Вона працювала баристою в ресторані.
Ґречна була й охайна, як справжня пані.
А він на гітарі грав і співав у клубах,
Думав, так буде, доки не вріже дуба.
Музою була музика, не молодиці.
Вона ж дивилась на нього очима киці.
Мило завжди всміхалася попри втому.
А він випивав каву і біг додому.
Та тут почалось таке, що обох змінило,
Вилило дню на біле лице чорнило –
Війна, наповнена жахом, смертельним змістом.
Коли ця потвора кубло вже вила під містом,
Хлопець сховав гітару в підвалі хати,
До ЗСУ вступив, щоб свій край тримати.
Дівчина не належала до героїв,
Та маскувальні сітки плести для воїв
Радо взялась у Львові, куди дісталась.
Різним, як волонтерка, вона займалась.
Якось їй доручили везти продукти
На передок – тушонки з м’ясом і фрукти.
Важко повірити в це, але там зустріла
Хлопця отого, що ним колись захворіла.
Єлизавету рокер впізнав одразу:
«Та…, на яку колись не запав ні разу…»
Але тепер щось хлопцю сказало: «Віста!»
- Ти?! Та сама бариста із мого міста?!
- Так. А ти той, у кого душа, як камінь?
- Що?
- А хіба відчув ти моє цунамі!
- Хвилю свою тримав, поспішав на виступ,
Як випивав я лате твоє, баристо.
- Виступ? Який і де?
- В клубах, маленька,
Рок я та фолк співав, на гітарі бренькав.
Зараз із автоматом лиш виступаю.
Лють свою в кожну струну його вливаю.
Голосом помсти кошу убивців миру –
Тих, хто гострив на волю нашу сокиру.
Радий, що ми зустрілись отут…, де важко.
Хочу тебе обійняти. Дозволиш, пташко?
- Так.
Притулив до себе – душа із тіла!
Я же цього вона в мирний час хотіла!
Здав чергування, сиділи удвох на кухні.
Чай йому готувала – втягнув три кухлі.
Вранці провів, лице…, наче каша з рису.
- Номер даси телефону свого?
- Записуй.
Килимом Лізі стелилась назад дорога.
Милий дзвонив тепер їй, як була змога.
Сітки плела, мов грала малою в «Лови»,
Речі з ентузіазмом везла військовим.
А в день закоханих – пі-пі! - дзвінок їй зранку!
- Вийдеш за мене заміж?- спитав Іванко.
- Спершу почути маю твою я пісню.
- А привезеш гітару?
- Гітару?... Звісно.
Як інструмент отримав, співав годину.
Лізі вручив рожеві й білі жоржини.
Став на коліно:
- То вийдеш за мене, люба?
- Так.
Через місяць Бог поєднав їх шлюбом .
Дали Івану відпуск - два тижні волі.
Дякував командиру бригади й долі.
Дякував другу Дубу – прикрив собою,
Як крайній раз з рашистами йшли до бою.
Другу вони плече тоді зрешетили.
Але й Івану в лікті діру лишили.
Добре, що Дуб не вмер, і зрослася кістка.
А то б яке весілля? Яка поїздка?
Час в місті Львові минув, як стріла промчала.
З милою розставався – сльозу ковтала.
- Чуєш, не плач, ти краще молися Богу.
- Буду. За тебе, за край наш, за перемогу!
Якось Івану пустила дзвіночок Ліза.
Мовив їй:
- Я поранений... Ледве лізу.
- Виживи, чуєш?! - його почала благати. -
Татом за вісім місяців маєш стати.
Жінку послухав. Тоді ж їй сказав: «Кохаю!»
Син народився в нього – козак для краю.
Близилась перемога – на крові й болі.
Над Україною сходило сонце Волі.