| Сторінки (36/3575): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Загас вогонь той, що сягав небес.
Ще вчора був, а нині – попелище.
Де пломенів, тамтільки вітер свище,
Блукає мряка, мов бездомний пес.
А як горів, то плавились думки,
Стрибало серце й сходило з орбіти,
В очах зростали дивовижні квіти,
І грала кров, як в провесінь, струмки.
Затих оркестр вогняних язиків.
Їх диригент подався десь у невідь,
Лишивши спомин на порозі дневі
І сірники, від холоду вогкі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844902
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.08.2019
Для щастя, насправді, багато не треба.
Дар саду і лісу, шмат ґрунту і неба,
Щоб вітер із птахами складали есеї,
Щоб кава уранці і ще щось до неї.
Щоб сонцем у близьких світилися лиця,
Від подиву квіти росли у зіницях.
Щоб день із теплом і у діях, і в слові.
Щоб серце гойдалось на хвилях любові.
Щоб руку подав хтось, коли ти спіткнувся,
А вгору злетів, щиро щоб усміхнувся.
Щоби не вмирали від воєн солдати.
Щоб жито росло, де стріляли гармати.
Щоб вимерли жадібність, хитрість і владність,
У тренді були доброта і порядність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844613
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.08.2019
Було це дуже давно, ще у XIII столітті. На териорії одного із прикарпатських хуторів жив чоловік, якого звали Іваном. Мав він великий плодовий сад, поле, де сіяв жито й гречку, вулики, в яких розводив бджіл. Жив небідно, щось сам споживав з того, що збирав, а щось і продавав. Якось серед ночі до Іванової хати ввірвалися грабіжники. Зв’язали вони руки господарю, забрали гроші, які він тримав у скрині, й усі найцінніші речі. Як спакували награбоване до великої торби, то облили помешкання бджоляра нафтою й вирішили спалити його, разом із господарем. Зрозумів Іван, що життя його висить на волосині та й почав благати грабіжників: «Змилуйтеся наді мною! Не хочу я таку важку смерть приймати– у вогні живцем горіти, від диму задихатись. Як не можете мене живим лишити, то хоч облегшіть смертні муки – киньте мене з гори в річку. А я вам за це дам образ святого Миколая, мальований грецьким художником. Він не звичайний! Як клякнути перед ним і щиро попросити про якусь важливу річ, то матимете її». «А де цей образ? Щось не видати його в хаті». «Він на горищі, в коробці під сіном». «А чого ти його там тримаєш?» «Якось про цей образ дізналися чужинці й захотіли його викрасти, тому я заховав його, а розпустив чутки, що продав». Поліз один із грабіжників на горище, знайшов образ. Почали радились зайди між собою (троє їх було), що робити із власником чудотворного образу, та й вирішили, що повинні уволити його прохання. Сіли вони на коней і чоловіка взяли зі собою – зі шнуром на руках і ногах, із кляпом у роті. На горі, що височіла над річкою, спинились. Той розбійник, який віз Івана, зняв його з коня, відніс на схил гори й кинув у воду – зв’язаним. А в другого торба в цей час засвітилась – та, в якій образ святого Миколая був й інші Іванові речі. «Що за чудо?» - подумав грабіжник. Витягнув він образ, і тут святий, який був намальований, ніби ожив: звів до середини брови, блимнув очима грізно. Злякався грабіжник, кинув образ у річку й торбу з грошима та сріблом-златом, шарпнув коня за вуздечку й помчав. За ним і друзі його-розбійники поскакали, які теж неабияк наполохались. Іван, летячи вниз, молився: «Святий Миколаю! Я тебе благаю, не дай впасти і пропасти, вирятуй мене, а я церкву тобі поставлю й про чудо твоє розповім людям». Ще й не встиг Іван доказати молитви, як мотузки з його рук та ніг спали, а сам він пірнув у воду. Та за мить виплив і побачив, що на хвилях річки, зовсім близько від нього, човен гойдаєтся, а з нього світло йде. Підплив, заліз чоловік до середини човна. А там ще одне чудо: на дні торба з його речами лежить, а на ній образ святого Миколая. Притулив до себе образ, розчулився, розплакався. «Дякую тобі, свят-отче», - мовив. І здалося Іванові, що святий Миколай усміхнувся й підморгнув йому. Повеселів бджоляр-садівник, взяв весла в руки, наліг на них. Плив човном, поки не стомився. А як геть обезсилів, склав весла, поклав на дно, ліг між ними, накривши груди образом, і задрімав. І приснилося Іванові, що він стоїть на березі річки, де росте багато дерев, а до нього зі сокирою в руках йде святий Миколай і ідходить ближче:
- Бери сей інструмент, чоловіче, стинай ним дерева, будуй житло. Вулики постав, сад посади, людей запроси до цієї місцини, яку нині сам Бог поблагословив, а я освятив, і не забудь про те, що ти мені пообіцяв.
- Про церкву?
- Так. Зведи її. І скажи людям, щоб молилися в ній, ростили віру в думках, любов у серцях і добро одне одному робили. Віра без любові та добрих діл мертва.
- Гаразд.
Тільки це промовив Іван, як святий зник, а він пробудився. Ранок поцілував Іванові очі. Сів чоловік, почав згадувати, що з ним трапилося вночі. Чудувався і тим, що відбувалося в яві, й тим, що у сні. Та недовго думав, взяв до рук весла й привів човен до берега. А на ньому і справді дерев – незлічено, так, як це було бачено ним у сні. Витягнув Іван плавзасіб на сушу. Взяв торбу й образ до рук. «Що далі робити? Куди йти? Як бути? - роздумував. - Можна було б дім тут будувати, та де сокиру взяти?» Тільки про це помислив, як щось гепнуло позад нього. Оглянувся, а це те, що йому й потрібно – топірець-молодець, заточений кінець. Помолився Іван, подякував Богу, Миколаю і взявся до діла. Весь день сокира, як зачарована, працювала в руках чоловіка. До вечора ділянку собі вичистив – сім метрів на сім, змайстрував сякий-такий курінь на ній. «На перших порах вистачить», - вирішив і враз відчув, що дуже голоднів. Та знайшов кущ малини неподалік місця, де розмістився, втішився, обірвав її, наївся й ліг спати.
Отак щодня звідтоді, як опинився в необжитому місці, зранку до вечора працював, у лісі їжу собі шукав – гриби, ягоди, дикий мед, горішки. Й невдовзі поставив справжню хату; ліжко, стіл змайстрував і вулики. Човном почав їздити, знайшов місця, де проживали люди. Щось їм виготовлене з дерева продавав, а гроші складав. За них згодом коня купив, зерно, город зорав, жито посіяв. Хліб свій під осінь мав.
Вдалося йому до краю, де оселився, людей приманити. У сорок літ Іван одружився – на Марушці біловолосій. Вона йому дітей народила – трійко: Романа, Степана й Горпину. Радів! Дуже! Почав жити ще краще, як жив на хуторі. В тутешніх лісах було багато грибів, ягід, водилася різна дичина. В річці – плюскалася риба – велика й мала. Багатим був край і красивим: річка-стрічка, ліс та гори, і пташиний спів довкола, розмаїття квітів влітку, бджіл гудіння серед них.
Тому й люди, які приїжджали до цієї місцини на запрошення Івана човнами, а згодом і кіньми, як дорогу громадою проклали, з радістю залишалися в ній. Село, яке виросло, назвали Стинавою. На землі, що знаходилася трохи нижче від їхньої, де росло багато дерев, теж потрохи оселялися люди. Вони стинали дерева й будували хати, садили сади, копали городи. Щоб чужинці не плутали місцевості, що знаходилися поряд, те село, де першим оселився Іван, назвали Верхньою Стинавою, а те, що з’явилося пізніше, нижче від ного, Нижньою. Церкву чоловік-бджоляр, як і обіцяв, поставив. На її будівництві працювали й мешканці Верхньої Стинави, й Нижньої. Образ святого Миколая, мальований грецьким художником, Іван віддав до церкви. Коли її освятили священники, Іван мав сон, в якому знову побачив свого улюбленого святого. Той якийсь час стояв у ризах посеред церкви, мовчав, дивився на Івана й мило усміхався йому. А тоді промовив таке:
- Ти все зробив добре, чоловіче. Я оберігатиму тебе, твою родину, місцину, де ти оселився, людей, яких привабив. Також благословлю на добро кожного, хто ступить на цю благодатну землю, помолиться в цьому храмі святому, та лише при одній умові, якщо він зрозуміє, прийме серцем те, що в світі нічого важливішого, ніж віра, любов і діла, оперті на них, немає.
Попросили написати казку на цю тему. Хай Бог благословить її, хай живе і служить для добра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844205
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2019
Я люблю тебе, знаєш, так ніжно люблю,
Не за щось, не для чогось, а так, без причини.
Ти зоря темній ночі, маяк кораблю,
На якому в незнані пливу далечини.
Хоча є за що, звісно, любити тебе.
Ти такий цільовий, позитивний, спортивний.
Як дивлюся на тебе, зі серця стебел
Пелюстки виростають і запах їх дивний.
Твоїм усміхом пахнуть, упевненим днем,
Житнім хлібом із печі і медом з акацій,
Теплим літнім дощем і з каміну вогнем.
І я дякую Богу за теплі чуття ці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2019
Це так, здається. Тебе кохаю.
Повітря в грудях не вистачає.
Таке це дивне чуття, гаряче,
Палають очі, а серце скаче.
Ти, наче сонце, що вийшло вранці!
З тобою хочу кружляти в танці.
П’яніти (чуєш?) від твого слова.
Ти талісман мій, моя підкова.
Знайти б місцину, де сонце й квіти,
Де ми з тобою удвох, як діти,
Могли б складати наш день без правил,
Вмивати небо, чесати трави,
З сердечних іскор роздути ватру,
Зіграти п’єсу без стін театру,
Де ти обличчям, а не спиною.
Знайди це місце, побудь зі мною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843986
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2019
Я тільки почала́ тебе читати,
Клубок життя розмотувати твій,
А ти уже в кущі поліз, як змій,
Устигнувши мій запал розім’яти.
Насіяв недовіри під вікном,
Росте – радій, під пісню мого смутку.
На мізер була б згідна – незабудку,
Аби зігріта лиш твоїм нутром.
Забрав зі струн душі моєї пальці.
Мелодію любові обірвав.
Закрилось небо. Млою вкрився став.
Любов і спокій ти поклав на шальці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843884
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2019
Ну, ось і серпень підійшов впритул -
Із яблуком і виноградним гронцем,
Швидкий такий, гарячий, як гуцул, -
Пускає зливу, догоджає сонцем.
І каже: «Не сумуй, мала, повір,
Я щастя тобі вишию нитками.
Ступай на мій зелений кашемір,
Пірнай у води, вигріті руками,
Лови у сіті вух мій щирий спів,
Лишай тепло очей у ложі цвіту,
Танцюй свій день під оплески лісів,
Дозволь пожити в жилах небу й літу".
"О, серпню, милий слів твоїх парад.
Віддам їм честь із шаною".
"Я рад".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2019
Озеро, котре я бачу з вікна,
Каже мені: "Ти все ще одна?
Ходи до мене, лиши свій Фейсбук,
Від ніг обцілую тебе до рук.
Покинь вже писати вірші й романи.
Рахувати на серці рубці та рани.
Прийди, допоки тримаю квоту,
Вимию з тебе всяку гидоту.
Візьму в обійми пристрасно, тісно.
Якщо захочеш цього ти, звісно,
Не погордуєш сьогодні мною.
Зважуйся, чуєш? Не будь дурною".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843760
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2019
Цікавий ти тип. В міру радісний, в міру серйозний.
Гора твоїх планів і справ вище злету орла.
Ти гори береш і річки, ти такий граціозний.
Скажи, твої кроки вперед – це потреба чи гра?
Хотіла б з тобою посидіти десь біля річки,
Подалі від люду, де трави лише і птахи.
Дивитись на хвилі, на небо, на тебе до нічки
І словом твоїм витягати з душі реп’яхи.
А вранці летіти з тобою удвох до Парижу,
Пройтися Монмартром, зайти хоч на мить в Сакре-Кер.
А потім знайти не готель надсучасний, а хижу,
Глядіти, як в кухні вправляєшся ти, мов жонглер.
Хотіла б сміятись з тобою і плакати. Чесно!
Від щастя, від радості, від…дивовижі подій.
Та я серед вод, у човні, хтось втопив мої весла.
А, може, й не весла, а плід моїх збуджених мрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2019
Закінчувалась літня пора, а з нею і канікули для учнів-звірят. Ворон, білка та їжак, котрі жили в одному з районів великого Карпатського лісу і дружили між собою з малих літ, мали йти до 1 класу Лісової школи. Батьки купили їм уже все необхідне для занять – гарний одяг, зручне взуття, ранці, ручки, олівці, фарби, пензлі, зошити, лінійки та інше. Мама-ворона придбала синові всі ці речі у супермаркеті «Під дубом». Вона купила своєму Чорнопернику чорний ранець і чорний костюм, щоб її син був непомітним серед дерев, на які часто люблять сідати, для птахів-хижаків, таких, наприклад, як яструби, котрі можуть зробити дітям-воронятам кривду. Тато-білкун замовив все необхідне для навчання в школі доні Пухнастохвостій в інтернет-магазині «Розетка». Наплічник на родинній раді вирішили брати помаранчевого кольору. А їжачку Колючці батьки придбали ранець сірої барви, купили його, як і інше шкільне приладдя, на ринку, суботнього дня, під час великого розпродажу. Діти раділи обновкам. Вони з нетерпінням чекали свята Першого дзвоника.
І ось цей день настав. 1 вересня всі учні Лісової школи зібралися на її подвір’ї, щоб відбути святкову лінійку. Чорноперний, Пухнастохвоста та Колючка стояли перед входом до школи в рядах першокласників – радісні, гарно зачесані та вбрані. Коли під кінець заходу ведмежа Ревун дало дзвінок, вчителька пані Сова повела своїх щойно посвячених в учні дітей до класу. Перший день був для них не надто важким. Новоприбулі знайомилися зі вчителькою та самі між собою. Говорили про Карпатський ліс, про його важливість і проблеми. Ну, а з другого дня розпочалось, власне, навчання. Пані Сова була строгою вчителькою. Вона хотіла, щоб її учні все вміли, все знали, гарно поводились. Вчителька сказала дітям, що її потрібно уважно слухати на уроці, не крутитися, не бігати по класі під час навчання, не говорити одне з одним, не їсти яблук, горіхів чи чогось іншого, а тільки працювати, бо без труда нема плода. Ворон так і робив, як вона казала. Чорнопернику було цікаво у школі. Він з головою занурився в навчальний процес – вчив букви, цифри, малював, співав, ліпив, відповідав правильно на всі питання, які задавала пані Сова, красиво виводив всілякі палички та кружечки. Їжакові навчання давалося важче, але він, дивлячись на успіхи друга ворона, вирішив і собі чогось досягти, старався зі всіх сил і через якийсь час Колючці почала вдаватися наука. Пані Сова, бачачи старанність їжака, завжди підтримувала його, хвалила. А ось білка ніяк не могла гармонійно влитися в навчальний процес. Їй хотілося весь час стрибати, бігати, щось гризти зубами, а вчителька цього не дозволяла робити на уроці. В голові Пухнастохвостої роїлися лише думки про перерву, про дім, про ліс, і тому вона не могла запам’ятати жодної букви, жодної цифри. Через три місяці від початку навчання всі учні в класі вже почали читати складами, а бвлка вивчила тільки дві букви: «а» та «бе». Скільки пані Сова не просила її бути уважною, інколи навіть хмурила брови, коли бачила, що Пухнастохвоста дивиться під парту чи у вікно, а не на дошку, їй ніяк не вдавалося заохотити білку до науки. На одній із перерв вовчиця Оскал, яку Пухнастохвоста з необережності вдарила хвостом, коли йшла до їдальні, назвала нездарою. Не сподобались ці слова білці. Прийшла вона додому і сказала батькам: «Більше я до школи не піду!» «Чому?» «Я нездара. Я не люблю школи. Вона мені ні до чого. Без неї проживу». І не пішла. Як не просили батьки, як не пояснювали, що наука в ліс не веде, а з лісу виводить, нічого не допомогло.
Минув навчальний рік. Ворон і їжак закінчили 1 клас і поїхали в літній табір на море. Білка залишилася сама. Сумно було їй, але що поробиш, в табір беруть лише школярів.
Якось батьки пішли на роботу, а Пухнастохвоста залишилася в хаті-дуплі сама. Сиділа собі на кріслі, дивилася мультик про синицю та горобця. Раптом хтось постукав у двері. Білка заглянула у віко і побачила на порозі поштарку-сороку. Відчинила їй. Та вручила малій замовний лист, попросила тільки підпис поставити у відомості про те, що їй він доставлений. Пухнастохвоста намалювала якусь закарлючку в місці, на яке вказала сорока, вхопила лист і влетіла з ним до хати. Над столом розпечатала, а прочитати не може. Вискочила з листом надвір. А тут якраз Оскал іде з грибами в торбині.
- А чого ти не поїхала до літнього табору? – спитала її.
- Мені не можна на сонце. Я хвора.
- Захворіла через те, що мене обізвала нездарою?
- У мене ще до того були проблеми – зі серцем.
- А-а-а! Слухай, прочитай мені листа.
- Сама собі прочитай.
- Я не вмію.
- До школи треба ходити.
- Не хочу.
- А я не хочу тобі читати.
- Злюка!
- Гаразд, не обзивайся, давай свого листа.
Дала білка листа вовчиці. Та прочитала, там було написано таке.
Шановна родино!
Я, білкун Гострозуб, перешлю 1 мільйон доларів тому з родичів, хто першим зможе зв’язатися зі мною і привітати мене з ювілеєм. Телефонуйте на номер 300309 о 12: 00.
«Везе ж неукам…, - подумала Оскал і вирішила дещо змінити текст. Вона прочитала Пухнастохвостій його так.
Шановна родино!
Я, білкун Гострозуб, перешлю 1 мільйон доларів тому з родичів, хто першим зможе зв’язатися зі мною і привітати мене з ювілеєм. Телефонуйте на номер 300309 о 14: 00.
- Невже це правда? – перепитала Пухнастохвоста.
- Тут так написано. Ну, я пішла, гриби треба чистити й варити.
Білка зателефонувала мамі. Та прийшла на обід о 13: 10. Прочитала листа і за голову вхопилася.
- Треба ж було телефонувати о 12:00!
- А Оскал , здається, сказала, що о 14:00.
- Якби ти вміла читати, то не покладалася б на інших. Ми могли б, якщо би вчасно зателефонували, отримати великі гроші. За них купити новий дім, меблі, зайнятися власним бізнесом – вирощуванням горіхів. Але через твою неграмотність лишилася з носом.
Опустила низько голову Пухнастохвоста.
- Пробачте мені, - мовила. – Я таки повна нездара.
- Доню, ти не нездара. Кожен може досягнути успіху, якщо дуже цього захоче, як буде терпеливо йти до своєї мети. Пам’ятай, що без хотіння, нема везіння.
- Здається, я зрозуміла. Я піду до школи і буду старанною ученицею.
- Гаразд. А все, що нам потрібно, ми ще собі заробимо.
Через місяць до лісу повернулися їжак із вороном. Білка попросила їх позайматися з нею. Друзі погодились. До кінця літа Пухнастохвоста вже читала по складах, знала цифри, розв’язувала приклади. На прохання батьків після невеличкого іспиту, який їй влаштувала дирекція загальноосвітнього навчального закладу, Пухнастохвосту взяли до 2 класу Лісової школи. В ній і поза нею їжак, білка та ворон завжди трималися купи, підтримували одне одного в усьому. Колючка та Чорноперник помагали, коли була потреба, Пухнастохвостій в навчанні. Другий клас усі закінчили успішно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843545
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 30.07.2019
Мене ти врятував, хоч ти цього й не знаєш.
Старому нині я сказала твердо «Ні!»
Ти ще не мій герой, та вже в душі блукаєш
І звуку надаєш моїй тонкій струні.
Мені ти не сказав ще навіть і пів слова,
Ще навіть не прийшов ні в день мій, ані в ніч,
Та усмішка твоя приємна загадкова
Вже ситить голод мій і гріє, наче піч.
Хай очі в очі ми не стрінемось ніколи,
Чи стрінемось хоч раз (станцюємо удвох?),
Ти – старт новому дню, ти квітка матіоли,
Котра з’явилась там, де ріс чортополох.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2019
Цей світ такий, як в січні ріки й луки,
Не розтопити сніг його і лід.
Ніхто нікому ні плече ні руки,
Ні energy Хеопських пірамід.
Між тисячами тисяч ти самотній,
Мов місяць поміж зорями – один.
Хоч липень в силі, дні стоять спекотні,
Росте гора на серці із крижин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843288
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.07.2019
Я щаслива. Розплющила очі – світанок у хаті.
Він проліз, наче маг, крізь зачинене щільно вікно.
Підіймаюсь, молюся, запарюю каву в горняті.
