Вона відпускає сон, тільки день – на крила.
Бере телефон і думає: «Як там ніч?
Нікому років, кінцівок не вкоротила?
Нікого з дому не вигнала навсібіч?»
Вона читає новини і тихо плаче –
У Києві дім горів, гаражі довкруг.
Але ті стоять, довідується, одначе,
В яких живе її родичка й любий друг.
А що Миколаїв? На нього ішли ракети!
Будинки знесли, як листя вітер несе,
Вручили людям із диму й вуглин букети.
Піднесли до уст із смаком сльози глясе.
На дім, де днесь мешкає подруга юних років,
Не впали – це дрібку радості влило в день.
Але Запоріжжя погризли із різних боків –
Без усмішки місто нині і без пісень.
Ще щось про Одесу. Є вбитий один, поранені,
В уразах архітектурні пам’ятки теж.
Радіє народ російський, бо одурманений
Кирилом і Володимиром до безмеж.
Вона прочитала про те, що зробив лукавий
До ванни пішла, з очей змила сіль і щік.
До Бога знесла молитву, випила кави,
Писати вірш почала – це для серця лік.
Лила свої болі й загальні в рядки історії.
Стинала вірою в краще корінь журбі.
Любов посилала людям і території,
Які Україні рідні, милі - свої!
Вікно відчинила: птах дневі співає «осанна!»,
В блакитних долонях неба сонце лежить –
Тризу́б на чолі, у руках синьо-жовта фана.
Зробила глибокий видих. Будемо жить!