Буває, іноді, немов зі сну
прокинуся я років двадцять тому.
І, знов, чекаючи оту весну,
я поспішаю все до того дому,
де все було - де щастя через край,
де ніжність лилась пристрасно у ріки.
А ти чекай, ти тільки лиш чекай.
Сто днів... приїду... залишусь навіки.
.................................................................
Юначий відчай, що крізь біль і страх,
крізь недовіру всупереч усьому
розбився вщент і все розбив у прах...
Юначий відчай - в стінах того дому,
що бачив сліз гірких стрімкий потік
й не міг спинити, стримати, впіймати...
Він залишився там...один... навік...
Аби весну (сто днів) життя чекати.