А птахи у цей час тчуть небес голубе полотно.
Вітер в сад залетів, сів на сливу собі, трембітає.
Хтось незримий розмотує ниті зі сонця-клубка
І в канву мого дня віру в тріумф любові вплітає,
В те, що правда із честю станцюють на біс гопака.
Ліс моргає мені, очі змащує миром зеленим.
Шле легеням за так, з доброти, чистий подих з нутра.
Я щаслива, життя, захлинаючись, втягую в вени,
Наче море, що Чорним є назване, води Дніпра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2019
Лише любов віллє добро в легені.
Снагу у жили, впевненість в ходу,
Просвітить душу навіть без рентгенів,
Відчує біль твій і твою біду.
Лише вона від бруду й крові тіло
Обмиє, з серця витягне ножі.
Загоїть рани лагідно та вміло,
Подасть тобі з родзинками коржі.
Лише любов без вигоди і плати
Твій день закрутить (вміє!) в па-де-де,
Не дасть планеті нашій вісь зламати,
Опісля ночі сонце приведе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2019
Хочеш, стану для тебе сонцем,
Цвітом виросту під вікном,
Виноградним наллюся гронцем,
Стану соком або вином.
Хочеш, теплим дощем накрию.
Хочеш, вітром торкну чоло,
Буду піснею, що окрилить,
Оберегом, що гонить зло.
Хочеш, стану для тебе портом.
Не впущу корабель чужий.
Буду книжкою, хлібом, тортом.
Чим захочеш. Лише скажи.
09.07.15
Вірш давній, але тут я його не розміщувала раніше.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841329
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.07.2019
В одному лісі жив собі заєць Пух. Ні з ким не сварився, нікого не зачіпав, їв траву та кору й іноді пісні співав. Таке провадив життя. Та якось, коли Пух вийшов на зорі зі своєї хати, щоб погуляти, квіток назбирати, вовк свою морду до нього виставив з-за кущів, гострі зуби вишкірив, очима засвітив. Почав заєць від нього втікати, кричати, порятунку шукати. Та відірватися від вовка лише тоді зміг, як до міста забіг. Була в той час літня пора. Ранок тільки виводив сонце на арену дня. Людей і тварин на вулицях було мало. На мить зайчик спинив свій біг, бо стомився, гнав, не чув задніх ніг, почав роззиратися довкола, думати, куди б йому лапи скерувати, щоб посидіти й сили набрати. І побачив таке місце – хату невелику й подвір’я біля неї – з квітами, деревами, кущами. Заскочив туди. «Здається, зумів утекти від сіроманця з гострими зубами», - подумав, коли сів під грушкою зі спілими плодами. Та тут невідь звідки вибіг собака. Нюхом зачув, мабуть, зайця. Став за метр від вуханя й почав на нього гавкати. Вийшов господар з дому.
- Чого шумиш із самого рання? – спитав пса.
- На зайця гарчу. Заліз у наш двір, хотів, мабуть, моркву з городу вкрасти.
- Ну, якщо так, то хвала тобі, Біме! Отримаєш за добру службу від мене шмат м’яса на обід.
Заєць злякався ще дужче, коли побачив людину, яка хвалила пса. Він скрутився в клубок і думав, що йому далі робити. Кинутись навтьоки? Але пес зовсім близько. Може зловити його й загризти. Вирішив бити на жалість. Каже чоловікові:
- Відпусти мене, пане.
- Спершу поясни, що ти робиш на моєму подвір’ї.
- Це довга історія.
- Нічого. Я послухаю. В мене сьогодні вихідний.
- Гаразд. У моєї нареченої – зайчихи Зуді, сьогодні день народження. Вибіг я зі свого дому в лісі зранечку, щоб нарвати їй квітів. Не встиг ще й однієї квітки знайти, як вовк вискочив з-за кущів, зуби до мене оскалив. Злякався я сіроманця, почав від нього втікати. Біг лісом, а потім гостинцем. Ледве хвіст від хижака відірвав, як до міста попав. Задихався, стомився, на ваше подвір’я забіг, та тільки під грушкою ліг, щоби трішки перепочити, сили набрати й до лісу вертати, як тут ваш пес примчав, сердито на мене загарчав. Те, що сказав ваш пес про моркву – казка. Не за нею прийшов сюди, відпустіть мене, будь ласка.
- Розчулив ти мене, зайцю своєю поетичною промовою. Я тебе не тільки відпущу, а й гостинця дам: капустину і морквину, поласуєте із зайчихою. Та ще й відвезу тебе своєю автівкою до лісу.
- Пане! Ви дуже добрий!
- Гав! Він такий, - мовив пес.
Господар завів свою «ладу», впустив зайця до неї й повіз до лісу. За 30 метрів до нього зупинився, випустив вуханя.
- Постій тут трохи, - мовив куцохвостий, - я тобі щось принесу.
- Не треба нічого. Біжи собі.
- Ні, треба. Хочу тобі віддячитись.
Вимкнув мотор чоловік, ввімкнув не гучно музику в автівці й почав чекати зайця. Той повернувся через двадцять хвилин. Приніс чоловікові золоту брошку-квітку.
- Візьми, - каже, - знайшов я цю річ місяць тому на березі річки Грайливки. Моїй зайчисі вона не потрібна, а ви, люди, любите різні блискучі цяцьки.
- Дякую, тобі зайче. Подарую цю брошку дружині. Вона теж скоро святкуватиме день народження. Зрадіє прикрасі. Ну, бувай! Як будеш ще колись у неділю в місті, заходь до мене на чай з капустяними пиріжками. Дружина їх сама пече. Дуже смачні!
- Гаразд. Може, колись забіжу, якщо вовк мене не з’їсть.
- Слухай, а давай я, поки ти бігтимеш додому, сигналитиму. Вовк почує звуки, боятиметься тобі дорогу переходити.
- Добре! Дякую!
Побіг зайчик. Сіроманець вже його пильнував, бачив, як вухань говорив з людиною. Тож сховався за кущем недалеко від воріт Пухової хати, щоб піймати його. Та коли почув з дороги гучні й протяжні сигнали, які подавав із машини зайчиків друг, чкурнув додому. Більше Пуха він не переймав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841280
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2019
Люблю рідний Моршин. Тут я в падолист народилась.
Між вулиць і двориків в холод і спеку крутилась.
Тут чула напуття матусині ввечері, зрання.
Тут дружба коріння пустила і перше кохання.
Люблю рідний Моршин. Тут тиша така колоритна.
Тут білки у парку, театр під верхів'ям блакитним,
В бюветі із брилем – вода з лікувальним ефектом.
Грибочки та ягоди в лісі – окремим об’єктом.
Люблю рідний Моршин. Тут річка тече – Бережниця.
На руку голубка сідає, співає синиця,
Озера гойдають блакить, на них крячки пернаті.
Дівчата, як писанки красні, лелеки крилаті.
Люблю рідний Моршин. Веселощам брат він і музі.
Тут дощ в парі з вітром вальсує на вулиці, в лузі.
Дивують людей своїм співом музики захожі.
На клумбах цвітуть чорнобривці, петунії, рожі.
Люблю рідний Моршин. Курорт це всесвітньо відомий.
Приймає своїх візитерів з теплом, без утоми.
Це місто сама Богородиця благословила.
Де слід свій лишила, вода там джерельна забила.
Люблю рідний Моршин. Бажаю йому процвітанку,
З несхитною вірою сонце стрічати щоранку
І жити так довго, допоки є люд на планеті!
І дихати вільно! І крила тримати на злеті!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2019
1.Ну, привіт тобі, Церкво Біла!
Як жилося без мене? Гоже?
Чим ти дихала? Що ти їла?
З ким ділила хліб-сіль і ложе?
ПРИСПІВ:
Біла Церкво! О, Церкво Біла!
Маєш все ти, чого хотіла:
Білі думи твої і цілі,
Українство в душі та тілі.
2.Що для тебе в пріоритеті?
Пісня й праця? Вино і книга?
Хто в портреті, в авторитеті?
Що на серці – мороз, відлига?
3.Знаю, ти свободу втрачала.
Попадала не раз в халепу.
Але й славне минуле мала,
Знала Хмеля ти і Мазепу.
4. Дух козацький ніхто не спутав,
Поміж вулиць, дворів гуляє,
Мріє право тобі здобути
Стати гойним столичним краєм.
5. Крутить млин, котить Росі хвилі.
Жде на успіх твій, Біла Церкво.
Хай все добре росте у силі,
А лихе йде під гостру терку.
03.07.19
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2019
До озера ходила на прийом.
Своє для мене розірвало коло.
Прикрило голубим вогким крилом
Від вітру, що ліпив до тіла холод.
Приймало мене зично озерце.
Добро лило очима-світляками.
І кожне, мною пущене, слівце
Як ас, ловило хвилями-руками.
Виставу мені грало, крячки там
І пес нічийний мали свої ролі.
Розкрило серце, як любов уста,
Як серпень розкриває маки в полі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2019
Так багато довкола масок,
Не життя – а театр суцільний.
Кривить губи і душі ласо
Кожен другий, йдучи до цілі.
Так багато довкруж завиди –
Чорна-чорна, немов вугілля.
Вона в’яже добі овиди,
Вона вірі ламає гілля.
Так багато лихого слова,
(Плаче Бог в небесах і храмі!)–
Ріже серце, як ліс на дрова,
Замість хліба підносить камінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840445
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2019
Радіє душа, мов метелик розтуленій квітці,
Як вітру радіє спітніла від спеки спина –
Хвилюється нива, співає горобчик на вітці,
У ягіднім гроні гойдає бджолу бузина.
Хмарки-кораблі пропливають в небесному морі.
Завзято носами прорізують штильну лазур.
Їм гіллям берези махають услід білокорі –
Стрункі, наче юнки, і маки дарують пурпур.
В дворі метушаться малята – їх вивело літо.
Під тінню горіха бабусі на лавах сидять.
Трава кучерявиться, клумби пишаються цвітом.
Качата заповнили озеро, ряску їдять.
Радіє душа, вона бачить усе це і чує.
Тож світлом наповнює очі вчорашній журбі.
Творця свого, день, що танцює години, віншує
І вірить, що людство триматиме світ у добрі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839981
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.06.2019
Руки геть від моєї мови!
Наносилася ланцюгів.
Скільки випито з неї крови!
Скільки шрамів від батогів
Їй лишили свої й заброди
І на спині, і на устах!
Скільки гнали із генів роду!
Очі ж їла її краса.
Дайте мові моїй розвою!
Досить шлях їй плести зі змов!
Хай возсяде на трон без бою,
Вільно чується поміж мов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839876
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2019
День в сон мій постукав. Встаю. Відчиняю віконце.
Вдихаю легкий аромат недостиглих ще слив.
У небо вдивляюся – сіре, зажурене. Сонце
Не вийшло у світ. Застудилося, певно, від злив.
А вітер гуляє. Не спав, може, й ніч забіяка.
У губи цілує і голову гладить мою.
Махає йому гонорова сливова гілляка.
«Моя вона, вітре. Відстань, бо зловлю, то поб'ю».
«Чого розшумілась? Ревнуєш?» – питає повійко.
Глянь краще убік, там горіх, хоч портрет з нього ший.
На тебе він дивиться так, як на мишу котійко.
Із ним подружись, а цю жінку мені залиши.
Повійко - вітер.
Котійко - кіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2019
Такі святі довкола, хоч клади за образ,
Такі вже праведні, що хоч одразу в рай.
А лиш зачепиш пальцем, кинуться, мов кобри,
Отруту впорснуть в кров і відповзуть на край.
Такі масненькі з тими, хто хоч трохи вище,
Хто має славу, гроші, силу, булаву,
А тих, хто нижче, віднесли б на попелище.
А тих, хто нижче, затоптали б, мов траву.
Хрести на грудях ставлять, моляться у храмі.
Та хіба Богові приємні їх слова?
Коли у ґрунт кидають не любов, а камінь,
Щось добре вийде в час, коли прийдуть жнива?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839660
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.06.2019
Радію пташці, що співає за вікном.
Радію вітру, що гаряче тіло студить.
Радію ночі, що вкриває день сукном.
Радію ранку, що мене до праці будить.
Радію небу, що в копиці дощ кладе.
Радію лісу - найпишніші має шати.
Радію книзі - скрині знань, чуттів, ідей.
Радію пісні - звуки сипле і цитати.
Радію сонцю - б'є поклон землі чолом.
Радію гамору і тиші навколи́шній.
Радію серцю - вміє дихати теплом.
Радію хлібу - ситить ним щодня Всевишній.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2019
Люблю онуків. В них мій ген живе.
Дай Бог, щоб той (я Господа просила!),
Що до любови, істини зове,
В якому сік землі і неба сила.
Люблю онуків. Роду мого нить.
Нехай ростуть і мудрістю повніють.
Хай їм у добрих справах таланить,
Хай їм щасливі обрії видніють.
Люблю онуків. Смуток мій стрижуть,
Сухе коріння радості воложать.
Хай роду честь, як око, бережуть,
Продовжать рід наш і його примножать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839229
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.06.2019
Бог любить мене. Любить мене Бог.
Як не любити? Я його дитина.
Віддав на муки Він за мене Сина.
Нести добро – одна з Його вимог.
І я його пускаю у танок.
Хоч іноді, коли по честі плугом,
Як ворогом став той, хто звався другом,
Я серце замикаю на замок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839218
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 18.06.2019
Сховала гострі ікла хижа днина.
Учора ще гарчала, наче пес.
А нині, ну, немов мала дитина,
Глядить очима кольору небес.
Стрибає птахом і сміється ланом,
Хліб подає на таці й булаву.
І серце розтікається фонтаном,
І подив підіймає вверх брову.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838585
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.06.2019
Я думала, ти вийшов із легень,
Вернула я свою колишню волю,
Прийшов, нарешті, цей жаданий день,
Коли на тебе я дивлюсь без болю.
Я думала, лишила серце тля.
Кут розпачу розбила бісектриса.
Та це не так, тебе кохаю я,
І дим їдкий ти, і водночас кисень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838345
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2019
Як же хочеться дневі до кави подати андрути,
Щоб споживши їх, він усміхнувся й пустився у біг.
На всю шир кисень в груди вбирати і впевненим бути,
Що по спині свободи стрибати не буде батіг.
Як же хочеться травам зеленим вклонитися в лузі,
Милуватися цвітом пахучим і небом над ним,
Не ревіння гармат, чути співи пташині в окрузі,
Бути вільним у світі і бути зі світом одним.
Як же хочеться пити на вірі замішаний спокій,
Це таке щось старе і магічне, як чути вініл.
Пісню щастя співати і брати в ній ноти високі –
Чисто-щиро і так, щоби все танцювало довкіл.
Як же хочеться знати, що й завтра блистітимуть зорі,
Сонце грітиме землю промінням, шумітиме ліс,
Що на захисті миру стоятиме совість в дозорі,
Що не пхатиме світові палиць ніхто до коліс.
Вініл – вінілові платівки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838344
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2019
З одним чоловіком, якого звали Богданом, трапилася біда – велика! В одну мить він втратив дім, сад, город і, що найпечальніше, родину. Все через землетрус – не тривалий за часом, але лихий за наслідками, під час якого земля, мов якийсь велетенський хижий звір, розкрила свою пащу і заковтнула в себе частину вулиці з будинками, садибами й людьми. Лише двох із них живими рятувальникам вдалося витягнути з-під ґрунту. Решта загинули, задушилися без повітря під товщею землі. Пан Богдан втратив дружину і трьох дітей. В той час, коли його село трясло, він перебував на віддалі 50 кілометрів від дому, будував одному багатому підприємцеві дачу в селі. Коли дізнався про трагедію, яка сталася, все кинув і примчав додому. З того, що встиг заробити під час роботи на будові, ледве вистачило на те, щоб поховати рідних. Зажурився Богдан, почорнів на лиці. Їхав на заробітки – родина була-жила, проводжала його, мрії про краще життя пестила. А приїхав – ніого і нічого. Поховав чоловік близьких, переночував у хаті одного зі своїх друзів. А вранці встав, подякував за нічліг і пішов, куди очі глядять. Ноги вивели його на луг, де коні паслися. «Ось, - подумав собі Богдан, - зараз тут печериць назбираю, посмажу їх на вогні тай підживлюся трохи. Ходив, ходив – не побачив жодного гриба. Зате знайшов у траві під кущем калини мотузку. «Мабуть, це саме те, що мені зараз потрібно», - вирішив. Узяв він ту мотузку і пішов з нею до лісу. Вирішив, Господи помилуй, самогубство вчинити. Та поки йшов, стомився. Тож сів на мох під деревом перепочити. Глянув навкруги – гарно: зелене листя під музику вітру на деревах танцює, мурахи по мурашнику бігають, клопочуться днем, в якому живуть, квіти виткнули голівки з-під трави, дивляться на світ Божий янгольськими очима, красу йому свою показують, метелики над ними кружляють, барвами своїх крилець обшир наповнюють-звеселяють. Але що Богданові до цього всього, коли у нього таке горе? Не тішить його ніщо. Заридав чоловік, та так голосно, що аж ліс здригнувся, що аж затремтіло дерево, під яким він сидів і на якому мала гніздо біла сова. Сіла вона навпроти чоловіка, спитала його:
- Чого ти так гірко плачеш?
- Як мені не плакати, совко, коли все, що я мав, утратив за день? Накину собі зараз на шию мотузку, бо не бачу смислу далі жити.
- Чи ти здурів, чоловіче? Смисл завжди можна знайти. А якщо я тобі дам три великі золоті монети, за які ти зможеш собі купити хату і шматок землі, ти не вчиниш самогубство?
- Три золоті монети?... А ти їх справді маєш?
- Так. Зараз покажу.
Сова залетіла до своєї хати, запхала до дзьоба три монети, які лежали в неї на полиці, вилетіла і показала їх чоловіку.
- Гаразд. Я згідний, - мовив чоловік. – Дай мені ці монети. Може й справді з ними я віднайду свій смисл життя.
- Бери.
Взяв їх Богдан та й побіг до сусіднього селища, яке вціліло. Там продавалася хата – з городом і садом. Купив її чоловік і зажив собі потихеньку. Через рік знайшов жінку – вдовицю, оженився з нею, забрав до своєї хати. А ще через рік в того багача, якому він будував колись дачу, захворів син – спадкоємець. Ніхто з лікарів не міг його вилікувати. Тільки один народний цілитель з гір, до якого їздив багатій, не дав його надії вмерти. «Твого сина може врятувати тільки свіжа кров білої сови», - сказав він. «Де ж її взяти?» – спитав багач. «А ти скрізь, де можеш, розмісти оголошення, в якому опиши свою потребу. Може, хтось принесе тобі цю кров. Але у тебе є тільки три дні на лікування. Як за це час син не вип’є свіжої крові білої сови, то помре». «За що мені така кара?» - спитав багатій у цілителя. «Через те, що ти обдурював людей. Але як даси щедру плату тому, хто принесе кров сови, то зменшиш свою вину». Багач розвісив оголошення по всьому краю. Написав, що тому, хто зловить білу сову і привезе йому її за вказаною адресою, дасть п’ятдесят великих золотих монет. Прочитав це оголошення Богдан й каже своїй жінці: «Я знаю, де живе біла сова. Я її зловлю, привезу тому багачеві, і ми отримаємо п’ятдесят золотих монет». «Але ж ця сова, ти мені розповідав, врятувала тебе колись від смерті!» «Так. Але ж вона дала мені три золоті монети, а цей чоловік може дати п’ятдесят. За ці гроші ми можемо поїхати з тобою на море відпочити, можемо купити автомобіль, новий одяг, меблі». «І все ж я не раджу тобі, чоловіче, вбивати білу сову», - відповіла дружина. «Хіба ліс це якось відчує, як у ньому стане на одну сову менше? А багатій дуже зрадіє, коли я врятую його сина, і ми отримаємо гарну плату», - відказав. Стунула жнка плечима. Пішла козу до хліва доїти.А Богдан швидко змайстрував клітку, знайшов гострий камінь, який вклав до кишені куртки, і подався до лісу. Сів під те дерево, що й тоді, коли хотів собі зробити смерть, та й став жалісливо стогнати. Почула його голос біла сова, вилетіла з хати.
- А, це знову ти? Що цього разу сталося?
- Підлети ближче, мені важко говорити, від плачу голос сів.
Сова підлетіла. Богдан вдарив її по голові каменем, а тоді її, непритомну, запхав до клітки й поніс додому. Коли пройшов зо три десятки метрів стежкою, сова прийшла до пам’яті й каже чоловікові:
- Навіщо ти мене запхав до клітки?
- Віддам тебе багатієві. Його син захворів. Йому потрібна кров білої сови.
- Я подарую тобі ще три золоті монети, тільки відпусти мене, чоловіче.
- Три монети? Той багатій обіцяв дати п’ятдесят!
