо недовго говоритимете, то вислухаю.
- Недовго. В мене онука хвора. Їй можуть допомогти коштовні ліки, але грошей на те, щоб їх купити, родина немає. Мати дівчинки виплачує кредит, який взяла в банку на операцію. Зарплатні батька ледве вистачає на прожиття сім’ї. Окрім хворої дівчинки, в ній є ще двійко дітей шкільного віку. Я даю, що можу, з пенсії. Але вона в мене невеличка. Є шанс, що дитина житиме, як прийматиме коштовні ліки ще хоч зо два місяці.
- А скільки грошей треба?
- Двадцять тисяч за весь курс.
- Візьміть триста гривень. Хоч щось. І хай Бог помагає вашій онуці.
Взяла бабця гроші, подякувала Оляні. Йде, сльозами вмиваться. Де ж їй решту взяти? Аж тут Квітана простує гостинцем з квітами, сестрі купила, хотіла її привітати з почесним званням. Побачивши вона заплакану бабцю, спинила її:
- Що з вами? – спитала.
- Онука моя хвора. Грошей немає на ліки. Як не даватимемо їх їй, може померти.
Квітана не могла попросити камінь допомогти хворій дівчинці, бо цього місяця вже просила за сусідського хлопчика, який упав з вишні і зламав ногу. Кістки у хлопця швидко і правильно зрослися, камінь допоміг йому. «Що ж робити? – думала Квітана. – Як зарадити біді?»
- А знаєте, бабцю, ходімо до мене. Я вас чаєм пригощу з пиріжками. Щось придумаємо.
Повела Квітана Зореславівна бабцю додому – нагодувала, напоїла. А коли прощалися, витягла книжку зі шафи, вийняла з неї конверт і дала його бабусі.
- Тут якраз двадцять тисяч. Три роки я відкладала гроші на те, щоб поїхати за кордон, побачити Францію, Париж. Це була моя заповітна мрія, ще з років юності. Але який там Париж, коли дитина потрібні ліки для того, щоб жити? Візьміть конверт і хай все буде добре з вашою онукою.
Бабуся розплакаась, взяла гроші. Поцілувала руку вчительці, вклонилася, подякувала і пішла.
Наступного дня Злата дізналася про те, що її старша сестра Діана, власниця заводу по переробці сміття, збанкрутіла, вийшло з ладу дороговартісне обладнання, яке не можна було відремонтувати. Науковий співробітник Оляна, середуща сестра, була понижена в посаді, яку займала, через вибух в лабораторії з її вини. А ось конверт, з якого Квітана витягала гроші і який ще не встигла прибрати зі столу, під ранок наповнився грошима. Вчителька витягнула їх, перерахувала – рівно сто тисяч гривень.
- Чудо Боже, не інакше! – мовила. – За ці гроші я зможу поїхати не тільки до Франції, а й куди-інде, до Туреччини, наприклад, на море. Можливо, так і зроблю. А ось, що точно я зроблю, так це відвідаю дітей-сиріт в сиротинці, накупую їм книг і солодощів та й відвезу. Неспроста, мабуть, зустріла я вчора бабусю. Те, що їй дала, мені вп’ятеро вернулося. Витягла Діана камінець, спитала в нього:
- Гроші – це дяка Всесвіту чи чари бабусі? Як не дивно, але камінь заговорив, вперше. Він сказав Діані:
- Ця бабуся – добра чародійка, це та сама жінка, яка підкинула олись тобі й твоїм сестрам камінці трьох кольорів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807580
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2018
Як мило це, коли театр стає життям,
Як гірко це, коли життя стає театром.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807182
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2018
Хай світ виригує пітьму
І честь заточує у мури,
Шляхи складає з чорних смуг,
Вбира вовків в овечі шкури,
Котрі ховають свій оскал
Допоки ситі та в безпеці,
Колись добро очолить бал,
До прісного добавить спецій,
Зорею вистрілить у тьмі
Чи езотерою розквітне.
Почне свій спів із до, ре, мі
Й загусне, мов вино елітне.
Примітка. Езотера - квітка, що розкриває сої пелюстки вночі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807176
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2018
- Тема нашого сьогоднішнього уроку «Мішані ліси», - повідомила учням четвертого класу на уроці природознавства вчителька Олена Володимирівна й одразу спитала:
- А що це таке, ліс?
- Пхе! Хто цього не знає? - здивувався Івась. – Ліс — це територія, де ростуть дерева, кущі, різні трав’янисті рослини і гриби.
- Хто може доповнити відповідь?
- Ліс – це місце, де живуть тварини – звірі, птахи, плазуни, комахи та мікроорганізми, - мовила Євгенія.
- Так. А яку користь приносить ліс людині?
Учні одне за одним підіймали руки вгору і висловлювали свої думки:
- Він дає кисень, а поглинає вуглекислий газ.
- З деревини роблять папір.
- Ліс випиває багато води, оберігає прилеглу місцевість від повені і водночас наповнює вологою повітря у посуху.
- Ліс наповнює села і міста, які знаходяться поруч з ним, прохолодою.
- Добре. Хтось ще щось може сказати?
Учні продовжували відповідати:
- Лісові смуги вздовж нив не дають вивітрюватися ґрунтам, запобігають їх руйнуванню.
- Ліс – це чудове місце для відпочинку, для прогулянок.
- У лісі можна знайти не тільки гриби, а й нарвати ожини, малини, чорниць, зібрати лікарські рослини.
- Там живуть зайці, дикі кабани, на яких полюють мисливці. Але я б ніколи не вбив тварину, - мовив Юліан.
- Я теж, - сказала вчителька. – Ви гарно розкрили тему «Ліс». А чи знаєте ви, який із лісів називають мішаним?
- Це ліс, у якому ростуть різні дерева – хвойні та листяні, - мовила Ліза.
- Правильно. Назвіть хвойні дерева.
- Ялина, ялиця, модрина, туя, сосна, - почали казати діти одне за одним.
- А чому їх називають хвойними?
- Бо у них є хвоїнки – голки, - мовив Гриць.
- Так. А які листяні дерева ростуть у лісі?
- Дуб, липа, клен, береза, вільха.
- А яблуня чи грушка росте?- спитала вчителька.
- Ні! – замотали всі головами.
- Так. Ці дерева ростуть в садах.
- Добре. А чи знаєте ви, які ліси переважають в нашій місцевості?
- Листяні, - мовила Настя.
- Правильно. Чому їх називають листяними?
- Бо на них листя виростає, - мовв Юрчик.
- А тепер скажіть, чи все гаразд у наш час із лісами?
- Не все! – закричали діти.
- Що ж не так? Тільки говоріть по одному.
Учні знову стали підіймати руки і відповідати:
- Ліси бездумно вирубують. Навіть для того, щоби робити папір, треба рубати дерева вибірково, а не скошувати всі підряд.
- Інколи ліси спалюють, бо за собою не гасять вогонь, який розвели або кидають не загашену цигарку в суху траву.
- А ще?
- Гриби в лісі виривають з коренем. Через це їх кількість зменшується. Треба зрізати ніжку гриба ножем, щоб не шкодити грибницю.
- Дехто топче мурашники або вбиває змій. Цього теж робити не можна.
- У ліс звозять сміття, або просто залишають пластикові та скляні пляшки, пакети, обгортки від цукерок та печива після того, як з’їдять взяті зі собою харчі.
- Ви багато знаєте, - сказала вчителька. – Дуже погано, що ліс, який дає нам так багато, отримує від нас не подяку, а руйнування. А зараз прочитайте самостійно в підручнику статтю «Мішані ліси» і скажіть, що там ще написано такого, про що ми з вами ще не говорили на уроці.
Діти прочитали і знайшли те, про що сказати забули. «Про роботу лісників ми не говорили, - мовила Оленка. - Вони виконують важливу роботу: охороняють ліси, зрізують засохлі дерева, насаджують нові».
- Чудово. Вдома ще раз прочитаєте статтю з підручника про ліс і напишете в робочих зошитах кілька речень про те, як слід поводитися з лісом.
- А скільки речень треба? – спитав Олег.
- Скільки вам захочеться, - відповіла Олена Володимирівна.
Через три дні, на уроці природознавства, діти прочитали те, що написали вдома. Аліна написала дванадцять речень, Андрій – десять, Назар – сім, Олеся – п’ять. Тільки Максим та Ростислав написали по одному. Всі діти в класі почали з них сміятися.
- Не треба цього робити, - мовила вчителька. - Я ж казала, щоб кожен написав стільки, скільки забажає. І все ж, скажіть, хлопці, - звернулася вчителька до Максима та Ростислава, - чому ви так мало написали?
