Знаєш, я вже казала тобі, і не раз, оці два слова:
«До побачення».
Чому? Тому, що моя любов для тебе не має
ніякого значення.
Казала і ножем волі
різала вузли, якими сама прив’язала себе до тебе.
А тоді йшла рішуче, міцно стиснувши кулаки,
знісши очі й чолодо неба.
Казала собі: «Жила ж якось до зустрічі з тобою, проживу і після,
Народиться, прийде ще така пора,
в моєму переболілому серці радісна пісня.
Будуть ще в ньому ранки розплющувати очі, танцювати тюльпани,
Гратимуть морські хвилі,
виростатимуть цікаві романи».
Але оте «прийде ще» –
за короткий час якось само по собі м’якло і витиралось.
І серце знову тебе шукало,
знову до тебе рвалось.
Я вимивала свою любов у найближчому потоці і швидко прив’язувала її до твого ребра,
як човен прив’язують до причалу.
Все негативне відразу щезало, забувалось,
я знову підносила тебе до п’єдесталу.
Занурювалася з головою у твою душу,
терлася, як курка до плоту, до твого тіла.
То сміялась, то плакала,
видихала з нутра дурні образи і знову тебе хотіла.
Напевно, це все-таки кохання, бо що ж інакше
мене тримає вже кілька років біля тебе без варти?
І що з тобою, з мною, з нами буде далі?
Ти наважишся колись розкрити мені всі свої карти?