Пам"яті Софії Микитівни Губецької
присвячую
Як перший промінь на світанку
Пробивсь з суцільної пітьми,
Вона вже знала: цього ранку
Пора рушати в засвіти.
Тихенько піднялася з ліжка,
І озирнулася назад,
Де втомлена і літня жінка –
ВОНА! – й скотилася сльоза. .
Затрималась всього на хвильку,
Тихенько хату обійшла..
Закривши за собою хвіртку
Із першим променем пішла.
І не могли змиритись з горем,
Весь час вмиваючись слізьми,
Ридали діти з гірким болем:
-Де, мамо, вас тепер знайти?
У відповідь – одна лиш тиша
Та тіло матері в труні..
Немов, заснула наймиліша
Й чекає сонечко в вікні.
Як несли тіло до могили,
Негода зимня відійшла,
Де був мороз і вітер сильний,
А це – краплиночка тепла.
Проміння сонячне із неба
Присутніх пестило теплом,
Як мама рідня їх далебі -
Та й слід згубився за селом.