- Бо ми …, - сказав Максим, - вчора обидва ходили до лісу.
- Самі?
- Ні. З нами був Ростика тато. Він ніс мішок. А ми кидали до нього пляшки й бляшанки, які траплялися нам на шляху. Найбільше їх лежало на вході до лісу. А ще ми посадили на полянці два дубки й калину. Витратили чимало часу на подорож.
Діти зі здивуванням подивилися на Максима й Ростислава й опустили голови додолу.
- Від лісу й України, хлопці, - мовила вчителька, - вам велике спасибі. А від мене кожному з вас по дванадцять балів. Ви зробили найбільше за всіх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806956
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2018
Скоро тебе я побачу.
Гратимеш знов у мовчанку,
В те, що глухий і незрячий,
Наче сова на світанку.
Будеш на відстані слова,
Близько, рукою дістати.
В серці мочитиму дрова,
Щоб не могло запалати.
Волю твою не зламаю.
Буду твердою, мов криця.
Зорі з очей повиймаю.
Холод оселю в зіницях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2018
Йшов місяць вересень. Дні були ще по-літньому теплими. У Львові на клумбах цвіли гладіолуси, жоржини, троянди. А під лісом, за містом, живим килимом розкинувся верес. У довколишніх в цей час селах кипіла робота. Люди викопували на городах картоплю, моркву, буряки, зрізали капусту. У батьків шестирічної Єлизавети і десятирічного Ростислава власного городу не було. Але він був дідуся Романа та бабусі Надії, які проживали в селі, за 30 км від Львова. Діти і внуки їздили в село по вихідних. Ось і в цю суботу навідались, допомогли зібрати картоплю з городу після того, як її сусід Іван виорав плужком. В неділю, вже у Львові, ходили всією родиною до церкви на Богослужіння. А в понеділок батьки подалися на роботу, а діти – до школи. Не встигли Ліза з Ярославом пройти і тридцяти метрів, як дівчинці під ноги впав горіх з дерева, яке росло поряд з тротуаром. Дівчинка підняла його.
- Розіб’єш і з’їси? - спитав її брат.
- Ні, не зараз, - відповіла Ліза.
Вона засунула горішок до кишені свого шкільного піджачка і не виймала до кінця уроків. До обіду горіх вчився разом із Єлизаветою. Він запам’ятав, що перша буква в алфавіт «а», зрозумів, що зараз пора року – осінь, і навіть навчився рахувати до п’яти. А ще він з дівчинкою скакав та бігав на уроці фізкультури. Горішку сподобалась школа. Та після четвертого уроку Єлизаветі захотілося з’їсти горішок, бо вона зголодніла. Витягнула плід дівчинка і мовила сама до себе:
- Як мені тебе, горіху, розбити?
- Не їж мене, дівчино,- мовив він. - Я можу бути тобі другом. Я досить розумний, за кілька годин навчився рахувати до п’яти, знаю, що перша буква в алфавіті «а», і що зараз пора року осінь.
- Ти дивись! Молодець! Гаразд. Будь мені другом. А голод я заморю ватрушкою зі сиром, яку куплю в їдальні. Тебе ж посаджу в горщик, як прийду додому. Може таке бути, що тебе сам Бог мені послав. А те, що Бог посилає, треба примножувати. Так колись казала мені бабуся. А вона все знає!
Дівчинка не могла дочекатися, коли прийде додому, витягне з комірчини великий порожній горщик, візьме трохи глини з клумби, де мама садить квіти, накидає її в горщик і запхає в неї горіх.
Коли прийшла додому, спитала батька, де горщик від квітки, що всохла минулого року. Тато сказав, щоб шукала його на горищі.
- А навіщо він тобі? – спитав.
- Хочу посадити горішок. Впав мені сьогодні до ніг з дерева, коли я йшла до школи.
- Ростику, піди на горище й знайди сестрі порожній горщик стоїть, - сказала мама синові.
Той приніс. Єлизавета накопала трохи ґрунту, насипала його до горщика, розпушила землю, запхала всередину горішок. Підлила вазон водою і поставила його у своїй кімнаті на підвіконня. З того часу щодня поливала горіх, говорила з ним. Вранці йому казала:
- Я йду до школи, бо мушу вчитися, а ти тут не сумуй, рахуй все, що бачиш за вікном, до п’яти, ти вмієш це, й рости собі потроху.
- Гаразд. Успіху тобі! – говорив їй горіх.
В обід, коли Ліза приходила зі школи додому, підходила до друга, що жив у вазоні, й казала:
- Привіт, горішку! Сподіваюся, ти не сумував за мною? Прошу тебе, ніколи не сумуй. Рахуй предмети, співай собі і пам’ятай, що я тебе люблю.
- Приємно це чути, - промовляв горіх.
Перед сном Єлизавета бажала другові спокійної ночі і щось на кшталт цього:
-. Хай тобі присниться сонце, небо і твоя мама-горішниця, яка тобі дала життя.
- Дякую, - казав дівчинці знайда. – І тобі хай щось добре присниться, люба.
Горіх дуже скоро пустив у ґрунт корінь, з якого почав рости пагінець. З кожним днем він ставав все більшим і більшим. Горіху подобалося жити в Єлизаветиній кімнаті, говорити з дівчинкою, спостерігати за нею й за тим, що діється за вікном. Та, коли прийшла у край весна, тато сказав доньці:
- Я знаю, що тобі подобається тримати горіх в кімнаті й доглядати за ним, але я вважаю, що йому вже пора йти в самостійне життя, тобто, горіх потрібно висадити надворі в ґрунт. Там йому буде краще.
- Гаразд, - мовила донька.
Тато викопав ямку, Ліза вклала туди корінець, щільно прикрила його землею й полила водою. Потім погладила стовбурець долонькою, притулилася до нього щокою.
- Рости тепер надворі, – мовила. - Тут ти зможеш побачити більший шматок небесної блакиті, ніж той, який бачив крізь вікно, а ще схід і захід сонця, ніч, що виводить на небозвід місяць і зорі, та ще багато чого цікавого.
- А ти приходитимеш до мене? – спитав горіх.
- Звісно.
- Тоді я спокійний.
Ліза і справді приходила до горіха щодня. Гладила пальцями його гілочки. Розповідала горіху про свої шкільні справи. Навчила рахувати деревце до ста. Через п’ять років воно дало свої перші плоди – горішки. Їх було рівно сто. Як дівчинка раділа! Першими трьома, що впали, пригостила маму, тата та брата. Вони з’їли їх, подякували дівчинці. Казали, що дуже смачні. Потім Ліза пригостила горіхами, які їй скинуло деревце, бабусю, дідуся, трьох сусідів зі свого поверху та двох подружок. Всі були вдячні Лізі. Напередодні свята Дня вчителя дівчинка спитала маму, чи не могла б вона спекти горіховий торт для її класної керівниці. Мама сказала, що зробить це. Бо Андріана Василівна заслуговує на приємні сюрпризи. Торт готували всією родиною. Ліза збивала яйця з цукром. Ростик з татусем лущили горіхи. Коли роботу майже завершили, переклали торт кремом і покрили шоколадом, донька спитала матір:
- А можна я горіховою стружкою напишу на торті «З днем учителя»?
- Звісно, можна. Напиши. Тільки акуратно, не поспішай.
Наступного дня батько повіз торт та обох своїх дітей до школи автомобілем. Руками випечене диво годі було донести. Коли Ліза вручила торт вчительці, та дуже зраділа. Вона теж обдарувала дівчинку – дала їй книжку з буквами алфавіту та віршиками до кожної з них. Староста класу привітала вчительку від імені всіх учнів квітами. Андріана Василівна подякувала учням за увагу й дала кожній дитині по цукерці. Всі були задоволені. Ліза найбільше. Вчителька дуже хвалила її торт.
Під кінець вересня тато струсив із горіха те, що ще на ньому залишилося. Ліза позбирала горіхи. Наповнила ними дві великі торбини.
- Що будемо робити з плодами? – спитав тато, коли ввечері всі зібрались на кухні.
- Одну торбину залишимо собі, - сказала Ліза. - Плоди з другої можна було б комусь подарувати.
- Кому? – спитав тато.
- Я подумаю.
Ліза метнулась до своєї кімнати, ввімкнула телевізор. На першому каналі показували воїнів АТО. Дівчина зрозуміла, куди має подідти горіхи другої торби. Вернулася до кухні.
- Мамо, - мовила, - дізнайся, будь ласка, де в нашому місті знаходиться військовий шпиталь і на скільки пацієнтів він розрахований.
