Вона палкий вогонь в собі носила,
Отримувала радість від життя.
Та Хтось спалив ЇЇ красиві крила,
Посіяв смуток, вбив світле дитя.
Той Хтось, як згусток темряви нічної,
В обіймах своїх темних заключив.
Все світло і красу дитини неземної,
Закутав в тінь, сховав і заганьбив.
Вона хотіла сонцем з ним світити,
Чи зіркой ясною, коли на небі тьма,
Та чорна хмара світ змогла закрити,
Своїм великим тілом, а дарма...
Промінчик світла й досі все чекає,
Який розвіє ту густу печаль,
В яку Він тягне Сонце й не питає,
Чи може шкода, чи ЇЇ не жаль?
Він може навіть і не помічає,
Як гасне те багаття що між них.
Коли ЇЇ до себе пригортає,
То привертає тільки купу лих.
І ось вони удвох, світло й темінь,
Порозкидали почуття біля себе.
Чи вийде з Нього світло для Неї?
Чи стане Вона сонцем у небі?
Етилен 11.10.23
