Стоїть засмучена верба,
Мороз скував оцей ставок.
Нащо зробила це зима,
Присипав зверху ще й сніжок?
Колись я в ньому мила коси,
Була погода не така,
Цвіли на квітах сині роси,
На це надія вже тонка.
Сумує миле деревце,
Весну в надії все ж плекає,
Та головне не тільки це,
Ось вітер листя все зриває.
Тепер стоїть вона вся гола,
Нічим прикритися, тремтить..
Зимовий сміх лише навколо,
Її хто може захистить?
Що може біль цей заглушить?
Зірвалась раптом завірюха,
Спішить усе запорошить,
Вона слова уважно слуха.
Ну чим вербичці підсобить?
Уважно поглядом пройняла.
Чим наготу оцю прикрить?
Ідея враз тут обняла.
Я подарую біле плаття,
Розшию білим ще сріблом.
За це взялася із завзяттям,
Їй подарую із добром.
Стоїть верба, як наречена,
Не відвести тепер очей.
І раптом тут - німа вже сцена,
Спадають коси із плечей..
Десь дівся сміх, що душу ранив,
Одна красуня серед всіх!
У всіх тепер зачарування...
На плаття падав срібний сніг...
Гарна верба – точно мов наречена