Сова нічого не відповіла, тільки заплакала. Та Богдан не змилосердився над нею. Тоді вона плюнула йому на лоба. Чоловік відчув, як з місця, на яке впала совина слина, почало щось лізти. Помацав рукою – роги, такі ж, як в оленя. «Як я буду ходити з ними між людьми ходити? – подумав. – Тепер мене й жінка покине». «Слухай, птахо, - мовив, - я відпущу тебе, тільки зроби так, щоб я знову був таким, як раніше, щоб у мене рогів на чолі не було». «Гаразд. Відчиняй клітку». «Е, ні, так не буде. Ти спершу роги прибери, тоді відчиню». «Тепер я диктуватиму умови, чоловіче. А як ні, то ходи собі з рогами до смерті. Навіть як захочеш їх зрізати, вони знову виростуть. Так діє моя слина, коли попадає на того, хто мене роізлив». «Добре. Я тебе випущу. Тільки не обдури мене, прошу». Богдан відкрив клітку, сова вилетіла, знову плюнула йому на лоба й полетіла до лісу. Потер чоловік лоба, нема рогів. Зрадів, подався додому. Та коли переступив поріг хати, жінка, побачивши його, сплеснула в долоні:
- Свят-свят-свят! Що з тобою?
- А що не так?
- В тебе роги на чолі.
Доторкнувся Богдан до лоба, а й справді, є. Заплакав гірко. Розказав дружині все, як було.
- Недобре ти вчинив зі совою. Піду я від тебе. Навіщо мені здався такий лукавий, невдячний чоловік та ще й з рогами?
Та й покинула його. Отак і жив Богдан до кінця днів своїх – сам і з рогами. Нікуди не їздив, соромився людей. А коли якийсь заїжджий бачив його в селищі й питав його мешканців, хто він, вони відповідали: «Це той чоловік, що хотів за п’ятдесят золотих монет убити свою рятівницю – білу совицю, й поплатився за це».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836144
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2019
Пісня
На день народження дитячому журналові «Фортунчик»
Коли встаємо вранці,
В тілах нуртує кров.
Ми впевнені у собі,
Ми віримо в добро.
Ми знаєм, що робити,
Як успіх свій знайти,
Бо нас журнал «Фортунчик»
Навчив до цілі йти.
Приспів:
«Фортунчик», «Фортунчик» –
Корисний веселунчик.
«Фортунчик», «Фортунчик» -
Ти справді вірний друг.
«Фортунчик», «Фортунчик» -
Звабливий наш красунчик.
В тобі народна мудрість
І український дух .
Навчить журнал, розважить,
У мандри поведе,
Про щось нове розкаже,
Із зіркою зведе.
Фортуна – його мати,
Її робота – злет.
Не дасть йому дрімати,
А скаже: «Йди вперед!»
Ніколи не забудем
Тебе, журнале наш.
На повні дихай груди
І збільшуй свій тираж.
І хай тебе читають
У місті і в селі.
Щасливої дороги
І многих літ тобі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835853
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.05.2019
ПІСНЯ (для презентації моєї книги "Львів, Київ, Манчестер")
Це магія чаклунки
Чи долі феєрверки?
Були його цілунки
Солодші від цукерки.
Слова – привітні гості,
Минуле шматували,
Несли тепло крізь простір
І душу зігрівали.
Приспів:
Вона його зустріла
у Львові,
Коли душа стогнала
Від болю.
Коли «бувай» сказала
Любові,
Вона його зустріла у Львові.
І темне стало білим.
І хмари посходили.
Птахи на гілля сіли.
І співом світ залили.
І все довкола стало
Веселим і казковим,
Святкові лати вбрало
З узором веселковим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835842
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2019
Жили у цьому місті козаки
Й вожак їх славний – Байда Вишневецький,
Вони у давні, у важкі роки
Поборювали війська чуженецькі.
Тут Залізняк із Гонтою ходив.
Тарас Шевченко курсував стежками.
У домі тому, де у друзів жив,
Музей із Кобзаревими книжками.
Тут Симоненко біль і славу жав,
Його тут доля до пера позвала.
Тичина в місті цім не раз бував,
З театром Заньковецька виступала.
Тут чайка рибу ловить у ріці.
А сосни в парку труть людські печалі.
У бронзі тут поети і борці,
І гривня, і сова на п’єдесталі.
Варенику тут пам’ятник є теж.
Жили тут здавна укри, то й не диво.
Тут рідну мову люблять до безмеж.
Життя текло тут і тече бурхливо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2019
Де такі ще вулиці широкі,
Так каштани йдуть у па-де-де,
Від краси серця втрачають спокій,
Як у місті Києві це? Де?
Приспів:
В Ки-є-ві небо таке голубе.
Ки-є-ве! Як не любити тебе?
Де ще стільки сквериків і парків,
У яких гуляй хоч до зорі,
Кисень втягуй і хмелій без чарки,
Гобелен плети із квіток-мрій?
Приспів.
Де ще річка вміє так у танці
Йти крізь місто і через віки,
Сонце грає променями вранці,
Віра гріє душу і роки?
Приспів.
Де ще дзвони дзвонять так у свята,
Соло водограй міський веде,
Поглядом чарують так дівчата,
Як у місті Києві це? Де?
Приспів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2019
Давно в це місто люди є заселені.
Давно це як? А декілька століть.
Воно улітку потопає в зелені,
А восени – у золоті стоїть.
Тут сам Мазепа міряв землю кроками.
Тут мислив, як країну зберегти.
Нас, спадкоємців, збагатив уроками
І прагне днесь від хиб застерегти.
Приспів:
Полтава, Полтава,
Край козацький,
України слава. (2 рази)
Чурай Маруся тут крутилась дзиґою,
Пісні складала – досі ще живуть.
Це місто Котляревський вславив книгою.
І Гоголь тут розпочинав свій путь.
Душевні тут віряни і священики.
У парку соловей гніздо тут в’є.
Тут сало, галушки їдять, вареники.
Свині й галушкам пам’ятники є.
Приспів.
Тут Гоголю, Шевченку, Котляревському
Є постаменти, й Пушкін честь здобув.
Тут в уряді , у давнім, в УНР-ському,
Петлюра Симон головою був.
Альтанка є така - до зір здіймається.
В неділю дзвін тут кличе люд у храм
Це місто – казка, квітне, розвивається,
Несе надію доням і синам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2019
Вона мені... і квіточка у лузі,
І жито в полі, і сосна в бору,
І двір, і в ньому спів пернатих друзів,
Їх «тьох-тьох-тьох», і «ців-ців-ців», і «кру».
Вона мені... і зірочка небесна,
І гобелен з метеликів і трав,
Сніжисті зими і квітучі весни,
Блакитне море і сріблястий став,
Вона мені... - і мамині коліна,
І тата голос, і над тілом дах.
Вона - це рідна Ненька-Україна,
Яку люблю я, наче небо птах!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832775
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2019
Зацвіла алича під вікном.
Небо випхало носа з-під хмари.
Сонце жовтим лискучим сукном
Вкрило вулиці, сквери, бульвари.
Джміль зірвався, покинув свій сон.
Вчувши запах Весни у повітрі.
Заспівали птахи в унісон,
Загойдалося віття на вітрі.
Срібла в озеро ранок налив.
Взяв перо, пише вірші курсивом.
П’є мурашка нектар із трави.
Все таке непідробне, красиве.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831760
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 05.04.2019
День любити, сонячне проміння,
Неба незрадливу голубінь,
Сяйво зір і місяця світіння,
Гір шпилястість і річок глибінь,
Матір ту, що серцем долю шила,
Край, в якому Бог родитись дав,
Мову, що нам пращури лишили,
Пісню, що живильна, мов вода.
Волю, мов птахи політ, любити,
Честі за грудиною биття.
Бо любити все це – значить жити,
Бо лише в любові – смисл життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831457
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2019
ДРУЖБА
I
В Іринки у класі два друга було:
Відмінник Олесь і нездара Павло.
До школи й зі школи вони з нею йшли,
Наплічник Ірині по черзі несли.
Олесь так красиво зажди говорив,
Слова, мов бальзам дорогий, в душу лив,
Поважно ходив. А Павлусик скакав
І часом, було, кулаки розпускав.
Олена Петрівна кричала не раз:
- Ну, що ти за хлопець! Ганьбиш увесь клас!
Глянь, Павле, на Леся. Не треться до стін.
Завжди акуратний і ввічливий він.
З тобою ж що день – то проблеми нові:
То шибка - на друзки, то бійка в траві.
Лесь чує це, сяє, мов сонце ясне.
Обличчя ж Павла, наче хмара, сумне.
II
Зібралася трійця одним літнім днем
В дворі, щоби в ігри пограти з м’ячем.
Як збилися хмари у небі густі,
Додому зібралися друзі тоді.
- Я м’яч понесу, - тут Олесик сказав.
- Бери, - каже Іра.
Павло промовчав.
Ось рушили діти. Собака прибіг.
Став гавкати, зуби оскалив свої.
Іринку очима лихими пропік.
Олесь м’яч покинув, додому утік.
Дівчатко ридає. Собака гарчить.
Павло поміж ними стає у ту ж мить.
З кишені печення якесь дістає,
Собаці отому страшному дає.
- Стій тихо позаду, - Ірині кричить.
А тут вже якийсь чолов’яга біжить.
Ошийник тримає. «До мене, Полкан!» -
Горлає і б’є у долоні цей пан.
Собака покинув дітей і побіг.
В дівчати обличчя бліде, наче сніг,
І очі, мов зорі, що світять вночі.
Постукав легенько її по плечі.
Ірина:
- А знаєш, ти друг – вищий сорт!
Приходь у неділю до мене на торт!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830197
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2019
Ще сонце гріє так дитиняче, так ніжно,
Так блякло променем розписує блават.
Ще тільки пролісок розквітнув і підсніжник,
Ще тільки де-де зачупринилась трава.
Ще не вернувся навіть з ирію лелека,
Ще у ставку не чути квакання ропух.
Ще в змія спеки міцно стулена пащека.
Ще не збира у череду корів пастух.
Ще ліс стоїть, мов гот, у чорному костюмі,
Ще лиш в думках весна виношує свій хіт.
А вже душа в якомусь легкому безумі,
Напнула крила, йти готова у політ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829994
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 22.03.2019
Невже воно минулося,
Тріснуло, як бульбашка,
Стерлося, як губка до миття посуду,
Списалося, як олівець,
Втекло, наче хмара від вітру,
Щезло, мов дим в обширі,
Відцвіло, як луг восени,
Відірвалося, як жовтий лист від гілки,
Пішло, як молоді літа,
Згубилось, наче слід після дощу?
Невже воно вмерло –
Таке високе, могутнє, пульсуюче,
Таке незбагненне, дивне, невипите,
Солодке й гірке, мов шоколад,
Таке, здавалося б, вічне?
Воно більше не пускатиме з лука стріл в моє серце?
Не спікатиме мою середину?
Не плестиме надій із залишків ниток?
Не рватиме крил і не підійматиме їх?
Не селитиме сонце в моїх очах?
Невже настав цей час, коли я маю закопати його в землю і поставити над ним хрест із табличкою «Народилось, жило й відійшло»?
20.03.19
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829955
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2019
1. Плаче мати, від сльозин
Все лице, мов маків цвіт.
Був один у неї син –
Смерть на нім поклала міт.
Добровільно він пішов
Боронити край верби.
Там сепар його знайшов,
Тіло кулею пробив.
ПРИСПІВ:
Не рви, матусю, жалем сни.
Твій син пішов одразу в рай.
Героєм був, пишайся ним.
За нас поліг, за рідний край.
2. Був у мами син – нема.
В дім ніколи не прийде –
Ні як сніг піде кружма,
Ні як вишня зацвіте.
Нині там його лице,
Де небесний сад і луг.
Заслужив на місце це,
Віддамо йому хвалу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2019
Коли трава ця встигла прорости?!
Коли цей крокус виткнувся з-під ґрунту?
Коли минуло сонце блокпости
Й дісталось до призначеного пункту –
До того, що всі звуть його «Весна»,
Яка дарує окові етюди?
Коли це сталось – лід зняла Десна
Й набрала кисню у блакитні груди?!
Крадусь узліссям тихо, наче кіт,
У сіті вух – пташиний спів піймала.
Який чудовий (правда, люди?) світ!
Лише б любов... у ньому місце мала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2019
Забив у бубон ранок березневий.
Відкрило небо очі голубі.
У біг пустились сонцесяйні леви,
Вступили сміло із пітьмою в бій.
Пробіглися по вулицях і скверах,
З дворів злизали тіні і з і доріг.
Лишили лики в ріках та озерах.
Що кожен з левів міг дістать, оббіг.
Один з них ніс і вікно й мені наставив.
Моргнув, мовляв, вставай-но, мий лице,
Пий каву і берись мерщій до справи.
Країна і родина жде на це.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828476
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2019
Душа танцює
босими ногами
По битім склі.
Довкола люди,
Але ти нікому
Із них не свій.
Весна промінням
Серце бомбардує -
Не ломить лід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828195
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.03.2019
Хтось любить сир, а хтось із курки м'ясо,
Хтось піки гір, а хтось морську глибінь,
Хтось Приймаченко любить, хтось Пікассо,
Хтось житній лан, хтось неба голубінь.
На заході живе хтось, хтось на сході.
Хтось зводить дім, хтось робить шоколад.
Хтось в шахті, хтось працює на заводі,
Хтось сіє хліб, хтось садить виноград.
Хтось любить пісню, хтось смакує словом,
Хтось каву п’є, а хтось зелений чай.
Хтось Києвом чудується, хтось Львовом,
Хтось, наче ватра, хтось, немов свіча.
Хтось президент, а хтось один з народу,
Письменник хтось, а хтось його читач.
Зі знаті хтось, хтось із простого роду.
Мов соловей, хтось, хтось немов пугач.
Ким ти б небув, що б не любив у світі,
З неправдою, зі злом не загравай.
Знай, час ніхто ще не впіймав у сіті.
Мине – підеш із чим за небокрай?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827570
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2019
А день злетів, як з дерева листок.
Ось був, гілками грав, горів, мов свічка,
Накручував години на моток,
Допоки їх не відібрала нічка.
А як взяла, змела, мов огірки.
Накрила небо темною габою.
На неї місяць виклала, зірки.
Лягла під лісом, тішиться собою.
Як відпочине трішки від турбот,
Почне тоді бродити поміж хати,
Одягнена у чорне, наче гот,
І сни усім охочим роздавати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826822
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.02.2019
Ще два дні, думала бабця Орися, і настане Пасха – світлий день Христового Воскресіння. Вона завжди з нетерпінням чекає на прихід цього свято. Зранку йде до церкви. І хоч там не стоїть, як колись це робила, коли мала менше років і більше сил, а сидить, все ж вислуховує Службу Божу до кінця. Тішиться, як мала дитина, коли священик після Богослужіння кропить свяченою водою її та все те, що поклала в кошик.
Весь попередній тиждень бабця Орися трудилась. Вона вимила посуд, що був у серванті, вікна, вичистила підлогу, приготувала одяг, в якому йде у свята до церкви, випрала рушничок, яким накриває кошик. Сам кошик принесла з комори, вимила його. Що ще має зробити? Пасочку купить завтра в магазині, місити тісто їй уже важко. Кілька яєчок в холодильнику лежить, зварить та зафарбує їх цибулинням. Сіль насипле в сільничку, поставить до кошика. А от масла, сиру, ковбаси, шинки цьогоріч не буде. На ці продукти грошей немає, вся пенсія пішла на ліки – хворіла два тижні на запалення легенів. Та це не страшно, без цього всього можна обійтись, головне, що вона ще живе, що подолала хворобу у свої 78, що може ще чоловіка могилку провідати й синову. Господар сімейства помер від інфаркту сім років тому, а син Микола загинув в АТО торік у 45. Ходила на цвинтар вчора, зробила порядок на могилах обох, поплакала, помолилась за їхні душі, квіти перед хрестами в ґрунт висадила: чоловікові – жовті тюльпани, синові – рожеві. Жаль, Бог не дав онуків. Невістка не народила, подалася до Риму, коли їй було ще тридцять. Приїхала тільки тоді, коли її син Микола, загинув, через дванадцять років. Відбула похорон, дев’ять днів віддала, а тоді знову подалася до Італії. Для кого заробляє? Може, має когось там за кордоном, хто його знає. Та хай собі там живе, як знає, вважає бабця Орися. Бог їй суддя. Невістка – не дочка, піклуватися нею не зобов’язана. Добре, що хоч на похорон приїхала. А ще пообіцяла гроші передати влітку – на пам’ятник Миколі. Витягла альбом з фотографіями сина. Стала перебирати світлини. Ось тут він маленький, в шортах та майці, з ведмедиком у руці, усміхається, світлі промінчики випускає з очей. А на іншій світлині – школяр, з ранцем на плечах, з квіткою в руці, класній керівничці несе, і знову з усмішкою на обличчі. А ось кілька світлин з його юності. Підтягнутий, стрункий, спортом займався, бігав ранками, підтягувався на жердині. Зо два десятки – весільних фото, на них він з родиною, гостями і з Галиною своєю. Так вірилось тоді, коли син одружувався, що житиме в парі зі своєю обраницею щасливо й довго, діточок народять, а вона, Орися, Загинув її Микола – єдиний син, єдина надія. Пішов за власним бажанням до армії. «У мене дітей немає. Жінка – далеко. Що мене тримає, мамо? - мовив. - Поїду на схід, захищатиму кордон України, хоч якусь користь принесу». «А я?», - спитала бабця Орися. «Ти будеш завжди в моєму серці, мамо. Хіба ж не ти мене з дитинства вчила – бути відповідальним, сильним, чесним, любити Україну?» Що могла сказати мама синові на ці слова? Поблагословила хлопця, і він пішов. До кінця контракту залишилося зовсім мало – два тижні – не дотягнув. Убив його снайпер з гвинтівки, коли стояв на посту. Сльози змочили обличчя при згадці про сина. Не сяде з нею завтра за стіл її Миколка, не заспіває голосно та протяжно «Христос воскрес». Одна буде снідати, як і минулого року. Занила потилиця. Поміряла тиск – високий, перевтомилася, перехвилювалась. Випила пігулки, помолилась і лягла спати.
На другий день пішла до супермаркету, вибрала собі пасочку, купила буханець хліба, буряків, капустину. Принесла продукти додому. Витягла з морозилки кістку з м’ясом (приберегла до свята), зварила по обіді борщ. Хоч цим розговіється у свято! Та Бог вирішив дати їй більше. Прийшла представниця від міської ради, принесла торбину з продуктами. А там і кільце ковбаски, і грудка сиру, і масло, і паска – гарно прикрашена, велика. Подякувала. Вклонилася. «Це ми вам дякуємо.. за сина, - мовила молода жіночка. - За те, що гарно його виховали, за те, що він пішов боронити наш край. Тримайтеся. Ми про вас пам’ятаємо. Приходьте, якщо будуть якісь проблеми».
На другий день встала раненько, склала кошик, помолилася Богу – й до церкви. Відбула Службу Божу, подякувала Богові за все, що дає, і пошкандибала додому. Лише сіла за стіл, щоб з’їсти свячене, як тут дзвінок у двері. Поглянула у вічко – хлопці у військових формах. Впізнала їх – були на похороні – побратими Миколи. Відчинила двері – обійняли, поцілували, сумку з харчами занесли. А у ній – і чай, і кава, і цукерки, і ковбаска, і сир, і шинка, і навіть хустина. «Дякую, дорогі!» «Це ми вам дякуємо.. за сина». Розказав один з них – Микита, що в той день, коли Микола загинув, він мав стояти на посту, але його живіт прихопив, тож він попросив Миколу заступити на варту замість нього хоч на дві-три години. Той навіть не роздумував, погодився. «Тепер, - сказав Микита, - відчуваю свою вину… Пробачте мене, мамо..». «Хіба ж ти винен, сину, що так сталося? Сепаратист убив його, не ти. Не картай себе. Того, що сталося, вже не змінити. А в тебе є діти?» «Є. Донька». «Бог залишив тебе, щоб ти піклувався про неї». «Не знаю. Може, й так. Ну, ми підемо. Маємо ще в одне місце заїхати». «Ідіть, хлопчики! Хай Бог вас благословить. Дякую, що відвідали». «Залишу вам свій телефон, - мовив Микита. – Якщо щось треба буде, телефонуйте!» «Добре». Пішли. Поміряла хустку - гарна. Колись вдягне до церкви, може. Запхала продукти до холодильника – надовго їй буде. Поснідала. Тільки прилягла, щоб відпочити, аж тут дзвінок – Галина, невістка, з Італії дзвонить. Привітала її зі святом.
- Влітку приїду, - мовила. – Будемо пам’ятник ставити вдвох, поживу у вас тиждень-два, якщо приймете.
- Та як , доню, не прийму? Приїжджай.
- Може, вам грошей вислати? Як у вас із фінансами?
- Все гаразд. Продуктів – повен холодильник. Не турбуйся.
- Тоді до зустрічі.
- Чекатиму!
Знову витягла альбом зі світлинами сина. Дивилась, говорила зі своїм Миколкою.