- Навіщо тобі це, дитино?
- Хочу своїми горішками воїнів пригостити й малюнки їм подарувати. Я щойно бачила по ТБ, як діти з якоїсь школи дарували воїнам малюнки, і ті дуже раділи цьому.
- Добре. Якщо ти так вирішила, я дізнаюся.
Мама дотримала слова, вивідала, на якій вулиці, під яким номером стоїть шпиталь і сказала Лізі, що поїде туди з нею. Дізналася і про те, що палат у шпиталю є 14, в них на даний час лікується 42 людини.
Наступного дня Ліза попросила однокласників не виходити з класу на першій перерві, мовляв. вона хоче зробити важливе оголошення. Учні послухали її, всі поважали Лізу. Коли урок закінчився і вчителька вийшла, дівчинка сказала своїм однокласникам, що збирається провідати українських воїнів – тих, які лікуються у шпиталі. Вона разом з мамою повезе їм горіхи. Але хотіла б ще й малюнки передати. Сама не справиться з цією роботою. Бо треба ж намалювати їх хоча б 14, щоб залишити по одному малюнку в кожній палаті для воїнів.
- Чи згідні ви долучитися до мого проекту?
- Згі-і-ідні! - почали кричати діти.
- Але треба щось підбадьорливе намалювати й написати. Справитесь?
- Та-а-ак! - понеслося рядами.
Наступного дня учні з Лізиного класу принесли навіть більше малюнків, ніж вона просила. Дехто й цукерки додав. Дівчинка була зворушена. Сказала, що сфотографує воїнів у шпиталі з їхніми малюнками, цукерками й покаже їм світлини після поїздки.
В п’ятницю вони з мамою спекли ще й печиво для бійців. Ліза знову власноруч посипала його горіховою стружкою. Спробувала одне – смакота! Від такого печива воїни мають швидко одужувати, подумала. В суботу тато відвіз Лізу й маму до шпиталю. Їх пропустили. Лізина мама показала на пропуску свій паспорт і посвідку працівниці міської бібліотеки. Напередодні вона телефонувала директору лікувального закладу, питала, чи їй дозволять відвідати хворих воїнів. Він сказав, що може приїжджати. І Ліза, й мама накинули на плечі одноразові халати, на чоботи нап’яли бахіли й пішли. Заходили в кожну палату. Клали на стіл пакуночки з печивом, цукерками, горіхами й окремо – малюнки. Бажали воїнам швидкого одужання. Вони були раді. Усміхалися, дякували і дівчинці, і її мамі. А один чоловік з перемотаним плечем розплакався, коли Ліза прощалася. Він розповів, що його дочка такого ж віку, як Єлизавета. Він її бачив уже рік.
- Все буде добре, - заспокоїла його дівчинка. – Я щиро вірю в це. Ви одужаєте і зустрінетесь зі своєю донечкою. А війна закінчиться.
Воїн міцно обійняв дитину рукою, що була не ушкоджена.
- Так. Все буде так, як ти кажеш, доню. Так має бути!
Коли дівчинка з мамою їхала додому (татко їх забрав автівкою), її серце танцювало гопака. Вона думала про те, скільки користі приніс знайдений і піднятий нею колись горішок. Підбігла до деревця, як тільки ступила на своє подвір’я, обійняла його й мовила:
- Спасибі тобі, друже. Ти справжній чарівник!
- Радий, що прислужився. Але якби не ти, Лізо, нічого б сам не зміг зробити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806525
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2018
Одна стара жінка дуже любила копирсатися в чужій брудній білизні. Коли вона йшла вулицею, то завжди пильно приглядалася до людей, які проходили повз неї, при цьому казала подумки: «Добре, Боже, що я не така, як ось цей брудний, обірваний посинілий волоцюга чи пияцюга, що у мене гарний одяг, а не такий старомодний, як у жінки, що щойно пройшла, що я гарна на вроду, а не така носата, живота, як ота чи ота, що повз мене пройшли, що я розумна, інтелігентна, а не така, як оті двоє молодиків, один з яких длубається в носі, а другий икає за кожним словом. А ще я молюся вранці і ввечері, ходжу до церкви в неділю та свято. А деякі тільки по кафешках, дискотеках, концертах та театрах шастають або сидять на лавці денно й нічого не роблять». Коли ця жінка теж виходила в двір, щоби поспілкуватися з іншими старшими жіночками, то завжди буркотіла, виявляла незадоволення з приводу того, що хтось кидає з вікон недопалки, що бездомні коти і пси бігають подвір’ям, крутяться під ногами, розносять всіляку заразу. «Куди дивиться міська рада? – говорила вона. «А оці наркомани?… Як вони прийшли до життя такого? Нічого їх не цікавить, крім ширки. Як тільки Бог носить їх по цій святій землі? Або дівчата… Вбралися так, немов жінки легкої поведінки. Де це видано, щоб так дівчата отак виходили між люди? Ми колись носили тільки довгі сукні, волосся заплітали в коси. А оці? Повбирають вузькі джинси, короткі футболки. Куди дивляться їх батьки?
Коли ця жінка проходила до церкви, то службу Божу слухала п’яте через десяте. Бо завжди була зайнята тим, що розглядала людей, котрі прийшли на Богослужіння. Вона все помічала. Ніхто не міг сховатися від її пильного орлиного ока. «Он той чоловік у синьому светрі не перехрестився на «Отче наш», - помітила. - А дитина , що вже до школи пішла, крутиться на всі боки, бігає – то надвір, то до церкви. Батьки позволяють. Що з неї виросте?. У наші часи з дітьми так не панькалися, виховували строго. А тепер їм все позволяють, навіть по церкві бігати. Або он взяти ту жінку, що стоїть біля дверей. Не така вже й молода, а без хустки, прийшла показати свою зачіску. Хіба їй Бог у голові? Або он ще ті дві старшокласниці, що за дверима – одна губи яскраво намалювала, а у друга спідницю натягла, далеко вище колін. Безсоромниці! Вони що на танцюльки прийшли? Це ж церква! Святе місце! Жінка кидала на всіх тих, хто на її думку поводився не так, як треба, криві погляди. Інколи підходила і робила зауваження під час Служби або після неї. Вона вважала, що таким чином виконує свій християнський обов’язок.
Якось ця жінка важко захворіла. Їй треба було робити операцію. Зажурилася вона, вирішила піти до сповіді. Всяке ж може бути. Операція – це не жарт. Прийшла до священика та й каже:
- Висповідайте мене, панотче.
- Гаразд. Розказуйте, що злого вчинили.
- Та ніби нічого злого не вчинила. Не вбила нікого, не обікрала. Не обдурила, не заздрю нікому. Все в мене є для життя, маю пенсію та й чоловік покійний залишив мені трохи грошенят на рахунку в банку.
А тому священику деякі люди жалілися на ту жінку, що вона прискіпується до них, відбиває охоту йти до церкви. Тож він і питає її:
- Скажіть, а ви любите когось?
- Кого мені любити? Чоловік помер. Люблю Бога одного і вас, отче, за те що йому служите.
- Це добре. А сусідів, прихожан нашої церкви любите?
- Так. Я повчаю їх, як треба чинити, аби подобатися Богові.
- А чи ви підтримали когось добрим словом, поспівчували комусь у горі?
- Ну, я не можу кожному в душу лізти.
- А чи коли-небудь ви дали бідному на кусень хліба, чи позичили родичеві чи сусідові грошей, коли той просив, чи обдарували яку людину просто так?
- Я до церкви щотижня і в свято даю гроші. У мене, отче, не такі вже й великі статки, аби іншим роздавати. То собі можуть позволити багатії, які накрали грошей. А ми з чоловіком на все заробили своїми руками.
- Чи каєтесь ви, добродійко, за свої гріхи?
- Та ніби нема за що каятись, отче.
- То чого ви прийшли до мене?
- Бо завтра лягаю до лікарні, мені будуть робити операцію. Хочу, щоби ви мене поблагословили.
- Навіть не знаю, що вам сказати. Будьте добріші до ближніх. Хай Бог просвітить і благословить вас. Ідіть у мирі!
Перехрестив панотець жінку хрестом, та й пішла. Не вельми радісно було їй на душі після відбутої сповіді. Але подумала собі, сказав їй «іди в мирі», значить поблагословив, значить має бути все добре.
