|
— Боже, це кара твоя, мабуть. Не забути, не відпустити, ні стерти, ні забілити... — весь час шепотіла Настуся, витираючи пальцями й долонями, отак по-дитячому, рясні сльози.
Настуся — весь свій вік Настуся, а в неї вже сини дорослі й онуків торбинка. Як батько назвав, так і пристало те ім’я, по-іншому й не називав ніхто: ні на роботі, ні вдома. Настуся Іванівна й усе. То ж може й добре, може не змінилася її вдача за всі роки? Навіть онуки й ті Настусею кличуть.
— Немає мені прощення, дурепі старій...
Час від часу з’являвся у неї такий настрій і думки невтішні. Ні-ні, та й ллються гіркі сльози. Переплаче, перестраждає, тоді заспокоїться на деякий час до нового «нападу».
— Дурепою була молодою, та ніхто не спинив... тільки он мама промовила: «Батькові не кажи, бо не пробачить, він завжди хотів дітей багато й онуків». Так і не сказала. Якби взнав, ніколи б не дозволив того аборту зробити, ніколи.
У Настусі з чоловіком було двоє синів, а тут і третя вагітність. Якось злякалися — не підіймемо трійко, а може й по-іншому розсудили, вже й не згадати. Пішла до лікарні, а потім ревіла, як та білуга й дивувалася, як так змогла, й не вірила, що це все з нею трапилося.
Роки йшли. Діти підростали, вилітали з гніздечка, будували свої, і якось це не споминалося, хіба що іноді досадливо-гірко на хвильку. А останнім часом Настуся сама собі нагадувала частенько й рюмсала, ковтаючи солоні-солоні сльози. І не скажеш нікому, от тільки хіба що сестрі та чоловікові.
І чого було не народити? Відчувала, що хлопчик буде, ніяких УЗД ще й не було, а якось сама собі знала — хлопчик. Якби з ним поговорила, привіталася, то вже й не змогла, напевне, зашкодити.
Чоловік утішав: «Заспокойся, серце собі не край, нічого не зміниш. Я теж винен».
Якби була мама, то теж сказала б: «Що зроблено — то зроблено. Сліз не лий і попелом голову не засипай, а то ще захворієш».
І дійсно, що зробиш? Розуміла Настуся, повторювала про себе бабусині слова: «Хто не був молодим, той і глупства не чинив», та біль і гіркота від свого глупства підступали до горла, саднили очі, назбирували думки невеселі.
І чого насправді вже?.. Життя пролітає — не спиниш, не вернеш, не втримаєш. Але всередині стримить думка: «Які ж то могли бути оченята, ручечки, п’яточки?» й знову... А колись і сон наснився, років із десять тому, та запам’ятався назавжди. Приснився ненароджений син і каже:
— Мамо, я вже інститут закінчую, не хвилюйся за мене, все добре, я тебе люблю!
І обійняв міцно. Високий такий, світловолосий. З сумкою під ліктем.
Прокинулася, ледь серце з грудей не вискочило, навіть сліз не було, простягнула руки в темінь... хоч біжи, хоч лети — не здоженеш. Порахувала, так і є, якби тоді народила, вже б двадцять два роки й було. Обійняв, простив. Невже так буває? І тут промайнула думка:
— Може б він художником став?..
Настусі весь час здавалося — народи вона ще одну дитину, то все було б по-іншому: веселіше, цікавіше, й усі були б іншими — щасливішими, кращими, дружнішими, неначе обділила вона свою родину на ще одну любов. Ця її думка так глибоко осіла, що до тої глибини сльози не діставали, аби ввібрати всю без останку й витягти.
Їй хотілося, щоб кожна жінка, яка збирається своєї дитини позбутися, почула, отямилася, поміркувала, щоб не зробила помилки, як вона, бо все одно прийде час жалю й розпачу, час запитань і пошуків, хоча б одного виправдання. І не знайдеться тоді аргументів, або кожен із них буде мілким і несуттєвим.
Настуся йде, вмивається прохолодною водою, бо вже очі запухли й лице, як оладок, потрохи заспокоюється. Уже й сонце осіннє, але таке привітне й тепле, викочує свій бочок. Схід сонця ніколи не повторюється, як і долі людські... Настуся поспішила до своєї кімнати-майстерні, щоб укотре намалювати сонце на сході.
Таня СВІТЛА
01.2023 р.
ID:
979246
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.04.2023 08:11:29
© дата внесення змiн: 05.04.2023 08:14:04
автор: Таня Світла
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудова розповідь! 