- Обіцяв мені, синку, що будеш мати завжди мене в серці. Стримуєш обіцянку. Молишся там, у небі, за мене, не залишилась я в свято без опіки. Дякую тобі, любий синочку І Тобі, Боже, дякую, і всім добрим людям на землі дякую.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826615
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2019
Будіть думки, даруйте добре слово світу,
Засійте ним міста.
Будіть думки!
Даруйте добре слово світу.
Засійте ним
будинки, вулиці, луги.
Виймайте тіло
із байдужості граніту
і сонце з душ.
Зігрійте обшир навкруги!
Планеті нашій
не шкодуйте свого світла.
Вона втомилася
від важкості пітьми.
Зробіть усе,
щоби, немов весна, розквітла,
щоб там, де зло несла війна,
зродився мир.
Так добре це,
як дневі спів дарує пташка,
бринить бджола,
сміється річка, мов дитя,
як ліс шумить,
танцює з вітром вальс ромашка,
любов і глузд
тримають небо над життям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826571
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2019
Чи зна кремлівець, як болить душа
У мами, що дитину загубила,
Як жаль її з’їдає, мов лишай,
Який прибрати, ну, нічим не сила?
Гадав про те, що стане він, двоглав,
Виною сліз її, ночей безсонних,
Коли в ОРДЛО дарунки щедрі слав –
Матеріалів смертоносних тонни?
Чи уявляв який це справді жах,
Як рвуть з корінням мамину надію?
Хай проклятим той буде у віках
Хто смерть у світі, мов пшеницю, сіє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826342
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.02.2019
Зима ще. Лютий. Все довкола біле –
Сиди, ліси і ниви, і луги.
Льоди у грудні ще на ріки сіли
І думають, тут житимуть віки.
Але весна уже зі сну збудилась.
Готова йти душа її в політ.
Вдяглася гарно і причепурилась.
Теплом долонь бажає гріти світ.
Її зірковий час ось-ось настане –
Ведмідь чекає, пролісок, боцюн.
Ще трохи – сніг зійде і лід розтане,
Зустріне радо край красуню цю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825483
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.02.2019
В п’єсі «Рік» ще зима грає роль головну.
Свою силу й харизму показує люду.
Та весна уже воду готує човну,
Топить подихом лід, сніжну плівку і груду.
Нові весла замовила – поштою йдуть,
Вишиванку, спідницю, сап’янці червоні.
Скоро, скоро приїде, дерева вже ждуть,
Простягають до неї смолисті долоні.
Про прихід її полю розказує гном,
Птах дарує їй арії мецо-сопрано.
Жду на неї і я, відчинивши вікно,
Каву в кухні для двох нас готуючи рано.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824706
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.02.2019
Зайшло до хати сонце, гріє
Потужніше від батарей.
Душа від радості аж пріє.
Танцює ямб у ній, хорей
У парі з правдою і честю,
Надія йде у па-де-де.
І віриться, на перехресті
Добра і зла, добро пройде.
Під сонцем правди заблискоче,
Здійме звитяжні прапори.
Так буде, бо так серце хоче,
Бо так Господь велить згори.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824645
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.02.2019
У чому сенс є – у світі жити?
У цьому, мабуть: цей світ любити,
Любити небо, луги та море,
Бурхливі ріки, високі гори.
Любити сонце і ліс розлогий,
Людей любити, любити Бога.
Любити зорі і спокій ночі,
Слова барвисті, думки пророчі.
Любити пісню, дерева, квіти
і те, як щиро сміються діти.
Любити овоч, що в полі родить,
Себе любити і день, що сходить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824305
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2019
Хто є той лідер, той вожак,
Що поведе нас за собою,
Не зрадить, не програє бою,
Не всадить гострого ножа
У груди Неньки, що колись
Свої шляхи йому відкрила,
Точила розум, плела крила,
Благала, стогнучи: «Молись
За волю й міць в моїй ході,
За сяйво в погляді і в серці,
Будь повсякчас зі злом у герці,
Не здай в ясир мене орді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824161
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.02.2019
Дивлюсь на сніг. Який же він беззубий!
Так тулиться дитинно до землі.
Цілує гілля, що замерзло, в губи,
Співає оду радості без слів.
Людей побачить, просить їх до танців.
Біжить до них, мов до трави, вівця.
Їм не шкодує часу й реверансів
І компліменти сипле без кінця.
Такий він чистий, як душа маляти,
Блищить очима - він живий, у дні!
Не зна про те, що десь сумує мати,
В якої син загинув на війні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2019
1.Свят у зими-чарівниці за край.
В грудні приходить святий Миколай.
Дітям дарунки кладе до голів.
З неба на конях іде до землі.
2. Січень веде Новий рік в кожен дім.
Пахне живицею, весело всім.
Фрукти заморські лежать на столі.
Простір світліє від сонячних слів.
3. Вечір Святий, страв у нім досхочу.
Вносить господар сніп жита, свічу.
Дружно родина сідає за стіл.
Крутиться радість хутчіше від бджіл.
Красить будинок вінок голосів.
Бога Ісуса вітають усі.
4. А на Різдво йде до церкви рідня.
Славить Ісуса в молитвах, піснях.
Потім їсть, сир, холодець, ковбасу.
Настрою каже своєму: «Вальсуй!»
5. На Василя хлопці йдуть табуном,
Дім засівають добірним зерном,
Членам родини бажають добра.
Ллють побажання, мов воду з відра.
6. На Водохреща вітають Христа,
Іменем Трійці освячують став
Й воду у діжі для треб по церквах.
Линуть щедрівки по селах, містах.
7. Взимку багато, звичайно є свят.
Гарний це час для дорослих, малят.
Ходять на лижах, на санках летять,
Впавши у сніг, від душі хихотять.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823450
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 30.01.2019
Є люди, що завжди зі злом у протесті.
Їм більше потрібно чомусь, аніж іншим,
Не благ, нагород, але правди і честі,
Що кров’ю омиті, освячені віршем.
Є люди-гіганти – не зростом, душею.
Несуть вони болі епохи пудові.
У них не калитка, а небо межею,
Всякчас їхні крила до злету готові.
Мечами січуть вони голови зміям,
Що Мамі отруту пускають у рани.
Від їхнього кроку свободою віє.
Крізь їхні серця проростають шафрани.
Коли такі велети ходять між нами,
Їм рідко «Осанна» співають в народі.
Але як заснуть вони вічними снами,
Вінки для таких і промови у моді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823128
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2019
Шануймо тих, хто ходить з нами по землі,
Той самий кисень, що і ми, бере груди,
Спиває з обширу і радощі, й жалі,
Але сторониться нашіптувань Іуди.
Шануймо тих, хто горя ближнього свого
Не відбива, мов футболіст м’яча ногою,
У кого в серці повсякчас горить вогонь,
У кого слово (навіть гнійну!) рану гоїть.
Кому не жаль за край віддати і життя,
Кому миліша воля, аніж ситі кліті.
Шануймо їх, допоки з нами хліб їдять.
А не тоді, коли застигнуть у граніті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822950
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.01.2019
Росли в саду дві яблуньки. Одна була низькоросла. На ній за літо небагато яблук виросло, але ті, що зросли, були великі, солодкі та соковиті. Друга яблунька була високою, розлогою. На її гілках висіло багато плодів, проте всі вони були кислі та тверді. Якось та яблунька, що зародила, почала говорити до тієї, що мала мало плодів:
- Чого ти стоїш у саду, місце даремно займаєш? Який хосен з тебе господарю?
- А такий, що мої яблука його діти радо їстимуть, а твої – ні. Краще мати смачне у малій кількості, ніж у великій – ніяке.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822389
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 22.01.2019
Злизали світло сутінки до дір.
Сховалось сонце за в'язкі блавати
Чкурнула пташка до своєї хати,
Осиротіли вулиця і двір.
Ось був він, день, і світові радів,
До праці звав дорослих, тішив діток,
Крутився вітром між хатин та квіток.
Здавалося, він часом володів.
Та вечір-пан спустився з неба в гай
На чорній срібногривій кобилиці,
Рукою дневі помахав: «Бувай!
Мій час настав. Твій вийшов, білолиций!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822338
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2019
Стебло зламати легко цвіту,
Зчорнити вимите лице,
У душу, що відкрита світу,
Пустити кулю зі свинцем.
Це, щоб теплом когось зігріти,
Потрібно дрова розпалить,
Намалювати серцем літо,
Під ноги килим простелить.
Перше, ніж твань у руки брати,
Пістоля, гострого меча,
Постав собі на мозок ґрати,
Рубати не спіши з плеча.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822061
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.01.2019
Зійде над краєм українським сонце правди.
Засяє честь, неначе злиток золотий.
Як в опері "Життя" без фальші грав ти,
Як не рубав смереки ближнім на хрести,
Як кожен день ти проживав, немов останній,
Як пив любов із чаші, а не кров людську,
Як підносив до неба серце на світанні
І ніс молитву Богу в щирім сповитку,
Як край любив свій так, як любить діток мати,
Як зорі – небо, дощик - висохла а земля,
Повік у світі тобі квіткою зростати.
Того ж, хто сонце тінив, густо вкриє тля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2019
Мороз надворі, а в душі – не лід,
Фіалка радо розкриває цвіт.
Над нею сонце ранішнє стає,
Боцюн у сяйві світла роси п’є.
І хай мороз гризе зубами ґрунт,
Весна в душі веде веселу гру,
В якій за переможницю любов,
Від почуттів тепло, а не від дров.
Людина в світі – то є диво з див.
Їй не накласти на чуття узди.
Лише неприязнь і стійкий ігнор
Нутро спроможні кинути на дно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2019
Усвідомлюю це, що мені з ним ніколи не не бути,
Що нас сонце не збудить промінням на ліжку однім,
Що пуста половина на ньому – мої атрибути,
Що довіку самотністю пахнути буде мій дім.
Що удвох нам не звідати тайни прадавнього лісу,
Не закутатись в вітер квітучих карпатських вершин.
Не для нашої пари в театрі піднімуть завісу.
Одне одним не нам піклуватися аж до морщин.
Усвідомлюю це. Ну хіба не тямуща я, люди?
Тільки іноді в серці займеться від чогось вогонь.
І так хочеться вткнутись лицем йому просто у груди
І завмерти, вслухаючись в арію серця його.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821397
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2019
Спалило сонце чорні тіні.
Повітря – стиглий ананас.
Ісус малий лежить на сіні
І усміхається до нас.
А дерево біду вже чує –
Те, що росте йому на хрест.
Під ним сьогодні смерть ночує
І цілить на Ісуса перст.
А він... наставив очі світу.
Рости готовий для землі,
Любов ліпити із граніту,
Висвітлювати очі млі!
Ослятко щоки йому гріє,
Що їх запалюють вітри.
Тули, цілуй його, Маріє.
За люд помре у тридцять три.
2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2019
Різдво – це свято особливе –
Любов з добром ідуть у крос.
І робиться щось неможливе –
Від Діви родиться Христос.
І чорне дерево біліє.
Світліє слово і душа.
Суєтність никне і маліє.
Стрибає радість, мов лоша.
Дзвенить колядка у покоях.
Надія й віра йдуть у біг.
Лиш плаче мати та, в якої
За Україну син поліг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2019
Люди з чубами чорними,
з блондо, рудими, сивими,
Будьте, будь ласка, добрими,
щирими і зичливими.
Ласки налийте в корені
тим, хто в кого рани долями,
Тим, в кого доби зорані
втратами, жалем, болями.
Люди зі сходу й заходу,
з центру й південно селені,
Виростіть квітку-злагоду,
душі зціліть прострелені.
Станьте лісам смереками,
рікам – водою з рибками.
Плесу небес – лелеками,
Мурам бетонним – шибками.
Люди усіх народностей,
мов і релігій, можностей.
Ликам вділіть природності,
вийдіть із пут тривожності
І з-під поли ворожої,
грійте в сердечнім тостері
Скиби любові Божої,
ними наситіть просторінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2019
Друзі, честь таку я маю,
З Новим Роком вас вітаю!
Будьте ви усі здорові,
Мудрі, сильні, гонорові,
Винахідливі, багаті,
До усяких справ завзяті
І любіть себе, родину,
Край свій рідний – Україну –
Щиро, міцно і завзято,
З книгою і автоматом,
Словом, працею, думками,
Так, як вас любили мами.
Хай наш край, як сад навесні,
Заквітчається, воскресне!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819743
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 01.01.2019
(дитяча версія пісні «Плакала» гурту «Казка»)
1. Зима прийшла, снігом шлях весь за-мела.
Мороз із вітром щипа,
Ніс почервонів,
Лице в вогні.
А літо в сні, де дні -
Тепло морів?
Менше слів, більше рухів.
Врятую від стріл зими світ я хоч так:
Бабу зі снігу зліплю,
Пісню заведу
Про весняну́
Оту пор́у,
Як квіт-не
Все довкруж.
Менше слів більше діл́а.
Приспів 1:
Прийшла пора зима і холод принесла,
Сніжинок натрясла, все біліється.
Мороз – і дітвора втікає зі двора
І маминою ласкою гріється.
2. Сидіти в хаті весь день не буду я.
Із друзями у саду
Сніжок наліпл́ю,
За п’ятдесят,
Будем кидать
І смі-хом
день стрясать.
Менше слів, більше діла.
Приспів 2:
Прийшла пора зима і холод принесла,
Сніжинок натрясла, все біліється.
Мороз, та дітвора – нікуди зі двора,
Стрибає, ліпить, бігає, гріється.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819599
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 31.12.2018
Любов – це дивне почуття,
Тріскоче, наче дро́ва в печі.
Це серед страв пісних кутя,
Яку готують у Святвечір.
Любов – бурхливий водограй,
Це Всесвіту самого дотик,
Під синім небом білий гай
І «Щедрика» чотири ноти.
Любов – це крила надлегкі,
Це спалахи у біосфері.
Це губи теплі і вогкі,
Це до сердець відкриті двері.
«Щедрик» - щедрівка в обробці М. Леонтовича.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819108
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.12.2018
Життя таке крихке, таке тендітне.
Висить на волосині повсякчас,
До сонця тягне руки нині, квітне,
А завтра смерть глядить йому в анфас.
Не кожен час свого відходу знає,
За планом чи як-будь собі живе:
Бува, у сім комор добро складає,
Бува, на вітер кидає усе.
Та скільки б не світила, гасне свічка,
І треба йти, і щось таке лишить,
Що не накриє тьма, не змиє річка,
Не з’їсть іржа, вогонь не спопелить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818643
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.12.2018
Бджілка Джіджі дружила з метеликом Павичеве Око. Кожного ранку малята-комашата зустрічалися в лузі, де з ранньої весни до пізньої осені росло багато різнобарвних запашних квіток. Друзі цідили з деяких із них сік, випивали по маленькій скляночці (це був їхній сніданок), а тоді розважалися: лежали в лоні якоїсь великої квітки, розмовляли або вправлялися в танцях (кожен окремо чи парою) під звуки пташиного оркестру, а ще літали наввипередки. В товаристві одне одного їм завжди було приємно й весело перебувати. В передвечірній час бджілка з метеликом влаштовували концерт. Пісенька «Дякую!» була їхньою улюбленою. За сцену Джіджі та Павичевому Оку, як правило, служив соняшник у полі. Інколи для виступу вибирали й іншу рослину, що росла в лузі, а тоді дзвінко витягували:
Дякую ранку, що сонце привів.
Дякую цвіту полів і лугів.
Дякую небові за синяву.
Дякую краю, в якому живу.
Дякую дневі – тримає фасон.
Дякую ночі – вкладає у сон.
Птахи, комахи, звірі, плазуни, чуючи дуетний спів метелика та бджілки, слухали із завмиранням серця й аплодували артистам. Джіджі та Павичеве Око могли співати пісню «Дякую!» нескінченну кількість разів, якщо, звичайно, на заваді їм не ставав вітер Вій чи дощ Плескотій. Як ці особи з’являлися, бджілка й метелик розліталися по своїх домівках.
Якось в тій окрузі, де жили Джіджі й Павичеве Око, оселилася вивільга. Вона збудувала собі гніздо на верхівці берези, наклала туди яєць і почала висиджувати пташенят. Вивільгу Гільгу дратувало те, що всі тварини, які жили довкола, хвалили бджілку й метелика за те, що вони дружбу цінували, тугу розганяли, гарно співали, завжди в доброму настрої перебували, й те, що дорослі особини краю часто цю пару у приклад своїм дітям ставили. Пташка хотіла, щоб тварини звернули увагу на неї, щоб її слухали та хвалили. Тож почала все робити задля цієї ідеї. Спочатку станцювала польку на гілці калини. Та своїм танцем ніого не вразила, рухи вивільги були неплавними, незграбними. Не здалася однак. Сіла на найвищу квітку в лузі й почала співати. Але замість мелодійної пісні з її горла вилітав різкий неприємний звук. Ті, хто його почув, закричали: «Фе!». Розізлилась пташка, вирішила помститися метелику й бджілці, розбити їх міцний творчий тандем.
Зранку наступного дня вона залишила свої яйця в гнізді, прикривши їх листям, й почала вести спостереження за Джіджі та Павичевим Оком. Як тільки метелик із бджолою, поснідавши й натанцювавшись досхочу, лягли між квіток конюшини, щоб трішки відпочити, вивільга стрілою кинулась до них. Та лише розкрила дзьоба, щоб вхопити Павичеве Око, як Джіджі, зрозумівши лихі наміри птахи, миттєво звилася над птахою й встромила їй в голову жало.
- Ой! – застогнала вивільга, впала на траву і скрутилась від болю. Але за мить піднялася і полетіла до свого гнізда.
Бджола ж лежала на листку конюшині догори черевцем і не рухалась. Метелик підлетів до неї. На животі в подруги він побачив дірку. Павичеве Око заліпив чорний отвір глиною, яку змішав зі своєю слиною та соком конюшини.
- Джіджі, вставай! Будь ласка! – заголосив.
Але бджілка лежала нерухомо. З очей метелика викотилося кілька сльозинок. Вони впали бджолі на личко. І тут, о, чудо! Вона відкрила очі.
- Ти жива! Що з тобою сталося? Звідки в тебе дірка на животі? Тебе вивільга поранила?
- Ні. Дірка зробилася через те, що я зі свого живота вивільзі в голову випустила жало. Вона ж тебе хотіла проковтнути!
- Ти рятувала мене, а себе наражала на небезпеку?
- Ну, так. Але ж ти мій друг.
- Я зворушена твоїм вчинком. Як же я люблю тебе, Джіджі! Понесу тебе до будинку, де мешкаєш, на своїх крилах. Тільки живи, люба, прошу тебе, живи!
- Якщо не померла відразу, то вже, мабуть, не помру. Полежу кілька днів під доглядом своєї мами в ліжку, наберусь сил, а тоді знову проводитимемо час разом.
- Я провідуватиму тебе. Соку свіжого щодня приноситиму.
- Гаразд.
За кілька днів бджілка одужала. Павичеве Око цей факт неабияк порадував. Вивільга теж оклигала. В той день, коли їй в голову ввійшло жало, почувалася дуже зле. Мусила навіть лікаря викликати – дятла Гостродзьобого (сусідка-сорока привела). Той витягнув жало з голови Вільги, змастив місце укусу настоянкою із трав і залишив птасі пігулки – знеболювальні та від алергії.
- Скажіть, а як так сталося, що вас бджола вжалила? – спитав.
Вивільга розповіла лікарю всю правду, тоді він їй сказав:
- Вам здалося б ще, Вільго, вживати ліки від заздрощів та злості. На жаль, таких не виробляють.
Пташка опустила голову. Їй стало дуже соромно за свою поведінку.
- Я б-більше не б-бу-ду, - мовила, затинаючись, - з-заздрити і з-злитись на інших через те, що вони к-кращі в чомусь від мене.
- Гаразд!
Вільга подякувала дятлові за медичну допомогу й подарувала йому золоте сердечко, яке знайшла на лісовій поляні біля куща калини.
- Щедрий дарунок! Дякую! Хай у вас буде таке ж сяюче серце у грудях, як те, що ви мені дали.
Усміхнулася вивільга. Сподобалося їй те, що лікар узяв від неї дарунок і побажав їй любові. Попрощалася вона з ним. А через тиждень з яєць, які висиджувала, вилупились пташенята. Вивільга годувала їх шматочками диких яблук і груш. До метелика та бджілки не наближалася. Боялася. Та якось, коли птаха залишила малят одних, бо полетіла шукати корм, одне з них – хлопчик-вивільгунчик, випало з гнізда. Малюк не вмів ще літати, лежав у траві під деревом, безпорадно тріпав крильцями і скиглив. А нездалік від того місця, де він впав, у танці кружляли метелик із бджілкою. Вони почули плач пташати, наблизились до нього і спитали:
- Ти випало із гнізда?
Махнуло ствердно головою.
- А де воно?
Підняло лапку догори.
- На цій березі?
Знову кивнуло голівкою.
- То ти дитинча Вільги? Зрозуміло! – мовила бджола.
- Хоч це маля і вивільги, негоже його на землі лишати, подруго, - сказав Павиче Око. - Треба якось допомогти йому.