Через два дні повезли жінку в операційну. Дали наркоз, вона закрила очі і пірнула в сон. Приснилося їй, буцімто вона летить якоюсь чорною трубою, довго летить, а потім вгорі бачить світло. Труба обривається і її виносить на твердь. Дивиться жінка поперед себе, а там – краса неписана – дерева, квіти, річки чисті, пташки співають, білочки плигають. І сад… Великий сад! Тільки жінка підійшла до дерева, щоби зірвати собі соковитий персик, як почула Голос згори:
- Не чіпай, то не для тебе.
- А який плід можна?
- Обернись позад себе.
Жінка оглянулась. А там – спалена земля, засохлі дерева, чорний дим, люди теж такі, як той дим, сумні, мовчазливі, ходять, щось носять у руках.
- Що це? Я вмерла? Мене чекає пекло?
- Ти майже померла. І можеш опинитися там, де ці чорні понурі люди.
- Але ж я до церкви ходила. Молилася. Нікого не…
- Ну, ну, я знаю. Саме тому у тебе є ще шанс повернутися на землю. Але спершу поглянь на свою душу. Якщо ти її не відбілиш, то те місце, що ти бачила позад себе, стане твоєю вічною домівкою.
Жінка завмерла. Перед її зором постав великий екран, такий екран, як є в телевізора чи в комп’ютера. На ньому вона побачила себе, спочатку такою, як вона виглядає зовні, а потім такою, як виглядає зі середини. Під своїм серцем, яке билося, жінка дупло, в якому була чорна земля, по якій лазили гадюки, скакали жаби, повзали жуки. Жінка жахнулася.
- Невже так виглядає моя душа? – спитала.
- Саме так, - сказав їй голос згори.
- Ніколи б не подумала. Що ж мені робити?
- Щиро покаятись, вигребти чорноту і дати любові місце у своєму серці. Любити ближнього, любити світ – це найголовніше призначення зі всіх, які людина тільки може мати. Пам’ятай про це!
- Здається, до мене починає доходити.
- Гаразд. Тоді вертайся на землю, - мовив Голос.
Жіночка відкрила очі.
- Серце забилося! Здається, ця жінка буде жити! – мовив лікар, що схилився над нею.
Жінка кинула оком довкола. Вона в операційній. «Слава тобі, Господи, жива!». Одужувала прооперована напрочуд швидко. Думала весь час над тим, як буде відтепер жити. А буде жити інакше, як досі жила. І справді, коли вона повернулася з лікарні додому, її ніби хтось перевернув з голови на ноги. Стала до усіх уважною, зичливою, щирою в розмові, легкою на добру пораду. Обдаровувала тих хто був долею обділений, чим могла. І навіть підгодовувала котів, псів та голубів, що прилітали на її підвіконня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806189
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 10.09.2018
Був хлопець Гнат у мами й тата.
Він не любив книжки читати,
Лише на велику ганяти
Та в ігри на айподі грати.
Та якось сів на велик хлопчик,
На нім понісся, наче льотчик.
Перечепивсь за камінь, впав
Й одразу в інший світ попав.
Там вулиця така ж, жоржини,
І дім, і школа, й магазини.
Та як ідеш у хату, з хати,
То мусиш книжку прочитати.
Бо двері тих лише пускають,
Які книжки щодня читають.
Мобільний служить, комп і мишка
Тоді, коли осилив книжку.
І холодильник не відчиниш,
І хлібницю. «Читай, хлопчино!» -
Кричить і шафа, і полиця,
І телик. Ось така дивниця.
То ж мусів Гнат до книжки сісти,
Коли хотів гуляти, їсти,
Суниць нарвати на городі
Чи в гру пограти на айподі.
За день прочитував багато.
Книжки приносив йому тато.
Він купував їх у аптеці,
Так, так, а не в бібліотеці.
Бо книги ліки в собі мали,
Вони від ліні лікували.
Від неуцтва і туподумства,
Від зла й усякого безумства.
Тож полюбив їх хлопець Гнатик,
Немов із фруктиків салатик,
Як мед, цукерку солоденьку,
Неначе теплі цьомки неньки.
Та якось Гнат відкрив очиці,
Над ним в халаті медсестриця.
Йому до вени голку пхає.
- Де книжка? – Гнат її питає.
- О! Ти очуняв? Добре дуже.
Уже і книжку хочеш, друже?
- Без книги - в голові затори.
А з нею звернеш навіть гори!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2018
Життя гуляє жилами планети.
Жнивець минув, пустився хмурень в путь.
До мами-гілки туляться ранети,
Ще трохи й пуповину розірвуть.
Зігнувся ліс під димчастим навісом,
На став качата виплили з імли.
Блискочуть роси на траві під лісом.
На клумбах чорнобривці розцвіли.
Плете потрохи жовтий шаль береза.
Скидає ружа пишний свій наряд.
Косі весільник відбиває лезо,
Двори голити буде, луг і сад.
Усе тече, мов води річки руслом.
Десь радість, а десь сум веде перед.
На мапі шлях польоту креслять бусли.
День гусне, мов весняний в бочці мед.
Примітка. Жнивець – серпень, хмурень – версень, веільник – жовтень. Бусли - лелеки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2018
Все минає. Тут без ілюзій.
Ось і літо свічу задуло.
Вітер сушить траву у лузі.
Сіра хмара наводить дуло,
Зараз буде дощем стріляти
І співати бельканто хриплим,
З закапелків душі змивати
Все, що десь там до стін прилипло.
Губить сонце тепло на кросі,
Сад - зі стиглих плодів гірлянду.
І кохання, відчувши осінь,
Висихає, немов троянда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2018
Якось три брати зібралися вранці й пішли до лісу по гриби. Коли ввійшли в нього, почули крики, що лунали зі старої криниці, в якій давно не було води. Стояла криниця біля покинутої хати лісника. Наблизились до неї, заглянули до середини, та й побачили діда, який стояв на дні криниці – старого, сивого, бородатого, в обдертому лахмітті.
- Витягніть мене звідси, парубки, я вам віддячу, - мовив він, коли побачив угорі лиця хлопців.
- Чим ти можеш віддячити, коли ти старий та бідний? - спитав старший брат.
Але молодший його присоромив, мовивши:
- Про яку дяку ти говориш? Помагати людям – обов’язок християн, і не тільки християн, а й усіх, хто вважає себе людьми. Ми маємо допомогти цьому чоловікові, не чекаючи винагороди.
- Але як ми це зробимо?- спитав середульший брат. - Криниця глибока.
- Знімемо зі себе одяг, зв’яжемо його в шнурок, за один кінець триматимемо, інший кинемо в колодязь. Дідусь вчепиться за нього, і ми його витягнемо, - мовив молодший брат.
- Це добра ідея, - погодився найстарший брат.
Так і зробили, як запропонував наймолодший. Витягли дідуся з криниці. Той одразу повеселів, сів на землю й запитав:
- А скажіть-но мені, шановні мої рятувальники, як вас звуть?
- Мене Віктором, - сказав старший брат.
- Мене Петром, - мовив середульший.
- А мене Іванком, - продзвенів наймолодший. – А ви ж хто такий будете?
- Я? Дід-Справедливий-Слід.
- Незвичне ім’я, - здивувався старший брат. - Не чув такого зроду.
- Ну, все колись буває вперше. А чи хотіли б ви, хлопці, сім’ї створити, тобто, одружитися?
- Хотіли б, - каже старший, - але ще міцно на ногах не стоїмо, не мамо діла, яке б давало кожному з нас достойний прибуток.
- А чим би ти, приміром, Вікторе, хотів зайнятися? – спитав дід.
- Я б хотів мати якусь, хай би й невеличку, та власну станцію по ремонту автомобілів. Люблю техніку змалку.
- А ти що б хотів? – мовив до середульшого.
- Стати артистом, співати перед глядачами. Голос у мене гарний. Але не пробитися мені на велику сцену без протекції.
- Гм… А тобі ж чого хочеться? – звернувся Дід-Справедливий-Слід до наймолодшого з братів.
- Я мрію про власну пекарню. Хотів би пекти хліб, булки, печиво всіляке, торти з доброго борошна, з добравкою натуральних інгредієнтів, щоб вироби мої були смачні й корисні.
- Ось що я вам скажу, хлопці. Будете мати те, що бажаєте. Тільки пам’ятайте одне: ви повинні все життя бути милосердними до людей, до тих, хто потребує вашої допомоги.
Сказав це і зник, як зникають хмари в небі, коли з них дощ виллється, чи коли їх вітер понесе.
