на скелях видобудовуються карикатури палеоліту. ці картини потім візьмуть назву довікове мистецтво предків.
але сонце сідає, люди уходять за горизонт, життя продовжується далі, а згадка про яскравих зірочок тихо мерещить у пам'яті. іноді трапляється диво – мертва людина може бути живішою за живих. хтось боїться жити, бо має безліч комплексів і шаблонне мислення, багато людей не хочуть вчитися, ще одна половина немає душі, а хтось просто живе. ні, не живе. сумно існує видаючи роботу–дім–хобі за життя, так і не довідавшись, що це.
чи є життя після смерті? як страшно лежати на смертному одрі і згадувати все, що не зробив – не крав черешню у сусіда, не поїхав у спонтанну подорож автостопом, не купавсь голим у ставку, не пішов займатись улюбленою справою, бо вже вік не той, не освідчився коханій, не сказав свою думку, не.. і з цим їдуть на ешелон смерті.
а як же Ясічка? потрапила у клуб 27.
збирачка народно-пісенного фольклору, вона жила.
співала пісні, відроджувала українське мистецтво, обробляла пісенну культуру, грала Баха, вчилася в консерваторії, мала друзів, подорожувала, просто була і жила тут і зараз.
але аварія вмить визначила її життя – господи, яка нісенітниця. забрати життя молодої дівчини, яка їхала назустріч життю і раділа кожній миті. за що? за що її забрали? але життя продовжилось і зараз 2023 рік.
Яся, зараз 2023 рік. 18 років як тебе нема з нами. я слухаю твої пісні і мені добре. що сталося за ці роки? не знаю з чого почати. зараз війна. вгадай з ким! уяви, президент той самий Зеленський, що з 95 кварталу. пару років тому була пандемія коронавірусу. ти напевно знаєш, гадаю, дядько Тарас вже тобі це повідомив.. він не переніс.
ми проїбалися десь напочатку ще двохтисячних, слухати російське музло, росли на росфільмах, серіалах. але зараз ми відбудовуємо нашу культурну спадщину, багато хто з українських артистів робить хороший контент.
я принесу тобі найгарніші квіти коли буду в Києві.
бабуся кволо йшла, опираючись на хвору ногу. похід в лікарню для неї вже як колись на роботу. вона була майстром спорту із гімнастики. а зараз їй 79. її розрада це щастя близьких. а де то щастя, коли рідні працюють, хворіють, грошей не вистачає? телевізор давно вже змовк. світло було погашене, а єдиний ліхтар на вулиці одиноко світив перехожим, які цією забутою дорогою ніколи й не ходили.
сонячні промінчики весело скакали по дитячій кімнаті, наче казали "просинайтеся, хто тут є!"
нові пригоди та прогулянки чекали усіх друзів, фантазія малювали червоні троянди, блакитну воду і трошечки сонця, будь ласка.
ID:
986946
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Присвячення
дата надходження: 23.06.2023 23:35:38
© дата внесення змiн: 23.06.2023 23:35:38
автор: Харрієт
Вкажіть причину вашої скарги
|