Підняти пташа з трави й понести до гнізда друзі не могли, не мали сили, та знайшли інше вирішення проблеми: сіли на гілку дерева й голосно заспівали:
- Вивільго! Ну ж бо додому гайда!
Випало твоє маля із гнізда.
Щоби не сталось з пташатком біди,
Все залиши і додому лети.
Тричі проспівали пісню. Як тільки почула вивільга її, прибула.
- Забирай маля додому, птахо. Ми його тут охороняли, - мовила Джіджі.
- Дякую вам обом. І… пробачте, якщо зможете, мені за минуле.
- Давно забули те, що було, але ти більше нікому не заздри і не бажай зла, - мовив Павиче Око.
- Не буду, принаймні, старатимусь. Я перед вами в боргу. Бувайте!
Вивільга вхопила дзьобом маля й понесла його до свого гнізда. Сльози їй очі залили. «Це ж треба так! Я їм – біду, а вони мені – добро, - думала. – Що ж. Треба й мені так навчитись чинити».
Зробивши добру справу, Джіджі з Павичевим Оком полетіли в поле. Сіли там на найвищий соняшник і почали співати свою улюблену пісеньку «Дякую». Хто чув їхній спів, плескав у долоні.
Минув тиждень. Вивільга знайшла рятівників свого маляти і віддячила їм. Вона подарувала кожному з них по картині, на якій були зображені луг з його різнобарв’ям квітів і вони – такими, що танцювали, взявшись за лапки.
- Хто малював? – запитала бджола.
- Я.
- Справді?
- Так!
- У тебе є хист до малювання, - зауважив метелик.
- Ти так вважаєш?
- Впевнений!
- Я теж так думаю, - додала Джіджі.
- Тоді продовжуватиму цим займатися, малюватиму картини й даруватиму їх іншим.
- А хто тебе навчив малювати?
- Син лікаря – дятла Гострьодзьобого, Сміхастик. Він вчиться у школі мистецтв. Побачила я, як він малює, попросила розказати мені про головні ази живопису, не відмовив.
- Це твоє, Вільго. Успіху тобі! – мовили співаки-танцюристи.
- І вам від щирого серця бажаю успіхів! Тепер ми – друзі?
- Звісно, що так! Бувай, пташко!
- Гарного дня вам!
- І тобі, Вільго-о-о-о!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818524
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2018
Така щаслива тим, що доні в мене є,
Обидві добрі, щирі та красиві.
У їх тілах життя ключем живильним б’є
І мудрість зріє, мов зерно на ниві.
Заміжні нині вже і мамами їх звуть
Мої малі внучата-пташенята.
З добром у світ ідуть і діточок ведуть.
Як бачу їх, стає і будень святом.
Так хочу, щоби Бог крізь бурі і вогні
Проніс їх і зі цвіту сплів їм долі,
Щоб сонцем день для них світився у вікні,
Щоб гідно свої виконали роді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818460
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2018
Як добре це, коли з душі
Крізь сніговії та дощі
Росте любов, мов первоцвіт,
Наповнює красою світ
І на тонких своїх плечах
Тримає мир, торує шлях
Планеті-мамі до добра,
Теплом промінить з-під ребра.
І зле, як в нутряній оселі
Так пусто, сухо, як в пустелі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818308
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2018
Він був… Він був? Він є і буде!
Його ніколи не забуде
Той край, в якому він зростав
І за який життя віддав,
Де із талантом був на ти.
І хоч подався у світи,
Поніс свій спів усім народам –
Не стер із дум, якого роду,
Яких дідів-батьків він син.
Торкнулась честь його вершин,
Як зло пройшлось по Україні,
На її сонце впали тіні.
Як ворог землю Кримських гір,
Донбас, Луганськ відгриз, мов звір,
Він на сторожі краю став
І все віддав йому, що мав:
Життя, дохід із ремесла.
Де впав…, калина проросла.
Глядить… і душу рве на шмати,
Велить героя шанувати
І зміну виростити гідну,
Зробити раєм землю рідну.
20 грудня - день народження всесвітньо-відомого співака, Героя України Василя Сліпака.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2018
Зима спустилась з неба на коні.
Дахам подарувала шапки-ретро.
Річкам пошила ковдри льодяні,
Ґрунтам сплела із грубих ниток светри.
Горі на личко кинула вуаль,
Накрила пледом чорний сад за тином.
А двір… Погляньте! Сяє, як Ґрааль –
Йому вісонтну кинула хустину.
Змінила все, де руку дотягла.
Так біло стало довкруж і так ладно!
Лише змінить людину не змогла,
Їй чорнота душевна не підвладна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018
Перед тим, як Петрик мав іти до 1 класу, мама купила йому нове вбрання, шкіряний наплічник з вибитим ведмедиком на ньому, і все, що необхідно для навчання. У школі хлопчика посадили за першою партою (був невеликий за зростом) з рудоволосою Улянкою й видали підручники. Петрик радів тому, що він уже учень. Коли приходив зі школи, мив руки, обідав, розповідав бабусі, чим займався на уроках і вчився – читав склади, слова з вивченими буквами, тренувався писати букви або малював щось на картках. У вихідні Петрик відпочивав – гуляв надворі, їздив на велосипеді чи скейті, грався м’ячем – сам чи з кимось, дивився мультики.
Якось, в одну зі субот, Петрик сидів за своїм письмовим столом і писав слова в зошиті з мови. Мама в цей час готувала на кухні обід, тато дивися футбол по телевізору (відпочивав, приїхав з відрядження зранку). Хлопчик дописув останній рядок в зошиті і вже грів думку про те, що зараз складатиме із деталей Лего будинок, та почув голос однокласника Миколи із двору:
- Петре, виходь! У мене новий м’яч. Пограємо у футбол.
Хлопчик відчинив вікно, відповів Миколі:
- Зараз вийду!
А тоді зсунув поспіхом зі столу рукою все, що лежало на столі (зошит, книжку, пенал, ручку, олівці) до розкритого біля нього наплічника й вибіг на вулицю. Як тільки двері за Петром зачинилися, в кімнаті хлопчика почали відбуватися дива. Речі в його портфелі зарухалися, заговорили. Вони штовхали одна одну своїми боками, кидали одна одній злі погляди й слова. Кожній речі раптом захотілося мати більше місця в ранці.
Зошити прокричали:
- Ми заслуговуємо на особливе ставлення. Ми тут найважливіші. Петрик щодня витягає нас і пише по наших білих чистих лінійованих сторінках букви, цифри та лінії.
- Ручка сказала:
- А чим пише? Хіба не мною? Тож я важливіша за вас. Не було б у нього мене, він би нічого, зошити, на ваших сторінках не написав.
Олівець вставив своє:
- А я хіба не важливий? Петрик мною лінії різні робить. А як якась не вийде – не біда, витре і ще раз накреслить – красиво і рівно.
- Ну, ось олівець розповів уже й про мою важливість, - мовила гумка. – Без мене неправильні лінії не видалити. Це факт!
- А без мене їх не накреслити, - пропищала лінійка. – Не вийдуть рівними відрізки, геометричні фігури. Тож я теж важлива пані!
- Гм… А хто, скажіть на милість, дає притулок вам усім, дрібні речі – тобі, ручко, тобі, простий олівче, й вам, гумко та лінійко, - просичав, мов змій, пенал. - Без мене Петрик, наш господар, довго шукав би вас у наплічнику, та й зламатися б усі, крім гумки, могли б швидко, якби лежали де-будь.
- І це все? - сказав підручник «Українська мова». Моя роль значно вища! Я навчаю грамоти Петрика. Як би хлопець писав щось у зошиті, якби не вивчив букви, які в мені написані, якби не навчився читати склади, слова, речення з моїх сторінок? Та й говорити правильно і гарно українською не вмів би, якби я не розвивав його мовлення.
- А як би хлопець щось креслив олівцем та лінійкою, як би писав цифри, розв’язував приклади та задачі, якби не я? – додав підручник «Математики».
Підручник «Я досліджую світ» теж не мовчав:
- А я хіба не важливий? Я розповідаю Петрику про все, що є у світі, вчу його, як в ньому жити!
- Друзі! Нас іще вислухайте! Ми, кольорові олівці, і ми (додали фарби) теж є дуже потрібними. Нами Петрик розмальовує все, що забажає: будинки, квіти, дерева, людей та інше. Якби не ми, він би не міг на папері зобразити довколишнє середовище.
- Розмальовує хлопчик на моїх картках-сторінках. Значить, я за вас важливіший, олівці та фарби, – зауважив альбом.
- А що скажете про мене? Я та річ, з якої хлопець робить різні чудернацькі вироби, - мовив пластилін, наставивши червону голову з коробки. - Виліплює тварин, героїв мультфільмів й усе, що вчителька скаже чи сам захоче.
- Ми теж є важливими, - мовили два друга – клей та кольоровий папір. – Петрик нас використовує для виготовлення аплікацій. Минулого тижня він зробив дуже гарний орнамент у квадраті і подарував його мамі. Робота сина їй сподобалась.
- Слухав я вас, друзі, уважно, не перебивав, - під кінець мовив наплічник. – Всі ви вміло вихваляли себе. Але скажіть мені, будь ласка таке: «Якби не я, в чому б вас носив до школи і зі школи Петрик?» Міг би, скажете, у чемоданчику носити, в портфелі, в торбині, але лікарі-ортопеди не радять цього, бо знають, що найкраща сумка для хребта – наплічник. Отже, без мене хлопцеві точно не обійтись. Виходить, я найважливіший?!
- Ні! Ні! Ми не згідні! – закричали інші речі.
На цей крик до кімнати забіг господар усіх речей, які сперечалися між собою, тобто, Петрик. Він вернувся додому, щоб узяти м’яч, хотів пограти ним надворі зі сусідом Костею.
- Що сталося? Чого ви репетуєте? – спитав він.
Наплічник вирішив сказати від імені всіх:
- Кожна річ, що лежить в мені, каже, що вона найважливіша. А я кажу, що найважливіший я. Бо без мене всі ці речі не було б у що запхати, не було б як перенести. Я правий, Петрику?
- Не вважаю так. Подивіться всі, прошу, вас на мене.
Кожна річ витягнула голову з наплічника.
- Хіба я можу сказати, що нога для мене важлива, а рука ні? Або, що око важливе, а вухо ні? Чи те, що зуби важливі, а язик ні? Все, що я маю, для мене важливе. Очі для того, щоб ними бачити. Вуха для того, щоб ними чути. Зуби для того, щоб ними пережовувати їжу. Ноги – для ходьби. Руками все роблю. Так само і ви. Кожна річ має своє призначення, виконує свою роль. Ви всі потрібні мені, і всі важливі. Отож не сваріться, а мирно співіснуйте. А я буду вас берегти, щоб ви довго могли жити і гарно виглядали.
- Гаразд, - погодились всі, тільки наплічник скривив губи.
- А можна ми вискочимо з наплічника, - мовили кольорові олівці, - і потанцюємо на килимку у твоїй кімнаті?
- Можна. Тільки недовго, щоб мама не побачила і не насварила мене.
- І ми були б не проти поскакати, - сказали зошити.
- Та й ми теж, - закричали підручники.
- Гаразд, друзі, вискакуйте всі. Розважтеся трохи. Головне, щоб ви в мирі жили і поважали одне одного.
- Тоді і я потупцяю, - вже веселішим голосом проказав наплічник.
- Та, будь ласка! Я вам ще й музику ввімкну.
Олівці вискочили першими. За ними вибігли книжки, зошити й інші предмети. Всі почали хихотіти й кружляти довкруж Петрика в танку. Наплічник найвище підстрибував і найгучніше тупотів. Мама почула шум у кімнаті сина, відчинила двері. Всі речі завмерли.
- А чому це все твоє шкільне приладдя, - запитала, - на килимку лежить?
- Вивалилось ненароком, мамо. Зберу зараз, не сердься.
- Ну, ну! – помахала пальцем мама.
Наплічник їй в цей час підморгнув оком.
- Що? – оторопіла. Ще раз уважно глянула на кільну сумку сина. – Ні, здалося, - заспокоїла себе і вийшла.
- Що, друзі, розважилися трохи?
- Так, – прошепотіли.
- Тоді заскакуйте до своєї домівки – в наплічник. І тихо там сидіть, а то перепаде мені через вас!
- Добре, - мовили.
- Усім вистачить місця, – з теплом у голосі мовили зошити, застрибуючи в папку.
- Так, – погодилась папка, заскакуючи в наплічник.
- Згідні, - мовили книжки, тулячись она до одної.
- Це справді так! - підвердив пенал, лігши на дно кишені.
- Миру й любові усім нам, друзі, - додав альбом, обіймаючи блокнот, який не вступав у суперечку і не танцював зі всіма, бо був худим і майже змальованим.
З того часу шкільні речі Петрика більше не сварилися між собою. Хлопець їх шанував: не гнув, не рвав, не ламав, у чистоті тримав. Іноді й потанцювати їм дозволяв
на килимку своєї кімнаті, як батьків не було вдома.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817948
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2018
Інколи воно таке, як сонечко-жучок,
що забивається у щілину з приходом холодів,
як земля, яку взяв в облогу мороз,
як річка, яку товстими крижаними грудьми затулив лід,
як рухи ведмедя у час зимової сплячки,
як опівнічна зірка, що світить, та не гріє.
А інколи… нагадує щось зовсім протилежне,
тоді, коли пробуджується.
Воно починає рости, мов зело навесні,
набувати форми, ваги
і в якийсь мент вилітає з грудей,
як вулкан із роззявленого гирла землі,
тече розпеченою магмою,
заливаючи все, що трапляється йому на шляху,
вирує Ніагарським водограєм,
нуртує Нілом разом зі всіма його його крокодилами й акулами,
грає Чорним морем,
плюскоче хвостами дельфінів,
б'є крилами чайок об синю гладь води,
вибухає китайськими новорічними салютами,
розцвітає білими зірками-нарцисами в закарпатському урочищі Кіреші
чи червоним лататтям в одному із таїландських ставків,
піднімається на найвищу гору Карпат Говерлу і кричить,
кричить так, що чує весь світ –
ліва та права півкулі планети,
всі шість материків, чотири океани
і навіть Космос.
І тільки він не чує того крику...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817704
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2018
Зайчик Косько дуже любив співати і відбивати ритм пісні лапками по всьому твердому та гладкому, що траплялось йому на шляху – по дереву, наприклад, по пеньку (надворі), по столі чи кріслі (в хатині). Він мріяв про справжні барабани і палички до них, але поки що мрія зайця не могла бути реалізованою. Чому? Бо в його мами була мала зарплатня, її вистачало тільки на їжу, одяг та деякі побутові речі. А тата в зайчика не було. Він загинув, як Косько був ще маленьким. Якось, коли заєць сидів у малиннику й співав пісеньки, які сам собі придумував, до нього підійшов незнайомий йому їжак і сказав:
- Привіт, зайче! Ну, ти й співун! За пів години, які я провів у кущах, ти не замовк ні на хвилину. Не важко це – так довго дерти голос?
- Ні. Співати для мене, як дихати. Це моє улюблене заняття. А ще я відбиваю ритм пісні передніми лапами.
- Та чув, чув. І це теж в тебе гарно виходить. А чому ти по корязі бив? Не маєш барабана?
- Не маю. Поки що. Але як тільки зароблю грошей, то куплю його.
- А як заробиш?
- Ще не знаю. Думаю над цим.
- А знаєш, в мене є ідея.
- Яка?
- Ти можеш організувати благодійний концерт, виступити перед звірами лісу в неділю чи в якесь свято й попросити тих, хто прийшов, кинути в скриньку, яку ти виставиш, гроші.
- Але на чому я буду відбивати ритм?
- І на це питання маю відповідь. В мене є сусід – бобер Гризик. Він неабиякий столяр! Випиляє тобі бубон з пенька чи з поваленої колоди за пів дня.
- Ти його сам про це попросиш?
- Обоє проситимемо. А ходімо просто зараз.
- Гаразд. Але …, ти зголосився мені допомогти, а я навіть не знаю твого імені.
- Голкун я.
- А я – Косько.
- Ось і познайомились. Будемо друзями?
- Чому б і ні?
Прийшли вони до Гризика. Той сидів на дивані й читав газету, відпочивав після робочої зміни.
- Пане Гризику, - звернувся до нього Голкун. – Тут така справа… Говори сам, Коську.
- Я хочу стати співаком і барабанщиком.
- Ну і…
- Розумієте, моя мама не має можливості купити мені барабани.
- То що, я тобі їх маю купити? Зайвих коштів у мене немає. Трьох діток годую.
- Ви мене неправильно зрозуміли. Я від вас грошей не хочу.
- А чого ж?
- Він хоче, - перебив зайця їжак, - щоб ви йому змайстрували барабан зі старої деревини, з ним він би міг виступити перед звірами.
- А-а-а! Ну, це я можу. Але випиляний мною барабан не звучатиме так, як той, що із магазину.
- Це нестрашно. Косько з ним, можливо, виступить тільки раз. Я допоможу йому організувати концерт. Він збере гроші за виступ і купить за них професійний барабан.
- В такому разі радий буду долучитися до вашого проєкту, малята. Зараз перегляну в інтернеті зразки барабанів і візьмуся до роботи. Завтра в обід прийдете до мене. Думаю, до цього часу я вже змайструю те, про що просите.
- Дякуємо, - промовили Косько й Голкун.
- Подякуєте, як забиратимете барабан.
Пішли їжак із зайцем. Не подолали й двадцяти метрів, як зустріли лисицю. Та бігла, а дзвінок, який був прив’язаний до шнурка, який висів у неї на шиї, розсипав мелодійні звуки навсібіч.
- Привіт, руда, - мовив їжак. – Куди так поспішаєш?
- На луг. Квітів хочу нарвати. В мами день народження сьогодні. Хочу їй скласти гарний букет.
- Молодчина! А ти не зробила б ще одну добру справу?
- Яку?
- Треба підтримати Коська. Він даватиме благодійний концерт для звірів у неділю. За зібрані гроші хоче купити барабан
- Як я можу його підтримати?
- Ти могла б дзвоном дзвонити в такт пісень, які співатиме заєць.
- Не знаю, чи зумію.
- Зумієш. Ти спритна до всього. Приходи по обіді на галявину, де калина з дубом обіймаються, потренуєтесь із зайцем.
- Гаразд.
Пішли вони. Ідуть, ідуть, їжак і каже:
- Треба оголошення написати про те, що відбудеться концерт. Бо як інакше звірі дізнаються про нього?
- Але не всі вміють читати.
- І то правда. Для тих, хто вміє читати ми повісимо оголошення, а тим, хто не вміє, сорока повідомить новину, попросимо її про це.
- Гарно ти придумав.
- Звісно. В мене ж мудра голова. Так каже мій тато.
- Правду каже. Дякую тобі, друже, за мудрість і допомогу!
- Подякуєш, коли все вдасться. Друзям, а ти тепер мені друг, треба допомагати, тим паче, таким талановитим, як ти.
- А хто оголошення напише?
- Треба йти до сови. В неї є комп’ютер і принтер. Вона набере текст і одразу його видрукує.
- А сова нас послухає?
- Так. Я їй два пряники принесу. Вона любить ними смакувати.
- А де візьмеш пряники?
- Маю вдома. Мама спекла. Ходімо до мене, заодно познайомишся з моєю ненею.
Пішли заєць з їжачком. Через десять хвилин побачили вовка. Той сидів під своєю хатою на лаві і, пильно дивлячись в нотний зошит, грав на саксофоні.
- Привіт, вовче Угу! – мовив їжак.
Сіроманець поклав інструмент на лаву, мовив:
- Привіт, Голкуне.
- А ти щораз краще й краще граєш на своєму інструменті. Що це ти зараз грав?
- Мелодію композитора Скорика.
- Гарна! А ти не міг би своєю грою на саксофоні в цю неділю, що прийде, підтримати виступ зайця? Він даватиме концерт для звірів. За гроші, які йому пожертвують, хоче купити собі барабан і грати на ньому. Це його найзаповітніша мрія!
- Ну, якщо так, то підтримаю. А що треба заграти?
- Приходь по обіді на галявину, де калина з дубом обіймається. Складемо спільно репертуар, заодно проведемо репетицію.
- Гаразд. Мрії повинні збуватися!
Пішли заєць з їжаком, через десять хвилин вже були у Голкуновій хаті.
- Мамо, - мовив їжачок, - можна мені взяти два пряники?
- Ти ж тільки годину тому з’їв два.
- Та я не для себе, для хочу взяти – для друга-зайця. Познайомся, до речі. Його звати Коськом.
- Дуже приємно, - мовила їжачиха. – А мене – тітка Їжка.
- Добридень, тітко Їжко.
- Добридень, Коську. Візьми для друга пряники, - звернулася до сина. - Вони в креденсі на верхній полиці лежать.
- Дякую, матусю. Візьму, і ми підемо, у нас ще багато справ.
- Не затримуйся надворі до ночі.
- Постараюсь.
Пішли друзі до сови. Та прийняла їх радо. Взяла два пряники, набрала на компі оголошення йнадрукувала на трьох аркушах паперу таке:
Дорогі звірі!