Минуло десять років. Кожен брат і справді отримав те, що бажав, кожен оженився, побудував хату. Дід-Справедливий-Слід вирішив провідати своїх рятувальників, подивитися на те, як вони живуть-ґаздують. Найперше подався до старшого із братів. Під’їхав на своєму старому «запорожцеві» на станцію технічного обслуговування (СТО), змінивши перед тим, як сісти до автівки, свою зовнішність. Вбрався просто, але чисто, постриг волосся, бороду. Побачив дід Віктора, привітався з ним і завів розмову:
- Чи не олянули ви б, майстре, мою автівку? Щось мотор почав барахлити останнім часом.
Знайшов причину неполадки Віктор і каже діду:
- Це буде коштувати 2 тисячі гривень.
- А за тисячу не зремонтуєте? Не багатий я, та ще й хворію.
- І радий би вам, пане, прислужитися, та не можу. У самого великі витрати – податок плачу державі, зарплатню помічникам, на сім’ю трачу гроші, маю жінку та двійко дітей. А їм усього треба: й одягу гарного, й їжі смачної, й курортів. Хочуть бути здоровими та задоволеними. Ви зверніться у відділ соціального захисту або олігарха якого знайдіть, може, вони допоможуть вам коштами.
Нічого не сказав дід, сів у автівку, ледве завів її й поїхав до Будинку культури. Там за якийсь час мав виступати середульший із його рятувальників. Купив дід найдешевший квиток у касі, сів на лаві під будинком, а за лавою дві ялини стояли, пташки на них сідали, співали. Заслухався дід. Та через хвилин двадцять встав, почвалав до зали слухати концерт Петра. Сподобався йому його виступ. Коли Петро відспівав програму, попрощався з глядачами, дід підійшов до артиста, вклонився йому й мовив:
- А чи не могли би ви, шановний Петре, виступити завтра в будинку пристарілих? Один вісімдесятирічний дідок святкуватиме там свій ювілей. Колись він теж співав на сцені, а тепер не може, ноги його не слухають, возиком їздить, голос у нього ослаб. Рідних дідусь розгубив. Дітей не нажив. А має мрію, щоб для нього хтось хоч перед смертю заспівав.
- Мені дуже прикро, пане, але я не зможу завтра заспівати. Нині голос натрудив, дві години співав. А за тиждень ще маю важливий виступ в області.
Нічого не сказав йому на це дідусь, розвернувся, пішов, сів у свій «запорожець» і поїхав до Василя – наймолодшого із братів. Під’їхав до пекарні, підійшов до вартового, що стояв при дверях, запитав:
- Чи можу я поговорити із власником цієї пекарні, з паном Василем?
- Зараз задзвоню йому. А ви в якій справі?
- В особистій.
Вартовий зателефонував своєму начальнику. Той дозволив дідусеві зайти до нього. Як тільки Дід-Справедливий-Слід переступив поріг кабінету й привітався з Василем, він попросив його сісти й розповісти про те, що його привело до нього.
- Чи не могли б ви, - мовив дід, - раз на тиждень булки, випечені у вашій пекарні, чи інші якісь борошняні вироби привозити до будинку пристарілих, що є в у нашому місті? Стареньких нечасто провідують рідні. А їм так хочеться чогось смачненького.
- А скільки в тому будинку проживає людей?
- П’ятдесят три людини.
- Гаразд. Я привозитиму свою продукцію туди двічі на тиждень й у святкові дні. Може, вам каву чи чай приготувати, випічкою нашою пригостити?
- Ні. Дякую. Я не голодний і поспішаю. Ви тільки не забудьте про обездолених.
- Вже записав у блокноті.
- Радий, що ви прислухалися до моїх слів.
- Чому не поділитися з ближніми? Моя пекарня приносить мені дохід. На все вистачає, потрохи відкладаю навіть на нове обладнання.
- Бувайте. Хай вам все вдається, - мовив Дід-Справедливий-Слід і вийшов з кабінету.
- Бувайте, пане! - кинув дідові навздогін власник пекарні й пішов давати вказівку своєму заступнику, який відповідав за реалізацію хлібо-булочних виробів, щоб він організував їх постачання в будинок пристарілих. Того ж таки дня стареньким людям було відвезено ватрушки зі сиром та пиріжки з яблуками.
Встав зранку наступного дня Віктор, поснідав. Поїхав на свою СТО. А там… від будівлі тільки попіл лишився, згоріла за ніч. Задумався.
Встав зранку й Петро. Випив кави філіжанку, з’їв канапку з маслом, пішов до зали, сів за піаніно, став награвати гами, розспівувати горло. А голосу… нема, пропав, як сніг торішній. Затужив.
Піднявся й Іван раненько. Жінка та діти ще спали. Випив він чаю на кухні тихенько й поїхав до пекарні. О 7:00 вже був на місці праці. Хліб та хлібобулочні вироби зраночку треба пекти, щоб люди до сніданку могли їх собі вже купити. Під’їхав Іван до пекарні й, о, диво! Там, де стояла стара споруда, виросла нова, сучасна, а довкола неї стоять рядами дерева декоративні, цвітуть на клумбах квіти різнобарвні. А вартовий біля дверей той самий, що і вчора був, привітався він зі своїм босом, пропустив його до середини. Зайшов Іван, там теж зміни уздрів, стіни побілені, в кімнатах меблі нові й устаткування інше у виробничому цеху, більш сучасне. Що б це все мало значити? Може, хтось за ніч розвалив його пекарню і побудував собі нову? Хтось із рейдерів? Але як можна вчинити такі перміни за одну ніч? Попрямував до свого кабінету – двері нові, якісні. Вставив ключ в дірку – підійшов. Зайшов до середини – і тут є чому подивуватися: стіни відремонтовані, меблі нові, на гарному дубовому на столі лежить записка. Став читати.
Там було таке:
- Іванку! Лише ти із братів вчинив так, як я просив, коли прощався з вами, тобто, по-людськи. Тому я тебе вдруге нагородив.
Дід-Справедливий-Слід
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805733
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2018
Лежав їжак на дні нори.
Два дні нічого не варив,
Хворів, не те щось, видно, з’їв,
Живіт в голчастого болів.
На третій день подався в ліс,
Там дикий глід під небом ріс.
Набрав у торбу він ягід,
Через ріку подавсь у брід.
На другім березі ріки
Росли малинові гілки.
Зламав сухих собі зо три.
Із гілок чай цих – хоч куди!
Ішов додому, торбу ніс,
В траві побачив змійки хвіст.
Вхопив її.
- Не їж, пусти.
Не дай сиріткою рости
Синку.
- І я сам проживав.
Нікого мамою не звав.
Біду цю розумію я,
Не з’їм.
Вклонилася змія
І відповзла. Їжак побіг
Хутенько в темний свій нічліг.
Шипшини з’їв, запарив чай,
Поспав з годинку і у гай
Пішов. Бо там зело густе.
І дика яблунька росте.
Прибув туди, здолавши рів,
Та яблук в гаю не уздрів –
Корови випасли з села.
В руках пастушка щось несла.
Підбіг, понюхав – молоко.
Так радо випив би його.
Дівча побачило колька,
- Що хочеш? – каже.
- Молока.
Корови яблука спожили.
Мені й одного не лишили.
Три рази лило в кулачка
Дівча напій для їжачка.
Хлебтав, як дворові коти.
Тоді вклонивсь, узявся йти.
- Ще грушка є, - дівча сказало
Й на голки плід кольку поклало.
- Спасибі, - мовив той, - дитино,
Завтра нарву тобі шипшини.
Чекай мене отут в обід.
БАГАТИМ Є НА МИЛІСТЬ СВІТ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805612
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.09.2018
Слива з гіллям сухим стояла
В час, як зелень росла довкола.
Якось досі цвіла, буяла,
А цьогоріч – голенька-гола.
Поруч саджанців зміна гідна –
В листя вбралися, підтягнулись.
У соку і сестриця рідна –
Від плодів її гілки вгнулись.
Що ж роботи з сухою, люде?
Перехожі шиплять: «Спиляти.
З неї сливки уже не буде,
Час на дрова її забрати».
А голесенька деревина
Якось силу в кулак зібрала,
Вшила з листячка одежину,
Під фігуру, на себе вбрала.
Мига вересневі-сеньйору,
Затискає життя в долоньці.
- Я була без одежі вчора,
А сьогодні в новій суконці.
Поки небо гойдає зорі,
Поки серце плете канати,
Може мрія пустити корінь,
Із пустелі оаза стати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805512
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.09.2018
Ювілей – це велике свято.
Позад нього - шматок життя,
У якому подій багато,
Різні ритми серцебиття,
Злети вгору і вниз падіння,
Радість в серці і сум також.
Це осіння студа й горіння,
Приз якому – вінець із рож.
Це утрати якісь, здобутки.
Вдихи й видихи із легень
Річка, риба, корми і вудки,
Крила янгола в чорний день.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805380
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.09.2018
Вересень вересить. Літо сховало вітрила.
Осінь всміхнулась, вдягнулась у сукню нову,
Скіпетр взяла і на княжий свій трон заступила,
Листя гойдає, жоржину на клумбі, траву.
Кільцями подих холодний із уст випускає,
Дивиться владно на поле, на парк і на луг.
Овоч і фрукт у комори людські запихає,
Косарю косу вкладає востаннє до рук.
Дзвоником дзвонить, школяриків кличе до школи,
Рве їх безділля, мов списаний аркуш ділок.
Зве на непишні бенкети мурахи і бджоли,
З айстр, чорнобривців сплітає нехитрий вінок.
Ліс, мов цукерку, у фантик імли загортає.
Сум потихеньку вселяє в пташиних очах
Книгу про зиму льодяно-сніжисту читає.
Фарби розводить і миє журбу у дощах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805182
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.09.2018
Я знаю, зміцніє держава, дійде до духовних висот,
Уродить пшениця на славу, задушать непотріб-осот.
Я знаю, моя Батьківщина не прийме невдахи клеймо,
Накинуть не дасть Московщині на шию неволі ярмо.
Я знаю, зорею їй бути, світити у темряві днів,
На радість свій сум обернути, на гордощі праведний гнів.
Я знаю, світити яскраво у світі їй довгі роки.
Сам Бог її нині власкавив, устами торкнувся щоки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805115
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 31.08.2018
Чотирнадцятий рік. Іловайськ … Прорахунок і зрада.
Недосвідчена юнь. Повний хаос. Вузький коридор,
У якому не світло зелене – снаряди із «Града»,
Страх, безсилля, в незвідність кроки і... ангельський хор.
Не пробачу, о, ні, Московії пихатій довіку
Мертвих тіл, що на землю лягли, наче масло на хліб.
Тямить, як це нести не цілунок – букет чоловіку
Чи полеглому сину зі слізьми укупі на гріб?
А убиті ж могли б рідно-край із біди підіймати,
Щось нове будувати із віри й любові биття.
Але хтось собі вигадав право – зі зброї стріляти,
Світ кроїти, стирати кордони, губити життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2018
Кавою пахне і левами,
Парком із екзо-деревами
Місто, де щирість і фальш
Свій витанцьовують вальс.
Вишнями пахне і грушами,
Навстіж відкритими душами,
Раціо-словом і тим,
Що його родить інтим.
Рейками пахне, колесами,
Фредро, Франком і Колессою.
Пахне хрущем після злив,
Тим, що Антонич лишив.
Пахне травою-зеленкою,
«Дзиґою» з артом, Вірменкою,
Дзвоном церковним із площ,
Бруком, що вилизав дощ.
Пахне балетом і скрипкою,
Модним товаром за шибкою
І Федоровичем ще,
Друком, що книги пече.
Пахне старою виставою,
Голубом в сквері лавою.
Сміхом, сльозою, вином,
Небом у хмарах і сном.
Пахне туристами, мовами,
Рухом, людьми гоноровими
Й тими, хто вбрані у хлам,
Просять при вході у храм.
Пахне дворами, жоржинами,
Вуличним співом, картинами.
Пряним минулим із веж
І вишиванкою теж.
Пахне Вкраїною-Мамою,
Мітингом, страйком, рекламою,
Богом, що ходить між мас,
Вірою в завтрашній час.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804591
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 27.08.2018
Легше було звалити берлінську стіну,
Чи ступити ногою на Марса хмільного,
Ніж пробити байдужості плівку міцну,
У котру твоє серце сховалось від мого.
Легше взяти Конгур у системі Памір,
Чи пуститись Ікаром зі скелі до гаю,
Ніж до свого лиця притягнути твій зір,
Ніж почути завітне від тебе «кохаю».
Легше хмари розвіяти, повні води,
Чи крізь голковий отвір пролізти слонові,
Ніж попасти, знайшовши таємні ходи,
В твої сни, в твої дні і думки пурпурові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804589
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2018
Дихати серпнем і дню посилати привіти,
Липовий чай заварити і пити з чугайстром.
Сонячним зайцем стрибати і просторінь гріти,
В грудях стопити облуду, пиху, хатоскрайство.
Дихати серпнем, допоки крокує стезею,
Груші солодкі лишає у мисці на ганку.
І доки мир ще не став експонатом музею,
Щедро його накладати на хліб до сніданку.
Дихати серпнем, птахів із руки годувати,
Вічність латати очима і шкірою серця.
Рани на тілі планети Земля бинтувати,
Райдугу звати, поїти її із відерця.
Або так.
Дихати серпнем і дню посилати привіти,
Гладити оком потомлені сливи і ружі.
Сонячним зайцем стрибати і просторінь гріти,
Кривди граніт розбивати, топити байдужість.
Дихати серпнем, допоки крокує стезею,
Груші солодкі лишає у мисці на ґанку,
Тишу, яка ще не є експонатом музею,
Щедро на хліб накладати собі до сніданку.
Дихати серпнем, птахів із руки годувати,
Вічність латати руками і хвилями серця.
Рани на тілі планети Земля бинтувати,
Райдугу звати, поїти її із відерця.
25.08.18 Любов Пікас
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2018
Щастя – це чути гармонії звуки,
Неба спивати ясну голубінь,
Зустрічі клеїти після розлуки,
Злети мережити після падінь.
Щастя – це дихати (вміти!) любов’ю,
День загортати у фантик чуттів,
Двері щодня відчиняти здоров’ю,
З вітром у парі іти по путі.
Щастя – це пійманий тишею вечір,
Праця, що хлібом лежить на столі.
Ніч, що рікою лягає на плечі,
Мозок запрошує в сни-кораблі.
Щастя – це брати частинку від світу
І водночас нею повнити св́іт.
Миром мостити планеті орбіту,
Правду і честь зодягати в граніт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803756
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2018
Зложило сонце спеконосні крила.
Задихав легше старець-ліс і луг.
Нарешті тиша озеро накрила.
Човни зійшлися на нічліг у круг.
Лиш цвіркунам чогось не до спочинку,
Співають дружно й гучно у траві.
На плечі небо кинуло хустинку.
Тримає зорі ніч у рукаві,
Ось зараз стане жваво розкидати
Над лісом, лугом, синім озерцем.
У сон пірнуть дорослі, діти, хати.
Лиш місяць зорям виставить лице.
14.0818
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803156
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.08.2018
Тобі я віршів склала поза триста.
Та не здригнула жоден в серці м’яз.
Душа твоя, мов скеля, кам’яниста.
І око ствердло, наче дуб чи в’яз.
А я тебе… носила, мов дитину,
Яку родила в болях і сльозах.
Тобою гріла добу і хатину –
Ти був, як піч мені у ній і дах.
Та час чуттю додати трохи гриму,
Тату прибрати те, котре набив.
Не вигнати мені холодну зиму,
Якою ти свій обшир обліпив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2018
Вдихаю парфуми прийдешнього дня,
І благість розходиться тілом.
На стежці, де вчора жовтіла стерня,
Трава виграє хлорофілом.
Вимацую простір очима душі –
Клекоче, пахтить, голубиться.
Танцюють бджілки на пахучім кущі,
Жоржини витягують лиця.
Хвилюється річка, мов юне дівча,
Сад, сонцем упившись, хмеліє.
І віра у краще життя, мов свіча
В Святвечір, вогнем пломеніє.
Не сміє прекрасне летіти у вир!
Війна має канути в Лету.
Любов - народити від гідності мир,
Наповнити щастям планету.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2018
Задзвонила Олеся у храм,
- Є в вас образ, що Гошівським зветься?
Я б купила.
Мужчина: «Цей крам,
Жінко люба, в нас не продається.
- Ну, а хрестики срібні хоч є?
Можна вибрать собі чи дитині?
Ні. Не має. Терпіння моє
Вже тріщить. Щось цікавить ще нині?
- Так. Є свічка у вас воскова?
Обійтись храм не може без цього!
- Це не церква, це рада міська.
В нас немає нічого святого!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802803
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 12.08.2018
Хтось любить слово, вдягнене в єдваб,
Із перснями коштовними на пальцях,
Щоб крок його не знав поняття «квап»,
Щоб ген не видав в нім неандертальця.
Хтось любить слово, схоже на палац,
На пам’ятник із мармуру, граніту.
Щоб не кривлялось, наче той паяц,
Щоб знало дім свій і свою орбіту.
А я шукаю душу у словах,
Немов заблудлу вівцю із отари.