В неділю, о 12:00, на галявині, де калина з дубом обіймаються, відбудеться благодійний концерт. Виступатимуть заєць, лисиця та вовк. Гроші, які ви кинете в скриньку під дубом, підуть на здійснення заповітної мрії зайця Коська – купівлю професійного барабану.
Чекаємо вас!
Друзі розвісили оголошення в місцях найбільшого скупчення звірів – на дубі, біля якого зазвичай і відбуваються концерти, на берЕзі, при вході до малинника, й на вербі біля річки.
По обіді заєць, їжак, лисиця та вовк зібралися на репетицію. Домовились, що заєць заспіває сім пісень – ті, які вміє грати на саксофоні вовк. Тричі прогнали репертуар. Результатом репетиції були задоволені. Все гарно виходило. Навіть лисиця, яка не мала ідеального слуху, попадала в ритм пісень дзвоном свого дзвінка. Їжак теж не сидів без діла, гучно плескав лапами. До неділі залишалося п’ять днів. Вирішили, що будуть щодня тренуватися, щоб на концерті показати себе з найкращого боку. Бобер швидко змайстрував барабан, віддав його зайцю. Косько подякував йому й мовив:
- Приходьте, пане бобре, в неділю на концерт. Грошей не кидайте в скриньку, ви вже свій внесок у справу зробили. Дітей візьміть зі собою. Думаю, їм буде цікаво послухати наш виступ.
- Гаразд. Але щось і я дам для доброї справи. Не такий уже й бідний.
- Чекатимемо вас! – мовив їжак.
Останню репетицію звірі робили найдовше зі всіх. Хвилювалися. Але все вийшло добре в неділю. На галявині зібралося багато звірів. Прийшли навіть із сусіднього лісу деякі. Артисти ні разу не збилися. Виконали ще й дві пісні на біс. Зайчик заспівав без музичного супроводу пісню «Ой, на горі жито. Сидить зайчик». А вовк затягнув на саксофоні «Мелодію» Скорика. Звірі були зворушені виступом. Вони накидали багато грошей до скриньки. Їх вистачило і на барабани, і на сценічний одяг для зайчика. Мама Коська розплакалась.
- Чого, ти, матусю? Тепер ми не бідуватимемо. Я тренуватимусь щодня, виступатиму в нашому лісі й у сусідніх теж. Сподіваюсь, що з часом братиму участь в конкурсах, фестах. Все буде добре у нас!
- Я плачу від радості. Ти в мене такий хороший! У батька вдався. Якби він жив, пишався б тобою.
- Він бачить мене, мамо, з неба.
- І то правда, сину.
За короткий час зайчик став відомим артистом. Його запрошували на різні концерти. Інколи він виступав сам, інколи з лисицею та вовком. Узяв також Косько участь і в кількох конкурсах, на деяких з них здобув нагороди. Першу медаль, яку отримав за виступ, відніс їжакові.
- Бери, - мовив. - Вона – твоя.
- Не шкода віддавати?
- Ні. Ти заслужив. Якби не твоя допомога, друже, я б, може, ніколи не реалізував свою мрію – стати артистом, музикантом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817682
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2018
Краб із моря виліз зранку.
Там зустрів малу Улянку.
Сів на ногу, мовив:
- Ssory. Чом на суші ти, не в морі?
- В воду лізти я не смію,
Бо ще плавати не вмію.
Вмію лиш до п’ять лічити.
- Можу я тебе навчити
Плавати. Це просто й ладно.
А лічити мабуть складно!
- Ні. Поглянь. Пташки летять.
Раз, два, три, чотири, п’ять.
Повтори за мною, крабку.
- Раз, два, три і ставлю крапку.
Далі я не пам’ятаю,
Бо слабеньку пам'ять маю.
Кину в воду тіло куце.
Ти дивись, як я роблю це,
Як тримаюсь у водиці.
Вчись у мене, білолиця.
Мама тут прийшла, сказала:
- З ким це ти так розмовляла?
- З крабом. Плавать брався вчити.
Я його – до п’ять лічити.
- Втямила?
- Не дуже ще…
- Він навчивсь?
- До трьох лише.
- Ну, ходи зі мною в воду,
Поки Бог дає погоду.
Буду руку підставляти
Під живіт, тебе тримати.
Розганяй руками хвилі,
Наче пташки легкокрилі
Синю вись у день погідний.
Вмію я! Навчилась, рідна.
Слухала. Не лінувалась,
А тепер потренувалась.
Краб підплив до Улі ближче.
- Вчися рахувать, дружище!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817538
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 14.12.2018
В одній країні йшла війна, довго, майже вісім років. Багато людей за цей час загинуло, багато отримало каліцтво. Деякі залишили свої міста та села, бо їх окупував ворог, деякі позбулися жител, бо вони були зруйновані. Багато хто змушений був оселитися в чужих місцях – тих, де не велися військові дії.
Родина Шевчуків, яка складалась із чотирьох осіб – девятирічної дівчинки Лесі, її мами Ірини, тата Василя, бабусі Катрусі й дідуся Петруся, жила в невеликому містечку за п’ятдесят кілометрів від лінії, де велися бої, не виїхала, не хотіла залишати домівку, яку будували майже п’ять років. Леся була ученицею 4 класу, вчилася гарно, з рідними і близькими жила в злагоді та мирі. Щодня вона допомагала батькам: мила посуд, виносила сміття, підливала вазони, ходила в магазин за продуктами. А у вільний час любила читати книги. Особливо захоплювалася казками та фантазійними історіями.
Наближалося Різдво. Всі члени родини готувалася до цього величного свята. Дідусь витягнув із комори куплену ним сім років тому ялинку, обмив її й заніс до кімнати. Леся з мамою прикрасили штучне деревце іграшками та гірляндами, зробили генеральне прибирання в домі. Бабця перемила посуд, перепрала одяг та постіль. Дід навів лад у дворі, прочистив доріжку від снігу. Тільки тато цього року не доклався працею, бо його не було в домі.Тато, вже як пів року, на передовій, він захищає свою країну від вторгнення ворогів. Дівчинка сумує за ним, хвилюється за його життя, та водночас і пишається тим, що її батько воїн.
До Святої Вечері в родині щороку готували дванадцять пісних страв. Коли Леся спитала маму, навіщо потрібна саме така кількість, вона пояснила їй це так: у році є дванадцять місяців, в Ісуса Христа було дванадцять учнів – апостолів, дванадцять – число повноти. Щоб наготувати стільки різних їств, кожному із членів родини потрібно докласти зусиль. Бабуся бралася за кутю (зварена пшениця з родзинками, горіхами, тертим маком і медом), вареники з картоплею, гречкою й капустою та пампушки, які начиняла повидлом, какао та халвою. Мама чистила й різала овочі, варила борщ, готувала голубці та підливку з грибів, Дід чаклував над своєю коронною стравою – тушкував рибу. Леся мила посуд, подавала всім те, що просили, сервірувала стіл. Ввечері, коли на небі з’явлась перша зірка, родина збиралася в залі. Дід запалював свічку, біля образу Пресвятої Марії з дитям Ісусом на руках усі присутні промовляли молитву «Отче наш». Цьогоріч на Вечерю до родини Шевчуків завітав дядько Василь, і не з порожніми руками, кожному щось принів: Лесі – книжку, її мамі (своїй старшій рідній сестрі) – парфуми, бабусі – горнятко з написом «Найкраща ґаздинька», діду – теплі шкарпетки. Дядько був не одружений, жив сам у сусідньому з їхнім будинку в однокімнатній квартирі, заробив на неї в Чехії. Коли всі змовили «Отче наш», бабця Катруся сказала, що треба ще помолилися за мир в Україні й за те, щоб повернувся з війни її син Любомир – Лесин татко, живим і не скаліченим. Всі пристали, звісно, на це. Бабця й мама, молячись, пустили з очей сльози й зашморгали носами. Дід зупинив їх:
- Негоже нині плакати, рідні мої. Треба просити Бога про поміч і вірити, що він її дасть.
- Ти правий, - сказала бабця, - треба вірити, бо по вірі нашій дається нам. Сідаймо ж до столу.
Всі члени родини приступили до святкової трапези. А коли спробували все те, що було наготовлено, й наситилися, попросили Лесю заколядувати. Дівчинка знала колядки. Їх її навчила бабуся. Тож дзвінко й голосно завела:
Нова радість стала,
Яка не бувала.
Над вертепом зірка ясна
На весь світ засіяла.
Коли всі наїлись, наспівались, потомились, то розійшлися. Леся подалась до своєї кімнатки. Перед сном Леся вирішила почитати ще книгу про святого Миколая, яку їй подарував дядько Василь. Останньою з того, що прочитала дівчинка перед тим, як провалитися в сон, була історія про те, як святий Миколай підкинув бідній родині гроші на придане для дочки, без якого вона б не могла вийти заміж. У сні Леся побачила цього святого. Він ішов вулицею її міста, роздавав щирі усмішки перехожим, і до Лесі теж усміхнувся здалеку. Коли ж наблизився, Леся мовила йому:
- Я вас упізнала. Ви святий Миколай.
- Не заперечуватиму цього факту.
- Чула про те, що ви дуже добрий святий. Допомагаєте бідним і скривдженим.
- Це мій обов’язок Це, зрештою, обов’язок кожної людини, яка приходить у світ.
- Але ви можете вчинити чудо, а звичайна, земна людина – ні.
- Це не зовсім так. Хто з людей має велику віру і сильну любов, той теж багато чого може. Ти щось хотіла від мене?
- Так…
- Що?
- Я б хотіла, щоб у нашій країні закінчилася війна.
Святий пильно глянув в очі дівчинці. Він побачив у них сум і тривогу. Миколай обійняв дитину, погладив по голівці, а тоді витягнув цукерку з кишені свого плаща й запхав її в Лесин кулачок.
- Я зроблю, що зможу, проситиму в Небесного Отця допомоги. Але потрібна і твоя участь, щоби бажання збулося. За три дні, починаючи від завтра, ти маєш зробиш три добрі справи, але не для рідних людей, для чужих.
- Я згідна.
- Тоді хай твоє бажання збуваться.
Не встигла дівчинка й рота відкрити, щоб подякувати Миколаю, як він зник. Вона стоїть там, де й стояла – посеред вулиці, люди ходять повз неї, а святого нема. І тут чує неньчин голос:
- Лесю! Вставай, одягайся. Скоро підемо на Різдвяне Богослужіння до церкви.
Дівчинка розплющила очі, усміхнулася.
- Гаразд, матусю! – мовила.
Скинула ковдру зі себе, і тут, о, чудо – біля подушки лежить цукерка – та сама, яку їй дав святий Миколай. То це був не сон? Вона справді говорили зі святим? Гм… Леся взяла цукерку до рук – велика, кругла, в синьо-жовтій блискучій обгортці. Дівчинці захотілося з’їсти її, але щось не дало малій це зробити. Встала, вдягнулася, кинула ту цукерку до свого малого кошечка, в якому лежали паска й писанки,і пішла з батьками до храму.
Під ворітьми дівчинка побачили легко і бідно вбрану жінку із трирічним малям. Вона просила милостиню. Леся згадала про цукерку. Витягнула її з кошика й дала дитині. Мале усміхнулося. Жінка мовила: «Дякую. Хай Бог тебе благословить!»
Коли прийшли додому й поснідали свяченим, Леся ті шматки ковбаси, шинки та курячого рулету, які поклала наперед себе й не з’їла, занесла до своєї кімнати. Через якийсь час, відрізавши шмат паски, яка була в її кошичку, взувшись, одягнувшись й узявши блюдце із м’ясною нарізкою, подалася до виходу. Мама почула, прибігла.
- Куди ти, та ще й із їжею?
- Хочу Світлані Влодимирівні занести гостинці, літній жінці, що живе в кінці нашої вулиці. Вона якось розповідала мені, що колись працювала вчителькою, а тепер на пенсії і живе одна. Чоловік її пішов на війну і пропав там безвісті. Ти не сердитимешся на мене за те, що я без дозволу дещо взяла для неї? – спитала винувато дівчинка.
- Ні. Я знаю цю вчительку. Але ти могла б сказати мені про свої наміри. Почекай хвилинку. Я покладу до торбини ще сиру, куті, кілька пампушок і шматок торта, матиме Світлана Володимирівна на завтра до чаю.
Мама склала гостинці у дві пластикові коробки. Леся всміхнулася, цьмокнула неньку в щічку й побігла. Пенсіонерка-вчителька подякувала школярці за відвідини і за гостинці, вона запросила її до хати, пригостила печивом і запашним суничним чаєм.
- Приходь до мене, коли матимеш час, - мовила, коли Леся виходила. – У мене багато книг. Можеш брати їх і читати.
- Гаразд. Прибігатиму інколи. Бувайте здорові, Світлано Володимирівно.
- І тобі всього найкращого, Лесю.
Коли члени родини готувалися до сну, зателефонував тато. Він привітав усіх із Різдвом Христовим й повідомив про те, що знаходиться у шпиталі. Мама заохкала.
- Що сталося? Захворів чи поранений? – спитала тривожно.
- Поранений. У руку. Але не хвилюйся. Мене вже прооперували. Лікар сказав, що все буде гаразд.
- Будемо сподіватися на це, - відповіла мама .- Одужуй. Любимо тебе. Чекаємо на твоє повернення.
Після татового дзвінка всі, хто був у хаті, зажурилися, повісили носи.
- Треба молитися, - сказала Леся. – Сумом біді не допоможеш. І у святого Миколая попросити помочі.
- Ти про нього в тій книжці, що дядько Василь падарував тобі, читала? – запитав дід.
- Так. І з неї дізналася, що цей святий любить допомагати тим, у кого трапляється біда.
Бабуся витягнула образок з молитовника із зображенням святого. Всі попросили його про те, щоб він допоміг татові якнайшвидше одужати, і щоб війна закінчилася.
Перед сном Леся дочитала книжку про Миколая. Вона була дуже вражена життям святого. Вночі спала міцно. Сну не мала, а, може, просто забула його, коли збудилась. Тато мамі до обіду не задзвонив. На якусь мить Леся засумнівалася в тому, що святий Миколай виконає її бажання. Чому татко не телефонує? Може, його стан погіршився? А, може, Бог і Миколай не чули її молитов? По обіді Леся вирішила прогулятись. Пішла на майданчик, який знаходився через дорогу від їхнього будинку. Там побачила жінку, що сиділа на лаві, й білоголового хлопчика в інвалідному візку біля неї. Серце дівчинки стиснулося, підійшла до них.
- Як звуть тебе? – спитала хлопця.
- Ігор. А тебе?
- Леся. А скільки тобі, Ігорю, років?
- Дев’ять.
- І мені стільки ж. Будемо дружити?
- Я не проти. Тільки я не можу ходити.
- Чому?
- З народження так є.
- А давай я тебе покатаю. Можна? – спитала в мами хлопця.
- Так. Тільки тут, довкола мене кружляйте. Бо через хвилин п'ятнадцять нам з Ігорем треба буде вже йти до автобусної зупинки. Ми мешкаємо в місті, що знаходиться за 15 км від вашого.
- А чого сюди приїжджали, якщо не серет?
- Не секрет. Ми гостювали в моєї шкільної подруги. Вона живе он у тій (показала рукою) багатоповерхівці.
- Зрозуміло.
Леся тричі обійшла майданчик з візком, у якому сидів Ігор, а тоді сказала хлопцевій мамі:
- Почекайте ще п’ять хвилин, будь ласка, я збігаю додому і принесу Ігореві одну дуже цікаву книжку, подарую її йому.
- А батьки сварити не будуть? Ти спитай дозволу у них.
- Гаразд, - мовила Леся.
Вона забігла до своєї кімнати, вхопила книгу про святого Миколая, кинула мамі до вух:
- Можна я хлопчикові, що сидить у дворі в інвалідному кріслі, віддам книгу, яку мені подарував дядько Василь?
- А ти її вже прочитала?
- Так.
- Тоді можна. Хай і він почитає її.
Дівчинка обійняла маму й пострибала сходами донизу, як зайчик.
- Мама дозволила! - прокричала здалеку.
- Радий, – відповів Ігор.
Леся поклала книжку хлопцеві на коліна й сказала:
- Ти прочитай про цього святого й попроси у нього те, що для тебе є найважливішим. Він багатьом допомагає.
- Дякую тобі. Ти дуже хороша, Лесю.
- Хай щастить тобі, хлопче!
- І тобі! Бувай!
Дівчинка помахала рукою Ігорю й повернулася додому. Наступного дня всю країну облетіла звістка про те, що війна закінчилася. Ворог залишив окуповану територію. Два тижні по тому додому зі шпиталю повернувся тато. Назовсім. Радощам Лесі не було меж. Дівчинка взяла образок святого Миколая, який їй подарувала бабуся, коли дізналася про те, що вона віддала книгу хворому хлопчикові, поцілувала зображення святого і сказала:
- Дякую тобі, Миколаю! Дуже-дуже дякую! І Богові передай подяку від мене, від моєї родини й від усіх людей України. Шкода, що я не попросила в Ігоркової мами номер телефону й не можу дізнатись, як він там. Сподіваюсь, святий Миколаю, ти його без своєї ласки не залишив?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817450
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2018
Увесь день танцює білий сніг,
Скаче, як вогонь в утробі пічки.
Лащиться, мов вірний пес, до ніг,
Тулиться до носа і до щічки.
Голе віття саду та доми,
Спину поля, лісу чорні плечі
Затулив широкими грудьми
Від їдких повівів холоднечі.
Побілив пороги і стежки.
Зупинивсь на хвильку. Біло! Гарно!
Що би ще прикрити? А…, річки!
Кинувсь і туди, але намарно!
Бо мороз їх ще не завощив,
Дихають, хоч холодом, та вільно.
Слід у жодній річці не лишив.
Хай! Та береги заштопав щільно.
Все зробив за день, що тільки міг,
Працював із надихом на дусі.
В надвечір'я сів на хмарний міх,
Оду заспівав Зимі-матусі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2018
Українці, прошу вас, любіть Україну,
Не за щось, не для чогось, а просто любіть.
Не вливайте їй в жили отруту зміїну,
Поцілуйте в змарніле лице, обійміть.
Говоріть з нею, чуєте, мовою мами,
Зазирніть у її незбагнену глибінь.
Із нутра її виженіть сірі тумани,
Сонце віри и впустіть на її голубінь.
Не купуйте її, вона – диво безцінне.
Продавать не спішіть ні своїм, ні чужим.
Пам’ятайте про те, що життя ваше тлінне.
Лиш душа має позначку «вічний режим».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817188
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.12.2018
В одного багатого чоловіка було троє синів. Старшого звали Романом, середульшого – Степаном, а молодшого – Назаром. Коли Романові виповнилося дев’ятнадцять, Степанові вісімнадцять, а Назарові – сімнадцять, батько зібрав їх у своїй кімнаті й мовив:
- Дам я кожному з вас, хлопці, по мішечку золота, і ви покинете дім, підете світ пізнавати, мудрості набирати. Та через п’ять років маєте повернутися й розповісти мені, що бачили, що чули, чого навчилися, що здобули. Така моя воля.
Не дуже хотіли йти сини з дому, в якому мали затишок і достаток. Але мусили виконати батьків наказ. Наступного дня спожили за одним столом із батьками сніданок, помолилися спільно, взяли по мішечку золота й й по торбинці харчів і пішли.
Старший син захотів об’їхати різні країни, подивитися, як там живуть люди, побувати в горах, біля морів, у великих і маликих привабливих містах.
Середульший подумав, що продасть золото, яке йому батько дав, і за виручені гроші побудує в місці поблизу лісу та річки дім, а ще купить собі круту автівку.
Молодший вирішив їхати до Лондона, щоб здобути там добру освіту, стати інженером, його дуже цікавила техніка.
Як задумали брати, так і зробили.
Минуло п’ять років з того часу, як вони попрощалися з батьками і пішли у світ широкий. Старший син, Роман, повернувся додому без копієчки, зате привіз велику валізу, в якій містився модний одяг, і багато вражень. Увесь тиждень розповідав він батьку й матері про те, що чув, що бачив у світі: про сині моря з дельфінами, човнами й рибаками, про глибокі океани з акулами та кораблями, про високі гори з вівцями на полонинах і пастухами, про бистрі ріки з окунями й линами, про висотні будинки й зелені парки, про дивовижні рослини і про не бачені ним досі тварини.
Повернувся додому і середульший син – Степан. Той приїхав на крутій автівці, показав на телефоні світлину, на якій був зображений його двоповерховий будинок, позаду якого ріс ліс, а збоку – протікала річка-стрічка. Чудово!
Молодший не мав, чим похвалитися – мало що бачив у світі, весь час був зайнятий наукою. Не придбав ні будинку, ні автомобіля, ні модних речей, тільки формули математичні носив у голові та креслення й розрахунки на електронному носії.
Влаштував батько на честь приїзду синів бенкет. Запросив членів родини, сусідів, друзів. Прийшли. Їли, пили, веселилися. Старший син вихвалявся побаченим та почутим під час своїх подорожей світом, середульший пхав перед очі всім світлину свого будинку, молодший, здебільшого мовчав. Не мав чим поки що похвалитися. Насміхались старші брати з нього, при першій ліпшій нагоді шпички пхали йому в душу. Не відповідав їм грубістю,розумів,що кожному – своє. Сім днів брати святкували, розважилися в домі, де виросли. А на восьмий зібрав їх батько за столом у залі й мовив:
- Бачу, зарано я вас покликав додому. Замало здобули ви. Даю вам ще рік, ідіть у світ, але вже з тим, що самі надбали за п’ять років. Подивлюся, як далі все у вас складеться.
Пішли сини. Старший перші три місяці жив з того, що продавав власні речі, які тримав у двох своїх валізах. А коли в нього залишилося лише найнеобхідніше, вирішив знайти собі роботу. Не вмирати ж з голоду, не жити ж надворі, як безхатько! Вдалася йому ця затія. Найнявся гідом до однієї туристичної фірми, яка організовувала подорожі за кордон. Сподобалась керівництву його кандидатура, знав багато чого про різні кутки світу і мови трохи – англійську, німецьку, французьку.
Середульший оселився у власному домі і почав таксувати, мав свій автомобіль. Грошей заробляв небагато, але вистачало на те, щоб не вмерти з голоду, зодягнутися по сезону й оплатити комунальні послуги.
А молодший уже за тиждень після того, як залишив дім батька, зробив винахід. Він придумав такий кухонний апарат, який міг виконувати різні функції – варити супи, каші, запарювати каву, пекти тістечка, торти, булки, хліб, смажити рибу, тушкувати м’ясо, овочі, робити салати, варення, сік, підливки, словом, усе, що тільки шлунок бажає і від чого душа радіє. Апарат працював швидко, якісно і коштував стільки, що кожен середньостатичний мешканець світу міг собі його придбати. За пів року заробив Назар на своєму винаході мільйон гривень. За пів мільйона збудував дім, за решту купив меблі, автомобіль, подарунки батькам, братам і відіслав їх їм. За наступних пів року заробив ще один мільйон. Йому вдалося вдосконалити свій винахід. Його кухонний прилад міг тепер ще й закрутки робити: салати, варення, м’ясні, грибові паштети готував і закривав їх герметично кришками. Пів заробленого мільйона поклав Назар на свій рахунок, решту пожертвував на програму з винайдення ліків для хворих на злоякісні пухлини. За п’ять місяців ліки були знайдені. Більшість з тих людей, які згодилися прийняти участь в їхному випробуванні, через місяць одужали. За внесок коштів у розвиток медицини молодшого брата нагородили орденом «Червоного хреста».
Рік для всіх трьох братів минув швидо. З’їхалися вони до батьківського дому. Цього разу Роман та Степан не сміялися зі свого молодшого брата, а старалися всіляко догодити йому, довідалися про його досягнення – не від нього, а зі ЗМІ. Вони підносили Назарові за обідом страви, які він бажав. А готували їх у тому апараті, який їній молодший брат винайшов. Назар усміхався приязно братам, дякував їм за увагу й, попоївши, віддалявся, бо працював уже над іншим винаходом – індивідуальним літальним апаратом.
А чим би ти зайнявся, друже, якби пішов із дому з мішечком золота?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817059
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2018
Сьогодні небо схоже на ласкаву матір,
Що сонце, мов дитя, притисла до грудей.
Тепло відчувши, стрепенулися крилаті
Заграли вогники у нутрощах людей.
А небо родить, розпускає цвіт бузковий.
Хмаринки-бджоли повсідалися на нім.
Зима чи літо – світ природи пречудовий.
Живи, людино, і співай любові гімн.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816857
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.12.2018
Не варте життя і крони,
Коли ти складаєш зброю.
Свобода на смак солона.
Свобода дається кров’ю.
Її шлях хрестами вкритий.
Відвагою, духом віри,
Із кулі та болю зшитий.
Він в тілі лишає діри.
Свобода – це мед на квітці,
Для тіла прароду льоля.
Це краще, ніж хліб у клітці.
Це Бога самого воля.
Найвища з ідей ідея –
Віддати життя з неї.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816822
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.12.2018
Голові НСПУ Стрийщини і власнику багатьох інших звань.
Вісімдесят і п'ять уже позаду.
Що в них? Квітучий сад і стиглий плід,
У час дощу, морозу, снігопаду
Душі поривів сонця сяйний слід,
Трудів невтомних пахощі духмяні,
Ідей крилатих – злети до безмеж
Надій – невтомні коники булані,
В щодення кроки і в минуле теж,
Букети пишні, складені зі слави,
Із квітів честі, сили. В кожній – сік.
Цей муж – це гідність Стрийщини, держави.
Хай в книзі слова лишиться повік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2018
Слон Гостре Ікло дружив із жирафою Сильна Лапа. Разом вони гуляли, грали у волейбол. Слон відбивав м’яч хоботом, а жирафа – чолом і шиєю. За сітку їм служила довга й розлога гілка пальми. Де взяли м’яч? Його знайшов Гостре Ікло біля туристичної бази. Пожильці з неї виїхали, а круглу іграшку, що скаче, забули за будинком біля дерева. А, може, люди-туристи й не забули її, а навмисно залишили слонові, бо бачили, як Гостре Ікло з-за паркану щодня спостерігав за тим, як вони грали у волейбол, і дуже тішились, коли він одного разу відбив хоботом м’яч, який летів у його бік. Гостре Ікло зрозумів правила гри і пояснив їх Сильній Лапі. З того часу, принаймні раз у день, коли не падав дощ, друзі грали у волейбол, аж поки якось за грою їх не застав лев. Він кілька хвилин спокійно дивився на гру волейболістів, сховавшись за кущем, а тоді вийшов і заревів:
- Хочу цю іграшку-у-у!
- Але це мій м’яч, я його знайшов біля будинку, - мовив слон.
- Підтверджую, - сказала жирафа.
- Я цар звірів! І маю право наказувати. Так ось, наказую вам віддати цю круглу штуку мені. А як ослухаєтесь, нашлю на вас кару.
- Гм… Гаразд. Забирай. Але ти чиниш несправедливо.
- Але ж ти, слоне, теж вчинив неправильно, взяв чуже, - почав виправдовуватися лев.
- Підібрав те, що лишили, не крав. Але не буду з тобою сперечатися. Бери м’яча, як тобі так до нього лапи чіхаються.
Лев узяв м’яч, не роздумуючи, й поніс його до свого дому.
Слон та жирафа понурили голови. Так гарно удвох проводили час за грою. І ось на тобі!
- Ходімо їсти траву, - запропонувала Сильна Лапа Гострому Іклу.
- Ходімо. Що ж і ще нам робити? – погодився слон.
Втягнули вони у свої животи десь так по десять кілограмів зеленого соковитого корму кожен та й пішли до річки воду пити. Як втолили спрагу, лягли під великим розлогим деревом, почали рахувати листя на гілках, птахів у небі. Та недовго відпочивали, десь так хвилин за десять зірвалися з місць, бо почули постріли.
- Треба втікати, - мовив слон. – Це можуть бути лихі мисливці. Вони вбивають нас, слонів, через наші міцні бивні.
- То не барімось.
Слон та жирафа побігли. Вони трималися близько одне від одного. За якийсь час почули вистріл позаду себе. Слон у мент кинувся вбік, а Сильна Лапа не встигла, впала. З її ноги потекла кров. Гостре Ікло злякався, але не кинув подругу в біді. Він швидко підняв її своїм хоботом, закинув собі на спину й поніс уперед. Тваринам вдалося відірватись від переслідувачів. Доставив слон жирафу додому й викликав їй лікаря – дятла Пильного. Той миттю витягнув дзьобом кулю, яка застягла у м’язі, промив рану джерельною водою, засипав дірку антисептичним трав’яним порошком і забинтував ногу.
- Одужуй, подруго, - мовив Гостре Ікло, прощаючись із жирафою.
- Дякую, друже, за допомогу. Якби не ти…
- А що я? Я зробив те, що мав зробити. Ти б теж мене в біді, сподіваюсь, не залишила?
- Ні.
- Ну, ось. Бувай! Відпочивай!
Два тижні Сильна Лапа не виходила з дому. Гостре Ікло провідував її, приносив фрукти та квіти. А коли жирафа вже змогла стати на поранену ногу, друзі знову почали гуляти разом. Сильна Лапа весь час думала про те, як їй віддячити слону за порятунок. Через місяць він святкуватиме свій день народження, то ж вона мусить йому щось гарне подарувати. Жирафа знала, що Біле Ікло найбільше в світі хотів би мати м’яч. Але де його взяти? Може, піти до того будиночка, в якому іноді проживають люди, спитати, чи немає в них м’яча? Як подумала, так і зробила. Та, дізналася, коли підійшла до відпочинкової бази, що вона зачинена. Хоч був вечір, жодне вікно не світилося. Однак Сильна Нога не здалася. Протягом двох тижнів підходила вона до будиночка й дивилась, чи не оселилися там пожильці. За два дні до дня народження слона на базу таки заїхали люди. Коли Сильна Лапа підійшла до брами, то побачила, як велика людина з малою грають м’ячем. Жирафа перехилила шию через загорожу і промовила:
- Вибачте, що турбую вас, люди. Можна вас про щось попросити?
- Жирафа говорить? - здивувався хлопчик.
- Так, сказала Сильна Лапа. - Звірі теж говорять, тільки люди не завжди чують їх.
- То про що ви хотіли нас попросити? – запитав чоловік.
- Мені потрібен ваш м’яч. Я задарма не хочу, можу вам фруктами за нього заплатити.
- А навіщо тобі м’яч?
- У мене є друг – слон. Він врятував мене від смерті. Завтра в нього день народження. Найбільша його мрія – мати м’яч.
- Але для чого слону м’яч?
- Він у нього був. Біле Ікло знайшов його тут, на базі. Цим м’ячем ми удвох грали у волейбол, поки його в слона не відібрав цар звірів – Лев.
- Гаразд. Ми дамо тобі м’яча. Ти ж не проти, сину? – звернувся чоловік до хлопчика.
- Ні, звісно. У мене в сумці є ще скейт, тенісні ракетки, книга товста. Буде мені чим зайнятися.
- Але де гарантія того, що Лев знову не відбере м’яча від слона? – спитав чоловік.
- А ви напишіть мені записку про те, що продали мені цю іграшку. Тоді він не матиме права відбирати.
- Ну, якщо це допоможе, то напишу. Тільки треба піти до кімнати, взяти ручку й аркуш паперу.
- Ідіть, а я фруктів нарву за той час для вас, щоб усе було по-чесному.
- Домовились, - мовив відпочивальник.
Жирафа зірвала банани, апельсини з верхніх гілок дерев і принесла їх людям. Чоловік з малюком уже чекали її біля воріт.
- Ось, візьміть, - сказала Сильна Лапа.
- Гарно пахнуть! – мовив хлопчик.
- Звісно, щойно ж із дерева.
- Ось вам м’яч, пані жирафо, - сказав великий чоловік, - і розписка про те, що ви купили його в мене. Підпис лишив і печатку поставив, беру її завжди зі собою в дорогу.
- Дякую, добрі люди!
- Хай щастить вам і слонику!
- І вам також!
На день народження до слона жирафа йшла з хорошим подарунком. Як Біло Ікло зрадів, коли побачив м’яч у руках подруги! Скакав, сміявся! З того дня друзі знову почали грати у волейбол. До них приєдналися зебра Смуга та мавпа Скакуха. Дізнався про це Лев, прибіг.
- Я заберу у вас цей м’яч.
- Не маєш права, - мовив слон.
- А це чого ж?
- Жирафа купила цього м’яча в людини. У мене є документ. Його бачили вже всі мої друзі. Вони піднімуть бунт, якщо ти вчиниш протиправно.
- Покажи папір.
Слон показав. Лев прочитав, був грамотним, як і більшість звірів лісу, які у свій час ходили до лісової школи.
- Мушу визнати, - мовив, - що документ правдивий, на ньому печатка стоїть. Жаль, що не можу забрати м’яч, грав тим, який минулого разу конфіскував у слона, у футбол зі сином. Та він вже не пригодний до вжитку. Син прокусив його зубом, і він випустив дух.
- Я в цьому не винен, - мовив Гостре Ікло.
- То не віддаси мені м’яча так, по-доброму?
- Ні.
Пішов Лев. Але затаїв зло на слона. Міркував весь час над тим, як покарати Біле Ікло за те, що він йому, цареві, відмовити посмів. І виміркував. Пішов до сусіднього лісу, де жила пантера Чорнухи, яка зналася на чорній магії, приніс їй в дарунок добрий шмат м’яса, й вона погодилась вирішити проблему Лева. Того ж таки дня Чорнуха наслала прокляття на весь слонячий рід.
- Від нині, - сказала, - слони не зможуть спати, як раніше, на ліжках. Цілодобово стоятимуть і триматимуть свої важкі ікла.
- Чи зможуть вони тепер довго жити?
- Ні. Будуть вимирати.
- Це те, що мені й треба, - мовив Лев, подякував пантері тай пішов.
І справді, з тієї пори слони, в тому числі, й Гостре Ікло, не могли й на хвилину лягти на бік, на живіт чи спину й подрімати. Щось їм не давало це зробити. Стали слони слабкими, млявими. За місяць так знесиліли, що ледве човгали ногами по землі. Зажурилася Жирафа. Шосте чуття їй підказувало, що тут не обійшлося без впливу злих чар. Лев наслав біду? Але магічною силою він не був наділений, інакше б усі вже знали про це. Тоді хто? Пішла Сильна Нога до річки (горло стиснув їй ком), щоб напитися води. втягнула вона кілька ковтків, сіла на бережку під деревом і заплакала. Побачили це два папуги, які сиділи на гілці куща навпроти неї. «Чого плачеш?» - спитав один із них. Сильна Лапа розповіла. «Я чув колись, - продовжив папуга, - від сови Білої, що вплив злих сил можна пом’якшити, якщо зробити дев’ять добрих справ». «Так? То є надія на вирішення проблеми?» «Є». В жирафиній голові затріпотіла радість. Вона встала, подякувала за інформацію папузі й вирішила діяти якнайшвидше. «Так. Які добрі справи вона може зробити? Придумала швидко й записала, коли прийшла додому в блокноті, які:
Перше. Посаджу три дерева в тому місці, де їх вирубали торік.
Друге. Розчищу у лісі джерело, яке забилось.
Третє. Рватиму щодня листки акації і носитиму їх Білому Іклу в дім, поки його тіло не зміцніє.
Четверте. Зроблю генеральне прибирання у хаті й біля неї.
П’яте. Намалюю картину й подарую її мамі просто так, не до дати.
Шосте. Навчу свою маленьку сестричку малювати, вона давно мене про це просила.
Сьоме. Зроблю лави зі старих сухих колод і поставлю на широкій галявині. Хай батьки-звірі сідають на них, поки їхні діти граються одне з одним.
Восьме. Змайструю гойдалки для звірят-малят – такі, як є біля дому туристів.
Дев’яте. Організую благочинний концерт для слонів.
За два тижні план, який склала жирафа, був нею виконаний. Прокляття чорної пантери ослабло.
І хоч слони, як і раніше, не могли спати в ліжку, проте вони стали це робити (спати) стоячи. До того ж, їм прийшла ідея перед засинанням класти свої бивні на кущі, гілки дерев чи впирати їх у їхній стовбур. Жирафи прийняли на себе частку злих чар. Тому вони вже не спали кілька годин, як раніше, а тільки одну годину на добу. Та це не вплинуло на стан їхнього здоров’я негативно, вони встигали висипатися. За тиждень всі слони, в тому числі й Гостре Ікло, вже були такими, як до прокляття. Жирафа зі слоном знову стали щодня грати у волейбол. А Лев… Він, втратив апетит, схуд, перестав усміхатися, його гризло сумління через те, що вчинив колись не справедливо. Подався цар звірів знову Чорнухи, хотів просити її, щоб зняла закляття, яке наслала на слонів. Та не застав тварину, що зналася на магії, в своєму помешканні, померла вона. З того часу Лев інколи реве. Всім задається, що робить він це без причини. Та це не так. Ревом він вивляє жаль, що вчинив несправедливо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816617
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2018
Різдво зближалось. Йшла невіста,
У двері стукала: «Пустіть,
Спадають сутінки на місто,
І розпалила стужа хіть.
Не маю місця для нічлігу.
Кишені, гляньте-но, пусті.
В дворі замерзну серед снігу,
Як не візьмете на постій.
- Іди звідсіль, - торгаш промовив,
Багато вас таких тут є.
Злітаєтесь, неначе сови,
І кожен щось плете своє.
Пішла, скололо серце терном,
На лаві сіла під дубком.
Злітали сльози, наче перли,
Лизав їх вітер холодком.
Промерзла. Знов пошкандибала,
До податківця забрела.
- Пустіть зігрітись, з сил упала.
- Ідіть, бо наберу 102.
І знову промах. Розвернулась,
Пішла до центру, де вогні.
При церкві сіла, усміхнулась.
Ще трохи і настануть дні,
Як Сина славити тут будуть,
З Різдвом святим його вітать,
Гудить Пілата та Іуду
І зладнано колядувать.
Її, Марію, теж згадають,
Пред її образом впадуть.
А нині… в хату не пускають.
Шматочка хліба не дають.
І коли зникла вже надія
На добрість людських сердець,
- Мій Боже! – мовила Марія, -
Вкинь душам впорожні дровець,
Любов’ю розпали ті дрова,
Щоби тепло пішло у світ.
Не встигла доказати слова,
Як вчула совгання чобіт.
То йшла старенька сива жінка,
З аптеки лік несла собі.
- Хто ви? - спитала (українка!).
Чому отут в такій порі?
- Молюся, - мовила Марія, -
Щоб хтось подав горня борщу.
- Ходіть до мене, відігрію,
Що дав Господь, тим пригощу.
І повела Марію в хату,
Нагодувала досхочу.
Уклала в тепле ліжко спати.
А вранці встала. Що це? Чу..!
Немає жінки. Тільки рожа
Й записка, на якій слова:
- Ти прихистила Матір Божу.
Тебе сам Бог поцілував.
Різдво прийшло у світ невдовзі –
І податківець, і торгаш
Молилися у церкві Бозі,
Проказували «Отче наш».
А потім м'ясо їли ласо,
Червону рибу та ікру.
Співали «Бог родився» басом,
Із душ не вивівши кору.
Колядку й бабця заспівала,
Куті наївшись до пуття,
А потім… рожу пригортала
Й Марії образ із дитям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816443
рубрика: Поезія, Балада
дата поступления 05.12.2018
І де твоє, о, зимо жало?
Де хижоока метушня?
Учора яструбом літала,
А нині смирна, мов ягня.
Учора вітром день палила.
Вужем торкалась людських ший.
А нині лють в канаву злила,
Така, хоч з тебе кіл теши.
Стоїш під синім дахом неба.
І точиш радість з-під ребра.
Сміється серце. Що ще треба?
Хіба що миру і добра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816278
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.12.2018
І коли я дивлюся на тебе з глядацької зали,
І коли я дивлюсь на світлину з обличчям твоїм,
У душі моїй бурі бушують, літають кинджали,
У душі моїй блискавки скачуть і гуркає грім.
І коли до твоєї (так рідко!) торкаюся спини,
І коли не торкаюсь, а чую її іздаля,
Щось гаряче вливається в тіло, спікає судини,
Темним коцом вкриває й водночас освітлює шлях.
І коли після ночі пускаю світанок на ганок,
І коли я у небі рахую зірки перед сном,
Я гойдаю у думах найбільшу зі всіх забаганок:
Так упитись тобою хоч раз, як у свято вином.
І коли я так думаю, кличу на поміч солдатів,
Щоб спокусі не дали захопити серце в полон.
Вимиваю тебе із думок, із душі, із плакатів
І стріляю в чуття, поки ще не відсирів патрон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816206
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2018
КАРТИНИ КАТЕРИНИ БІЛОКУР
Дух цвіту жінку цю торкнув крилом.
Поклав їй надих на худенькі плечі.
Її картини дихають теплом.
Вони правдиві, наче хліб із печі.
Вони м’які, як глина після злив.
Багаті, як поля на плід осінній,
В них стільки барви, стільки дивних див
І жодної злоби чи смутку тіні!
Глядиш на них – і бачиш лик землі –
Тієї, що ще мусить стати раєм.
Вони співають гімн життю без слів,
Вони - перлини у скарбниці краю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815948
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2018
Лисичка сиділа на призьбі біля своєї хати й плела з намиканої зі свого хвоста шерсті сіть. Навчилася вона це робити від рибалки Гая. Неодноразово, лежачи під кущем бузини, спостерігала за тим, як він це робить. І засвоїла науку. Руда плела сіть і співала пісеньку - неголосно. Вона була в передчутті чуда. «Ще трохи і я закінчу роботу, а тоді ласуватиму рибою щодня!» - думала собі. Аж тут невідь-звідки взявся павук. Він сів лисиці на голову й почав лазити по ній, перебирати лапами шерсть. Рудошерста хотіла скинути непрошеного гостя зі своєї макітри, мотнула нею, та павук не зрушив з місця.