Якщо співає, то нехай, як птах,
Як плаче, то хай так, як дощ із хмари.
Нехай не завоює край і світ.
Лише б для нього - небо охоронцем.
Лише б до нього диво мало хід,
Лише б світило й гріло, наче сонце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802739
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2018
Йшла Наталя шляхом – упс,
Розгорнула "чупа чупс".
Тут ворона зверзу: «Кар!
Дай попробувать товар!
На чуже розкрила рота?
Вилизать самій охота
Цей кругляк зі смаком коли.
Птах утік, брунатні бджоли
До Наталки тут пристали.
Лизака просити стали.
- Ні, не дам! Мені купили!
Краще б соку ви попили
З квітки, що росте на клумбі –
Поруч, не на Джомолу́нгмі.
Стихла враз стара ворона.
Стали пити сік із грона
Горобини бджоли махом.
Тут з’явилось три мурахи,
Вчули запах солоденький.
- Дай лизнуть нам те, маленька,
Що на паличці тримаєш.
Ти щодня таке вживаєш?
Те, що я лижу теперка –
"Чупа чупс", така цукерка.
Вам не дам її. О, нене!
Що це? Змова проти мене?!
Впала Натка тут на брук.
"Чупа чупс" їй випав з рук.
У калюжу закотився.
І нікому не згодився!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802285
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 07.08.2018
Слово – це куля, що б’є наповал,
Змінює гени в клітинах і плани,
Танець, що просить гостинно на бал,
Ліки, які зарубцьовують рани.
Слово – це дух, що до бою зове,
Смілість зі страху й вагання збирає,
Смуток із серця із коренем рве,
Струни душі безконтактно торкає.
Звуки всього лиш. А мають ефект,
Ходять назирці, над долею виснуть,
Тягнуть у прірву і кличуть у лет.
Спершу, ніж в світ їх пустити, помисли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801572
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2018
Ну, що сказати нині хочу світу?
Хай скине з тіла вицвіле хутро,
Шукає ту з-поміж орбіт орбіту,
Котра любов’ю вимостить нутро.
Що є любов? Сама того не знаю.
Це щось таке, що світлить день і зір.
Людське із Божим у одне єднає,
Несе над гори, між планет і зір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801393
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.07.2018
У мене друг з’явився – дощ.
Між вулиць бродить він і площ,
Під домом й кілька раз у дні
У шибку стукає мені.
- Виходь, мовляв, надвір мерщій.
Покинь варить свої борщі,
Зводити гору із думок,
Ходи зі мною у танок.
Торкнуся ніжно твоїх рук,
Впаду на груди і до мук
Їх зацілую. Я такий!
На ласки жадібний, палкий.
Ходи, відчуй мою снагу.
Не зображай, прошу, Ягу.
Співатиму тобі пісень
Ціліську ніч, ціліський день.
Вже більше місяця зове.
У голові туман пливе.
Живе цей дощ в Галичині.
Сказати так йому чи ні?
Майбутнє є з ним?... Та нема.
Втече, коли прийде зима
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800693
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.07.2018
Підійшов до журналістки – до блондинки Ніни,
Бос відомої газети «Правда України».
Каже дівчині грудастій, милій, блідолицій:
- Терміново опитати треба люд столиці.
При розмові увімкнути диктофон в кишеньці.
Скільки є людей щасливих в Україні-неньці
У відсотках зрахувати. Ось таке завдання.
- Зрозуміла.
У вівторок встала Ніна зрання
І пішла у місто. Костю стріла між акацій.
Запросив її в їдальню він по місцю праці.
З’їли сирники і кави випили по чашці.
- Я піду, у мене справи, - мовив Ніні-пташці.
- В мене теж. Питати буду, чи всім добре жити.
- Успіху!
-. Й тобі народу гарно послужити!
Три години працювала Ніна і завзято –
Від ста з лишком перехожих відповіді взято!
У редакції відсотки вивела без ліні.
Дев’яносто вісім кажуть, добре їм в країні.
Бос прослухав запис. Правда. Плюс великий владі!
- Де ж опитувала люд ти?
- У Верховній Раді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800381
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2018
На зорі мене нині якісь дивні звуки збудили,
Ніби хтось грав на клавішних, пробував скласти мотив.
До вікна позирк кинула – голуби дзьобами били.
Вилізали двори і дерева з пащек темноти.
Ніч маліла на силі, збиралась іти на спочинок.
День летів на коні і наспівував оду життю.
Нишком світло вповзало до вулиць, дворів і хатинок,
Уливалась невидима сила у жили буттю.
Що чекати сьогодні нам? В світі багато обману,
Сліз багато, інтриг, ворожнеч непотрібних, смертей.
А так хочеться з миром у парі під звуки органу
Вальсувати, любов виливаючи й радість з грудей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800123
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2018
Якось сонце встало вранці,
Одягло короткі штанці,
Влізло в хмарку, вмило личко –
І у ліс, де є сунички.
Довго їх шукать не стало.
Із десяток назбирало,
З’їло, ходячи по лузі.
Ну, а потім у джакузі
Посиділо собі чудно.
А як стало йому нудно,
Полем, лісом пострибало
З вітром в парі станцювало –
Співаком і піаністом.
А тоді гуляти містом
Сонечко пустилось радо.
Там зустріло хлопця Влада,
Що купався у фонтані
І мочив волосся Тані –
Меншенькій своїй сестричці,
Що стояла на травичці
Зовсім поряд, біля глоду
І боялась лізти в воду.
Аж округлило очиська,
Як побачило хлопчиська
Сонце – гривка у малого
Жовта, сяє, наче в нього.
- Може ти моя родина? –
Запитало у хлопчини.
- Не розжарена я куля,
Не зозуля, не цибуля,
Не зоря і не планета,
Не комета, не монета,
Не кульбабка, не жоржина.
Я, повір мені, людина.
Можем друзями ми стати.
- То ходімо в луг гуляти
- Добре, лиш візьму сестричку.
- Полоскочу її в личко.
- Лоскочи, але не дуже,
Не спечи їй щічки, друже.
- Ну, гаразд. То гайда в луг?
Там такий пахучий дух!
- Там і справді чудно і влітку.
Вітерець гойдає квітку.
Можна в "Лови" там пограти,
Мамі квіток назбирати.
- Хто це мама?
- Рідна ненька,
Що встає завжди раненько,
Наварить і погодує,
Попере і попрасує.
Поведе в садок, до річки,
Поцілує ніжно в щічки.
- В мене матінки немає.
- Хто ж тебе до сну вкладає?
- Як приходить ніч до хати,
Я саме лягаю спати.
- Зрозуміло. Ну, кріпися.
І не плач, а веселися.
Будемо дружить з тобою.
Вище носа! Хвіст трубою
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800042
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 20.07.2018
РОЗДУМИ ПІСЛЯ ПЕРЕГЛЯДУ ВИСТАВИ "Ромео і Джульєтта в кінці листопаду"
Як дивно – закохатись в п’ятдесят,
Як сивий птах ховається у косах,
Як висихають мрії у покосах,
Як прагне вечір доповзти до п’ят.
Як згубно – закохатися в цей вік,
Коли глядять на тебе, мов на диво -
Із посміхом, із осудом, гидливо,
Як ллють отруту в груди замість лік,
Та все ж уміти втримати в собі
Вогонь, що світлить око, гріє душу,
Дає наснагу малювати сушу
Між вод бурхливих, вигравати бій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2018
В селі на Чернігівщині жив собі хлопчик. Звали його Васильком. Був він дуже рухливим і допитливим. Любив слухати різні історії, які розповідали старші люди, коли збиралися в один гурт у неділю чи свята. А ще любив природу, часто ходив він з мамою, татом або й сам до річки, в поле, в луг, говорив зі світилами небесними, зі звірами лісними, з квітами барвистими, ріками грайливими, з мрійниками-деревами, з дрібними комашками та літаючими пташками. Іграшками Василько рідко бавився, живе його манило до себе. Коли хлопчику виповнилося сім літ, він пішов до школи. Батько купив йому ранець, мати – все решта, що було потрібно для навчання. Першого вересня, у свято Першого дзвоника, хлопчик одягнув нову білу сорочку, синій костюм, узяв портфелик і пішов з мамою до школи. Тато теж хотів бути присутнім на важливій для сина події, але не зміг, мусив іти на роботу, не знайшлося того, хто б міг його підмінити. Та перед виходом із дому дав напучування сину:
- Запам’ятай, Васильку, від сьогодні ти вже не малюк, ти – учень. Тепер в тебе буде зовсім інше життя, ніж було досі. Використай час, який тобі надається для нового етапу життя, з користю. Веди себе в школі так, щоб роду нашого славного козацького не зганьбити. Будь уважним на уроках, слухай учительку, вчися гарно. Як приймеш мої слова до уваги, матимеш пошану від своїх і чужих, а, може, й відомою людиною колись станеш, на весь світ відомою!