- Геть від мене! - мовила лисиця. - Бо приб’ю.
- Спершу спробуй мене впіймати, - мовив він і заповз лисиці до вуха.
- Гаразд, не робитиму тобі шкоди, павуче. Тільки, прошу, вилізь з мого вуха.
- Маєш мені заплатити за спокій.
- Що я можу для тебе зробити?
- Муху злови мені.
- Цього я не вмію робити, комах ніколи не ловила. Ось доплету сіть, закину в річку, наловлю в неї риби. Зможу і тобі дати одненьку маленьку.
- Дякую, але я рибу не їм.
- А що? Мух лише?
- Різних комах, які є на деревах, кущах, у траві.
- Ну, то злізь із мене й пошукай їх!
- Не можу. Нюх утратив минулого тижня, а я ж комах по запаху знаходив.
- А як ти нюх утратив?
- Вірус потрапив до моєї крові. І не тільки до моєї, а й до крові всіх моїх родичів. Хвороби ми позбулися за певний час, але нюх до жодного з нас не повернувся. Сутужно нам.
- А давай я тебе навчу плести сітку, а ти навчиш її плести своїх родичів. У ті сітки ви зможете ловити комах.
- Слухай, а це ідея! Сітку можна повісити на гілках дерев та кущів, покласти між трави.
- Так. Тільки треба до ниток додати клейкої речовини, щоб жертва не могла вибратися з плетива.
- Слушно. І, здається мені, я вже знаю, де взяти клейку речовину.
- Де?
- Вона є в мені. Я її просто випльовуватиму. Але як потім витягати комах із липкої сіті? Роблячи це, можна й самому потрапити в пастку.
- Над цим треба подумати, - мовила лисиця.
Спочатку вона кілька разів потерла лапою своє спітніле чоло, потім потилицю і вже за хвилину руду осінила думка.
- Для плетіння сітки треба використати і клейкі нитки, й неклейкі. Клейкі потрібні будуть для того, щоб чіпляти на них здобич, а неклейкі для того, щоб по них вам, павукам, ходити, - мовила лисиця.
- Як же ми розпізнаємо, де клейка, а де неклейка нитка? – спитав павук.
- А ви клейкі нитки робіт світлішими, - продовжувала дивувати павука своїми розумовими здібностями рудошерста, - а неклейкі – темнішими.
- Добра твоя порада, лисице. Так і зроблю.
Павук зліз із голови лисиці і почав облаштовувати собі хату в глибокій щілині під вікном її хати. Щоранку він вилазив зі своєї домівки і спостерігав за тим, як лисиця плете сіть, сидячи на призьбі, й навчився сам це робити. Набутими знаннями і вміннями згодом поділився зі своїми родичами-павуками. З того часу й плетуть павуки, які втратили нюх, сітки, щоб зловити в них собі харч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815891
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2018
В одній гірській країні жив принц Мур. Був він мудрим, мужнім і сильним хлопцем. Неодноразово ходив із військом свого батька-короля в бій із ворогами-загарбниками. Принц не лякався ні гострого меча, ні сильного кулака, проте панічно боявся мишей. Цей страх за ним тягнувся шлейфом ще з дитинства. Якось, коли Муру було п’ять років, і він гуляв з нянею в королівському саду, миша, що вискочила з-за дерева, стрибнула йому на мешт і мовби приклеїлась до нього. Хлопець легко порухав пальцями. Миша не втекла. Тоді Мур голосно закричав і тупнув зі всієї сили ногою по землі. Довгохвоста, злякавшись різкого руху й крику, вкусила хлопця за литку, а тоді швидко подалася туди, звідки вибігла. Няня, побачивши рану на нозі принца, сплеснула в долоні. Вона взяла його на руки й понесла до замку. Там над раною хлопця почаклував придворний лікар. Згодом від неї і сліду не лишилось, але принцу ще довго снився сон, у якому миша нападає на нього й кусає його за різні частини тіла.
Коли Мур виріс і прийняв королівський трон, то наказав завезти до своєї країни багато котів для того, щоб вони знищили всіх мишей на його землі. Наказ короля був виконаний. Коти прибули з різних держав. Їх розвезли по всіх кутках королівства. Коти справилися зі своїм завданням. Вже закороткий час мишей у краю Мура значно поменшало. Коли довгохвостих зосталося не більше, як тридцять, вони зібралися за містом під мостом висохлої річки й почали думати, що їм робити далі. Миша Писклява сказала:
- Треба втікати нам із краю Мура.
Крутійка мовила:
- Але ж тут з давніх давен жили наші предки. Може, сховаємось у найглибших норах і виходитимемо на полювання тільки в той час, коли всі коти спатимуть?.
Миша Мудрійка довго мовчала. А тоді видала таке:
- Здається, я знаю, що нам робити. Треба піти до ворона Зума, якому сто років за місяць буде. Він живе у приліску, в старому дубі недалеко від джерела. Чула якось я від сороки-білобоки, що Зума надзвичайно мудрий і багатьом уже дав слушні поради.
Миші, погомонівши, посперечавшись між собою, прийшли до думки, що таки треба комусь з них піти до старого ворона. Проба ж грошей не коштує?
- Іди ти до Зума, дорога Мудрійко, - мовила миша Года, заступниця Гризька - голови мишачої громади.
- Гаразд, - погодилась вона. – Тільки ж треба якогось подарунка взяти для ворона. Не з порожніми ж руками до нього йти й поради про порятунок просити.
- В мене, - випалила миша Хапуга, - в норі є золота монета. Колись знайшла її в королівському саду і притягла до своєї хати. Здається, зараз настав її зоряний час.
- Гідним був би цей дарунок. Неси, Хапуго, монету сюди. Віднесу її Зумові.
- Гаразд.
Принесла Хапуга свій скарб, і тоді пацюк-командир мовив:
- На цьому наші збори, шановне мишаче братство й сестринство, закінчені. Наказую Мудрійці сьогодні ввечері приступити до виконання завдання. Всі решта мають сидіти в норах і не висовувати звідти своїх носів аж до глибокої ночі.
Розлізлися мишенята. А коли простір почала наповнювати темрява, Мудрійка накинула на себе темний кардаган, запхала до його кишені золоту монету й рушила туди, де мешкав Зум. Час від часу, коли чула дорогою якісь підозрілі звуки, ховалась під гіллям кущів, у високій траві. Коли знайшла дуб, на якому красувалась велика вороняча хата з викладеним мохом довкола, то стала під нею і тихенько почала співати:
- Вийди, вийди, Вороне.
Перед до-омом стою.
Дам тобі я золото.
За пора-аду твою.
Почув Ворон спів миші, виставив дзьоб із вікна.
- Мене викликаєш? – спитав.
- Так.
- А що траплось?
- Нас, мишей, король Мур наказав вигубити.
- Чув про це.
- Чи можеш пораду дати, що нам робити?
- Можу. І не тільки порадити, а й реально допомогти.
Мудрійка витягла з кишені монету. Та засвітилась у пітьмі, як зірочка в небі.
- Візьми золото. Тобі принесла, - мовила.
Ворон підлетів, ухопив королівську монету й мовив:
- Гарний дарунок! Стій, мала, тут. Я винесу тобі з хати чарівну мазь. Виготовив її нещодавно. Коли ви, миші, помастите нею передні та задні лапи, то у вас виростуть крила, і ви зможете літати. Літаючих мишей коти не зможуть зловити.
- Як це – виростуть крила? Хіба таке можливо?
- Можливо, якщо зробити те, що я сказав. Але через те, що ти, Мудрійко, засумнівалася у моєму слові, ви, миші, будете спати не так, як усі тварини, а головою донизу.
- Пробач.
- Уже пробачив, але перше слово важливіше від другого. Тому все-таки спатимете вниз головою.
Ворон віддав миші коробочку з маззю. Вона принесла її своїм друзям і родичам. Миші помастили маззю лапи і в них виросли крила. Ось звідки взялися летючі миші!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815798
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2018
Я не люблю порікувань і сліз,
І з порваними струнами гітари,
Коли у полі око бачить ліс,
А над собою – тільки сірі хмари.
Я не люблю, як в піхвах меч лежить
І пилом знеохоти припадає
У час, коли драконом зло біжить,
Безпеку краю на шматини крає.
Але люблю, як в позирку – весна,
Як у душі ґаздує тепле літо,
Коли п’яніє тіло без вина,
Як правда й честь вкривають обшир цвітом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2018
Шевченко влюбливим був? Так.
Запалювався часто, мрійно.
Але чуттям не впився всмак –
Не ті стрічалися постійно.
Кріпачку пан йому не дав,
Тримала шлюбних страху брила.
Хтось з нього просто користав,
Хтось недогледів в ньому крила.
А він кохав – вогнями грав.
Мав одружитися бажання.
Та біль, що пакт із ним уклав,
Забрав його без шлюбування.
Союз для велета – тягар.
Душі пила - не солод дині.
Мав геній множити свій дар,
Нести народу, не дружині.
1.12.18
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815681
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.11.2018
Колись в Африці, в тому місці, де зараз лежить пустеля Сахара, була савана (щось схоже до українського степу). В той час цей край не ще не потерпав від надмірної спеки, небо, принаймні, інколи поливало його землю дощами й тому на ній росла пишна трава, яку споживали верблюди. Ці тварини допомагали людям перевозити вантажі, іншого транспорту ще не винайшли. На вигляд тодішні верблюди були трохи іншими, ніж ті, які живуть зараз. Вони не мали горбів.
Та якось в тому краю сталися різкі й неприємні зміни. Небо перестало поїти землю дощами. Сонце стало агресивним. Воно спалювало все, що бачило на своєму шляху. Від його нестерпно гарячого подиху висохли річки й озера. Трава перестала рости, зникли поодинокі дерева та кущі. «Чому так сталося?» – спитаєте ви. А тому, що князь тієї землі Арбунбай розгнівав вищі небесні сили. В якийсь час він перестав їм дякувати за дар життя, за допомогу, став жорстоким і свавільним. Арбунбай заставляв своїх підданих працювати на нього сім днів на тиждень, без вихідних, тобто. Якщо ж хтось не виходив на роботу, то був покараний – отримував сорок різок. Сам князь, окрім того, що ставив підписи під написаними його писарем законами, нічого не робив, тільки їв, пив та веселився.
Вищі небесні сили не могли більше дивитися на свавілля власника савани, тому вирішили зіслати на нього кару. За дев’ять місяців на землю, яка належала Арбунбаю, не впало жодної краплини з неба. За цей час закінчилися всі запаси води. Почали гинути люди, верблюди. Золото та мідь, які видобувалися в краю, не було чим возити в інші країни. Казна князя спорожніла. Впав у зажуру він. Три дні нічого не їв та не пив, а тоді вкляк на коліна й зі сльозами в очах почав молитися:
- О, вищі небесні сили, помилуйте мене, мій народ і моїх верблюдів. Пробачте мені мою негідну поведінку. Віднині я поводитимусь так, щоб подобатися вам і людям.
Молився три дні Арбунбай, у перерві наказав витягнути зі свого князівського сховку половину із відкладених на чорний день запасів зерна та вина й роздати їх своєму народові. Сказав, що відтепер кожен із його підданих матиме вихідний день, а як буде така потреба, то і кілька днів при купі – на організацію весілля, похорон чи якусь іншу важливу подію. Вищі сили змилувалися над володарем савани, пустили на побіліле від спеки небо хмари, з яких вилився на землю проливний дощ. Втішився князь. Але радість його була передчасною. Дощ ішов тільки день. В наступні дні знову землю почало спікати сонце. Скликав князь на нараду всіх мудреців свого князівства й мовив:
- Що нам робити, як далі жити далі?
Один мудрець сказав:
- Треба дванадцять днів молитися, князю, тобі й усьому народові.
Другий прорік:
- Треба покидати нашу землю й шукати нову.
Третій запропонував таке:
- Треба розділити народ на дві частини: одній лишитися й молитися, іншій шукати нову землю.
Найбільше князь уподобав собі думку третього мудреця. Тож він наказав так зробити, як той запропонував.
По дванадцяти днях молитви, яку здійснювала одна група людей, друга знайшла нову землю, де росла трава й було одне озеро. Це була невелика ділянка. Її швидко обстежили. Золота-міді там не знайшли, місця для того, щоб пересилити туди весь народ, було явно замало. Тож вирішили повертатися у свої рідні місця, де могли все це добувати і з того прибуток мати. Проте верблюди навідріз відмовилися йти туди, де немає води. Вдруге тоді князь упав на коліна і, ридаючи, заголосив:
- Вищі небесні сили, пробачте мені непутящому. Зробіть так, щоб ми могли жити, як раніше. Обіцяю, що половину з тих грошей, які отримуватиму за видобуті і продані золото й мідь, я віддаватиму бідним.
І почув князь відповідь Творця Всесвіту уві сні під ранок:
- Клімат на тій землі, де ти жив раніше, вже не можна змінити. Там повіки буде пустеля, замість трави ростиме пісок. Але я зроблю так, що де-не-де у цій пустелі утворяться місця, де буде вода – озерце чи річечка, наприклад. А ще я пошлю вже цієї ночі ангелів до твого краю. Вони торкатимуть крилами твоїх верблюдів. Від цього в них ростимуть горби – в кого один з’явитися, в кого і два. В цих верблюжих горбах буде накопичуватися жир, який в разі потреби перетворюватиметься на воду. Тварини довго зможуть жити, не п’ючи. Та коли натраплять на воду (в оазі), то зможуть і п’ять відер втягнути в себе.
- Дякую тобі уклінно, Творче неба і землі! Обіцяю, що я свого слова дотримаю.
З того часу князь змінив своє життя, своє мислення, він ділився грошима, які надходили до його казни, з народом. Вболівав за те, щоби кожний його підданий мав житло і все необхідне для життя на землі. У верблюдів і справді виросли горби, а в пустелі з’явилися оази.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815576
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2018
В сосновому бору жила їжачиха Гостра Голка. Дружила вона із зайчихою Довге Вухо, з диким кабанцем Смугастиком та ведмедем Криволапком. Часто вчотирьох вони збирались на лісовій галявині, розповідали одне одному різні історії, співали пісні. Інколи ведмідь приносив з дому шашки, які йому на день народження подарувала колись мама, і друзі грали на першість. Зазвичай усіх обігравав ведмідь. Він давно тренувався, ще змалечку. Зайчиха Довге Вухо, як правило, пленталася в самому кінці. І через це дуже печалилася. Гостра Голка сміялася з куцохвостої. Вона казала їй:
- Напевно, все, що ти з’їдаєш, йде у вуха. Вуха ростуть, а розуму не прибавляється. Ха-ха-ха!
- Ну, навіщо ти так? – заступався за зайчиху Смугастик. – Ти ж також першість не здобуваєш. Тож і тобі можна закинути те, що твій розум іде в голки. Але Довге Вухо з тебе не глузує!
- І все ж я мудріша від зайчихи. Принаймні, друге або третє місце посідаю.
Якось друзі в одну зі субот зібралися на галявині й почали грати в «Лови». Не минуло і пів години, як небо насупилось, почорніло, й на галявину прилетів вітер. Він надув щоки, нахмурив брови, грізно завив і почав трясти дерева, що стояли довкруж поляни, на якій гралися звірята. Потім спрямував свою лють і на малят. Підняв у повітря зайця з їжаком, закрутив їх у шаленому танці. А коли стомився їх у своїй силі тримати, кинув під кущ калини. Згодом вчепився до кабана й ведмедя. Штурхав їх у плечі, бив по грудях. Злякалися друзі.
- Відступи від нас, - кажуть, - Вітре. Страшно нам і холодно!
- Відступлю. Але одного з вас мушу забрати зі собою.
- Чому? – тремтячим голосом спитала зайчиха.
- Бо пообіцяв одне звіря з лісу подарувати Морському цареві за те, що він дає мені можливість інколи ночувати в морі.
- Кого ж із нас ти забереш? – спитав Смугастик.
- Того, хто всім програє в шашки. Чув, любите ви бавитеся в цю гру. Тож починайте її. А я дмухатиму в цей час тільки на верхівки дерев.
- Мабуть доведеться нам із Довгим Вухом попрощатися, - сказала їжачиха. – Ха-ха-ха!
- Як ти можеш хихикати у такий страшний для кожного з нас момент? – заревів ведмідь.
- Але ж зазвичай саме заєць програє. Хіба ж я в цьому винна?
- Не сперечайтеся, а швидко беріться до діла! - мовив Вітер і грізно засвистів.
Криволапко поклав дошку на широкий пень, і друзі розпочали свій турнір. Ведмідь взяв перше місце, як зазвичай. А на четвертому на цей раз опинилася не зайчиха, а їжачиха.
- Ну, що ж, колюче створіння, доля обрала тебе. Полетиш зі мною до Морського царя.
- Я не хо…!
Останнього складу Гострої Голки друзі вже не почули. Вітер кинув її до своєї торби і на всій швидкості помчав до моря. Коли занурився в його солену воду, то почав кликати до себе Морського царя. Як той почув і прибув, вітер віддав йому їжака. Сподобалась царю тварина з голками. Вирішив він її не їсти, а залишити у своєму царстві. Навчив Гостру Голку дихати у морській воді, переміщати своє тіло, показав їй водорості, які можна їсти.
Спробувала їжачиха морську траву. «Можна їсти», - подумала собі, а тоді спитала Морського царя:
- Скажи, якщо я морем буду переміщатись, на мене ніхто не нападе?
- Нападе.
- Шкода. Бо якщо я скоро загину, то не зможу сказати Вітрові, щоб він розшукав моїх друзів і передав їм моє вибачення. Я не завжди, коли ходила по землі, гідно з ними поводилася. Зайчиху ображала…
Їжачиха заплакала.
- Ну, ну, не варто лити сліз. У морі тобі добре житиметься. А щоб тебе ніхто не з’їв, поки ти не передаси своє вибачення і не народиш їжаченят (ти повинна примножити свій рід!), я принесу тобі одну чарівну водорість. Коли ти її з’їси, твої голки зміцніють, стануть гострішими і довшими. Жодна велика морська риба не захоче тобою поласувати, боятиметься поколоти горлянку.
- Рада це чути, Морський царю. – Ти, як я бачу, добрий. Дякую тобі.
- Та не злий,- відповів він. – Будь тут. Я за хвилину повернуся.
Морський цар пірнув на дно, витягнув з-під нього коробку з чарівною водорістю, відкрив її, і дав її їжачисі. Після того, як Гостра Голка зжувала рослинку, яка містилася в коробці, в неї і справді голки у мент побільшали й зміцніли. Їжачиха зраділа. Ходила звідтоді по морському дну безпечно. За тиждень до Морського царя навідався Вітер. Цар не забув про те, що Гостра Голка хотіла з ним зустрітися. Тож наказав своїм слугам розшукати їжачиху й запросити її до замку. Коли Гостра голка з’явилася, то вклонилася Морському цареві, а Вітру мовила: «Передай ведмедику, зайчисі та кабанчику – тваринам, з якими дружила, моє щире вітання й скажи їм, що я усвідомила свою провину перед ними і прошу їх вибачити мені». Вітер пообіцяв виконати просьбу їжачихи. Подякувала йому, усміхнулась. «Сідай з нами за стіл. Слуги принесуть тобі водорості. А потім будемо співати». «Я співати не вмію», - мовила. «Вітер вміє, і я трішки!» «Тоді послухаю».
Їжачиха почала звикати до життя у морі. Вона навіть потоваришувала з кількома дрібними рибинами, які іноді ховалися між її колючками, коли відчували небезпеку. Віддячували рибки їжачисі тим, що очищали її шкіру від паразитів. Та коли Гострій Голці прийшов час народжувати малят, вона не могла розродитись. Рибки нічим не могли допомогти подрузі. Виручив їжачиху вітер, який у той час прилетів до моря, щоб сказати Гострій Голці про те, що кабан, ведмідь і зайчиха – друзі її, давно вибачили свою колишню подругу, що передають їй привіт і бажають, щоби вона жила в морі довго і щасливо. Зраділа Гостра Голка, подякувала вітру, й ураз дітки одне за одним покотилися з її тіла. «Яке щастя!» - мовила їжачиха. Пестила дітей Гостра Голка, годувала, доглядала. А як її малята виросли, стали дорослими, то теж вивели потомство. Згодом їжаки розлізлися по всьому морю. Радів вельми такому процесові Морський цар. Бо їжаки, до яких уже приклеїлось слово морські, почали користь морю приносити: поглинали в ньому вуглекислий газ, як рослини, і цим збільшували вміст кисню у воді. В нагороду за добрі справи Морський цар кожному їжачку, який підростав, вручав листочок чарівної водорості, яка, потрапляючи в організм тварини, збільшувала її силу вдвічі. Морські їжаки ставали такими сильними, що могли рити нори навіть у найтвердіших скелях. У них вони ховатися від хижаків, які їх атакували.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815450
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2018