Зашарівся Василько від татових слів, усе ж зрозумів, що школа – не місце для забавок, що туди йдуть для того, щоби чогось навчитися. І хлопець старався, з перших днів опановував науку, прикладаючи чимало сил. До того ж Василькові було цікаво вчитися. В школі він завжди міг почути чи побачити щось нове. Поводив себе зазвичай хлопець достойно. Нікого не ображав, але й нікому честі своєї топтати не давав. Як треба було, то й кулаками захищався, не тільки словом. У вільний від навчання час Василь любив читати книжки, брав їх у бібліотеці – шкільній та сільській. Інколи грав із хлопцями у футбол, інколи ходив зі своїм дядьком Романом до річки ловити рибу. Здебільшого дядько ловив, а Василько спостерігав за ним і за всім, що було довкруж них. Часом хлопець бродив собі й сам приліском, лужком, говорив зі всякою живністю, яку стрічав на шляху. І вона, ця живність, розуміла його. Ну, наприклад, побачить Василько змійку, скаже їй:
- Повзи своєю дорогою, мала. Я тебе не чіпатиму, бо ти ж така мешканка нашої землі, як і я, тим самим Творцем сотворена. В тебе свої справи в цьому світі, у мене – свої.
І змійка, радісно махнувши хлопцеві хвостиком, відповзе від нього, зникне у череві високих трав. Птиці ж, повз яких проходив Василь, діяли навпаки – вони не втікали від хлопця, а стрічали радісним співом, купались в його блакитних, як безхмарне небо, очах. Пернаті бачили у Василькові свого друга. Іноді вони навіть сідали малому школярикові на плечі, на руки, гріли йому душу своїми теплими м’якими пухкими тільцями, ділилися з хлопцем своїми думками, випускаючи із дзьобиків тільки йому зрозумілі звуки.
- Люблю вас, - казав їм зворушено Василько, - і дуже шаную. Хороша у вас робота – лікувати дерева, звеселяти світ. Не кожному така роль відведена у світі.
Бджоли теж любили хлопця, кружляли довкола його шиї, сідали йому на голову, мовби Василько був не людиною, а квіткою, насиченою нектаром. Не чинили хлопцеві кривди, не впихали пекуче жало йому крізь шкіру навіть, коли тоді, колт морщив чоло.
- Працелюбні ви створіннячка! – казав їм хлопець. - Недаремно на світі живете – мед даєте. Люблю вас. Вчули від мене добре слово? Тепер летіть собі!
Бджоли усміхалися, розпускали крильця і відлітали.
Василько з усіма дітьми у класі й тими, що жили на його вулиці, був привітний, але міцну дружбу мав лише з Тимком – своїм однокласником, та Володею, який жив у сусідньому будинку і був старшим від нього на рік. З дівчат хлопцю найбільше подобалась Оленка, яка жила за три хати від нього. Очі в цієї дівчини були чорні, як терен, волосся такого ж кольору й довге, в коси гарно заплетене. Оленка була акуратною, гарно вдягалася, ходила легко й швидко, як лань лісова. А розум який мала, дарма, що на два роки пізніше вродилася від Василька! На кожне питання дівчина мала свою відповідь. Хлопець, як вона ще сама не знала букв, читав їй іноді книжки або переповідав ті, які були ним прочитані раніше, часом загадував і загадки. Олена слухала Василя з охотою, майже всі загадки їй вдавалося відгадати. Коли ж дівчинка пішла до школи й вивчила всі букви, то почала сама читати книжки й переказувати прочитане нею Василеві.
У вільний час Василько не тільки гуляв із друзями, він допомагав батькам по господарству – на городі, в саду, біля хати. Вмів і дров нарубати, і сад обрізати, дерево посадити й картоплю викопати.
Коли ж хлопець закінчив 10 клас, отримав у школі атестат про середню освіту, ще й срібну медальна додачу, то вступив до столичного вузу. Це йому вдалося зробити з першого разу. Навчався Василь на філологічному факультеті. Робив це відповідально. Читав багато книжок – навчальних і художніх. Записався до літературної студії. В якийсь момент хлопцеві захотілося спробувати власні сили у літературній діяльності. Ще бувши учнем школи, Василь написав кілька віршів, роздумів, есе, але нікому, окрім близьких друзів і мами, їх не показував – соромився. А тут раптом відчув, що це його – творити слово. Написав оповідання про деякі неординарні події, що сталися в сусідньому з його рідним селі. Через якийсь час написав ще одненьке – про будні і свята студентів вузу. І так пішло, поїхало. Хлопець добре знав англійську мову, тож став займатися ще й перекладами. Спершу перекладав статті, потім взявся за переклади віршів, оповідань. Літературна майстерність Василя росла з кожною новою написаною роботою. А коли хлопець закінчив вуз і пропрацював рік із гаком у районній газеті, то взявся за написання роману. Рік працював над ним, використав у своєму творі й деякі документальні дані. Написаний Василем роман був виданий відомим видавництвом, бо він здобув перемогу в одному з літературних конкурсів, не перше місце – третє зайняв, і все ж…. Отак став наш Василько письменником Василем. Дівчата на нього заглядалися ще й до того, як став відомим, бо гарним був парубком – високим, ставним, сильним. А ще ж як і славним став, відбою від них не мав, очима з’їдали. Ну, але ж і говорити хлопець вмів! Слова з його уст сипалися, як горох із перекинутої макітри. І всі ж мудрі, всі дотепні! Однак Василь не поспішав заводити з дівчатами близькі стосунки. Тримався від них трохи поодаль. Волі хотів, як птах, й час мати на те, щоб займатися літературою і вивчати світ. Жив він у районному містечку, працював у районній газеті журналістом.
Якось Василь на вихідні приїхав до батьків у село. Шкільний друг Тимко запросив його до клубу на дискотеку. Пішли вони й зустріли там Олену – ту, з якою Василь дружив у дитинстві. Дівчина, як виявилось, саме в той рік закінчила навчання у харківському вузі (в Харкові жила її тітка) і приїхала додому на відпочинок. Її тіло облягала модна сукня, на її ногах були туфлі на підборах, гарна зачіска й легкий макіяж вносили свій штрих до образу. «Ще красивішою стала, - подумав Василь, - як була в дитинстві». Він запросив Олену на танець. Наставила йому, коли пішла з ним танцювати, два ряди своїх білих, як перлинки, зубів й очима блиснула. У хлопцевій душі заграли скрипки. Василь пригадав окремі миті дитинства: те, як він ніс Оленку на руках, коли вона забила коліно, як він читав їй книжки, пригощав яблуками зі свого саду. Серце хлопця наповнилося теплом. Інші дівчата йому не потрібні, так, а від Олени він не відмовиться, подумав. Тільки чи вона буде зараз виявляти таку ж прихильність до нього, як це було у дитинстві? Василь мав сумніви, однак це не вплинуло на його рішення – запропонувати Оленці провести її додому. Коли після закінчення дискотеки у клубі він це зробив, дівчина без вагань погодилася йти з ним.
Довго стояли обоє біля хвіртки під небом, густо вкритим зорями, згадували зі сміхом минуле, ділились тим, що було після того, як вони вже не бачились. Рівно через п’ять місяців Василь та Олена створили сім’ю й почали жити разом у квартирі, яку він винаймав. Ще через пів року журналіст отримав власне житло. Оленка почала працювати в одній із шкіл міста вчителькою, а Василь і далі вів журналістську діяльність. Згодом він, написавши і видавши кілька книг – оповідань та романів, ставши знаним письменником не тільки в рідному краю, а й за кордоном, перебрався на проживання з дружиною й донькою до столиці України.
Письменник часто згадував свого батька, який відійшов незадовго до того, як йому, Василеві, вручили Шевченківську премію за один із його романів. «Щось таки, мабуть, побачив у мені татусь, - думав чоловік. - Недарма ж, відправляючи мене до 1 класу, казав, що я можу здобути славу, і навіть світову, правда, лише за певних умов. Здається, я ці умови виконав». «Так, - говорили літературні критики і читачі пана Василя. – Цей письменник доклав чимало сил, умінь, старань до того, щоб стати тим, ким став. А до писання, мабуть, його покликало саме Небо».
Воно кожного кличе до свого. Треба тільки хотіти почути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799094
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2018